Державне управління економікою

--PAGE_BREAK--Правові засади організації управління економікою
Розроблення теорії розвитку законодавства в економічній cфepi та формування самого законодавства пов'язуються з визнанням закону як головного акта в правовому регулюванні, зміною економічних функцій держави, системи і функцій органів виконавчої влади всіх рівнів. Кризові явища в економіці та інших сферах, недооцінка управління на всіх рівнях призвели до того, що правотворчість і розвиток законодавства відбуваються повільно, в окремих випадках не узгоджено. Недостатньою є і реалізація прийнятих законів. У багатьох керівників центрального і місцевого рівнів склалася ілюзія, що вирішення всіх проблем можливе лише шляхом прийняття відповідних законів. Явними є недооцінка організаційних заходів, спрямованих на виконання чинного законодавства, послаблення вимогливості, дисципліни.

Непродуманою є податкова політика, безупинне зростання службовців як в економіці, так і в інших сферах, адміністрації та управлінського персоналу державних підприємств (при тому, що вони не працюють або ж працюють не у повну силу, а кількість працівників, безпосередньо зайнятих виробництвом, значно скоротилась). В економічній сфері створюється все більше і більше контролюючих та наглядаючих структур. Все це, звичайно, негативно позначається на економіці, управлінні нею та законодавчому процесі.

В цілому регулювання забезпечення ринкової економіки здійснюються у декількох напрямках. З одного боку, воно включає розроблення та реалізацію системи заходів програмного керівництва, прогнозування, структурної перебудови народного господарства, державну підтримку економічного і науково-технічного потенціалу, а з іншого – створення правової та економічної основи соціально-орієнтованого функціонування підприємств, господарських об'єднань, інших організаційно-господарських структур, ефективного управління державним майном.

Конституція України створила базу для подальшого розвитку еко­номічних відносин у ринковому напрямі, зрівнявши всіх суб'єктів права власності перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

Основною правовою формою реалізації державної політики в різних сферах є затверджені Верховною Радою України загальнодер­жавні програми економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Головною тенденцією роз­витку законодавства про економіку стає комплексний характер регу­лювання суспільних відносин.

Програми мають за мету створення господарсько-управлінського механізму, який відповідає ринковій економіці: гнучких організа­ційних структур управління і господарювання, підприємництва, де­монополізації, акціонування, функціонування комерційних банків, фінансового оздоровлення економіки, зміцнення фінансово-кредит­ної системи. Починаючи з Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки, в нашій державі прийнята низка програм — Програма надзвичайних заходів по стабілізації економіки України від 3 липня 1991 р.; Про основи національної економічної політики України від 24 березня 1992 p.; Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції від 21 грудня 1993 р. та ін. До та­кого виду актів можна віднести також програми розвитку регіонів, галузей народного-господарства.

Закони України «Про підприємництво», «Про підприємства в Ук­раїні», «Про загальні засади створення і функціонування спеціаль­них (вільних) економічних зон» та інші містять в собі приписи адмі­ністративно-правового змісту, передбачають збереження регулятивної ролі держави в галузях суспільного виробництва, розвиток і посилення контрольно-наглядових функцій держави. Разом з тим звер­тає на себе увагу той факт, що законів суто управлінського характе­ру на сьогоднішній день (у сфері економіки) немає, в той час як у плані правового забезпечення економічної реформи розробка нормативних рішень з усього комплексу управлінських проблем є надзви­чайно актуальною. Це стосується таких напрямів розвитку законо­давства, які б регулювали співвідношення централізованих і децент­ралізованих форм управління економікою при збереженні регулятив­ної ролі держави в ключових галузях суспільного виробництва шляхом розроблення чітких пріоритетів. Важливим є становлення публічно-правових норм для надійного захисту прав громадян, господарюю­чих суб'єктів.

Актуальною залишається проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою. Неприпустимими є факти підміни законодавчих приписів інструкціями, наказами, постановами, листами міністерств і відомств.

Проблеми розвитку економіки, управління економікою перебувають у центрі уваги Кабінету Міністрів України. Свідченням цього є нормативно-правові акти Кабінету Міністрів з економічних питань, встановлення правового становища органів управління, роздер­жавлення власності, демонополізації та ін.

Питання здійснення економічної діяльності знаходяться в полі зору міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що тією чи іншою мірою мають відношення до сфери управління економікою, обласних і районних місцевих державних адміністрацій. Вони також розв'язуються на рівні державних підприємств, їх асоціацій (об'єднань, комплексів).

Органи місцевого самоврядування також здійснюють відповідні функції у сфері управління економікою. Вони управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік­відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють конт­роль за їх діяльністю.
Основні напрями регулювання економіки

Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість.

Виходячи з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження у сфері економіки, полягають у забезпе­ченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і со­ціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як сус­пільних, так і приватних інтересів.

При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держа­ва виконує низку функцій, що не характерні для ринкових умов.

Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку й регулює діяль­ність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підпри­ємств, установ, організацій, а з другого — безпосередньо конкретних гро­мадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки цієї сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дають змогу зосередити ресурси на розвитко­ві базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, запобігти диспропорціям і стимулювати попит на товари та послуги.

Найхарактернішими з них є:

·    демонополізація економіки;

·    утворення вільних економічних зон;

·    створення промислово-фінансових груп;

·    залучення інвестицій (інвестування економіки);

·    роздержавлення власності (приватизація).

Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана дер­жавою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продав­ця) й водночас на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

Захист конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Цей Закон визначає правові основи обмеження та попередження монополізму, недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення держав­ного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Крім того, він застосовується до відносин, у яких беруть участь підпри­ємці, та не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у разі якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, вста­новлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.

Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольної політики, зокрема в ньому вказується, що:—            товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а та­кож цінні папери), призначений для реалізації;

·    ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

·    конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії об­межують можливості кожного з них впливати на загальні умови реаліза­ції товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потре­бує споживач;

·    монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями об­межувати конкуренцію певного товару на ринку.

·    монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що зай­має монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конку­ренції і порушення прав споживача;

·    монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підпри­ємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (без­діяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, іс­тотне обмеження чи усунення конкуренції;

·    монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господар­ське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодав­ства належать:

а)зловживання монопольним становищем на ринку;

б)неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами;

в)дискримінація підприємців органами влади та управління;

г) недобросовісна конкуренція.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у то­му числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.

Відповідно до покладених на нього завдань Антимонопольний комі­тет України контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів, при пе­ретворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні час­ток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації пов­новажень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про по­рушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за ре­зультатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимо­нопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомен­дації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на роз­виток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополіза­ції економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також здійснює співробіт­ництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав і міжнародними організаціями з питань, що належать до компе­тенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику засто­сування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення; розробляє й організує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систе­матично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства.

Для розгляду окремих справ щодо порушення антимонопольного за­конодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених і голів територіаль­них відділень Антимонопольного комітету України у складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.

Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу із забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України, його територіального відділення, а також підготовку матеріалів для роз­гляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат відповідно Антимонопольного комітету України або його терито­ріального відділення.

З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування.

Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати зго­ду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюючих суб'єктів та господар­ських товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіо­нальних та інших об'єднань підприємств, перетворення органів управлін­ня на зазначені об'єднання.

Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності Ан­тимонопольного комітету України, методології та методики здійснення контролю за додержанням антимонопольного законодавства, розробки пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, про­водить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеціальними програмами.

Важливою складовою антимонопольної політики держави є управ­ління у сфері природних монополій, що регламентовано Законом Украї­ни «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р.

Він містить визначення основних понять у сфері природних монопо­лій, зокрема в ньому вказується, що:

— природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задо­волення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутно­сті конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари(послуги), що виробля­ються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому

товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари(послуги);

·    споживач товарів, що виробляються суб'єктами природних моно­полій, — фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробля­ється (реалізується) суб'єктами природних монополій;

·    суб'єкт природної монополії — суб'єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;

·    суміжний ринок — товарний ринок, що не перебуває у стані при­родної монополії, для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб'єктів господарювання неможлива без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій.

Цим Законом регулюються відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на су­міжних ринках за участю суб'єктів природних монополій.

Основні умови суб'єктів управління природними монополіями регла­ментовані відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» від 19 серп­ня 1997 р. і мають спрямовуватися на:

—  вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регу­лювання цін та тарифів, у сфері природних монополій,

·    формування його нормативних та організаційних засад, у тому числі на регіональному рівні;

·    розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органа­ми, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, роз­робку та реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органа­ми, на які покладаються функції регулювання діяльності суб'єктів при­родних монополій;

·    формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створен­ня ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих суб'єктів, що діють на цих ринках, з боку суб'єктів природних монополій;

·    виділення із суб'єктів природних монополій непрофільних вироб­ництв та підприємств, діяльність яких не належить до основної;

·    організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб'єк­тів природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгал­терської звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що пере­бувають у стані природних монополій;

·    поступове припинення практики перехресного субсидування різ­них груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;

·    поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасни­ками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення норматив­ної бази у цій сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх визначення, введення єдиних правил на недискримінаційній основі;

—       визначення особливостей реформування відносин власності та приватизації у сфері природних монополій, у тому числі галузевих;

—  підвищення ефективності управління належними державі майном, акціями (частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є суб'єктами природних монополій, відповідальності представників, які здійснюють управління об'єктами державної власності, за додержання вимог щодо ефективнішої діяльності суб'єктів природних монополій, за­безпечення їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів;

—  запровадження громадського контролю за діяльністю суб'єктів
природних монополій, зокрема шляхом створення при них рад спожива­
чів або включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних
товариств, рад підприємств представників органів місцевого самовряду­
вання, об'єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій,
організацій споживачів тощо.

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються та діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджують­ся пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економіч­ної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:

·    залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

·    активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької ді­яльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

·    залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів гос­подарювання, розвитку інфраструктури ринку;

·    поліпшення використання природних і трудових ресурсів, приско­рення соціально-економічного розвитку України.

Основними нормативними документами, що регламентують створен­ня і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеці­альних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. та Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р.

Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони як один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові та стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функці­онування спеціальних (вільних) економічних зон» і залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися:

зовнішньоторговельні зони;

комплексні виробничі зони;

науково-технічні зони;

туристсько-рекреаційні зони;

банківсько-страхові (офшорні) зони;

зони прикордонної торгівлі.

Крім вищезазначених, можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони інших типів, а та­кож комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціати­вою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рі­шення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди від­повідної місцевої ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

Якщо ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим радам та місцевим державним адміністраціям, вони вносять відповідну пропозицію до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України має розглянути пропозицію про створен­ня спеціальної (вільної) економічної зони у шістдесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.

Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон неза­лежно від їх типу є:

·     місцеві ради та місцеві державні адміністрації у межах своїх пов­новажень;

·     орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяль­ності України та іноземних суб'єктів такої діяльності.

Функції цього органу можуть бути покладені на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами.

Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компе­тенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства Ук­раїни на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону.

Судові, господарські та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм при здійсненні своїх функцій керуються чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом щодо конкретної спеці­альної (вільної) економічної зони.

Орган господарського розвитку й управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління Ук­раїни, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.
    продолжение
--PAGE_BREAK--