Особливості державного стимулювання продажу продукції

Реферат на тему:
ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО СТИМУЛЮВАННЯПРОДАЖУ ПРОДУКЦІЇ
Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв'язків від покупця то­вару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник товару, ство­рюючи максимально сприятливі умови для акції купівлі (покуп­цем) — продажу (виробником або посередником). Стимулювання може бути відкритим або прихованим. Воно повинно забезпечу­вати збільшення обсягів продажу та отримання додаткового при­бутку підприємством-виробником.
Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємст­во, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забез­печило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має вияв­лятися таке стимулювання?
Ці питання підводять, по суті, до необхідності з'ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є проду­ктом та метою їхньої діяльності.
Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльнос­ті) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів та підзаконних актів, які б стимулювали ефективну пра­цю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги про­дажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та державного апаратів залежить ефективність економіки України.
Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропо­нувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може і не бути пов'язаним із товаром у його матеріальному вигляді.
Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розробки маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.
Як показав досвід економічно розвинутих країн, достатньо розробити комплекс норм та правил поведінки виробників това­рів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контро­лювати їхнє виконання, щоб економіка запрацювала. Це особли­во помітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США.
Після другої світової війни американці розробили для Японії інституцію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й Зігнати більшість економічно розвинутих на той час країн та осісти провідне місце у світовій економіці.
Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — за допо­могою зменшення податків, надання пільгових умов кредитуван­ня тощо.
Великі податкові пільги 70-х pp., коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостеріга­лася інфляція, валютна нестабільність та криза державних фінан­сів (що є характерним для економіки України 90-х pp.), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й приве­ли до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових револю­цій, їх наслідували інші країни.
Розглянемо докладніше практику економічно розвинутих країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80 pp.
Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугі­льній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші га­лузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприєм­ництво в межах законів забезпечувалось знижкою податків, піль­говими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами ко­ристувалися в основному великі фірми, які здійснювали більш капіталомісткі проекти та задовольняли умові використання ус­таткування на 100%, а будов та споруд — на 2/3 для впроваджен­ня нововведень. З бюджету Міністерства досліджень та техноло­гії дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40% вартос­ті контракту на дослідження, що виконується зовнішніми органі­заціями. У немонополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослідного персоналу. Дотації сягали 30—40% загальної суми витрат, але не більше ніж 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40% їхньої за­робітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20% від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок та 7,5% понад цю вартість.
У Франції персональні комп'ютери дозволялось списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50% щорічного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалось 50%, якщо підприємство вперше здійснювало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціо­нерних товариств, що вперше створювались, були дуже значни­ми: протягом перших двох років роботи нові підприємства повні­стю звільнялись від податків, на третій — обкладалось 25% їх­нього доходу, на четвертий — 50%, на п'ятий — 75%, на шостий рік і далі — 100% доходу. На всіх підприємствах від податків звільнялося 25% суми приросту витрат підприємства на профе­сійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, що створю­вали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шести років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50% сум зростання витрат на нововведення проти попереднього року.
В Японії субсидії держави на проведення досліджень станови­ли від 40% до 70% суми витрат. На дрібних та середніх підпри­ємствах обкладання податками пріоритетних та неприбуткових виробництв знижувалось на 20%. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на дохід становило 20% приросту витрат на нововведення, але не більше 10% загальної суми витрат. Ство­рення центрів ключових технологій (від прикладних досліджень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50% кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80% загальної суми займу. Де­монтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бю­джету, а установка нового енергозберігаючого обладнання умож­ливлювала зниження загальних податків на 7%, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30%, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.
В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформацій­них проблем, 40% витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40% до 70% суми цих ви­трат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50% витрат брала на себе дер­жава. Провадилось страхове покриття дослідницької діяльності держава відшкодовувала до 80% позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподаткову­валося тільки 25% їхнього прибутку, на четвертий — 50%, нап’ятий — 75%, на шостий і дальші роки — 100%. Створення під-п ємницьких зон забезпечувалось спеціальним субсидуванням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.
Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 ка­пітальних витрат на використання енергозберігаючих технологій.
Отже, керівництво економічно розвинутих країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.
Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розкві­ту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сфе­рах національного господарчого комплексу. Але для цього необ­хідні такі умови: створення інституту приватної власності, пере­вищення на ринку покупців пропонування над попитом, наяв­ність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з боку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.
Найпоширенішими формами стимулювання в У країні" напри­кінці XXст. є кредитування, страхування та лізинг. Досвід засто­сування таких послуг в економічно розвинутих країнах довів їх­ню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовують­ся у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвину­тих ринків споживачів.
Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лі-зингодавцем) і орендатором (лізингоотримувачем) про передачу майна в користування на обумовлений період за відповідну пла­ту, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємс­тва, які або не мають фінансових можливостей придбати облад­нання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.
Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збіль­шення активності виробників та пожвавлення роботи як промис­лових підприємств, так і сільського господарства.
Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.
Оперативний лізинг — це передача в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характеризує­ться невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і неповною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчення Цього строку обладнання може стати об'єктом нового лізингового контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, воперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, персональні комп'ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відрі­зняти від рейтингу — короткострокової оренди машин та облад­нання без права наступного придбання таких орендарем. Рейтин­гові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища ніж, у лізингових фірмах.
Фінансовий лізинг характеризується тривалішим строком кон­тракту (5—10 років) та повною амортизацією всього або більшої частини обладнання. Фактично фінансовий лізинг — це різновид довгострокового кредитування покупки. Після закінчення строку дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об'єкт оренди, продовжити термін угоди або скласти нову угоду, а також придбати об'єкт лізингу за залишковою вартістю (в еко­номічно розвинутих країнах ця вартість має суто символічний характер).
Ясна річ, що об'єктом лізингу буває як рухоме, так і нерухоме майно. Якщо відбувається лізинг нерухомості, лізингодавець бу­дує або купує за свій рахунок чи в кредит нерухомість з доручен­ня лізингоотримувача і передає останньому право користування майном у комерційних або виробничих цілях. Як і угоди з рухо­мим майном, ці контракти укладаються на строк менший або та­кий, що дорівнює амортизаційному періоду об'єкта. Орендар не­се всі ризики, витрати й податки під час дії контракту.
У лізингу беруть участь такі об'єкти:
• власник майна, який надає його в користування на умовах лізингової угоди, тобто лізингодавець. Як такий можуть виступа­ти: а) установи банку, у статуті яких передбачено цей вид діяль­ності; б) фінансова лізингова фірма, яка створюється спеціально для проведення лізингових операцій, тобто спеціалізована фірма, головною, а здебільшого і єдиною функцією якої є оплата лізин­гового майна, тобто фінансування угоди; в) спеціалізована лі­зингова фірма, яка на додачу до фінансового забезпечення уго­ди бере на себе виконання комплексу послуг нефінансового ха­рактеру: технічний огляд та ремонт обладнання, консультації з його використання тощо; г) будь-яка фірма або організація, для якої лізинг не є основною діяльністю, але його не заборонено статутом, і фірма має джерела фінансування для проведення лі­зингових операцій;--PAGE_BREAK--
• користувач майна — лізингоотримувач, яким може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності;
• продавець майна, тобто постачальник, яким теж може бути будь-яка юридична особа: виробник майна, посередницька орга­нізація тощо.
Фахівці з питань лізингу вважають, що в класичній лізинговій взаємовідносини між суб'єктами будуються за такою схемою: майбутній лізингоотримувач, якому потрібні певні види майна самостійно вибирає постачальника, який має таке майно. Оскільки лізингоотримувачеві бракує коштів та він не може отримати кредит для придбання майна у власність, він звертається до майбутнього лізингодавця з проханням узяти участь в угоді. Участь лізингодавця полягає в тому, що він купує це майно у виробника або іншого власника і передає його лізингоотримувачеві в тимчасове користування на визначених лізинговою угодою умовах.
Коли й лізинговій фірмі бракує власних коштів для проведен­ня лізингових операцій, вона може залучати їх з інших організа­цій. Така операція має назву лізингу з додатковим залученням коштів. Орендодавець бере довгострокову позичку в одного чи кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. При цьому орендні платежі та обладнання є забезпе­ченням позички.
Часто трапляється також так званий лізинг із поверненням. У підприємства є обладнання та споруди, але не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання та інше майно лізинговій фірмі, а та, у свою чергу, здає його в лі­зинг тому самому підприємству. У такий спосіб підприємство здобуває грошові кошти, якими воно може скористатися для ви­робничої діяльності.
В економічно розвинутих країнах до такого лізингу вдаються й тоді, коли підприємство має низький рівень прибутковості і не може скористатися пільгами щодо прискореної амортизації та податку на прибуток. Воно складає лізингову угоду, лізингова фірма отримує такі пільги, а натомість зменшує ставку орендних платежів.
За характером лізингових платежів лізинг поділяється на такі види: а) лізинг з грошовим платежем, якщо всі платежі відбуваю­ться в грошовій формі; б) лізинг з компенсаційним платежем, ко­ли платежі відбуваються у формі поставки товарів, які виробляю­ться на даному обладнанні, або у формі виконання зустрічних послуг; в) лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються обид­ва ці види лізингу.
Фахівці з питань лізингу відзначають такі переваги цієї діяль­ності на ринку майна, які роблять лізинговий маркетинг в Україні надзвичайно ефективним та перспективним:
• за умов лізингу відбувається 100-відсоткове кредитування, немає необхідності негайно платити гроші за покупку. За використання звичайного кредиту для купівлі обладнання підприємс­тво близько 15% вартості покупки сплатило б за рахунок власних коштів. За умов лізингу контракт укладається на повну вартість поставки майна, але виплата орендних платежів починається піз­ніше. Цей часовий лаг дає змогу підприємству мати в своєму роз­порядженні тимчасово вільні кошти, які використовуються на розширення виробництва;
• укласти лізинговий контракт значно простіше, ніж отримати банківську позичку. Особливо це стосується малих та середніх підприємств. Деякі лізингові компанії в економічно розвинутих країнах навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій, оскільки надійним забезпечення контракту є обладнання та інше майно, що здається в оренду;
• лізингова угода за своєю суттю є гнучкішою, ніж позичка, яку завжди видають на жорстких умовах щодо платежів та стро­ків погашення. У разі лізингу орендар завжди може домовитися з орендодавцем про таку схему повернення коштів, яка буде вигід­ною обом сторонам: платежі можуть бути щомісячними, щоквар­тальними тощо, а суми платежів — неоднаковими, погашення може відбуватися після отримання виручки від реалізації товарів, вироблених на лізинговому обладнанні і т. п.
• відповідальність за своєчасну модернізацію обладнання та іншого майна покладається на орендодавця. Відтак орендар має можливість постійно оновлювати свій парк обладнання відповід­но до технічного прогресу в галузі;
• Міжнародний валютний фонд не зараховує суму лізингових угод як національну заборгованість.
Проте лізинг має також і досить помітні недоліки:
• через інфляцію орендар може нічого не виграти на збіль­шенні фактичної залишкової вартості обладнання порівняно із розрахунковою;
• у разі фінансового лізингу науково-технічний прогрес може зробити обладнання та продукцію, яка на ньому виробляється, застарілими набагато раніше закінчення строку контракту, але орендні платежі не припинятимуться;
• можливі ускладнення організаційних засад лізингу, коли в ньому братиме участь значна кількість учасників, у тому числі фінансових, страхових тощо;
• лізингові платежі більші, ніж платежі за користування пози­чкою. Це пояснюється тим, що ризик передчасного старіння май­на покладається на орендодавця: намагаючись компенсувати таку можливість, він стягує більше комісійних.
Лізинговий бізнес набув значного поширення в економічно розвинутих країнах. Уже тривалий час лізинг є там дійовим засобом реалізації продукції та прискореного розвитку виробництва. Тому державна політика в Україні повинна бути спрямована настимулювання та розвиток лізингових операцій. Дуже привабливим, зокрема, є так званий лізинг на податковій основі. Він пропонує орендареві додаткові вигоди через більш низьку відсоткову ставку, ніж за звичайної, позички. Оскільки право власності залишається за лізингодавцем, то він має можли­вість частково компенсувати свої витрати на придбання майна за допомогою пільг з амортизації, інвестиційних пільг тощо, а потім поділити ці переваги з орендарем, встановлюючи нижчу орендну
плату.
Законодавче розширення сфери застосування лізингу сприя­тиме поліпшенню економічного становища в Україні, пожвав­ленню ділової активності як малого, так і середнього бізнесу.
Іще одним різновидом стимулювання активності у виробничій та посередницькій діяльності, який має великі перспективи в Україні, є страхування, що теж використовується нині досить примітивно.
Захист ризику комерційних операцій від можливих втрат у майбутньому полягає в укладанні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов'язується компенсувати втрати, пов'я­зані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу (майна, товарів, грошових операцій) переноситься на учасника, який отримав винагороду у вигляді страхової премії. Операція страху­вання базується на попередній виплаті премій за можливу ком­пенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Страхування, компенсуючи різні негативні обставини, є одним із дійових видів стимулювання під­приємницької діяльності. Але для цього необхідно мати належну законодавчу базу.