Історіяукраїнської конституції
План
Вступ
Розділ I: Історія конституційногорозвитку України в період боротьбі за незалежність України початку XVIII століття.Конституція Пилипа Орлика
Розділ II: Конституційні акти наУкраїні на початку XX століття. Радянські Конституції
Розділ III: Розроблення і прийняттянової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Упроцесі розбудови незалежної Української держави, становлення конституційноголаду, творення Конституції України 1996 року вже набуто значного досвідудержавно-правового розвитку. Він, у свою чергу, потребує відповідної науковоїрозробки термінологічного апарату, що ним оперує наука конституційного права,та його роз'яснення. На жаль, сучасний стан освітянської діяльності позначений певноювідсутністю нових підручників і навчальних посібників вітчизняних авторів здисципліни «Конституційне право України». А в джерелах радянських часів змістконституційно-правових термінів або взагалі не розкривався, або ж їх тлумаченняподавалося з позиції радянської ідеологічної інтерпретації, що суттєвоспотворювало їх суть.
Ціобставини і спонукають зрозуміти історичні обставини конституційного процесу наукраїнських теренах, який би дозволив усім бажаючим засвоїти основні терміни іпоняття науки конституційного права. Дана робота базується на конституційних таінших нормативно-правових приписах, які стосуються організації конституційноголаду України, прав та свобод людини і громадянина, конституційно-правовогостатусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування в Україні тощо. Вона складаєтьсяз трьох розділів.
Історичнівитоки конституційних актів розглядає перший розділ даної курсової роботи. Вцьому розділі висвітлено основні положення першої Конституції України – КонституціїПилипа Орлика.
Вдругому розділі курсової роботи значна увага приділяється визвольним змаганням XX століття. Вперіод 1917-1920 років на українських теренах відбувалися такі історичні події,які сприяли зростанню національної самосвідомості. На жаль, в цей період ще невизріли історичні передумови для виборення незалежної України, однак, цейперіод був позначений активним законодавчим і конституційним процесом. В даномурозділі освітлюються особливості та основні риси Конституцій УРСР.
Третійрозділ аналізує механізм створення Конституції незалежної України 1996 року. Врозділі з’ясовано основніриси діючої Конституції, визначено її сутнісні характеристики.
Принаписанні даної курсової роботи було використано ряд першоджерел, зокрема, Вивідправ України, тексти Універсалів Центральної Ради, Конституція України.Розкриттю змісту історії конституційного процесу сприяли праці Бойка О.,Боярської З., Дорошенка Д., Рогожина А., Шевченка О., ін.
Розділ I: Історіяконституційного розвитку України в період боротьбі за незалежність Українипочатку XVIIIстоліття. Конституція Пилипа Орлика
конституціяукраїни історія орлик
Учаси Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської державиорганізація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадахзвичаєвого права.
Гетьманськадержава вже характеризується появою актів, які мали певне конституційнезначення. До них можна віднести договори Богдана Хмельницького та ІванаВиговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою.
5квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів тавольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву«Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під сильним впливомпередових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав,розподілу влади тощо) і передбачав таку модель організації державної влади вУкраїні, яка б базувалася на засадах принципу розподілу влад (законодавча владамала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники,«генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового ВійськаЗапорозького»; виконавча — Гетьману, а судова — Генеральному Суду). [11, 79]
Ужовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа.Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьманпоходив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиноювисокоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру. Починав він зпосади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природномурозуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.
Новообранийгетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який діставназву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерськаконституція. Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав«другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдалавеликого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець — І. Крип'якевич —звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичногосвітогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерськаконституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть«французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей,які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільноїнезалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу йсамовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадахсуспільного життя». [2, 112]
Такаполярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур тавнутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвідпопередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засобиподолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності надійноїсоціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіхукраїнських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідаціїукраїнського суспільства.
Характерноюрисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності йноваторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України відРосії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі таЛівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державноїструктури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося наобмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство,невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому військунезлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеженнягетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішнюполітику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генеральногосуду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою»,у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін.За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучаснійпрезидентській.
Конституціяпрокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створеннясвоєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цьогопредставницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна,полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків.Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цієюметою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, ВоскресінняХристове та Покрову Пресвятої Богородиці.
Надзвичайноважливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційнихвольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалосяочищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортецьмосковських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова тазбереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз».Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж бравзобов'язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».
Проводячидалекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права тапривілеї, свого часу на дані Києву та іншим українським містам (збереження заними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві). [3,92]
Одниміз основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальноїексплуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людямвійськовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення таздирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли в закордонних державахшукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П.Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі длянароду оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.
Бендерськаконституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчатьзафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засаду суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей таособливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальноїексплуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджуваввиняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільноїєдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі узагальненняпопереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальнепідґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.
П.Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновитиповноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичнийсоюз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходуна бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), атакож селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залогмайже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під БілоюЦерквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактатузашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиціреалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьманна вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовгозійшла в могилу ідея незалежної української держави». дані Києву та іншимукраїнським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, щобазувалося на Магдебурзькому праві). [8, 214]
Розділ II: Конституційніакти на Україні на початкуXXстоліття.Радянські Конституції
Періодвідродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появоюзначної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіантиорганізації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій УніверсалУкраїнської Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий УніверсалУкраїнської Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію УкраїнськоїНародної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства вУкраїнській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основнийзакон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорськоїмонархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада1918 р. та інші.
Середцих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29квітня 1918 р., яка юридично оформила відродження державності України. Це бувпрогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися донаступного:
1.Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежноюдержавою.
2.Вся влада в УНР належить народові України.
3.За формою правління УНР є парламентарноюреспублікою, Верховним органом влади якої є Всенародні Збори.
4. За формоюдержавного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням,територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципудецентралізації. [10, 167]
Взаємовідносинилюдини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної(європейської) концепції прав людини. Організація державної влади базується назасадах принципу розподілу влад:
—органом законодавчої влади проголошуютьсяВсенародні Збори, які формують інші гілки влади;
—вища виконавча влада належить Раді НароднихМіністрів;
—вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
Унаслідокдержавного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР1918 року не були реалізовані. За часів Гетьманату діяли тимчасовіконституційні закони: Закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29квітня 1918 року та Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті,тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьманавсієї України» від 1 серпня 1918 року. Ці закони закріплювали монархічну формуправління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. ГлавоюУкраїнської держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала«влада управління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду(Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду тазвільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту» тощо.
Незважаючина те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала режим особистої владиГетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які, наприклад,передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільнеобрання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи.Проте сама модель організації влади за часів Гетьманату була глибокоантидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої івиконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактичноодноосібно формував і вищий судовий орган — Генеральний Суд. [11, 89]
Поваленнягетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією,відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значеннядля відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української(Директорії від 13 грудня 1918 року, відповідно до якої Україна зновупроголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постановигетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів»,поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в їїУніверсалах.
Верховнавлада в державі згідно Декларації мала належати Директорії. її повноваженняпідтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламентУкраїни), який прийняв 28 січня 1919 року Універсал (Резолюцію про владу), щовідігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал з точки зоруутвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвимкроком уперед у порівнянні з «гетьманською конституцією», хоча він і невідтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Зокрема,не до кінця було проведено в життя принцип розподілу влад (законодавча івиконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядуванняпідмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суверенітету підмінявсядекларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.
Востанній період існування УНР (12 листопада 1920 року) було прийнято ще дваконституційних акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і порядокзаконодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну НароднуРаду Української Народної Республіки». В них проголошувалося верховенство владинароду, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою іРадою Народних Міністрів на засадах розподілу влад.
Нереалізованимизалишилися два проекти Конституції УНР, які були підготовлені Урядовою комісієюз розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з якихпередбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.
Затак званого радянського періоду існування української державності було прийняточотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.) [10, 170]
КонституціяУСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад «верховним органом влади»УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, утому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося право затверджуватипроекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні нормиполітичного, економічного і культурного життя УСРР. Водночас таке ж саме правов галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі цізаконодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд ізатвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав такожвидавав законодавчі акти й постанови.
Такамножинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їхнійдіяльності. Річ у тім, що адміністративно-командна система управління дедалібільше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхніпостанови у більшості випадків мали загальний характер. У такому самомунапрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінюваласьзаконодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавствазосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, щозначна частина законодавчих актів цього періоду подана у формі постановПрезидії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.
Посиленнякерівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) іРаднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалася і на Україну. Хоча протаку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні КонституціяУСРР, вони були джерелами права і, більше того, як правило, стосувалися найважливішихсфер життя України. Причому їх кількість невпинно зростала. [8, 219]
Характерноюрисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевагазагальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція виявлялася вдвох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчихактів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то здебільшого вонибудувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значноюмірою повторювали останні.
Зприйняттям Конституції СРСР 1936 р. Конституції УРСР 1937 р. у джерелах прававідбулися суттєві зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялися на закони іпідзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСРздійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила іКонституція УРСР 1937 р. стосовно Верховної Ради УРСР.
ПрезидіяВерховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які засвоєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видававпостанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР,постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР. [3, 109]
Сліднаголосити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, алеіснувала вона, по суті, незалежно від реального життя.
Найвищиморганом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважаласяВерховна Рада УРСР, яка формувалася на основі загального, рівного і прямоговиборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР мігбути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за КонституцієюУРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання,віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи.Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові тапозачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічіна рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, найбільшою міроюбуло притаманне поєднання законодавства зі здійсненням державного управління іконтролю.
ВерховнійРаді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР1937 р. не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що цеорган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила задані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х — першійполовині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного іреспубліканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченнінормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленніструктури республіканських органів управління, розв'язанніадміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативнерегулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ— другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумаченняокремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного таіншого законодавства.
Узв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін тадоповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставізагальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення вакти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у1978 р. були розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і селищнихРад1. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: пропорядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті,селищної і сільської Ради народних депутатів; про районну Раду народнихдепутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; проселищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатівУРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. [9, 165]
Алеці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважатиконституціями досить умовно, вони були скоріше «квазі-конституціями». Такаоцінка конституцій «радянського типу» пов'язана з тим, що вони:
по-перше,встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яказаперечувала принцип розподілу влад та незалежне правосуддя. Конституювання Радяк єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючікорпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи,сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційнихформ роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальнимиабо виконавчими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їхвикористання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про цесвого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію якядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радамроль приводів та важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих зпартією;
по-друге,конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру таположення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічнінастанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичногобудівництва тощо;
по-третє,радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадахколективістської (класової) концепції прав людини без належного врахуванняміжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав ісвобод людини і громадянина.
Розділ III: Розроблення іприйняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України1996 року
Проголошеннянезалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядокденний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України.Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'ятьроків.
Конституційнакомісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувалаще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена ВерховноюРадою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканністьїї території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніхправ та свобод.
Починаючиз червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проектуОсновного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.
Порядз розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тодіКонституцію 1978 р. [11, 104]
ПроектиКонституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органахдержавної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників.Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один зваріантів проекту — найбільш вдалий — опублікували, після чого упродовж шестимісяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 117тис. поправок, доповнень та зауважень.
Уході дебатів виявилися суперечності між позиціями Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу влади. Більшість депутатіввимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечувалипроти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась би зПрезидента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала статиУкраїна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася і міжприбічниками та супротивниками збереження радянської системи.
Улистопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраноюВерховною Радою за принципом представництва двох гілок влади. Керівникамикомісії були затверджені Президент України Л. Д. Кучма і Голова Верховної РадиО. О. Мороз.
Наприкінці1995 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розглядпарламенту разом із зауваженнями народних депутатів.
Головнірозбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділповноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статусросійської мови, статус Республіки Крим. Проект розглядався майже три місяці.Було три офіційних читання.
Враховуючиобговорення, що відбулося, 11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила іпередала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції. [8, 229]
Утакій ситуації Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендувалиПрезиденту провести референдум з питання затвердження Основного Закону вредакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Цяредакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування уНародні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистоянняПрезидента з парламентом набуло особливо гострого характеру.
Алеполітичні діячі України змогли переступити для загальної користі через власніамбіції. На початку травня 1996 р. Верховною Радою була затверджена тимчасоваспеціальна комісія. Перемагаючи труднощі, комісія узгодила думки різнихфракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.
Загаломкопітка праця над проектом Конституції, що був втілений у життя, тривала майжедва роки. Для цього були необхідні великі зусилля, безмежне терпіння, здатністьдо компромісів, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу.
27червня 1996 р. було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризмуУкраїни рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді урежимі одного засідання доти доки праця над прийняттям Конституції не будезавершена.
Такзвана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затвердженийОсновний Закон нашої держави, стала наочним прикладом можливості розв'язанняважливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.
ЗначенняКонституції для держави й суспільства загальновідоме. А для України, якаперебувала на перехідному етапі свого розвитку, цей документ має великезначення.
Зприйняттям Конституції була підведена риска під перехідним періодом становленняукраїнської державності, гарантована самостійність України. Цим Українаостаточно затвердилася у світі. [9, 173]
Удоповіді про першу річницю прийняття Конституції Президент України Л. Д. Кучмавиклав найсуттєвіші положення, пов'язані з введенням її у дію: державнебудівництво нині здійснюється у певних рамках, діяльність державних інститутівта відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людейостаточно затвердилась ідея держави, народ перетворився з об'єкта політики увищий її суб'єкт, поширилася свобода його дій у політиці й економіці; Українавийшла на новий вектор соціального розвитку — від тоталітаризму до демократії,розвивається в умовах різних форм господарювання і власності; було порушеноідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано певнеміжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та закладені основи дляреалізації ключової формули: людина — сім'я — суспільство — держава.
Демократичнусутність Української держави закріплює і конкретизує ст. 5 Конституції. Вона,по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою; по-друге,закріплює принцип народовладдя. Демократизм форми правління визначається й тим,що державна влада здійснюється на підставі її поділу на законодавчу, виконавчуі судову, та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чиннимзаконодавством та державними органами, які належать до зазначених гілокдержавної влади.
Важливоюознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування якнедержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сіл,селищ і міст) у розв'язанні питань місцевого значення, які регулюються закономпро місцеве самоврядування.
Важливимз точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження уКонституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітностісуспільного життя. У Конституції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологіяне може визнаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободуполітичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тихвипадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці, громадськомупорядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених закономвійськових та інших озброєних формувань.
Українає соціальною державою. У ст. З Конституції сформульовано такий принцип:«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є вУкраїні вищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за своюдіяльність». [10, 178]
Цівихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, якіналежать до загальних положень Конституції. Насамперед закріплюються важливідля громадян засади мовної політики держави, у тому числі для національнихменшин, які визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, їїсамобутності й культури, а також усіх корінних народів та національних меншин.Соціальний характер Української держави визначає й конституційне регулюванняпитань, пов'язаних з використанням власності та захистом усіх суб'єктів прававласності; закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівностіперед законом усіх суб'єктів права власності; гарантування екологічної безпекиі підтримка екологічної рівноваги на території України.
Упершому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику Українияк правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошуєпринцип верховенства права. У цій та інших статтях даного розділу закріпленіпринципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: вища юридичнасила Конституції; обов'язковість відповідності нормам Конституції норм іншихнормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції;можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді;закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що непередбачено законодавством; державні та самоврядні органи та їхні посадовіособи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способом, щопередбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Як одну з головних ознакправової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичногоздійснення прав і свобод людини і громадянина. [2, 126]
Середінших принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадахКонституції України, слід вказати на визначення України як унітарної держави,територія якої є цілісною і недоторканною", встановлення єдиногогромадянства, визнання у відповідних умовах чинних міжнародних договорівчастиною національного законодавства. У Конституції України 1996 р. закріпленіпринципові положення щодо захисту прав людини і громадянина, які містятьосновні міжнародні документи. Як суб'єкт міжнародного права, одна іззасновників ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використанняне тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Стаття55 Конституції встановлює, що кожен має право після використання всіхнаціональних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав ісвобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органівміжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
КонституціяУкраїни закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, доособистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєїособистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу долюдської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст.29), недоторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефоннихрозмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особистеі сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місцяпроживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободусвітогляду і віросповідання (ст. 35).
До політичнихправ Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадськіорганізації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення доорганів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів(ст. 40).
Середекономічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституціяпередбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєювласністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41),право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право настрайк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 47), право навідпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст.47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я(ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право назахист материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право наосвіту (ст. 53). [8, 238]
УКонституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить,зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав і свобод (ст. 55).Крім судового захисту, Конституція передбачає введення інституту УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини, що також слід розглядати як гарантіюзахисту і практичної реалізації прав і свобод людини і громадянина. Вжеприйнято Закон про Уповноваженого, і ця інституція посідає чільне місце управозахисному механізмі держави.
Захистправ людини у суді визначається й низкою інших конституційних норм. До них,зокрема, слід віднести положення ст. 63, в якій йдеться про права осіб навідмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про правана захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статусзасудженого.
Середінших загальних засад Конституції велике значення мають ті, що стосуютьсямовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська,всебічний розвиток і функціонування якої забезпечується державою. Поряд з цимгарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мовнаціональних меншин. Держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародногоспілкування, що є однією із суттєвих ознак відкритості українськогосуспільства.
Конституціявизначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У нійпідкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації,її історичної свідомості, традицій і культури.
Разомз розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані нарозвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх коріннихнаціональних меншин України. [3, 116]
Важливимє конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволеннянаціонально-культурних потреб українців, які проживають за межами України.
Допринципових і послідовно демократичних слід віднести положення Конституції, яківизначають український народ як суб'єкта власності на землю, її надра,атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межахтериторії України. Подібний правовий статус мають також природні ресурсиконтинентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Відімені народу право власності щодо зазначених об'єктів здійснюють органидержавної влади та органи місцевого самоврядування.
Конституціяспеціально визначає правовий статус власності. Право користування об'єктамиправа власності має кожний громадянин.
Конституціявизначає територіальний устрій України, який будується за принципами цілісностіі єдності державної території, її недоторканності.
Конституціяє політико-юридичним фундаментом подальшого реформування правової системиУкраїни. Основні завдання, принципи і напрями правової реформи мають спиратисяпередусім на Конституцію, відповідати її основним положенням.
Центральнемісце у структурі реформи правової системи посідає розвиток законодавства. Лишеза перший рік після прийняття Конституції було прийнято понад 190 законівКонституція є юридичною базою розвитку усіх галузей права. Усі закони, іншіполітико-правові акти мають відповідати Конституції як Основному Закону країни.Верховенство Конституції у правовій системі виявляється у тому, що жоднийправовий акт не може бути поставлений в один ряд з нею.
Ниніслід прийняти передусім базові фундаментальні закони і кодекси. Кодифікаціязаконодавства є головним напрямом у діяльності законодавця.
Висновок
Такимчином, розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженоїправової системи були складним і тривалим процесом, який вимагав напруженихзусиль з боку як державних структур, так і громадськості. Вже багато зроблено.Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобуткиутвердження демократії. Україна стала повноправним членом світовогоспівтовариства. Найважливішим кроком у майбутнє є входження її до Ради Європи.Водночас у процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Існуютьускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Неменш проблемним виявилось і питання про ефективність реалізації чинногозаконодавства, що істотно відбилося на темпах формування правової держави.Відчувалася нагальна потреба у посиленні контролю з боку судової влади зареалізацією чинного законодавства.
Великуроль у розбудові Української правової держави відіграє Конституція 1996 р. Вонапосідає одне з головних місць у новітній історії нашої держави, яка відниніміцно стоятиме на ґрунті демократії і парламентаризму. Отже, український народбудує суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якійлюдина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпекавизнаються найвищою соціальною цінністю.
Алесаме життя вказало на необхідність подальшого удосконалення Основного ЗаконуУкраїни.
Унепростій ситуації Україні вдалося вийти на європейську модель поведінки удержавно-політичному і суспільному житті. У її основі — толерантність ікомпроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода світогляду івіросповідання, слова та інформації, різноманітність у духовній сфері, якіприйшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії.
Конституція- Основний Закон кожної держави. Сьогодні Конституція являє собою документ, назасадах якого визначається адміністративно- територіальний устрій держави,відбувається розподіл влади в державі, визначається структура та повноваженняорганів влад, встановлюється перелік, механізм і порядок дотримання та захистуосновних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
Списоквикористаної літератури
1. Бойко О. Д. Історія України. – К.,2002;
2. Боярська З. І. Історія держави та праваУкраїни. – К., 2001;
3. Гончаренко В.Д. Хрестоматія з історіядержави та права України. – К., 2000;
4. Дорошенко Д. Історія України. 1917 –1923. Доба Центральної Ради. – Нью – Йорк. 1954;
5. Копиленко О.А., Копиленко М.Л. Державаі право України 1917 – 1920 рр. Центральна Рада. Гетьманство. Директорія. – К.,1997;
6. Потульницький В.А. Історія українськоїполітології. — К., 1992;
7. Рогожин А.Й. та ін. Історія держави таправа України. – К., 2000;
8. Слюсаренко А., Томенко М. Історіяукраїнської Конституції. – К., 1997;
9. Чайковський А.С., Батрименко В.І.,Копиленко О.Л. Історія держави та права України. – К., 2001;
10. Шевченко О.О., Вовк О.Й., КапелюшнийВ.П. Історія українського права. – К., 2001;
11. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історіяукраїнської державності. – К., 1999.
12. Гошуляк І.Л. Про причини поразкиЦентральної Ради. // Український історичний журнал. — 1994. — № 1;
13. Гошуляк І.Л. Центральна Рада: поглядіз сьогодення. // Історія України. – 1998. — № 42;
14. Копиленко О. Уроки Центральної Ради.// Радянське право. – 1991. — № 11;
15. Кудлай О.Б. Переговори ЦентральноїРади і представників Тимчасового уряду. // Український історичний журнал. — 1999. — № 6;
16. Кульчицький С. Останній універсалЦентральної Ради. // Історія України. – 1998. — № 5;
17. Кульчицький С. Нотатки про українськіреволюції. // Історія України. – 2002. — № 6;
18. Яковлєв А. Основи конституції УНР. //Розбудова держави. – 1992. — № 5.
19. Яременко Т. Становлення інституту правлюдини в історії українського державотворення (1917 – 1920 рр.). // ВісникНаціональної академії державного управління при Президентові України. – 2003. — № 3.