Емпіризм та раціоналізм

Доповідь з дисципліни «Філософія» Тема: «Емпіризм та раціоналізм» Емпіричний напрям Ф. Бекон (1561 - 1626) відкидає уявлення про філософію як споглядання і пропонує трактувати її в загальному дусі цієї епохи – як науку про реальний світ, яка ґрунтується на досвідному, експериментальному пізнанні. Головним завданням усіх наук, в тому числі й філософії, він вважає збільшення влади людини над природою.

Але реалізувати таке завдання буде можливим, на думку Ф. Бекона, якщо звернутися до нових засобів пізнання та й взагалі переосмислити логіку пізнавального процесу. Будь-яке знання повинне спиратися на досвід та експеримент. Ідея практичної направленості знання була вираженою філософом у відомому його афоризмі: «Знання – сила». Ще одним гарантом отримання «точного» істинного знання

є використання індуктивного методу пізнання - сходження від дослідження одиничних фактів до загальних положень. Свій метод Ф. Бекон називає новим органоном на відміну від методу, який використовував Арістотель (старий органон). Ф. Бекон розглядає повну індукцію, що передбачає при перерахуванні всіх предметів певного класу виявлення їх загальних властивостей, та неповну індукцію, яка реалізується, коли на основі спостереження кінцевого

числа фактів робиться загальний висновок відносно всього класу поданих явищ, предметів. Отже, механістичне уявлення Ф. Бекона про істину як точне віддзеркалення предметів і процесів природи приводять мислителя до розгляду перешкод на шляху до істини або хибності як спотвореннь різного роду. Ф. Бекон називає їх ідолами або примарами і з ними пов'язує ситуації, коли світ у нашій свідомості відбивається,

не зовсім адекватно. Подібних ідолів він виділяє чотири типи: 1. Ідоли печери - спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (перш за все недоліки) розуму людини. Ці ідоли зі своїм походженням є природженими. 2. Ідоли роду пов'язані з недосконалістю самого людського розуму, тобто спотворення, які мають коріння у фізіологи людини.

Це також природжені ідоли. 3. Ідоли ринку (або площі) породжуються спілкуванням людей, результатом чого стає перекручення інформації і, як наслідок нав'язування індивідам помилкових уявлень. Це вже здобуті ідоли. 4. Ідоли театру породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції і гадки. Їх наслідком можуть бути мінливі закони, докази, які заважають людям оволодівати

істинними знаннями. Це також здобуті ідоли. Ф. Бекон рекомендував усунути ці спотворення за допомогою звертання до досвіду, обробки досвідних даних науковими методами, перш за все індуктивними, і вийти на шлях істинного пізнання. Англійський філософ Дж. Локк систематизував емпіризм. На його думку, всі ідеї виникають на основі почуттєвого досвіду. Дж. Локк вважав, що від народження душа людини

є «чистою дошкою»(tabula rasa), на якій відбивається почуттєвий досвід. Досвід він розподіляв на зовнішній і внутрішній (аналіз відчуттів). Раціоналістичний напрям Відомий представник раціоналізму Нового часу французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650) уподібнював філософію дереву, «коріння якого – метафізика, стовбур – фізика, а гілки, що відходять від цього стовбура, − всі

інші науки, що зводяться до трьох головних: медицина, механіка та етика». Первісну та ключову визначеність філософії Р. Декарт бачить у визначеності свідомості – мисленні. Головним методологічним засобом, що підкреслює значущість саме мислення як елемента пізнання, виступає так званий метод сумніву. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може й не бути, несе в собі момент суб'єктивності і тому має бути відкинутим. Чітко об'єктивним у такому випадку може бути щось

дане безпосередньо, очевидне. Подібний, методологічний скепсіс руйнує будь-які уявні достовірності для того, щоб знайти істинну, первісну достовірність, яка сама виступає передумовною і тому не може спиратися на інші достовірності. Завдяки цьому подібна первісна, абсолютно об'єктивна достовірність повинна виступати фундаментом пізнавального процесу. За цією ж логікою міркувань Р. Декарт зазначає, що можна сумніватися практично в усьому, але незаперечним

є лише факт власного мислення. Поняттям «мислення» Р. Декарт позначав всю свідому духовну діяльність людини. Висловлювання Р. Декарта «Я мислю, отже я існую» стало не тільки візитною карткою його філософії, але й лейтмотивом усієї класичної раціоналістичної філософії. Р. Декарт надавав перевагу в пізнанні розуму, не довіряв почуттєвому досвіду.

Слід зазначити, що, на відміну від Ф. Бекона, Р. Декарт приділяє увагу розробці дедуктивного методу, пропонуючи його ключові правила: • дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого і очевидного; • потрібно поділяти складні проблеми на частини для кращого їх розуміння; • необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків, починаючи з аналізу найпростішого і поступово переходячи до більш складного; • потрібно складати повні переліки, щоб була впевненість

у відсутності недогляду. Головні критерії істини – інтуїція, що дає початок знанню, і правильна дедукція, яка розвиває його і дозволяє отримати різноманітні його інтерпретації та приростання. Інтелектуальна інтуїція, на його думку, безпосереднє раціональне пізнання суті явищ. Використання дедуктивного методу, до речі поширеного у природознавстві, особливо у математиці, при

вивчені філософських проблем наглядно демонструє орієнтацію філософії на точне знання, що є найважливішою особливістю цієї епохи, Широта знань Р. Декарта(відомі його знання алгебри, аналітичної геометрії, механіки) мала продовження у його філософських дослідженнях, зокрема у створенні(разом з Г. Галілеєм) механічної картини Всесвіту і механістичного світогляду. Бога – Творця розумів як геометра та механіка.

Тому для пізнання світу потрібно зрозуміти принципи божественного мислення. Так, Р. Декарт приходить до існування «вроджених» ідей (ідеї Бога, числа, структурності тіл, тілесності). Усвідомлення та розвиток «вроджених» ідей є пізнанням світу. Проблеми, поставлені його філософською системою, стимулювали розвиток філософських поглядів

П. Гассенді та Б. Спінози. Раціоналізм Р. Декарта у подальшому розвивали представники німецької класичної філософії. Філософські напрямки, в яких розвивались ідеї Декарта, отримали назву – картезіанство. До раціоналізму Нового часу відноситься діяльність відомого німецького філософа Г. Лейбніца. Його знання(філософії, логіки, теології та

ін.) та здібності вважаються енциклопедичними. Г. Лейбніц виділяє такі начала філософії: принцип несуперечливості або тотожності, принцип необхідності достатньої підстави; принцип ідеальності монад та інші. Істини розуму він вважає абсолютними та необхідними. Почуття Г. Лейбниц розуміє як вираження духовності людини. Але розум не може бути виведений із почуттів. Будучи раціоналістом він долає обмеженість механістичного

світогляду. Цікавим є вчення Г. Лейбніца про монади – активні духовні одиниці, центри сили, атрибутами яких є розуміння та прагнення. Він розглядав весь світ як сукупність монад, повертаючись до вчення Арістотеля про ієрархію форм (мінералів, рослин, тварин, людей). Певною реакцією на крайнощі раціоналізму, що доходив до розуміння людини як механізму (Ламетрі «Людина-машина»), став ірраціоналізм. Його представником був відомий французький математик

Б. Паскаль. Велич людини він вбачав у мисленні, але надавав перевагу не розуму, а вірі, оскільки розум скрізь знаходить протиріччя. Б. Паскаль створює поетичний образ людини(«очерет, що мислить»), визнаючи безмежність Всесвіту та крихкість життя людини.