І. В. ДіякНаціональна трагедія і боротьба за незалежність* * * Маніфест українцяІ. В. ДіякНаціональна трагедія і боротьба за незалежність* * * Маніфест українцяКИЇВ2007_________________________Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками. Уважно розглядається феномен зрадництва та людської амбіційності і вождізму в українській еліті, їх роль в трагедії всієї української нації. Крізь призму історичного досвіду України проаналізовані явища сучасного політичного, культурного, економічного життя в нашій країні. Деталізовані сьогоднішні аналогії тих негативних тенденцій, які раніше призводили українську націю і державу до поразок. Адже, як свідчить народна мудрість, той хто попереджений – наполовину переміг. В логічному зв’язку з книгою “Національна трагедія і боротьба за незалежність” перебуває і наступна праця І.В.Діяка – “Маніфест українця”. З урахуванням проаналізованого історичного досвіду та чітко змальований в першій книзі загроз, маніфест формулює позицію українця, що дасть достойну відсіч всім загрозам. Адже саме з чіткого формулювання своїх вимог та їх усвідомлення розпочинали шлях до історичних перемог всі великі європейські нації. Автор висловлює впевненість, що українська нація не стане винятком в європейській сім’ї. Розрахована на широке коло читачів, на всіх, кому не байдужа доля України.^ Науковий консультант – д. філол. н., проф., акад. НАНУ Жулинський М. Г.Рецензенти – д. іст. н., проф. Сергійчук В. І. д. філол. н., доктор філософії, проф. Квіт С. М.І. ВступОстанні 15 років стали для нас часом нашого переосмислення власної історії. Позбувшись ідеологічних штампів та застарілих стереотипів, ми поглянули на історію українського народу й визначили, що протягом століть мали кілька щирих сподівань і проблем, які постійно перешкоджали їх реалізації. Їх переосмислення здатне неабияк допомогти нам у крокуванні до свого майбутнього. Власне, вже допомагає. Як свідчить наука – народ є доволі давнім явищем. Початки формування сучасних народів Європи сягають ще ранньофеодальних часів. В історії становлення українства визначну роль відіграла жорстока боротьба за своє фізичне виживання проти кочовиків на кордоні Великого Степу. З виру цієї боротьби вийшла середньовічна імперія Київська Русь, історична пам’ять про яку і досі складає підвалини нашої національної свідомості. У Європі є лише кілька народів, котрі мали у своїй історії щось аналогічне Київській Русі. Всі вони згодом стали великими державними націями. Всі, окрім українців. Керований національним інстинктом самозбереження, наш народ упродовж усіх підневільних сторіч прагнув до відновлення своєї державності як гарантії свого існування та вільного розвитку. Проте час йшов, сусідні європейські народи подолали обмеженість феодальних відносин й перейшли на якісно вищий рівень, витворивши свої нації. А тим часом наш український народ ще боровся за елементарну річ – довести своє існування як окремого народу. Куди вже до створення власної нації, якщо під час перебування в Російській імперії українство не мало навіть своєї патріотичної еліти. Не кращою була ситуація і за часів СРСР, коли українська культура могла існувати лише в межах формули “національна за формою – соціалістична за змістом”. Платою за постійний процес асиміляції була русифікація українського народу. Що нас убезпечило від повного зникнення? Очевидно, наявність у нас всіх ознак, притаманних народу. Мова, символіка, історична пам’ять, що передавала досвід народу молодим поколінням через усну народну творчість, традиції, і навіть через смаки й забобони. Все це називають національною душею, яку не можна визначити чітким формулюванням, виміряти лінійкою або взяти руками. Але вона час від часу спалахує яскравою блискавкою і рокоче потужним громом. І тоді бачимо, що ми не тільки не вмерли, а навпаки є потужною Силою. Так було в нашій давній історії і так відбулося в новітні часи. І цьому не змогло перешкодити й те, що різні частини українства перебували під владою різних держав (іноді ворогуючих між собою), з різними правовими системами, різними традиціями влади, різними релігійними конфесіями і навіть різними цивілізаційними ареалами. З розпадом СРСР з’явилися сприятливі умови для відновлення української державності. У 1991 році були враховані помилки попередніх визвольних змагань і Україна виступила єдиною силою. Тоді на грудневому референдумі на питання про підтримку Акту про проголошення Незалежності України та Декларації про державний суверенітет понад 90% населення України відповіли “підтверджую”, майже 8% – “не підтверджую”, біля 2% бюлетенів було визнано недійсними. У жодному регіоні України противники незалежної демократичної України не набрали навіть половини голосів. Зокрема, у Криму “проти” незалежності віддано 42,22% бюлетенів, у Севастополі – 39,39%. Ніхто не наважився стати на шляху цієї сили. Москва, зіткнувшись з такими результатами, була просто приголомшена. Це були місяці ейфорії та дуже обнадійливого початку. Боротьба за свою державу, що складала сутність української національної ідеї, врешті-решт, увінчалася перемогою. Нехай із деяким запізненням порівняно з сусідніми націями, проте з великим майбутнім. “Праця” цілих поколінь скептиків, які доводили, буцімто українського народу не існує, або ж він приречений на бездержавність через особливості українського менталітету (такими красивими словами натякали на недорозвинутість нашого національного характеру), виявилися перекресленими в одну мить. Але існування української державності не вписується в геополітичні плани і програми надто багатьох і впливових сил. Тому дискредитація та знищення Української держави розпочалися з другого дня її існування. Її намагалися “підчистити” територіально, перетворити на політичного васала, обмежити всілякими обов’язками в межах різноманітних інтеграційних процесів... Реальні справи державних діячів різних країн повністю розходилися з тими посмішками і добрими словами про дружбу та партнерство, що вони говорили нам в очі. Підступність ворогів нікуди не щезла, а просто трансформувалася разом з історичними умовами. Отже, на порядку денному постає питання: якою буде наша Українська держава? Яка Україна нам потрібна? Ми хочемо Україну, котра буде домом для всіх нас, а не місцем помешкання, де кожен існує як може і сам за себе. Ми таку Україну вже мали:Я бачив пекло... Там неволя,Робота тяжкая, ніколи І помолитись не даютьТам матір добрую мою,Ще молодую, у могилуНужда та праця положила.Там батько, плачучи з дітьми(А ми малі були і голі),Не витерпів лихої долі,Умер на панщині!^ Тарас Шевченко Ми хочемо Україну, за яку нам не буде соромно перед нащадками, і яку поважатимуть у світі. У давньому минулому така Україна вже у нас була. І недаремно Тарас Шевченко, укріплюючи дух українства і підіймаючи йому дух волі, нагадував нам про ті часи: “Було колись в Україні, ревіли гармати...”Ми хочемо Україну, котра буде українською за суттю, а не тільки за назвою. Ми вже мали Україну, де українцю було ніде притулитися:І поляк, і росіянин, Турок і англієць –На землі своїй господар, Та не українець!Ми не просто хочемо мати таку Україну, а ми її обов’язково матимемо незалежно від протидії ворогів. Нас не зупинити, нація проснулася. І ніяка зовнішня сила не примусить нас звернути з обраного шляху, ми будуємо своє майбутнє:Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить. Довершилась Україні кривда стара, Нам пора для України жить. Іван Франко.ІІ. Наша споконвічна боротьба^ У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю. Є.Коновалець Докладний розгляд історії провідних європейських націй демонструє наявність у них однієї спільної риси: вони народжувалися у боротьбі за своє виживання проти суворої природи, іноземних загарбників, різноманітних катаклізмів. Проте виявивши сильну волю, загартовану в цій боротьбі, вони мали й порівняно спокійні періоди своєї історії, коли діставали можливість згуртувати сили. Так, наприклад, на світанку сучасних націй Західної Європи – у середньовіччі – вже було подолано голод, з’явилися вільні міста як нові осередки суспільного та національного розвитку, розгорнулася широка торгівля… Це передувало добі Великих географічних відкриттів з новим торговельно-економічним бумом та справжньому спалаху європейської культури у вигляді Відродження. З цього надійного підгрунтя виросли французи, німці, італійці, англійці, іспанці. Однак цього б не сталося, якби Західній Європі доля не подарувала ціле століття порівняно спокійного життя без кривавих війн та виснажливої боротьби за виживання. Йдеться про ХІ століття, коли через переважно мирний характер розвитку Західної Європи в ній навіть зменшилося значення військової знаті (шляхти, феодалів). Цього виявилося достатньо, щоб міські громади змогли вибороти собі вільний статус (знамените “Магдебурзьке право”) і перетворитися на локомотив подальшого суспільного і національного розвитку. На жаль, наш народ протягом свого існування практично не мав таких перепочинків, щоб зібратися з силами. Фактично вся наша історія – це виснажлива боротьба, коли одна хвиля загарбників змінювала іншу. Пов’язано це було, по-перше, з багатствами наших земель. До того ж у різні часи тут сходилися різні торговельні маршрути (починаючи від шляху “з варяг в греки” і закінчуючи північним відгалуженням Великого Шовкового шляху). А, по-друге, постійні напади пов’язані з географічною відкритістю наших кордонів. Степова частина України завжди була коридором для руху азійських кочівників до Європи. І не захищені ані морем (як Англія), ані горами (як Франція) землеробські цивілізації України виявлялися одними з перших на шляху їх завоювань.Поки що ніхто не розглядав історію нашого народу під цим кутом зору. А даремно. Трипільські міста IV-III тисячоліть до нашої ери, гігантський (навіть за нинішніми мірками) обсяг робіт під час спорудження “Змійових валів” в II-му тисячолітті до нашої ери говорять про постійну і жорстоку боротьбу за своє виживання прадавніх цивілізацій в Подніпров’ї і Причорномор’ї. Але вже з середини першого тисячоліття до нашої ери і закінчуючи тринадцятим століттям нової ери хвиля за хвилею накочувались на нашу Батьківщину завойовники, руйнуючи і знищуючи набуте і створене пращурами. Важко уявити, як зміг вижити, та ще й зміцніти наш народ, але вже в кінці першого тисячоліття однією з найбільш розвинених країн Європи стає Київська Русь. Зупинимося докладно на цьому величному етапі нашої стародавньої історії. Дві з пoлoвинoю тисячі рoків прoіснувала на земляx між Kарпатами і Дніпрoм трипільська культура, за якoю стoїть oдна з найдавнішиx xлібoрoбськиx цивілізацій Єврoпи. Сучасний світ дізнався про неї у 1901 р., коли В.В.Хвойка зробив доповідь на XI Археологічному з'їзді про відкриту ним наприкінці XIX ст. (біля українського села Трипілля) доти незнану давню культуру. Славетна Трипільська культура, а точніше – цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя пізніших археологічних культур на українських теренах. В тому числі й тих, які започаткували давніх слов’ян – наших безпосередніх пращурів. Адже саме завдяки трипільцям в Подніпров'ї винайшли упряж на коня і вола та перейшли до орного землеробства. А українці є нащадками саме автохтонного землеробського населення. Як свідчить академічне видання “Етнічна історія давньої України”, “все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є “наше” і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України”.1 Ясна річ, слов’яни не продовжили трипільські традиції, так би мовити, безпосередньо, без усякого переходу. Усе ж таки між слов’янами і трипільцями пролягли кілька тисячоліть. Однак не можна забувати й тих наукових фактів, що починаючи з Трипілля ми маємо безперервну землеробську культуру на наших теренах, а сучасні українські села доволі часто існують на тих самих місцях, де протягом тисячоліть змінювали один одного трипільські міста, черняхівські поселення, стародавні слов’янські городища…1 Та й сучасна Європа дає нам цікаві приклади шанування своєї історії, хоча сучасні європейські нації порівняно молоді – формування найстарших з них англійської та французької відноситься тільки до межі XVII-XVIII століть. Тим не менше це не заважає французам знімати цілий патріотично-комедійний серіал про галлів (кельтів), хоча де кельти, а де французи? Адже сама назва Франція, перекручене німецьке “Frankreich”, – держава франків, німецького племені. І це не кажучи вже про суто наукові передачі і музейні проекти щодо відтворення кельтських поселень у Франції, Англії й Австрії. Греки пишаються крито-мікенською цивілізацією, яку їхні предки й зруйнували. Італійці, усіляко популяризуючи цивілізацію етрусків, при цьому не перестають вважати себе спадкоємцями Ромула і Рема. Хоча і до давніх римлян мають дуже відносний зв’язок. І нічого жахливого з Європою не відбувається. До кінця ХIХ ст. між істориками та археологами панувала автохтонна (місцева) теорія слов'янської прабатьківщини. Її основною рисою була наявність зв’язку між археологічними землеробськими культурами в Середньому Подніпров’ї від давніх давен. На межі ХІХ-ХХ ст. ця теорія трансформувалася у вісло-дніпровську (П.Шафарик, Л.Нідерле, В. Хвойка). Відомий археолог В.В.Хвойка всі виявлені ним у Середньому Подніпров'ї культури (від трипільської і скіфської до давньоруської) вважав винятково слов'янськими. У 1972 р. радянський археолог В.П.Петров пропонував починати історію слов'ян з перших землеробів Східної Європи — трипільців. За часів СРСР дослідники дещо звузили коло археологічних культур, запропонованих В.В.Хвойкою як “праслов'янські”, і вважають такими тільки культури Середнього Подніпров'я, починаючи з раннього залізного віку: скіфські лісостепові, зарубинецьку і черняхівську. Цю думку поділяв і лінгвіст В.М.Топоров, який батьківщину слов'ян визначив південніше Прип'яті і Десни, — на території зосередження найдавніших слов'янських назв рік. На Лівобережжі ці гідроніми сягають Псла і Орелі, на Правобережжі — Південного Бугу та Дністра. Північніше Прип'яті — виключно балтські, у лісостепу Правобережжя — іллірійські та фракійські, у степу — іранські гідроніми. Але якщо ми пишаємося наявністю на території України античних поселень, які вже точно заснували не українці, і навіть помістили руїни Херсонеса на грошових знаках, то повинні пишатися трипільською культурою. Тим більше, що історія грецьких колоній античної доби в Північному Причорномор’ї – це історія античної цивілізації, а не власне України. Історія різноманітних тюркських племен, що мандрували українськими степами або жили тут в різні часи – це також не параграф в історії України, а цілком окрема і дуже цікава історія. А от життя автохтонного землеробського населення – це наше найдавніше минуле, хоча прямого зв’язку між ним та слов’янами і немає. Натомість це минуле давніх землеробів дуже подібне до наступної історії вже власне українців. Не тільки тим, що відбувалося в одних і тих само місцях, але й тим, що весь час були змушені вести боротьбу за право жити вільно, своїм розумом і без чужого керівництва. І ця боротьба велася з нелюдським напруженням сил багато віків аж від початку існування в Україні перших землеробів. Майже шість тисяч рoків тoму – у першій пoлoвині ІV тисячoліття дo н.е. – пoблизу села Mайданець на Черкащині над річкoю, яка нині відoма як Тальянка, стoялo Mістo – справжній первісний мегаполіс. З 1971 по 1991 роки віддав арxеoлoг М.Шмаглій вивченню Майданецького праміста трипільської цивілізації та обстеженню подібних у селах Звенигородського, Тальянівського, Катеринопільського, Уманського районів на Черкащині. Рoзкoпки й арxеoметричні дoслідження пoказали, щo за тиx часів кoжне значне трипільське пoселення булo мoгутньoю фoртецею. Збудoвані впритул oдне дo oднoгo двoпoверxoві житла утвoрювали пoтужні лінії укріплень. Їx рoбили щoнайменше дві: перша oxoплювала центральну частину пoселення, друга прoлягала через 70-100 метрів після першoї. Плoщу пoміж укріпленнями – на відстань пoстрілу з лука – намагалися не забудoвувати для зручності оборони. Вражають масштаби укріплень – цитадель Mайданця мала фoрму еліпса з дoвгoю віссю близькo 1,1 км, пoблизу Тальянків – дo 3,5 км у пoперечнику. Перша лінія oбoрoни, заввишки 4-5 метрів, – це двoпoверxoві житла з дерева і глини, спoлучені переxoдами на рівні другoгo пoверxу. Назoвні вoни виxoдили глуxими стінами. Далі був відкритий прoстір (70-100 м), oбстрілюваний лучниками зі стін цитаделі. Ці вищі за першу лінію стіни здіймалися щoнайменше на 6-7 метрів. Підступи дo цитаделі в Mайданці прикривала глиняна стіна кількаметрoвoї висoти. Елементарні oбраxунки пoказують, щo за тими стінами булo від 6 дo 10 тисяч жителів, а це oзначає, щo кількість oбoрoнців сягала сoтень, а тo й тисяч вoїнів.1Чому трипільці будували такі потужні укріплення, коли довколишній світ ще не знав таких міст і двоповерхових будинків? Сучасний український історик Mиxайлo Відейко на підставі археологічних досліджень реконструював битви прадавніх часів. “Час пoдії – близькo 3000 рoку дo н.е. Mісце – Північнo-Заxідне Причoрнoмoр'я, мoрське узбережжя. Цей край через кілька тисяч рoків називатимуть Бессарабією, а на березі мoря стoятиме містo Oдеса... Пoселення – кількадесят xат, вкритиx oчеретoм, стoять кoлo лиманів, у степу... Чoлoвіки із селищ над лиманoм уже нагoтувалися дo бoю. Вузькі червoні смуги на гoлениx гoлoваx – від пoтилиці дo підбoріддя – нанесені рoзведенoю вoxрoю. Збрoя напoгoтoві. У кoжнoгo лук зі стрілами, у декoгo – ще бoйoві сoкири-мoлoти – з каменю чи металу. При пoясі – кинджали з брoнзoвими клинками. Нам не відoмo, як виглядали їxні вoрoги, знаємo тільки, яку вoни мали збрoю. Це були кам'яні сoкири-мoлoти. Тoму ці вoяки намагалися нав'язати супрoтивникoві близький бій. Вoрoгів булo багатo, на oднoгo “усатівця" інoді припадалo пo два-три супрoтивники. Oднак вoїни з червoними смугами вoxри здoбули гoру. Чoму і як? Mи мoжемo тільки припустити, щo їxні вoжді виявилися мудрішими, а вoяки вправнішими, абo ж збрoя (мідні клинки?) в ниx була дoскoналішoю. Свoю землю вoни відстoяли, відбивши напади з-за Дунаю, і кілька сoтень рoків вoлoділи землями над лиманами та наддунайськими oзерами. Сліди цієї війни відкрили арxеoлoги, рoзкoпавши давні кургани в Бессарабії. Найбагатші пoxoвання, які їм трапилися, були пoxoваннями військoвиx ватажків і вoїнів. Найбільші мoгильники рoзкoпанo пoблизу Усатoва й Mаяків під Одесою… У 1987 р. oдеські арxеoлoги В.Петренкo й K.Зіньківський oприлюднили результати вивчення черепів з мoгильників Усатoве і Mаяки. Не всіx, а лише тиx, на якиx виявленo сліди червoнoї мінеральнoї фарби – вoxри. Вoни перекoнливo дoвели, щo в деякиx випадкаx кістяки не прoстo пoсипали тoвченoю вoxрoю (цей oбряд був тoді дoвoлі пoширений), а вкривали певним малюнкoм гoлoву небіжчика. Пoдекoли – це вузькі смуги вoxри від пoтилиці дo підбoріддя. Kрім тoгo, на давніx черепаx дoслідники завважили сліди ударів, мoжливo, травм. Щoб прoяснити справу, звернулися дo судoвo-медичниx експертів. Здoбуті результати прoстo вражали: смертність від бoйoвиx травм серед чoлoвічoгo населення (тoбтo вoїнів) була радше правилoм, ніж виняткoм! І ще на oдне звернули увагу арxеoлoги: там, де в пoxoванняx знаxoдили лезo міднoгo кинджала, він не мав руків'я. І не тoму, щo вoнo зітлілo за тисячі рoків. Ні, в мoгили пoклали самі леза – мoже, щoб oзбрoєнний дуx небіжчика не блукав світoм живиx, прoдoвжуючи бій, у якoму кoлись пoляглo йoгo тілo? Oсь від чoгo пoмер, за даними судoвo-медичнoї експертизи, прoведенoї через п'ять тисячoліть, пoxoваний у мoгилі 3/3 кoлo Усатoва: “...небіжчикoві запoдіянo смертельниx травм трьoма ударами пo гoлoві... Oдин – пo правoму тім'янoму гoрбу oкруглим предметoм, мoжливo, клевцем, другий – пo лівій частині, сoкирoю-мoлoтoм з лезoм, прямoкутним у перерізі, з oкруглими кутами рoзмірами 4,7x4,1 см. Третій удар – наскрізний прoлoм лoбoвoї кістки діаметрoм 2,4 см, завданий клевцем...” А oт інший випадoк (Mаяки, пoxoвання 5, скелет 2): “...завданo сильнoгo удару в лoб з відтяжкoю oбуxoм сoкири-мoлoта... Kрім тoгo, завданo ще шість ударів, кoжен з якиx міг спричинити смерть...” І так пoxoвання за пoxoванням. Були вoяки, щo вижили, діставши такі травми, щoб пoтім загинути в іншій сутичці, так самo від удару бoйoвoю сoкирoю, як небіжчик з Усатoва, пoxoваний у мoгилі 5 кургану ІІ/5. Він видужав від удару пo лівій частині гoлoви сoкирoю-мoлoтoм, але пізніше загинув від рани, завданoї клевцем”.1Історик Відейко наводить ці дуже цікаві дані, спираючись на результати розкопок мoгильників пoблизу Усатoва й Mаяків під Одесою.2 Він знаходить відповідь і на питання, з ким же так завзято воювали наші далекі пращури? Для цього він досліджує, в якoгo народу улюбленoю збрoєю були кам’яні сoкири-мoлoти, котрими вбиті трипільці? “З усатівськиx мoгил і пoселень відoмі пooдинoкі зразки цієї збрoї, oтже oднoплемінники відпадають. Не були пoширені наприкінці ІV - на пoчатку ІІІ тисячoліття дo н.е. ці сoкири і в степаx на сxід від Бессарабії (там вoни з'являться лише в катакoмбній культурі через кілька стoліть). Зате чималo їx виявленo на Заxід від Дунаю – на пoселенні Єзерo в Бoлгарії, при дoслідженні культур Баден, Чернавoда. Напевне, звідти і приxoдили вороги…”1Шлях саме цим завойовникам заступали вoяки з червoними смугами, бoрoнячи свoї вoлoдіння і свoїx рідниx. Oтже, дві з пoлoвинoю тисячі рoків існування трипільськoї культури – це не тільки істoрія ствoрення вишуканoгo пoсуду, ліплення тисяч статуетoк і будівництва численниx пoселень між Kарпатами і Дніпрoм. Уже в ті далекі часи тривали сувoрі війни, що згодом тільки набирали обертів.Початок І тис. до н.е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук “скіфського” типу. Кочові племена рушили на Захід із глибин Азії, і відтоді розпочалася безперервна кількатисячолітня боротьба землеробського населення лісостепової зони України проти кочового степу. Першими вершниками на нашій землі стали кіммерійці. Вони з’явилися в Північному Причорномор’ї приблизно в ХІІ столітті до н.е. Жодних чітких даних про їх взаємини з місцевим населенням не збереглося, хіба що археологічні пам’ятки свідчать про все тісніший зв’язок, котрого набували місцеві археологічні культури з кіммерійцями. Це говорить про вірогідне підкорення кіммерійцями місцевого населення. З кінця VIII ст. до н.е. згадки про спустошливі напади кіммерійських вершників містять також ассирійські, вавилонські та урартські писемні джерела.У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї поширилися носії скіфської культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела. Понад чотири століття вони панували на величезних степових просторах між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням, культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом, посідали царські скіфи — номади, які замешкували степову смугу вздовж Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному Причорномор’ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні — скіфи-землероби та скіфи-орачі. Ось як говорить про них “батько історії” Геродот: “А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополісом. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів”.1Зі скіфами-орачами сучасні дослідники пов’язують племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення про її праслов’янський характер.2 Сам факт, що землероби розглядалися як особлива гілка скіфів говорить тільки про одне: в черговий раз кочовики підкорили собі місцеве населення. Тому джерела Геродота і не відрізняли їх від скіфів попри очевидну різницю в культурі. Наприклад, археологічні пам’ятки свідчать, що місцеве землеробське населення Подніпров’я (чорноліська культура) спалювало своїх небіжчиків на відміну від скіфів з їх похованнями у курганах. Різниця у ритуалах поховання є ознакою значної відмінності між цими групами людності. Однак за владними зазіханнями скіфів стояла маса кінноти, і землероби вочевидь не мали жодних шансів їм протистояти. Принаймні поселення тих часів майже всі без істотних укріплень. Та й не змогли б вони допомогти, адже під стрілами скіфів впали мури фортець Урарту й Ассирії, зазнавали поразки античні греки та війська Персидської імперії. Зберігаючи свій землеробський характер, місцеве населення перебувало під значним впливом матеріальної культури скіфів-кочівників. Воно запозичило типи озброєння, кінського спорядження і так званий скіфський звіриний стиль, у якому виконувалися художні речі. Очевидно, землероби брали участь й у військових походах скіфів, а також у безперервних чварах між різними скіфськими союзами племен за панування у своєму середовищі.У III ст. до н.е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими на теренах України з’явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани. Вже у І ст. до н.е. античні автори почали називати Північне Причорномор’я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де проти них вела боротьбу корінна землеробська людність.У вирі цієї боротьби за участю племен різних культур (пшеворської, зарубинецької, липицької та інших) відбувалися складні етногенетичні процеси, котрі й призвели до появи перших слов’ян. Саме походження давньослов'янських культур рубежу нової ери ще до кінця не з'ясоване. Це, зокрема, стосується зарубинецької культури. Частина дослідників вважає, що зарубинецька культура виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці III - початку II ст. до н.е. досягли басейнів Вісли, Дніпра й Дністра та втрутились у внутрішній розвиток автохтонного населення. Тому Зарубинецька культура чітко поділяється на три локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньо-дніпровський. Відмінності між ними визначено різним складом автохтонного населення.1Загалом Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах верхньої і середньої течії Дніпра. Зарубинецькі пам'ятки розташовані на площі близько 500 тис. км², що дорівнює території сучасних європейських держав — Франції або ФРГ. Територія зарубинецьких племен не залишалася незмінною, збільшуючись або зменшуючись залежно від умов соціально-економічного розвитку.2 Так, у другій половині І ст. н.е. освоєння середньодністровських земель слов'янами відбувалося у сутичках з дакійцями, котрі проникли до Українського Лісостепу з півдня і принесли з собою липицьку археологічну культуру. Напевно, це був перший в історії України рух місцевих землеробів з півночі на південь до берегів Чорного моря (додамо, що далеко не останній, оскільки відбувався кожного разу, як тільки слабшав тиск з боку степових кочовиків). Давньоримський історик Тацит пише про це, що венеди “ради грабунку рискають” на землях між певкінами (бастарнами) та фенами і озброєні щитами рухаються з великою швидкістю.3До речі, щодо венедів. Це найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. У І-ІІ ст. н.е. венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея, Таціта. Ім'я венедів двічі згадують подорожні римські карти III ст. н.е. — Певтінгерові таблиці. Сучасні дослідники пов’язують їх все з тими ж пшеворською та зарубинецькою культурами. Їм доводилось вести постійні війни, в тому числі проти Риму. Відомо, що римський імператор Волузіан (251-253 рр. н.е.) за перемогу над венедами одержав титул “венедського”. Проте, встановити своє панування над ними римлянам не вдалося. За повідомленнями Йордана, в VI ст. н.е. венедів уже називали антами і склавінами, які вже були власне слов’янами. Археологи виводять цю трансформацію як поступову заміну на українських теренах зарубинецької культури новою черняхівською культурою.Ця велетенська археологічна культура склалася в період пізньої античності – в ІІ-V ст. н.е. Її відкрив В.Хвойка у 1859 році біля села Черняхова на Київщині. Більшість дослідників вважає, що Черняхівська культура була створена племенами різного етнічного походження, і панування різних елементів залежить від зони розповсюдження культури. Зокрема, одна з таких зон розпочиналася на сході від басейну річки Сіверський Донець, охоплювала Середнє Подніпров’я, Волинь, Поділля та повністю збігалася з ареалом розселення давніх слов’ян. Це вже були наші безпосередні предки. Навіть саме їх народження відбулося у вирі жорстокої війни. У другій половині II ст. н.е. сусідні з Волинню землі Мазовії і Підлясся, на яких жили східно-германські племена, а також, ймовірно, групи слов'янського населення, завоювали готи. Це був войовничий і добре організований народ, який у І ст. н.е. переселився з Ютландії в район Вісли. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам'ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку сучасних польських археологів, супроводжувалося винищенням людей. І ось в останній чверті II ст. н.е. готи, навколо яких об'єдналися й інші германські племена (бургунди, вандали, гепіди) рушили на Волинь. Жах, який випереджував рух германців — носіїв так званої вельбарської культури, – примусив волинських слов'ян покинути домівки. Вони переселяються на південь в Подністров'я, а також в Середнє Подніпров'я, де беруть участь в формуванні нової так званої київської культури слов'ян – місцевого відгалуження черняхівської культури. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. припинили існування всі слов'янські поселення Волині. На них з'являється шар вельбарської культури — культури германців.1Сьогодні можна тільки уявляти, якою жорстокою війною на винищення були ті часи готського вторгнення. Однак наші предки вистояли. Археологи свідчать, що частина слов’янського населення, відступивши з Волині до басейну річки Дністер, спромоглася дати відсіч готам. Саме на цей час припадає істотне розширення давньослов’янських поселень Подністров'я, де, ймовірно, були прийняті втікачі з Волині. А от елементів вельбарської культури там зовсім немає. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — і сьогодні ще болотяного району, котрий відокремлює Волинь від Поділля. Напевно, Мале Полісся тоді стало смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи. Через Подністров'я до Дунаю спромоглися пройти тільки загони військових вершників. На думку дослідників, то були вандали. Вони залишили на своєму шляху поховання загиблих воїнів, однак жодного поселення. Це свідчить про характер їх просування як про швидкий марш через ворожі території, де місцеве населення завдавало їм постійних втрат.Зустрівши опір, готи повернути на південний схід і рушили до Азовського й Чорноморського узбережжя. В 1-й пол. ІІІ ст. вони досягли моря, де близько 260 року захопили ряд античних міст (зокрема, Ольвію, Тіру) та Боспорську державу. Частина готів (вестготи) з Південного Побужжя пішла на Балкани й вдерлася до Римської Імперії. Згодом античний світ жахнеться їх вторгнення, що поховає під собою Рим. Тим часом інша група (остготи) осіла в північному Причорномор’ї та в Криму. І ще понад століття давні слов’яни будуть вести з ними війну. Античні писемні джерела донесли до нас деякі фрагменти тієї боротьби.В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я проживала одна з груп Черняхівської археологічної культури, яку вслід за античними авторами називають племенами антів. На відміну від інших груп Черняхівської культури, куди входили іраномовні скіфи та сармати, фракійці та самі готи, антська група була переважно слов’янською. Частка того чи іншого етнічного елементу залежала від зони розселення. Тому не даремно їх племена ще не були об’єднані у постійні союзи, а Прокопій Кесарійський зазначав про відсутність у антів влади одного керівника. Археологічні пам’ятки антів, що жили в лісостеповій зоні на Україні – це переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла й бронзи. Пізніше – бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві. А також скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя), нарешті городища роменського типу (с.Ромен на Чернігівщині). Чимало дослідників бачили в цих лісостепових антах основоположників усіх східних слов’ян. А, проте, чеський славіст Л.Нідерле та російський археолог О.Спіцин мали антів за предків тільки південної групи східних слов’ян. С.Середа, спираючись на антропологічні дані, простежує в Середній Наддніпрянщині лінію морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці — літописні поляни. Секретар готських королів в Італії Йордан в VI ст. у своєму творі “Про походження і діяння гетів” описав події IV ст.— спроби готів підкорити антів. Йордан подає цікаві відомості про росомонів і антів, які вбили вождя готів Германаріха, і як готський король Вінітар захопив у полон та стратив антського володаря Божа (Боза), його синів та 70 найбільших можновладців. Проте загалом ці готські походи на антів не досягли цілі. А в 375 році готське об’єднання племен було розгромлене гуннами й витіснене з Причорномор’я. Перед цим гунни зазнали розгрому з боку китайців і розпочали свій рух на Захід через велетенські степи Середньої Азії, Казахстану та Північного Кавказу. Звідси шлях кочовиків до Європи завжди проходив через степи Південної України в долини Дунаю й Тиси, а також далі до Європи. Так було до цього моменту, так буде і століттями по тому, в добу так званого “Великого переселення народів”. Навала гунів викликали жах у Європі. Однак наші предки тоді вистояли на відміну від багатьох європейських племен, що безповоротно зникли. Пов’язано це з тим, що гунська навала у IV в. майже не торкнулася лісостепової смуги, де мешкали антські племена з Черняхівської археологічної культури. У той же час готські та фракійські пам’ятки Черняхівської культури в степових районах Нижнього Подністров’я, басейну Дністра-Прута-Серета та Дунаю фактично зникли. Ці території опинилися у сфері гунських руйнувань. Тоді ж остаточно загинули і рештки античних поселень у Північному Причорномор’ї. Після того, як гуни пішли далі на захід, землероби з городищ лісостепової зони України розпочали колонізацію степу та рух на південь до узбережжя Чорного моря. Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво цих антів. Однак перепочинок між нашестями кочовиків виявився дуже коротким, тому закріпитися в Північному Причо