--PAGE_BREAK--Творчий шлях В.Симоненка, як і будь-якого талановитого письменника, був напруженим, сповненим щастя і болю. Він безупинно шукав свого єдиного слова, того, що найсокровенніше, найсправедливіше. «Йому було відворотне примітивно-бездумне ковзання по поверхні. А, як відомо, будь-яке заглиблення, особливо коли воно здійснюється людиною з гострим зором і серцем щирим, відкриває, оголює те, що називаємо звичайно пліснявою» [3, 13], Він мав велику мужність сперечатися, боротися за очищення, зокрема поезії. «Давайте менше сперечатися, — писав В.Симоненко, — якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього.» [14, 34] «Ми живемо, — розмірковував поет, — в добу великих діянь, а отже, і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю — до біса такий жалюгідний оптимізм!» [10,160]. Він мав мужність говорити правду.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов прийшла чума,
…
Біля керма — запроданці, кастрати
Дрижать від жаху в немочі сліпій…
Коли б оту толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній! [28, 45]
В.Симоненко мав мужність ніколи не зраджувати своїх переконань і «ніколи не зраджував гострого слова бійця на скептичні репліки спостерігача» [14, 34].
Художня палітра його багатюща, він випробовує себе в різних жанрах. Поряд із творами громадянської та інтимної лірики (ці мотиви у нього часто гармонійно зливаються в однорідний поетичний сплав) з-під його пера виходять дошкульні сатиричні епіграфії і твори такого улюбленого народом жанру, як байка; він пише віршовані жарти й казки для дітей, зігріті теплим гумором, усмішкою, народним дотепом.
Сів Горобець і скаргу пише в суд:
«Від Солов'я життя мені немає —
Мої пісні, весь мій натхненний труд
Цвіріканням, бездара, називає!» [28, 157]
Василь Симоненко виявляє себе як критик, прозаїк і особливо виразно як сатирик. «Мішенню його їдких влучних стріл стає передусім конформізм, епідемія якого швидко поширювалася на багатьох земляків і не тільки з чиновників, а й з письменників, що ревниво заповзялися уславлювати нового вождя — М.С.Хрущова. Ознаки повернення епохи деспотизму були для Симоненка очевидними.» [3, 13]Убивча сатира поета на негативні суспільні явища несподівана з огляду на його патріотичні вірші. Але це тільки на перший погляд. Хто вміє любити, той уміє ненавидіти.
Як поет В.Симоненко найповніше відкрився саме в посмертних книгах, які не встиг побачити, а може, навіть і завершити до кінця й підготувати до друку. Особливо це стосується збірки «Земне тяжіння» («Молодь» 1964). Виходили книжки, які виявляли нові грані обдарування митця: збірка новел «Вино з троянд», казка «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», нарешті «Лебеді материнства», що зібрала краще з доробку поета. Та за всіма цими збірками стояла нікому невідома боротьба. Борня його поезій за право існування.
Цілих п'ятнадцять років забороняли видання його творів, — підготовлене видавництвом «Молодь». Вибране поета розсипали й по-живому шматували аж до 1981 року, коли з горем та інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства».
Богдан Горинь, згадуючи про своє знайомство з видатним поетом, писав, що Василь Симоненко боляче говорив про абсолютну неможливість надрукувати вірші з гострою суспільною проблематикою, а «поезія має силу, коли її читають, а щоб її читали, мусить бути надрукована, — згадує Б.Горинь слова, сказані В.Симоненком при одній із зустрічей. — Але в яку форму одягти думки, щоб вони обминули вила цензури, придирливої тепер до кожного рядка, і буквально до кожного слова?» [8, 3]. В.Симоненко розповідав, як шукав різних способів, удаючись до езопівської мови, щоб написати про те, що найбільше наболіло.
Одна з проблем, що дуже хвилювала поета, — свідома цілеспрямована русифікація України. На його очах проходило методичне руйнування української культури, гинула рідна мова. Глибоке усвідомлення, що на душу українського народу накинуто міцно сплетений шовіністичний зашморг, причиняло йому фізичний біль. Не менше мучило питання, як протидіяти, як зупинити смертельний процес. Всі ці болючі роздуми знайшли вияв у вірші, присвяченому курдам. В адресований «Курдському братові» вірш, В.Симоненко вклав усю пристрасть зболеного серця, у якому вже клекотіли громи:
Жиріє з крові змучених народів
Наш найлютіший ворог — шовінізм. [29, 27]
Ця поезія — громадянський заповіт художника слова. У вірші нарешті вдалося закласти той динаміт, який він так довго шукав. Наділений від природи чітким аналітичним мисленням, Симоненко не сплутував понять шовінізм, інтернаціоналізм, патріотизм. Богдан Горинь також згадує, як восени 1962 року готувалася до виходу в журналі «Зміна» (тепер «Ранок») велика добірка поезій Василя Симоненка. Поет приїхав до Києва, щоб одержати сигнальний номер журналу в редакції. Коли він вийшов із редакції, був дуже схвильований і пригнічений. Червоним олівцем грубими лініями було перекреслено навхрест половину віршів Симоненка. Підписав відповідальний редактор, пропустила журнальна цензура і тільки при остаточному погодженні в ЦК ВЛКСМ перший секретар, використавши своє службове становище, грубо і безцеремонно вчинив чорну справу. То були поезії Симоненка, яким він став в останні рік-два, коли в його духовному небі була не тільки лірична тиша, а й кресали блискавиці і клекотіли громи. З добірки поставав поет, який виражав зболену і збурену душу цілого народу. Було викреслено вірші «Злодій» і «Некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті». Інші вірші скалічила цензура: змінені слова, пропущені окремі рядки і цілі строфи.
В останні роки життя В.Симоненко почав замислюватися над становищем у країні. Сталін як особа і сталінізм як соціальне явище його особливо хвилювали, над цими проблемами він багато думав. Хвилювали митця слова і долі його попередників, поети та письменники, яких було знищено в Концтаборах та тюрмах — Плужник, Зеров, Хвильовий, Драй-Хмара, Куліш. Незадовго до трагічного завершення свого життя Василь Симоненко відкрив для себе правду. Його шлях до істини був тяжким. Причиною тому були романтично-комуністичні переконання, що тяжіли над митцем із дитинства і впали лише за кілька років до смерті; глибоко закорінений у душі атеїзм і віра, навіть сліпа, в неіснуюче комуністичне майбутнє; рамки соцреалізму, в яких творив поет. Не лише «проклята газетярська поденщина» спричинила до появи в талановитого чесного митця деяких сірих, мертвих віршів. Із гіркотою і жалем говорив він, що написав чимало газетних віршів, за які йому по-справжньому соромно, то газета калічить поета своїм «треба»: треба до ювілею, треба до з'їзду, до конференції, до пленуму і так без кінця. В.Симоненко болючіше й чіткіше, ніж будь-хто інший, збагнув і підсумував у щоденнику зі спепеляючою безжальністю до себе: «Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим. Брехня — мабуть, моя професія.» [8, 3]
Василь Симоненко вмів любити і вмів ненавидіти. Він був одним із тих, що згоріли від любові й гніву. У спогадах Станіслава Тельнюка є таке нищівно-гостре й безжальне своєю правдивістю місце: «Смерть вибила його з найпередовіших лав борців-лицарів, але далі воювала його поезія, його творча спадщина, пам'ять про нього. І як же ненавиділи його поезію, його пам'ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобулися-таки на реванш за удар, завданий їм на XX з'їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко — його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного.., чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Загнали б у тюрму. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр'єва, Василя Бондаря… Вони б знайшли спосіб розквитатися з ним. Але — і в цьому я непохитно впевнений — не змусили б його відмовитися від свого „Я“. [25, 15]
Він рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю.
Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть. [29, 41]
Багато він ще міг би створити. Може лише третину відміряв свого звитяжного шляху, і скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими непройденими верствами…
ІІІ. Лінгвістичне трактування антонімії
Існуючі визначення антонімів можна умовно поділити на три групи. Перша група — це такі, щовідносять до антонімів слова з протилежним значенням. Подібні формулювання мають власні варіації, але в головному — в тому, що відмічається наявність протилежних значень — вони не розбігаються. Наприклад: „Антоніми — це слова протилежного значення“ [19, 92]; „Антоніми є словами різного звучання, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття“ [9, 95]; „Антоніми — це слова, протилежні за сигніфікативним значенням“ [11, 24]. Цей тип визначень незмінно містить вказівку на протилежну семантику; додаткові характеристики про різне звучання слів, про сигніфікативність значення та інші, не змінюючи при цьому суттєво зміст формулювань.
До другої групи належать визначення, в яких робиться спроба окреслити межі антонімії шляхом перелічення основних ознак антонімів і способів їх ідентифікації. Наприклад: „Антоніми — це лінгвістичне спряжені пари слів, що належать до однієї частини мови, є членами унікальної, єдиної, бінарної, пропорційної, багатомірної опозиції. Під лінгвістичною спряженістю розуміється регулярна відтворюваність їх значень“ [12, 15]
Третю групу об'єднують спроби описового визначення антонімів шляхом перелічення та пояснення різноманітних їхніх властивостей, функцій, способів творення та вживання тощо.
На мійпогляд, найбільш містко, точно і всебічно дав визначення антонімам Є.М.Міллер.
»Антоніми — це взаємопротилежні за значенням номінативні одиниці мови, які служать для п о з н а ч е н н я взаємопротилежних односуттєвих явищ об'єктивної реальності. Антоніми — це клас слів, фразеологізмів і нефразеологічних сталих словосполучень, які володіють семантичними і структурними особливостями, що відрізняють їх від інших семантичних класів слів тощо. Між антонімами, як і між синонімами, існує сильний семантичний зв'язок, який має концептуальну природу — предметно-речові позначення «ототожнених» контрастів викликають у свідомості найбільш сталі асоціативні зв'язки. Основні якості антонімів: наявність антонімічного з а п е р е ч е н н я (в опозиції антонімів — граничного); здатність викликати асоціації за тотожністю і відмінністю значень… Антоніми виникають, функціонують, ровиваються у мовленні, утворюють антонімічні опозиції. Антонімічні відносини охоплюють всю систему номінації, тобто антонімічність є внутрішня фундаментальна властивість мови. Антонімія слів реалізується (виникає) тільки у мовленні. Клас антонімів безперервно зростає, змінюється, не має чітких меж, носить відкритий характер. Антонімія — абсолютна мовна універсалія." [13]
В антонімічні відношення вступають, звичайно, не всі слова нашої мови. Не входять в антонімічні зв'язки лексеми, які означають конкретні поняття, а саме: Іменники з конкретними значеннями, велика кількість відносних прикметників, багато дієслів та інших лексико-граматичних категорій. Зумовлюється це тим, що слова з конкретним значенням (папір, кобза, будинок, риба, дерев'яний, мідний, читати, лагодити тощо) називають такі поняття, які не мають прямих, співвідносних за протилежністю, відповідників. Для визначення антонімічних слів використовуються такі критерії: 1) антоніми, слова з протилежними значеннями, розрізняються за вираженням протилежності, що передбачає одночасно тотожність в якомусь відношенні. Наприклад: великий — малий ; 2) антоніми регулярно вживаються в типових синтаксичних конструкціях у взаємному протиставленні, наприклад, «Життя стало і бідніше, і багатше»; 3) антоніми мають однакову сферу лексичної сполучуваності, наприклад: новий костюм — старий костюм, прокидатися рано — прокидатися пізно; 4) антоніми означають якісні ознаки, наприклад: широкий — вузький, довгий — короткий; 5) антоніми утворюють словотворчі гнізда: веселий, весело, веселитися — сумний, сумно, сумувати. Необхідно зазначити, що специфічною властивістю антонімів є лише протилежність значень, інші ознаки притаманні й іншим групам слів. Так, у типових синтаксичних конструкціях можуть протиставлятися не тільки антоніми, а й синоніми. Наприклад: не великий, а величезний; пароніми: не емігрант, а мігрант тощо.
Не можна також вважати достатньо надійним критерій однакових сфер лексичної сполучуваності, адже для багатьох антонімів така поєднуваність неможлива. Це пояснюється специфікою їх значень — взаємовиключні і тому в багатьох випадках не допускають однакової дистрибуції: запущена хвороба — богатирське здоров'я.
Таким чином, вказані критерії не є абсолютними для визначення антонімічності слів, хоча вони дозволяють виявити парадигматичні і синтагматичні відношення антонімів між собою та з іншими словами в лексико-семантичній системі мови.
Антоніми можуть позначати абсолютні або відносні протилежності. Хоча треба зауважити, що на рівні буденної свідомості протилежності значень можуть сприйматися без розрізнення.
До першої групи можна віднести два різновиди антонімів:
1. Антоніми, які означають протилежні явища, процеси, властивості та ін., що існують у об'єктивній дійсності матеріального світу, наприклад: виділення — поглинання (енергії); прискорення — гальмування (процесу); замерзання — танення (грунту); підвищення — зниження (густоти тіла); розділення — з'єднання (елементів речовини).
2. Антоніми, які позначають протилежні явища, процеси, події, факти, властивості, що існують у суспільстві, наприклад: питання — відповідь, ворожнеча — дружба, згадувати — забувати, виграти — програти (в шахи)., входити — виходити (з дому), віддавати — одержувати (книгу), друг — ворог (кращий, таємний), зав'язати — розв'язати (вузол) та інші.
Розділення антонімів першої групи на дві підгрупи умовне: протилежності значень, які утворюють антоніми першої підгрупи, можуть передавати протилежності, Існуючі в суспільному житті, наприклад: підвищення — зниження, роз'єднання — об'єднання, і навпаки.
Друга група включає в себе теж два різновиди антонімії.
1. Антоніми, що означають або характеризують реально існуючі незалежно від свідомості людей явища, процеси, факти, події, речі, властивості, між якими відношення протилежності обмежені якимись рамками; протилежність значень таких антонімів є відносною і має конкретний характер — стосовно до конкретної сфери дійсності й у певному відношенні, наприклад: бідний — багатий (селянин, поміщик), ближня — дальня (сопка, зірка), високо— низько, кінець — початок (мотузки, пшеничного поля), крупний — мілкий (горох, картопля), новий — старий (костюм, завод), молодість — старість (людини, гірського хребта), тепло — холод ( для мешканців тундри і тропіків).
2. Антоніми, що позначають чи характеризують явища, процеси, факти, події, речі, властивості, об'єктивна різниця між якими сприймається свідомістю суб'єктивно як протилежність у підпорядкованості усталеним в суспільстві нормам оцінки явищ, фактів, процесів, властивостей тощо, зважаючи на конкретні умови життя людини, на багатовікові звичаї, традиції, звички, на ті чи інші ситуації тощо, наприклад: потворний — гарний (малюнок), гіркий — солодкий (смакове відчуття), грішний — святий (чоловік), вдалий — невдалий (дослід) та ін.
Між двома різновидами другої групи неможна, звичайно, ставити глуху стіну: головне тут те спільне між ними, що їх об'єднує в одну групу, а саме — позначення відносних протилежностей.
Розробка питань взаємозв'язку мови з об'єктивною дійсністю, що нас оточує, має велике теоретичне та практичне значення. Вона допомагає правильному розумінню багатьох процесів, які відбуваються у мові, та сприяє успішному проведенню лінгвістичних досліджень.
продолжение
--PAGE_BREAK--«Слова та їх значення живуть не ізольованим один від одного життям, а з'єднуються в окремі групи, причому основою для групування служить подібність чи протилежність за прямим значенням.» [13, 45]
«Смислові зв'язки за контрастом належать до числа найважливіших засобів поєднання лексичних одиниць в мікросистеми. В цьому виявляється природна схильність людського розуму. Експериментальні дослідження показали, що найбільш вживаними словами-реакціями є антоніми: великий — малий, життя — смерть.» [21, 77]
Антоніми утворюють найпростішу групу слів, яка складається з двох лексичних одиниць, на відміну від синонімів та омонімів, які групуються гніздами, рядами.
Протиставлення значень слів може виявитися лише у співвідносних поняттях, які перебувають у взаємній залежності і можуть характеризувати явище одного плану. Протиставлення мовних одиниць передбачає існування в кожному з них спільної семантичної основи; розвиток кожного нового протиставлення є разом з тим розвитком широкого та нового значення у лексем, що протиставляються. Причини цього різні, але найголовнішою з них є та, що за допомогою контрастного зіставлення фактів «найяскравіше вимальовується їх глибина, бо на темному тлі найчіткіше видніється ясне, звучання чудово сприймається в тиші, знайшовши кінець чомусь підсвідомо шукаємо його початок.» [13, 36]
«Антонімічні відношення між словами найчастіше виявляються тоді, коли вказують на якість (білий — чорний, швидкий — повільний, рідкий — густий); кількість (багато — мало); простір (вперед — назад, північ — південь); час (зима — літо, весна — осінь, день — ніч); дію (говорити — мовчати, приїхати — від'їхати); стан (стояти — лежати; війна — мир); почуття (любов — ненависть); стосунки між людьми (друг — ворог).» [11, 86]
За своєю суттю антоніми неоднорідні. Слушною в галузі науки про антонімію є передмова до словника антонімів М.Р.Львова, в якій він виділяє такі різновиди протилежності:
1. Контрарну протилежність виражають, крайні симетричні члени впорядкованої більшості, між якими існує середній, проміжний член: молодий не старий, не молодий, літній — старий.
2. Контрадикторна — між протилежними членами, які доповнюють один одного до єдиного цілого і є за своєю природою граничним, між ними немає; ніякого проміжного члена: живий — мертвий, разом — нарізна.
3. Векторна протилежність — протилежність різноспрямованих дій, рухів, ознак: підніматися — опускатися.
4. Окремо виділяються антоніми, що вказують на участь у дії двох сторін, і кожна з яких виконує протилежну функцію: давати — брати, купувати — продавати.
Наведена класифікація антонімів не може вважатися єдиною. Три основні різновиди антонімічних лексико-семантичних відношень виділяють за такими критеріями:
1) наявність ознаки — відсутність ознаки: рух — спокій, веселий — сумний, логічний — алогічний;
2) початок дії або стану — припинення дії або стану: влетіти — вилетіти, заснути — прокинутися.
3) більший ступінь вияву ознаки— менша кількість або ступінь вияву ознаки (тип «більше — менше»): високий — низький, широкий — вузький.
Відомі також й інші принципи виділення антонімів. За характером протиставлення розрізняють кілька типів антонімів.
До першого класу належать антоніми, які стоять на крайніх точках шкали, що виражає різний ступінь певного явища: старий — молодий, злий — добрий.
Другий клас становлять так звані антоніми-конверсиви. Під конверсією мають на увазі протиставлення слів, що називають відношення, в яке вступають дві сторони: потопати — виринати.
До третього класу антонімів відносять слова, які означають протилежну спрямованість дії, стану, ознаки: сходити — заходити, світає — смеркає.
Четверту групу антонімів за характером протилежності становлять слова, що виражають протилежність понять, які доповнюють одне одного і в сумі два антонімічні слова охоплюють усе родове поняття. Ступінь антонімічності лексем цього типу полягає в тому, що два протилежних значення доповнюють одне одного до вираження меж прояву тієї чи іншої властивості, стану або відношення, тобто в логічному відношенні — до всього родового поняття: живий — мертвий.
Виражальні можливості антонімічних відношень між словами не вичерпуються наведеними семантичними класами та типами.
На думку А.П. Грищенка [23, 121] та багатьох дослідників антонімії, антоніми поділяються за двома основними різновидами показників — семантичними і структурними. Детально семантичні класи були наведені вище. Тепер зупинимося на структурній класифікації.
Із структурного погляду розрізняють два типи антонімів: різнокореневі (темний— світлий) та однокореневі (надія— безнадія). У праці Л.А.Новікова «Типи антонімів в російській мові» розглянута структурна класифікація антонімів, яка заснована на словотворчих зв'язках слів. Дослідник виділяє такі різновиди:
1) різнокореневі (лексичні). Вони є найпоказовішим класом мовних одиниць з протилежними значеннями й охоплюють найважливіші лексико-граматичні класи слів (частини мови), особливо прикметники, іменники, прислівники та дієслова: високий — низький, швидко — повільно, день — ніч, любити — ненавидіти, всі — ніхто, так — ні, в — із.
2) однокореневі. Значення протилежності виражається не частинами кореня слів, а афіксальними морфемами. Антонімія виникає тут як результат кореляції протилежних за значенням слів, або як результат вживання префікса, який надає слову протилежного значення: закривати — відкривати, приходити — відходити.
На окрему увагу заслуговують «найпримітивніші» антоніми, утворювані за допомогою заперечної частки не-. У частині випадків вона виражає значення відсутності тієї чи іншої ознаки, внаслідок чого в антонімічній парі виникає відношення повної протилежності. Підтримує цю точку зору А.А.Реформацький, творячи, що «найпримітивніші» антоніми є слова з заперечною часткою типу: добрий — недобрий", Цієї ж думки й А.П.Грищенко [23, 121]. Але існує інша точка зору на дану проблему. І.С.Олійник вважає, що «антоніми— це протиставлення, за їх семантикою, тому до антонімів не належать такі протиставлення, які утворюються звичайним додаванням заперечної частки не- ». [11,57]
Структурна класифікація антонімів тісно пов'язана з їхньою приналежністю до певної частини мови. Тут слушно перейти до розгляду морфологічної класифікації. У рамках останньої можна розмежувати два типи антонімів: одночастиномовні та міжчастиномовні антоніми. Не всі дослідники вважають за доцільне виділення останнього типу. За визначенням, наприклад, А.П.Грищенка, «антонімами називаються слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови і мають протилежні значення...» [23, 121].
Багато вчених вважають антонімами лише ті слова, що належать до однієї й тієї ж частини мови.
У тексті, звичайно, протиставляються антоніми — слова однієї частини мови. Така антонімія називається одночастиномовною. Вона є типовим, найуживанішим, найбільш розповсюдженим засобом позначення протилежних процесів, предметів, властивостей тощо об'єктивної реальності. Внаслідок типовості і широкому розповсюдженню вона представлена в науці як єдиний засіб вираження протилежності значень у лексиці. Саме цій антонімії присвячені спеціальні праці, в яких досліджуються властивості, відношення, функції антонімічних одиниць. Тільки одночастиномовну антонімію включають словники антонімів.
Проте спостереження над мовою показують, що протиставлятися й утворювати протилежні змісти можуть і слова різних частин мови. Наприклад: «Все для нього було загадкою, яку він намагався розгадати.» Міжчастиномовну антонімію дослідив і описав Є.М.Міллер у праці «Міжчастиномовна антонімія» [13, 73]. Між частинами мови, що виділилися, і різними явищами об'єктивної дійсності існують складні відносини: одне і те ж явище може бути узагальнене в різних частинах мови і різні явища можуть бути узагальнені в одній і тій же частині мови. Наприклад, конкретна дія підводиться не тільки під поняття процесу, яке виражене в дієслові, але й під поняття предмета, яке виражене в іменнику: бігати і біг, стрибати і стрибок. Звідси випливає, що якщо взяти два ряди слів, наприклад: жар, жарко, жаркий і холод, холодно, холодний, то в сукупності вони будуть означати одну сутність — щось цілісне, а саме: температурне явище, яке конкретизоване позначенням протилежних полюсів — відносно високої температури і відносно низької температури.
Вчення про частини мови. що виникло і розвинулось раніше вчення про антоніми, не могло не вплинути на формування в теорії стійких поглядів про форми антонімічних одиниць, які протиставляються в мові, і відповідно в словниках, — типів антонімічних опозицій, тим паче, що більшість антонімів, котрі протиставляються — одночастиномовні. Але саме тому, що мовлення є першоджерелом творення лексичного складу, не можна ігнорувати систематичне вживання поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.
Приклали міжчастиномовної антонімії представлені іменниками і дієсловами, що свідчить про об'єктивність її існування. Не викликає сумніву міжчастиномовна антонімія і в тих випадках, коли слова, що протиставляються, належать до інших частин мови. Наприклад: «Мета життя людини? — … Пізнати непізнане...»
М.Р.Львов у праці «До питання про типи лексичних антонімів» подає класифікацію за ступенем антонімії.
Повну протилежність значень мають далеко не всі пари антонімів. Вони протиставляються прямолінійно, вони симетричні. Їхні риси:
1) незалежність від контексту: низ — верх, ніч — день;
2) взаємозаміна. В реченні один член пари антонімів може бути замінений протилежним членом цієї пари, при цьому значення всього вислову змінюється на протилежне: від розумного — навчишся, від дурного — розучишся;
3) приналежність до одного семантичного ряду: високий — низький (позначають протилежні характеристики при вимірюванні будь-яких предметів по вертикалі);
4) здатність першого члена пари антонімів мати разом із одним прямим антонімом ряд непрямих, неповних антонімів, які являють собою синоніми другого члена цієї пари: любов — ненависть, любов — неприязнь, любов — антипатія, любов — відраза;
5) Здатність зберігати значення протилежності в словотворчих паралелях, у різних частинах мови: високий — низький (прикметники), високо — низько (прислівники), підвищувати — понижувати (дієслова), підвищення — пониження (іменники);
6) особливо широке вживання: земля — небо, купити — продати. Неповними вважаються такі антоніми, які володіють:
1) різноманітними відтінками ідеографічних значень: маленький — гігантський (неповні антоніми, оскільки гігантський — це не просто великий, а надзвичайно великий);
2) різними сферами вживання: ректи — мовчати.
3) різним емоційно-експресивним забарвленням: височенний — низький.
Регулярне протиставлення антонімів один одному спричиняє те, що кожен із них викликає в нашій свідомості уявлення про свою протилежність. Це антоніми мови, тобто загальномовні, постійні, слова, антонімічні стосунки яких зрозумімі поза будь-яким контекстом. Такі антоніми існують у лекско-семантичній системі мови незалежно. Вони зафіксовані в усіх словниках української мови і регулярно відтворюються в подібних або однакових умовах. Поряд із загальномовними антонімами в антонімічні стосунки в певній ситуації можуть вступати слова, щов звичайному вживанні не мають протилежних значень. У мовній практиці майстрів художнього слова виражальні можливості протиставлення розширюються за рахунок контекстуальних, або індивідуально-авторських антонімів: правда — легенда, століття — антивік.
IV. Особливості антонімії В.Симоненка
Антоніми В.Симоненка — частина мовної палітри поета, яка дає змогу простежити деякі важливі особливості його поетичної творчості. Адже вона вражає нас своєю внутрішньою красою, щирістю почуттів наповненістю. «Його обдарованість була щедра, ласкава. І тому, художня палітра поета багатюща.» [10, 160]
В.Симоненко сміливо випробовує себе в різних жанрах. Поряд із творами громадянської, пейзажної та інтимної лірики не можна обійти увагою його дошкульних сатиричних байок, віршованих жартів. Його казки для дітей зігріті теплим гумором, усмішкою, народним дотепом. Митець відомий своїми новелами та гуморесками, як досвідчений публіцист.
Лексичний склад поезій В.Симоненка також надзвичайно багатий і різноманітний. Поет широко використовує синоніми, влучні порівняння, образні метафори та епітети. Все говорить про те, що творчий діапазон автора був надзвичайно багатогранним.
Поетові притаманне широке використання антонімів. Вони виконують важливі образні, художньо-естетичні, структурно-композиційні та ідейні функції. Переважають у поетичних творах митця загальновживані антоніми, наприклад: ніч — день, щастя — біда, радощі — сльози, тиша — грім та багато інших.
Розглядаючи антоніми у творчості В.Симоненка, роблюспробу проаналізувати їх за загальною класифікацією, поданою та описаною у попередньому розділі.
ЛЕКСИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ
1. Семантична класифікація
З урахуванням характеру згаданих протилежностей можна виділити три семантичні класи антонімів.
У межах першого класу об'єднуються антоніми, відношення між якими грунтується на комплементарній протилежності між значеннями слів. Антонімічні відносини охоплюють строго визначені пари слів. Проміжні ступені вияву відсутні. До даної групи можна віднести антоніми, що позначають:
а) стать:
тато — матір
У Івася немає тата.
Не питайте тільки, чому
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому [29, 37]
б) орієнтація в просторі:
земля — небо
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх… [29, 71]
в) наявність ознаки — відсутність ознаки:
радісна — сумна; дуже — трохи
І припала така година,
Дуже радісна й трохи сумна. [29, 34]
г) абстрактні поняття:
будні — свята, радість— жаль
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль... [29,59]
д) риси характеру людини та її почуття:
ненависть—любов
І земля впилась водою,
Мов живою кров'ю,
І обнявся сміх з журбою.
Ненависть з любов'ю. [29, 43]
Цей клас дуже широко представлений у творах Василя Симоненка. До другого класу належать антоніми, які позначають протилежне спрямування дій, ознак, властивостей, антоніми на позначення руху, так звані векторні антоніми; антоніми, що вказують на початок дії або стану — припинення дії або стану:
іду — падаю; спішу — плетусь; вперед— назад
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад. [29,106]
Третій клас утворюють антоніми на позначення якісних протилежностей, здатних мати різні щодо міри або інтенсивності проміжні ступені вияву:
а) більший ступінь вияву ознаки — менша кількість або ступінь ознаки:
найскладніша —проста
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста. [29,83]
б) смакові відчуття та колір:
сіре— голубе
Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе —
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе. [29, 46]
в) емоційні, морально-етичні та інтелектуальні властивості:
строга—ніжна
Може, ти зі мною надто строга,
Та й чого б ти ніжною була. [29, 114]
2. З структурного погляду, як уже зазначалось, розрізняють різнокореневі, або лексичні, та однокореневі, або лексико-граматичні (ще зустрічається термін словотвірні), антоніми.
У поезіях В.Симоненка більше представлені різнокореневі (лексичні антоніми):
правда— зло; друг— ворог
Я не цього бажаю, не папуга,
Щоб віддаватись цьому ремеслу.
Я хочу правді бути вічним другом
І ворогом одвічним злу. [29, 108]
ненавидіти — любити
Ображайся на мене, як хочеш,
зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне. [29, 45]
Другий розряд антонімів — однокореневі (лексико-граматичні або словотвірні). Протилежність у них зумовлена приєднанням антонімічних префіксів. Загальне значення заперечення ознаки виражають префікси без-, проти-, а-, анти-, де-, лез-, лис-, ір-, ін-, що вживаються в прикметникових, іменникових і дієслівних антонімах.
дай — віддам
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
…
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам. [29, 67]
Окремої уваги заслуговують «найпримітивніші» антоніми, утворювані за допомогою заперечної частки не-. У Симоненка знаходимо:
недруги— друзі
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі! [29, 95]
продолжение
--PAGE_BREAK--забуте — незабуте
Але воно живе — забуте й незабуте,
А час не зупиняється, а молодість біжить. [29,80]
3. Морфологічна класифікація
Досліджуючи антоніми в поезіях В.Симоненка, можна помітити, що найчастіше поет вживає іменникові та дієслівні антонімічні пари, рідше — прикметникові та прислівникові, а також числівникові, займенникові та прийменникові антонімічні пари. Наприклад:
— іменникові антонімічні пари:
щастя — зло
Задихнеться від люті сірість —
Нам на щастя, а їй на зло… [29, 100]
палац — печера
У палацах пишних — не в печері –
Варвари космічної доби
Мріють дати людству на вечерю
Атомні опеньки і гриби. [29, 41]
правда—брехня
Але правди в брехні не розмішуй.
Не ганьби все підряд без пуття… [24, 83]
— дієслівні антонімічні пари:
благословляю— проклинаю
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм. [29, 72]
полюби—зрадь
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби! [29, 97]
заридати— засміюсь
І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я горемично, тупо засміюсь. [29, 105]
— прикметникові антонімічні пари:
добрі— злі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві і злі. [74, 70]
маленькі—великі
Хай в маленьких очах відбивається світ
Од маленьких ромашок до стартів великих... [29, 112]
— прислівникові антонімічні пари:
оптом — вроздріб
Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб… [29, 40]
вранці — вночі
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі. [29, 85]
— числівникові антонімічні пари:
міліони — одна
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторканно чистим
Для одної для неї зберіг. [29, 51]
безліч — один
На світі безліч таких, як я.
Та я, їй-богу, один. [29, 108]
Порівняно невелика кількість займенникових антонімічних пар. Майже всі вчені виділяють займенникову антонімію. У «Сучасній українській літературній мові» Олійник І.С. зазначає, що у складі займенників антоніми трапляються досить рідко. А Петік В.А. у своєму посібнику «Сучасна українська мова» займенникову антонімію не виділяє взагалі.
Як позначалося вище, у поезіях В.Симоненка займенникова антонімія має місце. Переважно, такі антонімічні пари вживаються в інтимній ліриці.
ти — я
І ти ясна, і я прозорий. [29, 104]
Ну чим я себе розважу?
Мені не пробачиш ти… [29, 97]
За себе — за них
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них. [28, 20]
Кількість прийменникової антонімії невелика, але її не можна не помітити.
з — в
Я живу з тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду. [29, 40]
без — із
Так і ступити без них не міг би
Так би із ними ділився надіями. [28, 82]
Потрібно сказати, що прийменникова антонімія дає можливість поетові ще більше увиразнити мову. Вони виконують важливу структурно-синтаксичну функцію у Симоненкових віршах. Але необхідно зазначити тут, що не всі вчені вважають прийменникові антоніми за окрему групу, або й зовсім не визнають прийменникові протиставлення.
У творах В.Симоненка зустрічаємо не тільки протиставлення окремого слова слову. Наявні також випадки протиставлення слова парі слів або словосполученням. Яскравим прикладом даного явища є уривок із поезії «Тиша і грім», де автор протиставляє слову «щастя» зразу п'ять слів-синонімів, і кожне з них ми можемо розглядати як антонім до першого.
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть. [29, 46]
Можна знайти антонімічні відношення між словом та словосполученням (здебільшого поєднання іменника та прикметника синтаксичним зв'язком узгодження):
ранки — вечірній час; свята — дні робочі
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і в вечірній час,
І в свята гомінкі, і в дні робочі
Ми думаємо правнуки про вас. [29, 25]
Тут же присутня антонімія словосполучень, що виражають абстрактні поняття:
літні ночі — морозні ранки.
Як видно з наведених вище прикладів, В.Симоненко широко і вміло користувався всіма структурними можливостями антонімії.
Хотілося б зупинитися на такому мовному явищі як синонімічна антонімія. Для Симоненкової антонімії воно характерне. Візьмемо для прикладу антонімічну пару щастя — біда. Поет вміло використовує не протиставлення, замінюючи один із членів синонімом. У його віршах знаходимо такі варіанти:
щастя — біда
День, коли мене родила мати,
Для життя, для щастя, для біди. [29, 69]
щастя — лихо
Ти прийшла і щастя, і лихо,
Поважала мій труд і піт… [29, 16]
Прикладом синонімічної антонімії можуть бути такі пари:
радощі — муки
І наші спільні радощі і муки Чи випливуть із серця глибини. [29, 96]
радощі— сльози
І десь знайду невблаганну, жорстоку,
Тебе, богине радощів і сліз. [29, 118]
Наведені вище різні класи та типи антонімів відносять до так званої одночастиномовної антонімії. Та в творах В.Симоненка має місце й міжчастиномовна антонімія. Це антонімічні відношення між словами, що є різними частинами мови. Наприклад:
один — інший
Один волає: «Зупинись! Не треба !»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні.» [28,102]
У даному випадку антонімічна пара виражена числівником та займенником.
Наявне також і синонімічне протиставлення, члени яких є різними частинами мови. Наприклад:
мрія— наяву (іменник — прислівник)
Якщо того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву. [28, 84]
мрія—жива (іменник — прикметник)
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю. [28, 165]
сняться— наяву (дієслово — прислівник)
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж — вони зовсім без крил. [28, 174]
Зміст цих рядків приблизно однаковий. Але поет не повторює одну й ту ж антонімічну пару в кожному випадку, а добирає синонімічні антоніми і вдало їх застосовує.
Наведемо ще яскраві приклади міжчастиномовної антонімії. Протиставлення однокореневих антонімів, виражених субстантивним прикметником та іменником.
Смертні вам безсмертя дарували
Смертні вам продовжили життя. [29, 90]
Ця пара використана поетом для більшого контрасту, для увиразнення думки. Василь Симоненко звеличує простих людей, вважаючи, що кожна смертна людина по-своєму безсмертна завдяки своїй праці, своїм внескам у світобудування.
Наявна також така антонімічна пара, яку складають прислівник — дієслово:
Чи він умер всерйоз,
Чи тільки прикидається. [28, 40]
Тож, з наведених вище прикладів видно, що міжчастиномовна антонімія посідає не останнє місце у творах поета і широко вживається ним.
За протилежністю значень у лексичній системі мови виділяють насамперед загальномовні, або узуальні, антоніми, їм властиві суттєво важливі ознаки, а саме:
1) стійке лексико-семантичне відношення в межах відповідних пар слів, унаслідок чого вони постійно взаємодіють у словниковому складі як парадигматично взаємозумовлювані одиниці:
2) регулярна відтворюваність в одних і тих же синтагматичних і стилістичних умовах. Наприклад:
щастя — біда
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди. [29, 69]
дні— ночі
Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, їй-богу, треба,
Тричі треба на світі жить! [29, 53]
Поряд із загальномовними антонімами в антонімічні стосунки в певній ситуації можуть вступати слова, які в звичайному вживанні не мають протилежних значень. Протиставленість семантики у таких лексемах створюється лише в індивідуальному використанні, тобто в спеціальному контексті. Це антоніми мовлення, або контекстуальні, слова, що набувають антонімічних стосунків тільки в певному контексті. Контекстуальні антоніми тісно пов'язані з ознаками, властивими поняттям, вираженим загальномовними антонімами. Наприклад:
туман — сонце
У душі моїй —
Місця немає туманам.
У душі моїй —
Сонце червоне буя… [29, 114]
Контекстуальні антоніми туман і сонце передають протилежні почуття, настрої, які в мові виражені антонімами сум, туга — радість, веселість. Слова вжиті в переносному значенні.
У своїх поезіях Василь Симоненко широко використовує контекстуальні антоніми. Наприклад, ось деякі з них:
зустрів—не зберіг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг. [29, 101]
спати—жити
Але ж я не спати — жити!
Жить і мріять люблю… [29, 98]
ненаглядна, чудова —злюща
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить !.. [29, 59]
віяв — вмер
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер. [29, 55]
Контекстуальні антоніми завжди образні. Автор може використовувати антоніми не тільки за усталеною в мові схемою, а й залежно від особливостей власного світосприймання.
V. Стилістичне використання антонімів
Антоніми посідають помітне місце серед виразових засобів мови, відіграють чималу стилістичну роль. Це пояснюється тим, що вони дають можливість створити контрастну характеристику образів, понять, предметів, явищ.
Поезія В.Симоненка контрастна на всіх рівнях: від ідеї до композиції, від сюжету і характерів до окремого малюнка і образу. Гармонії і красі світу протистоять обов'язково крайні стани краху, убогості, небуття. Радості буття і щастю його повнокровного відчуття протистоять страждання, біль, горе.
Яскравим прикладом контрастності є вірш «З вікна», в якому зимовий пейзаж зіставляється зі своєю протилежністю — літнім краєвидом:
Синиця в шибку вдарила крільми
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Плине печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і пустий полин. [27, 153]
Разючість протилежностей демонструють і такі образи поета: «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «задихнеться від люті сірість — нам на радість, а їй на зло» та багато інших. Це передусім позначає нам орієнтири художнього світосприйняття митця, які дозволяють безпомилково виділити все прекрасне і чітко виділити «лінію зла». Вся поезія В.Симоненка — це крайні вияви буття: затхла і пересихаюча заплава поруч зі струменінням повноводного потоку, осіння втома і млявість поряд з життєрадісною весною. Вона вся зі сліпучого світла і непроглядного мороку, зі зламів, пронизуючих ліній і гострих кутів. У кожному вірші поета звучить явно чи підсвідомо той яскравий контраст, який так вміло використовував митець для творення своїх образів. Навіть назва циклу віршів, а потім збірки «Тиша і грім». Тиша і грім — всього два слова, а як багато вони нам говорять, як багато ми відчуваємо й розумієм. Спокій, безтурботність життя, навіть може безцільність та апатичність на противагу бурхливості, свіжості, оновленню, змінам у житті, які несуть із собою грім, дощ, вітер.
У поезії В.Симоненко майже виключає сумніви, вагання, нерішучість. Він точно і однозначно розмежовує правду і кривду, добро і зло, щастя і горе, радості і сльози. Для нього не існує напівтонів. Є біле і є чорне. Навіть в інтимній ліриці він вимагає остаточної відповіді — «так» або «ні».
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш? [29, 115]
Стилістичне варіювання лексичних засобів може пов'язуватися з різноманітними семантичними зіставленнями і протиставленнями на основі внутрішньомовного значеннєвого колориту, Саме у зв'язку з цим виникає лексично-стилістична категорія антонімів — слів, що мають діаметрально протилежне значення. Антоніми потрапляють до стилістичних засобів як завдяки своїм власним внутрішнім семантичним властивостям, так і тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим і мовець може вживати антонімічні слова не тільки за усталеною в лінгвальному обігу схемою, але й у залежності від особливостей власного, індивідуального світосприймання. Семантичні стосунки між антонімами не завжди бувають нерозривними і здебільшого антонімічні відношення пов'язуються за певними стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в контексті. Антоніми сприяють підсиленню певного поняття. На основі цього виділяють найбільш виразні функції зіставлення, протиставлення й антонімічної градації.
Функція протиставлення полягає у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками. Наприклад:
сонце — біль
І стоїть тополя, повна сонця й болю,
Вітами-привітами кланяється полю. [29, 63]
сміятися —страждати
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми. [29, 69]
Вживаючись у функції зіставлення, слова, що перебувають в антонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття:
Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію
Прийде чистою до тебе біла моя мрія. [29, 61]
Стилістична функція антонімічної градації базується на відокремленні понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від одного в часі, просторі. Це допомагає митцеві слова яскравіше змалювати картину змін тих чи інших подій:
ні початку, ні краю
І здалося — нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті… [29, 42]
Виражально-зображальні можливості Симоненкових антонімів найчастіше реалізуються в антитезних та оксюморонних побудовах. Антитеза та оксюморон широко використовуються в художній літературі і публіцистиці. В.Симоненко вживає антоніми як засіб контрасту. Цим прийомом він користується в своїх епіграмах, які носять сатирично повчальний характер. Але в його громадських віршах та інтимній ліриці теж не бракує яскравого контрасту. А вже контраст на рівні словосполучення та речення створює антитезу.
Антитеза (antithesis — грец. «протиставлення») — стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі названого прийому лежить антонімічна пара (загальномовна або контекстуальна). Різке протиставлення понять дає можливість авторові створити надзвичайно виразний об'ємний образ. Наприклад:
Просвітіть, премудрі,
Недозріму
Душу мою,
Зрячу і сліпу ! [29, 81]
Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі, трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси. [29, 35]
За принципом антитези митець будує цілий вірш «Україні» [29, 72]. Поет-громадянин, поет-патріот, справжній син своєї Батьківщини ставить власні твори на службу народові.
Структурну основу твору становлять антитези, які розгортаються у двох останніх рядках кожної строфи:
Коли крізь розпач випнуться надії,
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді ім'ям твоїм радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує велич неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм. [29, 72]
Перші двовірші строф мають розгорнуту послідовність: мир, неспокій, війна. Відповідно до цього побудована і шкала моральних категорій, де об'єднано дві протилежності: радості й суму під безхмарним небом, благословення й прокльону в час передгроззя, готовності вмерти і віри в безсмертя подвигу в час грози.
Коли мечами злоба небо крає
І крутить твою вроду вікову
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу. [29, 72]
Ліричний герой поета відчуває кровний зв'язок із рідною землею, з народом і цей зв'язок переходить до злиття особистого «я», свого імені з іменем Батьківщини. Митець кожної хвилини готовий стати на захист країни своїм сильним гучним словом, гордо несучи ім'я своєї Вітчизни.
За принципом антитези побудований також вірш «Перехожий» [29, 36]. Як глибоко і тонко дібрав тут В.Симоненко свої антоніми:
Не просто ступали—
Співали ноги.
І тиша музику берегла.
Потрібно зазначити, що одне із слів антонімічної пари вжито у прямому значенні, лексему «співали» — у переносному. В.Симоненко творчо використовує антоніми під час своєї роботи над віршами. Антоніми в його поезіях стають дійсно образними засобами.
продолжение
--PAGE_BREAK--