Колективізмі індивідуалізм як системи суспільного устрою.
Термін«колективізм» означає визнання абсолютного верховенства деякого колективу абогрупи — наприклад, суспільства, держави, націй або класу — над людськоюособистістю. Перефразовуючи відоме вираження Муссоліні, суть колективізму можнапередати принципом: «Усе в суспільстві, всі завдяки суспільству, усе длясуспільства». Колективізму, що ставить колектив над індивідом, протистоїтьіндивідуалізм, що підкреслює автономію особистості, її незалежність і самостійнуцінність.
Терміном«колективізм» позначають і конкретні суспільства, які рішуче й послідовнореалізують принцип колективізму. Характерним прикладом такого суспільства єтоталітаризм, що підкоряє всі без винятку сторони соціального й індивідуальногожиття контролю держави. Іноді під «колективізмом» мають на увазі один зваріантів тоталітаризму — комуністичне суспільство, що відрізняється особливопослідовним колективізмом і максимальним обмеженням автономії особистості.
Далі будутьуведені строгим образом поняття колективістичного суспільства йіндивідуалістичного суспільства, і терміни «колективізм» і «індивідуалізм»будуть уживатися тільки у зв'язку із прийнятими визначеннями цих понять.
Під колективізмомбудемо приймати соціальну систему, що прагне за допомогою будь-яких коштів,включаючи й насильство, перешикувати суспільство в ім'я досягнення якоїсьєдиної всегнітючої мети й заперечливу автономію індивіда.
Терміну«колективізм» можуть надаватися й інші значення. Так, іноді під «колективізмом»мають на увазі раціональне планування політичних інститутів з метою розширенняволь і зміцнення добробуту індивідів. При такому розумінні колективізм уже непротистоїть індивідуалізму, а є, скоріше, його різновидом. Колективізм можебути теоретичним, існуючим у формі більш-менш розробленого проектуколективістичної перебудови суспільства, і практичним, існуючим у виглядіконкретного колективістичного суспільства.
Колективізмупротистоїть індивідуалізм, що не наміряється радикально перебудовуватисуспільство заради якийсь універсальної, обов'язкової для всіх мети й, щодопускає в широких межах незалежність індивідів. Індивідуалізм може існувати яку формі теорії, так і у вигляді реального індивідуалістичного суспільства,можливо, що не керується у своєму житті ніякою теорією.
Прикладомантичного індивідуалістичного суспільства може служити Древня Греція, інасамперед афінська демократія. Практичний древній колективізм добреілюструється давньоєгипетським суспільством. Двома варіантами сучасногопрактичного колективізму є нацистська німецька держава й комуністична радянськадержава. До свого затвердження як соціальні системи нацизм і комунізм існувалиу формі теорії створення чисто арійської держави й марксистсько-ленінськоїтеорії побудови комуністичного суспільства.
Розглянута далісоціальна утопія Платона являє гарний приклад, що проясняє основні розходженняміж колективізмом і індивідуалізмом і разом з тим що показує, що конкретнаісторична версія колективізму визначається цілісною культурою своєї епохи йможе бути адекватно зрозуміла тільки в контексті цієї культури.
Теорія зробленоїдержави Платона є першою ясною, послідовною й добре аргументованою концепцієюколективістичного суспільства. Вона була створена Платоном у середині йогожиття й викладена в діалозі «Держава», потім, уже наприкінці життя, вонаповернувся до неї в діалозі «Закони».
У десяти книгахпершого діалогу, названого С.М.Булгаковим «чудовим і загадковим», викладаютьсявчення про буття, про пізнання, про душу, про справедливість, про мистецтво узв'язку з теорією зробленої держави. Платон виходить із ідеї недосконалостііндивіда й ідеї підпорядкованості його інтересам цілого, будь те всесвіт,місто, рід, раса або будь-який інший колектив. Це — центральні ідеї всіхколективістичних суспільств, як придуманих теоретиками, так і реально існуючих.На противагу Сократові, Платон думає, що людський індивід у чинність внутрішньовластивої йому обмеженості, не може бути зробленим. Існують різні ступенілюдської досконалості, але навіть деякі відносно зроблені люди залежні відінших, менш зроблених, а виходить, від суспільства й держави. Навіть «рідкі йнезвичайні» натури можуть досягти досконалості тільки в такій державі, завдякиякому вони можуть розгорнути свої здатності. Держава варто тому цінувати вищеіндивіда: можливі занепад і розвал держави, здатного бути зробленим, коренятьсяне в ньому самому, а в індивіді, у недосконалості людської душі й природи, усхильності людського роду виродженню. Платон розглядає можливі форми держави йзнаходить, що чотири з них, втілені в сучасні йому державах, явно порочні: уних панують поділ, ворожнеча, розбрат, свавілля, прагнення до збагачення. П'ятаформа державного устрою — це придумане самим Платоном зроблена держава,основною характеристикою якого є справедливість. У цій державі населенняпідрозділяється на три соціальні групи: філософів, стражів або воїнів,ремісників і хліборобів. Ці групи відповідають трьом складовим частинамлюдської душі: розуму, волі й тваринним інстинктам. Переходи між групаминадзвичайно утруднені: діти ремісників і хліборобів не можуть стати навітьстражами; діти стражів стають стражами, а за погані нахили переводяться времісники або селяни; філософи, позбавлені права мати дітей, поповнюють своїряди за рахунок тих кращих стражів, яким здійснилося 50 років, що було дляантичності високим рубежем. Філософам належить вся влада в державі, але про неїне можна сказати, що вона є необмеженою. По-перше, їхнє керування єколективним, по-друге, вони самі підкоряються важливим обмеженням. «Більшучастину часу вони стануть проводити у філософствуванні, а коли наступить черга,будуть трудитися над цивільним устроєм, займати державні посади — не тому, щоце щось прекрасне, а тому, що так необхідно заради держави». Закони,установлювані філософами, повинні виходити не з їхніх інтересів, а з інтересівусієї держави: «Закон ставить своєю метою не благоденство однієї якої-небудьверстви населення, але благо всієї держави. То переконанням, то чинністюзабезпечує він згуртованість всіх громадян, роблячи так, щоб вони були одинодному взаємно корисні в тій мері, у якій вони взагалі можуть бути корисні длявсього суспільства. Видатних людей він включає в державу не для того, щобнадати їм можливість ухилятися куди хто хоче, але щоб користуватися ними длязміцнення держави». У найкращій державі, говорить Платон, «все загальне. Чиіснує в наш час де-небудь і чи буде коли, щоб загальними були дружини, діти,все майно й щоб вся власність, іменована приватної, всіма способами була всюдиусунута з життя? Щоб вигадували в міру можливості кошти так чи інакше зробитизагальним те, що від природи є часткою, — ока, вуха, руки, — так, щобздавалося, начебто все спільно бачать, чують і діють, усі вихваляють або гудятьте саме? По тим самим причинах усе будуть радуватися й засмучуватися, а законив міру сил як можна більше об'єднають державу». Завдяки зробленій державілюдська душа навчиться нічого не вміти робити що-небудь окремо від інших людейі перестане навіть розуміти, як це можливо. «Сильно сказано, — зауважує ізприводу анти індивідуалістичних пасажів Платона К.Поппер. — Ніхто не виражавбільш чесно свою ворожість до особистості. Ця ненависть глибоко вкорінена уфундаментальному дуалізмі філософії Платона. Особистість і волю він ненавидитьтак само сильно, як зміну окремих вражень, розмаїтість мінливого мирупочуттєвих речей. У сфері політики особистість для Платона — сам сатана».
Зроблена державаПлатона має риси, загальні для всякого колективізму, і одночасно воно несе насобі явний відбиток своєї епохи, що позначається й на самихзагальколективістичних особливостях. Коротенько вони такі:
— єдина для всьогодержави ціль, проведена із твердою послідовністю й варта незмірно вище цілей іінтересів окремих груп і тим більше індивідів;
— строгий поділна класи з ясним відділенням правлячого класу від всіх інших класівсуспільства;
— ототожненнядолі держави з долею правлячого класу, покликаного керувати;
— боротьба ізприватною власністю;
— перетворенняродини з наміром обмежити її роль у суспільстві;
— забезпеченняоднаковості поглядів і навіть почуттів членів суспільства;
— твердість інезмінність тієї доктрини, якою керується суспільство і яка визначає йобґрунтовує його глобальну мету;
— постійнацензура переконань, почуттів і дій громадян, безперервна пропаганда, що формуєїхню свідомість по єдиному зразку.
Разом з тимПлатон, будучи людиною свого часу, надає цим загальколективістичнимособливостям певне, можна сказати, антична своєрідність. Він формулює свійпроект так, ніби останній був звернений не до всіх громадян зробленої держави,а лише до його правлячої еліти. Від її насамперед потрібне єдність, на неї впершу чергу звертається нагляд за інтересами й діями й навіть пропагандоюповинна адресуватися винятково їй. Передбачається, що все інше «людська череда»буде покірно йти за правлячою елітою, що складається з пастухів і сторожовихпсів. План Платона розрахований, далі, не на створення абстрактного, необмеженого ніякими рамками держави, а на побудову античного по своєму типуміста-держави. Це держава, що працює стабільно, подібно добре налагодженіймашині, повинна мати потужність приблизно в 10 тисяч людських чинностей, іправителі зобов'язані строго стежити за тим, щоб воно не розросталося.Висування в якості єдиної для всього держави мети — затримати всі зміни йзабезпечити стабільність, що простирається необмежено, держави й тим самимсправедливість, — носить на собі печатка тих античних уявлень, згідно якихсправедливість означає перебування на своєму місці, а розважливість — достатокцих місць.
Держава Платона,що він називає «найкращим», а потім навіть «божественним», винятково ворожестосовно особистості й індивідуалізму.
Платон ототожнюєіндивідуалізм із егоїзмом, себелюбністю й протиставляє йому максиму, що має,очевидно, піфагорійське походження: «у друзів все загальне». Це ототожнення,характерне й для всіх більше пізніх колективістичних теорій, виявилосяпотужними коштами як для захисту колективізму, так і для нападок наіндивідуалізм. Потрібно, однак, помітити, що прирівнювання індивідуалізму доегоїзму неправомірно з погляду мислення Древньої Греції, що витлумачуєіндивідуалізм як складову частину інтуїтивної ідеї справедливості.Справедливість, говорить Аристотель, — це певний спосіб відносини доособистості. Закони повинні гарантувати рівну справедливість у приватнихсправах усім, затверджує Перикл, і наполягає на тому, що індивідуалізм вартозв'язувати не з егоїзмом, а з його протилежністю — альтруїзмом. Давньогрецькепоняття справедливості є, можна сказати, індивідуалістичним, як і самедавньогрецьке суспільство. Платон же відстоює колективістичне розуміннясправедливості: усе, що сприяє інтересам держави, є благо, чеснота йсправедливість; усе, що йому загрожує, являє собою зло, порок інесправедливість. Таке чисто утилітаристське тлумачення справедливості, щоробить інтереси держави основним і єдиним критерієм моральності, перетворює моральністьу політичну гігієну.
Теоріясправедливості Платона може ідеалізуватися тільки тими, хто визнаєколективістичну концепцію моралі: «Добром, або благом, є те, що в інтересахмоєї групи, або моєї націй, або моєї держави». Крім того, ця теорія, створена врамках індивідуалістичного суспільства й з наміром здаватися доситьпереконливої для своїх сучасників, містить безліч підтасувань. Платон починаєіз прийняття звичайного для його суспільства розуміння справедливості, а потімза допомогою ряду інтелектуальних вивертів приходить до прямо протилежного їїтлумачення, як якби останнє випливало з вихідного розуміння.
Індивідуалістичнасправедливість припускає рівність всіх громадян перед законом; рівність у тихобмеженнях індивідуальної волі, які необхідні в суспільному житті; рівнийрозподіл переваг серед всіх громадян; рівність їх у судовому розгляді; рівне,безстороннє відношення законів до всіх індивідів або їхніх груп. Жоден із цихмоментів не прийнятний для колективістичної, і зокрема платонівської, справедливості.
Платон думає, щойого зроблена держава повинне бути створене для того, щоб дати щастя йблаженство своїм громадянам, зціливши й повернувши їх до споконвічної людськоїприроди. Цінністю повинне служити встановлення справедливості. Не випадково тому,що остання є центральною темою «Держави». За традицією підзаголовком цьогодіалогу вважають слова «Про справедливість». З обліком сказаного пропротилежність індивідуалістичної й колективістичної справедливості, цейпідзаголовок варто було б уточнити: «Про колективістичну справедливість».«Держава» — це класика колективістичного вчення про справедливість, добро й проморальність у цілому.
У теоріїзробленої держави Платона дуже складно переплітаються мотиви, характерні дляантичного розуміння колективізму, з мотивами, властивими всякому колективізму,незалежно від епохи його існування. Крім того, створена в індивідуалістичномудавньогрецькому суспільстві ще теорія, як і Платона включає як відправний пунктдля подальшого обговорення цілий ряд положень, що здаються прийнятними дляцього суспільства, але не погодяться з кінцевими колективістичними положеннямитеорії Платона. Ці особливості міркувань Платона, а також заплутаність інепослідовність його міркувань, послужили основою ряду невірних інтерпретацій йоготеорії зробленої держави.
Платона нерідкопредставляють гуманістом і прогресивним соціальним мислителем. Іноді йоговважають навіть провісником сформовані тільки в новий час лібералізму,центральним моментом якого є затвердження автономії особистості. Ці невірніінтерпретації ґрунтуються на доданні ключовим поняттям утопії зробленої держави- благо, справедливість, щастя й ін. — тих змістів, які вони мають віндивідуалістичному (капіталістичному) суспільстві, а не тих, у яких їхвикористовував сам Платон. Дійсно, у платонівських «Державі» і «Законах» можнапрочитати, що в його найкращій державі людина досягає того щастя, що відповідаєйого природі, і що сама ця держава побудована на ідеях абсолютного блага йабсолютної справедливості. Але всі ці цінності мають у Платона підкресленоколективістичний зміст, а сама його держава зовсім саме в цьому змісті. Зпогляду індивідуалістичного суспільства гуманізм Платона є антигуманізмом, йогосправедливість — кричущою несправедливістю, а його щастя — нещастям індивідуалістичноїособистості. Не дивно, що план колективістичної перебудови суспільства, щопропонувався в «Державі», не мав ніякого успіху в давньогрецькому суспільстві.І коли наприкінці життя Платон писав «Закони», що розвивали деякі ідеї«Держави», він уже усвідомлював, що його проект зробленої держави є утопією,описом «ідеальної держави», «зразком», що не має ніяких надій на своюреалізацію. К.Поппер, відкрито захищаюче індивідуалістичне суспільство, прав,що з погляду основних цінностей цього суспільства Платон є реакційниммислителем і що його теорія моралі означає кінець моральної відповідальностіособистості й руйнування, а не вдосконалювання моралі.
Разом з тим самПоппер істотно спрощує соціальну утопію Платона, витлумачуючи її яктоталітаристську. «По-моєму, цю програму, — пише Поппер, — цілком можна назватитоталітаристської», «Я вважаю, що в моральному відношенні політична програмаПлатона не виходить за рамки тоталітаризму й у своїй основі тотожна йому», «Яне сумніваюся в щирості платонівської прихильності тоталітаризму». Поппернавіть говорить, що йому довелося змінити свої уявлення про тоталітаризм, щобправильно витлумачити Платона: «Моя спроба зрозуміти Платона за допомогоюаналогії із сучасним тоталітаризмом, до мого власного подиву, привела мене донеобхідності зміни моїх поглядів на тоталітаризм. Я не змінив мого ворожоговідношення до нього, але зрештою усвідомив: чинність і древніх, і новихтоталітарних рухів — як би погано ми не ставилися до них — заснована на тім, щовони намагаються відповісти на цілком реальну соціальну потребу».
Що можна сказатина це? Тоталітаризм як соціальна доктрина почав складатися тільки в XIX в. Яксоціальний рух він став масовим і домігся успіху лише в XX в. ПредставлятиПлатона безпосереднім попередником тоталітаризму й установлювати, як це робитьПоппер, ланцюжок «Платон-Гегель-Маркс» значить до крайності спрощувати реальнуісторію як теорій колективістичного суспільства, так і теорій тоталітарногосуспільства. Перехід безпосередньо від Платона до Маркса через Гегеля помітномодернізує Платона й одночасно архаїзує Маркса.
Подібне спрощеннядопускає й І.Р.Шафаревич, що витлумачує всі колективістичні теорії як теоріїсоціалізму у своєї цікавої й інформативної книгу з аналізу «соціалізмуПлатона». Соціалізм (комунізм) як теорія зложився лише в Новий час, яксоціальна практика він затвердився тільки в XX в. Античні й середньовічні формиколективізму мають певну спільність із соціалізмом як колективізмоміндустріального суспільства. Але це не може бути основою для того, щоб шукатиджерела соціалізму в античності або Середньовіччі. Історія теоретичногосоціалізму, що починається з античного колективізму, неминуче здобуваєкумулятивний і апокаліпсичний характер. Вона затирає принципові розходження міжрізними історичними формами колективізму й послабляє зв'язку кожної з них зісвоєю епохою і її культурою.
На закінченняцього короткого аналізу античної форми колективізму можна звернути увагу наідею Л.Мемфорда, що утопічні фантазії Платона, громадянина індивідуалістичногодавньогрецького суспільства, мали точну географічну адресу й історичнийпрецедент. Заново вивчивши й переінтерпретувавши свідоцтва, що дійшли, прожиття Платона, Мемфорд дійшов висновку, що, подорожуючи по Єгиптові йМесопотамії, Платон набрів на руїни древніх міст, побачив залишки величнихспоруджень, виявив папіруси, що зображували злагоджену колективну працюоднакових у своїй правильності людей. Його уява, уражена хаосом, постійнимизмінами навколишнього життя й прагнуче, подібних космічним, стабільності,гармонії й порядку, намалювало собі древню живу машину, у якій кожний гвинтикпочував себе частиною Вищого порядку. Він побачив мир, відділений стіною відхаосу й підконтрольний вищим чинностям. Так виник платонівський зразокколективістичної утопії на все часи.
Колективізмі індивідуалізм із сучасної точки зору
Сучасні уявленняпро протилежність колективістичного й індивідуалістичного устрою суспільстванадзвичайно різноманітні й у багатьох моментах не погодяться один з одним.
Головна тема утворчості Е.Дюркгейма — взаємини між індивідами й колективом. Дюркгеймрозрізняє дві форми солідарності людей, що становлять суспільство: механічну йорганічну. Перша являє собою солідарність внаслідок подібності. У суспільстві,що ґрунтується на такій солідарності, індивіди мало відрізняються друг віддруга. Будучи членами того самого колективу, вони схожі один на одного,оскільки випробовують однакові почуття, дотримуються однакових цінностей, тесаме визнають авторитетним і непорушним. Суспільство відрізняється великоюзгуртованістю, тому що індивіди його не диференційовані. При протилежній,органічній формі солідарності згуртованість суспільства є слідствомдиференціації індивідів або пояснюється нею. Індивіди не подібні один одному,вони різняться, і в певній мері саме тому, що вони різні, досягається згода.Солідарність, що опирається на диференціацію індивідів, Дюркгейм уподібнюєживій істоті, кожний з органів якого виконує свої функції й не походить на іншіоргани, а тим часом всі вони однаково необхідні для життя.
Дві формисолідарності відповідають двом протилежним формам громадської організації. Вархаїчному, суспільстві переважає, наприклад, механічна солідарність, індивідиодного плем'я в багатьох змістах взаємозамінні: кожний являє собою те ж саме,що й інші; всі вони випробовують подібні — як по кількості, так і поінтенсивності — почуття, або колективні почуття. У капіталістичному суспільствіпанує органічна солідарність, і диференціація індивідів — його відмітна риса — служить творчою умовою особистої волі. У цьому суспільстві колективнасвідомість частково втрачає свою непохитність, і індивід має значнусамостійність судження й дії. У цьому суспільстві виникає, однак, складнапроблема підтримки мінімуму колективної свідомості, при відсутності якого органічнасолідарність спричинить суспільну дезінтеграцію. Навіть у суспільстві, у якомукожний індивід може й хоче бути самою незамінною істотою, необхідна певнаколективність, що пропонує кожному особисту відповідальність. Суспільствоорганічної солідарності теж припускає відомі імперативи й заборони, колективніцінності й об'єкти поклоніння, що прив'язують особистість до соціальногоцілого. Але якщо в суспільстві з механічною солідарністю колективна свідомістьпокриває найбільшу частину індивідуальних істот і частка індивідів, підданихзагальним почуттям, майже цілком збігається з усім суспільством, то всуспільстві з диференціацією індивідів у більшості випадків кожний вільнийдумати, бажати й діяти по своїх перевагах.
Дюркгеймвідзначає, що в суспільстві з механічною солідарністю найбільша частинагромадського життя визначається імперативами й заборонами, що нав'язуютьсяіндивідові суспільством. Індивід сприймає їх як вищу чинність, його покірністьпідтримується загальними, колективними почуттями, що проявляються в строгостіпокарання, що накладається на ті, хто порушує заборони.
Ніж сильніше всуспільстві колективна свідомість, тим сильніше збурювання злочином, тобтопорушенням суспільного імперативу. Кожний акт громадського життя, особливокожний ритуальний обряд, точно визначений. Подробиці того, що варто робити й ущо потрібно вірити, пропонуються колективною свідомістю.
У суспільствіорганічної солідарності сфера буття, що покривається колективною свідомістю,помітно звужена й, відповідно, помітно ослаблені колективні реакції напорушення заборон і істотно розширені зони індивідуальної інтерпретаціїсоціальних імперативів. Життя в сучасному суспільстві органічної солідарностіне регламентується звичаєм, індивіди постійно суперничають один з одним, вони багаточого чекають від життя, їхні запити великі, їх постійно підстерігаютьстраждання, що народжуються з диспропорції між сподіваннями і їхнімзадоволенням. Провідний принцип цього суспільства — індивідуалізм. Індивіди тутвідрізняються друг від друга й усвідомлюють це, кожний прагне домогтися того,на що він, на його думку, має право. Суспільство створює умови для розквітуіндивідуалізму відповідно до колективної потреби й моральним імперативом. Самамораль тут пропонує кожному проявляти себе. Однак суспільство, вищим закономякого є індивідуалізм, чревате небезпекою роз'єднання й аномалії. Чим більшевоно сприяє індивідам у відстоюванні їхніх прав на самореалізацію й задоволенняїхніх бажань, тим більше небезпека того, що індивіди забудуть про вимоги самодисципліний зрештою постійно будуть почувати себе незадоволеними.
Дюрктейм звертаєувагу на те, що суспільства органічної й механічної солідарності істотнорізняться своїми уявленнями про справедливість і право. У першому суспільствівимога справедливості формулюється лише в абстрактній формі й носитьуніверсальний характер. Воно припускає свого роду рівність при висновкудоговорів і визнання кожним свого боргу, обумовленого багатьма способами, зяких жоден не безперечний і не трактується однозначно. У суспільстві жмеханічної солідарності вимога справедливості з особливою старанністюфіксується колективними почуттями й припускає насамперед визнання таким-теіндивідом певної санкції.
Кожний із двохтипів солідарності характеризується своєю системою права. Суть права, щовідповідає органічної солідарності, не в переслідуванні за порушення суспільнихправил, а в поверненні предметів у стан, при якому була зроблена помилка, або ворганізації взаємодії між індивідами. Мова йде не стільки про покарання,скільки про відновлення такого стану речей, яке повинне відповідатисправедливості. Норми права менше служать для вираження загальних для членівсуспільства почуттів, чим для організації регулярного й упорядкованогоспівіснування автономних індивідів. Репресивне право, що відповідає механічноїсолідарності, виражає колективну свідомість і численністю санкцій вонодемонструє чинність загальних почуттів і їхню поширеність. Ніж ширше поширенеколективна свідомість, тим вона могутніше, тим більше дій, що вважаються злочинними.
Література
1.Поппер К. Відкрите суспільство ійого вороги. — К., 1992
2.Шафаревич І.P. Соціалізм як явищесвітової історії. — К., 2002
3.Хайек Ф.А. Дорога к рабству //Вопросы философии. 1990. № 10
4.Арон Р. Демократія й тоталітаризм.- К., 1993.