ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедраекономіки
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
Варіант№ 26
Одеса– 2009
У продовжостанніх 30 років XIX століття класичну політекономію змінила маржинальнаекономічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресув науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці,в якій з’являлось все більше ознак монополістичного типу господарювання.
Основна ідеямаржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язанихявищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також івсього народного господарства (макроекономіка). У давньому контексті сучасниймаржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції,а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв’язки між визначеною метоюі наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливостівикористання.
Альтернативнаможливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягненняконкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основі маржиналізму, Л.Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитись від іншихречей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів,які призначені для задоволення цілей різної значущості – це майже універсальнавластивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,… і послугикухаря, і послуги балетного працівника обмежені попитом на них і можутьспоживатися по-різному… Економічна наука – це наука, що вивчає поведінку людейз точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть матирізне споживання».
Об’єктивнанеобхідність появи маржиналізму пов’язується з новими реаліями розвиткукапіталізму, а саме:
– суттєвимизмінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою,які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу. Математичні методиуправління проникають в усі сфери господарського життя;
– розвиткомринкових відносин, ускладненням господарських зв’язків та ринкової кон’юнктури;
– виникненнямекономіки монополістичного ринку;
– змінами уструктурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринкувиробника;
– зростаючоюіндивідуалізацією підприємницької діяльності, формуванням принципово новоготипу економічної поведінки та взаємозв’язків між суб’єктами господарювання;
– появою потребиу рекомендаціях щодо раціоналізації господарювання на мікроекономічному рівніна основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки.
З переходом відкласичної до неокласичної економічної теорії відбулися такі зміни:
– предметомдослідження стала раціональна поведінка окремих суб’єктів господарювання, якіпрагнуть максимізувати свої цільові функції за умов обмеженості ресурсів;
– вихіднимпунктом економічного аналізу стало трактування індивідуальних оцінок учасниківекономічних відносин з позицій суб’єктивно-психологічного підходу;
– ключовимекономічним суб’єктом досліджень став споживач;
– джереломформування вартості (цінності) став корисний ефект блага. Для класичної жполітичної економії джерелом формування вартості є витрати виробництва, людськапраця;
– виниклипринципово нові методологічні інструменти економічного аналізу, які дозволяютьзастосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах та процесах,що відбуваються.
Маржиналізм (відфр. marginal – граничний, крайній) – це неокласичний напрям, одна змагістральних течій сучасної економічної думки, в основі якого є дослідженняграничних економічних величин і визначення цінності ринкових благ їхньоюкорисністю та рідкістю.
Маржиналізмбазується на певних принципах. Основними з них є:
–суб’єктивно-психологічний підхід при аналізі та оцінці економічних явищ іпроцесів;
– методологічнийіндивідуалізм (метод робінзонад) при поясненні економічних явищ і процесів;
– граничнийаналіз і використання граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ іпроцесів економічної системи на рівні окремого споживача, фірми чи галузі;
– визначенняцінності корисним ефектом благ. Згідно цього принципу за основу цінності благабереться не просто корисність, а гранична корисність, тобто найменша додатковакорисність, що надається новою і в кожному конкретному випадку останньою,кінцевою одиницею блага. Це особливо характерно для австрійської школимаржиналізму;
– вибірраціональної економічної поведінки суб’єктів господарювання. Згідно цьогопринципу, ринкова економіка уявляється сукупністю раціонально мислячихсуб’єктів господарювання, які, вибираючи альтернативні варіанти застосуванняобмежених ресурсів, прагнуть до максимізації своєї власної вигоди. На думкуВ.С. Джевонса, «кожна людина шукає задоволення і втікає від неприємностей і забудь-яких умов прагне отримати максимум одного при мінімумі другого» ;
– визнаннярідкісності, тобто обмеженості економічних ресурсів порівняно з людськимипотребами. В основу багатьох маржиналістських теорій закладено припущення прообмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу чи якогось блага;
– перенесенняуваги дослідників на сферу обміну та споживання;
– визнанняпримату споживання над виробництвом. «По суті маржиналізм зводить всюекономічну науку до механізму обміну» ;
– ідеологічнанейтральність аналізу, деполітизація. Згідно цього принципу політична економіястає справжнею «чистою наукою». Тільки звільнення від класового підходу,характерного для класичної теорії, від впливу ідеології та політики даєможливість досліджувати вічні та універсальні економічні закони.
Маржиналізм усвоєму розвитку пройшов два етапи: перший – охоплює період з 70 – 80 рр. ХІХст. і другий – 90 рр. ХІХ ст. Характерною особливістю першого етапу розвиткумаржиналізму було започаткування «суб’єктивного напряму» в політичній економіїта теорії граничної корисності як основи цінності.
Розвитковімаржиналізму на першому етапі значною мірою сприяли книги В.С. Джевонса «Теоріїполітичної економії» (1871), К. Менгера «Основи учення про народнегосподарство» (1871), Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії» (1874)та ін.
Характерноюособливістю другого етапу розвитку маржиналізму було започаткуваннянеокласичного напряму економічної думки та відмови відсуб’єктивно-психологічного підходу і поєднання маржиналізму з функціональниммікроекономічним аналізом. Найбільш відомими представниками маржиналізму цьогоперіоду були А. Маршалл, Д.Б. Кларк, В. Парето та ін.
Маржиналізм восновному розвивали три школи: австрійська, лозаннська та англо-американська.Засновником австрійської школи маржиналізму вважають К. Менгера, ідеї якогоспочатку розвивали Ф. Візер та Е. Бем-Баверк, а потім Л. Мізес та Ф. фон Хайєкта ін. Засновником лозаннської школи вважають Л. Вальраса, ідеї якого спочаткурозвивав В. Парето, а потім Г. Кассель, та ін. Засновником англо-американськоїшколи маржиналізму називають А. Маршалла, ідеї якого розвивали А. Пігу, Д.Б.Кларк та ін.
Переоцінкацінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбуласяв останній третині XIX ст. В економічній літературі її характеризують як«маржинальна революція».
Пояснюючи сутьцієї «революції» і відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово новихметодах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини дляхарактеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність відкласичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою сутіекономічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. Укласичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує їївеличину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни(через теорію граничної корисності) пов’язується із споживанням продукту,тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, якийоцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.
Ще одна«революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділялиекономічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодосфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, амаржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів,які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами.Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги і стабільногорозвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії знавколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства вцілому.
Крім того,порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи,у тому числі і диференційне обчислення. Причому, математика використовуєтьсямаржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але йдля обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта зряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовністьможна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза«правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обґрунтована, чи«відкинута»…, оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінюватиобґрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».
«Революційні»зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, напротивагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів, щез часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь ненейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгодуз Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції навиробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей,мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальнареволюція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версіїкількісної теорії грошей Рікардо – Міля. У результаті «настав час»неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міривартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку середрізноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші– це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».
Першими автораминазваних відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції«американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну:
MV=PT
де М – кількістьгрошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньо врівноважений рівень цін, Т –кількість усіх товарів.
Виходячи з цього,тільки у тому випадку, коли не пов’язується вартість грошей з вартістюгрошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси укороткостроковому періоді вважається за сталу, був би можливим ортодоксальнийваріант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей змінацін на товари залежала б виключно від кількості грошей.
А. Пігу вніссвої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавшивраховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх«схильність до ліквідності» — прагнення відкладати частину грошей як запас увигляді банківських вкладів або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тієюмірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватнекоригування цін.
«Революційною»ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізмудозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинністьекономічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузальногопідходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки вточну науку.
Факт початку«маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась,у 1889 році проголосив Л.Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізуграничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Алеоскільки у 1871 – 1874 рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У. Джеваном,К. Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковийпріоритет. Однак, у 1878 р. його несподівано розв’язав англійський професорАдамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікомуневідомого Г. Госсена, видану набагато раніше (1854р.), у якій тоді буловикладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.
У «маржинальнійреволюції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70–80-ті роки XIXст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу упрацях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійцяДжевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальноїтеорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу»маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверкта інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів векономічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку».При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапінайголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення йоговартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою зпозиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати«суб’єктивним напрямом» політекономії.
Найбільшнаполегливо і послідовно суб’єктивні погляди на всі категорії економічної наукизахищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк усвоїй роботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає,що основи нової теорії були закладені К. Менгером. провідну роль у побудовіцієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. Навідміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисністьне є його об’єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить відвідношення до нього суб’єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо можездатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від цілей,завдань, потреб і інтересів, які переслідую суб’єкт. Тому при прийняті рішень вгосподарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товаріввизначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальномуаналізі є розуміння корисності, яке визначають звичайно, як здатністьматеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб’єкта. Оскількиці потреби не однакові у різних людей, то корисності не можуть розглядатися зоб’єктивної, без особистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності,можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товаруабо послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точкизору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.
Характеризуючицей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творцітеорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них вінназвав такі:
- Корисністьтовару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить відкількості інших товарів, що споживаються;
- «пояснення»поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;
- «добробут»зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягаютьвиміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує«добробут» саме в цьому розумінні та інше.
Другий етап«маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часумаржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головнедосягнення маржиналістів у цьому етапі – відмова від суб’єктивізму іпсихологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки»завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов.Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися якправонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія,відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальноїреволюції» — етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесокзробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.
Сучасниймонетаризм як один з напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. Узв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилосяза провину економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами.Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолатиглибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-якіспособи «накачування» державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну,так і монетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.
Сучасниймонетаризм сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблемаінфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план.Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні булинові підходи.
Разом з тимсучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженоюй осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теоріїмонетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і,безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому міжсучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що ісаме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання буламетодологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятимеїх взаємному зближенню.
Вважається, щоформування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ науковихпраць представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження вгалузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошейСполучених Штатів. 1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).
Найбільшвагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей тамонетарної політики, є такі положення:
— Усуперечбазовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо незбалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристидотримуються прямо протилежного погляду – вільна ринкова економіка, щобазується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повногосаморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщов реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття,інфляція тощо, то це результат дії таких зовнішніх сил. Зокрема, в названійвище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» М. Фрідман та А. Шварцдовели, що світова економічна криза 1929-1933 pp., що розпочалася в США, буласпровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірногоскорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.
Грошова сфера умонетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальноїекономіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядаєгрошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньопов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), тоякраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джереломдестабілізації для сектора реальної економіки.
Оскільки головназагроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, тоостання повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щобстворити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринковогомеханізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферупереважно економічними методами, Щоб максимально виключити процес втручання векономічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуютьсяфіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.
Тому монетаристизосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментахмонетарної політики.
Аналіз динамікигрошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці СШАприблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів,що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку зпропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента, яківизнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП,а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою масигрошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількіснийчинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає након'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулюванняпропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжуванняколивань ділового циклу.
Монетаризм єоднією із найвпливовіших течій сучасного неоконсерватизму, представники якоїнадають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення. Якщоконцепція Дж. М. Кейнса сформувалась на тлі критики класичної та неокласичноїтеорій (так звана «кейнсіанська революція»), то монетаризм часто називаютьконтрреволюцією, що вказує, насамперед, на його опозиційність до кейнсіанства.
Безумовнимлідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії іпрактики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен – професорЧиказького університету, представник Чиказької школи неолібералізму. МілтонФрідмен (1912 – 2006) народився у бідному кварталі Нью-Йорка, у Брукліні, усім’ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії (за іншими даними – родом зКарпатської України). На початку ХХ століття в пошуках кращого життя йогобатьки переїхала на постійне проживання у США. У 21 рік він здобув у Чиказькомууніверситеті ступінь магістра, у 34 роки – захистив докторську дисертацію зекономіки у Колумбійському університеті. Працював у Національному бюроекономічних досліджень, де під керівництвом майбутнього нобелівського лауреатаСаймона Кузнеця досліджував структуру доходів; у державній скарбниці США та увідділі військових досліджень Колумбійського університету. В 1962 р. ставпрофесором економіки Чиказького університету, де працював до своєї офіційноївідставки у 1977 р.
У жовтні 1976 р.за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу тадемонстрацію труднощів стабілізаційної політики Мілтон Фрідмен був удостоєнийпремії Альфреда Нобеля з економіки. Саме М.Фрідмен відіграв основну роль уформуванні і утвердженні монетарної доктрини. Його теоретичний доробок ставосновою політики стабілізації економіки і боротьби з інфляцією у США та Англіїу 80-х рр. ХХ століття – знамениті «рейганоміка» та «тетчеризм». Післякейнсіанства концепція монетаризму стала ще одним прикладом прямого впливуекономічної теорії на економічну політику та економічний розвиток США тазахідноєвропейських країн.
Сам термін«монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. длявизначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошейв економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічноїкон’юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики –прямого регулювання темпів зростання грошової маси на противагу іншим методамвпливу, насамперед, фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню,орієнтованому на вплив через процентні ставки.
Крім МілтонаФрідмена, представниками монетаризму, які здійснили вагомий внесок у розвитокданої концепції є Г. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Р. Кейган, Д. Фенд, Р.Селден, Д. Лейдлер. Теоретичною основою сучасного монетаризму виступають:кількісна теорія грошей, яка започаткована ще у 16 столітті, продовжена Д. Юмомта Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку ХХ століття, насамперед,рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембріджської школи; теоріявідносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса.
Монетаризмрозвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокремакороткостроковий варіант кривої Філіпса, кейнсіанську теорію грошей тарівноваги на товарному і грошовому ринках IS-LM. Методологію дослідженняекономічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризуватияк неопозитивізм.
М. Фрідменвважає, що економічна теорія – передусім, наука позитивна, яка вивчає вплив наекономічний розвиток усієї сукупності факторів і розглядає економіку такою,якою вона є насправді. Він стверджує, що критики економічної теорії, якправило, оцінювали її передумови, а не висновки. З його точки зору, цінністьекономічної теорії визначається не реалістичністю її передумов, а точністю їїпрогнозів. Результатом теорії мають стати певні постулати, висновки,передбачення, що піддаються емпіричній перевірці, підтверджуються досвідом, єпридатними для пояснення теперішнього розвитку і прогнозування майбутнього.
Монетаристськийваріант кількісної теорії грошей. У своїй інтерпретації кількісної теоріїгрошей М. Фрідмен виходив з того, що гроші для економічних агентів є одним ізвидів капітальних активів, формою володіння багатством. Тому він використовує«портфельний підхід» до грошей і вважає, що попит на гроші залежить від рівняособистих доходів, рівня цін (зміни купівельної спроможності грошей),доходності інших фінансових активів (акцій і облігацій) та величини процентнихставок (які відображують витрати, пов’язані із заощадженням грошей). При цьому,на відміну від Дж. Кейнса, М. Фрідмен вважав вплив процента на грошовий попитнезначним й нехтував ним.
Величина попитуна гроші є результатом оптимізації співвідношення доходності різнихальтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відноснихцін різних активів. Якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються,досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходівнеоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшеннячастки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення меншприбуткових об’єктів вкладення.
Попит на грошіМ. Фрідмен вважав величиною відносно сталою. Пояснював він це на основі теоріїперманентного доходу. Відомо, що Дж. М. Кейнс, дослідивши взаємозв’язокспоживання і доходу сформулював поняття споживчої функції та основнийпсихологічний закон – із зростанням доходів частка заощаджень зростає, а часткаспоживання зменшується, що скорочує сукупний попит. За Кейнсом граничнасхильність до споживання (MPC), тобто відношення приросту споживання доприросту доходу, є меншою за одиницю (0
Проте,нобелівський лауреат Саймон Кузнец виявив, що у США частка заощаджень протягомминулого століття не збільшувалась. Це суперечило твердженню про те, що MPC
Відправноюточкою для моделі М. Фрідмена став той факт, що домашні господарстванамагаються вирівняти обсяги споживання в часі, тобто їх споживання залежить нетільки від поточного доходу, але й від очікуваного доходу у майбутньому.Фрідмен виходив із того, що домашні господарства надають перевагу рівномірній(протягом життя) траєкторії споживання порівняно із нерівномірною. У зв’язку ізцим, він вводить поняття перманентного доходу – це дохід, на отримання якогоспоживач розраховує упродовж тривалого періоду життя, враховуючи свій вік,освіту та існуючу модель споживання.
Емпіричні данідоводять, що MPC із перманентного доходу є сталою і дорівнює 1. Тимчасовий абовипадковий дохід відображує вплив усіх інших факторів, які людина відносить довипадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил,як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності. Джерела випадкового доходунайрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу у лотереї.Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманнітимчасового доходу. За теорією М. Фрідмена більша частина тимчасового доходузаощаджується. Емпіричні дослідження доводять, що MPC із тимчасового доходузнаходиться в інтервалі між 0,2 і 0,3, тоді як MPC із перманентного доходу, якзазначалось, дорівнює 1.
Монетаристивважали, що попит на гроші є відносно сталим (це витікає із теоріїперманентного доходу). Так само сталою є й швидкість обороту грошей (що знайшлоемпіричне підтвердження). Останні два положення є вихідними в монетаристськійтеорії економічного циклу та інфляції. Оскільки попит на гроші і швидкість їхобороту є величинами відносно сталими, то головна причина циклічних коливань,на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси.Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов’язані із використанням кейнсіанськихрецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжуютьциклічні коливання.
Висновок провирішальний вплив грошових факторів на циклічний розвиток економіки бувобґрунтований М. Фрідменом та Г. Шварц у масштабній історико-економічній праці«Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867 – 1960» (1963 р.). Вчені довели, щоприскорення або уповільнення темпів зростання грошової маси викликають із лагом(запізненням) у 12–18 місяців відповідні циклічні підйоми та спади в обсягахвиробництва та зайнятості.
Існування лагів,тобто часових інтервалів, через які зміни в масі грошей позначаються на економічнійкон’юнктурі, роблять, на думку монетаристів, кейнсіанську політику «точногонастроювання» та короткострокової стабілізації економіки в кращому випадку –важко здійснюваною, а в гіршому – дестабілізуючою. Тому монетаристи вважали запотрібне замінити дискреційну грошову політику (яка змінюються в залежності відфази економічного циклу ) правилом стійкого зростання грошової маси (так зване«грошове правило» монетаристів). Саме стабільний темп грошової експансії(незалежно від фази циклу), який визначається очікуваними темпами зростанняреального обсягу виробництва, забезпечує, на їх думку, поступальне табезінфляційне зростання національного виробництва.
Теорія інфляції.Якщо припустити, як це роблять монетаристи, що реальний обсяг виробництва (Q) –це екзогенна (зовнішня, задана) величина, яка визначається наявністю ресурсів,технологій та перевагами споживачів. Якщо швидкість обороту грошей (V)достатньо стабільна, то тоді за рівнянням
/>P= MV
Q
Ірвінга Фішеразміни у грошовій масі (М) трансформуються у зміни загального рівня цін (Р). Невипадково М. Фрідмен вважав, що «інфляція … завжди івсюдиє грошовим феноменом. Вона виникає через те, що збільшення грошей вобігувипереджає випуск продукції». Відповідно до того, що попит на гроші єстабільним,основною причиною інфляції, так само як і циклічних коливань,визнанозміни у пропозиції грошей. Згідно з монетаристською теорією основна причинаінфляції пов’язана з надлишком грошової маси, тобто головну увагу приділеноінфляції попиту. Цей надлишок, як правило, утворюєтьсяприпроведення політики грошового стимулювання сукупного попиту.
Вартопідкреслити, що відповідно до традицій кількісної теорії грошей, монетаризмвизнає довгострокову нейтральність грошей. Це означає, що зміна грошової маси вдовгому періоді впливає виключно на номінальні змінні (на загальний рівеньцін), а не на реальні обсяги виробництва. Проте, за визнанням більшостімонетаристів, в короткостроковому періоді зміни у грошовій масі (М) зачіпаютьпоряд із цінами (Р) й реальні обсяги виробництва (Q). Оскільки цей зв’язок міжгрошовою масою і випуском продукції, на їх думку, є надто ненадійним, мінливим,то вони вважають його непридатним для цілей короткострокового регулювання.
Природний рівеньбезробіття, адаптивні очікування і крива Філіпса. Концепція природного рівнябезробіття вперше була запропонована М. Фрідменом в його Президентськомузверненні 1967 р. до Американської Економічної Асоціації. Ця робота під назвою«Роль грошової політики» (1968 р.), на думку М. Блауга, «напевно найбільшвпливова робота з макроекономіки в післявоєнний період». Варто відзначити, щотеорію природного рівня безробіття незалежно від М. Фрідмена розробляв Е. Фелпсіз Колумбійського університету.
Узагальнюючи,можна відзначити такі основні постулати монетаризму:
— методологіянеопозитивізму;
— внутрішнястійкість ринкової економіки, її здатність до саморегулювання;
— розвитоккількісної теорії грошей, визнання їх нейтральності щодо реальних величин удовгостроковому періоді;
— грошова теоріяекономічного циклу та інфляції;
— стабільністьфункції попиту на гроші на основі теорії перманентного доходу;
— обґрунтуваннявертикальної довгострокової кривої Філіпса на основі концепції природного рівнябезробіття і теорії адаптивних очікувань;
— критикадискреційної кейнсіанської політики «точного настроювання» економіки іобґрунтування стабільної монетарної політики на основі «грошового правила»;
— теорія гнучкихвалютних курсів та «імпортованої інфляції».
В провіднихкраїнах Західної Європи у кінці XІV ст. утверджуються товарно-грошовівідносини, і саме товарний обмін стає головною умовою господарського життя.Національне багатство стало виражатися грошима – загальним еквівалентомтоварної економіки. Дана епоха характеризується швидким збільшенням капіталу,джерелом якого є сфера обігу.
Великігеографічні відкриття XV–XVII ст. поклали початок формуванню світового ринку іпомітно змінили економічне життя європейських країн:
— збільшилисьобсяги зовнішньої торгівлі, яка стала міжконтинентальною;
— розширилисьринки збуту європейської продукції;
— завдякистворенню промислових і сільськогосподарських мануфактур у колоніях,європейські ринки заполонила дешева продукція та сировина;
— надбаннямєвропейських держав стали великі поклади дорогоцінних металів американськогоконтиненту.
Першу спробуосмислити ці економічні процеси у країнах Європи зробили меркантилісти. Поняття«меркантилізм» – походить від латинського слова «merkari» – торгувати. Ванглійській і французькій мовах «merkantile» – «торговий», а італійське«merkante» означає «торговець», «купець».
Меркантилізмемпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного нагромадженнякапіталу, визначив сферу обігу як вирішальну для нагромадження багатства.Меркантилізм – перша в історії економічної думки спроба теоретично обґрунтуватинеобхідний напрям національної економічної політики. Для теорії меркантилізмухарактерні такі риси:
— об'єктамидослідження є торгівля і грошовий обіг як джерела і сфера багатства;
— гроші (золоті,срібні) розглядаються як найвища й абсолютна форма багатства;
— безпосереднімджерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі;
— ворожеставлення до конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках;
— ідеологіяактивного державного втручання в економічне життя, особливо контроль зовнішньоїторгівлі.
Меркантилістивважали доцільним:
— підтримкувладою імпорту дешевої сировини, встановлення високого ввізного мита напромислові товари, заохочення експорту готової продукції;
— наданняпривілеїв і монопольних прав у виробничій і торговельній діяльності,регламентація чисельності та кваліфікації робітників, а також цін, стандартівякості та умов виробництва продукту;
— ріст населеннядля підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування інагромадження капіталу;
— недостатнюувагу до розвитку сільськогосподарських галузей;
— виправданняколоніальної експансії;
— абсолютнумонополізацію сфери зовнішньої торгівлі.
У своємуеволюційному розвитку меркантилізм пройшов два етапи:
І – ранніймеркантилізм або монетаризм (XV ст.).
ІІ – зрілий абопізній меркантилізм (XVІ – XVIIІ ст.).
Головноюдоктриною раннього меркантилізму був активний грошовий баланс, спрямований наобґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабахшляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Для цьогоставилося два завдання:
1) зберігатигроші в певній країні;
2) залучатиякомога більше грошей із-за кордону. Щоб досягнути позитивного сальдо вторгівлі ранні меркантилісти вважали за потрібне:
— встановлюватимаксимально високі ціни на експортовані товари;
— всебічнообмежувати імпорт товарів;
— не допускатививезення з країни золота і срібла;
— фіксуватиспіввідношення між золотими і срібними монетами (система біметалізму);
— усі проблемивирішувати шляхом максимального державного втручання, надавати перевагу прямимадміністративним методам.
Провіднимипредставниками раннього меркантилізму були іспанець Хуан де Маріана (1536 –1624 рр.), італійці Беніто Даванцатті (1529 – 1606 рр.), Гаспар Скаруффі (1519– 1584 рр.) та англієць Вільям Стаффорд (1554 – 1612 рр.).
Для зрілого(пізнього) меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, якаґрунтується на таких основних положеннях:
— джереломнаціонального багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі;
— державазбагачується тим більше, чим більший експорт над імпортом;
— головнимизасобами збільшення активного торговельного балансу країни вважається:посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють навітчизняній і дешевій імпортній сировині;
— недоцільнимивизнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземнихтоварів.
Найбільшвідомими представниками пізнього меркантилізму були англієць Томас Мен (1571 –1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено) та французиЖан Батист Кольбер (1619 – 1683 рр.), Антуан Монкретьєн (1575 – 1621 рр.).
Прихильникизрілого меркантилізму сприяли подальшому розвитку економічної думки. В часипанування меркантильних поглядів виникають термін «політична економія» тауявлення про предмет політичної економії. Поняття складається з трьох грецькихслів: politicos – державний, суспільний; oikos – дім, домашнє господарство таnomos – правило, закон, а разом воно виглядає як наука про домашнєгосподарство.
Поява терміну«політична економія» пов'язана з французьким економістом Антуаном Монкретьєномде Ваттевілем, який видав у 1615 р. свою наукову працю під назвою «Трактатполітичної економії», де зробив спробу надати поради монарху щодо того, яккерувати державним майном.
На даному етапірозвитку суспільства об'єктом вивчення політичної економії була не економікавзагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. Виходячи зповерхневої оцінки ринкових процесів, А. Монкретьєн ототожнював багатство згрішми, розглядав виробництво лише як передумову для створення багатства,джерелом якого вважав обіг (торгівлю).
Особливу увагупри цьому надавав міжнародній торгівлі, оскільки лише вона приносить прибутоккраїні. Продуктивною вважав працю, зайняту в торгівлі, насамперед міжнародній.
Упродовжпівтораста років після А. Монкретьєна політичну економію розглядали переважнояк науку про державне господарство, про економіку окремих національних держав,що керувалися здебільшого монархами. Лише з розвитком капіталізму на порядокденний виходять вимоги свободи торгівлі та підприємництва. В політичнійекономії концепція меркантилізму поступається місцем поглядам фізіократів.
Література
1. Історія економічних учень:Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. Базилевич В.Д., Леоненко П.М., ГражевськаН.І., Гайдай Т.В., Маслов А.О., Нестеренко О.П., Вернигора Л.В. — К.: Знання,2004.
2. Методичні вказівки та контрольнізавдання до вивчення дисципліни «Історія економічних вчень» для студентівзаочної форми навчання. ( Укл.: Н.І. Волкова, О.М. Козакова, Т.О. Окландер. –Одеса: Наука і техніка, 2008. – 20 с.
3. Історія економічних вчень:Навчальний посібник / За ред. В.В. Кириленка. – Тернопіль: «Економічна думка»,2007. – 233 с.
4. Історія економіки та економічнихучень. Проскурін П.В. Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005.