Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині

Київськийславістичний університет
Інститут славістики та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин
Спеціальність — 7030401.
Дипломна робота
На тему“Празька весна” та “Ніжна революція”як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині
Студента 5-гокурсу
Горішного Миколи
Михайловича
Науковий керівник
док. іст. наук.,проф.
Мартиненко А.К.
Київ — 2006

ЗМІСТ
Вступ… с.3-9
РОЗДІЛ1
 
СТАНОВЛЕННЯКОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГОРЕФОРМУВАННЯ… с.9
1.1Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни.Становлення комуністичного режиму…с. 9-14
1.2 Початок соціально-економічних таполітичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками тапротивниками… с.14-19
1.3 “Програма дій” Чехословацькихреформаторів… с.19-26
 
РОЗДІЛ 2.
 
ПРИДУШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИВІЙСЬКАМИ КРАЇН ОВД  … с.26
2.1    Військова інтервенція вЧехословаччину… с.26- 29
2.2    Переговори лідерів“Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризовоїситуації… с.29-31
2.3    Повернення Чехословаччинидо старого курсу -  “нормалізація”… с.31-32
2.4    Наслідки збройної окупаціїЧехословаччини… с.32-38РОЗДІЛ 3
 
“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” – ОСНОВНИЙ ФАКТОР  КРАХУКОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ТА ЗМІНИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ........................................................................................................................................……… с.38
 
3.1  Соціально-економічнаситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”… с.38-48
3.2  Хартія-77 якголовна опозиція КПЧ… с.48-55
3.3  Передумови, початок та хід  “Ніжної  Революції”… с.55-63
3.4  СтворенняГромадянського Форуму та його роль в подіях “Ніжної революції… с.63-82
3.5.  Зміни в політиці КПЧ після початку“Ніжної революції”… с.82-85
3.6 Новий курс внутрішньоїполітики після перемоги “Ніжної революції” в Чехословаччині… с.85-98
Висновки.… с.99-104
Посилання… с.104-111
Списоквикористаних джерел та літератури… с. 111-114

                           Вступ
Кінець 80-х і початок 90-х років ХХстоліття став переломним в історії країн Центрально-Східної Європи. Країниданого регіону Європи – Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія,Болгарія зробили рішучий поворот у бік демократичного розвитку, почали пориватитрадиційні зв’язки з СРСР і орієнтуватися на зближення з новими європейськимиструктурами
Соціалістичні відносини, тоталітарнаполітична система, утверджені в цих країнах після 1945-48 років, переживалиглибоку кризу. Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом,тоталітарною системою і в переході на європейські рейки розвитку – рейкизахідних демократій та ринкової економіки.
Процес переходу був дуже складним ітривалим. Він залежав від розстановки сил як в середині кожної країни, так і наміжнародній арені. Особливо велике значення мали реформи в самому РадянськомуСоюзі, який очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації– Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору. Чимглибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою була кризасоціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше проявлялася кризаекономіки, політичної системи, соціальних відносин, тим швидше в країнах всієїсистеми соціалізму створювалися умови для пошуків нових шляхів розвитку,переходу до загальноєвропейської системи демократії та ринкової економіки, яків 60-80-х роках ХХ століття продемонстрували свої переваги над соціалістичнимсвітом.
Кожна з країн Центрально-СхідноїЄвропи мала свій шлях переходу до нової системи. В одних він тривав багатороків і був дуже складним (Польща, Угорщина, НДР), в інших супроводжувавсязбройними сутичками, громадянською війною (Румунія, Югославія). Чехословаччинастала прикладом порівняно цивілізованого і мирного відходу від комуністичноїсистеми. Сучасники знайшли влучну назву тим подіям, які визначили новий шляхрозвитку Чехословаччини: “ніжна революція”, або “оксамитова революція”. В цьомурозкривається специфіка краху комуністичної системи в Чехословаччині.Здійснивши переворот в країні швидко, без особливих складностей і жертв, народиЧехословаччини тим самим збагатили історичний досвід розвитку людства
Саме тому актуальністьтеми обумовлена цілим рядом чинників, які призвели до крахукомуністичного режиму в Чехословаччині, та особливістю швидкого, цивілізованогоі безкровного відходу країни від тоталітарної влади комунізму.
Об’єктом дослідження єт. з. “Ніжна революція” в Чехословаччині в контексті тогочасної політичної ісоціальної ситуації в країні.
Предметом досліджень є причини виникнення,форми, хід і перебіг “ніжної революції” в Чехословаччині, як основного чинникакраху тоталітарної комуністичної системи в країні.
Хронологічнимимежами роботи є 1945-ийрік, коли відбулося закінчення Другої Світової війни і Чехословаччина стала насоціалістичний шлях розвитку, та 1993-ій рік, коли після закінчення “ніжноїреволюції” і остаточно відходу від тоталітарної комуністичної системиЧехословаччина розпалася на дві нові, незалежні держави – Чехію і Словаччину.
Метоюдослідження є спробапроаналізувати та прослідкувати зародження і розвиток причин виникнення “Ніжноїреволюції” в Чехословаччині, як основного фактору краху комуністичної системи уцій країні в 1989 році, визначити роль “Празької весни”, як першої спробичехословацького народу реформувати існуючу на той час комуністичну систему.Виходячи з мети у роботі поставлено такі завдання: 
·      розкрити тапроаналізувати процес встановлення соціалістичного ладу в Чехословаччині.
·      проаналізувати розвиток Чехословаччини за часів панування комуністичної партії.
·      визначити негативнісоціально-економічні тенденції в житті Чехословаччини за часів комуністичноїсистеми.
·      розглянути роль“Празької весни” як спроби реформування тогочасного державного устрою та однієїз причин подальшої ескалації антикомуністичних настроїв чехословацького народу.
·      дослідити події“ніжної революції”, як основного чинника краху комуністичної системи вЧехословаччині та її впливу на подальший розвиток держави.Наукова новизна досліджень полягає у тому, що на рівнімагістерської роботи зроблено спробу узагальнюючого, системного дослідженняісторичних коренів краху комуністичного режиму в Чехословаччині, ролі такихподії як “празька весна” та “ніжна революція” на шляху до переходуЧехословаччини до загальноєвропейської системи демократії.
     Огляд літератури. Принаписанні роботи автором було опрацьовано велику кількість літератури, якуможна поділити на кілька груп. Зокрема до найважливіших джерел слід віднестиматеріали XVII1 та XVIII2 з’їздів КПЧ, у яких висвітлюєтьсядіяльність комуністичної партії Чехословаччини, соціально-економічне становищеу країні, зокрема, після подій “Празької весни” 1968 року та подій “Ніжноїреволюції” 1989 року відповідно. Порівняння цих документів дало змогу не тількискористатися інформаційно-статистичними матеріалами, які розміщені в них, а іпрослідкувати процес еволюції КПЧ на різних етапах проходження революційнихперетворень у Чехословаччині. Також слід відзначити заяву радянського уряду провизнання помилковим ввід армій п’яти армійських соціалістичних країн натериторію Чехословаччини і 19681 році, якавідіграла важливу роль у історії протистояння чехословацького суспільства і КПЧта в русі до демократичних перетворень. Важливим джерелом інформації для роботистала  нова програма дій КПЧ  прийнята в грудні 1989 року2, у якій робився аналізсуспільно-політичної ситуації в країні та визнавалося, що внаслідок невірноїполітики КПЧ Чехословаччина зайшла в глибоку кризу.
Щостосується монографій, то особливу увагу слід приділити роботі західного автораВладіміра Тисменяну “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела”3, у якій ґрунтовно висвітлено ідейні таісторичні процеси розвитку та виходу з під Радянської сфери впливу країнСхідної Європи. Важливою є також монографія Віктора Приходька “Ніжна революція”в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політикикраїни”1, де авторробить спробу проаналізувати причини виникнення “Ніжної революції” уЧехословаччині, її хід і наслідки для внутрішнього розвитку країни. Ґрунтовнимироботами з цієї проблематики є також монографії чеських авторів – свідків іучасників революційних подій, які є одним з найважливіших джерел з цієїпроблематики, це, зокрема,  книга Вацлава Гавела ”Заочний допрос”2, у якій автор розповідає про перебігподій, активним учасником яких він був, та відкриває раніше невідомі сторінки“Ніжної революції” в Чехословаччині.
Дуже цінним джереломінформації є і газетні та журнальні статі, серед яких особливо варто відзначитинаступні, зокрема, публікацію газети “Правда” під назвою “Путь без насилия:Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом”3, у якій вже на той час Президент ЧСФР Вацлав Гавел розповідає пропричини виникнення та безкровного перебігу “Ніжної революції” в Чехословаччині.Багато матеріалу, при написанні роботи, було взято автором з публікації газеті“Світ про Україну” частини книги з мемуарами Олександра Дубчека4, де він детально розповідає прохронологію подій після введеня військ країн-членів ОВД на територіюЧехословаччини та про переговори з Л.Брежнєвим у Москві. Варто також зазначити,що велика кількість літератури,  виданої за часів Радянського Союзу і якастосується проблематики, що досліджується автором в цій роботі, є необ’єктивноюу висвітленні подій “Празької весни” та “Ніжної революції” і розкриває перебігтих подій однобоко, суто з точки зору комуністичної ідеології.  
        Структура роботи  підпорядкованаметі та основним завданням дослідження, яке здійснювалось за планом, щоскладається з: вступу, трьох розділів, висновків, посилань, спискувикористаних джерел та літератури.
       У вступній частині йдеться проактуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт та предмет дослідження,названо основні завдання роботи, визначено хронологічні межі, подається аналізджерельної бази, розповідається про наукову новизну дослідження, стан науковоїрозробки проблеми та подається власне структура роботи.
       Перший розділ роботиприсвячено розвитку Чехословаччини від Другої Світової війни до “Празькоївесни”, другий розділ розповідає про поразку “Празької весни”, окупаціюЧехословаччини та її наслідки, третій розділ присвячено “Ніжній революції” такраху комуністичної системи в Чехословаччині. У висновках підводяться підсумкироботи, зроблено спробу осмислити, проаналізувати і систематизувати причини,які призвели до падіння комуністичної системи в Чехословаччині.

РОЗДІЛ 1
СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇСВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ
1.1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині післяДругої Світової війни. Становлення комуністичного режиму.
На новий, соціалістичний шлях розвитку Чехословаччина, які ряд інших країн Центральної та Південно-Східної Європи, стала уже в першіповоєнні роки. У травні 1945 року була визволена Прага. Вирішальну роль увизволенні країни від фашизму відіграла Радянська Армія. Понад 165 тисячрадянських воїнів загинули в боях за визволення Чехословаччини. Посильнийвнесок в розгром фашистських сил, зосереджених в Чехословаччині, зробилиамериканські війська, які наступали із заходу. Про це відверто почали говоритилише останніми роками1. Серед борців за визволення були іболгарські, і румунські частини, патріоти Угорщини і Австрії. Бойовою славоювкрили себе бійці чехословацького військового корпусу під командуваннямЛ.Свободи. На вівтарі слави — подвиги учасників чехословацького Руху Опору2.
Отже, свободу чеському і словацькому народам булозавойовано спільними зусиллями антигітлерівської коаліції, представникамирізних країн Європи, і це не могло не позначитися на житті країни.
Після війни, у політичному житті країни дедалі більшуроль починала відігравати Комуністична Партія Чехословаччини і КомуністичнаПартія Словаччини. Навий лад, який починав формуватися в Чехословаччині, як і вінших країнах, назвали “народною демократією”. На той час перед Чехословаччиноювідкривалися два можливих шляхи розвитку. На чолі держави стояв Е. Бенеш, йогоспільником був міністр закордонних справ Я. Масарик. Їх програмою виступалаорієнтація на західні демократії, на Англію, Францію, а особливо на Швецію іДанію. Вони були прихильниками старих демократичних режимів, виступали протипоспішних реформ, закликали приєднатися до системи міжнародних відносинзахідних країн, в тому числі до плану Маршала, не пориваючи союзу з СРСР такраїнами Центральної та Південно-Східної Європи3.
Другий курс політики (під впливом СРСР) висували КПЧ таКПС, які діяли спільно і відстоювали шлях прискореного переходу досоціалістичного будівництва, встановлення планового розвитку господарства. Узовнішній політиці їх орієнтирами були Радянський Союз, країни народноїдемократії Європи. КПЧ рішуче виступала проти приєднання Чехословаччини доплану Маршала, активно пропагувала ідеї “холодної війни”.
Головне зіткнення цих двох курсів припало на 1948 рік.Великі сили мали прихильники Е. Бенеша, а ще більші К. Готвальда. Боротьбу їх влютому 1948 року раніше оцінювали як перемогу пролетарської революції мирнимшляхом без громадянської війни4. Нові ж данні свідчать, що в лютому 1948 року діяли нетільки робітники, демократична інтелігенція, селяни, але і сила впливу СРСР,радянські радники в Празі. К. Готвальд вийшов переможцем у цій боротьбі іЧехословаччина різко взяла курс вліво, по шляху соціалістичного будівництва.Ідеали західної демократії змушені були поступитися. Відомий політичний діяч Р.Сланський справедливо зазначав, що після 1948 року Чехословаччина сталачастиною радянської сфери впливу в Європі5. Відразу після цього,стрімко почала посилюватись роль КПЧ, зріс її вплив на всі сфери життя, до неївступали мільйони громадян. Посилення ролі КПЧ вело до утвердженняадміністративно-командних методів управління.
У ході соціалістичного будівництва країна, безперечнозмінювала своє обличчя. Зростала питома вага індустрії, посилювалася рольмашинобудування – серцевини промисловості країни. Однак досягнення ці давалисявеликою ціною. Усі кошти йшли на розвитокважких галузей промисловості, а легка промисловість, харчова, побутовеобслуговування сильно відставали. Стагнація галузей промисловості групи ”Б”негативно позначилася на матеріальному становищі населення, в першу чергуробітників і селян, дрібних ремісників і торговельників.
Важким тягарем лягла на Чехословаччину гонка озброєння,яка дуже швидко зростала в умовах протистояння двох систем і загострення“холодної війни”. Чехословацька промисловість традиційно була високомілітаризована, а протягом 50-60-х років питома вага збройних заводів ще більшезросла. Військова промисловість надто дорого обходилася країні.
Незаперечним є той факт, що протягом 50-60-х роківвідбувався процес подальшого підпорядкування зовнішньої політики ізовнішньоторговельних зв’язків СРСР, Раді Економічної Взаємодопомоги створеноїу 1949 році. Рішення РЕВ стримували ініціативи Чехословаччини, не давали їйможливості виходу на європейські і світові ринки.
Не могли пройти безслідно для Чехословаччини і важливіподії, які відбувалися в сусідніх країнах. Маються на увазі, в першу чергувиступи протестів проти тоталітарної системи в НДР в червні 1953 року, коли всякраїна була охоплена масовими демонстраціями з вимогами демократизаціїсуспільства і забезпечення кращих умов життя. У наведенні порядку в Берлінібрали участь радянські танки “Т-34”, та бронетранспортери. Лише в Берліні навулицях загинуло більше 20 чоловік6. Починаючи з літа 1953 року, десяткитисяч східних німців тікали з ФРН, яка швидко розвивалася і обігнала НДР.Чехословаччина була сусідньою з НДР країною. Багато німців переходили на її бікі приносили звістки про стан в країні Події в НДР влітку 1953 року впливали наформування опозиційних сил в Чехословаччині.
Ще більший резонанс у країні викликали події в Польщі іУгорщині у 1956 році, коли під впливом рішень ХХ з’їзду КПРС і реформ Хрущова вСРСР посилився процес демократизації, в країнах соціалізму на авансцену вийшлиполяки, коли 28 червня 1956 року виступили проти тоталітаризму робітникиПознані, а за ними робітники і ряду інших міст. Опозиція розробила програмуреформ, ідеї якої доходили і до Чехословаччини.
Та найбільший вплив на країни Центральної іПівденно-Східної Європи зробила угорська національна революція 1956 року,висунута нею програма кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя.Радянські війська жорстоко придушили мужній виступ угорського народу. Запрагнення бути вільними, знищити систему тоталітаризму, повалити уряд угорськихсталіністів М. Ракоші та Е. Гере угорський народ заплатив дорогою ціною: майжетри тисячі чоловік загинули в боях, за вироками судів було розстріляно майже 500чоловік, 2300 осіб були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення7.Великі жертви понесла і радянська сторона. Тільки в армії генерала Е. Малишевазагинуло близько 800 чоловік і понад 1500 було поранено. Ці події не могли невплинути на інші країни, в тому числі і на Чехословаччину.
У середині 60-х років у Чехословаччині розпочалися дійсносерйозні труднощі. Як свідчать матеріали ХІІІ з’їзду КПЧ (червень 1966 року),п’ятирічні плани практично не виконувалися. Знижувалася продуктивність праці,уповільнювався науково-технічний прогрес. На місці стояло сільськогосподарськевиробництво, не виконувалася програма соціального розвитку і поліпшенняматеріального становища трудящих.
Усі ці процеси сильно кидалися у вічі на фоні сусідніхкраїн Австрії і ФРН, які робили швидкі економічні кроки вперед. Ситуація уЧехословаччині ускладнювалася і міжнародними подіями. Західні країниприскорювали озброєння. Їх прагнули випередити країни Варшавського Пакту,утвореного в 1955 році, на чолі якого стояв СРСР. Чехословацька економіка всебільше мілітаризувалася, що лягало тягарем на все суспільство.
Широкий резонанс в країні мало опублікування результатівроботи спеціальної комісії по реабілітації засуджених в роки керівництва К.Готвальда (1949-1953). Було визнано невинними суворо покараних керівниківЧехословаччини – Г. Гусака, Л. Новоместського, В. Клементіса, якізвинувачувалися в націоналізмі і у зв’язках з міжнародними розвідками.Чехословацьке суспільство активно обговорювало грубі порушення прав людини,засуджувало незаконні і лад, за якого таке допускалося. Чехословацька пресадедалі частіше писала про наслідки сталінських репресій в СРСР. Таким чином,нагромаджувався комплекс негативних матеріалів, формувалася опозиція, зросталиряди прихильників реформ.
Паралельно відбувався процес вихваляння КПЧ, діяльностіА. Новотного, як  першого секретаря ЦК КПЧ  і президента республіки. А.Новотнийшвидко сприйняв науково необгрунтовані ідеї Л.Брежнєва про комуністичнесуспільство, про досягнення радянської демократії8. Віннереально оцінював рівень економіки і соціального розвитку Чехословаччини,диктатуру пролетаріату прагнув видати за всенародну державу, а про життя вкраїні говорив, як про початок комуністичного суспільства. Якщо порівнювати зСРСР, то в Чехословаччині при А.Новотному був «майже комунізм». Але колипорівняти з сусідніми західними країнами, то очевидним було відставання.
1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ уЧехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.
У таких умовах в середині 60-х років і розроблена булапрограма реформ, яка називалася — «Принципи вдосконалення системи плановогоуправління». Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід доринкових відносин. Основний тягар лягав на такі ринкові механізмигосподарювання, як вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит,конкуренція, договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управліннясільським господарством9. Хоч економічні перетворення проводилися інепослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах КПЧстворилася група прихильників реформ — О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік, О.Чернік,Й.Смрковський і противників — А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан, Й.Ленарт,К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК КПЧ, на якому булозвільнено першого секретаря А.Новотного і замість нього обрано О.Дубчека.Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер життякраїни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з ініціативиО.Дубчека навесні 1968 року10. Програма по-новому ставила рядпринципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна здійснюватикерівну роль не шляхом панування над суспільством, а слугуючи йому;взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватисяна принципах рівності і партнерства; необхідно прискорити економічні таполітичні реформи, в тому числі запровадити федеральний устрій країни, щобпокласти край нерівноправному становищу словаків, врегулювати життя іншихнаціональних меншин.
Навесні та влітку 1968 року активізувалося всесуспільно-політичне життя. Найактивніші реформістські сили об'єдналися в такіорганізації, як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених заантидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників». Активістипрофспілок висунули лозунг: «Профспілки — без комуністів!». Серед молоді такожвиникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони домагаєшся швидкогопроведення реформ. Вимоги не носили антисоціалістичного характеру, а були спрямованіна заміну тоталітарної системи демократичною. Домагалися створеннядемократичного соціалізму, соціалізму з людським обличчям. Чехословацькіжурналісти назвали реформи «празькою весною»11.
Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріларішучий опір не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливоідеологів «ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ іВаршавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччинивідступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав, що вособі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького селянина,який хоче всіх водити за ніс -В.Ульбріхт вважав, що чехословацькі реформатори — це хитрі ревізіоністи і все завойоване хочуть знищити.
 Празькі реформатори,запропонувавши модель соціалізму, що корінним чином відрізнялася відрадянської, святкували перемогу. Нове керівництво Чехословаччини, аби зміцнитисвоє становище в країні, вирішило залучити до політичного процесу широкісоціальні верстви. Їхні наміри викликали підозру з боку догматиків  у самійЧехословаччині та у країнах-учасницях Варшавського пакту, насамперед в НДР,Польщі і Радянському Союзі. Нова криза була наслідком тієї ж не довіри довладних структур, що спричинила соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956року. Незважаючи на наполегливі спроби комуністичної влади створити образнаціональної злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілоїсталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у п’ятдесятіроки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди був протиполітичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся засуджувати чистки ібойкотував будь-яку спробу реформувати гіперцентралізовані та репресивніполітичні і економічні структури. Країну роздирали економічний і політичнийзастій, деморалізація. Голоси в самій компартії і поза нею закликаливідмовитись від сталінської моделі комунізму.
Дискусіїна тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх критиці претензійпартії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії партії було кинуто виклик підчас колоквіуму, присв’яченому творчості Франца Кафки, що відбувся 1963 року вЛюбліце. На цій зустрічі чеські інтелігенти піддали сумніву принциписоціалістичного реалізму, згідно з якими мистецтво підпорядковувалосяполітичним цінностям, які відстоювала комуністична партія. Притчі Кафки пролюдину, якій загрожували анонімні сили страшного бюрократичного монстра,сприймалися як застереження щодо сучасних тоталітарних структур. Стривоженийхвилею можливого дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйознузагрозу для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з’їздіписьменників було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес.З критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів, якимнабридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно засудив те, якнеохоче режим Новотного розлучається із сталінської практикою та спростувавзаяви партії, яка начебто забезпечила прогрес Чехословаччини упродовж 20 роківсоціалістичної системи. На його думку жодну людську проблему не було розв’язаноу Чехословаччині за ці 20 років – починаючи з таких елементарних потреб якжитлове будівництво, школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високимижиттєвими вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, якнаприклад, почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкуванняполітичних рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи,необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.
Післяцього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною інтелігенцією сталанеминучою12.Вакулика і чимало його однодумців серед літераторів виключили з  комуністичноїпартії. Проти критично налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькікампанії. Але хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети,збуривши неспокій серед студентства.
Другоюпричиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення влади дословаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах ширився рух забільшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким урядом. Цей рухочолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр Дубчек, випускник Вищоїпартійної школи у Москві, відомий своїми про хрущовськими поглядами. Ще одинвідомий захисник прав словаків у складі федеративної республіки – Густав Гусак.Професійний юрист ветеран комуністичного руху, Гусак буводним з керівників словацького антинацистського повстання 1944 року. Засудженийза сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак длябагатьох залишався переконаним прихильником реформ.
У періодміж жовтнем 1967  і січнем 1968 років політична боротьба у вищих ешелонах владипродовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної підтримки серед членівЦентрального комітету, котрі вбачали в ньому головного винуватця кризи,Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва. Після недовгої поїздки до ПрагиГенеральний Секретар Радянського Союзу дійшов висновку, що позиція Новотногонастільки хитка і нестабільна, що єдиним способом вийти з кризи було негайнеусунення його від влади. У січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнивНовотного з поста Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком,керівником Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитетуНовотного 13.Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового керівника виходила зарамки незначних змін системи. У березні Новотний змушений був скластиповноваження як Президент Чехословаччини. Його наступником став Людвик Свобода,шанований армійський генерал, якого прибічники Сталіна тримали на відстані. Щеодну жертву судових спектаклів – Йозефа Стрковського – було обрано ГоловоюНаціональних Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було заміненоапаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не ліквідуватиіснуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.

     1.3“Програма дій” Чехословацьких реформаторів
Основніілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної системи, а такожупевненість Дубчека, що централізовану планову систему можна зробитиефективною, були викладені у важливому документі, підготовленому комуністичнимиреформаторами: “Програма дій”, затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968року. Хоча у документі йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципаммарксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість демократизаціїіснуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися відадміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати перевагу методупереконання а не примусу. Законність було проголошено основоположним принципом,необхідним для існування сильної держави. Таким чином основні пункти документу,який мав назву ”Шлях Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:
1.     нові гарантії свободислова, друку, зборів, віросповідання;
2.     закони про вибори, якіб забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну свободу для чотирьох некомуністичних партій, інтегрованих в Національний фронт і підконтрольнихкомуністичній партії;
3.     обмеження прерогативкомуністичної партії у взаємовідносинах з парламентом та урядом;
4.     глибокі економічніреформи, спрямовані на розширення самостійності підприємств, щоб відродитиобмежену кількість приватних підприємств, забезпечити конвертованість валюти іпідняти на новий рівень торгівлю з Заходом;
5.     незалежна судова влада
6.     федеральний статусСловаччини
7.     розробка проекту новоїконституції до кінця 1969 року14.
Ця програма була результатом компромісу міжрадикальними реформаторами і консервативною фракцією у партійному керівництві.Деякі з цих ідей звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну рольпартії. У своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильникидемократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму… по суті це буласпроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором пробудженнясуспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма чіткопідтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від радянської моделісоціалізму. Було реабілітовано велику кількість політичних в’язнів, тепержертвам сталінських репресій дозволялося організовуватися у свої асоціації імати свої клуби. Саме в цей момент відкрилася двоїста природа Празької Весни; зодного боку, це був реформістський рух, ініційований згори групою комуністів,невдоволених поганим станом економіки і соціальними хворобами, якіхарактеризували режим Новотного. З іншого – оскільки цей рух розгортався іширокі маси і верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, — представники новонароджуваного чеського і словацького громадянськогосуспільства виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.
             Оскільки Дубчек ійого соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм немислимий бездемократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним ініціативам знизу, в томучислі можливість застосовувати не комуністичні, навіть антикомуністичні групи іоб’єднання. Швидкі темпи демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яказавжди була на боці більш радикального комуністичного керівництва. Однакпровідна ланка компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід довирішення основних дилем країни  дехто з членів Президії висловлювався запродовження  глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді втратитивладу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил і вимагали відДубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія повністю підтримувала ідеї,які відстоював Дубчек. Для них єдиною альтернативою задушливій сталінськійсистемі був соціалізм з людським обличчям.
             Тривогу домашніхортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати причиною стихійногогромадянського руху проти комуністичної системи, також поділяли радянськекерівництво та їх союзники. На саміті, що відбувся у Дрездені, у СхіднійНімеччині, всі комуністичні лідери Варшавського пакту (крім президента РумуніїЧаушеску) висловили стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині15. У наступні місяці під час зустрічі Дубчеказ Брежнєвим, чеський керівник намагався розвіяти побоювання радянського керівництващодо небезпеки контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ ДубчекаБрежнєв висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у РадянськомуСоюзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажаннямЧехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства, у якомуб до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя для втіленняпланів партії.
             В той час, якзагострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерівВаршавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз інеспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземнихсил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичнихпартій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічніпопередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодосуті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партіїсамостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму,політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи.Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншимпартіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між соціалізмом іплюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянськоїмоделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціативподіляло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитисявід ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядівдотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудилиПразьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.
             У Чехословаччиніж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичногоплюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення досталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Першийсекретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньоспілкувалися з представниками, які формували громадську думку  Протягом одногомісяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасникомдержавотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінитиполітичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.
             У червні 1968року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні листи” надрукувавсміливий документ під назвою “2000 слів до робітників, селян, вчених, митців івсіх людей”16.Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід відлогіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикоюполітичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискоритидемократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і беззволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставилипідписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людейпо всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведенняреформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралисязатаврувати документ як “заклик до контрреволюції”, цей маніфест безсумнівновідобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хтодва десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство.Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те,що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу
             Головнимсуперечливим питанням політичної боротьби  у верхньому ешелоні компартіїЧехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів(та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонуєїх усунення і затвердить програму “соціалізму з людським обличчям”. Дужезанепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхиливзвернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвалидокумент “контрреволюційним маніфестом”
             До невдоволеннярадянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стриматилібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі таСхідної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутисяна їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників ВаршавськогоПакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасникинаради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливовимагаючи викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутисьантисталінських елементів у засобах масової інформації17. Лист – фактично це був ультиматум – дававзрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи іншихкомуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнєсоціалізму радянського ґатунку  у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, зметою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та йогосоюзники наполягали, що “збереження революційних завоювань народу уЧехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботоювсієї соціалістичної спільноти”.
             Лякаючи примароюантикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змуситиДубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірівпобудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля,Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. Утелевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростувавзвинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчексказав наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли коженможе публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і такимчином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільноюсправою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитківминулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримовідкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: длянароду цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів,викладених у “програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волюнароду, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, мисамовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Мине можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через  працю нашихчленів, через справедливість наших ідей.18”
             Тут, як бачимо,зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які робили акцент налюдських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише узбереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека здемократією.
             Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійнаеліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями.Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнававсуверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.
РОЗДІЛ 2 
 ПОРАЗКА “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИТА ЇЇ НАСЛІДКИ
2.1 Військова інтервенція вЧехословаччину
Незважаючина прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвативерховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидіїсаме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й булиз точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змоглирозгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмомрадянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Длярадянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям йогобюрократичного існування.
Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майжена півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі — в Дрездені, Софії, Варшаві,Москві, Братиславі та двосторонні — на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС іПрезидії ЦК КПЧ — в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партійтиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, щоніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, аподії в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.
             У липні-серпнівідбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини,було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодомвідбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому булодосягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містилотрадиційні радянські формулювання про “підривні дії імперіалізму” та вимоги довсіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися “загальнихзаконів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівнуроль робітничого класу та його авангарду – комуністичної партії”. В обмін нанесерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітетЧехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе якслухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил тазасобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже буловипущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, абизовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідеразалежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівниківзнову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав“ворожими”
             18серпня 1968 року нарадакерівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л.Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів“Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”19.
     О 23 годині 20серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшликордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовціві 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскількиДубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїйкраїні)20.Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччинуз плацдармів в Україні. Чехословацький народобурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків імотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць,вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щобзавадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.21
 . У сутичкахзагинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік22. Армія виконуванаволю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпнябула окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідерапартії Дубчека, прем’єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівниківреформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини натериторії Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьомусвіту офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено уЧехословаччину на прохання партії і керівництва державою23. Дубчек на той час і не здогадувався, що унього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосібвиправдовувати збройну інтервенцію.24 Щоб виправдати окупацію Чехословаччини,орган КПРС – газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватилив організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні діїякої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надалиЧехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента ЛюдвикаСвободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду нате, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.
     З цього моменту долю Празької Весни буловирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пунктиЧехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент здемократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацькекерівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувсяпідпільний 14-ий з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому булогнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з’їзду закликали негайнозвільнити заарештованих керівників країни.
2.2        Переговори лідерів“Празької весни” у Москві та підписаннядокументів про вихід з кризової ситуації
Психологічноподавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідокзбройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком членаПрезидії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті рештздалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент ЧехословаччиниЛ. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати “Програму виходу зкризової ситуації” – документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву,яке перебувало у безвихідному становищі25. Цей Московський протокол являв собою зразокдиктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручанняу внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручникамиКремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанськогоз’їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з.«нормализацію» ситуації в країні, зняття з посад голови НаціональногоФронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справЙ. Павла26.
             Переговори вМоскві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек,найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на “ти”27. Радянський керівник при кожній нагодінамагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі недопустить пошуків соціалізму з людським обличчям.  І хоча Брежнєв добреусвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партійу всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикуватирішення радянського керівництва.
Восени1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебуваннярадянських військ в Чехословаччин. А у грудні1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських війську Чехословаччині28. Інші країни ОВД вивели свої війська зкраїни. Згодом О. Дубчека призначилипослом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.
     Окупацію Чехословаччинивійськами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країнсвіту. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодоЧехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія,Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великікраїни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захистЧехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу29.
Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, щовідбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутисядо Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця вполітичному житті Чехословаччини: наштовхнувшись на опір прорадянської фракціїв Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху.Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була дляЧехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані назахідних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини.Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, щоокупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції30.
2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу — “нормалізація”
Переломниммоментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ
О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака — одного з ініціаторів“нормалізації”.
29-30травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основніположення “нормалізації”, які зводилися до такого: 
1.      повний контроль“нормалізаторів” над КПЧ;
2.      відновлення керівноїролі КПЧ у державі і суспільстві;
3.      припинення економічнихреформ й віднов­лення директивного бюрократичного методу управління економікоюз одного політичного центру;
4.      відновлення сильнихдержавних органів як владного інструменту КПЧ;
5.      забезпеченняпідлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складіОрганізації Варшавського Договору.
        Ці положення були внаступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні поглядита активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад300 тисяч чоловік31.
 
Гусак, якийзмінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настановиМоскви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії буловиключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігелята Млинаржа… Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя,що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшлаполітична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ буловиключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквиткапозбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всіколективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскількивиявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти,письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками,мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.
2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини
Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройнаінтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращихпредставників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, щозалишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводивГусак.  Реформи були припинені, але ідеюреформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити невдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільногоповороту кінця 80-х років. Усічні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупаціїспалив себе студент Ян Палах,і це самоспалення, відіграло важливу роль у  подальшій історії Чехословаччини,і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму32. Важливим, але доволі невідомим є фактдемонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехайживе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть відЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судомза звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”.Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити33.
Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котиласяпо західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасовоприпинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засіданняв Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, щоЧехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСРу США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакціяЗаходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, колив Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Цеостаннє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискореннярозпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.
   Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернутиЧехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акціяВаршавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформуваннякомуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” уЧехословаччині.
Вже після 1989року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошукахкомпромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простішеприймати рішення стосовно власного життя. Важче –стосовно життя інших людей.Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройнийопір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московськомупротоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправданнявоєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”34 
     Післяокупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасниківВаршавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичнізавоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукуваластаттю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій булодетально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послабленнябудь-якої з ланок у світовій системі  соціалізму безпосередньо впливає на всісоціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністичнапартія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в передвсіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно зофіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ невтручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначеннянароду Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне правосамому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогіїревізіоністів і націоналістів”35 Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільнійрегресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, першніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянськесуспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями
Післяокупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушенняреформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницямиВаршавського Пакту регулювалися  відповідно до принципів обмеженогосуверенітету, визначеного Москвою36.У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основнізасади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначеннявважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому,Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, тоі силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх,хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької ВесниМосква почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістськихтенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичноготабору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Зновурозпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідкопов’язують з брежнєвським періодом, — став характерною рисою неосталінськоїполітичної культури
Поприповернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливийурок з Празької Весни:  була втрачена ідеалістична віра, яку плекали їїініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївнійвірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується нане на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформаторивідкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи,вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчясоціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайнимипристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободилюдини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собоюреформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем,основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, — даєпояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодощирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталтДубчека і його соратників.
ПізнішеВацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ, які проводиликомуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміннятого, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою ісолідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. Зіншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часувони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали  і булинезрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і“дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальнимипартійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії,з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом,правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиноюрізницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більшепорядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”37.
Це справдібув парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінитистатус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнєневдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк несуперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спробавиправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони булислухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпавморальних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи.  Справа у тому, що увсіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. Навідміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівськімахінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальнимнизам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусятьреформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію – ревізія концепціїсоціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повнимкрахом існуючої системи.
Збереженняіснуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційноїдогми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність,навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличепобічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас –номенклатура не повинна бути об’єктом обговорення. Простих людей вважали запідлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у станіполітичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту ігромадянської непокори. Тому в обов’язок таємної поліції входило підтримуватидиктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самійправлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно,послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на тісамі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволенняпереросло у політичні рухи.
РОЗДІЛ 3
 “НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” – ПОШТОВХДО ПАДІННЯ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ
3.1Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”
Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньопередував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, анаприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історіїЧехословаччини був дуже суперечливим.
З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний кроквперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів умашинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускатинові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічноїдопомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччинаувійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексногообладнання для атомних електростанцій38. Продукція чехословацькоїпромисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії,Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічнобільш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та іншихкраїн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотківчехословацького експорту.
Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство,держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшилаасигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництвасільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, аледеякі вироби почата експортувати39.У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність зодного гектара зросла до 50-52 центнерів.
Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони щебільшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинновідставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хочневеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевиднийспад практично в усіх галузях народного господарства.
Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, вперіод п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостійп'ятирічці — уже 20 відсотків, в сьомій — лише 940. Прирістпродуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до7 відсотків — у 1981-1985 роках"41.
Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в2,7 рази, а споживання населення — в 5 разів. Дедалі нижчою ставалаефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалосявпровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою булапродуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧзволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискореннянауково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словахговорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгалзмушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки,ніж сучасною індустріальною країною34.
У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чине найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічнихдобрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-хроків на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яказначно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великітваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільськегосподарство дуже дороге, а економічно малоефективне35.
Внаслідок невмілих форм господарювання, посиленнякомандних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвиненихкраїн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася на 40-му місці. За рівнемпродуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції Чехословаччинанабагато відставала від розвинених країн Західної Європи. Національний дохід надушу населення становив усього 60 відсотків порівняно з ФРН і 40 відсотківпорівняно з Австрією42. Це яскравий приклад невмілогогосподарювання, яке проводила КПЧ. Догматизм, притаманний її діяльності,відмова від проведення радикальних реформ гальмували розвиток Чехословаччини,яка серед країн РЕВ посідала провідне місце після НДР.
Навіть в період так званої перебудови М.Горбачова в СРСР,коли дух реформування механічно поширювався на всі країни РЕВ, у Чехословаччинілише говорили про реформи, а не здійснювали їх. Це викликало незадоволення вбільшості населення країни, сприяло росту опозиції.
Зросталинарікання населення на рівень життя, якість соціального забезпечення, відставаннясоціальної інфраструктури, упущення в галузі освіти й культури. Якщо в 50-хроках Чехословаччина за середньою тривалістю життя знаходилася серед кращихкраїн Європи, то у 80-х роках опинилася на нижчих щабелях. На той час практичноприпинився природний приріст населення країни. Серйозно загострилася екологічнаситуація в Чехословаччині в середині 80-х років. Одна третина населення країнипроживала в екологічно забруднених районах. Укритичному стані з точки зоруекології знаходилося близько 35 відсотківчехословацьких лісів.
 Екологічна ситуація оцінювалася як критична. Призвели доцього невмілі методи  господарювання,  застаріла технологія  на металургійних, а особливо хімічних заводах і фабриках.Ускладнили екологічну ситуацію радянськівійськові, полігони.
Загострилася ситуація в зовнішніх відносинах.Чехословаччина дедалі більше потрапляла в залежність від СРСР. Вигода відзв'язків з Радянським Союзом була безперечною. За рахунок імпорту з СРСРЧехословаччина покривала на всі 100 відсотків свою потребу в нафті та газі, на95 відсотків — в залізній руді, близько 60 відсотків — в бавовні, 50 відсотків- в лісоматеріалах43. Поставки радянської сировини і енергоносіїв вумовах зростання цін на дані види продукції на міжнародному ринку мали дляЧехословаччини важливе значення. Але таким же безперечним був і факт тисненняна Чехословаччину з боку СРСР. Брежнєвська доктрина «обмеженого суверенітету»негативно позначалася на зовнішній діяльності Чехословаччини в першу чергу.Уряд СРСР і його численні радники в Празі не забували весни 1968 року іпрагнули тримати під контролем кожен крок чехословацьких лідерів. У кінці 80-хроків на СРСР припадало майже 50 відсотків зовнішньоторгового оборотуЧехословаччини, а на всі країни РЕВ — понад 75 відсотків. Внаслідок однобокогорозвитку зовнішніх економічних зв'язків і спаду виробництва Чехословаччинавтрачала завойовані нею колись позиції у світовій торгівлі. Якщо на початку70-х років Чехословаччина посідала в світовій торгівлі 1.21 відсотка, то у1987-1988 роках її доля знизилася до 0,92-0.93 відсотка44.
Усе говорило про те, що Чехословаччина була заведена КПЧв глухий кут, з якого треба було шукати вихід. Країна відставала від світовихстандартів розвитку. Старі догматичні методи управління економікою потрібнобуло міняти.
Складною була і внутрішньополітична ситуація вЧехословаччині в кінці 80-х років. Насамперед почата переживати не кращі часисама КПЧ, що була провідною силою суспільства. Авторитет КПЧ падав як середрядового її членства, так і особливо серед населення країни. Відданість КПЧдогматизму, гегемонізму викликала загальне обурення, а кожен крок політики КПЧсприймався суспільством критично. Досвід 70-80-х років показав, що КПЧ,дотримуючись старих ортодоксальних методів керівництва, продемонструвала нездатністьзабезпечити динамічний розвиток економіки, політичного життя, зовнішньоїдіяльності країни. Чехословаччина опинилася в глибокому протиріччі з потребамисуспільства, з тенденціями світового і європейського розвитку. Результатисоціологічних досліджень середини 80-х років засвідчили, що коли в 1986 році напідтримку керівної ролі КПЧ висловилося 58 відсотків опитаних, то навесні 1988року — уже тільки 33 відсотки. Одна з причин полягала в тому, що КПЧ формальнопогоджувалася з необхідністю реформ, демократизації, перегляду оцінки подій«празької весни», а насправді жодних кроків у цьому напрямку не робила.
Варто зауважити, що не тільки в країні ніяких реформ нездійснювалося, але й сама КПЧ виявилася неготовою до самореформування, змінисвоєї діяльності відповідно до вимог життя. Вершиною деградації КПЧ було те, щона грудневому 1987 року пленумі ЦК КПЧ замість Г. Гусака генеральним секретаремЦК партії було обрано М.Якеша — людину консервативніших поглядів, ніж йогопопередник. Це ще більше посилило кризу в КПЧ. Дедалі партія і особливо їїкерівництво відривалися від маси комуністів, віддалялися від вирішеннянаболілих питань. Майже кожних 2-3 місяці відбувалися пленуми ЦК КПЧ, на якихпіддавалися критиці теорія і практика роботи. В ухвалених рішеннях аналізувалисянедоліки, але змін до кращого не було видно ".
Словацькі дослідники справедливо пишуть про те, що чимбільше керівники КПЧ говорили про перебудову і демократизацію, тим більшепереслідувалося все прогресивне. На петиції та заяви трудящих КПЧ і уряд нереагували, збори і мітинги опозиції розганяли силою. Події в Чехословаччині вдругій половині 80-х років стали яскравим прикладом «псевдоперебудови», що маламісце не лише в Чехословаччині, але і в ряді інших країн Центральної Європи.
Авторитет КПЧ дуже похитнувся з подіями 1988 року, асаме: у 1988 році відзначалися три ювілеї в історії Чехословаччини, на якісуспільство давало різні відповіді, робило з них різні висновки. Перший захронологією ювілей — це 40-річчя лютневих подій 1948 року, коли до владиприйшла КПЧ, вірніше, коли комуністи на чолі з К.Готвальдом одержали перемогунад опозицією, яку очолював президент Е.Бенеш. З лютого 1948 року минуло 40літ, багато чого в умовах розвитку демократії стало відомим громадськості інапрошувалася теза нової об'єктивної оцінки перевороту в лютому 1948 року.Значні кола громадськості сподіваєшся, що таємне, яке привело комуністів у 1948році до влади, стане явним. Але ЦК КПЧ категорично відкинув ідею переглядуоцінок лютого 1948 року45. Відзначення лютневих подій відбуваюся зпозицій виправдання всього, що було зроблено в 1948 році. Через це від КПЧвідсахнулися значні кола інтелігенції, передова частина робітників, селян,всіх, хто знав хоч малу правду про події лютого 1948 року, коли грубопорушувалися демократичні права, насильно рвалася до влади КПЧ, якавстановлювана свою диктатуру. У 1988 році ніхто не вимагав розправи над.комуністами, а просто бажали відновити історичну справедливість і зробити КПЧоднією з політичних сил країни замість провідної сили46.
Друга політична подія, яка мала місце в історіїЧехословаччини у 1988 році і на яку не було єдиної відповіді в країні. — це20-річчя введення в Чехословаччину військ п'яти країн ОВД на чолі з СРСР.Минуло двадцять років з часу придушення реформ «празької весни». Двадцятирічнийдосвід розвитку Чехословаччини після серпня 1968 року показав, що відновлена здопомогою штиків і танків адміністративно-командна система, очолювана КПЧ, неможе вивести країну на європейський рівень розвитку. Чехословаччина відставалавід світових і європейських стандартів у всіх сферах життя47.Суспільство чекало, що КПЧ в умовах реформування перегляне оцінку. подій 1968року, самокритично скаже правду про двадцятирічний шлях і зробить належнівисновки. Громадськість вимагала, щоб КПЧ скасувала схвалену в грудні 1970 рокупостанову «Уроки кризового розвитку...», в якій вся вина покладалася на самуЧехословаччину: тут, мовляв, діяла контрреволюція, країні загрожувала небезпекагромадянської війни, створювалася небезпека «соціалістичним завоюванням» і т.п.Документ виправдовував інтервенцію і події, які наступили після неї. Цепринижувало гідність чехів і словаків, тих демократичних сил, які боролися зареформування Чехословаччини на нових засадах.
Громадськість вимагала назвати все своїми іменами: неінтернаціональна допомога, а грубе втручання у внутрішні події Чехословаччини;не всебічний розвиток країни в 1971-1988 роках, а поступове сповзання з позицій70-х років; не стабілізація обстановки в 1969-1970 роках, а грубе порушеннядемократичних прав і розправа над десятками тисяч громадян як членами КПЧ, такі безпартійними, з профспілковими активістами. Але КПЧ і на це питання неготова була дати нові відповіді з позицій горбачовського «нового політичногомислення». Ні Г.Гусак як президент Чехословаччини, ні М.Якеш як генеральнийсекретар ЦК КПЧ, з їх оточенням, не хотіли переглядати старі догматичні оцінкиподій 1968-1969 років. У 20-х числах серпня 1988 року газета «Руде право» — орган ЦК КПЧ опублікувала серію статей, в яких відстоювалася стара точка зору.Це відштовхувало від КПЧне лише широкі кола громадськості, а навітьчастину активу КПЧ. Преса широко обговорювала ці проблеми, але єдиної,історико-об'єктивної оцінки не знаходила. Керівництво КПЧ, підтримане лідерамикомуністичних і робітничих партій країн соціалізму, відстоювало стару точкузору, а громадськість вимагала об'єктивних оцінок. У цих умовах, як показуютьсоціологічні дослідження в Чехословаччині, сильно падав авторитет КПЧ середшироких верств населення, яке виступало проти її керівної ролі, тобто протидиктатури однієї партії48. У ході дискусії правдиві слова висловивО.Дубчек: наш народ і сьогодні все ще хоче того, чого він домагався у 1968році.
Дискусія навколо оцінки подій 1968 року набрала широкогоміжнародного звучання. СРСР продовжував підтримувати старе керівництвоЧехословаччини і дотримувався угоди між КПРС і КПЧ про те, що основою оцінок єдокумент КПЧ «Уроки кризового розвитку...», схвалений у грудні 1970 року. ВСРСР з критикою інтервентів послідовно виступав академік А.Сахаров, докторісторичних наук, науковий працівник інституту історії США і Канади Ю.Давидов,редактор «Літературної газети» Ф.Бурлацький та ряд інших учених і громадськихдіячів. Вони високо оцінювали реформи «празької весни», діяльність О.Дубчека,засуджували інтервенцію, вимагали сказати правду народу про події літа 1968року, відкрито вибачитися перед чехословацьким народом за провину. Газета«Известия» засудила радянських прихильників «празької весни» і висловила жаль зприводу того, що в СРСР є ще такі люди. Така позиція офіційних кіл булазумовлена тим, що в КПРС переважали прихильники інтервенції в Чехословаччині.М.Горбачов, будучи в Чехословаччині на початку 1987 року, жодного слова несказав про інтервенцію в 1968 роді, про перебування радянських військ уЧехословаччині49. Як керівник КПРС, М.Горбачов закликав підтримуватиполітику Г.Гусака, висловив сподівання, що реформи в Чехословаччині будутьприскорені. Пізніше керівник КПРС з розумінням поставився до обранняГенеральним секретарем ЦК КПЧ М.Якеша. Особливо підтримували політику старогокерівництва КПЧ і стару оцінку подій 1968 року такі члени політбюро ЦК КПРС, якЄ.Лихачов та інші керівники. Влітку 1988 року, коли виникла дискусія навколоподій 1968 року, КПЧ одержувала підтримку з бою. КПРС. Це посилювалонезадоволення чехословацького суспільства політикою СРСР і КПРС.
Про оцінку чехословацьких подій 1968 року активноговорилося на сторінках преси Угорщини і Польщі. Тут з'явилися перші статті, вяких введення військ п'яти країн ОВД називалося уже інтервенцією. На засіданніпольського сейму опозиція вимагала прийняти з цього приводу офіційне рішення.Це була активна підтримка демократичних сил Чехословаччини50. Отже,навколо оцінки подій 1968 року єдналися не тільки демократи Чехословаччини, алезміцнювалась єдність демократичних сил країн Центральної Європи.
Далі, в листопаді 1988 року відзначалося 70-річчяутворення незалежної Чехословацької держави. І на цьому знов зіткнулися двіпротилежні точки зору: КПЧ продовжувала твердити, що вирішаль­ними факторами устворенні незалежної Чехословаччини були пере­мога Великого Жовтня, революційнаборотьба трудящих, а демо­кратично настроєні інтелектуали доводили, що значнуроль відіграв і Т.Масарик та емігрантські кола. Боротьба навколо цього питанняторкалася і складних питань демократії, прав людини і націо­нальностей. Відомо,що Чехословаччина після воєнних років на чолі з президентом Т.Масариком іЕ.Бенешем була однією з найдемократичніших країн світу, що є гордістю чехів ісловаків, усіх народів, які населяли Чехословаччину. Відзначення 70-річногоювілею опозиція хотіла використати для утвердження ідей справжньої демократії,а не диктатури однієї партії. Але КПЧ відстоювала власну стару точку зору, невизнавала демократичних заслуг Т.Масарика, Е.Бенеша, ще раз продемонструваланездатність до нових підходів життя.
Сімдесятирічний ювілей Чехословаччини загострив увагу щена одному боці життя країни: рівноправності усіх народів, які її населяють. У1918році Чехословаччина виникла як держава чехів і словаків, алесловаки не мали в ній рівних прав з чехами51. У 1945 році післявизволення Радянською Армією нова Чехословаччина також стала країною двохбратніх народів, але чехи були старшими братами, а словаки — молодшими. Повноїрівноправності між чехами і словаками не було і після утворення федерації у1969 році. Тому в умовах боротьби за реформи загострювалося і питання про повнурівноправність чехів і словаків. Щоправда, в боротьбі проти тоталітаризму;проти диктатури КПЧ ці два народи виступали спільно. Зволікання з вирішеннямданих питань також підривало авторитет КПЧ, керівної сили країни.
3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ
У кінці 80-х років головна опозиція КПЧ виступала підгаслами Хартії-77. Це була масова організація, започаткована в січні 1977 року,яка висунула програму реформування країни. Автори Хартії-77 вимагали негайноприпинити переслідування інакомислячих, провести демократизацію усіх сфер життякраїни, змінити характер і напрями зовнішньої політики52. Цейдокумент підписали сотні визначних учених, громадських діячів, творчихпрацівників. Вона стала своєрідним продовженням тих вимог і реформ, яківисунуло чехословацьке суспільство навесні 1968 року, за що було так суворопокаране п'ятьма країнами ОВД. Прийняття нової програми, аналогічної програмі1968 року, в січні 1977 року було своєрідним подвигом.
Хартія-77 вимагала створення неформального, відкритогодемократичного суспільства, у якому б вільно проживали люди різних професій,національностей і різного віросповідання. Народи вільного суспільства повиннікористуватися всіма вигодами міжнародних прав людини, зафіксованих в Загальнійдекларації людських прав ООН. положеннях Заключного пакту Гельсінськоїконференції. Хартія-77 вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичнимиінститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглибленнядемократичних реформ. Програма вимагала, щоб шляхом спільного обговореннярозроблявся проект законів для парламенту, які мають змінити на краще життявсього суспільства Отже, Хартія-77 не закликала до насильницького поваленнявлади, а діяла в інтересах демократизації суспільства, намагалася розв'язуватиназрілі питання мирним, демократичним, конституційним шляхом. Хартія-77 булапороджена політикою уряду Чехословаччини і КПЧ, які суворо переслідувалиінакомислення.
Хартія 77продемонструвала, що питання, які маливідсто­ювати нові рухи, не обов'язково повинні носити політичний характер.Неформальне об'єднання людей, які вирішили жити за законами правди, не ставитьза мету кидати виклик дикта­турі безпосередньо. Перш за все це має бутиморальний спро­тив: вони викривають аморальність уряду, невідповідність ви­сокихслів і вчинків. Першим актом Хартії 77став протест проти суду,організованого режимом Гусака над групою моло­дих рок-музикантів Пластичні людивсесвіту53.Захист молодих музикантів, які просто хотіли жити своєю правдою (вона, зви­чайно,відрізнялась від офіційної) уже сам по собі носив політичний заряд. Те, що вонистали на бік рок-музикантів, не мало нічого спільного з естетичнимиуподобаннями. У такий спосіб вони заперечували право цієї системи визначатимежі людської свободи. Кидаючи людей за грати за художню єресь, системазаявляла про своє право безперешкодно втручатися у судьби людей. Це булавідкрита війна свободі людини. Тому за­хист молодих рок-музикантів означавзахист самої ідеї людсь­кої свободи і гідності. Це саме можна сказати і прозахист па­цифістів або екологів, яких переслідували за критику міліта­ристськогокурсу офіційної влади на заподіяну шкоду навко­лишньому середовищу. Як зазначавГавел, спротив з боку без­правних не має чітко вираженого політичногоспрямування. Політика антиполітики полягає саме у цій обережній, не­нав'язливійспробі повернути втрачену людську гідність:
В умовах посттоталітарного правління реальною передумовоюдля рухів, що поступово переростають у політично значимі явища, не обов'язковомають бути відверті політичні конфронтації між різними політичними силами чиконцепціями. Ці рухи, як правило, виникають будь-де, у набагато ширшій«позаполітичній» сфері, де брехня кон­фронтує з правдою, тобто коливимоги посттоталітарної системи всту­пають у конфлікт із справжньою життєвоюнеобхідністю… Тоді таке протиріччя набирає політичного характеру, не тому щостихійна політична природа цілей вимагає, щоб її почули, а тому, що (врахову­ючискладну систему маніпулювання, на якій тримається пост то-талітарна система івід якої також залежить) кожне волевиявлення лю­дини, кожна спроба жити правдоюнеодмінно стає загрозою для сис­теми і в результаті перетворюється на політичнозначиме явище. Перетворення політики на ритуал в офіційній сфері, її знеціненнячерез постійне спотворення фактів, прихід до вла­ди псевдоеліти, чиє просуванняпо службі забезпечено такими гарну освіту або демократизацію культури. Іншірозходження прита­манні вже ері тоталітарних диктатур: між прихильникамивідкритого і закритого суспільств. У першому випадку соціальний устрійгрунтував­ся на самоврядуванні й колективних угодах; у другому — порядок булодосягнуто через репресію і дисципліну.
Хартія 77у Чехословаччині символізує спробуподолати ідео­логічну сегрегацію через новий підхід, вкорінений у погляді направа людини як на найважливішу основу вільного суспільства. У своємуустановчому документі хартисти оголо­сили, що відповідальність за збереженнягромадянських прав покладена не тільки на уряди, але й «на кожногоособисто». Через те, що вони вірили у розподіл відповідальності, хартис­тиоб'єднали себе у відкриту асоціацію, чиї зобов'язання щодо захисту прав людини перевищувалибудь-які ідеологічні, релігійні або політичні розходження серед сторін, якіпідписа­лися:
Хартія 77— вільна, неофіційна і відкрита спілка,в якій співісну­ють різні переконання, релігії і професії. її члени пов'язанібажанням працювати особисто і всі разом для реалізації людських і громадянсь­кихправ у Чехословаччині і всьому світі. Ці права гарантовані заключ­нимиузгодженнями Хельсинської конференції 1975 року та іншими міжнароднимиузгодженнями проти війни, насильства і репресій. Та­ким чином, Хартія 77заснованана солідарності й дружбі всіх людей, які поділяють викладені ідеї.
Навмисне вільна структура Хартії вказала наантиієрархічну і антиавторитарну орієнтацію групи. Установчі документи напо­лягали,що Хартія не була організацією: «Вона не має жодних статутів, постійнихорганів або зареєстрованого членства. Ко­жен, хто згоден з її ідеями і працюєнад їх втіленням, належить до неї».
Хартія ясно давала зрозуміти, що вона не організовуваласяяк альтернатива існуючій владі, або як політична партія, зацікавлена у владі чипереслідуванні якоїсь власної стратегії. Уникнення політичного характеру було,звичайно, пов'язане з нав'язливими ідеями режиму щодо будь-якої форми критики.
Що стосується навмисне неідеологічного характеру Хартії77, Гавел писав: Можливо, я маю сказати щось більше відносно множинностіу Хартії. Це було не легко для кожного — багато людей мали придуши­ти абоподолати їхню давню внутрішню відразу — але кожен був у змозі зробити це, томущо всі ми відчували, що це було через загальну при­чину, і тому це прийнялоформу, яка була історично досить новою: за­родок справжньої соціальноїтерпимості (а не просто угода між одни­ми, щоб виключити інших, як це маломісце з урядом Національного фронту після Другої світової війни), феномен, який— незалежно від того, що станеться з Хартією — буде неможливо стерти з народноїпам'яті. Це залишилося б у тій пам'яті як надія на те, що в будь-який час і вбудь-якій новій ситуації, тим можна було б скористатися для відповіді54.
Та не зважаючи на це все Уряд і КПЧ не хотіли рахуватисяз новими ідеями, та оголосили Хартію-77 контрреволюційною організацією,наказували її переслідувати.
Всупереч цьому, авторитет Хартії-77 в усіх усюдахзростав, особливо в другій половині 80-х років. Якщо спочатку організаціїХартії-77 діяли лише у великих містах Чехії, де було по кілька вищих навчальнихзакладів, то пізніше вони створюються скрізь. Крім інтелігенції, в організаціяхспівробітничають робітники, селяни, широкі верстви демократичної інтелігенції.Наприкінці 80-х років саме навколо Хартії-77 згрупувалися основні силиопозиції. Форми роботи — це письмова і усна пропаганда людських прав. АктивістиХартії-77 самі видавали видання, в яких публікували основні матеріали ізЗагальної декларації людських прав ООН. уривки з Гельсінської програми 1975року та ін. Під виглядом відзначення національних ювілеїв у 1988 році (70-річчяутворення Чехословаччини, 40-річчя лютневих подій 1948 року, 50-річчяМюнхенської угоди, 20-річчя введення іноземних військ) вони проводили вечори,на яких пропагували свої ідеї. Газета соціалістів в кінці 1988 року зазначала,чим більше уряд переслідував прихильників Хартії-77, тим інтенсивніше вонадіяла, зростав її авторитет55.
Вся трагедія полягала в тому, що уряд Чехословаччини,керівництво КПЧ не бачили і не хотіли бачити цієї опозиції, розгортання їїдіяльності. Уже в критичні дні літа і осені 1989 року ЦК КПЧ вважав опозицію«жменькою відщепенців», які не мають ніякої підтримки серед народу. ЦК КПЧвідхилив пропозиції спеціальної комісії, яка вивчала ситуацію в країні іпропонувала негайно вжити заходів щодо демократизації внутрішнього життя:дозвіл мітингів, демонстрацій, скасування цензури, діалог з опозицією тощо. Цебуло великою помилкою, оскільки опозиція набирала дедалі більших сил.
Першою відкритою акцією Хартії-77 були мітинг ідемонстрація в Празі 15 січня 1989 року з нагоди відзначення річниці загибеліЯ.Палаха, який в січні 1969 року спалив себе на майдані міста на знак протеступроти введення іноземних військ у Чехословаччину. Крім Хартії-77, мітингорганізували активісти Клубу миру. Незалежного об'єднання демократів та іншихорганізацій. Виступаючі на мітингу засудили введення військ в Чехословаччину всерпні 1968 року як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства;засуджували переслідування інакомислячих, порушення демократичних прав;говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингурезолюція вимагала прискорення демократизації всіх сфер суспільного життя. Такіж мітинги 15-17 січня 1989 року відбулися майже у всіх великих містах Чехії — Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будійовіце, а також в деяких містахСловаччини. Поліція силою розганяла учасників мітингів. В одних місцяхзастосовували сльозоточиві гази, в інших — воду, а подекуди і собак. Пресавідзначала, що собаки покусали багатьох учасників мітингів.
Виступ у січні 1989 року повинен був стати уроком для КПЧі уряду Чехословаччини. Але замість аналізу причин виступів населення і вжиттязаходів щодо поліпшення ситуації в країні уряд поспішив заявити, що в Празі таінших містах мали місце провокації, організовані іноземними розвідниками56.Звичайно, пропаганда проти соціалістичної Чехословаччини, яка проводилася збоку зарубіжних спеціальних і пропагандистських служб, могла мати певний впливна обставини, але вона не була вирішальною. Внутрішні проблеми в першу чергувикликали і активізували дії опозиції.
Важливі події відбулися в Чехословаччині 21-22 серпня1989 року. У Празі, з ініціативи керівників Хартії-77, зібрався мітинг протеступроти введення іноземних військ у Чехословаччину. За Прагою мітинги пройшли увсіх великих містах, в економічних і культурних центрах країни.
Виступи в серпні 1989 року були більш масовими, ніж усічні. Вони свідчили про дальше зростання боротьби проти тоталітарного режиму.Але поліція скрізь розганяла мітинги, заарештовувала активістів.
У боротьбу" проти старих порядків активно включиласяі Словаччина. Крім участі в тих заходах, які очолювала Хартія-77, проводиласявелика робота під гаслами рівноправності всіх народів, захисту природи.Ініціаторами руху були публіцисти М.Кусий, М.Шімач, Й.Яблонський, Д.Татурко. Які активісти Хартії-77, вони видавали самвидави, поширювали різну забороненулітературу про право людини, захист природи, як у письмовій, так і в уснійпропаганді засуджували введення іноземних військ у Чехословаччину в серпні 1968року, керівну роль КПЧ; критикували систему тотаіітаризму, схвалюючи «веснувідродження» 1968 року і політику О.Дубчека57.
Широкого розмаху набрав рух екологів, їx ідеологами були Я.Чарногурський,Ф.Мікловшко, З.Бутарова, Й.Маркуш, К.Гофман та ін. Найбільшим проявом рухупротесту в Словаччині була демонстрація прихильників захисту природи 16 березня1989 року в Братиславі. На берегах Дунаю зібралися тисячі людей. Тут були нелише студенти братиславських вузів, але й робітники, службовці, представникипередмість. Під вечір із запаленими свічками вони пройшли по новому мосту,співаючи словацькі національні пісні Поліція розігнала демонстрантів іздійснила арешти, цяподія також була кваліфікована як підступиіноземних розвідок.
Активно діяли в Словаччині групи економістів ісоціологів, які включилися в обговорення програми «Словаччина в 2010 році». Вопублікованих статтях вони гостро критикували становище Словаччини в складіЧехословаччини, говорили відверто про чеський гніт, викривати режим, якийприрік країну на відсталість, відірвав її від Європи і світу, відвертозаявляли, що в Чехословаччині назрівав соціальний вибух.
Виступи у 1988-1989 роках були репетицією «ніжноїреволюції». Відбувалося об'єднання молоді з робітничим класом, з усім народом.Створювалися і мужніли сили опозиції, а керівництво КПЧ на чолі з М.Якешемзалишалося задоволеним своїм становищем. Вони і не помітили, як під підвалиниїх влади закладалися міни. Нові соціальні рухи, які охопили Чехословаччину вкінці 80-х років, були значним фактором суспільного розвитку, боротьби засуспільний прогрес.3.3  Передумови, початок та хід “Ніжної революції”
Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзор­ниминадіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідуватибюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Які ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинномарксистського вчення. Корені, що псували всю систему, та­ким чином,прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичноїсистеми.
Суть нової моделі влади полягає у передачі значноїчастини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам;сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючиавангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші га­рантії проти владноїмонополії прошарку директорів і професійних політиків — проти бюрократичногоапарату13.
Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парла­ментськійасамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критицібрежнєвську політику обмежено­го суверенітету. Він визнав, що не існуєнезмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворенняможуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі ширококоментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньомупрагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов таквисловився з цього приводу:
Те, що держави Європи належать до різних соціальнихсистем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожногонароду на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормальногоєвропейського процесу. Соціальний і політичний поря­док в окремих країнахзмінювався у минулому, він може змінитися та­кож у майбутньому. Це виключносправа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежитисуверенітет держав як друзів, союзників, чи будь-кого недопустимі58.
Ця страсбурзька заява не пройшла непоміченою середполітичних діячів Східної Європи, як представників влади, так і опозиціонерів.Можливе виправдання для комуністичних урядів у їхній новій спробі придушитиопозицію, аби уникну­ти радянської інтервенції, втратило стримуючий ефект.
Упродовж кількох місяців, що передували заяві, у СхіднійЄвропі відбулися грандіозні зміни. В Угорщині комуністична влада вирішилапродовжувати лінію на багатопартійну систему — рішення, про яке ніхто не мігподумати ще рік тому.
Реформаторські рухи у Східній Європі важко було стрима­ти.Логіка змін всередині авторитарних систем показує: коли влада йде на поступки,опозиція неодмінно висуває нові вимо­ги як відображення зростаючих потреб мас.Якщо уряд не ви­конує вимог, зростає соціальний неспокій, і влада змушена йтина нові поступки. Горбачов не виявляв невдоволення, спос­терігаючи за цимизмінами. У квітні 1989 року він зустрівся з угорським лідером комуністів КароємГросом. Після обгово­рення подій 1956 та 1968 років, коли радянські військаприду­шили спроби демократизації відповідно в Угорщині і Чехословаччині, вінсказав своєму гостю, що «необхідно забезпечити всі можливі гарантії противтручання зовнішньої сили у внутрішні справи соціалістичних країн».
Новий підхід Радянського Союзу мав неабиякий резонанс уСхідній Європі. Він послабив консервативні сили, переважно у комуністичномукерівництві Румунії, Східної Німеччини, Чехословаччини та Болгарії. Прихильникитвердого курсу відчу­ли небажання Москви підтримувати їхню неосталінськуполітику. У липні 1989 року в Будапешті відбулась нарада країн ВаршавськогоПакту. На ній Горбачов кинув виклик прихиль­никам жорсткої політики у блоці івисловився за перетворення альянсу із військово-політичного наполітично-військовий. У прийнятому комюніке містилось заперечення універсальноїсоціалістичної моделі. Після наради міністр закордонних справ Угорщини ДюлаХорн заявив, що давно пора модернізувати соціалізм, аби можна було відповістина виклики сучасного Світу. Висловлюючи позицію реформаторів у блоці, вінсказав: «Ми також заявляли у зв'язку з цим, і я вважаю це надзвичай­новажливим, що минули часи для деяких держав чи альянсу, копи можна втручатися увнутрішні справи іншої країни. Як ми зазначали, минув раз і назавжди період такзваної брежнєвської доктрини»59. Підсумовуючи, після першихспроб становити нові відносини між країнами блоку, Горбачов за­кликав дотолерантного підходу до єдності всередині блоку. Тепер несхожість не лишедопускалась, але й заохочувалась.
Не піддаючись на застереження критиків, Горбачов продов­жувавактивно запроваджувати зміни в структурі блоку. На цьому етапі він намагавсядопомогти реформаторам з правля­чих комуністичних партій одержати верх тапозбутись сталінських Прислужників. Можна здогадатись, що у своїх стратегічнихрозрахунках Горбачов бачив прихід до влади у всіх країнах Східної Європиревізіоністських лідерів, котрі приймуть його політичне бачення соціалізму,засноване на закон­ності і повазі до людини. Виступаючи на з'їзді народних депу­татів23 жовтня 1989 року, міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе сказав,що у Європі відбуваються "істо­ричні якісні зрушення", і що вонивимагають повної відмови від старих готових рецептів: «У деяких із цихкраїн на політич­ну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди непривів. Вони з'являються там, бо цього хочуть люди»60. Як ска­заврадянський речник Геннадій Герасимов, стало очевидним, що на змінубрежнєвському курсу прийшла нова, перспектив­на доктрина, яка поважає правокожної країни йти «своїм шляхом»
Новий підхід Радянського Союзу до змін у політичній таекономічній системі, а також заохочення реформ у країнах-учасницях ВаршавськогоПакту сприяли відродженню давно забутих ревізіоністських тенденцій у владнихструктурах цих країн та радикалізації масових соціальних рухів.
У кінці 1989 року в Чехословаччині склалася дуженапружена ситуація. Опозиційні скли консолідувалися на основі програми«Хартія-77». Починаючи від Аша — на Заході і Верхнього Німецького та Собранців- на Сході, по всій країні діяли різні громадсько-політичні організації, яківимагали проведення корінних змін в країні. Розширилися їх програми, по-різномувони уявляли собі методи дій, але була у них спільна вимога — повалення владиКПЧ, підрив її гегемонії, перетворення комуністичної партії з провідної сили водну з рядових партій"2. Перший спільний виступ готувався на 17листопада 1989 року, коли країна відзначала 50-річчя трагічних подій 1939 року,дня пам'яті Я.Оплетала, який помер від ран фашистів61.
На хід підготовки загального виступу опозиціїЧехословаччини значний вплив мали події в СРСР та в країнах Центральної іПівденно-Східної Європи. Перебудова і демократизація в СРСР, започаткованіМ.Горбачовим, друкування радянською пресою матеріалів, що викривали сталінщину,викликали в Чехословаччині великий інтерес. Інформаційна програма «Время»,радянські газети «Известия», «Россия» побили всі рекорди популярності. Все, щовідбувалося тоді в Радянському Союзі, контрастувало з реаліями тоталітарногорежиму М.Якеша і Г.Гусака62.
З Польщі йшов потік інформації про активізацію профспілки«Солідарність», поглиблення демократизації, про переговори за «круглим столом»з керівництвом країни. З Угорщини надходили повідомлення про діяльністьДемократичного форуму, про перетворення У СРП із керівної сили країни в одну ізполітичних партій. Розширився потік відомостей про боротьбу за демократизацію вНДР. Восени 1989 року тисячі німців з НДР тікали в ФРН через Чехію. Вониактивно спілкувалися з населенням, розповідали про посилення боротьби задемократизацію в НДР, про те, що їх спонукало тікати на Захід63.Блискавично рознеслася по всій Чехословаччині звістка про падіння Берлінськоїстіни — витвору тоталітаризму. У Чехословаччині це було сприйнято як поштовх доактивної боротьби за демократизацію.
З країн Заходу в Чехословаччину проникало чимало ідей зкритикою тоталітаризму. Тут діяли кілька факторів. По-перше, туризм.Чехословаччина з 15-мільйонним населенням в кінці 80-х років щорічно приймаладо 20 мільйонів туристів, серед яких три чверті були вихідцями зкапіталістичних країн. Вони не лише розповідали про життя на Заході, протехнічні новинки, але і приносили чимало літератури. У свою чергу зЧехословаччини за рубіж, переважно в капіталістичні країни, щорічно виїжджалоблизько 11 мільйонів чоловік64 як туристи, які на власні очі бачилидосягнення західних демократій і порівнювали з тим, що сповіщала КПЧ про Захід.
Треба врахувати і те, що в Чехословаччину активнопроникала пропаганда радіостанцій західних країн, зокрема «Голосу Америки» і«Свободи»; на значній території Чехословаччини приймалися телепрограми ФРН іАвстрії, які використовувала опозиція для критики політики урядуЧехословаччини.
Початком організованої боротьби, у якій провідну рольвідігравала студентська і учнівська молодь, були події 17 листопада 1989 року.У цей день Союз молоді, ряд інших молодіжних організацій дали заяву напроведення мітингу біля Інституту патології Чехословацької Академії Наук намайдані Альберта, де був тяжко поранений 50 років тому Я.Оплетал, а тисячістудентів заарештовані. У п'ятницю, 17 листопада, на 16-ту годину тут зібралосяблизько 15 тисяч чоловік. Серед молоді було чимало осіб середнього і старшогопокоління, робітників і службовців. Було на майдані чимало і таких, хто бувочевидцем кривавих подій листопада 1939 року. Виступаючі на мітингу засудилидії німецьких фашистів, які вчинили криваву розправу над чехословацькимстудентством в 1939 році. Не тільки критикою німецького фашизму обмежувалисяоратори, а пов'язували історію з подіями в Чехословаччині кінця 80-х років,наголошуючи, що переслідується усе прогресивне, що має місце в усіх куточкахкраїни; найбільше при цьому терплять активісти Хартії-77, Союзу молоді;переслідується всяке інакомислення; свою волю всім нав'язує КПЧ.
Газета «Правда» — орган КПРС писала, що мітинг відбувавсяпід антиурядовими лозунгами. Висувалася вимога поглиблення перебудовчихпроцесів у Чехословаччині65. Особливо гострими були виступикерівників Союзу молоді – Я.Мейстріка, активіста студентського руху — В.Кліми,академіка Й.Котстова. Газета «Руде право» висловила жаль, що окремі оратори«неправильно тлумачили становище в Чехословаччині, в спотвореному виглядіговорили про політику КПЧ”. Мітинг закінчився виконанням гімнів Чехії таСловаччини.
З ініціативи керівництва Союзу молоді учасники мітингувирішили колонами пройти на Вишеградське кладовище для покладання квітів намогили діячів чеської культури. Тут також мали місце виступи з критикоюполітики КПЧ і уряду Чехословаччини.
Із кладовища всі направилися в центр Праги на майдансв.Вацлава, щоб там закінчити торжества. Демонстранти йшли з запаленимисвічками і політичними транспарантами. Ця частина програми не була погоджена звластями. Але колони організовано йшли до центру Праги. До студентівприєднувалося багато різних верств населення столиці. Кількість маніфестантівна майдані св.Вацлава перевищила 50 тисяч66.
Мітинг продовжив ідеї мітингу на майдані Альберта. Тутвиступали нові оратори — студенти і професори, молодь і представники старшогопокоління. Вимоги були ідентичні: свобода і демократія. Публіка скандувала:«Свобода», «Демократія». Виступаючі говорили про необхідність корінних змінвсього суспільного життя, про бездіяльність уряду, органів правосуддя,диктатуру КПЧ.
Під час руху демонстрантів у напрямку майдану св.Вацлаваполіція та сили органів безпеки вимагали, щоб ті розійшлися. Але учасники нерозходилися, співали історичні пісні, гімни двох республік — Чеської таСловацької. Тоді сили безпеки пустили в хід сльозоточиві гази, почали поливати водоюіз спеціальних пристроїв учасників мітингу, застосовувати холодну зброю.Демонстрантів притисли до стін будинків, де не було навіть чим дихати. Коли навулиці з'явилися вісім бронетранспортерів, люди в червоних беретах, виникливелика паніка, крик, прохання про порятунок. У сутичках було тяжко поранено 56чоловік67.
Того ж вечора дана подія викликала широкі відгуки по всійкраїні. Одні говорили, що мітинг 17 листопада — провокація західних служб,дехто навіть допускав втручання сіоністських організацій, які, мовляв,провокували дії органів правопорядку. Інші, навпаки, засуджували уряд, якийнаказав силою розігнати демонстрантів, вбачаючи у виступі 17 листопада 1989року широкий соціальний і демократичний рух, який об'єднував всі опозиційнісили — «Хартію-77», спілки молодих, спілки вчених, ліве крило профспілок,керівників церковних організацій.
3.4. Створення Громадянського Форуму та його роль вподіях “Ніжної революції”
У наступні два-три дні рух протесту проти кровопролиттяохопив усю країну. Студенти вузів оголосили загальний страйк. Замість занятьвони виходили на мітинги, проводили демонстрації, йшли на заводи, в села ізакликали всіх до боротьби. Це і поклало початок широкій соціально-політичнійборотьбі, яка дістала назву «ніжної революції». Важливим було те, що вже вперші дні розвитку подій виявилися дві протилежні тенденції. КПЧ налякаласяширокого народного руху, не мала чіткої відповіді на питання, які ставилимітингуючі. Ні Г.Гусак як президент країни, ні М.Якеш як генеральний секретарЦК КПЧ не знаходили правильних методів дій, які б і досягнуте зберегли, івизначили б правильні шляхи дальшого розвитку, заспокоїли громадськість.
Опозиція, навпаки, після подій 17 листопада починаєшвидко консолідуватися, розробляє програму поглиблення боротьби шляхомзалучення нових прошарків населення, поширення дій на всю країну. Уже 18листопада 1989 року створилася об'єднана організація опозиції, яка дісталаназву «Громадянський форум» (ГФ). її активістами були В.Гавел, З.Ічінські,В.Малі, И.Грушка, Е.Крішсйова, П.Чепка, О.Вондра, Я.Кочава та ін. У форумі булипредставлені не лише студенти, творчі працівники, але і робітники, торгівці,священики, учителі, лікарі тощо68. Громадянський форум на чолі зВ.Гавелом став фактичним керівником подій в Чехословаччині.
Програма ГФ включала в себе вимоги всіх опозиційнихорганізацій, що діяли в Чехословаччині з урахуванням нової ситуації, якасклалася після 17 листопада 1989 року. В основі програми лежали запереченняколишньої моделі розвитку суспільства, керівної ролі КПЧ, поглибленнядемократизації, зміна характеру і напрямків зовнішньої політики. Головнимгаслом було: ”Ми хочемо жити у вільній, демократичній, квітучійЧехословаччині”. На Установчих зборах було висунуто як першочергову вимогузвільнити з посад генерального секретаря М.Якеша і президента Г.Гусака.
Отже, ГФ не був політичною партією, а громадськимоб'єднанням опозиційних сил країни, всіх людей доброї волі, які відчуваливідповідальність за критичну ситуацію в країні і готові були мирно боротися завиведення країни з кризи. Висунута ГФ програма стала дальшим кроком впередпорівняно з програмою перетворень 1968 року. Вона кликала не до зброї, а дорозв'язання всіх проблем мирним шляхом.
З Праги події перекинулися до інших міст Чехії. Протягом18-20 листопада 1989 року масові студентські мітинги і демонстрації протеступроти розправи над празькими студентами пройшли в Брно, Оломоуці, МалійОстраві, Чеське Будійовіце, Пльзені та в інших містах Чехії. Повсюдностворювалися організації Громадянського форуму, щоденно проходили мітинги, з 20листопада страйкували студенти майже всіх вузів.
Вечорами молодь збиралася в театрах, кінотеатрах, вконференц-залах і обговорювала ситуацію в країні. Як і в Празі, до молодіприєднувалася частина робітників, службовців, скрізь активну участь у виступахбрали учасники подій 1968 року. Виступи носили політичний характер. Розправунад студентами рішуче засуджували не лише молодіжні організації — Соціалістичний Союз молоді, Союз студентів, але і цілий ряд політичних партій.Спеціальну постанову з цього питання винесла Чехословацька соціалістичнапартія.
Описуючи хід студентських демонстрацій, кореспондент«Правди» відзначав, що на плакатах і у виступах звучали вимоги, провести вільнівибори: впровадити в практику життя політичний плюралізм; правдиво інформуватигромадян про становище в країні; визначити новий курс зовнішньої політики.Повсюдно, — пише кореспондент, який бачив ці демонстрації, — населення виявлялонезадоволення політикою уряду. Демонстранти закликали власті до відкритогодіалогу, вимагати прискорити реформи, поглиблювати демократизацію. Кореспондент«Правди» С.Вторушин писав у ті дні, що в Чехословаччині завирувало кожне містоі село; кожен майдан, кожне перехрестя заповнювалося демонстрантами. «На окремімітинги, — писав спеціальний кореспондент, — збиралися по кілька сот тисяччоловік». Це — яскраве свідчення мирного народного руху, розпочатогостудентами.
Ситуація, яка склалася в країні, стала предметомобговорення на екстреному спільному засіданні Федерального уряду і уряду Чехії.На жаль, уряд не дав принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Вимогидемонстрантів і мітингуючих були сприйняті однобічно, лише стосовно поглибленняреформ. Тому опубліковане спільне рішення урядів нікого не задовольняло. Вньому зазначалося, що перебудова є складним процесом і вимагає підтримки з бокувсього населення країни, в тому числі і молоді. Уряди виявили схвильованість зприводу того, що частина молоді продемонструвала незадоволення, виступила протиуряду, виказавши цим самим недовіру соціалізму. А така позиція вигідна лишепротивникам народної влади.
Федеральний і чеський уряди висловили сподівання, що всіпитання можна розв'язати політичним шляхом, а не протистоянням. Уряд Чехіїзакликав студентів припинити виступи і розпочати навчання. Справу про конфліктна майдані св.Вацлава було передано прокуратурі Чехословаччини длярозслідування і покарання винуватців69 .
Питання про становище в Празі, в усій Чехії 21 листопада1989 року обговорив пленум Празького МК КПЧ. Учасники пленуму також однобічнорозцінили ситуацію в країні. Вони бачили студентські виступи, але не зрозумілипричин, що викликали їх. Учасники пленуму закликали молодь, все населенняприпинити страйки, сісти за парти і вчитися, а всі назрілі проблеми урядрозв'яже політичними методами дій. Діалог не можна вести на вулиці, а длявирішення проблем потрібно зібратися за «круглим столом». Але страйкипродовжувалися. Центром політичної боротьби залишався майдан св.Вацлава вПразі. 23 листопада 1989 року тут зібрався найбільший мітинг — близько 300тисяч чоловік. Не лише майдан, але й усі вулиці, які приля­гати до нього, булизайняті мітингуючими70. Крім студентів, сюди прийшли представникимайже усіх заводів столиці. Над головами мітингуючих майоріли сотні лозунгів з вимогами демократії, справед­ливостідля усіх, вільних виборів до всіх органів влади. Кореспондент «Правди»повідомляв з Праги, що він не бачив антисоціалістичних лозунгів. Дійсно, всігазети відмічали, що антисоціалістичних лозунгів на демонстраціях не було. Цефакт. Але вимоги, які висували демонстранти, могли бути здійснені лише за умовиглибокого, всебічного реформування соціалізму. І головною вимогою була вимогастворення нового уряду, позбавлення КПЧ керівної ролі.
На мітингу в Празі 23 листопада обговорювалося одневажливе питання — проведення 27 листопада 1989 року двогодинного загальногополітичного страйку. Виступаючий на мітингу робітник заводу ЧКД заявив, що цюідею підтримали більше 500 колективів Праги.
Наступного дня, 24 листопада 1989 року, на майданісв.Вацлава знов зібрався мітинг. Газета «Правда» справедливо відзначала, щопісля 17 листопада 1989 року молодь, а згодом і доросле населення, не покидалимайдану. Одні йшли для перепочинку, інші приходили їм на зміну. КПЧ і урядЧехословаччини втратили контроль над ходом подій, відставали від розвиткуситуації71. Десятки тисяч пражан, уже не лише студенти, але йдорослі, робітники і службовці, вимагали перебудови і демократизації. Середвиступаючих був О.Дубчек, секретар соціалістичної партії Я.Машек, керівникГромадянського форуму В.Гавел. О.Дубчек зокрема сказав, що події 1989 рокупоглиблюють програму оновлення суспільства, висунуту в 1968 році. Він вважав,що молодь діє активно, а все населення підтримує її. В.Гавел, виступаючи намітингу, заявив, що ГФ готовий іти на переговори з урядом. Підготовка дозустрічі уже почалася.
Рух протесту проти розправи над празькими студентамиохопив і Словаччину. Специфікою подій в Словаччині було те, що опозиція не малатакого впливу і такої організованості, як в Чехії. Перші студентські мітинги вБратиславі, Трнаві, Кошицях, Пряшеві, Банській Бистриці пройшли уже 18-20листопада. Студенти ряду вузів страйкували і постійно перебували на майданах, ав окремих вузах заняття продовж) палися, хоч відсутність студентів була доситьзначною Щовечора студенти словацьких вузів збиралися в театрах, кінотеатрах, увеликих конференц-залах, спортзалах і обговорювали становище в країні. Умітингах і зборах, крім студентів, брали участь різні прошарки місцевогонаселення, представники різних політичних сил. громадських організацій.
Серед виступаючих були й учасники подій І968 року.Особливо популярними були виступи керівників«Празької Весни» — О.Дубчека. активістів руху — М.Кусего. І І. Когута таін Оратори горили про те, що “осінь 1989 року продовжить весну 1968 року»
Скрізь схвалювалися рішення засудити криваву розправу надпразькими студентами, засуджували і лад. за якого подібне може трапитися.Особливо багато нарікань було на те, що не проводяться реформи, буксує процесдемократизації. На мітингах обирали активістів, яких направляли в різні ключкиСловаччини для організації руху oпopv  властям.
Уже під вечір, 18 листопада 1989 року, в конференц-заліБратиславського університету зібралися активісти студентських організацій, щобстворити єдиний орган керівництва рухом. Одні пропонували піти шляхом пражан істворити в Словаччині Громадянський форум. Більшість виступаючих відхилили данупропозицію і висловили думку, що не слід копіювати Чехію Усі зійшлися на тому,що єдина організація для керівництва рухом потрібна, що вона має діяти спільноз Громадянським форумом, але повинна мати власну специфіку як щодо формипобудови, так і щодо програми.
Післятривалого обговорення даного питання було прийнято рішення створити вБратиславі з представників усіх верств населення та усіх опозиційних групгромадсько-політичну організацію «Громадськість проти насиллям (ГПН) як органкерівництва народним рухом До складу організації увійшов 21 чоловік, серед якихактивісти руху -Ф.Гал. М.Жак М.Шінечка. О.Растер. робітник М.Цап. сторожЯ.Будай. драматург Л.Сопко, архітектор М.Філіргова72. Збори доручиликерівництву ГНП направити представників в усі значні міста Словаччини, скрізьстворювати подібні організації, очолювати рух протесту на місцях, протягомтижня підготувати програму дій. Недоліком було те. що до складу ГПН входилилише словаки і чехи. Тут не були представлені угорці, українці, іншінаціональності, що звужувало національну базу руху.
Важливі події в Братиславі та в інших студентських центрахСловаччини відбулися 21-22 листопада 1989 року. З Праги в Словаччину прибулиактивісти ГФ для налагодження безпосередніх контактів і обговорення плануспільних дій. У Братиславі роботу проводив член керівництва ГФ П.Заяць. Він уподробицях розповів братиславському активу про події 17 листопада 1989 року вПразі, вказав на те. що ряд газет, зокрема орган КПЧ «Руде право», орган КПС«Правда» необ’єктивно оцінювали події. Вони не розповіли правду прокровопролиття на майдані св.Вацлава. і закликав розповідати народу правду,привізши з цією метою відповідний агітаційний матеріал. Ряд активістів ГФ булонаправлено в Трнаву, Банську Бистрицю, Кошице та в інші студентські центри.
Досить активно розгорталися події серед студентстваСхідної Словаччини. Сюди прибули кілька представників ГФ — з Праги і ГПН — зБратислави і проводили пропагандистську роботу в Кошицях і Пряшеві. Під їхвпливом 21 листопада студенти східнословацьких вузів оголосили страйк, створилистрайковий комітет, який керував рухом. Замість занять студенти збиралися вконференц-залах, спортзалах і організовував дискусії навколо питань перебудовиі демократизації. Медики обговорювали зміни до Конституції Чехословаччини івимагали зняти четверту статтю про керівну роль КПЧ та удосконалити федеральнийустрій країни, щоб Чехія і Словаччина були дійсно рівноправними.73.Студенти технічного інституту обговорювали ситуацію в Чехословаччині після 17листопада 1989 року. Всі рішуче засудили розправу над празькими студентами ісхвалили програму Громадянського форуму: Під вечір в Кошицях була проведенадемонстрація перед ректоратом університету.
17 листопада приєднатися і студенти факультетів уПряшеві. Сюди прибули також представники з Праги і Братислави і виступили передстудентами, які зібралися в конференц-залі філософського факультету. Мітингпроходив дуже бурхливо. Усі хотіли висловитися, усі засуджували розправу надпразькими студентами. Учасники мітингу схвалили програму дій: вести боротьбуспільно з усіма студентами Чехословаччини за демократизацію та поглибленняперебудови. Студенти Пряшева обурилися тим, що про події в Празі вонидовідалися не з засобів масової інформації Чехословаччини, а з передач “ГолосуАмерики”.
Мітинг і демонстрації відбулися і в інших містах СхідноїСловаччини — в Міхаловцях, Гуменному, Бардійові, у яких брати участь переважноучні середніх спеціальних закладів. Східнословацька преса констатувала, що«неспокій серед студентів» викликали празькі посланці. Газета називала їхемісарами Праги і засудила їх дії. Це свідчило про те, що редакції газет все щене розуміли, які події розгортаються в Чехословаччині.
На 25 листопада 1989 року була підготовлена програма ГПН,яка складалася з дванадцяти пунктів. В основі програми словаків були ті жположення, що і в програмі Громадянського форуму в Чехії: скасування 4 статтіКонституції про керівну роль КПЧ і зміна всього статуту партії, надання повнихполітичних прав трудящим (свобода друку; зборів, демонстрацій, спілок),деідеологізація армії, органів правосуддя, учбових закладів і установ культури,створення правової держави, проголошення рівноправними всіх форм власності,збереження права соціального захисту74. Словаки включили в програмуі ряд інших вимог, які мали національний характер — це перетворення СловацькоїНаціональної Ради в справжній парламент, в якому були б представлені усіполітичні партії та верстви населення, реформування федерального устрою з метоюодержання Словаччиною дійсної рівноправності з Чехією, забезпеченнярівноправності усім громадським організаціям. Під час обговорення програми чехиактивно підтримували національні вимоги словаків. Схвалення програми ще більшеактивізувало широкий рух в Словаччині.
Важливим у розвитку подій був двогодинний страйк,призначений на 27 листопада 1989 року. Для підготовки і керівництва страйкомбуло створено з представників різних партій і громадських організаційЦентральний страйковий комітет. Ставлення до страйку було неоднозначним. Урядвиступав проти, пропонував обговорити всі проблеми за «круглим столом».Громадянський форум, сотні трудових колективів виступали за проведення страйку.І страйк відбувся.
Центром подій знов стала Прага. Опівдні, в центрістолиці, зібрався мітинг. Прибуло близько 250 тисяч чоловік. О 12-й годинізагули заводські сирени, задзвонили дзвони, зупинилися поїзди. Почавсязагальний страйк. Він тривав до 14-ої години і по всій країні пройшоворганізовано75.
На майдані св.Вацлава тим часом тривав мітинг. Виступаликерівники ГФ. представники заводів, учні, митці. Усі вимагали проведенняглибоких реформ, які «відкриють новий, вільний і демократичний шлях розвиткучехословацької історії». Преса справедливо відмічала, що мітинги і страйки 27листопада — це вже не просто виступи студентів, а боротьба всього населенняпроти тоталітарної системи, проти диктатури КПЧ, проти всього віджилого, щозаважає успішному рухові вперед.
Мітинг і страйки організовано пройшли в Брно. МалійОстраві. Оломоуці та в інших містах. У Брно на мітингу зібралося близько 50тисяч чоловік, в Оломоуці — понад 30 тисяч. Малій Остраві — 25 тисяч. Учасникимітингів схвалювали програму дій ГФ. засуджували політику уряду, якийізолювався від мас. не реагує на їх запит, наказує органам безпеки придушуватирухопозиції.
Організовано проходили виступи населення 27 листопада вСловаччині. У Братиславі студенти, робітники, службовці зібралися на майданіСловацького народного повстання — всього близько 50 тисяч чоловік. Усі учасникимітингу трималися за руки, символізуючи тим самим єдність народу в боротьбі засвої права. Оратори критикували політику КПЧ, уряду Чехословаччини, вимагалипроведення реформ, здійснення програми ГФ і ГПН. Висловлювалася думка про те,щоб новий демократичний уряд, створений на плюралістичній основі, негайновирішив усі проблеми, які стоять перед чехословацьким суспільством. Мітинг проходивмирно, всі висловлювали думку, що вимог потрібно добиватися тільки мирнимизасобами. Окремі оратори закликали до насилля, але всі засуджували їх. Насилля- не наш метод дій. — заявляли виступаючі. У цей же день майже на всіхпідприємствах Братислави, в торгових установах, на транспорті пройшовдвогодинний страйк.
 Організовано відбувалися мітинг і загальний страйк уКошицях. Студенти трьох вузів, представники промислових підприємств, будов,службовці установ зібралися перед бібліотекою з вимогами демократизації,перебудови. До учасників мітингу звернулися представники ГФ і ГПН. Закликалиборотися за здійснення програми двох організацій. Виступаючі заявляли, щонаселення протестує не проти соціалізму, а вимагає його вдосконалення. Набагатьох транспарантах було написано: «Ми за демократичний соціалізм!».«Демократичні права і свободу — усім народам!» З 12-ої до 14-ої години на всіхпідприємствах роботи були припинені.
Під такими ж гаслами відбувалися мітинги і страйки вПряшеві. Попраді.  Гуменному. Вранові — в усіх містах і навіть містечкахСхідної Словаччини. У Гуменному на мітинг зібралися близько 5 тисяч учнів середніх шкіл, робітників іслужбовців. Головними лозунгами були: «Реформи і демократія!». «За соціалізм — без хиб!». Учасники мітингу засудили кровопролиття в Празі, говорили пронеобхідність прискорення реформ. На всіх заводах і фабриках, в школах іустановах були створені організації ГПН всі схвалювали її програму.
У багатьох містах Східної Словаччини в мітингах бралиучасть і делегації від великих сіл, що було яскравим свідченням широкогорозмаху народного руху. Всього у виступах взяло участь близько 80% мешканцівкраїни.
Мітинги, демонстрації й страйки, проведені 27 листопадаІ989 року, засвідчили подальше наростання боротьби проти системи тоталітаризму.Висунута ГФ і ГПН програма торкалася не лише політичних, але й соціальних основсуспільства. Події розгорталися мирно, без ексцесів. У цьому велика заслугаорганізацій ГФ і ГПН. Вони організували боротьбу і визначили її форми і методидій. забезпечили порядок без застосування сили.
Важливим у «ніжній революції», що визначило її характер,був переговорний процес між силами опозиції — ГФ та ГПН. з одного боку, іурядом Чехословаччини та керівництвом КПЧ. з другого боку. У переговорномупроцесі втілювалася ідея мирного розв’язання усіх наболілих питань.
Ініціатором переговорного процесу став новий голова урядуЧехословаччини Л.Адамец. Проти ініціативи виступили ряд членів уряду ібільшість керівництва ЦК КПЧ. Але Л.Лдамец 21 і 22 листопада 1989 року все жзустрівся з представниками  ГФ. Він розповів про хід перебудови в країні йзаявив, що як голова уряду готовий обговорити усі наболілі питання зпредставниками різних громадських організацій.
Перша офіційна зустріч представників ГФ і ГПН зпредставниками уряду відбулася 26 листопада 1989 року в Синій залі Палацупраці, в Празі. Делегацію ГФ і ГПН очолював В.Гавел. У складі делегації булиактивісти руху З.Ічінські, В.Малі. Е.Крішейова, П.Чепка. Делегацію Уряду очоливпрем'єр-міністр Л.Адамец. У складі делегації також було одинадцять чоловік,серед яких — міністр М.Чалфа, секретар Союзу Чехословацької молоді В.Могорита.вчені — Я.Крайчі і М.Озарчук. Вів засідання «круглого столу» секретарсоціалістичної партії В.Кучера76.
Як свідчать опубліковані згодом протоколи, переговорипроходили в коректній формі. Керівники представили склад своїх делегацій івисловили задоволення з того, що могли зустрітися за «круглим столом». Обидвісторони погодилися з тим, що ситуація в Чехословаччині дуже складна, і потрібнознайти шляхи мирного врегулювання проблем. Л.Адамец як голова федеральногоуряду пропонував обговорити питання про загальний страйк, призначений на 27листопада 1989 року. Він закликав відкликати рішення ГФ і ГПН про проведеннястрайку, оскільки це завдасть відчутного удару по економіці країни. Якщо жстрайк і проходитиме, все ж потрібно закликати транспортників і робітниківбезперервних процесів не страйкувати. Л.Адамец далі заявив, що Уряд зрозумінням ставиться до всіх вимог ГФ і ГПН, розглядатиме їх почергово, але беззовнішнього тиску.
Дуже короткими були виступи В.Гавела. Він роз'яснивситуацію зі страйком і сказав, що призупинити його уже неможливо. По всійкраїні створено страйкові комітети і вони відповідають за організаціюпроведення мітингів і страйків, які повинні продемонструвати силу ізгуртованість народу. Далі В.Гавел зупинився на першочергових завданнях, якіпотрібно було вирішувати: усунути від влади всіх осіб, які скомпрометувалисебе. Йшлося про усунення з посад Г. Гусака, М.Штепана, міністра внутрішніхсправ Ф.Кінчі. Учасники наради погодилися з пропозицією77.
Перші переговори Л.Адамца з В.Гавелом показали, щоспільну точку зору на найскладніші проблеми можна все ж віднайти.Наступназустріч делегацій в такому ж складі відбувалася 29 листопада 1989 року. Л.Адамецпроінформував присутніх про те. що вже зробленоза останні дні. асаме: проведено кадрові зміни і готуютьсязаходи щодо їхреалізації.На нараді виступили В.Гавел. З.Ічінські, В.Кучера, представникзаводуЧКДП.Мілер. М.Чалфа. В.Клаус. З усіх питаньбуло знайденоспільну точку зору
Активно обговорювалиситуацію в країні партійніорганізації КПЧ Відомо, що події вЧехословаччині в листопаді 1989 рокузачепили основи політики КПЧ. Основнийвогонь критики був направленийсаме проти партії комуністів, якамала керівне становище в країні. Колипочалися студентські виступи, підтриманіусім населенням. керівництвоКПЧрозгубилося. Не допомогли і консультації Москви. Більшістькерівництва КПРС. втому числі і М.Горбачов, вважали. що події в Чехословаччиніє внутрішньою справою країни і нехай керівництвовирішує їхсамостійно.Учасник подій Ю.Валента зазначає, що М.Горбачов підтримуваврежимМ.Якеша до останньої хвилини і почав відходити від нього лише напередоднікритичних  подій78.
Уже 20-21 листопада1989 року усі організаціїобговорювали ситуацію в країні. Ретельнообговорили питання політичногостану позачергові пленумипразької та братиславської міських організаційКПЧ. У ті ж дні пройшлипленуми ряду крайкомів — Південночеського.Середньочеського, Західнословацького. Якповідомляла преса, набільшості пленумівне було дано принципової оцінки подіям 17 листопада1989 року. Більшістьпартійного активу вважали, що збереження порядкувимагало активних дійорганів правопорядку. Масові демонстрації вЧехословаччині продовжуваливидаватися за провокації іноземних розвідок.
Інша атмосфера запанувалана позачерговому пленуміЦК КПС, який відбувся25 листопада1989 року. Пленум пройшов підгаслами критичної оцінки ситуації в країні, коли боротьба охопила ужебільшість суспільства. Керівництво КПЧвизнало свої провали, своювідповідальність за стансправ у країні, за наслідки розправи надстудентами 17листопада 1989 року іподало у відставку79.У нових керівних органах КПЧнезнайшлося місця ні для М.Якеша.ні для Г.Гусака, ні для В.Біляка, нідля десятків іншихкерівників.Старші. ортодоксальнийсклад Президії ЦК КПЧвідійшов в історіюПленум обрав новий склад Президії ЦК КПЧ. Генеральним секретарем ЦК КПЧ ставК.Урбанск. Пленум схвалив рішення, в якому висловлювалася готовність розпочатидіалог з усіма політичними силами, які визнають і дотримуються КонсолідаціїЧехословаччини. Дальша ситуація в країні в значній мірі залежала під того, якуполітику поведе нове керівництво КПЧ
Одним з центральних питань, яке розглядалося на пленуміЦК КПЧ, на пленумах крайкомів і міськкомів партії, була переоцінка подій1968 року Пленум ЦК КП Словаччини і Празькою міськкому на відміну від “Уроківкризового розвитку”, де події оцінювалися як контрреволюційні, говорили про нихяк спробу реформ суспільства і оновлення соціалізму. Введення іноземних військпленуми оцінили як грубе втручання у внутрішні справи Чехословаччини80. Переоцінка подій 1968 року повинна булапіднести авторитет КПЧ в суспільстві. На пленумах також висловлюваласяготовність вести діалог з усіма політичними силами країни. У більшості країв, увеликих містах також були проведені кадрові зміни: старе керівництво подавало увідставку. а на їх місце обирався новий склад крайкомів і міськкомів КПЧ.
Новий пленум ЦК КПЧзібрався 27 листопада 1989року. Він розглянув два питання: ситуація в Чехословаччині в зв’язку зпроведенням загального страйку, і дальші кадрові зміни. З основною доповіддювиступив генеральним секретар К.Урбанск. Він охарактеризував становище в країніяк критичне, визнав, що КПЧ відставала від розвитку подій, не контролюваласитуацію. К.Урбанск запропонував скликати позачерговий XVIIIз’їзд КПЧ. який має обговоритиситуацію і визначити програму дій. обрати нові керівні органи  Пленум ухваливскликати XVIII з'їзд КПЧ 26 січня 1990 року
На пленумі були розглянуті і кадрові питання. До складуПрезидії ЦК КПЧ було обрано сім нових членів, а М.Штопана. М.Заваділа.И.Ленарта. які кілька днів тому були обрані до складу Президії, звільнено відсвоїх обов'язків. На адресу цих членів Президії було багато критики на пленумахкрайових і міських парторганізацій. Від членства в Президії ЦК КПЧ булизвільнені також секретар Середньочеського крайкому И.Гаман іПівденноморавського крайкому В.Гозман. Прискорюючи підготовку до XVIII з’їзду ЦК КПЧ на початку грудня 1989року опублікував два важливих документи Перший визначав строки проведення виборів у первинних організаціях. пленумів райкомів і крайкомів, на яких оборюватиметься нова програма дійдо XVIIIз’їзду Як головне завдання ставилося докорінно оновитисклад керівних партійних організацій, обрати до керівництва людей. які знаютьсправу і готові працювати на перебудову
Другий документ — проект Програми дій, який повинензатвердити XVIII з їзд ЦК КПЧ Він називався“За демократичне соціалістичне суспільство в ЧССР) Документ давав глибокухарактеристику складної політичної ситуації в Чехословаччині і накреслювавшляхи виходу з кризи. У документі справедливо зазначалося, що внаслідокнеправильної політики КПЧ, оцінку якій дасть XVIII з’їзд, країна зайшла в кут, наявнаглибока деформація соціалізму81.
Важливим було те, що документ ЦК КПЧ засудив корінниківпартії Він закликав перебудувати КПЧ. перетворити її на гуманістичних ідемократичних засадах. Партія виступала за широку політичну дискусію з усіма політичними партіями ірухами, за збереження соціалізму, його реформування і удосконалений.
По-новому оцінював Документ і події 1968 року Це булa спроба оновлення соціалізму нагуманістичних і демократичних засадах. Але справа була зірвана п’ятьма країнамиОВД, які ввели війська в Чехословаччину і силою зброї придушили реформи.Введення іноземних військ 6уло невиправданим.а рішення про це — незаконним Після 1968 року з партії було виключено майже 500тисяч комуністів. серед них дужебагато чесних членів КПЧ. Документ закликав їх знову вступати в ряди парти.
Оцінюючи новий документ ПК КПЧ кореспондент “Правди”відмічав, що документ знайшов широкий відгукне лише серед комуністів, але і в рядах інших політичних партій і організацій.У повідомленні зазначається, що КПЧ залишиться єдиною політичною партією, якависунула чітку програму оновлення суспільства дна на базі його консолідації.Думаю, що такий висновок є переоцінкою ролі КПЧ. оскільки програму оновлення затиждень до нього висунула і схвалила па пленумі ЦК Соціалістична партіяЧехословаччини. Варто було підкреслити, що програма дій підготовлена ззапізненням. коли уже визначальний вплив у країні мали Г Ф  ГПН.
Поки ЦК КПЧ готував нову програму дій, в Празі зібралисячлени Федеральних зборів ЧССР^ на яких розглядалося питання про політичнуситуацію в країні. Йдучи назустріч численним побажанням трудових колективів, атакож беручи до уваги вимоги ГФ і ГПН, Федеральні збори скасували 4 статтюКонституції ЧССР, в якій говорилося про керівну роль КПЧ, а також параграф 6статті, де йшлося про керівну роль КПЧ в Національному фронті чехів і словаків.Відтоді КПЧ перестала бути керівною силою, а перетворилася в одну з політичнихпартій країни82.
Вилучена була з Конституції і стаття, яка передбачаланавчання в школах в дусі марксизму-ленінізму. Навчання вирішено було проводитив дусі наукового пізнання і у відповідності з принципами патріотизму, гуманізмуі демократії. Було прийнято рішення також розпустити політоргани в армії та системіМВС, в органах юстиції, в апараті президента. Рішення з цих важливих питаньбули прийняті одноголосно83. Вперше в історії Федеральних зборівобговорення питання про зміни в Конституції передавалися по телебаченню прямоютрансляцією. ЦК КПЧ від 1 грудня 1989 року довелось працювати в нових умовах — умовах рівноправності усіх політичних партій.
Під цими гаслами в середині грудня 1989 року пройшлирайонні і крайові партійні конференції. Обговорюючи програму дій, комуністи ужевиходили з нових реалій: КПЧ не є керівною силою. Скрізь було оновлено складміськкомів, райкомів і крайкомів КПЧ. Комуністи давали принципову оцінкустановища в країні, вимагати прискорення перебудови і КПЧ, і всього суспільногожиття держави.
На крайовій конференції в Брно виступив генеральнийсекретар К.Урбанек, який наголосив, що нинішнє становище в Чехословаччині — цене криза соціалізму, а криза деформованої адміністративної бюрократичноїсистеми, що стала гальмом суспільного розвитку; і вона повинна бути усунена;комуністи підтримують програму переведення економіки на ринкову систему. ДаліК.Урбанек підкреслив, що КПЧ і в нових умовах продовжуватиме активно захищатиінтереси народу. Цим вона зможе завоювати авторитет як одна з політичних силкраїни.
Поряд із змінами в складі КПЧ відбувалися зміни і впрофспілковому русі. На загальнодержавних зборах профактиву було висловленонедовіру Центральній раді профспілок та іншим офіційним профспілковимструктурам. Делегати прийняли рішення, яке рекомендувало Центральній радіпрофспілок не займатися виробничими питаннями, а зосередити увагу- на захистісоціальних інтересів трудящих.
У ті дні країну облетіли ще дві важливі звістки, щосвідчили про поглиблення змін і формування нових структур. 8 грудня 1989 рокупрем'єр-міністр Л.Адамец — прихильник реформ відмовився від посади. Виступаючипо телебаченню, він заявив, що не може нормально працювати під постійнимзовнішнім тиском84.
Того ж дня на прес-конференції, яку проводив керівник ГФ В.Гавел, обговорювалося питання проперспективне формування нових державних структур. На запитання, як себе бачитьв подальшому, В.Гавел відповів: «Я письменник, а не політик, але інтересисуспільства завжди ставив вище особистих. Якщо буде необхідність, я готовийвзяти на себе і функції президента»85.
Дальшим розвитком змін у Чехословаччині було формуваннянового складу Федерального уряду. Після тривалих переговорів з керівництвом ГФ,лідерами різних політичних партій було вирішено створити коаліційний уряд. 10грудня 1989 року він був сформований і прийняв присягу. Це був Уряднаціональної злагоди, на чолі якого стояв один з поборників реформ, висунутийКП Словаччини, М.Чалфа. До складу уряду увійшов 21 чоловік, з яких 10 — члениКПЧ, 7 -безпартійні, два представники соціалістичної та два — народної партії86.Серед членів уряду було чимало активістів «Празької Весни» 1968 року.Віце-прем'єром став Я.Чарногурський, який не один рік відсидів у тюрмах.Міністром закордонних справ був обраний І.Дінстбир, якого раніше виключили зКПЧ, звільнили з роботи і який працював пічником.
Тогож дня новий уряд було сформовано і в Братиславі, який очолив також прихильникреформ — академік М.Чіч. Після подій 1968 року його було виключено з рядів КПЧ.У попередньому уряді він обіймав посаду міністра юстиції. До уряду ввійшли шістькомуністів і дев'ять безпартійних. Вперше до уряду Словаччини як міністрвнутрішніх справ увійшов В.Мечіар, який пізніше очолив уряд незалежноїСловаччини. Склад уряду було погоджено з керівництвом ГПН. Газета «Правда»справедливо зазначала, що після створення урядів ситуація в Чехословаччинізначно поліпшувалася.
3.5Зміни в політиці КПЧ після початку “Ніжної революції”
До нових умов. які створювалися в країні, прагнулапристосуватися і КПЧ. Керівництво партії прискорило підготовку до чергового XVIII з "їзду. Раніше планувалосяпровести з" їзд у січні 1990 року, а провели його 20-21 грудня 1989 року,в Палаці культури, в Празі. На з’їзд прибуло 1618 делегатів, обраних накрайових конференціях На прес-конференції зазначалося, що із старого складу ЦККПЧ делегатами з "їзду було обрано лише 18 чоловік, решта булипредставниками нового складу. З їзд проходив у нових умовах: КПЧ уже не булакерівною силою, а лише однією з політичних партій. Головним завданням з'їздубуло оцінити становище, яке склалося після 17 листопада 1989 року, визначитиформи і методи дальшої діяльності КПЧ як однієї з політичних партій.
З основною доповіддю на з'їзді виступив генеральнийсекретар ЦК КПЧ К.Урбанек. Оцінюючи ситуацію в партії та країні, він відвертосказав, що КПЧ опинилася в стані глибокої кризи, яка викликала і кризу всьогосуспільства. Головну причину кризи доповідач вбачав у сталінських деформаціяхпартії та суспільства, які полягали в недемократичних, централістичнихадміністративно-директивних методах л правління, а ті в свою чергу паралізувалидіяльність КПЧ. не дозволяли їй своєчасно реагувати на запити життя, призводилидо грубих порушень норм демократії, партійного життя, відриву КПЧ від народу.
За прикладом КПРС в Чехословаччині було проголошеноперебудову, але КПЧ не зуміла її здійснити. Ускладнилася ситуація векономічному і соціальному розвитку країни. Особливо складною вона була вкадровій політиці. Вузьке коло керівників захопило все в свої руки і робило зпартією і країною все. що хотіло. Діяло керівництво безконтрольно. Це іпризвело КПЧ до кризи. Партія втратила позиції в країні. Лише за один місяцьпісля подій 17 листопада з рядів КПЧ вийшло понад 62 тисячі чоловік. Припинилироботу майже 3.5 тисячі первинних партійних організацій. З "їзд бувпокликаний покласти кінець такому становищу.
Обговорювалися доповіді досить бурхливо. Виступило понад40 делегатів. Усі говорили проте, як вийти  кризи, як далі працювати, щобповернуті КПЧ довіру народу. Делегат П.Димл постави питання про покарання усіхтих, які привели КПЧ до кризи,. висловив недовіру Президії ЦК КПЧ і вніспропозицію реорганізувати вищі органи партії  Делегат під празької організаціїП Минаржик вважав, що вина за кризу лягає не лише на керівництво. але і на всіхчленів КПЧ. Усі виступаючі дійшли згоди, що КПЧ повинна бути докорінноперебудована. необхідно змінити її статут.
З'їзд схвалив важливий документ – “Звернення до громадянЧССР”, у якому давалася глибока оцінка становища в КПЧ і країні, висловлювалосявибачення за події 17 листопада 1989 року.
На другий день роботи з’їзд схвалив програму дій, щодістала назву “За демократичне, соціалістичне суспільство в ЧССР”87. У документі зазначалося, що КПЧ виступає,за глибокі перетворення. за створення демократичного, соціалістичногосуспільства, в якому пануватиме справжня влада народу. Сама КПЧ повиннадокорінно перебудуватися. “Ми виступаємо за повну свободу мислення. говорилосяв програмі, духовну і культурну творчість,  обмінінформації, підтримуємо свободу поглядів, переконань і віросповідання”. Основузгуртування з народом партіявбачала в боротьбі за соціальну справедливість. КПЧ виступала, а повнуреалізацію творчих сил народу.
З’їзд вніс зміни в структуру керівних органів влади булоліквідовано Президію ЦК КПЧ і створено Політичний виконавчий комітет іСекретаріат ЦК. У рішенні зазначалося, що Президія ЦК обюрократилася, вскладних політичних ситуаціях своєчасно не реагувала на події, відірвалася відрядових комуністів, первинних парторганізацій. Головою Політичного виконавчогокомітету КПЧ обрали Л.Адамца, який виступав як прихильник реформ і мав тісніконтакти з ГФ і ПІН. Першим секретарем ЦК КПЧ з’їзд обрав В.Могориту, колишнього голову Союзу Соціалістичноїмолоді.
З'їзд схвалив важливі рішення. Але все це робилося звеликим запізненням. Чехословаччиною уже керувалиГФ і ГПН. Країна поривала із соціалізмом і йшла назустріч європейськимдемократіям, які також були не без помилок і вад Влада КПЧ рухнула. Для цьогобуло потрібно всього 10 тисяч хвилин.88
Коли з'їзд КПЧ закінчував роботу, мало хто звертав на цеувагу. Кореспондент «Правди» С.Вторушин повідомляв, що на будинках і парканах вПразі розклеєні десятки різних плакатів, лозунгів, але на підтримку КПЧ небачив жодного. Це свідчило про різке падіння авторитету КПЧ, яка ще не такдавно була керівною силою країни і на кожному фасаді були лозунги: «Хай живеКПЧ!». На багатьох плакатах і лозунгах містилися відверті випади проти КПЧ. Алелозунгів на захист КПЧ — жодного.
Тим часом, 4 грудня в Москві відбулась нарада учасницьВаршавського Пакту. Кремль і його союзники формально виз­нали, що вторгнення уЧехословаччину у серпні 1968 року було незаконним89. Спільна заява, прийнята в кінці наради,ознамену­вала остаточну відмову від брежнєвських принципів і відкрива­ла шляхдо революційних сил у колишніх країнах-сателітах. Ви­ходом для Чехословаччинита інших країн радянського типу бу­ло позбавитись пережитків політичної таекономічної системи, що важким тягарем тиснула на особистість. У новорічномузвер­ненні Гавел підкреслив, що демократію необхідно будувати за­ново насоціальних засадах, зруйнованих корупцією, некомпе­тентністю і цинізмом. Гавелговорив не тільки про економічний застій, а перш за все про втрату почуттялюдської довіри, солідарності та знецінення моральної структури суспільства. Цебули найтяжчі хвороби, які комунізм залишив у спадщину:
У Чехословаччині ж увага пражан, населення всієї країни22 грудня 1989 року була прикута до переговорів за «круглим столом», дезібралися представники 14 політичних партій і суспільно-політичних формувань. Обговорювалисядва важливих питання: вибори президента і голови Федеральних зборів. Учасникинаради досягли взаєморозуміння з даних питань. Було прийнято рішеннярекомендувати на посаду президента керівника ГФ В.Гавела, а на посаду головиФедеральних зборів — керівника «празької весни» О.Дубчека. 29 грудня 1989 рокучлени Федеральних зборів таємним голосуванням обрали президентом В.Гавела.Головою зборів став О.Дубчек. Цим закінчився перший етап «ніжної революції».Переможцями вийшли ҐФ і ГПН. Країна зробила рішучий політичний поворот90
 
3.6 Новий курс внутрішньої політики після перемоги“Ніжної революції” в Чехословаччині
У підсумку бурхливих листопадово-грудневих подій 1989року в Чехословаччині почала створюватися нова система політичних, а потімекономічних і соціальних відносин. Відійшла від влади КПЧ і перетворилася водну з політичних партій. Розширився склад Федеральних зборів за рахунокактивістів ГФ і ГПН. Вступаючи в 1990 рік, Чехословаччина почала робити першікроки на шляху формування нової системи, нової внутрішньої та зовнішньоїполітики.
Своєрідною програмою перших перетворень відходу відсистеми адміністративно-командної до демократичної було новорічне посланняпрезидента В.Гавела чехословацькому народу 1 січня 1990 року. У першій частиніпослання говорилося, що після 17 листопада 1989 року зроблено перший крок нашляху до дійсної демократизації, до влади прийшов коаліційний уряд, урядреформ, уряд дальшого руху Чехословаччини вперед до європейської цивілізації.Те, що відбулося в Чехословаччині, було б неможливим «без змін в РадянськомуСоюзі. Польщі, Угорщині, в НДР та інших країнах». Без впливу подій із сусідніхкраїн наші переміни «не мали б такого чудового мирного характеру»91.
Наступне велике завдання, яке стоїть перед народамиЧехословаччини, — говорив далі В.Гавел, — є проведення вільних виборів набагатопартійній основі. Хто переможе на виборах у чесному і принциповомусуперництві, той і буде при владі. І річ не в тім. яка партія чи політичнатечія переможе, головне, щоб на виборах перемогли ті сили, які вгромадянському, політичному, професійному аспекті є кращими в країні. Вонизможуть повести чехословацьке суспільство вперед. На завершення В.Гавел сказав:«Можливо спитаєте мене, про яку республіку я мрію? Відповім вам: про республікусамостійну, вільну, демократичну, про республіку економічно процвітаючу тасоціально справедливу. Коротше кажучи, про республіку, яка служить людині, атому може сподіватися, що і людина послужить їй. Про республіку всебічнорозвинутих людей, бо без них неможливо вирішити ні однієї проблеми: людських,економічних, соціальних, екологічних, політичних»92.
Курс президента підтримувала переважна більшістьнаселення Чехословаччини. оскільки він витікав з реалій, які склалися вЧехословаччині на початку 1990 року. Кореспондент «Правди» в Празі С.Вторушин,який бачив усе на власні очі, писав, що відбувається рішуча політизаціячехословацького суспільства. Взято курс на будівництво нової системи, іповороту до старого уже немає й бути не може93. Кожного дня вносилисякорективи у всі сфери життя: в економіку, управління, соціальну сферу,культуру, в зовнішню політику. Це є логічним продовженням програми, висунутої вперші дні розвитку «ніжної революції». Соціологічні дослідження, проведені напочатку 1990 року, засвідчили, що новий курс політики активно підтримувалопонад 80 відсотків населення. Усі готові були будувати нову Чехословаччину,незважаючи ні на які труднощі, всі засуджують минуле тоталітарної системи165.Чехословацький вчений і політик І.Немечек справедливо писав у ті дні, щостарому соціалізму настав кінець94.
Уже на початку 1990 року постало питання, якою повиннабути назва нової Чехословаччини. Одні, переважно ліві сили, вважали, щопотрібно зберегти стару назву, що в чехословацькому суспільстві є великітрадиції соціалізму. Представники ГФ і ГТ1Н. в першу чергу президент В.Гавел.рішуче виступали протії збереження старої назви. Вони вимагали назви країни –Чехо-Словацька Федеративна республіка і нової атрибутики, які б відображалиповний курс, по якому розвиватиметьсякраїна. Федеральні збори затвердили нову назву і нову форму атрибутики Того, хто тоді тримався за старе вЧехо-Словаччнні. вважали б інопланетянином
На новому етапі революції удосконалювалися форми і методидержавного правління. У січні 1990 року при канцелярії президента була створенаконсультативна рада, до якої увійшло ряд вчених Чехо-Словаччини. в переважнійбільшості своїй іноземні вчені Німеччини. Австрії. Франції. Данії. Англії.Головою ради консультантів стан німецький економіст і соціолог К.Шварценберг.Рада визначила напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, перебудови усіх сфер життя чехословацькогосуспільства. При канцелярії президента створили шість секцій – внутрішньоїполітики, зовнішньої політики, культури, економічної, соціальної політики іюридичну. Окремо була створена рада з військових питань.
Значна робота проводилася по перебудові органівправопорядку, на які лягала найбільша провина за події 17 листопада 1989 рокута переслідування опозиції. Протягом кінця 1989 — початку 1990 років були здійснені кадрові зміни в органах МВС.державної безпеки, прокуратури, судів. Було замінено понад 90 відсотків кадрів.Прихильників старого режиму перевели на іншу роботу або залишили безробітними,а в органи залучали досвідчених з-поміж активістів «празької весни» 1968 року.ГФ і ГПН. Преса відзначала, що президент створює надійну службу захистуКонституції. Перед органами ставилося завдання збереження завоювань революціїта боротьби проти іноземних розвідок.
Органи правопорядку зміцнилися і внаслідок проведеннядепартизації. До березня 1990 року в усіх органах буди розпущені парткоми КПЧ.які раніше диктували свої вимоги, і утвердилася конституційна законність.
Ідеї революції втілювалися і в створенні багатопартійноїсистеми. Уже в кінці 1989 року, коли авторитет КПЧ різко впав, зросла рольінших політичних партій. На перше місце виходила Чехословацька соціалістичнапартія, в рядах якої вже нараховувалося близько 400 тисяч чоловік, більшість зяких вступили в неї в ході розвитку революції. Партія провела з'їзд, обговорилапрограму дій, яка повністю консолідувалася з програмою ГФ і ГПН. Це піднесло їїавторитет серед мас. Партія мала двох представників в уряді і активноготувалася до червневих виборів 1990 року.
Дедалі більшу роль відігравала в політичному життісоціал-демократична партія. Відомо, що вона була силоміць об'єднана з КПЧ у1948 році Тепер в умовах кризи КПЧ старі соціал-демократи першими виходили зКПЧ і утворили Чехо-Словацьку соціал-демократичну партію. В ряди партії вступилиі ті члени КПЧ, яких було виключено після подій 1968 року. Кількість ЧСДП небула великою. На початку 1990 року в її рядах нараховувалось близько 40 тисяччоловік. Партія завойовувала дедалі більший авторитет, зокрема серед робітничихколективів Чехії та Моравії. Авторитет соціал-демократів піднесло те, що вонипершими з політичних партій поставили питання про виведення Радянської Армії зЧехо-Словаччини і навіть встановили строк — 31 травня 1990 року. Партія такожактивно готувалася до червневих 1990 року виборів.
У січні 1990 року була створена заборонена у 1948 роціаграрна партія. На Установчий з'їзд прибуло близько 600 делегатів з усіх кінців Чехо-Словаччини. Делегати вподробицях обговорили ситуацію в країні, накреслили програму1боротьби за демократизацію і розв'язання аграрного питання. Головою партії ставаграрій — доцент Ф.Грнка. На початку 1990 року в рядах аграрної партії булоблизько 12 тисяч членів.
Ряд політичних партій успішно діяли в Словаччині — ценародна партія, партія словацького відродження, партія свободи, католицькапартія, християнсько-демократична партія та ін. У їх програмах, крім вимогидальшого розвитку демократизації, містилися і вимоги з національного питання — повна рівноправність чехів і словаків, удосконалення федерації.
Наприкінці січня 1990 року була зареєстрована 38-мапартія Незалежна ліва, яка об'єднувала представників різних політичних сил.Чотири політичні партії об'єднатися в Республіканську унію, яка поставила своїмзавданням пропаганду приватної власності95.
Найскладніший період переживана КПЧ. Після XVIII з'їзду партія докладала зусиль дляліквідації допущених раніше помилок. пристосовувалася до нових методів роботи.З рядів КПЧ було виключено сотні колишніх керівників, в тому числі й колишніхгенерального секретаря ЦК М.Якеша. президента Чехословаччини Г.Гусака. рядчленів Президії ЦК КПЧ, на яких лягала відповідальність за кризу, за допущеніпартією помилки. Але авторитет КПЧ не тільки не зростав, а протягом першоїполовини 1990 року продовжував падати. Протягом короткого періоду партквиткиздали близько 400 тисяч членів КПЧ. Особливо великий був відсів з рядів партіїу Словаччині96. На середину 1990 року в рядах КПС залишилася лише половина тієї кількості, щобула влітку 1989 року. А колишній перший секретар ЦК КПС В.Шалгович покінчивжиття самогубством97. Великий резонанс викликано те, що всічні 1990 року з рядів КПЧ вийшло ряд членів федерального уряду на чолі зпрем'єр-міністром М.Чалфою.
Газета «Свободне слово» — орган Чехословацькоїсоціалістичної партії писала про дану ситуацію так: ряди партії покидаютькар'єристи. Секретаріат ЦК КПЧ з цього приводу дав більш широке роз’яснення:“Виходять з рядів КПЧ частина тих, які багато років чесно працювали, а теперрозчарувалися в усьому. Потім виходять ті, які розгубилися в складнійполітичній ситуації. Дуже багато виходять чесних членів КПЧ, на яких тиснуть збоку різні політичні сили, нерідко навіть погрожують, а захисту шукати ніде.Нові влади з комуністами не рахуються. Таких потрібно просто зрозуміти. Нарештідійсно виходять з КПЧ кар’єристи. Це повинно піти на користь КПЧ”.
Словацькі комуністи гостро поставили питання про М.Чалфу.Вони не погодилися з його мотивуванням виходу з КПЧ тому, щоб не належати допартій, а як прем'єр-міністр бути над партіями. У листі ЦК КПС зазначається, щоМ.Чалфа був рекомендований до складу уряду міжнаціональної злагоди не якспеціаліст, а як член КПЧ, і словак за національністю. Комуністи Словаччинизасудили вчинок М.Чалфи. Секретар ЦК КПЧ В.Могорита зазначав, що партію нетільки лишають, до неї вступають і нові члени, переважно молодь. Це, однак,справи не міняло. Партія поступово втрачала вплив на маси, на політичне життякраїни.
Не змінило ситуацію і те, що в кінці березня 1990 рокуспеціальна комісія ЦК КПЧ опублікувала звіт про події 1968-1969 років. Документдавав нову оцінку необхідності реформ у той період: січневий 1968 року пленумвідкрив простір для реформ соціалізму, позбавлення суспільства від сталінськихдеформацій. Дані зазначалося в документі, що реформи підтримували більшістьнароду і багато комуністичних партій світу. Але проти виступили СРСР. НДР,Польща, Угорщина. Болгарія, і в серпні 1968 року ввели війська й придушилиреформи; за часів Г.Гусака почали відроджуватися старі сталінські принциписоціалізму, що призвело Чехословаччину до кризи 1989 року. У документіговорилася правда про події 1968 року.
Удару по КПЧ завдало і те, що від неї було відібраномайно і передано державним орґанам влади, або громадським організаціям, учбовимчи лікувальним  закладам. Апарат КПЧ було скорочено більше, ніж на 80 відсотків98.Реальної перспективи КПЧ не мала. Новий уряд, особливо президент В.Гавел,вимагав звільняти комуністів з посад, які вони обіймали, переводити їх на іншіділянки роботи. Учасники подій відзначають, що покарання керівного складукомуністів у 1990 році було значно більшим, ніж у 1969-1970 роках. КПЧготувалася до виборів у червні 1990 року, але надій на успіх не було.Соціологічні дослідження свідчили, що за КПЧ готові проголосувати лише 8відсотків виборців99 .
Зміни переживала і найбільш масова організація робітників-профспілки. Робітничий клас висловив недовіру старому керівництв}, якеперетворило профспілки в придаток КПЧ. Для тимчасового керівництва профспілкамина початку 1990 року було створено Комітет дії, який почав готуватипозачерговий з'їзд профспілок. Поряд з Комітетом дії на заводах і фабрикахпочали діяти страйкові комітети, які готові були в будь-яку хвилину піднятиробітників на захист завоювань революції. Страйкові комітети вимагати оновленняусього профспілкового руху, захисту кадрів усіх ланок профспілок.
Нових форм роботи вишукував і Союз молоді. На початку1990 року Союз молоді провів конференцію, на якій були обговорені плани дальшихдій. Уся молодь стала до навчання, почала наводити порядок на майданах,вулицях, де систематично проводилися мітинги і демонстрації. Оновлювалисяфасади будинків, на яких молодь розклеювала плакати, портрети, лозунги.Молодіжні організації активно допомагали ГФ і ПІН здійснювати новий курсполітики.
Зміни охопили не лише політичну, але й економічну сферукраїни. На прес-конференції, проведеній на початку січня 1990 року міністриекономіки і фінансів познайомили журналістів з пакетом документів щодопроведення економічних реформ100.Це стосувалося визначення напрямків і форм роздержавлення, введення вільногоціноутворення. проголошення рівноправними усіх форм власності, поступовогопереведення економіки на ринкові основи розвитку. Характеризуючи політику урядув галузі економіки, М.Чалфа на засіданні Федеральних зборів заявив:“Довгостроковою економічною ціллю уряду національної злагоди є підготовкапереходу до ринкової економіки тому, що тільки вона здатна створити раціональненародне господарство, підвищити життєвий рівень народу і розумно використатиприродні ресурси”. Він наголосив далі, що уряд не може собі дозволити проводитиекономічні експерименти з неперевіреними на практиці моделями. “Ринкову основуекономіки ми повинні приймати. — говорив М.Чалфа, — з усіма її здобутками інедоліками”.
Уряд уже розробив заходи щодо ліквідації якзагальнодержавних, так і регіональних монополій в галузі промисловості,торгівлі, постачання. Натомість одержували юридичну і фінансову підтримку різнікооперативи і окремі підприємці, спільні підприємства, з залученням іноземногокапіталу. Спеціалісти зазначали, що Чехо-Словаччина розробила найбільшефективну економічну політику, програму переведення промисловості до ринковоїсистеми, збагативши цим самим історичний досвід розвитку Європи, зокремацентральноєвропейських країн101. Успішні економічні реформипідносили популярність уряду національної злагоди, який викот вав волю ГФ іГПН.
Багато уваги приділялося переведенню сільськогогосподарства на ринкову систему розвитку. За 40 років чехословацьке сільськегосподарство мало певні успіхи: країна була повністю забезпечена продуктамисільськогосподарського виробництва (м'ясна продукція навіть експортувалася),але було і багато проблем. Надмірною була хімізація сільського господарства, щозавдаю шкоди навколишньому середовищу102. Будівництво за прикладомСРСР великих тваринницьких комплексів також ускладнювало екологічну ситуацію. Ів нових умовах перебудови гостро постала проблема, як бути з сільськимгосподарством. Одні вимагали негайно розпустити кооперативи і держгоспи, іншівисловлювалися за їх збереження.
Уряд розробив програму, за якою на селі рівноправнимипроголошувалися усі форми власності. Бажаючі мали право виходити з кооперативіві вести власне господарство. На весну 1990 року таких в селах нараховувалосявід 10 до 14 відсотків. Усі інші бажали працювати в кооперативах, оскількизаробітки тут були досить високі, тверді соціальні гарантії, регламентованийробочий день, оплачений відпочинок. У нових умовах господарювання кооперативи ідержгоспи одержали широку самостійність. Кожне господарство вільно входило вринок. Державі платили податок з прибутку, але й на дотації не розраховували.Все робилося самостійно.
Вживалися і важливі заходи: кожен член кооперативу стававспіввласником майна; земля залишалася у власності тих, хто її мав докооперування. За цю землю селянин повинен був одержувати частину прибутку.Селянинові, у якого раніше земля була забрана і він не працює у сільськомугосподарстві, дозволяється її продавати.
Державні ж господарства передбачалося перетворити вакціонерні товариства. Акціонерами при цьому могли стати не тільки членигосподарства, але й інші громадяни, навіть іноземці. Акції вільно продавалися ікупувалися.
Політика в галузі сільського господарства торкаласяінтересів широких кіл населення не лише села, але частково і міста. Адже жчимало колишніх селян тепер проживало в містах. Боротьба навколо напрямківрозвитку сільського господарства була одночасно і боротьбою за голоси виборцівна червневих виборах 1990 року.
Квітень-травень 1990 року пройшли в гострій передвиборнійборотьбі. Найбільш активно діяли ГФ і ПІН. Вони пропагували свою програму,проводили передвиборні збори, висували своїх кандидатів у депутати Федеральнихзборів.
Велику роботу проводила КПЧ. Передвиборну кампанію вонавикористала для пропаганди нової програми дій, схваленої позачерговим XVIII з’їздом і наступними пленумами,рішуче відмежовувалася від старого керівництва, яке призвело її до кризи.
В умовах передвиборної підготовки праві сили і навітьокремі державні органи намагалися дискредитувати КПЧ як політичну силу. З цієюметою було використано два фактори. Перший — це затримка органами МВС В.Біляка- колишнього секретаря ЦК КПЧ, якого звинувачували в тому, що він організував іпідписав звернення до КПРС і уряду СРСР з проханням ввести війська вЧехословаччину у 1968 році. Преса багато писала про це з метою повноїдискредитації КПЧ. Але В.Біляка два дні допитували, склали протоколи івідпустили103. Це позбавило КПЧ немало голосів.
Друга акція — заява прокурора Праги Т.Сокола про те, що вінзаборонить КПЧ як політичну партію, яка проповідує терор, бореться завстановлення диктатури пролетаріату. Празький прокурор доводив, що«комуністичний рух по своїй суті орієнтований на насильницьке захоплення влади»202.Заява празького прокурора викликала обурення не лише комуністів, але і тих, хтоспівчував КПЧ. У листах до редакції «Руде право» читачі викривали злі намірипрокурора, засуджували його антикомуністичні дії. Вони вимагали, щоб органиюстиції дали оцінку антидемократичним діям Т.Сокола104.
Редактор газети «Руде право» 3 Поробний з цього приводуписав, що КПЧ є легальною політичною партією, яка поважає Конституцію і законикраїни. Вона офіційно зареєстрована і до насильницького повалення влади незакликає. КПЧ проводить передвиборну агітацію в дусі рішень XVIII з'їзду. Прокурор навмисне організувавакцію проти КПЧ в період передвиборної кампанії.
Активно включилися у передвиборну кампанію й іншіполітичні сили. Всього в Чехословаччині влітку 1990 року діяли майже 40політичних партій. Великі надії покладалися на Чехословацьку соціалістичнупартію, яка мала чималий вплив в Чехії та Моравії. Активно діяла Чехо-Словацькасоціал-демократична партія, яка мала вплив у великих промислових центрах.Включилася в боротьбу Чехо-Словацька аграрна партія, яка відновила своюдіяльність лише на початку 1990 року. Передвиборна боротьба — це продовженнялистопадової 1989 року революції в Чехословаччині; хто переможе на виборах учервні 1990 року, той і очолить владу в державі, визначить її новий курсрозвитку.
Нарешті у гострій політичній боротьбі прийшов червень1990 року. Все було підготовлено до виборів — виборчі дільниці, бюлетені,робочі групи. Всього до списків виборців було внесено понад 11 мільйоніввиборців — громадян ЧСФР, яким виповнилося 18 років. У країні діяло понад 20тисяч виборчих дільниць. Для контролю за ходом виборів прибула численнаделегація з Ради Європи105. Представників європейських структурзапросив у Чехо-Словаччину В.Гавел.
Вибори по всій країні пройшли організовано Преса іконтрольна комісія не зафіксували порушень правил голосування або спробифальсифікації результатів виборів. Характерним для виборів 8-9 червня 1990 рокув Чехо-Словаччині була велика явка виборців, що свідчило про зростанняполітичної активності населення. Проголосувало понад 96 відсотків тих, хто буливнесені до списків106. Вибори проводилися на багатопартійнійоснові. Демократичні права були повністю збережені. Жодна політична партія неоскаржувала ходу проведення виборів.
У підсумках голосування переможцями вийшли, як іочікувалося. ГФ і ГПН. За них проголосувало понад 50 відсотків виборців. Надругому місці несподівано стала КПЧ. За неї проголосували 13,5 відсоткавиборців, що для умов того періоду було не так і мало. Прихильників КПЧ навиборах виявилося значно більше, ніж членів партії. За КПЧ голосували ібезпартійні. Але ці результати були невтішними, оскільки КПЧ втратила тіпозиції, які вона мала раніше. Менше, ніж розраховували, одержала голосівХристиянсько-демократична унія — 12 відсотків. Вона виявилася на третьомумісці, після КПЧ. Це пояснювалося, очевидно, тим. що перед виборами розгорівсяскандал навколо одного з керівників ХДУ Й.Барточика. якого преса звинувачувалау тривалих зв'язках з органами держбезпеки.
Християнсько-демократичнапартія Словаччини одержала 21 відсоток голосів, а Словацька національна партія- 10 відсотків..
Демократичні процеси україні не могли не зачепити проблем міжнаціональних взаємовідносин. У цей часпроявилися деякі суперечності між чехами і словаками, які в тоталітарний періодприховувалися. Рішенням Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська іСловацька Федеративна Республіка та її словацький аналог — Чехословаччина)послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині й викликало неоднозначнуреакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 Закону про розмежуваннякомпетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданніцентральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики,фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентровітенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини, зокрема Рух задемократичну Словаччину, почали вимагати перетворення федерації наконфедеративне утворення двох народів. На початку 1991 суспільно-політична ситуаціяще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій ірухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьохреспублік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі бувприсвячений “круглий стіл”, проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партійі рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, уСловаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволенапрокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державногодоговору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільнавідставка президента у 1992 фактично визначили розпад Чехословацької федерації.Наприкінці 1992 чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації іутворення з 1 січня 1993 року двох незалежних держав — Чеської і Словацькоїреспублік. Цей процес тривав всього пів року і пройшов взірцево та цивілізованояк і “Ніжна революція” в Чехословаччині, яка поклала край тоталітарномупануванню комуністичної партії в країні.107

                     Висновки
Причини соціального зрушення у СхіднійЄвропі та крах радянського блоку не слід зводити до одного унікального фактора.Для виникнення такого історичного процесу світової ваги мали взаємодіяти безлічпричин і цілий ряд обставин, що зробили ці зміни нагальними і незворотніми.Причини перевороту виникли не раптово, а накопичувалися протягом тривалогоперіоду, коли позитивний досвід розвитку суспільства тісно переплітався знегативними явищами.
Протягом 1989 – першої половини 1990 роківЧехословаччина пройшла складний шлях розвитку. Вона зробила поворот відкомандно-адміністративної системи до ринкових відносин, від тоталітарногосуспільства – до демократичного. Глибокі економічні, соціальні, політичнізміни, які відбулися в країні, стали основним змістом революційного перевороту,що відбувся мирним шляхом і одержав назву “ніжної еволюції”
На новий шлях розвитку Чехословаччинавступила не одна. Разом з нею вступили і інші країни Центральної таПівденно-Східної Європи. Переміни в цих країнах були породжені внутрішнімипричинами, але був і зовнішній фактор, який прискорював хід подій – цеперебудова і утвердження гласності в Радянському Союзі. Кожна країна, в томучислі і Чехословаччина, мала особливості в перехідних процесах, алепростежувалися і спільні риси: перетворення тоталітарних політичних систем вплюралістичні демократичні багатопартійні політичні системи, трансформаціякомандної економіки, яка базувалася на державній власності в ринкову економіку,зі змішаною структурою власності.
Причини, які викликали революційнийпереворот у Чехословаччині і крах комуністичної системи закладалися ще ізстановленням комунізму на території країни після Другої Світової війни.Адміністративно-командна система базувалася на пануванні однієї політичної сили– КПЧ, яка завела країну в глухий кут. З 1950-х років у Чехословаччинінагромаджувалися складні проблеми, а КПЧ і уряд Чехословаччини не розв’язувавїх. У сфері економіки ставка робилася на екстенсивні методи розвитку замість інтенсивних.Упущена була перебудова на основі науково-технічного прогресу. Суспільствопротягом десятиліть жило за рахунок прийдешніх поколінь. Жорстка системацентралізації паралізувала ініціативу людей. Чехословаччина відставала відсвітових темпів розвитку і рівня життя народу.
У країні не було справжньої демократії, недопускалося вільне мислення. Усе диктувала КПЧ, на чолі якої нерідко стоялилюдм низького інтелектуального рівня, а то і бездарні. Вони виявилисянездатними перебудувати КПЧ, все життя країни на демократичних засадах.Повсюдно придушувалась передова думка, опозиційні рухи, уряд часто вдавався донасилля.
Події 1953 року В НДР та події 1956 року вУгорщині, коли  ці країни була охоплені масовими демонстраціями з вимогамидемократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя, а такожкардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя та жорстоке придушенняцих народних виступів мали величезне значення для Чехословаччини на їїподальшому шляху до демократизації та краху комунізму. Згодом Чехословаччинарозділила долю НДР і Угорщини. 
Спроби реформ суспільства, спробипобудувати “соціалізм з людським обличчям” були придушені силою зброї п’ятидержав – членів ОВД. “Празька весна” в Чехословаччині була зупинена танками.Здійснивши цю акцію СРСР не врахував, що рано чи пізно все такиантикомуністичний переворот відбудеться, а інтервенція тільки тимчасовопризупинила рух Чехословаччини до свободи від тоталітаризму.
Після придушення “Празької весни”Чехословаччина повернулася до старого шляху розвитку, розпочалася т. з.“нормалізація”. Але чехословацький народ, який вже відчув присмак свободи незміг довго перебувати під тоталітарною владою КПЧ.
Першою не витримала молодь, яка ізапочаткувала “ніжну революцію”, хоча до того вже існували організації якіперебували в опозиції до КПЧ, найяскравішою з яких була Хартія-77. Розгіндемонстрації студентів 17 листопада 1989 року поклав початок організованійборотьбі проти тоталітаризму. Протягом тижня на бік студентства перейшликолективи промислових підприємств, мешканці міст і сіл. Боротьба сталавсенародною. Керівництво взяли в свої руки громадські об’єднання – “Громадськийфорум” – у Чехії та “Громадськість проти насилля” – у Словаччині.
У своєму розвитку “ніжна революція”пройшла два етапи: перший – з 17 листопада до кінця грудня 1989 року, другий –від виборів до президента до червня 1990 року коли. Коли були проведені першідемократичні вибори до Федеральних зборів, на яких перемогу отримали новіполітичні сили – ГФ і ГПН. Це і завершило перемогу “ніжної революції”,визначило новий курс розвитку країни.
Перші роки після “ніжної революції”чеський і словацький народи спільно будували свій дім, спільно шукали шляхів доринкової системи і на міжнародну арену. Широким фронтом реформи розпочалися зсічня 1991 року. Ініціатором їх був голова федерального уряду В. Клаус. Навідміну від Польщі, Угорщини і Болгарії він відмовився від методів “шоковоїтерапії”. У Чехо-Словаччині поетапно проводилася лібералізація цін,зміцнювалися позиції крони, яка стала незабаром вільноконвертованою валютою,здійснювалася під контролем держави приватизація.
Успішне проведення реформ наштовхнулося наряд труднощів. Серед них вирішальним був фактор прояву соціальної нерівностіщодо Словаччини. Чесько-словацькі відносини дедалі загострювалися і вели дорозвалу федерації. Тенденцію до відокремлення в Чехії підтримував В. Клаус,який у розриві федеральних відносин вбачав шлях до швидкого входженнянезалежної Чехії в європейські структури. У Словаччині таку ж політику проводивголова уряду В. Мечіар та міністр закордонних справ М. Княжко. Вони вважали, щоза умови роздільного проведення реформ перехідного періоду Словаччині зумієшвидше подолати труднощі і нарешті буде розв’язане словацьке національнепитання.
Протягом другої половини 1992 рокукерівники Чехії та Словаччини домовилися про відокремлення. Цей складний процесдва братні народи здійснили мирним шляхом, без непорозумінь, конфліктів ізвинувачень. З 1 січня на карті Європи з’явилися дві нові самостійні країни –Чеська Республіка і Словацька республіка. У пресі цей крок назвали“цивілізоване розлучення”, або “розлучення по-чехословацьки”. Цим кроком чехи ісловаки продовжили традиції “ніжної революції”, збагатили історичний досвіднародів Європи розв’язувати складні суспільні проблеми мирним шляхом.
Історичну важливість “оксамитової”революції важко переоцінити. І справа не тільки в тім, що вона стала важливиметапом демонтажу тоталітарного соціалізму, припинення протистояння двохвійськово-політичних блоків у світі, врешті – решт започаткувала існування двохнезалежних держав чехів і словаків, зорієнтованих на соціально-ринкові ідемократичні цінності, європейські економічні і військово-політичні структури.Вагоме значення революції 1989 року ще і в тому, що вона є класичним взірцеммирної трансформації політичного режиму в одній окремо взятій державі в умовахпрояву таких глобальних політичних факторів як існування зброї масовогознищення, належності до тих чи інших військовий альянсів.

                                              ПОСИЛАННЯ
   1. Новий взглядна Великую Отечественную Войну // Известия. – 1990. – 9       мая.
   2. Краткаяистория Чехословакии. М., 1988. – С. 374-382.
3.             История Чехословакии. — М., 1960. – С. 408.
4.        Краткаяистория Чехословакии. – М., 1988. – С. 428.
5.             СланскийР. Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля  
6.             Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С.5-6.
7.             Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. –С.24-24.
8.             Приходько В. “Ніжнареволюція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої тазовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.12.
9.             Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С. 26-27.
10.          Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С.27.
11.          Приходько В. “Ніжнареволюція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої тазовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.13.
12.      Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С. 106.
13.          Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 456.
14.          Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення дорізноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другоїсвітової війни. К. 2003. – С.247.
15.          Грінчак И., Кириченко А. Чехословакия всоциалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 153.
16.          Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.110.
17.      Войцех Масни“Чехословаччина: Криза світового комунізму”, Прага 1990.-С. 163.
18.          Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии и дейсвительность М., 1991. – С.89.
19.      Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 89.
20.          Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 року донаших днів. К., 1995. – С. 628.
21.          Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 479.
22.  Приходько В. “Ніжнареволюція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої тазовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.13.
23.  Дубчек. О. «Чорні дні«Празької Весни» // Світ про Україну – 1993 — №5.
24.  Клованич. Ю. В Чехииразсекретили новые документы о событиях 1968 года. Киевские Ведомости. – 1995.11 августа. — С. 20.
25.   ИржиПокорны. Земли Чехии и Моравии 1918-1994. Прага., 1994. – С. 38-39.
26.   ВиталийЖуравлев. Взлеты и падения Александра Дубчека “Известия” 14 апреля 2004 года.
27.  Дубчек. О. «Чорні дні«Празької Весни» // Світ про Україну – 1993 — №5.
28.  Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 497.
29.  Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині таформування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород.1999. – С.14
30.  Дубчек. О. «Чорнідні «Празької Весни» // Світпро Україну – 1993 — №5.
31.  Лемак В. Конституційні основи “федералізації” ЧССР. // Вісних Ужгородського державного університету. № 4. –1996.
32.  Смрковский Й. Прага – Москва. Август 1968.// Новое время. – 1991. – № 34
33.  http://news.pravda.ru/main/2001/08/28/31148.html.
34.  http://www.svoboda.org/programs/OTB/2003/OBT.011303.asp.
35.  Войцех Масни“Чехословаччина: Криза світового комунізму”, Прага  1990 — С. 21-25.
36.  История дипломатии. – Т. V. – М., 1979. – С. 346.
37.  Vaclav Havel, Disturbing the peace: A Conversation with Karel Hvizlada (New York: Knopf, 1990). p.95.
38.  Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 503-504. 
39.  Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия всоциалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 102 – 105.
40.  Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.  – С. 13.
41.  Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.  – С. 14
42.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 66.
43.  Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.  – С. 78-79.
44.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.
45.  Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия всоциалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 102 – 116.
46.  Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині таформування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород.1999. – С.19.
47.  Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.  – С. 13-15.
48.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.
49.  Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии1918-1994. Прага., 1994. – С. 39-41.
50.  Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии1918-1994. Прага., 1994. – С. 42.
51.  Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 298,313.
52.  Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас.– 1990. — № 10.
53.  Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.175
54.  Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991. – С. 49.
55.  Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині таформування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород.1999. – С.24.
56.  Там же.
57.  Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии и дейсвительность М., 1991. – С. 87.
58.  Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.185.
59.  Там же.
60.  Там же.
61.  Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 368.
62.  Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас.– 1990. — № 10.
63.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.
64.  Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас.– 1990. — № 10.
65.  Революционные преобразования встранах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990. – С. 143.
66.  Ярошевский В. Хроника“бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо в Чехословакии.М., 1990. – С. 78.
67.  Там же.
68.  Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда.– 1990. 4 декабря – с. 5.
69.  Ярошевский В. Хроника“бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо вЧехословакии. М., 1990. – С. 85.
70.  Там же.
71.  Левин. В. ВосточнаяЄвропа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990. – С. 56.
72.  Ярошевский В. Хроника“бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо вЧехословакии. М., 1990. – С. 87.
73.  The Europa World Year Book 2000. V.1, — EuropaPublications Limited. р. 86.
74.  Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині таформування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород.1999. – С. 35.
75.  Там же.
76.  Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда.– 1990. 4 декабря.
77.  Там же.
78.  Крушинская. А. Прощаясь с листопадом: год спустяпосле “нежной революции” // Правда. – 1990. – 4 декабря.
79.  Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.233.
80.  Заявление Советского правительства (Опризнании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределыЧехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря.
81.  За демократическое социалистическое общество (Програма действийКПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.
82.  КПЧ не у руля. // Правда. 1989. – 11декабря.
83.  Сланкий Р.Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля
84.  Там же.
85.  Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991. – С. 96.
86.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 69.
87.  За демократическое социалистическое общество (Програма действийКПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.
88.  Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом(Записал Л. Шинкарев) // Известия – 1990 – 23 февраля.
89.  Заявление Советского правительства (Опризнании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределыЧехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря
90.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 70.
91.  Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом(Записал Л. Шинкарев) // Известия – 1990 – 23 февраля.
92.  Там же.
93.  С.Вторушин.Назад пути нет // Правда. – 1990. – 10 января.
94.  Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990.№ 12.
95.  Зарегистрировано 38 партий // Известия. – 1990. –20 января.
96.  Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28января.
97.  Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас.– 1990. — № 10.
98.  Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28января.
99.  Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990.№ 12.
100.   Левин. В. ВосточнаяЄвропа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990. – С. 87.
101.  Історія країн Центральної таПівденно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 89-90.
102.   The Europa World Year Book 2000. V.1, — EuropaPublications Limited. р. 94.
103.   Революционные преобразования встранах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990. – С. 168.
104.   Там же.
105.   Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності:Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. К.2003. – С.187.
106.   Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990.№ 12.
107.   Передерій О. Сюсько І.Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. 1993. — №  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
 
Джерела :
1.           Заявление Советского правительства (О признанииошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакиив 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря.
2.           Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.
3.           Материалы XVIII сьезда КПЧ. – Прага, 1990.
4.           За демократическое социалистическое общество(Програма действий КПЧ) //  Правда. 1989. – 11 декабря.
Монографії:
5.           Валета Иржи Советское вторжение в Чехословакию 1968 года. М.Прогрес. 1991
6.           Войцех Масни“Чехословаччина: Криза світового комунізму” Прага. 1990.
7.           Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991.
8.       Гранчак И., КизченкоА. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984.
9.           Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 року донаших днів. К., 1995.
10.         Лемак. В. Законодавчімеханізми демократії. Досвід Чехословаччини після Оксамитової революції 1989року. К., 2003.
11.         Левин. В. ВосточнаяЄвропа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990.
12.         Млинарж З. Мороз ударил из Кремля. М., 1992.
13.         Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення дорізноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другоїсвітової війни. К. 2003.
14.         Плевза. В. История современной Чехословакии.Братислава. 1979.
15.         Приходько В. “Ніжнареволюція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої тазовнішньої політики країни. Ужгород. 1999.
16.         Тисменяну. В. Повороту політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003.
17.     Штепанек И.Чехословакия и экономическое сотрудничество стран – членов СЭВ. – М., 1974. 
18.         Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии идейсвительность М., 1991. 
19.         Шаповал В. Державний лад країн світу. К., 1999.
20.         Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи.К., 1995.
21.         Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян уХХ ст… К., 1996.
22.     Ярошевский В. Хроника“бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо вЧехословакии. М., 1990.
Публікації вперіодичній пресі:
 
23.         Передерій О. Сюсько І.Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. 1993. — № 3.
24.         Гина. А. Окупація 1968 года и формы сопротевления.// Вісник КСУ. – 2002.- № 4.
25.     Лемак В. Конституційні основи “федералізації” ЧССР. // Вісних Ужгородського державного університету. № 4. –1996.
26.         Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда.– 1990. 4 декабря – с. 5.
27.         Был месяц август: новые метериалы овторжении В Чехословакию в 1968 году // Известия. – 1991 – 13-15 августа.
28.         Виталий Журавлев.Взлеты и падения Александра Дубчека //“Известия” 14 апреля 2004 года.
29.         ВторушинС. Назад пути нет // Правда. – 1990. – 10 января.
30.         Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом  //Известия – 1990 – 23 февраля
31.         Дидусенко. А. Человек из «Пражской весны» ( Пам’яти А. Дубчека // Новое время – 1992 — № 46. – с. 20-21.
32.         Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну. – 1993 — №5. ст. 8-19.
33.         Жугай. В. У це важко віриться, але було саме так… (Окупація Чехословаччини 1968 року) // Універсум. – 1988. № 7. – ст. 11-12.
34.         Зарегистрировано 38 партий // Известия. – 1990. –20 января.
35.         Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28января.
36.         Клованич. Ю. В Чехии разсекретили новые документы о событиях 1968 года.// Киевские Ведомости. – 1995. 11 августа. С. 20.
37.         Крушинская. А. Прощаясь с листопадом: год спустяпосле “нежной революции” // Правда. – 1990. – 4 декабря.
38.         Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990.№ 12.
39.         Смрковский Й. Прага – Москва. Август 1968. // Новоевремя. – 1991. – №34 – с. 22-27.
40.         Сланкий Р.Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля.
41.         Тяжкий. Л. Александр Дубчек вчера и сегодня //Нева. – 2003. — № 10. – ст. 136-138.
42.         Таємниці загибелі Дубчека: Словацький парламентрозкриває розслідування // Україна. Європа. Світ. – 1995. – 23-30 серпня – ст.8.
43.         Уместны ли извинения? // Известия. – 1990. –6 января.
44.         Хто покликав радянські війська до Праги? (Таємненавколо Чехословацьких подій 1968 року теж стало явним)// Світ про Україну. –1993. –  № 32. – ст. 9.
45.         Чехословаччина, рік 1968, так починалося вторгнення радянської армії у суверенну європейську державу. // Профспілковагазета. – 1991. — № 36. – ст. 37.
46.         Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас.– 1990. — № 10.
47.         Внешняя политика ЧССР. М., 1981.
48.         Історіякраїн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993.
49.         История дипломатии. – Т. V. – М., 1979.
50.         История Чехословакии. — М., 1960.
51.         Конституційний лад країн Європи та Азії. К., 1996.
52.         Краткая история Чехословакии. М., 1988.
53.     Революционные преобразования встранах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990.
54.         Світова економіка. К., 2000.
55.         Страны мира. Справочник. М., 1999.
56.         Хрестоматия по истории южных и западных славян. Минск., 1990
57.         The Europa World Year Book 2000. V.1, — EuropaPublications Limited..
58.     Vaclav Havel, Disturbing the peace: A Conversation with Karel Hvizlada. New York. Knopf, 1990
Ресурси мережі Інтернет:
59.         http://www.svoboda.org/programs/OTB/2003/OBT.011303.asp.
60.         http://czech-info.ru/history/new_times/communists.html.
61.      http://news.pravda.ru/main/2001/08/28/31148.html.