Реферат на тему
Українські легенди таперекази про диких птахів
Щодо диких і хижих птахів, то в легендах про деяких з них неможна не помітити залишків так званого тваринного епосу; решта легенд є плодомпростої спостережливості народу; проте як у тому, так і в другому випадкупомітний вплив справила зі свого боку ще й апокрифічна література. Легенд продиких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших з них.
Одним з найшанованіших, так би мовити, на Україні птахів єластівка (сільська ластівка). Це — Божа пташка (Київський повіт). Створена вона Богом ізземлі (Ушицький та Літинський повіти) Благословив їїГосподь за те, що коли «жиди» розпинали Христа, ластівки крали в нихцвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в'є під чиєюсь оселею гніздо, тоце передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розорятигніздо ластівки або «драть» їхні яєчка — гріх: все обличчя у виннихвсіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський,Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити,попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі — молоко почервоніє і йогостане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський іНовомосковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташат, у тоговона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти).Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як упершенавесні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якомуносили святити паску, — не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станешбілолицим (Старобільський повіт). Або: коли побачиш уперше навесні ластівку,треба тричі сказати: «Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай менібілянки!» (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесніластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться вній вовна: такої масті і скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщоластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінночекати мору на людей (Літинський повіт).
Якщо ластівка «напаскудить» комусь на голову, тоголова в того чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти).
Восени (в Літинському повіті 26 вересня — за старим стилем. — Ред.)ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеплюються лапками одна заодну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму уводі. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають ілітають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілів'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський тадеякі інші повіти).
Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішньоговигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу доситьзворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в однечоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка.Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей часпідійшла й так і в'ється круг нього. Чоловік узяв II за підборіддя й лагіднопромовив: «Ластівко, — каже, — ти моя!» — і при цьому поцілував. Тієїж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й виднопід горлечком червоненьку плямочку.
Не меншою повагою й любов'ю користується ластівка і в іншихнародів. У Чехії та Німеччині вона зветься «пташкою Божої Матері»;вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздоластівки чи вбити II — тяжкий гріх (Німеччина та Італія) і, як кара за це, вкорів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж ізовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навітьхижі птахи вважають ластівку священною. У Арріана — ластівка попереджуєАлександра Македонського про небезпеку.
У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха зтакого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю іввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатиріпобачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено булопрапор, лагодять на ньому собі гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, ібогатирі вирішили оселитися тут.
На монгольському сході є така чудова легенда, що являє собоюсуміш декількох казкових мотивів на апокрифічній підкладці і змальовує ластівкувеликою благодійницею роду людського. Коли всемогутнім Богом призначено булопророку Ноєві, хай буде над ним благословення, мандрувати в ковчезі по водах,що покрили всю землю, шайтан (диявол), обернувшись на мишу, всіляко намагавсяшкодити людям і звірям, які були в ковчезі. Він знищував запаси, псував майноі, нарешті, замислив погубити весь ковчег, потопивши його у водах вселенськогоморя. Для цього, забравшись якомога нижче, аж на дно ковчега, шайтан прогриздірку в днищі його. Вода ринула, і ковчег почав швидко наповнюватися водою.Змія, що була тут же, заткнула дірку хвостом і стала голосно кликати надопомогу. Першою прибігла на той лемент кішка, яка, дізнавшись у чому річ, нечекаючи приходу пророка Ноя, хай буде над ним благословення, з'їла мишу.Винуватця було знищено, а тому карати було нікого; залишалось винагородитизмію. «Змерзла я», — промовила змія. «Потерпи, — відповівпророк, хай буде над ним благословення, — коли зупинимося на землі, проси вмене для їжі найсолодшої крові, і я дозволю тобі годуватися нею». — «Пошликомара довідатися, яка кров найсолодша, бо мені не можна відлучатися».Довго літав комар. Ковчег уже зупинився. Скуштувавши крові усіх звірів, гадів іптахів, комар покуштував і крові людини. «Солодкість її ще й зараз явідчуваю на язиці», — каже він ластівці, що летіла навстріч, показуючи їйязика. Почувши це, ластівка боляче щипнула його за язик, і комар уже не мігговорити, а тільки пищав; за нього ж-доказала ластівка, що найсолодшу кровзнайдено комаром у жаби. — «Амінь. Аллах — акбар!» — вигукнув пророк,хай буде над ним благословення. Звідтоді призначено змії годуватися жабами, аластівку за свій порятунок людина береже в своєму домі разом з її гніздом іпташенятами. Змія хотіла з'їсти ластівку за її витівку, схопила її за хвоста;та ляйляк (лелека) відняв її в змії, яка встигла лише відкусити у ластівкикінчик хвоста. Досі можна бачити в кожної ластівки викроєний зубами змії хвіст.Кішка хоч і стала домашньою твариною, але й тепер зберігає все лукавствошайтана, якого вона проковтнула.
Ляйляк — священна птиця, це й дитина знає. Змія досі не можезігрітися кров'ю жаби; велика заслуга її перед праведним Ноєм, хай буде над нимблагословення, та, мабуть, гріх її перед Адамом ще більший.
Такою ж благодійницею роду людського постає ластівка і влегенді, записаній у 1883 році на острові Лесбосі, поблизу берегів Малої Азії,зі слів одного молодого черкеса, і яка належить до великого циклу легенд проСоломона. Мудрий цар Соломон, син Давида, розумів мову всіх птахів і рослин іпризначив усім тваринам їжу. Змії він призначив для покорму кров людини. Людистали жалітися, що скоро загине весь їхній рід. Соломон зібрав усіх звірів і,вислухавши скаргу людини, послав комара розшукати для змії тварину знайсолодшою кров'ю. Через рік — нове зібрання звірів. Комар зустрів на шляху ластівкуі каже до неї, що він вважає найсолодшою кров людську. Ластівка вирвала в ньогоязик і у відповідь Соломонові комар міг лише пищати — кс… кссс… Ластівкасказала, що комар онімів, та начебто встиг сказати їй, що найсолодша кров ужаби. І жабу було віддано в їжу змії. Невдоволена такою переміною їжі, зміякинулась на ластівку, але та випручалася і змії вдалося вискубти в неї тількисередину хвоста. Через те люди люблять ластівку й не розоряють її гнізда.
З монгольського сходу, слід гадати, легенда про ластівку, якблагодійницю роду людського, проникла до наших вотяків, що ставляться доластівки з великою шаною і вважають, що вона приносить із собою щастя; тому вотякивлаштовують під дахами куали гнізда з берестяних ящиків для ластівок і ніколине вбивають їх, боячись, що їх неминуче спіткає за це велике лихо.
Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ютварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров; язик у комара на той часбув довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, щонайсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь часкомар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на землі. Невстиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в ньогоязика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівавсяна ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук (sic!) змія,лишивши в них середину хвоста. І залишився в ластівки хвіст назавше в такомувигляді, в якому він нині є.
Горобці (сірий, домашній — Passer domesticus) виникли зчортів, і взагалі горобці — проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти).Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда. «Жиди»постійно тримали і тримають кіз. Колись вони так їх любили, що навіть послідкозячий ховали у свої пуховики. У пуховиках послід цей зігрівся, і з ньогозродились горобці.
Оскільки «жиди», за українським народнимвіруванням, підпорядковані безпосередньо дияволу, то й горобців не можнаназвати інакше, як «чортовим насінням». «На Семена» (1вересня — за старим стилем. — Ред.) горобці збираються в очерет, і чорт їхміряє тут на мірки четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді «зчеркне»:скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаютьсяв мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Самезібрання горобців «на Семена» (приблизно в цей час горобці збираютьсяу доволі великі зграї) зветься гороб'ячою радою.
Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттямГоспода на хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою, за основнимсвоїм мотивом легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпиналиХриста, то горобці гукали: «Жив! Жив! Жив!» «Жиди» почалитоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв їх і недозволив їм відлітати на зиму в теплі краї. Восени, коли бувають «жидівськікучки», тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.
У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа,то на хрест Його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий — Passermontanus) та сірий. Червоний гукав: «Помер, помер!» А сірий(звичайний, наш): «Жив, жив!» Тоді один з вояків ударив Спасителясписом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хочадехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.
У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіантцієї легенди. Горобця проклято за те, що коли «жиди» розіп'ялиХриста, то горобець весь час гукав: «Жив, жив!» Розбійники повернулисяі забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, щогоробці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими «жиди» прибивалидо хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами "і Боже як гріх" (дужегрішно) збивати домовини, «склепувати» ікони і кріпити іконостас.
У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці — проклятіГосподом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили «жив»,коли «жиди» прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би «жиди»й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: «Жив, жив»,одразу ж один «жид» узяв та й прохромив списом боки Ісусу Христу.
Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такілегенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тихзвуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово «жив».
Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними,так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда,всіляко мучать горобців, — і ніхто не зупиняє їх у цьому. А «жидам»горобці начебто настільки милі, з указаних вище причин, що коли спіймаєшгоробця й понесеш до «жида», той неодмінно викупить його.
На протилежність горобцю, невелика пташка посмітюха (справжніподорожники, з родини лісових співців — Calcarius) користується на Україніпошаною, але чому — невідомо. В Старобільському повіті кажуть, що коли тількижайворонки не прилетять на Сорок мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.),тоді за них співають посмітюхи, за що жайворонки, після того як вродить збіжжя,мають дати посмітюхам мірку пшениці.
Інша маленька пташка — волове око, або волове очко(коров'ячий жовтушник — Agelaeus pecoris) — також користується на Україні неменшою пошаною: гніздо цієї пташки гріх «драть», інакше осліпне віл(Київський повіт). Таке ставлення народу до волового ока, цілком імовірно,пояснюється надзвичайно зворушливою легендою про його походження, яказбереглася, між іншим, у Галичині, як уламок давньоарійської старовини.Маленька пташка ця, кажуть люди, виникла з дитинчати, яке дуже любило свогорідного батька. Давно, дуже давно вже минулося це. Напали на село татари,спалили всі хати, а людей повбивали. Вбили й батька цієї дитини, тулуб викинулина вигін, а голову закопали десь під корчами. Це тому волове очко й стрибаєзавжди попід корчі й зірко всюди видивляється, розшукуючи голову батька, щобпоховати її там, де поховано тулуб. Однак і досі ніяк не може знайти. Колисьусе-таки знайде воно голову свого батька, поховає її — і тоді знов станелюдиною. Волове око розуміє мову людини і, коли хтось покривдить його, жорстокомститься за те.
Те, що насправді легенда ця є уламком давньоарійськоїстаровини, можна пересвідчитися на дуже схожій з наведеною легендою індійськійказці. В одного царя було багато синів. З меншим сином батьки поганоповодилися; а втім, лише цей син і був добрим та лагідним. Він один лишився прибатькові, коли той зазнав поразки в битві і втік. Під час утечі цар і царицявід утоми й знемоги померли, і цей син турботливо поховав їх. Сонце, зворушенетакою синівською любов'ю, перетворило юнака на прекрасного птаха з гребенем.
Перетворення люблячих дітей на птахів може бути пояснене тим,що за сивої давнини символом дитячої любові був саме птах, як про це свідчатьрізні давні й середньовічні «фізіологи».
Щодо дятла (справжній зозулястий — Dendrocopus; нашзвичайний, або великий зозулястий — Dendrocopus major, Picus major, cissa таінші) також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, апотім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ, нібидятел виник із землі, а що із землі, то — від Самого Бога. Кажуть, що якбипослухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне:це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбаєдерево.
Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це — передвістясмерті. Це повір'я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, колидятел вважався зловісним птахом. Святий Епіфаній порівнює дятла з дияволом. Засловами Плінія, дятел сів якось на голову претора Люція Тубера в той час, колитой виконував свій суддівський обов'язок, й повідав, що вітчизна його загине,якщо він, дятел, не буде вбитий; а якщо Люцій Тубер уб'є його, то невдовзі сампомре. Люцій Тубер, люблячи вітчизну, поспішив убити дятла, і скоро після тогосам помер.
Пліній через те вважав дятла пророчим птахом.
Сорокопуда (сірий — Lanius excubitor; малий — Lanius minor)гріх «драть» із суто практичних міркувань: він «тягне за курами»— б'є кібця (Київський повіт).
Щодо солов'я (справжній — Lusciola; курський — Lusciolaphilomela; різноголосий — Lusciola hubrida; степовий — Lusciola Golcii) уПроскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — їївідірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись, аби кліщ не відірвав унього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: «кумкліщ».
Про походження солов'я знаходимо у П. Куліша такулегенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася внього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац був увесь із кришталю.Стояв він під землею, в якійсь могилі, абощо. Ну, звісно, старенька матипопервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька —чи спізналася вона там з вужем, чи не спізналась, але, як би там не було,завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою.Обоє — як з воску вилились, у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка.Ось, коли Бог дав діток, вона й каже:
«Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей іперехрестимо». Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна йпоїхала в село до священика. Ще карета не докотилася до царини, а матері вжехтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й доцарини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток; а тоді й каже:«Літайте ж ви, дітки, пташками по світу: ти, синку, соловейком, а ти,донечко, зозулею». Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля — в лівевіконце карети. А карета, коні та інше все — не знати де й поділися. Не стало йдоньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.
Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка вцілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять зводи, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина — до свого плаття, аждивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок — ніяк не можнатій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тодіраптом вуж і каже дівчині: «Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти буламоєю, а то не віддам плаття». Як тут — за вужа заміж іти?! Стоїтьбідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село.Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: «Піду за тебе,присилай сватів». Старости не примусили себе довго чекати. Подала їмдівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, акаже: «Поживемо поки що у твого батька».
Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловікзаявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: «Піду, — кажевін, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку!ку-ку! — я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися.Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно».Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася зподругами. Приходить і гукає: «Ку-ку! ку-ку! ку-ку!» Виплив їїчоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш… Через якийсь там час чоловікзнову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води,якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідатиїх. "І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: «Ку-ку!ку-ку! ку-ку!» Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та колисам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай нанього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійсясідати на нього: він мій щирий товариш… Отож приїзди, благаю тебе, до мене. Аколи не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних,а перекинешся на птаха".
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, — йвідразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер «кукає».
У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни.Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє відбатька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десьразом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцевісвого серця: «Ах ти, моя зозулько!» Батько князівни випадково почувці слова і в страшному гніві на доньку промовив: «То ж будь ти зозулею!»Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю.
В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка походять віддівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік,щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ сонця.
В Олександрівському повіті зозулю вважають переверненою наптаха вдовою, через що вона й гнізда собі іноді не в'є. Нарешті, є щевірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбила свого чоловіка й булазасуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах.
У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір'ю йперетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якосьза комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькоюлегендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дужеперероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна,проклята матір'ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.
Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німцівder kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейськихнародів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний;коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукатийого. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далітого часу, коли батько її наклав на себе руки.
З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вонабула тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. Прицьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народнійлітературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов'янській. Автім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось упершепочує її кування, скільки років він проживе: скільки разів зозуля прокує,стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, тоз волечка в неї в цей час випадає зернятками «намисто», яке вона йнанизує на гілочку (всім відомі яєчка гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хтопочує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться внього цілий той рік. Ось чому дехто навесні зав'язує шага (гріш) у сорочку, щобзавжди бути при грошах.
Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше впоезії народів західноєвропейських — зозуля є злою віщункою. В українськихпіснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають донього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує насумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір'ями, крикзозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря.Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.
Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму начебто вона не самавідлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір'я це є нічимне пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нестина собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір'ївидозміненого літературного запозичення з наведеної Потаніним монгольськоїказки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йомуноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргонозвертається до них з такою промовою: «Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся,хворий і до того із сім'єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель.Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки невідлетіли». «Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи… Оскількив його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай віноднині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно». Ізвідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. Ажуравель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за іншихптахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.
Літературне запозичення вказаного вище українського повір'я знаведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назважуравля —лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає,втім, собою чорногуза.
Деякі повір'я про одуда загалом більш чи менш схожі зповір'ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: начиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом ікричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова «лихотут»), або хтось помре. Крім того, одуд — птах мстивий. Якщо розоритигніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його,покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).
Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сімроків, перетворюється або на яструба, або в крагульця, тобто кібця, інакше —місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуляперекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла,так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі.Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів'я: «промінятизозулю на яструба».
За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життяперетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат інападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля проникає в гніздаластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу жзбираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме такеповір'я було і в античному світі. У Плутарха («Vita Arati») зозуляпитає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсімне хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.
Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походженняяструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструбпоклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувалайого й, милуючись, весь час кричала: «пан! пан!» Коли ж ворона,полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дужезголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирваласяй закричала: «кат! кат!».
Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись докорчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну докорчми так: «Ходімо на шуляка». Такого звичаю дотримуються для того,щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіхїх поб'є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двіркурчат, неодмінно мусить зав'язати собі очі і, випускаючи курчат на землю,промовити: «Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк»(Літинський повіт).
Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян,чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключнохристиянський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром,Де-Губернатіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим необґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українськілегенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає цетак. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдаютьнадто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусьчоловікові кинути в море.
«Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднесийого на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв'язуй й Не заглядай ^умішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є». Йде собі той чоловікз мішком до моря, і так йому кортить його розв'язати; «Як же це отак можна— несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися?Загляну!» Розв'язав мішок, а ґади так і поповзли, так і поповзли з нього.Бог і каже тоді тому чоловікові: «Не схотів Мене послухатися, випустивгадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай...» І став той чоловікз того часу буслом (лелекою).
За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Своюсорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворозаборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а колиподивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: «Якщоти така, то будь чорногузом і їж цих гадів». Звідтоді й досі чорногузи ходятьі збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).
До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха.Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч однегніздо лелеки, — застрахованим від «великої тучі з бурею» (мабуть,тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і незахищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навітьполохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогнянуголовешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадуєставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різнихгадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближеннявесни.
Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повітікажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган,але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летятьз вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками,тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.
Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вонизграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїмидзьобами.
Сова і пугач є в українській народній поезії найзловіснішимиптахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, а й в усіх майженародів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до тогож відворотливою зовнішністю, Особливо це стосується сови, яка стала символомусього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах, У Бібліїсова згадується як нечистий птах (П'ята книга Мойсеева; Повторення Закону:14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т. ін. Середньовічні «фізіологи»й «бестіарії» ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, якийбоїться сонячного світла, тобто Христа.
За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли зкішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицькийповіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіхпожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщуєпожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повітірозрізняють: якщо пугач гукає: вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина;а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.
Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, ів угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам іупирям гнізда дрібних пташок.
Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе жне відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагаліптах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, —розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом ізасперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: «Зведемо їх краще разом, та йподивимось». Звели. Побачила тоді сова, що її діти гірші, а сокіл ще йплюнув на них. «Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більшешкода, ніж твоїх, бо вони — мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі такхочеться плювати, то плюй на землю».
Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: «Мавпаквапиться зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарнішим у світі, на їхнійогляд і змагання в красі».
З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породияструбиних, п'є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії єтака легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагалиЙому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через тевін тепер й живе тільки росою та дощем.
Круки (чорний — Corvus; великий — Corvus corax), граки(Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maonedula, Corvusmonedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'яхрізних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. УСтаробільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиціІсуса Христа, коли Спаситель ховався від «жидів». Чорним кольоромкрука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж віруванняє і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й інодіслужить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема щемурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, щоколись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного наберезі, а з другим злетів понад рікою й питає його: «Годуватимеш менехлібом? Якщо годуватимеш — перенесу». — «Годуватиму, але своїх дітей»,— відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо наберезі, саме втопилося.
Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, щочорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людямбагато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, колибояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків іворон (чорна — Corvus corone; сіра — Corvus comix; грифова — Corvuscrassirostris) до падла обумовлюється повір'я, що крук віщує смерть і стоїть унайближчому зв'язку з душами померлих. Відображенням цього повір'я є, міжіншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі берутьучасть: «крук», «матка», «дівчина» й «діти».«Матка», «дівчина» й «діти» стають у ряд, одне заодним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між «маткою»й «круком» відбувається такий діалог: — «Круче, круче! Що тириєш?» — «Ямку» (або — «піч»). — «Навіщо?» —«Окріп варити». — «Для чого?» — «Заливати ним очідітям». — «За що?» — «За те, що вони поїли мою їжу». «Діти»на це відповідають, що вони не винні в тому. «Матка» обертається, щобпорахувати їх, а «крук» у цей час ловить «дітей» і т. д.Діалоги ці повторюються доти, доки «крук» не переловить «дітей»і, нарешті, не спіймає «дівчину», після чого всі вони нападають на «крука»,валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з «маткою».Професор О.О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантахцієї гри є намір «крука» залити дітям очі, цілком справедливозауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбаннямсмерті. На те ж указує й саме копання «круком» ями, що є символічнимвираженням похорону.
У Галичині прокляття ворони пояснюється іншим апокрифічниммотивом. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розіп'ятого Спасителя,за що Бог прокляв її, і з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоногокольору.
Любов граків і галок до стадного життя породила на Українівірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свогоспівчлена, який завинив (Старобільський повіт).
Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовлялилюдською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівалаБога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до виріюраніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншимваріантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетитьдень, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона йповертається назад. І так сойка даремне літає туди й сюди, поки випаде сніг.
Сорока (звичайна — Pica rustica, candata, vulgaris та ін.;лісова — Dendrocitta) створена чортом і править йому за коня (Таращанський іПроскурівський повіти), тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях,певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.
На Сорок Мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.)сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці(п'ятниця п'ятої седмиці Великого посту) «похвалиться яйцем» —знесеться (Канівський повіт). Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те,що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.
Орла на Україні знають безпосередньо. Тут найчастішезустрічаються орли-горлані й малорослі орли, або орли-карлики, які полювализдебільшого мишами, жабами й зміями, але охоче пожирають і дрібних птахів. Вукраїнських легендах про орлів головну роль відіграють частково давні,пов'язані з орлом, міфічні уявлення сил та явищ природи, почасти старовинніфантастичні легенди «фізіологів» про птахів, які проникли доПівденної Русі з «азбуковниками» й «палеями», або,найімовірніше, з тими «прилогами», якими рясніли південно-руськісхоластичні проповіді XVII століття. Спостереження ж над природою орлазалишаються на другому плані.
Орел — не тільки цар-птах. Орли пішли з царів, через щозображення орлів і досі карбують на царських печатках (Ушицький повіт). Орлабити не можна. Мисливець, перш ніж вистрілити в орла, мусить спитати йоготричі: чи він нажився на світі? Якщо нажився, то він подивиться прямо намисливця, а коли ще не нажився, то відвернеться від нього. Його навіть і червине їдять, і він не засмердиться ніколи, хоч тримай його доти, доки всохне(Новомосковський повіт). В орлиному гнізді неодмінно є гроші (і різні коштовніречі). Без грошей він ніколи собі гнізда не мостить (Новомосковський іСтаробільський повіти). В усій цій легенді злиті, як говорить професор М. Ф.Сумцов, два мотиви: літературний — про ставлення орла до хвороби й смерті танародне повір'я про те, що птахи, переважно сороки й ворони, викрадають золотій срібні речі. Перший мотив ґрунтується на легендах «палей» і «азбуковників»про птаха «харадра»: якщо хтось у хворобу впаде, то від ха- радрадізнається, чи живий буде, чи помре. Якщо померти йому, відверне від нього очісвої харадр; якщо бути йому живим, радісно злетить увись проти сонця. Цялегенда про харадра відома також із західних «бестіаріїв». Спільнеджерело і наших, і західних відомостей — «фізіолог» святого Епіфанія.В українській легенді про орла цей літературний мотив перероблено стосовносамого орла. Повір'я, що в гнізді орла бувають гроші, з одного боку, певно,ґрунтується на тому, що народ звик бачити зображення орла (державний герб) намонетах і взагалі на всіх грошових знаках; з другого — на тому зоологічномуфакті, що деякі хижі птахи з воронячого роду, особливо сороки, справді крадутьі кладуть у своїх гніздах блискучі й металеві речі. В Галичині є повір'я,буцімто орел, зібравши багато золота й срібла, золотить потім собі голову йхвіст.
Легенда про те, як Бог призначив орла королем, або царемптахів, тісно пов'язана, між іншим, з походженням назви однієї маленької пташки—королька. Одного разу Бог, маючи намір дати птахам короля, мовив до них: «Хтоз вас злетить найвище, того Я й зроблю королем». Птахи злетіли у височінь— так високо, як тільки кожен з них міг. А поміж ними та й була така крихітнапташечка, меншої їй яку нема вже й на світі ніякої іншої. Вона тихесенько сіладо орла на хвіст, а той і не підозрює нічого. І ось, коли орел злетів ужеякнайвище, так високо, що його й оком не уздриш, та пташка спурхнула з йогохвоста і знялася ще вище. Господь Бог, помітивши це, засміявся й каже: «Нахвості короля прилетів корольок».
Про один з різновидів орлиної родини — грифа розповідають,начебто це — превеличезний птах, який може своїми крилами затулити світло сонцяй літати без спочинку сорок діб.
Окрім птахівзагальновідомих, українські народні легенди знають ще двох птахів, які неіснували й не існують зовсім: «носорожця», або "єдинорожця",і «нічницю». Про першого з них ми скажемо в тому місці, де в насйтиметься про потоп. А щодо нічниці, то це — начебто такий птах, який сам відприроди сліпий, і його завжди водить інша, маленька пташка; літньої ночі вона звичайновидає тужливий крик.