ЗМІСТ Вступ.
РОЗДІЛ І
Козацька рада.
Військова старшина.
Вибори старшини.
Військові відзнаки. РОЗДІЛ ІІ
Чисельність армії.
Реєстрові козаки.
“Охотне військо”.
Поділ армії.
Утриманя війська. РОЗДІЛ ІІІ
Зброя.
РОЗДІЛ IV
Похід.
Бій. Табір.
Бій кінноти.
Тактика піхоти.
Артилерія.
Замки і фортифікації.
Флот.
РОЗДІЛ V
Запорізька Січ.
Висновок.
Вступ
В українській національній свідомості козак традиційно змальовується вершником з шаблею чи списом. Насправді ж козацька кіннота була далеко не найкращою і в багатьох питаннях поступалася, наприклад, польській. Найсильнішою ж стороною української армії того часу була піхота, що відзначають всі автори-сучасники визвольних змагань XVII-XVIIIст.
Хоча, відкидаючи всі технічні питання, варто відзначити, що народна уява зберегла головне – характер козацького війська як війська народного. Основною характеристикою його можна вважати демократизм, який (що не може не викликати подиву) не перетворився в анархію типу “донского казачества”. Однак не можна не відзначити і деструктивний вплив Запоріжжя в певні моменти історії.
В козацькій історії багато суперечливих моментів. Одним з головних є ставлення козацтва до проливу “православної крові”. З одного боку – основна причина поразок 2 пол. XVII-XVIIIст., з іншого ж варто пригадати похід на Москву Петра Сагайдачного, коли “проклятиє запорогі” на жаліли, за словами скривджених аборигенів (тубільців), навіть жінок та малолітніх дітей. Іншим цікавим моментом є боротьба з ісламським світом, з яким, однак, Січ перебувала в більш тісних зв’язках ніж з православними братами-московитами, що позначилося як на мові, так і на звичаях запорожців.
Так чи інакше, з’ясувати, чим керувалися люди три століття тому нам, мабуть, не вдасться. Як і не вдасться зрозуміти людей, що воліли кинути все і жити на межі, де кожен день міг виявитися останнім. Проте жити без вказівок згори. Можливо в цьому й криється “деструктивність Запоріжжя у процесі українського державотворення”, проте аналіз таких питань не є темою цього реферату, темою є незаперечне – козацьке військове мистецтво та українська армія XVI-XVIIIст.
Розділ І
Козацька рада.Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, Генеральна, повна (»зуполна«), чорна або чернецька. Всі ці назви означали більш-менш те саме, а саме право участи в раді мають усі козаки, так само старшина, як і »чернь«, тобто рядове військо. На раду з’являлися всі козаки, які мали бажання чи можливість прийти на місце зборів. Так наприклад, у відомій Ніжинській раді1663 р. Повинно було бути40.000учасників. Зрозуміло, що тоді на раді мали перевагу козаки з тих полків, де рада відбувалася. Гетьман Іван Виговський планував провести реформу, дати рівне представництво всім полкам і наказав, щоб на раду з'являлися тільки старшина і по10козаків із кожного полку. Але ця спроба репрезентаційної системи не зустріла схвалення і козаки вважали це за порушення своїх прав.
У перших часах військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в »полі«, під час походу. На »волости« улюблене місце зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці Корсуня, а на Лівобережжі—в Переяславі. Раду скликували в міру потреби, найчастіше навесні або восени. На Січі вXVIII.в. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старшина, на Січі—кошовий. Були також у полках ради п о л к о в і, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові—для місцевих потреб різних відділів війська, чи округ.
Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б’ючи в бубни, чи литаври. На Січі був уXVI.в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше неодноразово гетьмани давали наказ з’являтися на раду »під горлом«, тобто під загрозою смерті. Військо уставлялося у велике коло або півколо, відповідно до місця. Насамкінець приходив гетьман зі старшиною (або кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська.
Раду проводив гетьман (чи кошовий), а допомагала йому старшина. Особливу важливу роль мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обводили »коло« козаків, вияснювали справу й питалися їх, які їх погляди. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і спільно з ними обговорювали спірні питання. Формального голосування на раді не було. Козаки виявляли свою раду »гучком«, голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість.
Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала умови з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, вирішувала те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодавчий й організаційний орган, йому повинні були коритися всі інші установи запорозького війська.
Аж під кінецьXVII.в., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, генеральна рада втратила своє попереднє значення. Її скликали,рідко, для полагодження найважливіших справ, в основному для вибору гетьмана, чи щоб затвердити договірні »статті« з Московщиною. Всі інші справи вирішала рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи ще й представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася вXVIIст… двічі на рік: на Різдво або на Водохрещі та на Великдень, вXVIII ст. — неперіодичною. Ця рада, між іншими справами, укладала також плани воєнних походів, час походу, число війська, співпраці різних частин, а також вирішувала питання про утримання деяких формацій, про будову фортець і ін. Отже, рада старшини мала деколи характер воєнної ради.
Військова старшина.Командування над військом виконувала військова старшина різних ступенів. Головні козацькі уряди утворилися вже під кінецьXVI ст., як тільки козаччина організувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в деталях.
На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністративну владу, широку участь в законодавстві й судівництві,—але передусім він був головнокомандувач і організатор війська. Під час війни його влада над військом була необмежена, він керував усіма військовими силами й неслухняних мав право карати на горло. В організаційних справах гетьман мусів рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях—також із генеральною радою, якій завдячував свій уряд. Під час походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із генеральної старшини або полковників.
При гетьмані допоміжні функції мала військова або.генеральна старшина, до якої належали генеральні обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний.
Генеральний обозний мав передусім нагляд над військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний табір під час воєнного походу. Генеральний обозний керував також військовою артилерією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилерією. Також він за відсутності гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом.
Генеральні осавули (два) мали передусім військові функції: командування над окремими частинами української армії підчас походу, проведення огляду війська, керівництво “охотничими” полками. На гетьманському дворі осавули від імені гетьмана зустрічали іноземних послів.
Генеральний хорунжий доглядав військові корогви та керував відділом надвірного гетьманського війська.
Полковник мав подвійну функцію: адміністративну й військову. Він стояв на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував гетьманські доручення, наглядав фінансами, вів суд, одне слово—об’єднував у своєму уряді всі адміністративні справи своєї округи. З військового погляду він був полководцем і організатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у похід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник.
Над частиною сотні, куренем, командував курінний отаман. Коли він мав іще й адміністративну владу у своїм місті, тоді його звали городовим отаманом. По селах бували сільські отамани.
На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар.
Вибори старшини.Характеристичною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада могла так само й відібрати кожний уряд; старшина виконувала свої обов’язки »до військової ласки«, тобто поки це дозволяло військо.
Гетьмана вибирала Генеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла старшина, клали »клейноди«, відзнаки гетьманської влади— булаву і бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на землю, наче на знак, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. У пізніших часах клейноди клали на стіл, укритий розкішним килимом. Старшина ставила кандидатури, починалася нарада, осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять. Вибір відбувався не голосуванням, а криком, неодноразово доходило й до конфліктів. Пізніше, вXVIII.в., кандидатура на гетьмана була вже між старшиною умовлена заздалегідь, і вибори проходили спокійно. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду так, що кидали вгору шапки. Навіть іще при виборі Апостола »шапками на нього махали«. Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його бачило. Але найважніша була та хвилина, коли новообраному вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою,—це було символічне передання влади.--PAGE_BREAK--
Генеральну старшину обирала деколи генеральна рада, але частіше—рада старшини. Полковника вибирала полкова рада.
Гетьмани не раз намагалися зміцнити свою владу, нехтували вибори й просто усували полковників, а на їх місце назначали нових. Першим Богдан Хмельницький досягнув такого авторитету, що назначував полковників, яких сам хотів, не скликаючи на вибори ради. Це й було в інтересі суцільності війська, щоб нижчі військові ранги були безпосередньо залежні від вищих і щоб старшина завжди могла усунути з уряду невідповідних людей.
Призначеному полковникові урочисто вручали відзнаки його уряду. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Приїздив гетьманський делегат із новим полковником. Делегат повідомляв про призначення, полковий писар відчитував гетьманський універсал.
На Запорожжі найдовше зберігалися різні старовинні звичаї, яких допильновувала при виборах старшина. Так наприклад обов’язок обраного бувдвічі відмовлятися від уряду й аж за третім разом приймати вибір. Старі січові діди сипали на голову кошового пісок і обмазували його болотом, на те, щоб не забував про своє низьке походження й не вивищувався понад товариство.
Військові відзнаки.Відзнаки козацького війська звалися клейноди. За клейноди цілого війська уважали гетьманську булаву й бунчук, печатку, корогви, бубни і труби, деколи також і козацьку гармату, тобто артилерію. Ці ознаки своє влади запорозьке військо незвичайно цінило і зберігало їх з великою пошаною. Назву військових клейнодів стрічаємо від1630 років аж до кінця козаччини. В1637р. гетьман Павлюк писав до козаків: »3волите писати до нас, товаришів своїх, відказуючи за військові клейноди, цебто за гармату… Взяли ми її як свій власний клейнод і скарб військовий, і поставили на звичайному місці, там, звідкіль і пішла вона за предків наших, славної памяті старинних, добрих молодців війська запорозького. Як козаки1638.р. програли битву під Боровицею, »в бою стратили, гармату, корогви, комишини, печать,клейноди всі королями надані«. В1727.р., коли мав відбутися вибір гетьмана, старшина несла врочисто »клейноди гетьманські«—булаву, бунчук, корогву, значок і печать«,—несли з великою пошаною »на подушках, тафтою червоною укритих«. Так само й нижча старшина мала свої відзнаки: полковник—пірнач, корогву і значок, сотник— корогву.
Булава була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: »Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували" Гетьмани діставали булави від війська й від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. На урочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський джура.
Бунчук це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж З метри завдовжки, закінчений металевим »яблуком«, з-під якого звисало кінське волосіння. Бунчук носив бунчужний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.,
Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана, в часах перед Хмельниччиною. Це була відзнака й суддівської влади. Пізніше палиця судді звалася ліска. ВXVIII. в.палиця була відзнакою кошового на Січі. Був це простий грубий ціпок, з обох кінців оправлений сріблом, з тупим залізцем на кінці,
Відзнакою полковника була спершу теж булава. Під Львовом 1648.р. всі полковники мали »золотисті булави, висаджені камінням«. Пізніше полковнича відзнака зветься пірнач або шестопер. Це теж щось наче булава, але не з круглим »яблукомх, а з шестигранним наконечником.
Печать запорозького війська була округла, спершу меншого, пізніше більшого розміру. Печаті Б. Хмельницького мали у промірі32-37мм., одна печать Розумовського аж87мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамено, права спирається в бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на печатях Брюховецького та Ханенка козак, у правій.руці тримає спис. Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половиниXVII ст., був напис »Копия Войска Запорозкого«; під польською владою—»Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого«; під московською владою—»Печать Царского Величества Малой Росии Войска Запорозкого« (деколи в іншому порядку).
Окремі печаті мали деякі військові уряди, наприклад військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк а іноді й сотня.
Запорожжя мало свою печать, теж із козаком на гербі, з тією різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий »воїна знаменує, який сторожить«. Напис був: »Печать Славного Войска Запорозкого Низового«. Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками (коні, олені, леви, птахи, шаблі, списи, стріли тощо).
Було три роди корогв у козацькому війську:1)корогва всього війська або гетьманська,2)корогви полкові,3)сотенні. Окрім цього, були ще значки, менші короговки, яких уживали на щодень.
У давніших часах козацьке військо вживало прапорів тих держав, що брали його на служби. Перший полк реєстрових козаків 1578.р. мав шовкову корогву з польським орлом. В1594.р. запорожці були на цісарській службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля ВолодиславаIVзапорозьке військо мало блакитну корогву з орлом—наполовину білим, наполовину червоним. Богдан Хмельницький1649.р. дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія й Теодосія печерських і св. Варвари. Сирійський подорожний Павло Алепський1654.р. оповідає, що в Богуславі, де була квартира Хмельницького, »військо мало корогву христолюбивого й хороброго гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку, у смуги, з хрестом на ратищі«.
Дуже різноманітні були прапори різних полковників Хмельницького. Кривоніс мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обвідкою. Полковник Нечай мав корогву шовкову, »щирим золотом вигаптовану черницями київськими"
З цих згадок видно, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогв, а панувала повна довільність, і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що на них були. Цю справу унормували щойно після Руїни, тоді, як уже козацька держава прийняла постійні організаційні форми. УXVIIIст. вже на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме національний герб: козак із шаблею й самопалом. З1758р. є вже рисунок цього гербу на прапорі лубенського полку, а з1765.р. збереглася корогва домонтівської сотні переяславського полку з таким самим гербом. По другому боці корогви кожний полк чи сотня давала свій власний знак. Так, наприклад, на домонтівській корогві була змальована рука, що тримає золотий хрест, а при хресті стоять дві постаті з пальмовим гіллям. На жаль, не існує вірогідних даних про те, як виглядала гетьманська корогва, або »перший прапор, який все носили перед гетьманом«.
Знак або значок— менша корогва, якої вживали кожного дня замість »великої« корогви. В1649р. під Збаражем один козацький відділ появився з таким гетьманським значком: »не державу два прапорці гусарські, один білий, другий червоний«. В 1727.р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс—корогву, другий— значок. І в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва »значкові товаришів.
Розділ ІІ
Чисельність армії.Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З кінцемXVIст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване військо, рахували його від2000до10.000. Так, наприклад, Косинський у1593.р. мав біля4000;на австрійську службу1594р. запорожці обіцяли виставити до6000добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000;у боях під Лубнами було 6.000учасників, але між ними тільки2.000доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттяхXVIIст. З Дмитром Самозванцем ходило12-13.000 козаків, під Смоленськом1609 — 1611р. могло бути30.000,чи навіть 40.000,під Хотином1621.р.—понад40.000.Але серед війська було багато челяді, джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, засвідчує1628.р.: »Самих козаків буває15.000,але з новиками виходить сороктисячне військо«.
В1620-1630рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне— меншало. В повстанні1625р. налічувалось козаків 30.000,а з них у боях мало загинути8.000;у переяславській кампанії 1630р. налічували37000повстанців; у московському поході1633.р. було 30.000козаків; у повстанні1637р. Павлюк мав23000.
Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових козаків на королівській службі. В 1575-1576 рокахбуло реєстрових тільки300,в1580.рр.— 600,в1590-1591р.— 1000козаків;
у1622-1623р. було запропоновано2000до4000;у1625р. установлено реєстр—6000; 1630р. збільшено число реєстровців до8000; продолжение
--PAGE_BREAK--
у1635р. зменшено до7000;у новій ординації1638р. залишено тільки6000.Коли почалося повстання1648.р., сам Хмельницький вимагв тільки12.000реєстрового війська.
За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі кількості. У Пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на100.000,під Львовом1648.р. на200.000,у Зборівській кампанії на300.000;а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до360.000людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у Зборівському мирі Хмельницький погодився на40.000реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої умови—не поставив вищого числа, ніж60.000.Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими розпоряджали на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.
Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій умові погодився на30.000реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на цифрі 60.000реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові1668р. Погодився на30.000війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича1672.р. й Мазепи1687р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія знову чисельно зростає. В1723р. нараховували55.241козаків і до1000 охотничого війська. В описі1777р. нараховували аж179.128козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до козацького стану. В1783.р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили176.886виборних козаків і198.295козаків-підпомішників.
Реєстрові козаки.На Запорожжі право вступу до війська мав у теорії кожний, хто хотів козакувати; а проте до війська добирали прдатних. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то—затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий.
На Запорожжі в ХVІІІ в. молодих козаків звали хлопцями, джурам а найбільше молодиками. На Січ приймали не раз навіть десятилітніх хлопців, але до війська, до »товариства«, записували щойно таких, яким виповнилось20років. У переказах про побут давніх запорожців є згадки про те, що молодики повинні були добре володіти зброєю, кермувати човном, виявляти орієнтацію й дотеп,але тут не було ніяких постійних приписів, а тільки різні місцеві звичаї.
Кошовий на Січі мав почесну сторожу, що складалася з30-50молодиків.
Молодики, чи джури були також у козацьких полках на Гетьманщині. Коли Зборівський мир обмежив число реєстрових козаків до40.000,багато »випищиків« пристало до козаків за джурів. Але пізніше, в ХVІІІ ст. вже молодиків при полках не було.
Військо було записане в реєстр. Перші такі переписи запорозького війська зроблено на вимогу польської влади, що хотіла утримувати контроль над козаками. Але пізніше реєстри велися для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, під час повстання1637.р., вів реєстр свого війська. Перепису доглядав спершу гетьман особисто, пізніше цей обов’язок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. попис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто інший часом не став на його місце. Коли в реєстрі була »діра«, тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав лише кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; першість мали також сини козаків,—місце небіжчика-батька мав право в полку зайняти син. Багато значило те, коли когось поручила старшина. Тому то згодом стало звичаєм, що кандидат прхиляв на свій бік дарунками впливових старшин.
Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Такий випис переводив, наприклад, Богдан Хмельницький після Зборівської й Білоцерківської умови; це викликало велике невдоволення. УXVIIІ ст. на Гетьманщині часто проводили основні перевірки козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстр називався також компутом.
Всі козаки, що належали до запорозького війська, уважалися за рівних і звали себе товаришами. Але при цій теоретичній рівності все між військовим товариством були одиниці, й групи, що котувалися вище, ніж чернь, тобто рядове військо. Вже при кінці XVIст. з’являються “старинні” козаки—ті, що довгі роки служили у війську або походили з козацького роду. ВXVIIст. є знатні козаки, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства переважали своїм значенням. Військовий товариш, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самойлович утворив окрему категорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значкові товариші — це козаки, що служать під полковою корогвою, »значком«. Рядових козаків1739.р. поділено на дві групи: виборні козаки мали бути постійно готові до війни й ходили у походи, підпомішники повинні були постачати воєнні засоби і харчі для виборних. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики. Дейнеками в половиніXVIIст. називали народне військо, що йшло у похід зі самими палками, що саме звалися дейнеки.
»0хотне« військо.Реєстрового війська, обмеженого числом, не завжди вистачало на потреби української держави. Коли починалася війна, виринала потреба збільшити кадри, й тоді гетьман моюілізував до війська всіх, хто міг носити зброю, закликав, »щоб поспішали не тільки реєстрові, але й нереєстрові; аби добрі молодці, з доброю зброєю — він рад приняти за товаришів«. Таким способом військо Хмельницького могло доходити й до200,а то й300тисяч. Деякі відділи охотників, що зголошувалися до війська, залишалися у службі довший час як т. зв. затяжне або охотне військо, за відповідною річною платою. Таке військо мало особливу ціну тоді, коли це були фахові вояки, з доброю зброєю, належно виправлені в воєнній тактиці. Так Богдан Хмельницький під Замостям1648р. старався притягнути до своєї служби німецьку піхоту, що була в польському війську. До старшини німців він писав: »Просимо ваші милості до себе в компанію, в одне Товариство вірне, під присягою Бога всемогучого. Не лише жадної погуби, але й найменшої кривди від нас не сподівайтеся; хто тепер старшина, той і при нас на свойому становищі і при своїй честі залишиться. Не будете ані голодні, ані голі, ані босі, а навпаки—будете вдоволені і мною і обопільним товариством. Думаємо, що ви радо звелите пристати на це, як христіяни і з роду браття наші, як ті люди, що звикли своїм трудом і шаблею заробляти на шматок хліба, так само, як і ми на цьому світі живимося«. І Хмельницькому дійсно повелося зорганізувати деякі німецькі відділи. Так, наприклад, служили в нього драгуни на німецький лад зорганізовані,—»одягом німці, вірою греки, з нації українці«. У великому числі напливали на Україну молдавани, що творили волоську кінноту, а також серби, що втікали з-під турецької влади. Хмельницький мав теж добірний відділ татар.
Пізніше гетьмани ще збільшили наймане військо. Виговський у гадяцькій умові1658.р. застеріг собі право тримати10.000затяжного війська. Дорошенко мав найманих турецьких сейменів.
Він зорганізував і власну формацію “серденят”. Назва (з турецької мови) означала відчайдухів; таке ім’я у турецькім війську мали найхоробріші, найзавзятіші охотники; Дорошенко брав собі за зразок таке військо. Серденята складалися найбільше з молдаван, але було між ними немало й місцевих людей. Вони наймалися для плату й утримання: »тілько з них користи, що п’ють та їдять, одяг і зброю і коні добрі мають, за це й умирають». Козаки були невдоволені з цих охотничих військ, і рада 1669 р. вирішила розпустити серденяцькі полки; »нехай ідуть, хто звідки прийшов, братися до господарських робіт«. Але Дорошенко ради не послухав, збільшив число серденят, аж воно дійшло до 12.000.
Коли Дорошенко зрікся гетьманства, серденята або сердюки перейшли на Лівобережжя. Самойлович оцінив вартість цього війська—ужив його до прикордонної служби за сторожу проти татар. З того часу сердюки залишилися на Лівобережній Україні до кінця Гетьманщини і служили як піхота.
Одночасно з’явилася ще одна подібна формація — компанійці. Охотники виступали здавна в відділах, що звалися »компаніями«. Многогрішний1668р. утворив під цією назвою окремий полк, що мав контролювати громадську безпеку. Це були кінні полки. Конотопська рада1672р. ухвалила скасувати і серденят і компанійців, але1687р. вирішено »охочекомонні« і охочепіхотні« частини зорганізувати наново. За Мазепи було5полків »охочепіхотних« і5»охочекомонних«. У1728р. обмежено їх до трьох полків. Охотничі полки вXVIII ст. були невеликі, налічували по500-600людей кожний. Компанійців і сердюків вживали й до поліційної служби, сотні їх були приставлені до різних полків, але підлягали гетьманові, не— полковникам. На боці гетьмана вXVIIIст. була надвірна корогва, а при генеральній канцелярії й іших установах служила жолдацька рота під проводом капітана.
Поділ війська.Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.
Полк означав і відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В1620-1630рр. було6реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще—миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було17полків: білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський, черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський й інші. ВXVIIIст. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було10:гадяцький, київський, лубенський, миргородський, ніженський, переяславський, полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала. продолжение
--PAGE_BREAK--
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з500людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав530чоловік; в1601.р. козацьке військо числом2000,мало4полковників; австрійський посол до козаків1594.р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над500людьми. В1620-1630рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав1000людей. Таку величину полку прийнято в організації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621р. були полки по3000,а то й4000кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так, під Збаражем1649р. »було23полковники, а в кожному полку від5.000до20.000;менше5.000в полку не було”. В1651р. козацькі полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то відбуває людей:»в таких полках, де раніше було по1000і2000,тепер буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після Зборівської умови1649р., прийнято величину полків від2000до3000і тільки єдиний ніженський полк доходив до1000чоловік.
УXVIIIст. полк став іще чисельніший. В1723.р. полки мали, переважно, 5000козаків, але ніженський полк мав майже10.000 людей. В1782.р. полки містили по10.000до20.000,а ніженський доходив до40.000виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по100людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В1581р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й9козаків. В1601р. сотня мала8десятників і на одного десятника припадало12»чорних« вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на поміч ханові1650.р. Хмельницький вислав козаків »одвуконь, з оружжям добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка«; у поході на Польщу1651р. козаки мали по 2-3бочки сухарів на десяток.
Утримання війська.За польської влади реєстрове військо отримувало плату з державного скарбу так, як і інші наймані частини. Коли ж організувалася козацька держава, військова служба стала безоплатна. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, порозводили на цих »займанщинах« свої господарства і мали з них достатній прожиток; маючи ці землі, вони були обовязані повнити службу безплатно. Частину державних земель залишено на загальні військові потреби, так, наприклад, »рангові« маєтности діставала старшина, що займала вищі уряди, деякі землі були призначені на утримання артилерії і т. д. Державний скарб визначав теж на військо деякі податки й доходи, наприклад, »третю військову мірку« з млинів, доходи з аренд і ін. З державних доходів оплачували наймані частини, компанійців, сердюків та ін., а підчас дальших походів і реєстрові козаки діставали деколи плату. Найтяжче й найдошкульніше було те, що український уряд мусів утримувати своїм коштом на Україні російські полки, що від переяславської умови1654.р. стояли залогами по найважливіших містах.
Розділ ІІІ
Зброя.»3броя їх—рушниця і шабля, іншї мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман«, писав про козаків Старовольський1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й інші мемуаристи. Папський посол Гамберіні1584.р. пише: »3броя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплан свідчить, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.
Головною козацькою зброєю була, безперечно, рушниця. Під Хотином1621.р. »було30.000рушничних козаків, що могли ставати пішо, бо шаблі не всі мали«. В1651р. під Берестечком:
»шабля рідка, самопал у кожного«. Саме иому козаків називали «рушничним військом«. Ще частіше сучасники стверджують, що козаки в поході мали нераз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадають не одноразово поряд, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не відомо. Німецький автор Вайнбер твердить, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці »на зразок шотландських«. З1637р. відома перша згадка про мушкети у козацькім війську.
З інших родів рушниць згадується яничарки (вперше1638.р.). В1720.рр. »чудові« яничарки виробляли в селі Кубиче коло Башлі на Слобожанщині. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки, Запорожці свої рушниці звали фузіями. УXVIIIст. часто стрічаються пистолєти або пистолі, часом чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.
Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці.
Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже1619.р. при перегляді війська »майже всі були з вогненою зброєю, мало хто з луком«. А що гетьмана Петра Конашевича прозивали Сагайдачним, і на відомій картині він змальований із луком та сагайдаком,—то це тільки лицарська прикраса. Про козацьких лучників згадується ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. »Це вже справа не з тою давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом«, писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького.Тільки на Запорожжі лук був популярним ще до половиниXVIIIст.й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.
Шабля до половиниХVIII ст.була в козаків поширена майже як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою »ненькою рідненькою, панночкою молоденькою«. Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, то пізніше витворився український тип »козацької« шаблі, на жаль, досі основно не просліджений. 30 м.). Козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, похви прикрашені різьбою. Досить поширений був у козаків спис (списа). В1628р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою »сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути«. У повстанні1637-1638.р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами і козацький табор був »рогатинами добре обострожений«. УXVIIIст. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці; була навіть приповідка: »козакові без ратища, як дівчині без намиста«. Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3,5 м. завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому;цю петлю закладали на ногу, щоб легше було спис тримати.
Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла в союз із Московщиною, нераз звертав увагу гетьманам, щоб намагалися підняти рівень козацького війська і наблизити його до »регулярних« полків. Так уже1655р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проект, утворити10.000війська »салдатським ладом«: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б були розпочати навчання. Гетьман відповів, що розгляне цей проект, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував іще грунтовнішу реформу; він хотів скасувати козацькі вольности взагалі й перетворити козаків у регулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, підо впливом російських військ, таки переймали дещо з »регулярного порядку«; наприклад,1725.р. Андрій Маркевич записує, що »козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за регулярними зараз, по4людей у шеренках«… Пізніше,1734.р., знову прийшов із Москви наказ до козаків »учиться регулярству«,— але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цеї справи лише те, що завів одноцільне умудирування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримати добрий порядок. Як про це згадував Іван Котляревський:
“Так вічной памяти бувало у нас в Гетьманщині колись;
Так просто військо шикувало, не знавши просто »стой, не шевелісь!«;
Так славнії полки козацькі—лубенський, гадяцький, полтавський
в шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять,
то мов мітлою все метуть!
До доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова музика. Вже з кін.XVIст. козаки на Січі мали бубни і труби,—навіть срібні труби, даровані цісарем. В1601р. в полку з500людей був1трубач,1сурмач і1довбуш. У бубни або литаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика пригравала також у поході війська:»Полковники, старшина полкова й сотники з усіма козаками, при військовій музиці, зі знаками (корогвами) йшли пішкома в город«—на вибір гетьмана1734.р.
Розділ IV продолжение
--PAGE_BREAK--
Похід.На похід покликав військо гетьман своїм універсалом;
Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або літаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо нераз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо зніаказу царя. Андрій Маркевич пише у своїм дневнику1724.р.:
»Післав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід«.
Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався »попис« для контролю, чи кожний козак як слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість порохуі куль (до300),харчі та ін. Старовольський пише: »Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або звязувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога«. Боплан описує харчі, які козаки мали підчас походу на море: »У бочці, на10стіп завдовжки і4стопи завширшки, добре звязаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пітоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його «саламахою«. Під Берестечком козаки мали по2-3бочки сухарів на десяток людей. У пізніших часах, уXVIIIст., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ін.
Деколи, у ближчі походи, військо виступало »налегко«, з малим вантажем, з самими »юками і саквами«, як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь1657р. нараховували35.000козаків,—але-це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. »Коли йдуть походому інші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати«, оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві, говорить: »У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть, з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці«.
Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на10миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашевари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети або курені. Коли обоз по довгому постою залишав обозовище, козаки підпалювали те, що залишалося.
В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався нераз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загрожених околиць.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.
Бій.Табір.Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неприготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором, називали укладані разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися уXVст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В1596.р. Лобода під Білою Церквою мав табір з пятьох рядів возів, ГЇавлюк 1637.р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.
Коли ворог надійшов близько, піхота зпоза возів починала стрільбу з рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене, від наступу. В1628р. під заслоною табору запорожці перейшли цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І таксамо пізніш верталися тим самим шляхом, теж »оборонною рукою«. А коли в одній сутичці утратили одну гармвту, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655.р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що їх переслідували,—»а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборг« (пруська фортеця).
Ворог намагався завжди в якомусь місці табір розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки привязували віз до воза,—хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табір »розірвав«, або »урвав« його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді нераз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табір наново справити, впорядкувати.
Нераз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш,—запорозькі коні були привчені ходити табунами,—а з возів будували кращий, оборонний табір. План такого табору бував різний. 1625р. на Цибульнику козацький табір мав вигляд півмісяця; в1638р. табір полковника Путивельця був овальний. Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651.р. табір Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і звязували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив був Путивлець: »вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було«. Острянин обезпечив табор наїженими рогатинами. До возів насипували землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином1626.р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплан каже: »У чому проявляють найбільше зручности та вмілости, то це битися табором, заслоняючися возами. Можна сказати, що під охороною табору100козаків не боїться1000 поляків і таксамо1000татар«. А Старовольський додає: »Їх табір у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками».
Бій кінноти.Табор служив не тільки для оборони, але й як опори для атакуючої акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції,ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.
До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць. »3під полковничої корогви вискочило 40коней«, читаємо в описі бою під Гомлем1651.р. ,»0дин із них виїхав на герць, викрикуючи по татарськи »гала-гала«, але один із залоги влучив його коня в голову«. Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки побили багато поляків.
Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами »велів свойому війську. йти лавою, наче на неприятеля«. У кримському поході1628.р. запорожці »весь час билися хоч герцями, хоч лавою«.
З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пистолі. Компанійці вXVIIIст. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.
Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: »На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як200польських кавалеристів примушувало втікати2000найкращого козацького війська«. Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати10кінних козаків«. Саме тому Хмельницький був змушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.
Тактика піхоти.Вирішну ролю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином1621.р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці »лізуть по землі під турецький табор«. Таксамо в бою з поляками під Куруковом1625.р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші »на черевах лізли по землі«.
На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й відвагаї в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни1637-38.р. »Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує,—без цього »глухий німець«, нічого не вміє й як та муха, гине. Тимто зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш—для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«...
До шанців козаки вживали лопат і мотик. »Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни«, оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом1651.р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. »Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить«, описує Павло Алепський. продолжение
--PAGE_BREAK--
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; нераз і близько свого табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Нераз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або »спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася.
Зпоза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли50.000куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву,—так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримдти й утікала з утратами,—тоді й козацька кіннота могла здійснити нову атаку.
Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомелем1651.р. козаки-піхотинці, під Охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, »пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць«.
Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Саме тому Богдан Хмельницький остерігав своє військо: »Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями,—вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити!«
Артилерія.Перші гармати в козацькому війську стрічаємо в1580-х роках; вони походили зі здобичі, захопленої з турецьких замків. В1590-хрр. запорожці дістали кілька гармат із Австрії, коли були на цісарській службі. Коли почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із прикордонних замків. Косинський 1593р. мав їх уже23,але утратив їх усі.в бою під П’яткою. Наливайко, «сам »чудовий пушкар«, мав ізнову20пушок й дуже пильно ними опікувався… У боях під Лубнями1596р. козаки втратили до 3О гармат. Реєстрове військо1601р. мало знову їх12. Під Хотином у козацькому таборі було22гармати; в1628.р. в поході на Крим запорожці добули20пушок.
За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74гармати. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі арталєрійські запаси з різних замків, нпр., у самому Полонному60пушок. У берестецькому поході1651р. в козацькій армії було понад 100пушок. З того числа при гетьмані було 3О, при полках по5-6.Значна частина артилерії стояла по замках, нпр. у городах білоцерківського полку було понад50гармат. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького—Корсунь.
Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. В1659.р. »на послузі при гарматі« було80пушкарів,80гармашів,4шипошників,12ремісників,6стадників,2довбиші,1цилюрик,2коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії,200-300людей.
Пізніше головний осередок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромни. За Самойловича на »гармату« віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.
Коли на Гетьманщині почали відливати свої гармати—про це певних відомостей немає. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з1663.р, що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з ім’ям Мазепи,— можливо, що вона походила з гетьманської ливарні. Мазепа сам замолоду вивчав артилерійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії.
Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол наново обновлював генеральну й полкову артилерію, але про результати його заходів знаємо небагато.
У половиніXVIIIст. зорганізовано при генеральнім обознім артилерійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом гармат, і пороху, добуванням і доставок) салітри, а також над будовою валів і фортець.
У бою козацька артилерія мала другорядне значення. Пушки застосовувалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виняткових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше, »клейнотом і оздобою« запорозького війська, як проявом його справжньої сили.
Замки й фортифікації.Як у ХV-ХVІ ст., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половиніXVIIст. нараховували їх більше, ніж200.Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева;деревяні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких деревяних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході,—треба було їх добувати артилерією. Під час кривавих воєн Хмельниччини не один замочок уславився, хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.
Фортифікаційне мистецтво змінилося значно вXVIIст. —у зв’язку з розвитком артилерії. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут.
І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні. в Голтві1638.р. Замок був укріплений.самим частоколом. Козаки »вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили6пушками«… Довкола побудували шанці, переколи, засідки,—»невсипущою своєю працею майже, дорівняли нїдерляндським батеріям«… Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці:»Неодин інжинер дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батерії, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привалки та вали«. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії1655.р.: погранйчний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерландською фортецею Бредою.
До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так нпр. у похід на Молдаву1652.р., окрім козацького війська, ходила »сила обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей. »Пояснюють це тим«, оповідає сучасник, »що в ційкраїні доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови, й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими«.
Але в ХVІІІ ст. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових »лініях« від степу, і ще більше—на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ін.
Флот.Козацький флот з’явився в половиніXVIст. і до найбільшого розвитку дійшов в1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплан в »0писі України« подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло20м., широкий3-4,глибокий 2,5м. Основою човна був пень верби або липи, коло15м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на3.20до3.80м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини ї ширини. По зверхній стороні човна привязували довкола вязанки очерету; вязки були грубі, як бочівка, привязані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверха не було. Човен мав дві керми, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.
Козацькі чайки можемо порівняти з іншими тогочасними кораблями. Венеційські галери, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до40м., ширину5м., у воду заглиблювалися на2метри,—отже чайка була вдвоє менша.
Як порушної сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було10-15весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком200до 300людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в36до40годин, тобто на годину робили13-15км. На чайці містилося50до70козаків; бувало також4до6фальконетів, легких пушок.
В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки перестали здійснювати цілком походи на море. Але як Австрія і Венеція почали плянувати христіянський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити300човнів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Тактику козаків у морській битві описує Боплан. Козаки рідко виступали самі до бою,—метою їх походів була не боротьба з турецьким флотом, а радше здобуття з побережних міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецька фльота мала свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до боєвої зустрічі, Битва починалася стрілами артилерії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку ґалєру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скорше і зручніше, ніж тяжкі галєри, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що нераз тільки під примусом ішли до бою.
Боплан наступним чином описує морські походи запорожців: »Так зібравшися, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька ґалєр на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрюють їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючися в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Галєри не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдово-ляються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за36або40годин вони вже в Анатолії.
»Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. Їдуть на інше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому.
»Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких ґалєр або інших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. Їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2,5 стопи,.тому вони бачать інший корабель скорше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і завваживши напрям вітру, пильнують,.щоб мати під вечір сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до ґалєри, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до ґалєр, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло80до100човнів; козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять.
»Коли ґалєри зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх як шпаків. Одні потапають, інші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз завязавши битву з ґалєрами, вони тримаються, не рухаючися зі своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Ґалєра може звести відручний бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять великі шкоди так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козакіїз. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: еспанські реалі, арабські цекіни, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й інший цінний крам...
»Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тимчасом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на3до4милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двіста й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усею добичею. Так вони обминають стрічу з ґалєрами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять добичу«
Розділ V
Запорозька Січ.
Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький біля1553р., щоб мати опору для боротьби зтатарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів невеликий, але високий. скелистий, добре підходить під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плянї форму підкови. Це глибокі рови з валами на4-6метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має126м., у найвужчім 74м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж700м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневенького. Він був би розмірами значно більший, як нпр… тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ин. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпості, що виникла на руїнах замку князя Дмитра.
В1581.р. козаки мали головну базу на острові Томаківка. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікацій у формі видовженого чотирикутника;з трьох сторін ідуть.рови й вали, до7м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш500метрів. Але козаки жили тоді також і по інших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська пепеправа, другий на Малій Хортиці.
В1594.р. осередком запорожців була вже справді »Січ« на острові Базавлуці, при Чортомлику, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими скірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були порозставлювані пушки, при острові знаходилася козацька фльотиля. Коні взимі держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в1629р. гетьман Левко Іванович писав свої листи »з Січ у Чортомлика«.
Далі Січ була на Микитиному Розі, на правому березі Дніпра.
Коло1652р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлик. Пізніше вона. звалася »Стара Січа«. Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ,зінших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомликом та їх припливами. Тепер—це окремий острівець коло села Капулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. Довкола Січі йшов вал до10м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, повиповнюваними землею. Від степу на валі стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була вїздова башта, понад 3О метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело8хвірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло1500м, а в промірі від Чортомлика коло170м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В1709;р.з доручення царя Петра, Січ на Чортомлику московське військо зруйнувало.
З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до1711.р., коли перенеслися до Олешок. Але згодом, коло 1730.р. вони знову перебралися на Камінку й тут пробули до1734р. План Січі творив неправильний чотирокутник з боками на200, 110, 210і 60м. Укріплення були з дикого кам'еню. Цілий простір Січі займало40куренів, рівної величини,15'м. завдовжки,8,5, завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка. Після першого побуту над Камінкою запорожці1711.р. переселилися до Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до1730.р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала план чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на З,5 м. завширшки по північному боці. Посередині був рівний градий майдан на70м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в1845р. це місце розорано, засаджено лозою й іншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипували містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж »Старою Січчю«.
В1734.р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лабіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло,350м в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкарня або »цейхгавз«, військова скарбівниця, або »замок«, »станок« кошового, й довкола майдану підковою 38куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на350м. завдовжки і120м. завширшки; тут було побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на145х85м.; обведений валом, а в ньому були казарми для солдатів і всякі військові магазини. Над берегом Підпільної була Пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо1775р.На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.
Висновок
Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XVдо кінця XVIIIст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним поняттю “чернь”, семе національна еліта сформувала з розрізнених напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.
Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих напрямках.
Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав використовуватись тепер для управління всією територією Української держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу історію.
Список літератури
Н. Яковенко. Нарис історії України. – Київ: “Генеза”, 1997.
Микола Аркас. Історія України-Руси. – Київ: “Вища школа”, 1988.
Іван Крип’якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936.