ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА ТАЕТНОПЕДАГОГІКИ ЯК ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ І НАВЧАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХКАДРІВ НОВОЇ ГЕНЕРАЦІЇ
Світові тенденції розвиткусучасної освіти передбачають, що в процесі безперервної освіти молодь одержуєнаступні особистісні якості, вміння, навички:
· набуттяна діяльнісному рівні моральних цінностей, серед яких повага до прав людини,парламентської демократії, думки іншої людини, солідарність, любов доближнього, відкидання примітивного егоїзму та споживацького ставлення до буття,почуття відповідальності та виконання обов'язків, надійність у діяльності,відкритість по відношенню до інших культур, рас, континентів;
· формуваннянового спілкування і взаємодії з іншими особами та партнерами; набуттяпраксеологічних умінь вирішувати різноманітні проблеми;
· автономністьу праці при вмінні працювати і в групі; відбір та селекція інформації, їїпоглиблений аналіз та аналіз за умови збереження мотивації до свідомогонавчання протягом усього життя; формування багатої уяви та використання її вкреативній та інноваційній діяльності;
· гнучкість,психічна стійкість та готовність до адаптації в нових ситуаціях і діяльності унезвичайних умовах [1].
Слід відзначити,що з цією точкою зору погоджуються українські педагоги. Так, автори концепціїнаціонального виховання Українського гуманітарного ліцею вважають, що “головноюметою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколіннямісторичного і соціального досвіду, успадкування надбань українського народу, щовіками розвивається в річищі світової цивілізації і культури, є органічноючасткою вселюдства, розвиток особистісних рис громадянина української держави,формування культури міжнаціональних взаємин” [2]. Вони ж називають такістратегічні цілі виховання: науково-педагогічне забезпечення єдності фізичного,духовного, інтелектуального розвитку особистості; визначення в освітіпріоритету гуманістично-світоглядних знань, формування цілісного бачення світуі людини в гармонії з природою, космосом, собою; утвердження у виховній роботіпріоритету національного і як синтезу на основі спорідненості світовогодосвіду; розвиток у учнів почуття відповідальності за збереження національнихтрадицій, звичаїв, культурних надбань, реалізації ідеї “діалогу культур”;створення індивідуального “Я” в його духовній автономності та суверенності і вумінні поєднувати особисті інтереси з державними.
Згідно з концепцією національноговиховання, яка була запропонована авторським колективом у серпні 1996 року [3],основні змістові компоненти нового педагогічного мислення ґрунтуються накількох фундаментальних положеннях, серед яких для нас є найбільш актуальниминаступні:
· Дитина (учень, студент)– центр навчально-виховного процесу, суб’єкт навчання і виховання (творець,діяч);
· Українознавство –наукова основа, духовна серцевина навчально-виховного впливу в сім’ї, школі ісуспільному житті, філософія і політика державотворення;
· Національне виховання –всеохоплююча і багатогранна система впливів, ідей і підходів, яка покликанапробуджувати, стимулювати розвиток закладених природою задатків, можливостейдітей, набуття етносоціального досвіду і реалізовувати завдання гуманізації ігуманітаризації системи освіти.
Згадана концепція пропонує також основнішляхи реалізації, які в умовах вищого навчального закладу економічного профілю,що функціонує у Донбасі, можуть бути визначені насамперед як
- вивчення внавчально-виховних закладах усіх типів українознавства як провідногоінтеґративного навчального курсу, системи наукових знань, ідей, цінностей проУкраїну і українство, системи принципів, механізмів і способів трансформаціїздобутків світової цивілізації у свідомість і практичну діяльність кожноїособистості, національну культуру;
- розробка нових методіві технологій, інноваційних систем навчання і виховання, створення умов длятрансформації програм виховання в програми самопізнання, самовиховання,самореалізації особистості;
- створення в кожномунавчально-виховному закладі чіткої, науково обґрунтованої системи виховноїроботи, зміцнення зв’язків із громадськістю, залучення до виховання наукової,культурної та мистецької еліти.
Основу вивчення українськоїмови становить цілісність її системи, зв’язок з національно-самобутнім характеромнароду. Тому кінцевою метою вивчення або викладання української мови є теза пронаціонально-світоглядний дух народу.
Традиційно визначена рівнева методикавивчення української мови забезпечує послідовний аналіз лінгвістичних явищ,водночас вона перешкоджає синтетичному розгляду мовних одиниць, розгляду їхвзаємовпливу та взаємодії. Тому при розгляді і вивченні більшості мовних явищнеобхідний синтезований підхід.
У більшості випадків при вивченні самеукраїнської мови у донецьких вузах такий підхід відсутній, хоча одним з ключовихнапрямків розвитку вищої освіти в Донецькому регіоні є «переорієнтація вищихнавчальних закладів у зв’язку зі змінами в науці і світовій індустріївиробництва знань з дисциплінарних на трансдисциплінарні підходи до навчання ідосліджень» [4].
З середини 90-х років Донецькийнаціональний університет (ДонНУ) та Донецький національний технічнийуніверситет (ДонНТУ) провадять регіональні науково-практичні конференції зпитань функціонування української мови та мовної освіти у вищих навчальнихзакладах [5,6,7]. При детальному вивченні матеріалів цих конференцій виявилисянаступні обставини1.
Основними завданнями при вивченніукраїнської мови вважаються:
а) формування навичок і умінь науковогостилю на матеріалі фізики та хімії і публіцистичного стилю на країнознавчомуматеріалі (ДонНТУ);
б) засвоєння стильової диференціації,вивчення ділового стилю на усіх мовних рівнях, повторення і поглиблене вивченнямовних норм через практику перекладу російських текстів за спеціальністю (ДонНУ);
в) знайомство з теоретичними відомостямиі засвоєння їх на практиці при вивченні фонетики і анатомічної термінології,засвоєння лексики і збагачення словникового запасу, яке має поєднуватися іззнанням норм у зіставленні з нормами російської мови (Донецький державниймедичний університет).
Серед причин, які заважають вивченнюукраїнської мови, названі такі:
а) більшість студентів – носіїнеадекватної двомовності і при певному запасі загальновживаної лексики маютьтруднощі зі сприйманням і продукуванням текстів зі спеціальною лексикою(Донецький державний університет економіки і торгівлі);
б) недостатній запас слів, невмінняобирати найважливіше за значенням або забарвленням слово (Донецький технічний колеж);
в) ставлення студентів як додругорядного предмета, намагання спілкуватися підкреслено російською мовою,психологічна замкнутість на заняттях; неготовність викладацького складувикладати спеціальні предмети української мовою, відсутністьматеріально-технічної бази, залежність процесу переходу на викладання у вищійшколі від україномовних процесів у середній школі та в країні в цілому; уведеннякурсу “Українська ділова мова (мова професійного спілкування)” здійснено безналежного аналізу мовної ситуації і потреб вищої освіти у східних регіонахУкраїни (ДонНТУ).
Найбільш ефективними методами викладанняукраїнської мови, на думку викладачів названих вузів, є такі:
а) порівняльний принцип у викладанніукраїнської за зразками методики викладання нерідної; порівняльний підхід дофактів мови і мовлення, переклад як один з найефективніших засобів, урахуванняспільних та відмінних рис близькоспоріднених мов; зберігаючі технологіїнавчання як цикл уроків з типології текстів з єдиною комунікативною настановою,яка реалізується дозовано на кожному уроці; при перекладі текстів – удосконаленняграматики, розвиток культури мовлення, поповнення словникового запасу,накопичення термінологічної лексики (ДонНТУ);
б) опорно-порівняльний і переклад якважливий елемент (ДонДУЕТ);
в) багатоцільовий характер заняття таваріювання його компонентів; базування роботи на текстах спеціальності, виразнечитання, аналіз і рецензія мовлення однокурсників, знаходження орфоепічнихпомилок, заучування напам’ять як закріплення практичних навичок літературноївимови (ДДМУ);
г) організація самостійної роботистудента як найважливіша умова засвоєння знань – робота над перекладами фаховоїлітератури, вивчення нових слів; розвиток зв’язного мовлення – ділові ігри,“робітничі наради”, “мовні ринги” (ДонНУ);
ґ) систематичні лексичні вправи назнаходження у реченні або тексті неправильно вжитих слів, виправлення лексичнихабо стилістичних помилок, визначення стилю уривків (Донецький технічний колеж)
д) написання документів, повторенняорфографії, тренувальні вправи на переклад, добір синонімів, антонімів, уснезв’язне мовлення певної теми; багато вправ на переклад, бо метод зіставлення іпорівняння мов дає гарні наслідки (Приазовський державний технічний університет).
Крім названого, привертають увагу такіспостереження фахівців:
“За останній час значно зріс престижукраїнської мови серед молоді: більшість вивчає її свідомо, а не з примусу,розуміє практичну необхідність володіння мовою. Але залишається нерозв’язаноюпроблема зростання національної свідомості молоді, усвідомлення неюнеобхідності збереження і зміцнення традицій, єдності поколінь, руйнуваннякомплексу національної меншовартості. Для вирішення цих проблем слід враховуватисвітоглядно-виховний аспект навчання” (ДонДУЕТ).
“Добре володіють українською мовою студенти,які закінчили середню школу з українською мовою навчання або прибули з іншихрегіонів України. Інші (і таких більше половини) розмовляють “убогим суржиком”,не мають належного словникового запасу, а їх знання про народний побут,традиції, обрядовість – поверхове. …тому до робочого плану з курсу були внесеніетнопедагогічні аспекти, тобто поєднання знань мови та народознавства” (ПриазовДТУ).
“Слід наголосити, що активне функціонуванняукраїнської мови в російськомовній аудиторії можливе лише за умови її ізоляціївід рідної мови студента і сприймання аудиторією думок, висловлених українськоюмовою” (ДонНТУ).
“Російською мовою ведеться навчальнийпроцес у середній та вищій школах, здійснюється повсякденне спілкуваннявикладачів і студентів, видаються підручники …поодинокі дисципліни викладаютьукраїнською мовою …причина не тільки в тому, що не всі викладачі спроможнівикладати державною мовою, а і в тому, що студенти не володіють нею настільки,щоб сприймати навчальний матеріал. Як би добре не навчали української мови всередній школі, студенти неспроможні сприймати науковий стиль вузівськихдисциплін, оскільки з цим стилем не зустрічалися в школі на уроках українськоїмови. Адже всі інші предмети …викладають російською мовою. І поки такестановище не зміниться, годі сподіватися, що викладання у вузах можнабезболісно перевести на українську мову” (ДонНТУ)
“Повторення і поглиблене вивчення орфоепічних,орфографічних, фонетичних, лексичних, граматичних норм, враховуючи умовирозвитку української мови на Донбасі, – через практику перекладу українськоюросійських текстів за обраною спеціальністю” (ДонНУ).
На відміну від інших ВНЗ регіонуДонецький державний університет управління (ДонДУУ) здійснює навчання мови,культури, історії на засадах українознавства, виходячи з того, що сучаснеукраїнознавство – це цілісна інтеґративна посткласична наука про Україну таукраїнство в часо-просторових, етнонаціональних, культурно-інформаційнихвимірах. Дослідження, опис і вивчення цього явища, як відомо, здійснюється занаступними напрямками:
1) українознавство яксамостійний навчальний інтеґративний курс;
2) українознавство якнаскрізні знання всього навчального процесу в його гуманітарній компоненті;
3) українознавство в йогодидактичному аспекті як окремі форми і методи в системі інтеґративних курсів.
Як самостійний інтеґративний курсукраїнознавство охоплює знання про побут, звичаї, традиції, світоглядукраїнського народу, тематично-проблемні наукові дослідження, гіпотези,матеріал про історію науки, про внесок до світової культури українських вчених,митців, політичних діячів, про пріоритетні напрямки розвитку української наукиі технології, пов’язані з державотворчими проблемами. Такий курс, на нашпогляд, доречний в системі підготовки саме викладачів українознавства якнавчального предмета на всіх рівнях освіти, але несприйнятливий унефілологічних ВНЗ Донецького регіону.
Враховуючи специфіку регіону танавчального закладу, найбільш актуальними для ДонДУУ на сьогодні є другий татретій напрямки. Як наскрізні знання навчального процесу українознавчідослідження повинні призвести до усвідомлення того, що мовна освіта і вихованняпотрібні у вищій освіті студентам усіх спеціальностей. Українська як державнамова повинна бути не тільки навчальним предметом, а й мовою викладання інавчання всіх фахових дисциплін, засобом спілкування та оволодіння професійноюмайстерністю, культурним середовищем.
Тому існує стрижнева загальновузівськаукраїнознавча тема ДонДУУ – “Історія, сучасність, перспективи розвитку системиуправління у південно-східному регіоні Україні (виробнича, невиробнича,муніципальна, екологічна сфери діяльності)”.
Оскільки українознавство є системоюінтеґративних знань про Україну та українство як цілісність, то відповідніконцентри цієї системи виступають як домінанти, за якими інтегруються знаннявідповідних кафедр ДонДУУ, а саме
“Україна-мова” та “Україна-ментальність,доля” – кафедра українознавства;
“Україна-матеріальна та духовнакультура” – кафедри менеджменту у виробничій та невиробничій сферах, кафедра економіки;
“Україна в міжнародних відносинах” –кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності;
“Україна-держава, суспільство” – кафедризагального і адміністративного менеджменту та кафедра права;
“Україна-національна свідомість” та“Україна-етнос, нація” – кафедра соціально-гуманітарних дисциплін;
“Україна-природа, екологія” – кафедраменеджменту природоохоронної діяльності.
Основні етапи роботи кафедр за вказанимиконцентрами:
1) насичення існуючихпрограм українознавчими матеріалами російською мовою;
2) перехід на викладанняукраїнознавчих тем українською мовою;
3) збільшення кількостівідповідних тем;
4) перехід на викладанняусього курсу українською мовою (тобто поступове створення інтеґративнихукраїнознавчих курсів на матеріалі спеціальних дисциплін як дидактичнийаспект українознавства).
Кафедра українознавства ДонДУУ виступаєяк окремий сегмент українознавчої діяльності (кафедральний рівень) і яккоординаційний центр такої діяльності у навчальний та позанавчальний час(загальновузівський рівень).
На кафедральному рівні усі навчальнідисципліни (“Українська мова професійного спілкування”, “Історія України”,“Культурологія”, “Документування”, “Українське наукове мовлення”, “Українськеділове мовлення”, “Майстерність публічного виступу” тощо) викладаються тількидержавною мовою, навчальний матеріал групується за принципом пріоритетностіукраїнської складової в усіх сферах, заняття передбачають активну самостійнуроботу студентів.
На загальноакадемічному рівні надаєтьсяметодична допомога для представників усіх кафедр, які здійснюють українознавчудіяльність, створюються спільні навчально-методичні розробки, провадятьсяпозааудиторні заходи. Тільки за останній рік за активної участі кафедриукраїнознавства і створеного у ДонДУУ центру естетичного виховання іззалученням представників Донецької державної філармонії та Донецькогодержавного академічного театру опери та балету відбулися: – тематичний урок“Рідна мова – безцінна й невичерпна духовна скарбниця народу” та випускрадіогазети, присвячений Дню рідної мови (лютий); – щорічні літературні читання“Життєвий та творчий геній Шевченка” (березень); – музичний вечір спільно зістудентами та професорами Донецької державної музичної академії “Українськінародні мелодії – надбання світової культури” (квітень); – щорічнийміжфакультетський фестиваль української культури (травень); – фестиваль “Зеленісвята” (конкурс віночків, конкурс на краще виконання української пісні, стендиаматорських витворів – вишиванки, аплікації, мозаїка – червень); – виступстудентів Донецької державної музичної академії “Духовність наших предків”(листопад); – художня виставка “Барви Донеччини” (твори прикладного мистецтва –листопад); – різдвяні виступи членів клубу “Україна і світ” (січень 2005 року).
У своїй діяльності на обох рівняхкафедра українознавства намагається максимально використовувати базові поняттяетнопедагогіки [8] з урахуванням регіональних особливостей функціонуванняукраїнської мови, а також вікових, психологічних, загальноосвітніх особливостейконтингенту учнів.
На наш погляд, в умовах Донецькогорегіону найбільш актуальними є такі компоненти української етнопедагогіки, якродинознавство, етнодидактика і педагогіка добросусідства.
Серед провідних засобів втіленняетнодидактики нашу увагу привернули насамперед родинний і громадський побут, природа,звичаєве право, національний спосіб життя.
Основні принципи методики викладання українськоїмови в наших умовах трансформуються у загальні принципи використання мови вякості окремої навчальної дисципліни (кафедральний рівень) і в якості мовинавчання в цілому (загальновузівський рівень). До таких принципів слід віднести
принцип народності – репрезентація української мови у вигляді фольклорнихелементів (прислів’я, приказки) і творів красного письменства на обох рівнях;
принцип історизму – повідомлення про історичні процеси у розвитку мови,історії України, української культури, ораторського мистецтва, діловодства тадокументування (кафедральний рівень), повідомлення про історичні явища та українськіперсоналії у відповідній сфері (загальновузівський рівень);
принцип етнічної соціалізації – становлення і розвиток особистості як суспільно-національногоіндивіда (реалізується на протязі усього часу навчання на загальновузівськомурівні);
принцип європеїзму – репрезентація української мови, культури,менталітету як явищ європейської культури (реалізується на протязі усього часунавчання на загальновузівському рівні);
принцип культуровідповідності – неухильне забезпечення високої грамотності йкультури усного та писемного мовлення (кафедральний рівень), загальної культурита освіченості (загальновузівський рівень);
принцип урахування регіонального,місцевого, домашнього (родинного) мовного середовища – використання індивідуальних завдань для кожного студентазалежно від його особистісних рис в поєднанні з найбільш ефективними груповимиформами навчання (кафедральний рівень);
принцип виховного навчання – забезпечення духовно-морального,національно-патріотичного, трудового, інтелектуального виховання черезвідповідний відбір і презентацію навчального матеріалу (традиції і нормихристиянської моралі, козацький кодекс честі, заповіді українських націоналістівтощо) на обох рівнях.
Таким чином, визначальна особливістьреалізованого ДонДУУ українознавчого етнопедагогічного підходу до навчання –перехід до інтеґративних знань і цілісного сприйняття особистості. Розгляд усіхпроблем навчання і виховання як цілісного явища розкріпачує мислення суб’єктівпедагогічного впливу, забезпечує умови для користування власним розумом, длярозвитку самосвідомості і самовдосконалення.
Однобічнийтехногенний розвиток сучасної цивілізації не виправдав себе, стався великийрозрив між сучасними досконалими інженерними технологіями і моральними цінностями.Внаслідок цього зросла соціальна напруга в суспільствах, де пріоритетними є нерозвиток і вдосконалення людської особистості, а матеріальне накопичення ікульт неконтрольованого споживацького інстинкту. Поширюються псевдокультура, псевдолітература,псевдомистецтво. За законами ринку все ставиться під сумнів: сенс буття,принциповість, правда, мораль, природний потяг і біологічні функції індивіда,традиції, звичаї.
Саме тому унинішній період докорінної переорієнтації цінностей насамперед від вихователівта викладачів слід очікувати реалізації українознавчого інтеґративного підходуу вирішенні проблеми консолідації української нації.
Для досягненнямети сучасного українознавства треба обов’язково мати уявлення про особливостійого сприйняття різними членами суспільства. За типологією С.Грабовського [9],існують сформовані ще в XIX ст.
· “гоголівський” тип(побутово-політичне малоросійство)
· просвітянсько-культурницький типП.Куліша та М.Старицького (аполітичне обстоювання культурної автономії)
· божественно-особистісний типП.Юркевича (космополітична причетність людини до Бога)
· політичні типи(“федералістський” М.Костомарова, “франківський”, радикальний).
Згадані типи зпевними модифікаціями чинні і сьогодні. Але найбільш небезпечний для розбудовиукраїнської держави тип демонстративних українофобів з боку деяких автохтоннихукраїнців та певної кількості колишнього управлінського апарату і прибулої вУкраїну інтелігенції, яка проводила русифікаторську політику.
Антиукраїнствоавтохтонних українців виявляється у відмові від власних етнічних ознак (змінапрізвища, мови спілкування в сім’ї, норм побуту, загальнокультурних орієнтаційтощо), у дієвому запереченні та “викоріненні” усього українського ізсоціально-культурного життя.
Для цьогосоціального типу мрією стає не українська національна ідея, а свобода відУкраїни, втеча від свого архетипного підґрунтя. Проте архетипний код подолатинеможливо, тому неадекватність з минулим свого роду, своїм генетичним майбутнімі нові імпульси підсвідомості провокують істерично-гіперактивну боротьбу підгаслами боротьби за “владу рад”, “велику Росію”, “автономну республіку” тощо.
За таких умовукраїнознавство – “спасенний погляд на самого себе” (П.Куліш). Самеінтеґративне, толерантне, демократичне українознавство новітнього періоду маєбути покладене в основу освіти нового тисячоліття в Україні.
Перетворення векономіці, які відбуваються в нашій країні, передбачають також зміни в економічномумисленні.
Тип економічногомислення є однією з найважливіших характеристик суб’єктів виробничих відносин,господарських зв’язків і являє собою процес пізнання людиною, соціальноюгрупою, усім суспільством економічної дійсності, сталих економічних відносин,усвідомлення свого місця в них, засвоєння норм раціонального господарювання іповедінки, прогнозування господарських подій, створення відповідних образів доцільноїдіяльності. Економічне мислення визначається економічними відносинами,економічною дійсністю суспільства. Один тип економічного мислення формується вумовах централізовано керованої, регламентованої економіки, принципово інший –у ринкових умовах.
Визначається типекономічного мислення і національними традиціями, особливостями менталітету,«духу господарства». Методологічною основою такого підходу є визначенняМ.Вебера про обумовленість становлення капіталізму, ринкового мислення такзваним «духом капіталізму».
Відбиття,усвідомлення економічним мисленням економічної дійсності здійснюється черезпізнання, отримання і засвоєння знань. Тип економічного мислення, в свою чергу,визначає і характер економічної свідомості: знання, які є продуктом того чиіншого типа економічного мислення, стають елементом суспільної свідомості іпсихології і в цій якості формують думки, позиції, ціннісні орієнтації, мотиви,визначають зміст і характер переконань, звичок, установок, існуючих у людей векономічній діяльності.
Економічнемислення безпосередньо і через засвоєння знань, через економічну психологіюформує економічну поведінку. Тип такого мислення – частина економічної культурисуспільства, яка є способом організації, розвитку економічної діяльності, тобтовоно взаємодіє з економічними відносинами, свідомістю, психологією, поведінкою.Таким чином, осмислення економічних відносин і діяльності людини створює підставудля усвідомленої участі людини, соціальної групи, суспільства в особі держави векономічному процесі, прийнятті господарських відносин.
Економічнемислення у нашій країні визначається його приналежністю як до західного, так ідо східного типів цивілізацій і відповідно економічного мислення.
Український степсправив відчутний вплив і на витворення відмінностей між вдачею українськогонаселення. Небезпечні степові рівнини завжди вабили амбітнішу, більш схильну досамовияву частину населення (здобувачів, січовиків, запорожців). Безпечніші,більш захищені регіони Волині та Галичини залишилися осередком слухняніших,дисциплінованіших, менш схильних до ризику людей. Відмінності в духовності,психіці населення різних географічних регіонів стали підставою поділу українцівна східних та західних. Для західних українців превалюючими є емоційно-вольовічинники (почуттєвість, стихійність, динамізм, амбітність), а для східних –раціональні (реалізм, діловитість, дисциплінованість тощо).
Географічні умовиУкраїни, її урожайна та щедра земля не спонукали до активності і спричинилисядо формування неквапливої, споглядальної вдачі українця. Водночас це сприялоформуванню індивідуалістичної постави та нехоті до підпорядкування. Життя векстремальних умовах незахищеного степового простору стимулювало вольовиймаксималізм і агресивність як інстинктивний засіб до збереження своєї національноїідентичності. Водночас таке життя позначилося на формуванні соціальної структуриукраїнського народу. Нехтування матеріальними інтересами перед перманентноюзагрозою унеможливлювало появу власного купецького стану, гальмувало соціальнудиференціацію суспільства. Родюча земля, не вимагаючи надмірних фізичних зусильдля здобуття засобів до існування, спричинилася до слабкої соціальноїактивності і характерної непідприємливості. Це виявилося у відомій погордіукраїнців до крамарювання. До нівеляції суспільних верств та соціальноїоднорідності українців призвів і занепад міст та міських ремесел, спричиненийзовнішніми агресіями та внутрішнім розбратом [10].
В умовахцентралізовано – керованої системи разом з такими рисами, як ентузіазм, віра всвітле майбутнє, усвідомлення соціальної захищеності, взаємодопомога,колективізм з’явилися і потяг до зрівнялівки, утриманство, інертність таапатія, впевненість у тому, що мінімум благ буде отриманий працівником убудь-якому випадку.
Характернимирисами типового вітчизняного працівника (керівника, спеціаліста, робітника) всередині 90-х років XX ст. було визнано безвідповідальність; відсутність намаганняцінити або економити робочий час (що обумовило і слабкість виконавчоїдисципліни); зневажливе ставлення до виконання інструкцій, стандартів, правил;неповага до діяльності інших працівників, намагання керуватися власнимиінтересами та ігнорувати чужі; несамостійність; безініціативність на робочомумісці; нехлюйське ставлення до оточуючого середовища; намагання завжди працюватиколективно, а не індивідуально [11].
На нашу думку,безперспективно перероблювати, «ламати» менталітет, економічне мисленняукраїнців. Звичайно, треба і потрібно розвивати риси ринкового економічногомислення, які завжди були притаманні українцям, привносити нові, використовуючипозитивні особливості існуючого державного економічного мислення. Мабуть,доречно згадати при цьому досвід Японії, Китаю, країн Південно – Східної Азії,де успіх соціально – економічних перетворень був досягнутий в результатісполучення сучасних ринкових методів і економічного мислення з національнимитрадиціями.
Економічнемислення є обов’язковим елементом економічної свідомості і економічної культурий пов’язане з соціально-психічними якостями людини (ощадливість, підприємливість,діловитість тощо). За умови органічного злиття економічної освіти й вихованняекономічне мислення і свідомість переходять у відповідні соціально-психічніякості вихованця, в практичні навички економічної діяльності.
Без сумніву,відтворення послідовної системи економічного навчання та виховання у нашійкраїні, формування сучасного соціально – орієнтованого ринкового економічногомислення сприятимуть подоланню кризових явищ, установленню цивілізованоїринкової економіки.
У постсоціалістичні часимодернізація принципів управління в Україні досягла незначних успіхів. У 2002р. кількість українських підприємств становила приблизно 3 млн., з яких 11 тис.великі (понад 250 працівників) і 33 тис. середні (50-250 працівників). Отже, 2млн. 650 тис. підприємств – це самозайняті особи, які виробляють і (або)розповсюджують чи продають продукцію. Спираючись на ці дані та об’єктивнізакономірності розвитку менеджменту, потребу в менеджерах для сучасногорозвитку можна оцінити приблизно в 1 млн осіб.
Переважна більшістьукраїнських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності, а83% підприємств навіть на ставлять перед собою такого завдання. Українськікерівники з великими труднощами імпортують нові технологічні прийоми. Державнийі приватний менеджмент не має важелів для регулярного залученняінтелектуального і духовного потенціалу українського народу для постійного надходженняконструктивних ідей. Водночас слід зазначити, що інтелектуальній еліті Українисьогодні бракує необхідної мотивації застосування наявних знань і професійнихнавичок у своїй державі, а відтак вона прагне реалізувати їх за кордоном.Вітчизняні менеджери зверхньо дивляться на робітників, умови їхньої праці таможливості кар’єри, тобто на ті фактори, що здебільшого і просувають бізнес.Сучасна вища ланка керівників здебільшого не має управлінської підготовки. Вонине вивчали стратегічний або фінансовий менеджмент, маркетинг. За базовою вищоюосвітою нинішні керівники не корелюють зі своїми посадами і здобутою ранішепідготовкою в соціально-гуманітарній сфері. Так, серед керівних кадрівдержавної служби декілька відсотків юристів, близько 15% економістів і дужебагато керівників-інженерів, тобто фахівців технічних, а не суспільних систем.
Вадою сучасного менеджменту вукраїнському бізнесі є також брак корпоративної культури. Цю культуру визначаєпсихологія вищих керівників. Недоліком української культури менеджменту є те,що керівник переважно на інтуїтивному рівні усвідомлює, що добре, а що погано.При цьому він ще не завжди може сформулювати свої уявлення у вигляді кодексу.
На сучасних українських підприємствахдедалі більше загострюються і диференціюються за великим числом ознак конфліктиміж діловими культурами України і Заходу; між підприємцями та інвесторами; міждиректорами і фінансовими структурами; між управлінцями та неуправлінськимперсоналом; між акціонерами та найманими менеджерами і фахівцями.
Одним із чинників, що можевплинути на швидкий розвиток управління та подолання неблагополучноїекономічної ситуації в Україні, є безкомпромісна відмова від старих звичок іумовностей та впровадження нової техніки і методів управління.
Модернізація управління маєвідбуватися на основі триєдиного підходу, який синтезує мультиплікаційний ефект(постійне наростання); синергетичний ефект (поєднання багатьох чинниківконкретної системи); інтегральний ефект (єдність метричних та неметричнихцінностей). За таким підходом спільні зусилля державної влади та керівниківбізнесу були б націлені на: 1. вироблення нових концепцій управління; 2.екстенсивний та інтенсивний розвиток системи бізнес-освіти; 3. довгостроковепланування управління; 4. уведення системи моніторингу стану управління; 5.точне визначення прав і обов’язків для кожного працівника у поєднанні зколективізмом дій; 6. дослідження і розробки з проблем національногоменеджменту; 7. використання сучасних технічних (інформаційних) засобів.
Принаймні три з вказанихнапрямків – розробка нових концепцій управління, всебічний розвитокбізнес-освіти, дослідження національного менеджменту – базуються на засадахукраїнознавства. Без урахування національних особливостей розвинути власнеукраїнський менеджмент як науку управління неможливо.
літературА
1. КорсакКостянтин. Цивілізаційна компетентність громадян і завдання обов'язкової освіти// Освіта і управління. – 1998. – № 1. – С.10-11.
2. КононенкоПетро, Сазоненко Галина. Галіцина Людмила. Громадянин України XXI століття.Концепція національного виховання Українського гуманітарного ліцею КиївськогоНаціонального університету ім. Т.Шевченка // Освіта і управління. – 1998. – №1.– с. 15.
3. Концепціянаціонального виховання // Освіта. – 7 серпня 1996 р. – № 41 (219). – С.2-7
4. Концепціярозвитку вищої освіти Донецької області до 2020 року. – Донецьк: Донецькаобласна державна адміністрація, 2007. – 53 с.
5. Українськамова. Теорія і практика: Матеріали міжвузівської науково-практичноїконференції. – Донецьк: Донецький державний університет, 2007. – 120с.
6. Проблемифункціонування й викладання української мови у вищих навчальних закладах.Матеріали регіональної науково-практичної конференції / Укладачі: Л.П.Семенова, Л.В. Шавлак, Л.К. Лазарева, Т.О Мачай. – Донецьк: ДонДТУ. – 68 с.
7. Актуальніпроблеми мовної освіти у вищих навчальних закладах. Збірник праць регіональноїнауково-методичної конференції / Укладачі: Л.П.Семенова, Л.В.Шавлак,Л.К.Лазарева та ін. – Донецьк, ДонНТУ. – 160 с.
8. СтельмаховичМ.Г. Етнопедагогічні основи методики української мови // Дивослово. – 2003. – №5-6. – С.19-23.
9. ГрабовськийСергій. Українська мрія: тріумф і трагедія // Сучасність. – 1995. – № 3. –С.137.
10. ЧижевськийД. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.
11. Гошко А.,Дмитренко Г. Формирование украинской модели менеджмента // Персонал. – 2007. –№ 5. – С. 24-27.