ПланВступ1. Поняття державної власності2. Державне втручання в економіку
3. Іноземнийдосвід управління держсектором4. Держвласність і розподільна функціядержавиВисновок
Список використаноїлітератури
Вступ
Вивчення досвіду державної участі в економічному розвиткупередових країн світу цікаве і пізнавальне саме по собі. Але для нас існує ще іпроблема використання такого досвіду з урахуванням помилок попередників, йогоадаптації до сучасних ринкових умов Росії. Роль держави в економічному життівеличезна. І так було протягом останніх п'яти сторіч, хоча роль ця постійномінялася. Заклики різко обмежити втручання держави в економіку відображаливсього лише протистояння промисловій буржуазії, що окріпнула, спочаткуфеодальному, а потім новій державі, вже буржуазній, але що сприйняв багато щовід феодалізму. Після повного затвердження капіталістичних ринкових відносинідеологи нового ладу були вимушені відмовитися від категоричного запереченняролі держави в господарському житті.
Розгнуздане панування монополій у ряді країн з останньої третини XIX в., системнакриза, що виразилася в глобальній депресії 30-х років, боротьба двох соціально-політичнихсистем — все це вимагало активного державного втручання в процесивідтворювання. Проте у міру рішення вказаних проблем ставало все очевиднішим,що є і деякі більш загальні підстави для активного державного втручання векономічну діяльність суб'єктів.
Безперечна тенденція до посилення ролі держави у всіх сферахекономіки. Разом з тим тенденція ця не є прямолінійною. Державне втручаннявикористовується тоді, коли власне ринкові механізми дають збій. В цих випадкахвідтворювання коректується так, щоб після наладки ринкового механізму державневтручання можна було ослабити або скрутити.
Доречно пригадати численні спроби українських неолібералівдовести, що там, де держава менше втручається в економіку, всісоціально-економічні показники краще. Не ставлячи під сумнів такого родузв'язок, помітимо, проте, що тут все поставлено з ніг на голову: саме там, десаморегульована економіка успішно вирішує проблеми, необхідність прямогодержавного втручання у відтворювальний процес менше, ніж в країнах, де по рядупричин саморегуляція господарського механізму ослаблена.
Іншими словами, причиною меншої активності держави служить більшвисока ефективність саморегулювання економіки, а не навпаки. Доводячи зворотне,адепти неолібералізму роблять помилковий висновок: якщо цілеспрямованозменшувати присутність держави в господарському житті, то це нібито мало неавтоматично сприятиме зростанню ефективності національної економіки.
Такого роду теоретичні обґрунтовування покликані забезпечитицілком певну політику, що приносить відчутні доходи деяким конкретним кругам.Достатньо пригадати недавню російську епоху, яку тепер критикують, зокрема, занібито надмірна державна присутність в економіці. На ділі ж саме відсутністьналежного державного контролю привела до масованого грабежу держвласності івакханалії корупції. Хоча і тут єство і явище не співпадали: видима відсутністьдержавного регулювання, здавалося б, майже стихійного процесу було всього лишеприкриттям державного втручання (і невтручання — де це було вигідно «рульовим»),що направляється на користь певних кругів, в процеси масової безкоштовноїприватизації. Тут правильне питання про ефективне поєднання конкретних формдержавної участі підміняється примітивною ідеєю про просте обмеження такоїучасті.
Правовою основою державного втручання служить сама природа державипо перевазі організації соціального життя суспільства, у тому числі економіки.Проте завжди існувала і матеріальна основа такого втручання. Протягом дужедовгого часу не тільки в марксизмі вважалося, що без власності на частинунаціональних ресурсів і засобів виробництва втручання держави в економікупросто неможливе. Ступінь втручання аж до недавнього часу асоціювався перш завсе із ступенем одержавлення національних ресурсів. Вважалося, що чим більше національногокапіталу в руках держави, тим вище ступінь його втручання, ширше за йогоможливість ефективно регулювати народне господарство. Ці уявлення панували нетільки в соціалістичних країнах, але і на Заході.
Проте в другій половині XX в. уявлення про те, що ринок сам всерозставляє по своїх місцях, поступово підривалося. Не стало катаклізмів, щопереривали розвиток економіки майже всіх країн світу в першій половині століття(світові війни і Велика депресія). Зникли і підстави списувати на надзвичайні ітимчасові обставини чинники, що модифікували поведінку держпідприємств наринку. Все більш очевидним ставало, що, не дивлячись на ринкове середовищенезаселеного і квазіринкову поведінку, вони помітно поступаються приватнимпідприємствам по ефективності. Те ж демонстрував і хід економічного змаганнядвох систем. Саме в першій половині 70-х років відбувся перелом в динаміціінтегральної макроекономічної ефективності народного господарства СРСР: порозрахунках різних, у тому числі і радянських економістів, приблизно з1972-1973 рр. вона практично перестала рости на фоні відносно повільного, алестійкого зростання цього показника в західних країнах. А в кінцевій основіуповільнення, а потім і стагнації народногосподарської ефективності лежитьдинаміка ефективності підприємств.
Як показав світовий досвід останніх трьох десятиріч, а потімчастково відобразила і теорія економіки держсектора, існують і більш тонкічинники, що визначають кінцеву ефективність фірми, ніж сама по собіприналежність її до тієї або іншої форми власності. Це виявилося у мірунакопичення досвіду управління фірмами на основі різних шкіл управління, врізних моделях економіки, в умовах прискорення технічного прогресу і підвищенняякості економічного зростання.
1. Поняття державної власності
В економічній теорії і статистиці державна власність визначаєтьсячерез заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вонарозділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну(власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власністьштатів в США і деяких інших країнах, земель — в Німеччині, Австрії, суб'єктівфедерації — в Україні і інших країнах).
Проте навіть термінологічно грань між приватною і неприватноювласністю виявляється досить розмитої. Прикладом може служити вживання в СШАназви «публічна корпорація» в двоякому значенні: по-перше, публічнаяк не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне суспільство відкритоготипу. В останньому випадку вона протиставляється не державній або муніципальнійформі власності, а іншому типово приватному підприємству — акціонерномусуспільству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю,сімейній фірмі або фірмі з одним власником.
Звідси ж і масове уявлення (в теорії і праві) про те, що публічнийсектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і єсукупністю підприємств (власне державних, змішаних і приватних), що охоплюютьключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідсичисто статистичні складнощі держсектора економіки, не кажучи про труднощі,пов'язані з наявністю змішаних підприємств, в яких присутній як державний, такі приватний капітал або фінанси.
Звідси ж і інший феномен: відсутність інтересу з боку статистичнихорганів до постійного нагляду за державним сектором як майном держави. Разом зтим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Цявідсутність видимого інтересу до публічного сектора як персоною формі власностіпояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з йогофінансами, а не з матеріально-речовинною основою. [№4, 210-217ст.]
Певні підстави для такого зсуву акцентів існують. По-перше,взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управлінняконцентрується не стільки на «запасі», чим є матеріально-речовиннаоснова будь-якої власності, скільки на фінансах, які по своїй природі є«потоками». По-друге, фінансові потоки як об'єкт державногоуправління вимагають набагато більшої уваги, ніж відносно маломінливі, стабільніі важко визначувані кількісно «запаси» державної власності. По-третє,сама публічна власність як особливий об'єкт управління виявляється перш за всесаме через фінанси. Нарешті, як вже відзначено, наростає внутрішній парадокс (зпогляду недавніх уявлень), значення якого можна сформулювати таким чином:державна власність як основа регулюючої ролі держави у всіх економічних ісоціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці росте.
Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів іурядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще і тому, що мипам'ятаємо недавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою булодійсно немислиме і неможливе без урахування і статистики державної власності.Але ця незвичність навіть в перехідній російській економіці вже майже зникла.Що дає знання статистики підприємств, в яких частка російської держави складаєабо 100% (їх приблизно 400), або більш 50% (їх близько 470), або від 25 до 50%(їх приблизно 1600)? Парламент і уряд цікавить інше цілком правомірне і більшактуальне питання: які доходи одержує держбюджет від цієї власності, чивідповідають вони об'єму власності держави? [№6, 18-25ст.]
Визначити об'єм держвласності надзвичайно важко. Дійсно, як їїзміряти, якщо ринок не в змозі правильно оцінити капіталізацію підприємств?Питань подібного роду множина, а відповідей на них практично немає. Аджедотепер не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в країні і зарубежем. Статистика держсектора зводиться тому до вимірювання величини доходів,які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій,субвенцій. А це є статистика всього лише фінансів держсектора.
Діапазон складових державного (публічного) сектора дуже великий:від чисто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду дофінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядомпідприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність)до чисто правових способів дії на приватні фірми, від суто національних доміжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної(публічної) економіки величезні, хоча і важко-визначувані з високою точністю.2. Державне втручання в економіку
Державне втручання в економіку, його ступінь і ефективність донедавнього часу асоціювалися з рядом форм прояву, які відображаються вдостатньо легко одержуваних статистичних індикаторах. Ці форми і відповідні їміндикатори умовно згрупуємо таким чином.
На першому місці по масовості використання стоїть частка і рольдержавного сектора в національній економіці, що статистично виявляється впитомій вазі неприватного сектора у ВВП або ВНП; відносно держзакупівельтоварів і послуг до об'єму ВВП; в частці ВВП, концентрованій держбюджетом всіхрівнів; в питомій вазі зайнятих в неприватному секторі економіки в загальнійчисельності зайнятих.
Далі йде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речовинноївласності, зміряної у вартісних показниках, у всіх активах національнихсуб'єктів економіки (або в національному багатстві країни), в частці працюючихна підприємствах держсектора в загальній чисельності зайнятих. Тутрозглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власникаматеріальних і фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту,комунікацій, страхування і інших галузей сфери послуг, тобто у сферівиробництва товарів і надання будь-яких ринкових послуг, на відміну віддіяльності органів і установ суто суспільного характеру, що не проводятьринкові послуги (держуправління, армія, державна охорона здоров'я і ін.).
На третьому місці — роль і місце держави в нематеріальних активахкраїни, на четвертому власне інституційно-правові аспекти державногорегулювання і їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзівкраїн, світової економіки. Ми розглянемо тільки перші дві форми прояву ікількісного виразу держсектора в західних країнах. Приведена класифікація, хочаі недостатньо послідовна, але цілком прийнятна для наших цілей.
Не дивлячись на уявну велику кількість інформації по більшостіперерахованих показників, є певні статистичні труднощі вимірювання. Крім тоговідсутня належна увага до статистики держвласності на засоби виробництва(ресурси) з боку національних і міжнародних статистичних органів. Параметридержавного сектора і регулювання, пов'язані з власне управлінськими, правовимиі інституційними характеристиками. Вельми непроста проблема зіставленнядіяльності державного і приватного секторів. Якщо продукція приватного секторавимірюється в поточних цінах реалізації, то значна частина товарів і послуг,вироблюваних держсектором, передається споживачам або по собівартості, або іззнижками, а часто і безвідплатно. Таким чином, статистичний об'єм продукціїдержсектора явно занижується в порівнянні з приватним сектором. Всі труднощістатистично переборні, але цьому не уділяється достатньої уваги.
Роль підприємницької діяльності держави можна зміряти в двохвартісних показниках: довше держвласності в національному багатстві країни і вдіючих виробничих активах. Оскільки регулярної і достатньо точної статистикитакого роду ні в одній із західних країн не ведеться, дуже складно відділити цідва показники один від одного, тому надалі вони перемежатимуться. [№5, 141-147ст.]
3. Іноземний досвід управління держсектором
Необхідно зробити уточнення періодів, до яких відносяться ті абоінші оцінки. Можна виділити період до 1980 р. і після. Річ у тому, що в 80-90-іроки практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації,серйозно що змінила всю панораму державного підприємництва і державної участі векономіці. Звичайно, спорадично і фрагментарно приватизація після Другоїсвітової війни проводилася практично у всіх країнах Заходу. Але це були окреміакції, пов'язані з скороминущими обставинами. Приватизація ж 80-90-х роківвідрізнялася своїм розмахом, масовістю, причому її проводили уряди якконсервативного, так і соціал-демократичного толку.
В переважній більшості країн західного світу підприємствадержсектора поступалися по ефективності підприємствам приватного сектора.Практично повсюдно ріс масштаб субсидування держпідприємств, що неминучесприяло зростанню бюджетного дефіциту і внутрішнього боргу. І саме необхідністьрішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизаціїяк способу приведення в порядок державного господарства.
Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалася до 80-х років.Значна кількісна роль держсектора в Португалії після 1974 р. поєднувалася зйого неефективністю: між 1974 і 1984 рр. об'єм збитків в націоналізованій промисловостідорівнював приблизно третині об'єму річного ВВП. У Франції тільки на початку80-х років середньорічні субсидії держави підприємствам держсектора складали,за оцінками, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектора малопоступалися по ефективності приватному сектору, після возз'єднання одержалаприблизно 13 тис. крупних і середніх східних підприємств, пригнічуюче більшістьяких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збитковихпідприємств полегшувало фінансовий тягар урядів, покращувало бюджет, зменшувалоплатежі по внутрішньому боргу, збільшувало засоби урядів на соціальні програми.
Другий по значенню мотив — прагнення підвищити ефективністьнаціональної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшивши часткубільш продуктивного приватного сектора. Третій мотив — підвищенняконкурентоспроможності національної економіки. І, нарешті, четвертий — чистоідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношеннібританський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати яккласичний випадок.
Абсолютно ясно, що така масштабна приватизація не могла нескоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігаласятенденція до зростання державної участі в підприємництві в цілому у всій групірозвинених капіталістичних країн, то в 80-е роки наступив явний перелом.
Розглянемо тепер розвинені країни із структурами, що вельмирозрізняються, публічного і приватного секторів. Якщо США відомі відносноскромною роллю держави в підприємницькій діяльності нації, то Австрія, навпаки,- країна з найвищою активністю держави в цій області і щонайвищою часткоюдержвласності в національному капіталі і національному багатстві зі всіх країнОЕСР. За даними на середину 80-х років, в Австрії держвласність складала більш75% в поштовій службі, телекомунікаціях, електро- і газопостачанні, здобичінафти і вугілля, металургії, залізничному і повітряному транспорті. А в США єтільки одна галузь з такою часткою державної власності — поштова служба. У всійрешті перерахованих галузей ця частка набагато нижче 25%.
Проте структура державної (публічної) власності в США дужескладна. Як її суб'єкти виступають федеральний уряд, уряди штатів і органимісцевої влади (до них відносять графства, муніципалітети, міські управління,управління шкільних округів і управління особливих округів). Чисельністьмісцевих органів влади має тенденцію до скорочення: в 1942 р. їх налічувалося155 тис., а в 1992 р. — близько 87 тис.
Всі місцеві органи влади адміністративно, фінансово і політичнонезалежні. Їх діяльність фінансується з бюджетних засобів і власних джерел.Причому на останні доводиться переважна частина доходів. Проте чим нижче рівеньмісцевої влади, тим це джерело щодо обмеження. За даними за 1992 р., зі всіхдоходів штатів (близько 745 млрд. дол.) доходи з власних джерел дорівнювали 574млрд., або 77%. А з доходів місцевих органів влади (648 млрд. дол.) за рахуноквласних джерел одержано 216 млрд., тобто всього третина. У власних джерелахдоходів левова частка доводиться на податки і збори. Таким чином, власневиробнича діяльність місцевих органів займає в їх господарському житті незначнемісце. А основним джерелом доходів є податкові надходження. У витратахфедерального уряду на інвестиційні вкладення невиробничого характеру доводиться(дані 1992 р.) трохи більше 6%, урядів штатів — 7, місцевих органів влади — 12%.
В прямій власності федерального уряду США знаходиться незначначастина капіталу країни. За відсутності регулярної державної статистикисукупного капіталу про абсолютні масштаби цієї власності можна судити по рядуознак. Федеральному уряду належать 650 млн. акрів землі (1991 г .), причому цяплоща поступово скорочується (в 1980 р. вона складала 720 млн. акрів). Йомуналежить 441 тис. будівель (1991 р.), і число це постійно росте.
Є декілька державних і напівдержавних корпорацій, у власності якихзнаходиться галузь або її частина. В першу чергу це поштова служба США,повністю державна корпорація, що займає монопольні позиції по ряду позицій(наприклад по поштових відправленнях першого класу). Іншими не багатьмавласниками засобів виробництва і суб'єктами ринку є державна корпорація«Амтрак» (Національна залізнична пасажирська корпорація), що володіємайже 24 тис. миль залізниць на сході і північному сході, і «Конрейл»(Консолідована залізнична корпорація), власниця 17 тис. миль залізниць в 17штатах. Відомою державною корпорацією в США є ТВА (Управління ресурсами басейнуТеннесі), ведуча виробничу діяльність в семи штатах. Нарешті, є Управліннядержавною земельною фундацією США, у розпорядженні якої знаходиться більш 60%державної земельної фундації, — близько 400 млн. акрів. [№8, 39-48ст.]
В США існує особлива форма управління і розпорядження власністю,яка є або державною, або напівдержавною, або має особливий статус, важковизначний з традиційної точки зору. Такого роду власність і такого родупідприємства і називають квазіпублічними. Що всі знаходяться за межамифедерального уряду так звані незалежні корпорації, незалежні регулюючі комісіїі незалежні агентства (їх всього 62) мають свій в розпорядженні капітали іактиви, які досягають величезних масштабів.
Всі ці суб'єкти господарювання — як відзначені вище корпорації, щозаймаються безпосередньо виробничою діяльністю, так і багато інших, наприклад,Національне аерокосмічне агентство (НАСА), Ексімбанк США, Федеральна резервнасистема (ФРС). Національна адміністрація кредитних союзів — володію!величезними ресурсами. Вони діють у сфері виробництва, наукових досліджень,фінансів. Крупними власниками капіталів і майна є міністерства (їх всього 14),наприклад, оборони, транспорту, енергетики, казначейство.
Загальним для обох типів управлінських державних організацій(урядових і «незалежних», хоча вони по суті і по своєму юридичномустатусу державні) є те, що все ж таки більшість їх не займається безпосередньовиробничою діяльністю, а функціонує як звичайний держорган управління зрегулюючими функціями, характерними для будь-якого держорган управління вринковій економіці.
Цікаво відзначити, що початок масовому створенню таких незалежнихагентств уряду поклала епоха Нового курсу (понад четверть нинішнього складу цихагентств). Більше половини з нинішніх 62 створені після 1951 р., у тому числі10 — за період з 1979 р. Ці дані також свідчать про те, що державне втручання векономіку залишається характерною межею США, а його форми і методиудосконалюються. Йде постійний процес формування все нових органів регулюванняі зміни статусу вже існуючих органів управління.
Динаміка держсектора в економіці США несе на собі друк історіїкраїни. В роки Другої світової війни його роль значно зросла. В 1943 р. частказайнятих в ньому зросла до 26% проти 7% в 1930 р. Питома вага держсектора внаціональному виробництві зросла за той же період приблизно з 4.5 до 16%. Вперіод післявоєнної реконверсії ця частка різко зменшилася: в 1947-1948 рр.вона скоротилася приблизно удвічі в порівнянні з військовим піком як попоказнику ВНП, так і за чисельністю зайнятих. Проте в подальшому знов почалосязростання, пік якого припав на 1970-1975 рр., коли держсектор давав 13.2% ВНП.З тих пір його частка поволі скорочується. В поточних цінах держвитрати івалові урядові інвестиції в США склали в 1979 р. 19.6% ВНП, в 1989 р. — 20, в1999 р. — 17.6% ВНП. В постійних же цінах ця тенденція виражена більш яскраво ітриває значно довше. Правда, через відсутність методики вказаних розрахунківнеможливо скільки-небудь достовірно оцінити ряд суперечностей в цих параметрах.
Не дивлячись на відносно слабку участь держави в безпосереднійпідприємницькій діяльності, його роль виявляється не такою малою, як цепредставляється з першого погляду. Якимсь результуючим показником цієї роліможе служити частка держави в національному багатстві країни, яка, як вжевідзначено, складає приблизно 25%. Це показує, що в США проводиться не такаполітика відчуженості держави, як це часто афішується, до речі, і самим урядом.
У Великобританії протягом майже чотирьох десятиріч після Другоїсвітової війни тривала епоха «гойдалок влади»: всякий прихідлейбористів до влади приводив до націоналізації ряду базових галузей, а змінюючиїх консерватори здійснювали денаціоналізацію тих же галузей. Максимальнихзначень державний сектор британської економіки досяг в другій половині 70-хроків. Тоді існували особливі державні корпорації, найбільшими з яких булиНаціональна рада вугільної промисловості, британські газ і електроенергетика,британська сталева корпорація, британська поштова служба, британські залізниці,Національна корпорація вантажних перевізників, британські авіалінії. Британськааерокосмічна корпорація. Британська суднобудівельна корпорація. Національнаавтобусна компанія, «Брітіш телеком» і ряд інших, більш дрібнихкомпаній.
В націоналізованих галузях працювало дещо більше 8%, а у всьомусекторі — біля 25% всіх зайнятих в країні. Іншими словами, у виробництві надержавних підприємствах працювала третя частина всіх зайнятих в публічномусекторі. У власності уряду знаходилося приблизно 17% вартості акцій і іншихцінних паперів країни.
В результаті приватизації більшості раніше націоналізованихгалузей, здійсненої урядом М. Тетчер, а також структурних зсувів в економіцікраїни в кінці XX в. частка державних підприємств у виробництві і послугахскоротилася до незначного рівня, що не перевищує 3% ВНП. Про масштаби процесуможна судити за наступними даними: тільки в 1988-1992 рр., які в основномузавершили цю хвилю приватизації, середньорічне відношення приватизованогокапіталу (фундацій) до ВВП країни складало майже 1%. В абсолютних масштабах цебули вельми помітні суми — більше 44 млрд. долл. тільки за ці п'ять років. [№10, 180-186ст.]
В Німеччині число фірм, в яких федеральному уряду належало неменше 25% акцій, складало в 1970 р. 697, а в 1982 р. — вже 958. Відповідно доконституції забезпечувалася державна монополія на залізниці федерального підкорення,поштові послуги і деякі види комунікацій, внутрішню водну систему.
Хоча в цілому частка держсектора в Німеччині була нижче, ніж вбільшості інших західноєвропейських країн, все ж таки приватизація почалася.Якщо в 1986 р. федеральний уряд брав участь прямо або побічно в капіталі 463підприємств, то вже в 1989 р. — тільки в 309. За 1982-1989 рр. уряд продавакції 570 компаній. Вважається, що в публічному секторі Німеччини на початку80-х років співвідношення федеральної і земельної власності складало 2: 1.Протягом 80-х років були приватизовані найбільші земельні банки країни — «Вестдойче ландесбанк» (активи 141 млрд. марок), «Байерішеландесбанк» (115 млрд. марок) і інші земельні банки.
Франція довгий час була країною з високою питомою вагою держсекторав національній економіці. Що прийшли в 1981 р. до влади соціалісти оголосиливідповідно до своєї програми про плани подальшої націоналізації. Але держсекторстав головним болем уряду. Тільки в 1981-1985 рр. підприємствам держсекторадовелося надати субсидій на загальну суму більше 150 млрд. фр. і приблизно 10млрд. фр. фактично безповоротних кредитів. Було ясно, що межа такого«ефективного господарювання» близька. В 1984 р. держсектор представлялиприблизно 600 концернів з 2.3 млн. зайнятих. Пік частки держсектора увиробництві довелося на 1985 р., коли він досяг 24% ВВП і зразкове 18%зайнятих.
В 1986 р. почався процес найкрупнішої в історії країниприватизації держпідприємств. Спочатку були приватизовано 66 найбільшихкомпаній (42 — в банківському секторі, 13 — в страховці, 9 — в промисловості, 2- в комунікаціях) із загальним числом зайняті 750 тис. Проте абсолютні масштабискорочення держсектора виявилися не такими великими, як у Великобританії абонавіть в Новій Зеландії.
Приведемо дані по інших розвинених країнах. Доходи відприватизації за ті ж п'ять років склали (млрд. дол., в дужках — відношенняприватизованих активів до ВВП в середньому за рік %): в Німеччині більше 27(0.4), Японії — приблизно 23 (0.12), Швеції — більше 4 (0.4), Австралії — 4.5(0.3), Канаді — 5.7 (близько 0.2), Іспанії -2.7 (0.9), Голландії — 2.4 (0.15),Італії — 3.4 (0.4), Португалії — 1.3 (1.1).
Так звана консервативна хвиля 80-х років, понад усе пов'язана зіменами Р. Рейгана і М. Тетчер, була реакцією на помітне зниження ефективності держпідприємництваі надмірного втручання в економіку. В суперечках з приводу ролі держави врішенні соціально-економічних проблем в більшості індустріально розвиненихкраїн Заходу узяли верх супротивники подальшого одержавлення. Роль держави якпідприємця істотно скоротилася. Відповідно зменшилася його частка внаціональному промисловому і фінансовому капіталі.4. Держвласність і розподільна функція держави
В першому розділі ми надали основну увагу таким важливим формампрояву державного втручання в економіку, як публічна (державна) власність внаціональному багатстві країни і заснована на ній підприємницька діяльністьдержави. Тобто розглядалася продуктивна функція держави. В другому розділінадамо основну увагу аналізу довготривалих тенденцій, що статистично виражаютьзміну місця держави як споживача в національній економіці розвинених країн іактивного учасника перерозподілу створеного національного продукту.
Ми розглянемо статистичні форми прояву розподільної функціїдержави. Розглянемо таку форму державної участі в національній економіці, якперерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Звичайно як параметр беретьсяспіввідношення бюджетних доходів (або витрат) всіх рівнів і об'єму проведеногоВВП або ВНП. При цьому обмовимося, що траєкторії ВВП і ВНП близькі в такомуступені, що немає особливої необхідності при аналізі їх динаміки кількісновимірювати різницю між ними в кожній конкретній точці часу: ця різницяпрактично незмінна, точніше, вона міняється, але відносно повільно, і в кожнійкраїні в кожний даний момент нею можна нехтувати.
В США величина державних витрат всіх рівнів управління(федерального, регіонального, місцевого) по відношенню до об'єму ВНП (впоточних цінах) за майже віковий період змінювалася таким чином (%): 1913 р. -7.1,1929 р.-8.1. 1940г.- 12.4, 1950г.-24.6, 1960г.-28.1, 1970 р. — 33.2, 1980 р. — 35.4, 1990 р. — 40. Ті ж показники для Німеччини (%): 1913 р. — 15.7,1928г.-27.6, 1950г.-37.5, 1959г.-39.5, 1969г.-42.5.
Відомі дослідники В. Танци і Л. Шукнехт зібрали унікальнустатистику за більш ніж віковий період (близько 130 років) по 17 (іноді по 14)індустріально розвиненим країнам ОЕСР, на які доводиться зверху 90% ВВП цихкраїн і більше 2/3 світового ВВП (Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція,Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія,Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США). Як не дивно, цьогодослідження немає навіть в найбільших бібліотеках Росії. Відразу обмовимося, щодані, що наводяться нижче, не можна вважати абсолютно точними, бо методологіячислення цих показників мінялася. Крім того існують неминучі неточності інаціональні відмінності в статистиці державних фінансів, проте для виявленнязагальної тенденції ці погрішності не мають значення.
По решті восьми країн ОЕСР є дані про доходи тільки центральнихурядів. В середньому динаміка показника була там такою (% ВВП): 1870 р. — 7.2,1913 р. — 5.8, 1920 р. — 10, 1937г.- 11.6, 1960г.-29.7, 1980г.-43.4,1990г.-45.5, 1997 р. — 46.4. Якщо тепер узяти всю групу з 17 країн зурахуванням доходів тільки центральних урядів (таких країн тут 8) і доходівурядів всіх рівнів для першої підгрупи країн (їх 9), то динаміка виявитьсянаступною (% ВВП): 1870 р. — 9.3, 1913 р. — 8.8, 1920 р. — 13.7. 1937 р. — 16.6, 1960 р. — 28.7, 1980 р. — 40.1, 1990 р. -42.2, 1997 р. — 43.5. Внаявності загальна і генеральна тенденція.
Тепер подивимося на динаміку частки зайнятих в державному секторіяк на нейтрального до вартісних статистичних показників вимірника ролі державив національній економіці. Тут ми бачимо ту ж генеральну тенденцію. Навітьскорочення підприємницької ролі держави в 80-90-х роках XX в. в результаті масовоїприватизації не переламало тривалу тенденцію до зростання питомої ваги зайнятихв публічному секторі. У всій цій групі країн за 1980-1994 рр. вона зросла на
Приведені дані однозначно показують яскраво виражену довготривалутенденцію до зростання частки державних витрат у ВВП розвинених країн. Навітьякщо узяти лише останні два десятиріччя, відзначені відносним скороченням1Грсдпринимательской активності держави, то і тут вона видна абсолютно виразно.
Не дивлячись на те, що приватизація 80-х років понад усеторкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона позначилася і на ролідержави в перерозподільних процесах. Проте при всіх складнощах вимірювання цихдвох процесів ніякі кількісні розбіжності в конкретних даних за окремі роки нев змозі спростувати переважаючу тенденцію до зростання ролі державних фінансівв національних доходах і витратах практично всіх розвинених країн світу.
Показово наступне зіставлення. Якщо узяти планову економіку СРСРдругої половини 80-х років як одну з найбільш одержавлених економік миру, то,але даним Держкомстату СРСР, в 1987 р. доходи державного бюджету всіх рівнівдорівнювали 52.7% ВНП. Цей рік узятий тому, що це перший рік офіційногопідрахунку ВНП в радянській статистиці. Враховуючи, що для радянської економікивідмінності між ВВП і ВНП практично не було через відсутність зовнішніх івнутрішніх потоків капіталу, то правомірне зіставлення приведеної цифри звідношенням доходів бюджетів всіх рівнів до об'єму ВВП в розвинених західнихкраїнах, дані про яке частково приведені. По цьому параметру і формі проявуролі держави в перерозподільних процесах рівень СРСР вже тоді був досягнутий в Австрії,Італії, Нідерландах, Норвегії і Швеції. В 1995 р. таких країн стало ще більшеза рахунок приєднання Бельгії і Франції. В середині 90-х років даний параметрбув близький до радянського (другої половини 80-х років) в Канаді, Німеччині іНорвегії.
Звідси витікає, що розмір і частка державної власності у всьомунаціональному багатстві країни не є основою і передумовою посилення ролідержави в перерозподільних процесах. Характерне для сучасного етапу державневтручання в економічні процеси, що посилюється, супроводжується або можесупроводжуватися обмеженням ролі держави як власника національних ресурсів іколективного підприємця. Відмінності в переважаючому типі власності навирішальні засоби виробництва (виробничі і трудові ресурси) не визначають прямоі безпосередньо ступінь і форми втручання держави в розподільні процеси внаціональній економіці. Іншими словами, поширене в недавньому минулому уявленняпро те, що основою посилення державного втручання в економічне життя служитьрозширення державній власності, є помилковим.
В ході гострих дискусій 70-90-х років XX сторіччя про роль державив економіці обговорювалося і питання про його перерозподільних функції, проефективність, доцільність і критерії такого втручання. Багато хто неолібераливідзначали надмірність державного втручання в ці процеси. Частково її можнавиразити в особливому показнику, який фіксує величину потоку податків,виплачуваних домогосподарствами, і стрічного потоку трансфертівдомогосподарствам. Це явище одержало особливу назву, яка можна перевести якподаткове переміщення, збовтування (fiscal churning).
В середньому в групі дані 17 країн ОЕСР цей надмірний перерозподільнийфінансовий потік в середині 90-х років оцінювався вельми помітною величиною — 18% об'єму ВНП. При цьому, що цілком природно, він був вище там, де більше рольдержави в перерозподілі національного доходу. Максимальних значень цей показникдосягав в Швеції, де він перевищив 42% ВНП, мінімальних — в Австралії — 6.5% іСША — 9%. Абсолютно виразно є видимою зворотна кореляція величини держвитрат уВНП і показника надмірного перерозподілу національного доходу. Проілюструємо цена прикладі трьох країн, що займають крайні позиції у фіскальномуперемішуванні.
Відношення державних витрат до ВНП в середині 90-х років склало вШвеції 68.3%
Австралії — 36.8, в США — 32.9%. Приведені дані показують тойоб'єм створюваного річного продукту (зміряний в поділі ВНП, який концентрується(мобілізується) державою, а потім перерозподіляється їм. Важливо відзначити, щоці два фінансові потоки — від домогосподарств до держави і від держави додомогосподарств — часто перетинаються, накладаючись один на одного.
Тобто податки, виплачувані домашніми господарствами, вилучаютьсядержавою, щоб потім частково повернутися до них же у вигляді трансфертів абосубсидій. Таке перехресне взаємне фінансування платників податків і урядидосягає максимуму в Швеції. Тут в середині 90-х років величина фіскальногоперемішування дорівнювала половині всіх фінансових доходів держави. АнтиподиШвеції — Австралія, де цей показник склав біля 18%, і США — 27% ВНП. Задамосяпитанням: чи вирішує така активність держави задачу вирівнювання доходівнаселення?
Інші дані про розподіл доходів груп населення в США і Швеції такожне показують, що активна державна участь в перерозподілі національного доходуприводить до очікуваних результатів. Наприклад, на частку нижнього(найбіднішого) квинтиля населення Швеції і США доводяться відповідно 8 і 4.7%сукупних доходів населення країни, а на частку верхнього (багатющого) квинтиля- 37 і 42%. З цих даних видно, що економічний розрив між багатими і бідними вШвеції менше ніж в США. Але ця відмінність не така велика, якомога було бчекати виходячи з інтенсивності перерозподільних функцій урядів цих двох країн.Ще більш наочне порівняння Швеції і Австралії. При тому, що держава в Австраліїще менше бере участь в перерозподілі національного доходу, ніж в США, розрившив частках вказаних двох квинтилей населень Австралії і Швеції практичнооднаковий. Чи коштувало шведському уряду проявляти таку активність в перерозподільнихпроцесах, якщо в Австралії і без того досягається практично той же результат?
Це, зокрема, послужило одній з причин нової хвилі критикинадмірної участі держави в перерозподілі національного доходу, що не даєналежного ефекту і в той же час обмежуючого суверенне право домашніхгосподарств самостійно вирішувати питання про використання значної частинисвого доходу, що вилучається державою у вигляді податків.
Цікаво, що на подібні аргументи спиралася критика надмірногоодержавлення економіки в епоху заходу соціалізму. При всій умовності прямогозіставлення економічних процесів в різних соціально-політичних системах можназатверджувати, що саме практика переконливо довела нездатність перерозподілусамого по собі успішно вирішувати задачі підвищення соціальної ефективності.Формально дане податкове перемішування в СРСР по своїх масштабах навряд чипоступалося шведському, а його результати виявилися просто плачевними на фонісоціально-економічних успіхів тієї ж Швеції. [№12, 69-73ст.]
Висновок
Інтерпретація приведених даних вимагає певної обережності.Достатньо підсумовувати всі соціальні статті витрат, щоб знайти слабкості цієїстатистики. Проте при всіх її недоліках можна зробити певні висновки.
1. Одержавлення підприємницької діяльності має свої межі, якізалежать від співвідношення ефективності підприємств двох секторів. Як всякісоціально-економічні процеси, цей процес також носить коливальний характер і єчастиною адаптаційного механізму, який реагує на безліч зв'язаних чинників. Мивиділяємо один — ефективність підприємств двох секторів, хоча їх і багато. Томуз факту, що частка держави в підприємницькій діяльності нації в індустріальнорозвинених країнах Заходу за останні два десятиріччя знизилася, ще не витікає,що ми спостерігаємо принципово нову довготривалу тенденцію. Можливо, що цяневелика в історичному плані кореляція скоро зміниться на протилежну. Протебільш вірогідно, що цей перелом тенденції означає перехід соціально-економічноїдинаміки в новий довготривалий режим, параметри якого апріорно визначитинеможливо.
2. Посилення перерозподільних функцій держави (тобто як споживачапроведеного доходу) також має свої межі. Можна упевнено припустити, що вони вжемайже досягнуті, про що свідчить досвід передової в цьому відношенні Швеції.
3. Наявність кількісних меж підприємницької і розподільної функційсучасної держави означає, що основними важелями дії держави на економіку і вцілому на соціальні процеси все більш стають правові і інституційні, Про цесвідчить досвід США і низки інших західних країн.
4. Кореляційний аналіз показує, чтс існує зворотна залежність міжрівнем державного втручання в економіку в рівнем національного доходу на душунаселення. Тут причиною виступає саме друга сторона даної залежності: чим вищеефективність економіки (і тим самим вище душові показники національногодоходу), тим нижче ступінь державного втручання (в двох даних формах — державного підприємництва і перерозподілу проведеного доходу) в економіку. Зцього може народитися спокуса поставити рівень економічного розвитку країни взалежність від ступеня державного втручання в економіку. Все ж таки,представляється, ця брехлива спокуса.
5. Дві розглянуті тут функції держави в економіці — продуктивна ірозподільна можуть розвиватися різнонаправлено. Межі розбіжності не цілкомз'ясовані. Гносеологічною перешкодою рішення проблеми є, по-перше, їх аналізбез урахування розвитку "інституційно-правової" функції держави,по-друге, відсутність кількісного виразу цієї третьої функції.
6. Поки важко оцінити дію на розглянуті явища подій осені 2001 р.Перші факти показують, що довготривала тенденція до посилення ролі держави векономічному житті, що спостерігалася раніше, залишається генеральною. Алеформи і співвідношення різних форм такої участі держави в економічному життінацій і далі мінятимуться.
Списоквикористаної літератури
1. Закон України «Пропідприємства в Україні» від 27 березня 1991 р.
2. Закон України «Проінвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.
3. Закон України «Провнесення змін до Закону України „Про оподаткування прибуткупідприємств“ від 22 травня 1997 р.
4. Закон України від 22 лютого2000 р. „Про внесення змін до Закону України “Пропідприємництво».
5. Постанова Кабінету МіністрівУкраїни «Про вивчення економічних показників» // Зібрання постановУряду України. — 2004. — № 5.
6. Балабанов Є.Т. «Економікапідприємств». — К.: „Махаон”, 2004.
7. Бандурака О.М., Коробов Н.Л.,Орлов П.І., Петрова К.Л. Ринкова економіка та її основні аспекти: Підручник. — К.: Либідь, 2002.
8. Римак Г.М. Стратегія ітактика управління державними підприємствами. — К. „Основи”, 2004.
9. Сімак В.М, Андрущенко В.Л.Структура державних підприємств. – Донецьк.: „Дніпро”, 2004.
10. СутормінаВ.М., Федосов В.М., Рязанова Н.С. Планування діяльності підприємства в ринковихумовах. К.: «Аспект», 2001, 431 ст.
11. Томас П.Кармен, Альберт Р. Іноземний досвід реалізації державного господарства. — М.:«Інфра», 2004р., 511 ст.
12. Фінанси/ Під ред. В.М. Ширко. — Х.: «Економіка», 2004.