Зміст
Вступ
1. Поняття і форми реалізаціїнорм права
2. Правозастосування:поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права
3. Основні вимоги правильногоправозастосування
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Реалізація норм права євтілення їх приписів в поведінці людей. Дійсно право без його реалізації,втілення в життя, це лише певний набір спів юридичного змісту. Тому що заприйняттям юридичного акту, потрібно слідувати його реалізації, реалізаціякотра відповідає духу прийнятого акту, прийнятої норми права. Хоча відомо, щоідеалу не може бути, він занадто важко досяжний, тим не менш всі норми правапередбачають, що вони будуть ретельно і послідовно втілюватися в життя. Іповинні вони втілюватися в життя владними органами і посадовими особами,вповноваженими на те, і повинні дотримуватися їх усі особи, що передбачалиданими конкретними нормами права. Але саме тому, що реалізують це право люди,котрі не завжди досконалі, і застосовується це право до тих же людей, існуєбагато проблем в реалізації норм права. Особливо яскраво це, нажаль, видно наприкладі реалізації і застосування норм права, в Україні. Суди котрі повиннізабезпечувати повну і точну реалізацію права інколи нажаль не справляються зданою задачею. Не справляються з різних причин, іноді, як це не прикро, цевипадки корупції, іноді це випадки некваліфікованих дій. Наслідків може бутибагато, але причина одна – незабезпеченість і судів і інших правозастосовуючихорганів фінансами, матеріальною базою, що й призводить до таких наслідків. Алебагато в чому вирішення всіх цих питань залежить від законодавців, котрі, зрізних причин, теж не завжди є фахівцями права. Виникає зациклене коло. Алездорові сили суспільства в парламенті нашої держави постійно полигаються іінколи добиваються змін в такому стані речей. Але повне втілення норм права всуспільстві буде тільки тоді коли все суспільство, при принаймні більшість йогоусвідомить важливість цієї проблеми, і тоді всі наслідки проблем створенихнебажанням реалізовувати норми права в Україні будуть усунуті. Але для цьоготреба пройти ще дуже великий шлях.
Загалом ситуацію вУкраїні з реалізацією норм права можна назвати терпимою. Але часто виникаютьсумніви з точки зору юриста стосовно самих норм права, які треба втілювати вжиття. Безперечно, що люди котрі повинні втілювати в життя норми права і котріповинні дотримуватися їх, значно швидше виконували приписи норм права, якщо бці норми викликали задоволення.
Пропозиціями щодопокращення і зміни ситуації можуть бути пропозиції щодо негайного зверненняуваги всього суспільства на цю проблему, і напрацювання фахівцями пропозиційщодо зміни ситуації, пророку нових, досконалих законів, забезпеченняматеріальне, всіх правозастосовуючих органів, проведення роз’яснювальної роботисеред населення, з метою роз’яснення важливості участі, більш активної участігромадян в змінені цієї ситуації. І головне, це виработка концепції виходу зтакої важкої правової ситуації.
Одним з головнихкомпонентів, який каже, що наше суспільство готове, і може здійснювати такізміни, це Конституція України, котра довела всім, що суспільство готово ісправляються з дуже нелегкими ситуаціями, треба лише тільки додати йому(суспільству) час і не заважати, як це нажаль роблять деякі елементи в нашомунеоднорідному часом, суспільстві.
Конституція Українидовела що нормальні правові норми можуть прийматися в Україні. ТеперКонституція доводить, що наполегливе втілення її в життя, реалізація їїположень приносить саму користь суспільству в цілому, і кожній людині зокрема.
Пропозиції можутьскладатись з тезисів, що передбачали б наприклад в кримінальному законодавствіприйняття таких положень, що проступки, злочини не дуже безпечні длясуспільства, держави і людини, каратися б більш гуманно, іноді в основномуфінансово і морально, а злочини дійсно небезпечні каратися б навіть більшсуворо. Прикладів для такої пропозиції багато і вони доведені, в частині щодосуворості статтями. Це приклади коли жорстока кара попереджувала злочини ісприяла реалізації норм права в суспільстві, бо ж як відомо якщо в полізалишити хоча б один бур’ян він буде розростатися, а якщо його викорінювати недуже пильно, без зусиль він заточить усе там.
1. Поняття і форми реалізації нормправа
Реалізація норм права — цевтілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права черезвиконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотриманнязаборон.
Використання — формареалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивнійповедінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад,реалізація законодавства про право на вищу освіту).
Виконання — формареалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінцісуб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання(приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання — формареалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінцісуб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортнихзасобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).
Суб'єкти використання,виконання і дотримання — державні та громадські об'єднання, їхні органи,посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства,особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньоїреалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових нормбезпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих читих матеріальних або ідеологічних результатів.
Правова норма сама пособі — тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми— перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретнівідносини людей складають реальне життя правової норми.
Регулююча дія правовихнорм складається в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма міститьзаборону і відповідні «заборонені» відносини не мають місця, ціль досягнута.Якщо норма містить чи розпорядження дозвіл, то їхній ще має бути реалізувати всуспільних відносинах. Норма, що не зробила впливу на суспільні відносини,безрезультатна, неефективна, вона не реалізована.
При характеристиціреалізації права потрібно перебороти деякі термінологічні труднощі. У нашійправовій літературі традиційно розрізнялися реалізація права і застосуванняправа. Реалізація права розумілася як категорія більш широка, вона охоплювалавсі шляхи перетворення норм у практику. Застосування права розглядалася тількияк владна діяльність органів держави, що у відповідності зі своїми повноваженнямиприймали індивідуальні правозастосуючі акти. Тим самим визнавалося, щогромадяни не є правовикористачем.
При твердженніпредставлень про право як про ціннісний і гуманітарний феномен, про пріоритетлюдини і його прав у суспільстві минулі термінологічні суперечності можутьвважатися перебореними. Нагадаємо, що зміст розходжень між реалізацією ізастосуванням права складався в розрізненні рівнів правовикористачів: більшвисокий і авторитетний у держави і його органів, більш низький — у громадян.При сучасному розумінні проблеми можна, очевидно, не проводити розходжень міжреалізацією і застосуванням права. Реалізувати право можна, тільки застосовуючийого. Чи реалізація, іншими словами, застосування права — це процес, процедураперетворення правових норм у суспільну практику. Шляхи, конкретні засобиреалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме областісуспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характеррегулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державнийорган). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевихдисциплінах: реалізація карних норм відрізняється від реалізації цивілістичнихнорм, а їх обох — від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теоріїреалізація норм повинна розглядатися насамперед як поводження людей.
Найважливіша ключовапроблема реалізації норм — відношення людей до норм. Тут можна говорити проможливі варіанти. Перший, самий сприятливий варіант — коли громадяни схвалюють,підтримують норму й охоче перетворюють її в життя. Другий, менш сприятливийваріант — коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма — сама по собі, аповодження громадян — саме по собі. Норма не проводиться в життя, але і непорушується, вона ігнорується. Третій, самий несприятливий варіант — колигромадяни набудовані проти норми, вони активно їй протистоять, а часом іпорушують. У подібних, найбільш гострих для суспільства ситуаціях невиконаннянорми спричиняє відповідальність. За цими варіантами схована проблема підтримкигромадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового інеправового.
Адміністративно-команднапрактика і нормативістська теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми.Правом вважалася сукупність норм, виходить, усякий закон — правовий, неправовийзакон неможливий. Далі малося на увазі, що весь чи майже весь народ підтримує ісхвалює радянські закони, активно перетворює їх у життя. А що стосуєтьсядеякого невеликого числа несвідомих громадян, порушників законів, туніядців,прогульників і т.п., те до них суспільство застосовує механізм примуса. «Нехайгорить земля під їхніми ногами» і т.д. По цій простій логіці головне полягало вприйнятті чергової норми — чи закону постанови. Буде нова постанова, відповіднозміниться і наше життя. От чому такі постанови приймалися десятками і сотнями.І також десятками і сотнями не виконувалися.
Як домогтися реалізаціїзаконів, їхньої підтримки людьми, їхньої легітимності? Звичайно, це задачапрактична, але в основі її рішення лежить теорія.
Якщо бачити в праві ізаконах засіб придушення і насильства, засіб класового панування, то, природно,ні про яку легітимність не може бути і мови. Легітимні можуть бути тількизакони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільнийкомпроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінившипредставлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будутьправовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність.
Проблема не має простогой однозначного рішення. Якщо основна ідея права і соціальної справедливості —ідея суспільної згоди і соціального компромісу — буде проведена в законах, є, зпогляду теорії, підстави вважати такі закони правовими. Але компроміс по самійсвоїй природі не може задовольнити усіх, завжди залишаються незадоволеніприхильники крайностей. Тому повної легітимності компроміс, втілений у законі,дати не може. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтересибільшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшістьнерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людейвпливає на легітимність закону в неменшому ступені, чим зміст самого закону.Можливо і таке, коли, з погляду правової теорії, з погляду юридичної науки іпрофесіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшістьсуспільств його не сприймає. Прикладів тому скільки завгодно. Хоча б те жпитання про можливість скасування страти. У цьому змісті правовий характерзакону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правовоїдержави, до правових законів повинне йти як по лінії підвищення якості законіві професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичноїі правової культури суспільства. Досягнення легітимності закону можливо в мірусполучення обох ліній розвитку.
Таким чином, сполученнязмісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону,його підтримки людьми, з інший, це сполучення суперечливо. Закон, що відповідаєвисоким вимогам права, може не підтримуватися більшістю, що саме цих вимог нерозділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, щопідтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібніідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимнимзаконом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціаціюсуспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточногорішення проблема не одержить і в доступному для огляду майбутньому, у всякомуразі доти, поки ми будемо сповідати принцип «більшість завжди прав». Але івідмовитися від даного принципу не можна, тому що це — один з підвалиндемократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищеннязагальної правової культури населення і професіоналізму законодавця. Ще одинаспект реалізації правових норм— їхня ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму,законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, чистабілізацію згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдаєтьсядосягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтисяз наміченої законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманимрезультатом розуміється як ефективність норми.
Потрібно раз і назавждивідмовитися від представлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більштого, навіть передбачати заздалегідь чи ефективність неефективність нормпрактично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято,наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені новісклади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.). У результаті післявизначеного часу організована злочинність знизилась, отже, закони ефективні(результат досяг мети). Чи злочинність чи не знизилася навіть зросла, отже,норми виявилися не ефективний (результат не досяг мети). Справедливості зарадипотрібно вказати, що ефективність правових норм залежить не тільки від їхньогозмісту, але і від багатьох інших, часто неправових факторів. Наприклад, законпро боротьбу з організованою злочинністю по змісту може бути не поганий, алеоргани міліції укомплектовані погано і комусь реалізувати закон. Виявленняефективності правової норми складає тому непросту задачу, її рішеннядосягається за допомогою соціології права, самостійної правової дисципліни.
Соціологічні дослідженнярозкривають реальне життя правових норм, показують, чи застосовуються ці нормичи фактично ігноруються, який результат їхнього застосування. Соціологічнідослідження включають аналіз реальних суспільних відносин, динаміку їхньогорозвитку, а також відносини людей до норм. На основі отриманих даних соціологіядає відповідь про чи ефективність неефективності прийнятих норм. Данісоціології відбивають у концентрованому виді зворотний зв'язок практики і законодавцяі дають вихідний матеріал для зміни, розвитку й удосконалювання законодавства.
Таким чином, реалізаціянорм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи новихнорм.
Звичною багаторічноюконструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах.Теорія правовідносини були ретельно розроблені й у галузевих дисциплінах.Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма — модельправовідносини. У нормі даний ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючина норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені йурегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несутьвідповідальність за порушення.
Справа в тім, щореалізація норм через правовідносини — один з ознак зарегульованості суспільнихвідносин. Не регулювання, а саме зарегульованість, коли правове регулювання даєне волю поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. Уперспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталасяувага в літературі. Заборона охоплює визначену сферу поводження, велику чименшу. Але він залишає вільним будь-яке поводження за межами заборони. От чомузаборона, незважаючи на його удавану недемократичність, насправді є правовимзасобом волі поводження набагато більшого ступеня, чим дозвіл і розпорядження.А воля поводження, коли суб'єкт права вільний у своїх учинках, коли вінзахищений неприпустимістю втручання в його дії, така воля поводження невписується в звичні рамки правовідносини. Відповідно увага науки і пошукправових моделей переключається від правовідносини до інших форм, у більшомуступені опробуючим волю. У розвитих демократичних країнах широковикористовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручаннядержавно-правового регулювання в поводження учасників суспільних відносин. Задопомогою правових норм установлюються рамки можливого поводження, його межі,причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових нормустановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, щоподібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точновизначеним поводженням їхніх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінноперейдемо до більш широкого використання механізму волі і заборон, але ще довгіроки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірновідмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація нормчерез правовідносини і поза ними — два самостійних рівноцінних шляхизастосування права. Кожний з цих шляхів зв'язаний з визначеними групамисуспільних відносин і з визначеними правовими засобами.
Практика правовогорегулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не черезправовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в ційсфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і поглиблюватися.По-друге, область застосування заборон, насамперед область карної йадміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.
Для того, щоб норма сталадіяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини.Обставини, з якими зв'язується настання правових наслідків, прийнято іменуватиюридичними фактами. Настання юридичного факту пускає в хід правову норму.
З усього вищевикладеноговидно, що наука в питанні реалізації норм права постійно розвивається і вже наданий час досягла великого прогресу, в цьому питанні. І ця тенденціярозвивається.
2. Правозастосування: поняття,стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права
Сучасний стан розвиткуправа в Україні і стан з реалізацією норм права розглянемо й на деякихприкладах. Одним з цих прикладів – приклад єдності правотворчої іправозастосовчої діяльності.
Після проголошенняУкраїною незалежності одним з найважливіших завдань стало створення правовоїдержави, якій за сучасних умов немає альтернативи. Як відомо, наріжним каменемфундаменту правової демократичної держави є право, закон. Саме закон повиненправити державою. Забезпечення верховенства, диктатури закону, неухильнаохорона закріплених в ньому прав і свобод громадян, досягнення соціальноїсправедливості — це основні завдання правової держави. Така держава не можеіснувати без досконалої правової системи, стрижнем якої є законодавство. Тому вданий час йде процес активної законотворчості. Можна без перебільшення сказати,що таких темпів законотворчої діяльності наша держава не знала ніколи. Заостанні роки прийнято 621 закон, що вимагає глибинних концептуальних розробоккодифікаційного процесу.
Однак не можуть невикликати стурбованості такі важливі ключові проблеми сьогодення, як реалізаціянорм законів, ставлення до них громадян, особливо посадових осіб підприємств,установ, організацій. Нас не може не турбувати те, як виконуються і чи виконуютьсявзагалі закони, що приймаються.
Наявність розвинутоїнормативної бази є важливою, але не єдиною передумовою побудови в Україніправової держави. Не менше значення має неухильне виконання законів тапідзаконних актів. Правову державу не можна побудувати без глибокої поваги дозакону, його неухильної реалізації.
Однак прийняття законівне повинно бути самоціллю. Питання, пов'язані з правотворчістю, не можнарозглядати поза зв'язком з правозастосовчою діяльністю. Правотворчість іправозастосування — дві сторони однієї медалі. Проблему ефективностізаконодавства та практики його застосування треба вважати невід'ємною складовоючастиною кодифікаційного процесу, його наслідком.
Існування законів ще несвідчить про наявність законності, правопорядку. Це може лише створитивидимість, ілюзію цього. Таке «надбання» розвинутого соціалізмудісталося нам у спадщину, від якої ми ще не відмовились. Треба зрозумітиочевидну річ: краще закон не приймати взагалі, ніж прийняти його і недодержувати. Закон, який не виконується, не «працює», девальвується,перетворюється на пустий звук. Від нього більше шкоди, ніж користі. Адженевиконання законів породжує неповагу до них, правовий нігілізм.
Загальновідомо, щоосновними функціями права є регулятивна і охоронна. Регулюючий вплив правовихнорм дістає вияв у їх впливі на суспільні відносини. Норма, яка не впливає насуспільні відносини, є безрезультативною, неефективною, залишаєтьсянереалізованою. Така норма не є еталоном, правилом, мірилом поведінки.Застосування правових норм передбачає їх додержання і виконання. Словом, законживе і діє тоді, коли він виконується.
Кодифікаційний процес унас пішов і йде непогано. Але що ми маємо? А маємо небувалий сплескбеззаконності, розгул злочинності, в тому числі й організованої, тотальнукорумпованість всіх гілок влади, атмосферу вседозволеності ібезвідповідальності, порушення законних прав і свобод особи, винятково цинічнеставлення до закону навіть з боку правоохоронних органів, в тому числіпрокуратури і суду.
Застосування норм права єособливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організаційнадіяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правовихнорм стосовно конкретних життєвих випадків через винесенняіндивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізаціїхарактерними є специфічні ознаки, а саме:
Ø цейвид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділенідержавно-владними повноваженнями;
Ø застосуванняправа здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
Ø вонамає державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічноговолевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання тав необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;
Ø це— організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повноїреалізації правових норм;
Ø вонавідображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожномуконкретному випадку;
Ø змістдіяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язковихдо виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписівзагального характеру (тобто нормативно-правових актів);
Ø уцій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління;особи, відносно яких застосовується право, — об'єктами управління; винесенірішення (правозастосовні акти) — засобами управління.
Випадки реалізації права уформі застосування:
Ø колиправовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владноїдіяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов надійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття новоїпосади);
Ø занаявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права(розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приводу права на спадщину);
Ø колиособа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. Доправозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:
Ø законність(здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
Ø обґрунтованість(винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставинсправи);
Ø доцільність(урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбуваєтьсяправозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситьсярішення);
Ø справедливість(рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі всуспільстві норми моралі).
Правозастосовна діяльністьздійснюється у певних стадіях:
Ø аналізфактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів(визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставленнясуб'єктів до скоєного та ін.);
Ø вибір,аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правовоїнорми або юридична кваліфікація — оцінювання конкретної життєвої ситуації збоку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми,вивчається та роз'яснюється її зміст);
Ø ухваленнярішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосуванняіндивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, якіможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свійзовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмоваформа передбачає видання право застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішеннякомпетентного органу.
Правозастосовний акт —індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідниморганом унаслідок вирішення юридичної справи.
Елементи правозастосовногоакта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивначастина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише зоднієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заявіробітника про надання матеріальної допомоги).
Види правозастосовнихактів:
Ø засуб'єктами видання — акти органів державної влади та органів управління, судовіакти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;
Ø заспособом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, —регулятивні та правоохоронні;
Ø заформою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.
Нормативно-правові актирегулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чиприпиняються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільнівідносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичнихобов'язків, що забезпечуються державою.
Основні ознакиправовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуютьсянаявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видомсуспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г)здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків управовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Групувати правовідносиниможна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості таскладні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні,фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); заметодом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінкизобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціональногопризначення (регулятивні та охоронні).
Правовідносини маютьскладну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин.
Підставами виникнення,зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.
Суб'єктами правовідносинуважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державніта громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ,населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.
Суб'єкти правовідносинповинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків,здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.
Правоздатність — здатністьсуб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Дієздатність — здатністьсуб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права івиконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.
Угодоздатність — здатністьсуб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладатицивільно-правові угоди.
Деліктоздатність —здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєнеправопорушення.
Фізичні особи як суб'єктиправовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особамибез громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб іспеціальні суб'єкти.
Юридичними особамивизнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого іменінабувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бутипозивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді та нести юридичнувідповідальність за свої дії.
Об'єкти правовідносин — тіреальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводуяких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права таюридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктівправовідносин, результат їхньої діяльності.
Зміст правовідносинхарактеризується синтезом фактичного і юридичного.
Юридичний зміст —суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобтоможливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дійзобов'язаних суб'єктів*
Фактичний зміст — самаповедінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права таюридичні обов'язки сторін.
Зміст суб'єктивного правакриє в собі можливості: діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дійвід обов'язкової сторони: користуватися соціальним благом, що закріпленесуб'єктивним правом; звернутися до компетентного органу чи посадової особи зазахистом свого права.
Юридичні обов'язки —закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної,поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носіясуб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.
Зміст юридичних обов'язківполягає в необхідності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійснення дій,що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певнихдій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за не виконання чиненалежне виконання передбачених нормою права дій.
Юридичні факти — цеконкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, щовикликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підставрозрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі,правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву — позитивні йнегативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром,одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі).Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; заволевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, щохарактеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі тасвідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, щовиникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктівправовідносин.
Юридичні дії, своєючергою, поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні діїподіляють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метоювикликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припиненнякримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою та ін.). Аще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на метівикликати юридичні наслідки.
Неправомірні юридичні дії— правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, іправопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.
До юридичних подійвідносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, зякими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Отже, юридичні факти, якжиттєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне іпрактичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможеаналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичнінорми.3. Основні вимоги правильногоправозастосування
Важливим елементомправозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовуєтьсялегітимність правової норми) є тлумачення правової норми.
Тлумачення права є однієюз традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересамидержави й суспільства, їх обумовленням і захистом. Зараз тлумачення норм праває важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.
Насамперед тлумаченнясправді не збігається з застосуванням права в тому розумінні, що між ними неможна поставити знака рівності. Цілком правильним є твердження про необхідністьтлумачення за будь-якого застосування права. Питання лише в тому, чи єтлумачення елементом застосування права.
Існує достатньо підставуважати, що це справді так, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, нерозкриваючи її змісту. Навіть у тих випадках, коли норму було витлумачено донастання конкретного випадку застосування права, як-от за безпосередньоговидання офіційного акта про тлумачення компетентним органом, його зміст повиненбути ще раз розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметься до уваги під чассамого застосування права; це, власне, і є тлумачення.
Ось чому під тлумаченнямправових норм, і насамперед усього закону, слід розуміти не що інше, якзагальнообов'язкове роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це такероз'яснення, що має юридичне значення і яким повинні керуватись усі органи таособи, котрі застосовують законну норму.
Під тлумаченням, по-перше,слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яказастосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.
По-друге, тлумачення — цевиражений поза роз'ясненням зміст правової норми.
Отже, тлумачення нормправа — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування йроз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка можевиражатися в особливому акті.
Існують різні види іспособи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційнетлумачення, що може бути загальним і казуальним.
Загальне тлумаченнярозраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносиннезалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінкувсіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають«нормативним» тлумаченням.
Нормативне (загальне)офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовуєзміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень,наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаякостанні є нормативними актами і самі обумовлюють правові правила поведінки.
Казуальне тлумаченнястосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормоюсуспільних відносин, конкретного «казусу», що визначаєтьсяконкретними обставинами справи, Воно не має загального значення, поширюється наінші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне(індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загальногозначення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням їїзастосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правовунорму під час вирішення конкретної справи.
Офіційне тлумачення можебути автентичним, легальним і відомчим.
Воно дається компетентниморганом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридичнезначимі наслідки.
Неофіційним визнаєтьсятлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням неюслужбових обов'язків, і не має чіткого юридичного значення.
Автентичне тлумаченняпроводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільшкомпетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, моженайточніше розкрити її зміст.
Легальне тлумаченняправових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.
Відомче тлумаченняздійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коливоно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств ізприводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативнихактів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.
За всіх цих різновидів загальногоофіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, щоназиваються актами тлумачення.
Ці акти нових норм нестворюють: вони служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якоготлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силув тих сферах, на які поширюються.
У межах офіційногоказуального тлумачення слід розрізняти:
Ø тлумаченняправозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під йогоюридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільнихвідносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постановата ін.);
Ø тлумаченняосіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються вматеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскількиправопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотививідхилення тлумачення вищому за ієрархією органові, який перевіряє законність іправомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Знаходячисьу межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіхучасників справи. Неофіційне тлумачення — роз'яснення норм права, що даєтьсянеуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собоююридичних наслідків.
Його поділяють надоктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так іписьмовим.
Неофіційне доктринальнетлумачення — це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правовихнорм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіяхучених, науково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальнетлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизаціїправової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.
Систематизоване тлумаченняявляє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.
Несистематизованетлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки,доповняльної аргументації, приведення до системи, наприклад, через організаціюдискусій, конференцій і т. ін.
Компетентне (професійне)тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлумаченняздійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для якихроз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.
Буденне тлумачення даєтьсяособами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання ідумки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має великезначення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання нимигромадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.
За обсягом розрізняютьадекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене)тлумачення.
Адекватне (буквальне)тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми правазбігаються.
Обмежувальне (звужене)тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення.
Поширене (розширене)тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.
Характеризують такіспособи тлумачення:
1. Мовне (граматичне) —з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання напідставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.
2. Логічне — з'ясуваннязмісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правилформальної логіки.
3. Систематичне —з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правованорма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншиминормами інститутів і галузей права.
4. Історико-політичне —з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняттяза певних історичних умов.
5. Телеологічне (цільове)— аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети.
6. Спеціальне юридичне —аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції зпозиції юридичної науки, техніки і практики.
Висновки
Дійсно правова норма будемертвою без важливого для неї чинника – реалізація її, тобто ретельного іточного втілення її в життя.
Актуальність цієїпроблеми в Україні не може викликати сумнівів, оскільки ми бачимо й самі вякому стані зараз знаходиться цей процес, процес реалізації норм права вУкраїні. Особливо погано на цьому тлі виглядають наші правоохоронні органи, якивже не викликають тієї загальної поваги в суспільстві, як це було раніше. Усправа тут не лише в поганому економічному забезпеченні – це тількипоглиблюючий фактор. Справа й в загальному змінені менталітету. Людирозгублені, вони не знають задля чого вони повинні ретельно втілювати нормиправа в життя. Тому, що все ж таки чималу роль в цьому відіграє й економічнаважка ситуація. Шляхи виходу з цієї ситуації відомі. Але треба лише політичнаволя політичного бомонду, і воля всього народу України, для подолання цієїжахливої економічної й юридичної ситуації.
Сучасна загальна практикареалізації норм права показує, що зараз йде інтенсивний розвиток цього напрямкуправозастосовчої практики. Тому, що в праві не існує неважливих елементів ідрібниць. Тому, що за розробкою й прийняттям норми права йде її реалізація.Дійсно важливо те що в Україні застосовується та приймається загальна причиназастосування права за аналогією. І добре те що в нас розуміють метізастосування цієї аналогії. Тобто в нас вважається неприйнятним застосування цьогоправа в кримінальному та адміністративному галузях права.
Метою створення правовоїдержави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвиткугромадянського суспільства.
Концепція правової державив сучасних умовах — це не лише проголошення основних принципів і рис, щоскладають теорію такої держави, а й необхідність реального формування новихсоціально-політичних інститутів, котрі замінили б існування закритоїавторитарної політичної системи відкритою демократичною системою, яка діяла б назасадах панування права (правового закону) в суспільстві.
Правова держава нинірозглядається як держава, в якій виключно юридичними засобами забезпечуютьсязверхність права, реальне здійснення, охорона, захист і поновлення порушенихправ громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд заутворенням і застосуванням юридичних законів. Метою створення правової державив Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвиткугромадянського суспільства.
Отже, правова держава можерозглядатись як політико-юридична форма організації суспільного життя, щоналежить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права людини ігромадянина, конституціоналізм, демократія тощо.
Отже зазначимо, щосучасний стан українського права, права в Україні дає можливість сказати, щобагато що вже зроблено, але й багато чого ще треба зробити. І зробити це требаяк можна швидше.правозастосування процес норма
Список використаної літератури
1. ЗаконУкраїни «Про правонаступництво України» від 12 вересня 2000 р. // Відомості Верховної Ради. — № 46.
2. КонституціяУкраїни: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 2003 р. //Голос України. — 2003.
3. Коментардо Конституції України: Наук.-популярне вид. — К.: Ін.-т законодавстваВерховної Ради України, 2003.
4. Конституційніакти України. 1917 — 1920. Невідомі конституції України. — К.: Філософська ісоціологічна думка,2001.
5. Сравнительноеконституционное право. — М.: Манускрипт, 2003.
6. Правовіджерела України // Бюл. законодавства і юрид. практики України. — 2002. — № 1.— 192 с.
7. ДрожжинаС.В. Основы правоведения. – К., 2004.
8. Усенко И.Б. Основы правоведения. – К., 2006.
9. Касынюк Л. А. «Основы конституционного праваУкраины.».: Харьков, ООО «Одиссей», 2005.
10. Скакун О. Ф., Подберезский М. К. «Теория государства и права». Харьков,2003.
11. Копейчиков В.В. Основи конституційного права України. К.: Юрінком Інтер,2004.
12. Основы государства и права. Учебное пособие / Под ред.: А. С.Васильева, М.Ф. Орзих, В.А. Михалев / Одесса, 2004.
13. Орзих М.Ф. Конституционное право Украины (учебно-методическое пособие).Одесса. 2005.
14. Тодоров И.Я., Чередниченко Э.А. Основы государства и права. Донецк, 2004.