Курсова робота
Участь світового співтовариства уврегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладіСловенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Зміст
Вступ
Розділ I.Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 – 1991 рр.)
Розділ II. Громадянськавійна (1991 – 1995 рр.)
Розділ III.Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Висновки
Список джерел талітератури
Додатки
Вступ
Балканський півострів, через особливості свого геополітичного положення,був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різноманітних держав заходу іСходу. Вся історія Балкан — це конфлікт національного, етнічного і релігійногочинників.
Варто підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут бувзупинений. Однак, в силу саме цієї обставини, на Балканах склався культурний,економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії ікультури.
Політична карта Балкан знаходилася в стані перманентної зміни інтересіввеликих держав, які вони виявляли до цього перехрестя європейських і азіатськихдоріг, супроводжуючи свої інтереси діями, що найчастіше не враховували інтересималих держав. Більше того, ці малі держави. по суті, ставали заручникамиполітики великих держав, їх «розмінною монетою».
Якщо в Європі знов спалахне війна, то це трапиться із-зі якоїсь дурниціна Балканах. (Отто Бісмарк, 1882 р.)
Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики — забезпечення національної безпеки — набула дещо нового змісту. Сьогодні длябудь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональномута на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпекинаціональної .
Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторівнаціональної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби державміжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональнихінститутів (ООН, НБСЄ, НАТО, СНД та ін.), в рамках діючого міжнародного прававрегульовувати ті складні конфлікти ситуації, з якими вони зіткнулисьнаприкінці XX ст. в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикістан,Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван та інших. Однимз прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільшвибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були і залишаються Балкани,особливо з огляду на події, які відбувалися не так давно у Косово на теренахколишньої Югославії, що становлять актуальність написання нашої роботи.
Метою нашої курсової роботи є вивчення ролі світового співтовариства уврегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії. Для цьогослід вирішити наступні завдання:
1) з'ясувати, що сприяло розгортанню міжнаціонального конфлікту;
2) прослідкувати формування нових державних об'єднань в СФРЮ;
3) проаналізувати значення та вплив проголошення республік на розпалгромадянської війни в Югославії;
4) порівняти політику міжнародних структур по відношенню до сторін уконфлікті;
5) вивчити основні принципи створення настановчих конференцій зобговорення дій щодо припинення війни в Югославії;
6) вияснити наслідки участі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічногоконфлікту на Балканах;
7) висвітлити основні події в СФРЮ з 1991 по 1995 роки, які змусилиміжнародні та регіональні інститути застосувати необхідні заходи.
Об'єктом дослідження виступають політичні і соціальні перетворення вЮгославії на початку 90-их років XX ст… Предметом курсової роботи є участьсвітового співтовариства у врегулюванні наслідків перетворень, які призвели до розгортанняміжетнічного конфлікту, а згодом і до громадянської війни .
Нами були використані принципи об'єктивності, хронологічноїпослідовності, історизму.
Можливості вивчення періоду міжетнічної війни в Югославії презентують намряд документів, угод, договорів, прийнятих планів, підписаних протоколів,скликаних конференцій, спогадів очевидців, записок і щоденників миротворців, щозначно розширює джерельну базу. І завдання нашої роботи полягає усистематизуванні інформації, аналітичному поясненні подій і фактів з даноїтеми, а також у порівняні різних думок і поглядів щодо даної проблеми.
Так, в записках миротворця В. Пейков розповідає про те, яким чином війнанаклала свій відбиток на життя мирного населення і що до цього привело: „Этонаша земля — убирайтесь, куда хотите!”, ”Нас больше и мы должны быть здесьхозяевами!” Ось до чого зводяться всі аргументи обох сторін. Конфлікт зайшов такдалеко, що обопільна гордість навіть при усвідомленні протистояння не дозволитьзробити крок назад. ” Спроби примирення ще довгий час будуть безуспішними. Іось тут потрібна третя сила, яка гарантує безпеку, не дає один одному”перерізати горлянку” ”[18,3].
Намибули використані плани щодо мирного врегулювання конфлікту в Югославії, а саме:План С. Венса, прийнятий в листопаді-грудні 1991 р., регулював відносини міжЮгославією та Хорватією, передбачав створення в Хорватії трьох зон UNPA (UnitedNations Protected Areas) — у Східній Славонії, Західній Славонії, Краіні,містив положення про місцеву поліцію в зонах (вона має бути озброєна лишелегким стрілецьким озброєнням); вимогу про повернення біженців до місцьпостійного проживання; питання перебування військ ООН.
ПланТ. Столтенбергапочав розроблятися від 31 березня 1995 р., охоплював питання стосунків урядуРеспубліки Хорватія з хорватськими сербами; збільшення чисельності поліцейськихнаглядачів (CIVPOL); спрямування головної мети підрозділів UNCRO на контролюванняугод про припинення вогню та на вилучення важкого озброєння; створення змішаниххорватсько-сербських комісій на всіх рівнях; реалізація планів економічноївідбудови.
План Каррінгтона-Кутілейро підготовлений у травні 1992р. передбачав створення на території Боснії та Герцеговини системи з 10автономних кантонів-держав.
ПланВенса-Оуенапідписаний в Женеві 30 січня 1993 р. І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М.Бобаном, передбачав створення кантональної державної системи, наданняпереважних прав управління місцевим кантональним адміністраціям, а деякихспільних — єдиній владі в Сараєво.
ПланСтолтенберга—Оуена (Invincible Package) був підписаний на борту британського крейсера «Invincible» 30 липня 1993 р. І. Ізетбеговичем. Р. Караджичем, М.Бобаном. М. Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом за присутності Т.Столтенберга та Д. Оуена, передбачав створення «Союзу республік Боснії таГерцеговини» — трьох етнічних міні-держав, містив проект кордонів та розподілутериторій; конституційні засади Союзу; угоду з військових питань.
Пландій Європейського Союзу прийнятий головами держав — членів ЄС 10—23 грудня 1993 р. в Брюсселімав за основу виконання ворогуючими сторонами плану Столтенберга — Оуена,містив ряд вимог щодо колишньої Югославії та етнічного населення, якеппроживало на її території. Усі вимоги були підписані 20 грудня 1993 р.
ПланКонтактної групибув підписаний у Женеві 13 травня 1994 р., базувався на факті утворення 18березня 1994 р. мусульмансько-хорватської федерації і передбачав поділ Босніїта Герцеговини на дві частини, містив карти поділу країни і вводиввідповідальність сторін за неприйняття даних пропозицій.
В науковій роботі А.Є. Лапшина ”Політичні підсумки конфлікту в колишнійЮгославії (1991 – 1995 )” на основі численного документального матеріалурозглядаються основні події того переломного для югославської громадянськоївійни періоду, внутрішні і міжнародні аспекти конфлікту проаналізованозавершальний етап активної фази балканської кризи, яка припадає на 1995 рік. ПрофесорЙєльського університету США Іво Банак у своїй статті ”Логіка війни: причини інаслідки розпаду Югославії” проливає певне світло на витоки міжнаціональноївійни в Югославії й вміщає немало фактичних даних, маловідомих вітчизняномучитачеві. На його думку, війна в Югославії є не стільки однією із завершальнихбитв другої світової війни, скільки породженням більш ранніх і провісникоммайбутніх європейських і глобальних конфліктів. У цій війні місцеві, приватніпроблеми розширились до таких масштабів що викликали крах цілих міжнароднихсистем.
Радянський, а згодом і російський періодичний друк та й зарубіжні засобимасової інформації досить стримано і скупо освітлювали передумови політичноїкризи, яка припинила існування СФРЮ, призвела до війни між республіками, яківходили до її складу. Причин цьому не багато. Ймовірно, тут і небажання підлитиолію в вогонь конфлікту, і політичні мотиви, і опасання, що відкритеобговорення делікатної проблеми, як міжнаціональні відносини слов’янськихнародів, стане детонатором ще більш небезпечних конфліктів. Необхідністьдослідження трагічних подій в Югославії не викликає сумнівів ні в політичних,ні в наукових колах. Репутація Балкан як порохового льоху Європи не може непороджувати тривоги й запитання про причини того, що відбувається. Так, надумку Д. Юрошевича і В. Казакова, аналіз цього питання можливий на ґрунтітеоретичних тез двох галузей соціологічного знання – конфліктології та соціологіїреволюції.
Дослідження цієї проблеми може допомогти в окресленні відповіді нафундаментальне для низки соціологічних компетенцій питання: про роль і значенняконфліктів у суспільстві. Чи є вони, з точки зору функціонального підходу,руйнівною для суспільства патологією, яка порушує існуючу в ньому рівновагу, чиж вони сприяють адаптації системи до мінливих умов існування, поновлюютьпорушену інтегрованість, є одним із засобів саморегуляції цієї системи ?
Неабиякий інтерес становить розгляд розпаду Югославії з позиційсформульованої 1993 року професором Гарвардського університету, директоромІнституту Стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна при Гарвардському університетіС. Хантінгтон нової парадигми, яка є чи не найвизначнішою з розроблених заостаннє десятиріччя наукових концепцій, що відображає новаторські геополітичніідеї, в яких наведена загальна картина світу.
Однією з головних тез конфлікту є твердження, що він завжди присутній усуспільстві, є нормою, породжений багатьма причинами, які залежать відконкретно-історичних умов: матеріальні (економічні), політичні, національні,цивілізаційні та інші протиріччя. Водночас ”чистих” конфліктів не буває, апоняття ”національний конфлікт ”, ”етнічний конфлікт” є вельми умовними, їхвикористовують для позначення ситуації, за якої національні протиріччя,національні інтереси стають головними й їх застосовують як найбільш ефективнийзасіб мобілізації й консолідації соціальних груп населення. Як правило, цевідбувається у період становлення національних держав. Національні конфлікти наБалканах н просто постійні, а по суті перманентні: „етнічне черезсмужжя напівострові таке велике, а історія його настільки складна і трагічна, що ймудрості царя Соломона не вистачило б для залагодження всіх розбіжностей”[21,98-99].
Наукова розробка „Конфлікт в колишній Югославії (1991 – 1995 ) в системіміжнародних відносин” А.Є. Лапшина присвячена аналізу ключових геополітичнихпроблем балканської кризи в її внутрішніх і міжнародних аспектах. Авторпропонує оригінальну концепцію розгляду регіональних конфліктів у рамкахсучасної системи міжнародних відносин, що виступає єдиним взаємозалежниморганізмом. У роботі Лапшин А.Є. надає характеристику результатів балканськоїполітики США, Росії, Німеччини та інших держав, які брали дипломатичну івійськову участь у конфлікті.
На думку Ж.-Б. Дюрозеля, югославська війна перекреслила сподівання на мирєвропейських та світових сил, незважаючи на те, що декілька тисяч „голубихкасок ” (включаючи росіян та японців) час від часу прокладали нетривку доріжкужиття для Сараєва.
А ось Л.В. Тягуненко говорить про те, що в розпаді Югославії булизацікавлені ті країни, які бажали приєднати до себе відокремлені від неїтериторії. Вони бачили в Югославії тобто в її націоналістичних кругах, „п’ятуколону ”. Сьогодні це констатують і багато авторів-політологів [20,29].
Матеріали курсової роботи можуть бути використаними студентами дляпідготовки до семінарського заняття написання повідомлень і рефератів.а такожзможуть стати додатковою інформацією для збагачення розумових здібностей таінтелектуальних досягнень.
Структура курсової роботи складаєтьсязі вступу, трьох розділів висновків списку джерел та літератури, додатків –матеріалів які фактично і аргументовано допомогли розкрити тему курсової роботи- Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів натеренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії таГерцеговини).
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980– 1991 рр.)
Посилення політичних та економічних кризових явищ і особливо поглибленняміжнаціональних суперечностей у багатонаціональній Югославії 80-х років певноюмірою були пов’язані з утратою загальновизнаного політичного лідера, якийуособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави.Смерть президента Йосифа Броз Тіто в травні 1980 р. стала моментом відлікунового етапу в історії СФРЮ.
За часів Й. Тіто керівництво СФРЮ щоразу при загостренні кризових явищ яку сфері міжетнічних відносин, так і в царині владних структур знаходилонеобхідні ресурси для стабілізації системи “самоврядного соціалізму”. Звичайно,це були паліативні заходи, і югославський політичний режим поступово втрачаврівновагу і можливості саморегулювання.
Криза югославської федерації назрівала вже давно. Згідно з конституцією1974 р. СФРЮ була союзною державою, суб’єкти федерації якої також мали певнийдержавний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічній політичні функції федеральної держави. До федеральної компетенції входилитільки функції забезпечення незалежності й територіальної цілісності країни,регулювання трудового права та відносин на внутрішньому югославському ринку,планування, функціонування валютної системи, органів державної безпеки, веденнязовнішньої політики та економічні відносини з іншими країнами. По суті,конституція закріплювала новий тип федералізму. В умовах поліцентричногоетатизму, чи націонал-етатизму, цей тип визначався як “класичнийтрадиційно-політичний федералізм із самостійними центрами влади”. Мова йшла проелементи конфедерації в класичному варіанті федерального державного устрою.
В середині 80-х років виявилися серйозні труднощі у функціонуванніюгославського суспільства на основах децентралізованого федералізму. Рішенняприймалися вкрай повільно, супроводжувалися складною процедурою погодження усіхточок зору, виконавча влада неефективно здійснювала свої обов’язки. Функціїфедерації звелися до інституту узгодження інтересів, центр потрапив у цілковитузалежність від республік та країв. Тому на порядок денний висунулося завданнязміцнення єдності федерації в суспільно-економічному, юридичному йтериторіальному відношеннях шляхом перегляду основних положень конституції.
Почали активно обговорюватися різноманітні проекти “нової Югославії”, яківіддзеркалювали позиції республіканського керівництва. Хорватія і Словеніявиступали за конфедеративний устрій країни. Лідери Словенії розгорнули кампаніюкритики сербського керівництва на підтримку всіх без винятку сил, які займалиантисербську позицію. Все це надавало відносинам у середині федераціїконфронтаційного характеру.
Опозиційні кола словенської інтелігенції в 1987р. підготували йобнародували “Національну програму”, яка підводила до ідеї утворення незалежноїдержави. В засобах масової інформації розпочалася боротьба проти “будь-якихпроявів сербського шовінізму”, розвивалися сюжети про “окупацію” Словенії, ЮНАназивали “окупаційною”. Між Сербією і Словенією розпочалася справжня „інформаційнавійна”[22,390].
Доволі гостра національна криза між сербами і хорватами на початку 1981року передала пальму першості конфлікту між югославською федерацією таалбанським ірредентським рухом. Албанське населення автономного краю Косово вСербії (90%) було невдоволене своїм нерівноправним становищем у федерації. В1981 р. албанці, спираючись на відповідні положення чинної конституції, почалидомагатися реалізації свого права на самовизначення й виступили за надання краюКосово статусу республіки.
Основним політичним гаслом під час демонстрації, скликаної албанськимрухом у 1981 р. в столиці Соціалістичного автономного краю Косово м. Приштінебуло: „Косово — республіка”. Як і на початку подій у Косово, так і пізнішеалбанська опозиція намагалась створити „етнічно чистий край, щоб мати серйознінаміри для проголошення республіки у складі югославської федерації” [9,42]. Уперспективі, користуючись формальним правом на самовизначення навіть до виходу( закріпленого у конституції СФРЮ ), республіка могла вийти зі складу Югославіїта приєднатися до Албанії.
Але ситуація в краї продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів ічорногорців змушені були залишати Косово. Періоди введення воєнного станузмінювалися періодами розробки нових програм вирішення “косовської проблеми”.Однак усі заходи щодо стабілізації становища в Косово виявилися не ефективними.
Після жорстокого придушення відкритих виступів опозиція в Косово починаєпроводити політику витіснення представників інших національностей, які тампроживали. Внаслідок тиску на неалбанське населення, з кінця 1981 р. до лютого1987 р. із Косово виїхало 22 тис. 307 сербів і чорногорців [9,43]. Масоваміграція працездатного населення із Косово змусила Союзне Виконавче Віче ( уряд) СФРЮ у грудні 1987 року погодити спеціальну федеральну програму, яка буласпрямована на припинення виїзду сербів і чорногорців із Косово.
Напружена ситуація в Косово та зміни у внутрішньополітичному житті країниу першій половині 80-их років підштовхували керівництво Сербії до формулюванняпитання про конституцію республіки як конституцію окремої держави. У даномувипадку специфіка Сербії полягала у тому, що вона, єдина зі всіх республікСФРЮ, мала у своєму складі два автономних краї – Косово і Воєводину.
За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були суб’єктамифедерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколине викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійнонамагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга увідносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати уполітичну боротьбу незалежних політичних об’єднань.
Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існуванняодноклітинних організмів, об’єднаних клеєм страху.
Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складенийрозрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливоставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані вХорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославськогоконфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішеннякосовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиціїСербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово іВоєводини, стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політикусербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.
Різке загострення міжетнічних та економічних проблем привело до колективноївідставки всього союзного уряду на чолі з В. Мікуличем. У березні 1989 року начолі нового кабінету став хорват А. Маркович. Урядова програма довгообговорювалася і була ухвалена скупщиною СФРЮ лише в грудні 1989р.[22,392]. Запорівняно короткий строк у СФРЮ були підготовлені необхідні нормативно-правовіумови для поступового переходу суспільства на засади політичного плюралізму.Однак, виступаючи в червні 1990 р. в скупщині, голова уряду А. Маркович заявив,що здійснення реформ залежить не стільки від якості самої програми, скільки відвзаємопорозуміння та злагоди між народами федеративної держави. Але саме цьогов Югославії вже не було.
Процес переходу народів федеративної Югославії від однопартійного суспільства“самоврядного соціалізму” до плюралістичної демократії відбувався на фонібурхливих подій 1989 р. в країнах Східної Європи. Однак у Югославії вонивиявилися нерозривно пов’язаними з міжнаціональними суперечностями, що йнадавало подіям надзвичайно специфічного характеру. У СФРЮ досить частопідкреслювали, що вона є країною шести республік, п’яти народів, чотирьох мов,трьох релігій, двох алфавітів та однієї партії.
Щоб утримати в єдиній державі економічно й культурно різноманітніелементи, які мали досить обмежений часом досвід співіснування, потрібна булаоб’єднуюча наднаціональна сила. З 40-их років таку силу являв собою Союзкомуністів Югославії, на чолі з Йосипом Броз Тіто. Політика СКЮ в національномупитанні вирізнялася волюнтаризмом: міжреспубліканські кордони були встановленібез урахування етнічного складу населення, значна кількість людей опинилася замежами “своїх” республік. Щоб зменшити вплив Сербії, там було утворено дваавтономні краї. В ранг національності була зведена релігійна належність.
Керівництво СКЮ в гострій політичній та ідеологічній боротьбі обстоювалонеобхідність збереження однопартійної системи та самоврядування, за яких,мовляв, можливий і політичний плюралізм. Лідери СК Хорватії та Словеніїпрагнули здоьути можливість самостійних дій у межах СКЮ. Йшла мова прореорганізацію партії на принципах федералізму, обмеження контрольних функційцентрального керівництва щодо процесів виробництва та розподілу в країні.
На XIV з’їзді СКЮ в травні та вересні 1990 р. делегації Хорватії таСловенії заявили про свою повну самостійність, а розпад СКЮ став провісникомдезінтеграції СФРЮ[22,393].
У країні розпочався стрімкий процес відновлення “старих” і виникненнянових партій, організацій та рухів.
В липні 1990 р. Союз комуністів Сербії проголосив про свій саморозпуск,на його базі разом із Соціалістичним союзом трудового народу була створенаСоціалістична партія[22,394].
В лютому 1991 р. на політичній арені з’явилась Соціалістична демократичнапартія Боснії й Герцеговини; у квітні – Соціал-демократичний союз Македонії; вчервні — Демократична партія соціалістів Чорногорії та Партія демократичнихреформ Словенії, в листопаді — Соціал-демократична партія Хорватії.
Нові ліві партії утворювалися в національних межах на платформі концепції„демократичного соціалізму”, парламентаризму багатопартійної системи тасоціальної захищеності. Націоналістичні ідеї стали гаслом більшості лівихпартій різної орієнтації склався новий потужний фактор політичного життя.
В 1990-1991 рр. у шести республіках СФРЮ відбулися парламентські виборита розпочалася перебудова політичної системи. Вибори на багатопартійній основів усіх республіках супроводжувалися прийняттям нових республіканськихконституцій, а в разі випадків і декларацій про незалежність, у якихпроголошувався пріоритет республіканських законів над союзними.
Зміна суспільно-політичних пріоритетів, яка відбулася під час виборів дореспубліканських парламентів, сприяла поширенню відвертого антикомунізму тавойовничого націоналізму. В цих умовах будь-які національно-культурні абоекономічні суперечності обтяжувалися політичними. У свою чергу, ворогуючі міжсобою неокомуністичні й антикомуністичні політичні угрупування найактивнішимчином експлуатували націоналістичні гасла, що об’єктивно вело до подабшогозагострення міжетнічних відносин у країні.
На початок 1991 р. тільки Сербія та Чорногорія виступали за збереженняСФРЮ як союзної держави, а Словенія, Хорватія, Македонія та Боснія іГерцеговина – за перетворення федерації на конфедерацію. Спільнахорватсько-словенська “Модель конфедеративного устрою Югославії” від 4 жовтня1990 р. визначала, що “майбутня конфедерація має являти собою союз сувереннихдержав для досягнення спільних цілей.(…) Для збереження єдності в Конфедераціїта ії стабільності центральне місце в системі органів має займатиКонфедеральний суд на зразок Суду Європейського Співтовариства вЛюксембурзі”[15,301-302]. 10 жовтня 1990 р. Словенія та Хорватія підготувалиповномасштабний проект “Угоди про Югославську конфедерацію – Союз югославськихреспублік”. Однак зустрічна концепція Президії СФРЮ “Про конституційний устрійЮгославії на федеральній основі”, вироблена16 жовтня 1990 р., вже своєю назвоюзаперечувала ідею переходу держави від федеративних до конфедеративнихпринципів[15,302].
На зустрічі керівників югославських республік 29 квітня 1991 р. вдалосядомовитися про об’єднання зусиль із забезпечення стабільності в країні. ПротеСловенія разом із Хорватією почала односторонню підготовку до повного виходу зфедерації. Рішення було прийняте 24 червня, а 26 червня воно вже було засудженекерівництвом СФРЮ. Армія югославської федерації, розташована у Словенії,отримала наказ Белграда взяти під контроль зовнішні кордони Словенії, на якихвлада республіки почала встановлювати символи нової держави. Таким чином, 27червня 1991 р. почалися зіткнення підрозділів Югославської народної армії (ЮНА)( до 22 тис. чол. ) з підрозділами словенської територіальної оборони ( 50 тис.бійців ) [22,401]. Того з дня Президент Словенії Мілан Кучан заявив про агресіюпроти країни з боку федерації. Бої між територіальною обороною Словенії тачастинами ЮНА спалахували майже по всій республіці та по кордонах з сусіднімидержавами, особливої ж гостроти вони набули в районі м. Любляна. 28 червнятанки ЮНА почали наступ, а літаки завдали ракетно-бомбові удари по цивільномуаеропорту Любляни і по місцях зосередження словенської поліції. ВійськаСловенії блокували більшість гарнізонів 5-го військового округу, до якоговходила територія республіки за часів СФРЮ, а Президент Словенії вимагаєприпинити вогонь з боку ЮНА та вивести її підрозділи з республіки. Югославськаармія змушена була почати вихід із Словенії до Хорватії та Боснії іГерцеговини. Бойові дії завершилися на початку липня повною поразкоюфедеральних сил. Це зумовлювалося тим, що в ЮНА спостерігався занепадморального стану, про що свідчило масове дезертирство, вихід з рядівфедеративної армії словенців і хорватів, а близько 2,5 тис. військовослужбовцівопинилися в полоні. Міське населення також не підтримало федеративної армії.Під час збройних сутичок на території республіки загинуло понад 60 чоловік. “Завесь період боїв у Словенії, за даними італійського Червоного Хреста, загинуло64 чоловіки, з них 37 солдатів ЮНА,7 бійців територіальних військ Словенії, 4поліцейських, 6 цивільних осіб, 10 іноземців; у полон було взято близько 3 тисячвійськовослужбовців ЮНА (не рахуючи перебіжчиків, котрих було близько тисячі),майже вся група ЮНА, яка ввійшла до Словенії”[21,109].
У Словенії почалось активне формування власних збройних сил,дипломатичного корпусу, інших атрибутів незалежності. На сьогодні Словеніюможна вважати єдиною державою колишньої СФРЮ зі стабільною внутрішньоюситуацією. Найменш відверті тут прояви націоналізму, дуже характерні для іншихтериторій колишньої СФРЮ. Цьому сприяє монопольний склад населення: понад 95%словенців[15,303]. До того ж Словенія, можливо, єдина з посткомуністичнихкраїн, яка не потребує допомоги з боку МВФ та інших фінансових організацій. Навідміну від попередньої республіки в Хорватії збройний конфлікт набував рисивсеохоплюючої міжетнічної війни. Головна проблема полягала в характерірозв’язанні питання про право націй на самовизначення. Треба було вирішити: хтомає право на самовизначення і вділено – держава або народ? Якщо держава, тореспублікам лишається тільки уточнити свої кордони та визначити умови сецесії.Якщо окремий народ у межах багатонаціональної республіки, то який статусвнутрішніх кордонів і як їх визначити?
Після здобуття незалежності у Словенії виникли нові проблеми – проблеми встановленнякордонів держави. По-перше вирішувалося питання кордону з Хорватією. Спірноюстала територія морського узбережжя, якого Словенія мала близько 40 км, аХорватія – 1770 км. Складними питаннями у словенсько-хорватських відносинахвважається визначення приналежності автомагістралей, які пов’язують країну зЗахідною Європою, взаєморозрахунки за роботу спільної АЕС у м. Кршко (територіяСловенії) та ін.
Внутрішньополітичне становище Хорватії на початку 90-их роківхарактеризується певною напруженістю через економічні і соціальні проблеми. Утравні 1990 р. за повоєнні часи в Хорватії відбулися вибори до республіканськихта місцевих органів влади на багатопартійній основі. Серед 20 існуючих партійта громадсько-політичних організацій перемогу здобула Хорватська демократичнаспілка (ХДС), представники якої зайняли переважну більшість у Саборі(парламенті) та ключові посади в уряді республіки.
На засіданні Сабору (25-26 липня 1990 р.) були прийняті поправки дореспубліканської конституції, Хорватію проголошено суверенною державою[15,303].Такі зміни призвели до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії.Сербське населення, яке компактно мешкає на території республіки, провелореферендум з питання власної автономії. Що викликало негативну реакціюхорватської влади.
Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Післярозвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнуливільного, рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербіїдомінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі сталигромадянами інших республік. Цими настроями негайно скористаласянаціоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив назахист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнаннярівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом достабілізації в цих республіках.
Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересівхорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженніреспубліканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективижити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власнудолю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історичноніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайнипорушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватськедемократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визналасербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальнанаціоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, щовідбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодосербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербськимнаселенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайнаприйняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність доСФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділиЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербськогогегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинуваченьз’явилися тільки після того, як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів,словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті малаподвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, аз іншого – намагалася роз’єднати ворогуючі сторони: хорватські збройніформування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійнийфактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум,який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людейпочали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці,македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербськенаселення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область ізцентром у Вараджині (Славонія, Баран’я, Західний Срем). Саме ці райони були підданіруйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війнаунесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й сталибіженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностейзумовлене:
1) втратою політичного лідера, якийуособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
2) історично сформованимрозривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
3) відсутністю об’єднуючоїнаднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
4) наявністю релігійногофактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 – 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона„поріжеться” – подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початкусвого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір.Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичнихпроцесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими,некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістюрозв’язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональнійфедеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатимнаціональним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% — серби, 20,6% — хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвелидо краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процесрозпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крімдавно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії таГерцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманськіполітичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано ІліюІзетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія таГерцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р.Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність таПлатформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участісербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербськихгромадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербіввисловилося за вихід зі складу Боснії та Герцеговини. Ще 1 жовтня 1991 р.Делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ іпрем’єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення у республіцієвропейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія таГерцеговина направили туди запит про своє визнання. 20 грудня 1991 р. Головоюдержави обрано Ілію Ізетбеговича, етнічного мусульманина, професораСараєвського університету, автора „Ісламської декларації”, в якій він із самогопочатку взяв курс на створення моноетнічної держави. Загроза проведення такоїнаціональної політики в умовах співіснування трьох різних етносів булаочевидною.
11 січня 1992 р. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин таетнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”, оголосила, що завідсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежнійдержаві на може бути встановлене”[15,310]. За вимогою ЄС референдум бувпроведений 1 березня 1992 р… На ньому 63% виборців проголосувало занезалежність (але серби бойкотували референдум).Незалежність Боснії таГерцеговини було проголошено 22 лютого 1992 р., а ЄС визнало незалежністьБоснії та Герцеговини 6 квітня 1992 р..
Після проголошення республікою незалежності боснійські серби заявили проутворення в районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшістьнаселення, так званої Республіки Сербської. Громадянська війна в Боснії почаласяв березні 1992 р. кривавими сутичками в Сараєво між сербською та мусульманськоюгромадами. Так епіцентр етноцивільних конфліктів перекочував на територіюБоснії та Герцеговини, де центром стали дислоковані в цій країні гарнізони ЮНА,підпорядковані СРЮ. З березня 1992 р. до вересня 1995 р. столиця Боснії таГерцеговини і зимових Олімпійських ігор 1984 р. Сараєво перебувала у станіперманентної облоги. Напруженість у міжетнічних та міжконфесійних відносинах уквітні переросла у війну за переділ території між мусульманами, сербами тахорватами. Колишня федеральна армія виступила на боці сербської громади.Стурбований відносинами між сербами і хорватами в Боснії та Герцеговині лордКаррінгтон (головуючий майбутньої конференції щодо долі Югославії від 27 серпня1992 р.) запропонував Хосе Кутілейро — представникові Португалії, яка тоді булакраїною — головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції звирішення майбутнього Боснії та Герцеговини.
В кінці березня 1992 р. серби оголосили Сербську Республіку Боснії таГерцеговини невід’ємною частиною нової Югославії. Керівництво СРЮ 4 травня 1992р. віддало наказ про виведення армійських підрозділів із Боснії та Герцеговини. Але навіть тоді, коли 19 травня республіку залишили всі військові ЮНА(громадяни Сербії і Чорногорії), ситуація суттєво не змінилася. Справа в тому,що серед військовослужбовців майже 80% становили жителі Боснії, які післяпочатку конфлікту влилися до військових формувань ворогуючих сторін(здебільшого до сербських), перехопивши з собою зброю та військову техніку. Натериторії Боснії та Герцеговини залишилися війська Хорватії, які допомагалибоснійським хорватам контролювати територію проголошеної республікиГерцег-Боснія.
Діяльність представників і органів ООН на території Югославіїпродовжувала лінію, яка була закладена діями ЄС з її антисербськими установками,які після створення 27 квітня 1992 р. СРЮ в складі Сербії та Чорногоріївиступили проти неї. Незадовольнившись виведенням військ ЮНА з території Босніїта Герцеговини, Рада Безпеки ООН 30 травня 1992 р. приймає рішення (резолюції757,787 і 820)[20,30], ввести найтяжчі санкції проти СРЮ, які коли-небудьзастосовувалися до якоїсь країни, а саме: ембарго на поставки нафти тагорючого, заборона повітряного зв'язку, блокування транспортних і транзитнихшляхів, закриття всіх морських гаваней і сербських портів на Дунаї, заморожуванняфінансових рахунків за кордоном, припинення всякого інвестування, а згодомпараліч господарського розвитку.
В резолюції Ради Безпеки ООН говорилося про відмову участі в засіданніООН представників СРЮ, тоді як Словенія, Хорватія і Боснія та Герцеговина(БіГ)були прийняті у лави цієї організації. Це був курс на дискримінацію СРЮ наміжнародній арені [3,24]. «Політика подвійного стандарту» з боку НАТОта ЄС розцінювалася як гірка образа сербами, а мусульманами і хорватами — якпідтримка їхніх переконань у безщадній і безкомпромісній боротьбі з сербами[20,31]. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кутвсі спроби їх умиротворення засобами дипломатичних зусиль. В результаті ні однаміжнародна організація — ні ЄС, ні ООН, ні НБСЄ — не змогли зупинити війну.
Війна за переділ території БіГ вирізнялася неймовірною жорстокістю з бокувсіх сторін у конфлікті. Тисячі людей опинилися в концтаборах, на захопленихтериторіях проводилися «етнічні чистки». Карта розселення етносів уБіГ перекроювалася за допомогою середньовічних тортур, убивств та інших методівзалякування. Тільки в Боснії, за підрахунками військових експертів, загинуловід 130 до 150 тис. чоловік. При цьому не менше 100 тис. убитими склали мирніжителі [20,30].
Для припинення кровопролиття і роз'єднання ворогуючих сторін за рішеннямРади Безпеки ООН у червні 1992 р. до БіГ були введені миротворчі сили ООН. Всерпні 1992 р. розпочалася робота міжнародної конференції з проблем колишньоїЮгославії.
Протягом усього літа й другої половини 1993 р. в БіГ бойові дії неслинові жертви та страждання мирного населення. Наприкінці 1993 — на початку 1994р. найжорстокіші зіткнення відбулися між хорватами і мусульманами, якихпідтримували ісламські країни: Саудівська Аравія, Турція, Іран фінансовоюдопомогою, зброєю, кадрами. У відповідь у районах боїв з'явився «обмеженийконтингент» регулярних хорватських військ.
У цілому в БіГ склалася заплутана ситуація: боротьба за принципом«усі проти всіх» в одних районах, в інших — «два протиодного» [22,407]. Водночас у Женеві тривали безрезультативні пошуки угодиміж представниками етносів. Під американським патронатом у березні 1994 р. уВашингтоні була підписана угода мусульман і боснійських хорватів про створенняХорватсько-мусульманської федерації, а фактично — про союз двох етнічних группроти боснійських сербів [3,23]. Однак найголовніше полягало в іншому: НАТО усправі перетворювалося у спільника етнонаціонального конфлікту не тільки натериторії Боснії та Герцеговини, але й на всій території колишньої Югославії.«Це був рішучий крок до відкритого втручання у внутрішні справи іншихдержав. Термін „миро творчість“ став швидко замінюватися терміном»примусу до миру"[3,24 ].
4 серпня 1995 р. Хорватія розпочала бойові дії по всьому фронту зРеспублікою Сербська Крайна (РСК), мотивуючи це відмовою сербів від мирноїреінтеграції. В ході дводобової операції під назвою «Буря»100-тисячне хорватське військо зайняло всю територію РСК, вийшовши наадміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ. Виняток становилачастина Східної Славонії з м. Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією і наяку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військовоговтручання Сербії. внаслідок «Бурі» хорватські війська дісталиможливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії.Війна дорого коштувала населенню. За роки громадянської війни в республіцізагинуло близько 180 тис. людей, із них, як вважається, 90% цивільних. Від 2 до2,5 млн. жителів залишили свої оселі — 800 тис. мусульман зі Східної Герцеговини,Крайни та Східної Боснії, 800 тис. сербів із Західної Герцеговини, Центральноїта Західної Боснії, 500 тис. хорватів із Центральної Боснії[15,315].
Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів міжцентром і республіками, які проголошували незалежність; розпаду СФРЮ, котрийприскорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну, головнезначення в якій стали відігравати «етнічні чистки». У громадянськійвійні народи відстоювали своє право на економічний та політичний устрій зізброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогу отримативладу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціною життівбагатонаціонального населення республік.
Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали на долюпівденнослов'янських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше п'яти роківйшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. були Боснія таГерцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багато культурнихцінностей.
Розрив економічних зв'язків між колишніми республіками, а заразсамостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожівідносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх надекілька десятків років назад.
Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станомблокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеняпотреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великічерги. Різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася смертність ізменшилася народжуваність. До всього цього додавалася «політика подвійногостандарту» по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС.
Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Конфлікт у колишній Югославії (1991 – 1995 року ) одна з трагічних подійв міжнародній політиці кінця ХХ ст… За своїми масштабами та політичноюзначимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко замежі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі90 –х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинахСША та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів іпротиріч у посткомуністичний період.
На міжнародному рівні „балканське питання” – це, перш за все „традиційнеджерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичногоперегрупування сил на континенті”[11,3]. Отож не дивно, що вибух етнічної війнина Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій територіїЄвразії.
Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮнеоднарозово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі бувзапропонований вихід з кризи:
а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід зЮгославії;
б) призначується Голова Президії СФРЮ;
в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;
г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.[21,110]
Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхованазагроза.
Пункт „б” мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С.Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославіїяк держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належноїкількості голосів. Пункт „в” вимагав повернення у казарми тільки армії, але непідрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагувавтільки на дії ЮНА.
Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій пронезалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британськийміністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про своюпідтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного актаНБСЄ (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова КомісіїЄвропейського Співтовариства і прем’єр-міністр Люксембургу відвідали Белград,пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол..), якщобуде знайдено мирний шлях розв’язання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ходіпереговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнаватиновоутворені республіки в разі їхнього виходу з федерації.
На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і НБСЄ, і ЄСвідреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославіївикликала стурбованість в ЄС, яке запропонувала свої посередницькі миротворчіпослуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, протикандидатури якого досі категорично виступала Сербія.
У липні НБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобіганняконфліктам, до складу якого входив недавно створений Комітет Вищих посадовихосіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, якийзбирався у Празі 3-4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили вЮгославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країнапобажає, а також закликав до перемир’я.
ЄС почав діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу:„Час Європи настав” Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на проханняфедерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенієюі Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони„під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн ЄвропейськогоСпівтовариства” [21,111]. 8 липня була прийнята спільна Бріонськадекларація „Про мирне розв’язання кризи югославської держави”, в якій Словеніяі Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всісторони встановили перемир’я, зобов’язувалися провести переговори про майбутнєЮгославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилисяприйняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липняПрезидія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячнийстрок.
У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почаврозвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорилифранцузьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчогоконтингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніхадміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначенакількість спостерігачів за перемір ям у Хорватії – триста чоловік. 27 серпнявирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Булоухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п’яти членів (двапризначаються Президією Югославії, три – ЄС), що мала визначити легітимністьвиходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував РоберБадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної РадиФранції).
Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемир’я, країни ЄС загрожувалисанкціями учасникам конфлікту. Перемир’я довго не протрималося, оскільки деякіумови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськовихформувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країнизвернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпекиприйняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, ВеликоюБританією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. Наоснові цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїмпосланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.
Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄСсконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтоннамагався запевнити сторони, що ЄС пов’язуватиме майбутнє визнанняновоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимутьїхньому пізнішому об’єднанню. П. Каррінгтон вважав обов’язковим уживанняреспубліками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципунедоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р.,містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічнихменшин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цейпроект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийнятирішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією тапризупинити роботу конференції.
Та й взагалі, слід зазначити, що миротворчі організації та НАТОвідсторонилися від об’єктивного підходу до конфліктуючих сторін і зайнялиоднобоку антисербську позицію. СРЮ – це єдина країна в Європі, яка булавиключена зі всіх міжнародних угод, які мали відношення до Європи, зі всіхміжнародних організацій. Замість посередництва слідкувала ультимативна вимогаповної ліквідації Югославії, яку голова Конференції ЄС по Югославії лордКаррінгтон сформував як „свою” пропозицію для вирішення югославської кризи. Ужовтні 1991р. Югославія повинна була щезнути з географічної мапи на основіконсенсусу керівників шести федеративних одиниць. ЄС таким чином зняло б з себевідповідальність за зникнення європейської держави, члена і засновника ООН таНБСЄ. Росія не змогла зіграти роль контрбалансу при втіленні політики подвійнихстандартів. „Якщо існує іронія історії, це, без сумніву, розпад Югославії тапроголошення Сербії агресором у своїй власній країні, країні, яка у двох війнахзробила значний внесок у створення сучасної демократичної Європи, а в „холоднійвійні” зіграла стабілізуючу роль”[20,30], — відмічала сербський історик СміляАрамов.
У серпні 1992 р. колишній держсекретар США Сайрус Венс і Генеральнийсекретар ООН вирішили скликати нову міжнародну конференцію із врегулювання вЮгославії. На знак протесту проти цього рішення головуючий попередньоїконференції лорд П. Каррінгтон пішов у відставку.
Через п’ять днів після підписання членами ЄС Маастрихтської угоди, 16грудня 1991р., всі 12 західноєвропейських членів ООН закликали нові республікиколишньої Югославії укласти угоду про визнання незалежності югославськихреспублік, які прагнули визнання і виконали умови Каррінгтона, в тому числіпринцип недоторканості кордонів і гарантування прав етнічних меншин, тавідкриття цього процесу з 15 січня 1992 року.
У зв’язку із звертанням Югославії з проблеми кордонів арбітражна комісіяР. Бадентера 11 січня 1992 року поширила трактування положення Статуту ООН прокордони на внутрішні адміністративні кордони. На питання, чи мали право насамовизначення меншини сербів у Хорватії, Боснії та Герцеговині, комісіявідповіла, що „право на самовизначення визначається за тими меншинами, які єтериторіально визначеними адміністративними одиницями федеративного рівня” [15,307]. 18 грудня 1991р. Німеччина визнала Словенію і Хорватію – раніше, ніжкомісія Бадентера зробила висновок відносно виконання цими республіками умовплану Каррінгтона. Згодом комісія оголосила, що ці умови виконали тількиСловенія і Македонія. Хорватію ЄС визнало 15 січня 1992 р. При тому, що вона невнесла поправки до своєї конституції з урахуванням вимог плану про захистменшин.
Кінець 1991 – поч. 1992 р. для Хорватії та Словенії були початком процесуміжнародного визнання їхньої незалежності й суверенітету близько двадцятьма країнамисвіту, встановлення дипломатичних відносин.
Югославська криза стала важкою проблемою для всього світовогоспівтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межахМіжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. поберезень 1995р., а була заснована 26-28 серпня 1992р. на Лондонській сесіїКонференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона вЖеневі під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений ТорвальдомСтолтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС.
Щодо Хорватії міжнародне співтовариство запропонувало 2 планиміжнародного врегулювання: план С. Венса (листопад – грудень 1992р.) та план Т.Столтенберга (від 31 березня 1995р.) (Додаток№№1,2).
Діяльність Міжнародної конференції допомогла поступово досягти припиненнявогню та зробити можливим введення військ ООН. Завдяки великим зусиллям С.Вейстільки 11 лютого 1992р. добився тривалого перемир’я. Після цього РБ ООНсформувала і направила до районів Хорватії, зайнятих сербами, Сили ЗахистуОрганізації Об’єднаних Націй з підтримки миру(UNPROFOR).
У дусі плану Столтенберга 3 серпня 1995р. в Женеві почалися переговориміж делегатами Республіки Хорватії, Республіки Сербська Крайна (РСК) таРеспубліки Сербської (Боснія та Герцеговина) про мирне вирішення проблеми співіснуванняміж націями в Хорватії, Боснії та Герцеговині.
Після проголошення незалежності Словенію та Хорватію на своємуреферендумі 14 жовтня 1991р. населення Боснії та Герцеговини також висловилобажання суверенітету. Ще 1 жовтня 1991 р. делегати ЄС змогли переконатифедерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем’єр-міністра Боснії таГерцеговини погодитися на розміщення в республіці європейських спостерігачів.Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направила туди запит просвоє визнання. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічнихгруп брати рівну участь в управлінні країною” [15,310], 11 січня1992 р. оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажаннянаселення жити в незалежній державі не може бути ясно встановлене”[15,310].Такий референдум був проведений 1 березня 1992 р., на якому 63% виборцівпроголосувало за незалежність. ЄС визнало Боснію і Герцеговину 6 квітня 1992р.
Але ще до того у січні 1992р., стурбований відносинами між сербами іхорватами Боснії та Герцеговині, лорд Каррінгтон запропонував Хосе Кутілейро –представнику Португалії, яка тоді була країною – головою ЄвропейськогоСпівтовариства, керувати роботою конференції з майбутнього Боснії таГерцеговини.
Контингенти миротворчих сил почали прибувати до Боснії тільки після того,як Сараєво відвідав 19 червня французький президент Франсуа Міттеран. Такіподії привели до переважання європейських країн у силах ООН в Боснії таГерцеговині. Але ЄС втратило головну роль у цих процесах: переговори підкерівництвом Х.Кутілейро зазнали невдачі, а спостерігачі ЄС були евакуйованіпісля загибелі вертольота з 10-ма їхніми колегами. Що стосується НБСЄ, то влітку 1992 за згодою Югославії вона надіслала своїх представників для контролюза забезпеченням прав людини до Косово. Саме до середини 1992р. західні державичітко визначають для себе винуватця конфлікту на Балканах в образі Сербії.
Так, у липні 1992р. виникає заява групи сімох (Франція, Росія, ВеликаБританія, США. Греція, Бельгія, Німеччина), яка була присвячена конфлікту векс-Югославії: „Ми рішучо засуджуємо запровадження насилля до колишньоїЮгославії та висловлюємо наші співчуття стражданням, які терпить її населення.Особливу жаль викликають у нас акції, спрямовані проти цивільного населення, які факти насильницького виселення етнічних груп. Хоч і всі сторони відповідальніза створену ситуацію, однак сербське керівництво та югославська армія,підконтрольна йому, найбільш відповідальні… Вимагаємо від сербськогокерівництва у повному обсязі забезпечувати права меншин, стриматися відрепресій в Косово та перейти до переговорів з представниками Косово длярозробки статусу автономії у відповідальності конвенції, розробленої в межахконференції ЄС по Югославії” [13,24].
З початку війни у Боснії (весна 1992р.) до літа 1994р. — до перших ударівавіації НАТО по сербських позиціях у Боснії — основні ініціативи вюгославському врегулюванні виходили від посланців ООН (Сайруса Венса, пізнішеТорвальда Столтенберга) і представника ЄС – лорда Дейвіда Оуена. РБ ООН кількаразів розширювала режим санкцій і встановила зони, заборонені для польотів, атакож зони безпеки Боснії та Герцеговині. США і НАТО вважали себе свого родумечем, що захищав UNPROFOR від сербських нападів у Боснії. Великобританія іФранція наклали вето на пропозицію адміністрації В.Клінтона і зняти ембарго напостачання зброї боснійському урядові і вдаватися до ударів авіації протисербських сил у Боснії та Герцеговині після того, як серби відхилили там планВенса — Оуена на початку 1993р. Тільки восени цього року ЄС прийме новуініціативу, націлену на те, щоби переконати сербів і хорватів Боснії таГерцеговини зробити територіальні поступки на користь мусульман, прийняти планОуена – Столтенберга (який мусульмани відхилили у вересні) в обмін на поступовепом’якшення режиму санкцій.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж уХорватії. За період внутрішньої війни в республіці ворогуючим сторонам булозапропоновано шість планів мирного врегулювання.
План Каррінгтона- Кутілейро був підготовлений у травні 1992р. в Лісабоніна прохання лорда Каррінгтона головуючим на Міжнародній конференції з колишньоїЮгославії Х. Кутілейро.План передбачав створення на території Боснії таГерцеговини системи з десяти автономних кантонів –держав.(Додаток№3)
План Венса-Оуена підписаний в Женеві 30 січня 1993р. представниками трьохетносів, що мешкають у Боснії: І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном,який передбачав створення кантональної державної системи, надання переважнихправ управління місцевим кантональним адміністраціям, а деяких спільних –єдиній владі в Сараєво.(Додаток№3)
План Столтенберга–Оуена підписаний на борту британського крейсера„Invincible” 30 липня 1993р. А. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, І.Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом передбачав створення „Союзуреспублік Боснії та Герцеговини” — трьох етнічних міні-держав.(Додаток№4)
План дій Європейського Союзу був прийнятий головами держав – члени ЄС 10-23 грудня 1993р. в Брюсселі, мав за основу виконання ворогуючими сторонамиплану Столтенберга-Оуена.(Додаток№5)
План Контактної групи був підписаний у Женеві 13 травня 1994р.,передбачав поділ Боснії та Герцеговини на дві частини, містив карти поділукраїни. На зустрічі контактної групи, в роботі якої брали участь міністризакордонних справ Франції, Росії, Великої Британії, США та „ТрійкиЄвросоюзу”(Греція, Бельгія, Німеччина), був вирішений поділ Боснії міжмусульманського – хорватською федерацією та сербами у співвідношенні 51%/49%[9,48].(Додаток№6)
Проте до середини1995р. з міжнародних планів ні один не був сприйнятийодностайно позитивно всіма конфліктуючими сторонами. Світове співтовариствовело пошуки нестандартного виходу з цієї, як здавалося, безвихідної ситуації.Останньою спробою владнати відносини між етносами у Боснії та Герцеговині можнавважати угоди, які було досягнуто між представниками боснійських мусульман,хорватів та сербів, а також Республіки Хорватії, СРЮ за участі наглядачів зНімеччини, США, Франції, Росії, Великої Британії, Європейського союзу (цізустрічі відбулися у США поблизу м. Дейтон у штаті Огайо). З 5 жовтня 1995р.сторони погодилися на припинення вогню.
Дейтонські переговори тривали місяць і закінчилися досягненнямдомовленостей між ворогуючими сторонами, а 21 листопада 1995р. текст бувпарафований головами всіх делегацій. Остаточне підписання документів маловідбутися в Європі.
Отож, 14 грудня 1995р. у Парижі, в Єлисейському палаці, було оформленоостаточну угоду про врегулювання Балканської кризи. Угоду підписали ГоловаПрезидії Боснії та Герцеговини Алія Ізетбегович, Президент Сербії СлободанМілошевич і президент Хорватії Франко Туджман. Свої підписи на тексті угодитакож поставили керівники держав-гарантів виконання її положень: президентиСША, Франції та прем’єр-міністра Великої Британії. За угодою „Боснія таГерцеговина залишається єдиною державою з повним визнанням її суверенітету йтериторіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах” [15,315-316].Держава складатиметься з двох рівноправних частин: Федерації Боснії та Герцеговини(мусульмани та хорвати) й сербської частини, які разом становлять єдине ціле.Центральні керівні органи всієї держави матимуть такі спільні сферивідповідальності: зовнішня політика, торгівля, митна політика, грошова,міграція, міжнародне право, комунікації та транспортні сполучення, фінансуванняурядових заходів та обов’язків. Решта питань перебувала у компетенції кожноїчастини держави окремо. Визначалося існування спільних державних органів.(Додаток№7)
Дейтонські документи також передбачали перебування військ IFOR(Міжнародні сили з підтримання миру ) у Боснії та Герцеговині і в Хорватії зметою контролю за дотриманням ворогуючими сторонами умов припинення вогню тапроцесів мирного врегулювання.
Угодами передбачалося провести низку заходів щодо відновленняхорватсько-сербського діалогу, взаємного визнання між Республікою Хорватія та СоюзноюРеспублікою Югославія, що закріпилося угодою Мате Гранича-Мілутиновича 24серпня 1996 р. А вже 9 вересня 1996р. СРЮ та Республіка Хорватія встановили міжсобою дипломатичні стосунки.
Таким чином, розкривши роль міжнародних організацій у врегулюванніконфлікту, слід зазначити, що зовнішній фактор у виникненні югославської кризибув істотним, але не визначним у розвитку внутрішньополітичної ситуації вЮгославії, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Протебезперечним є вплив зовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації чи на її суттєвукорекцію. Кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені.Багато з міжнародних організацій немов чекали підходящого приводу, яким виявилисяв черговий раз Балкани, щоби проявити свою ініціативу мирного врегулювання.
Висновки
Загострення міжнаціональних суперечностей в Югославії було зумовлене:
1) втратою політичного лідера, якийуособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
2) історично сформованимрозривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
3) відсутністю об’єднуючоїнаднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
4) наявністю релігійногофактора.
Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів міжцентром і республіками, які проголошували незалежність; розпаду СФРЮ, котрийприскорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну,головне значення в якій стали відігравати «етнічні чистки». Угромадянській війні народи відстоювали своє право на економічний та політичнийустрій зі зброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогуотримати владу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціноюжиттів багатонаціонального населення республік.
Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали надолю південнослов’янських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше п'ятироків йшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. булиБоснія та Герцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багатокультурних цінностей.
Розрив економічних зв'язків між колишніми республіками, а заразсамостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожівідносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх надекілька десятків років назад.
Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станомблокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеняпотреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великічерги. Різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася смертність ізменшилася народжуваність. До всього цього додавалася «політика подвійногостандарту» по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС.Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всіспроби дипломатичних зусиль їх мирного врегулювання.
Розкривши роль міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту, слідзазначити, що зовнішній фактор у виникненні югославської кризи був істотним,але не визначним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Югославії, десклалися головні передумови конфлікту між народами. Проте безперечним є впливзовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації чи на її суттєву корекцію.Кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені. Багато зміжнародних організацій немов чекали підходящого приводу, яким виявилися вчерговий раз Балкани, щоби проявити свою ініціативу мирного врегулювання.
Список джерел та літератури
1. Банак И.Логика войны: причины и последствия распада Югославии.// Кентавр.- 1992. –№9-10. — С.47-59.
2. БарабановО.Н. Италия после ”холодной войны”: от средней державы к миру протагонистов: — М., 2002. -160с.
3. Волков В.Н. Об исторических корнях ”горячих точек” на Балканах .// ННИ. -2002. –№2.-С.11-50.
4. Газін В.П., Копилов С. А. Новітня Істрія країн Європи та Америки (1945 – 2002 роки):Навч. Посібник. –К.: Либідь, 2004.–624с.
5. ГуськоваЕ. Политические силы в постсоциалистических обществах. Югославия. //ОНС, п.4.-1992. –С.146-158.
6. ДелягинМ. Главная задача, которую решали США в Югославии,-и в сфере глобальнихфинансов.//МЖ.-1999.-№9.-С.52-60.
7. ДенисенкоС.Україна і сучасне балканське питання.//Історія в школі.-1999.-№1-2.-С.9.
8. ДюрозельЖ.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів.-К., основа, 1999.-903с.
9. КаменецкийМ. Бывшая Югославія – конфликтогенное пространство (опыт политическоймифологии) //Политическая мысль.-1995.-№2-3.-С.40-50.
10. КаменецькийМ. Проблема Косово в історичному та сучасному вимірах.//Історія вшколах.-1999.-№1-2.-С.14-18.
11. ЛапшинА.Е. Конфлікт в бывшей Югославии (1991-1995) в системе международныхотношений.-Одесса, 1999.-17с.
12. Лапшин А.Е.Политические итоги конфликта в бывшей Югославии (1991 –1995).-Одесса,1999.-29с.
13. ЛапшинА.Е. Распад Югославии: внутренний и международный аспекты балканскойпроблемы.-Одесса,1999.-34с.
14. МаначинськийО. Косово — осередок напруженості у Союзній республіці Югославія .//Історія вшколі.-1999.-№1-2.-С.10-14.
15. Міжнароднівідносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник /Л.Ф. Гайдуков, В.Г.Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь,2001.-624с.
16. Міжнароднеправо: Основні галузі: Підручник /За ред. В. Г. Буткевича.-К.: Либідь, 2004.-816с.
17. МуфакЗияд Тамир. Роль ООН у мирному рзв’язанні спорів і конфліктів.//ПравоУкраїни.-2003.-№1.-С.135-139.
18. Пейков В.Несущие надежду.//Собеседник Измаила.-2006.-№75.-С.3.
19. Путро О.Балкани і сучасний світ.//Історія в школі.-1999.-№1-2.-С.9.
20. ТягуненкоЛ.В. Союзная республика Югославия на рубеже XX в.//ННИ.-2001.-№2.-С.28-46.
21. ЮрошевичД., Казаков В. югославський конфлікт: зіткнення цивілізацій?//Плітологічнічитання.-1994.-№4.-С.97-115.
22. Яровий В.І.Історія західних і південних слов’ян у XX ст.: Курс лекцій: Навч. посібник.-К.:Либідь, 1996.-416с.
23. ЯровийВ.І. Новітня історія країн Східної Європи. 40-ві-90-ті роки XX ст.: Курслекцій: Навч. посібник.-К.: Либідь, 1997.-269с.