Міністерство освіти та науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра політології, соціології і права
Реферат з дисципліни «Політологія»
На тему
«Соціально-політичні утопісти ХІХ ст. (Сен-Сімон, Фур’є, Оуен)»
Рівне – 2008
Зміст
Вступ
1. Політичний технократизм і сцієнтизм Клода-Анрi де Рувруа Сен-Сiмона
1.1 Соціально-політична філософія
1.2 Утопічний соціалізм
1.3 Сен-сiмонiзм
2. Соціально-психологічний політичний прагматизм Франсуа-Марi-Шарля Фур’є
3. Практичний комунізм Роберта Оуена
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Паралельно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині ХІХ ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були Клод-Анрi де Рувруа Сен-Сімон, Франсуа-Марi-Шарля Фур’є та Роберт Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвинутого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим.
Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики Клодом-Анрi де Рувруа Сен-Сімоном, Франсуа-Марi-Шарля Фур’є та Роберт Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатацій і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.
Отже, розглянемо детальніше Клода-Анрi де Рувруа Сен-Сімон, Франсуа-Марi-Шарля Фур’є та Роберта Оуен.
1. Політичний технократизм і сцієнтизм Клода-Анрi де Рувруа Сен-Сiмона
Погляди К.-А. Сен-Сiмона формувалися під впливом великої французької революції, учать в боротьбі пiвнічно-американських колоній за незалежність.
Клод-Анрі де Рувруа Сен-Сiмон народився 17 жовтня 1760 року у Парижі в аристократичній родині. Його вихованням i освітою займалися обдаровані вчителі серед яких був i відомий французький енциклопедист Д’Аламбер.
У 13-лiтньому віці він відмовився від першого причастя заявивши що не вірить у тайни релігії. Був він амбітним самовимогливим юнаком про що свідчить веління слузі будити його вранці такими словами: «Вставайте графе: великі справи ждуть». Через чотири роки вступив на військову службу, а ще через три роки відправився у складі французького експидиціонного корпусу на допомогу повстанцям американських колоній у боротьбі проти Англії. Повернувшись звідти, полишає військову службу, хоч йому прогнозували там успішну кар’єру i вирушає у мандрівку Голландією та Іспанією.
У перші роки революції Сен-Сiмон виступив з пропагандою принципів свободи і політичної рівності громадян, закликав Нацiональнi збори скасувати привілеї дворянства i духівництва, відмовився від дворянського звання і графського титулу. Розчарувавшись у її спроможності вирішив основні суперечності суспільного ладу Франції, він з 1802 р. всю енергію віддає науково-літературній праці зосередившись передусім на проблемах перебудови людського суспільства. Основними його працями є: «Нарис науки про людину» (1813 — 1816), «Промислова система» (1821), «Катехізис промисловців» (1823 – 1824), «Нове християнство».
Помер Сен-Сiмон 19 травня 1825 року.
Маючи глибокі знання з природничих наук, Сен-Сiмон намагався пізнати універсальні закони, що діють у природі та суспільстві, принцип побудови раціонального суспільства з урахуванням тенденцій розвитку людства.
1.1 Соціально-політична філософія
Соціальну філософію у філософії Сен-Сiмона характеризую чітко визначений історизм. Поділяючи оптимізм просвітницької філософії, він намагався з’ясувати закономірність історичних змін на різних її етапах науково обґрунтувати майбутнє. У зв’язку з цим наголошував на взаємодії науки (теоретичного знання) та індустрії (будь-якої виробничої дiяльностi) як ключових чинників формування розвинутих типів суспільства.
Сен-Сiмон був переконаний, що вся попередня філософія мала на меті лише руйнування існуючих систем, тому своє завдання вбачав у створенні нової фiлософiї заснованої на фактах соціальної науки про людину, яка б більше орієнтувалася не на теоретичні узагальнення соціального життя, а на практичні проблеми.
Сен-Сiмон був глибоко обізнаний із надбаннями французької рацiоналiстичної фiлософiї що протиставляла існуючому суспільному устрою свої теоретичні моделі устрою «розумного», намагалася обґрунтувати його вiчнi і незмiннi закони покликані забезпечити в суспільному житті торжество розуму. До таких намагань він ставився з осторогою, оскільки найпродуктивнішою вважав ідею, якою, на його погляд, має послуговуватися iсторiя, якщо хоче бути наукою. Вiдповiдно, ядром політичних дискусій повинно бути вчення розвитку цивілізації, що допомагатиме державним людям у плануванні своєї діяльності.
Історія людства на його думку, переконує, що всі великі перевороти в економічному і політичному житті суспільства були наслідками перевороту у філософських поглядах. Людство у своєму розвитку подолало такі великі фази: теологічну (період панування релігії що охоплює рабовласницьке i феодальне суспільства), метафізичну (заснований на науці майбутній суспільний лад).
Сен-Сiмон одним із перших мислителів охаректиризував основні риси iндустрiального суспільства («індустріальної системи»), спробував окреслити ймовірні шляхи його розвитку, послуговуючись положенням, згідно з яким кожен тип суспільства вибудовується на особливій системі філософських переконань. Як тільки ця система перестає бути актуальною, суспільний лад розпадається. Наприклад, руйнування феодальної системи було спричинено наступом Просвітництва на теологію. З цього випливав висновок, що лише нова, альтернативна феодальній система світобачення («позитивна наука») може сформувати засади пост феодального, індустріального ладу.
Основу політичної-фiлософiї Сен-Сiмона становить критика лібералізму, його індивідуалістичної моралі, які з метафізичних позицій розглядали соціальні питання. Такий підхід він розцінював як недостатньо динамічний, а тому непридатний для нового, прогресивного ладу. Найістотнішою вадою лібералізму вважав його неспроможність поліпшити умови життя переважної більшості людей, які, будучи причетними до створення майже всіх суспільних благ, потерпають від негараздів і нестатків. Відповідальність за це, на його думку, повинна взяти на себе церква (особливо католицька) оскільки, переймаючись проблемами моралі, вона нічого не зробила для забезпечення рівноправності в суспільстві, хоч до цього зобов’язує її вчення Ісуса Христа.
Утвердження буржуазних порядків спровокувало розвиток егоїзму та індивідуалізму, породило культ грошей, прагнення наживи, конкуренцію між людьми. Сен-Сiмон не міг вважати такі порядки розумними і справедливими, оскільки з ними він пов’язував нову, не менш глибоку за попередню, соціальну та політичну кризу суспільства. Того чесне політичне становище у Франції він характеризував як дивне «видовище перевернутого догори дном світу», оскільки суспільними справами керують цілком непридатні для цього люди («Міркування літературні, філософські та промислові»). В іншій праці – «Притча» («Парабола») – він звертав увагу на те, що «соціальна організація недосконала і незавершена, що люди дозволяють керувати собою насиллю та хитрості і незавершена, що людський рід політично перебуває в аморальному стані». Гостро критикував капіталістичне суспільство за провокування в людині індивідуалізму, жадоби, егоїзму, які називав «гангреною людського роду», що стала загальною хворобою суспільства.
Не менш жорстко критикував він інститути управління, вважаючи чиновницький апарат надто роздутим, на утримання якого народу доводиться витрачати великі кошти (податки). Серед вищих урядових чиновників, членів уряду ледве не узаконені хабарництво і підкуп. Усе це, на думку Сен-Сiмона, є беззаперечним свідченням глибокої суспільної кризи.
Егоїзм і конкуренція, якими вражене суспільство, породжують війни, боротьбу націй. Засуджуючи війну, він заперечував і можливість зміни існуючих порядків немирними способами. Водночас поділяв війни на справедливі і несправедливі.
Потворні риси капіталізму на думку Сен-Сiмона, свідчать про необхідність докорінних змін існуючої соціальної системи: «Необхідність у цьому на стільки назріла, що вони (зміни) неодмінно повинні здійснитися» («Про промислову систему»). Вважаючи, що ці зміни відбудуться в найближчому майбутньому, він називав тогочасну епоху перехідною («Катехізис Промисловців»).
Аналіз історії підвів Сен-Сiмона до висновку, що людське суспільство розвивається по висхідній лінії. Долаючи стадії розвитку, воно має пройти до свого «золотого віку». На відміну від мислителів ХVII — ХVIII ст., які вважаючи «золотим віком» людства ранні стадії його розвитку, звертали свої погляди в минуле, Сен-Сiмон стверджував, що до ідеального ладу воно ще має прийти, тобто «золотий вік» – у майбутньому. Запропонована ним концепція «соціальної фізіології» тлумачить процес розвитку людства аналогічно процесу росту людини. Її особливість полягає в тому, що Сен-Сiмон не вважав можливим у майбутньому занепад людства, а навпаки переконував у настанні його «золотого віку».
Історичний процес Сен-Сiмон розглядав певною мірою з діалектичних позицій, виходячи з того, що в суспільстві періодично змінюється форма власності, але не пов’язував це з появою і зміною класів. Так, у «Листах женевського обивателя», Сен-Сiмон відокремив три основні класи: 1) учених; 2) власників, за винятком осіб, які належать до першого класу; 3) найманців (тих хто не має власності). Дещо пізніше вів мову про класи паразитів i промисловців («Промислова система»). До паразитичного класу відносив дворян військових, рантьє, державних чиновників і юристів, яким, за його словами, протистоїть клас промисловців, що становить більшість нації, — клас працюючих, а також фабрикантів, торговців, банкірів.
Досить складним, радше негативним було його ставлення до пролетаріату як класу, що складається з осіб, які не мають власності. Вони, на його думку, втягнули країну в хаос під час революції 1789 р.
Пiзнiше він уже не вбачав у пролетарях загрози соціальному спокою і навіть визнавав за ними організацiйнi здібності в господарській сфері. Оскільки поняття «класи» Сен-Сiмон формулював дуже специфічно, а критерії, за якими він визначав різні класи, буди невизначеними, цілком можливо, що він мав на увазі лише пролетарів, коли писав: «Народний клас, велика більшість нації досяг такого високого розумового рівня, що у Франції без усяких незручностей для громадського спокою, а навпаки, з великими перевагами для всіх класів людства може бути встановлено громадський устрій, який має своєю безпосередньою ціллю всезагальний добробут. Однак він не виділив пролетаріат в особливий клас; антагонізм між пролетаріатом і капіталом не вважав невирішеним, оскільки, на його думку, він виник на пiдставi непорозуміння.--PAGE_BREAK--
Вважаючи сучасне йому суспільство недосконалим i передбачаючи його крах, Сен-Сiмон розробив план його докорінної зміни, виходячи зі своєї впевненості у важливій ролі суспільного для життя «індустріала» (промисловця), а також ставлення до органiзацiї промисловості як до найважливішого фактора досягнення суспільного блага. Щоб уможливити перехід від одного суспільного устрою до іншого, писав він, необхідно чітко уявити промисловий режим i ознайомити з ним найвпливовіших промисловців, дбаючи про максимальне використання їх можливостей в інтересах промисловості та виробників. У цьому він вбачав своє завдання.
1.2 Утопічний соціалізм
Становлення нового суспільства Сен-Сiмон уявляв як тривалий процес, що має розпочатися зі створення у Франції політичної партії промисловців. Це повинно прискорити появу таких партій і в країнах Європи, що забезпечить торжество нового суспільного устрою – промислової системи. В основі його вчення про нову промислову систему — погляд на суспільство як на особливий організм. Чим кращим є життя цього організму, тим краще почуваються його елементи.
Державну владу він розглядав як чинник організації суспільства. Вважав політику «наукою про виробництво», головне завдання уряду вбачав у створенні умов для розвитку виробництва, захисту його від безпорядків і різноманітних перепон. Цей принцип поширював і на суспільство, яке ще не стало «промисловою системою». В асоційованому суспiльствi державна Влада, на думку Сен-Сiмона, повинна бути замінена суспільним самоврядуванням. У такому суспільстві найважливiшi питання його буття вирішуватимуть не чиновні люди, а сили всього суспільного організму.
Ідея суспільного плану виробництва є визначальним аспектом вчення Сен-Сiмона, викликом анархії, властивої капіталізму на етапі його зародження що дає право вважати описаний ним новий суспільний устрій асоціацією.
Розцінюючи промислову систему як ефективний засіб подолання суспільних вад, гармонiзацiї суспільства, Сен-Сiмон основним джерелом добробуту, економічного зростання вважав органiзацiю машинного виробництва, централiзацiю управління промисловістю вiдповiдно до науково обґрунтованого плану. Тому «асоціація», як він її уявляв має бути об’єднанням промисловості, що можливе внаслідок централізації виробництва. У новому суспільстві все повинно підпорядковуватися промисловості й науковому прогресу, а політика як наука про суспільство має стати наукою про виробництво, сприяти розвитку всіх його видів. Це означає, що політика повинна дбати передусім про органiзацiю промисловості, основні принципи централізованого управління єдиним господарством, тобто бути наукою про управління. Здатність до управлінської діяльності, за його переконаннями залежить не від людини, а від її «позитивних здібностей». Люди рiвнi в тому сенсі, що кожен, незалежно від походження, може стати управлінцем. Водночас вони не можуть бути рівними, бо лише окремі з них мають дар до упралiння.
Проект справедливого суспільства передбачає можливість кожної людини працювати, збереження приватної власності вирішальну роль фабрикантів, купців i банкірів в управлiннi економічними процесами. Домінування в управлiннi наукових принципів повинно нейтралізувати одвiчну проблему управлінців i підлеглих, оскільки в ньому буде зжито суб’єктивізм. Нове адміністративне управління виходитиме з iнтересiв цілого, що забезпечуватиме процвітання суспільства i підтримку більшості громадян. У новому суспiльствi не буде більше управління людьми, а всі завдання керівництва ними полягатимуть в управлінні речами. Сукупна дія всіх цих чинників забезпечить довіру оскільки «справа управління буде зведена до нуля або майже до нуля».
У політичних аспектах проект органiзацiї майбутнього промислового ладу зберігав традиційну для тодішньої Франції спадкоємну королівську владу, яку повинні були доповнювати й урівноважувати кабінет мiнiстрiв i двопалатний парламент.
У багатьох творах Сен-Сiмона фігурують думки про освіченого монарха, можливість реформ зверху (внаслідок королівських декретів). Наприклад, у «Катехізисі промисловців» він наголошував, що пропоновані ним реформи не є ворожими королівській владі, навпаки, вони покликані принести королю більше спокою. На його сторінках було обґрунтовано необхідність «проголосити промисловий режим, промислову монархію», у межах якої між королем i палатами парламенту мала б працювати рада вчених, яка розробляла б наукові плани соціальних перетворень, i рада промисловців у складі найвидатніших представників промисловості й банківського капіталу, чиїм завданням були б розгляди прийнятих радою вчених проектів соціальних перетворень, складання проекту бюджету, після чого його можна було б надсилати на розгляд кабінету міністрів і парламентських палат.
Акт королівської влади, який закликає до управління країною «освічених промисловців» і вчених, а не дворян i духовенство, Сен-Сiмон вважав простим, раціональним і безкровним способом переходу від нерозумної феодально до нової, справедливої «промислової» системи, від системи «урядової» — до «адмiнiстративної», яка управляє виробництвом, а не людьми.
Як й iншi утопісти Сен-Сiмон вибудовував свої плани перебудови на засадах мирного вирішення усіх проблем, рішуче заперечуючи революційне насильство, класову боротьбу. Головним засобом суспільних перетворень вважав проповідь нової моралі. Дбаючи про цілісність своєї території, він в останні роки життя головну увагу приділяв духовним аспектам. Оскільки, за його спостереженнями людство поріднилося з ідеєю Бога, Сен-Сiмон намагався пристосувати релiгiю до потреб свого вчення саме в координатах моральних проблем. Водночас він наголошував, що досягнення науки, мистецтва, моралі змушують її до подальшого розвитку. Оновлена в його процесі релігія («нове християнство») повинна сприяти зміцненню «промислової системи», об’єднуючи людей, «змушуючи ставитися один до одного по-братськи», дбати про «поліпшення морального та фізичного становища найбільшого класу». Все це має забезпечити розквіт суспільства загалом. Концепція «нового християнства» не була запереченням традиційного світосприйняття, Сен-Сiмон лише намагався використати для пропаганди й реалізації свого вчення.
1.3 Сен-сiмонiзм
Після смерті Сен-Сiмона його ідеї кожен по своєму розвивали Беджамен-Оленд Родрiг (1794 – 1851), Бертелемі Проспер Анфантен (1796 – 1832) й Сент-Авіан Базар (1791- 1832), засвідчуючи цим існування сен-сімоністської наукової школи. Хоч серед послідовників Сен-Сiмона не було цілковитої єдності поглядів, вони усвідомлювали, що їх протистояння зруйнує засади школи, тому протягом тривалого часу йшли один одному на поступки, не демонструючи своїх розходжень. Особливо переймався цим найобдарованіший серед них С.-А Базар. Дещо інакше поводився Б. -П. Анфантен, намагаючись емоційними засобами демонструвати свою причетність до сен-семоністського вчення. Б.-О. Родрiг подав себе прямим спадкоємцем Сен-Сiмона.
Сен-сiмоністи, намагаючись продовжити справу свого вчителя, зосередили свої зусилля на систематизації його ідейної спадщини, представленні її як наукової теорії. Певною мірою це вилилося у нове вчення, оскільки немало положень Сен-Сiмона у редакції його послідовників набули нового значення, а дещо було ними додумано. З метою популяризації цього вчення вони організували у 1828 р. читання лекцій, а 1829 р. Видали їх окремою книжкою під назвою «Переказ вчення Сен-Сiмона». Цій меті були підпорядковані публiкацiї в журналі «Виробник» (1825 – 1826).
Найсильнішими аспектами цієї системи поглядів є положення про «критичні» та «органічні» епохи, асоціацію й експлуатацію. Саме в їх інтерпретації сен-сімоністи найближче пiдiйшли до формулювання соціальних принципів. Передусім вони стверджують, що протягом свого існування суспільство переживає два етапи: тимчасовий, який належить минулому, та кінцевий, призначений для майбутнього, а також стани антагонізму та асоціації. Історичний процес є процесом поступового занепаду антагонізму і формування асоціації, яка розвивається від найпростіших до ускладнених форм: сім’я – місто – національні об’єднання – федеративні союзи.
У розвитку людства чергуються органічні та критичні епохи. Для органічних епох характерна єдність усіх елементів асоціації спрямування зусиль на досягнення спільної мети. Критичні епохи сповнені міжусобиць, руйнування, соціальних відносин, вибухів егоїзму. Не варто думати, що в цей період панують розруха і хаос. Особливістю критичних епох є лiквiдацiя відносин, що віджили своє, підготовка для утвердження нового, досконалішого порядку, тобто для наступної органічної епохи. Саме в такому напрямі (до органічної епохи) розвивається людство.
Оскільки принцип асоціації завжди переважає над принципом антагонізму, то з розвитком людства межі асоціації безперервно розширюватимуться, а на певному етапі встановиться «всесвітня асоціація, тобто асоціація всіх людей по всій землі і у всіх сферах її відносин». Настане епоха, яку сен-сімоністи назвали завершеною. Ця назва зовсім не означала закінчення будь-якого розвитку. Навпаки, суспільство розвиватиметься ще швидше. Умовою такого розвитку буде всесвітня асоціація. Саме тому ця епоха охарактеризована як завершальна. У новому суспільстві за уявленнями сен-сімоністів, має утвердитися принцип «Кожному за здібностями, кожній здiбностi за її справами». Ці міркування впритул наблизили їх до проголошення принципу соцiалiзму.
Сучасна сен-сімоністам історична епоха вже знала кризи виробництва, що спонукало їх до проголошення необхідності змінити хаос і анархію капіталістичного виробництва планомірністю й доцільністю, організовуючи його так, щоб у жодній галузі ніколи не було дефіциту, ні надмірного нагромадження. У майбутньому суспiльствi експлуатація повинна бути замінена гармонійною взаємодією з природою, що унеможливило б хижацьке використання її багатства.
Однак сен-сімоністи не спромоглися вийти за межі утопізму. Більше того, будучи спочатку прогресивним рухом, сен-сімонізм трансформувався у своєрідну релігійну систему. З часом виявилась різка розбіжність поглядів С.-А. Базара та Б.-А. Анфантена, що спричинило у 1831 р, вихід з їх рядів Базара і кількох його однодумців. На той час Анфантен почав проповідувати «нове євангеліє», тобто релігійну частину вчення Сен-Сiмона, зійшов на шлях сектантства, заснував сен-сімоністську церкву. Дійшло до того, що польську любов було проголошено основоположним принципом нового суспільства. Сен-сімоністська школа поступово втрачала своїх прихильників, відповідно згасала її роль у суспільному житті Європи. У середині 60-х років ХІХ ст. вона остаточно розпалася.
Проте й нині не вщухають дискусії щодо сен-сiмоніського вчення. Серед західних теоретиків поширена думка, що Сен-Сiмон є основоположником деяких напрямів сучасної буржуазної iдеологiї. Робилися спроби проголосити його родоначальником позитивізму, духовним батьком теорії «постіндустрiалiзму», представити його вчення як релiгiйну систему, а його праці – ледве не «божими трактатами». Попри новизну, вченню Сен-Сiмона властиві ідеалістичні сприйняття iсторiї, елементи містики.
2. Соціально-психологічний політичний прагматизм Франсуа-Марi-Шарля Фур’є
Ф.-М.-Ш. Фур’є належить особливе місце в iсторiї соцiально-полiтичних вчень Франції. Його негативне ставлення до нового суспільства, як i в Сен-Сiмона, було наслідком розчарування результатами буржуазної революції 1789 – 1794 рр., оскільки проголошені нею принципи свободи, рiвностi й братерства різко відрізнялися від реалій капіталістичного устрою, в якому домінували конкурекцiя, експлуатація, влада грошей.
Франсуа-Марi-Шарль Фур’є народився 7 квітня 1772 року в м. Безансоні, в родині багатого купця. Батько помер коли хлопчику було 9 років. Він дуже рано вступив у конфлікт із своєю сім’єю і середовищем, вважаючи, що там паную омана і шахрайство.
У 1790 р., після закінчення мiцевого єзуїтського коледжу, у якому діти буржуа отримували класичну освіту, він подався до Парижа, де вивчав юридичні науки. Але на вимогу сім’ї їде на навчання в торговий дім Леона, де впродовж двох років набуває практики торгового підприємця. Вивчав торговельну справу в Парижі, Рауні, Марселі, Бордо. Спостереження під час цієї практики дали імпульс для серйозної критики торгівлі як основи буржуазної «цивілізації».
У 1792 р., отримавши від батька першу частину спадщини, Фур’є розпочав у Ліоні самостійну торгівлю. Відвідавши у справах багато міст Франції, Німеччини, Нідерландів, здобув ще більше матеріалу для осмислення буржуазної «цивілізації». Особливим поштовхом став крах його комерційної кар’єри у 1791 р., що було наслідком повстання ліонської крупної буржуазії проти Конвенту. Його майно було конфісковане контрреволюційною владою, а його було мобiлiзовано до війська заколотників. Після звільнення Ліону революційними військами Фур’є був заарештований, але невдовзі він втік у Безансон.
Вступив до лав революційної армії де прослужив з 10 липня 1794 року до 26 січня 1796 року, звільнений за станом здоров’я. продолжение
--PAGE_BREAK--
У 1800 р. Фур’є почав публікувати у різних видавництвах статті, нотатки й вірші. На той час він працював торговим маклером, характеризуючи своє становище, як „становище людини, котра широко торгує чужою брехнею, до якої додає свою”.
У 1811 р. Фур’є – експерт військового відомства з постачання сукна. Сто днів перебував на посаді завідувача бюро статистики департаменту Рони. Друга реставрація позбавила Фур’є цієї посади. У 1816 р. він залишає Ліон і поселяється в окрузі Бюже департаменту Ен, в передгір’ї Юри, де протягом шести років працює над „Трактатами про асоціацію”.
У 1825 – 1828 рр. працює касиром в одному з торговельних підприємств Ліона, кореспондентом американської газети в Парижі. У 1828 р. за матеріальної підтримки сім’ї та близьких товаришів-послідовників цілком віддається науковій роботі.
У 1828 – 1829 рр., мешкаючи в безансонi пише працю „Про новий господарський і соцієтарний світ”, яку видав у Парижі. Тут минає решта його життя, наповненого літературою й пропагандистською роботою.
Життєві негаразди і крах сподівань на швидке здійснення „соцiєтарного плану” надломити його морально і фізично.
Помер Ф.-М.-Ш. Фур’є 10 жовтня 1837 р.
Політичні вчення Ф.-М.-Ш. Фур’є вибудовується на критиці буржуазної революції, яка спричиняє спотворення людських пристрастей. Їй він протиставляв гармонійне суспільство, в якому ці пристрасті реалізуються природно. Саме з цих позицій розглядав Фур’є і проблеми держави, влади.
Критика капіталізму. У своїх працях Фур’є характеризував „устрій цивілізації” (капіталізм) як „світ навиворіт”, наголошуючи, що властивий йому розвиток торгівлі та промисловості повсюдно породжує злидні, оскільки головним його принципом є конкуренція, у процесі якої виникають і загострюються протиріччя колективного й індивідуального інтересів. внаслідок цього людина перебуває у стані війни з масою.
Фур’є доводить, що за капіталізму значна частина населення не бере участь у суспільно корисній праці. Хаос в економіці, зумовлений анархією і непослідовністю розвитку виробництва, проявляється в негосподарському використанні сил та засобів, чим користуються спекулянти і торгівці, яких він називав паразитами. засноване на найманні праці, виробництво перетворює робітників на рабів, а конкуренція, яка є основним законом господарського життя спричинює зниження заробітної плати, доводить працівників до злиднів: „люди періоду цивілізації дуже нещасні, це значить, що сім восьмих чи вісім дев’ятих з них доведені до злощастя, що лише одна восьма уникає загального нещастя і насолоджується ласим шматком”.
Вирішального значення Ф.-М.-Ш. Фур’є надавав не виробництву, а торгiвлi, водночас послідовно критикував капiталiстичну торгівлю. Торгівці, за його словами не тільки висмоктують соки з виробників i покупців, а ведуть один з одним жорстоку війну і, намагаючись розорити конкурента не зупиняються ні перед пiдлiстю, ні перед злочинними діями. Результатом цього є те, що „устрій цивiлiзацiї плаває у крові, щоб угамувати торгову суперечку”.
Конкуренція, протиріччя iнтересiв, здирство спрага наживи – основа буржуазного суспільства, принципи його лицемірної і жорстокої моралі. Критикуючи капіталістичне суспільство, Фур’є наблизився до розгляду проблеми відчуження праці. За капiталiзму, вважав він, „робітником рухав лише потреба, необхiднiсть продавати свою робочу силу”, а тому процес праці є безрадісним. Водночас він вважав капiталiзм необхідною сходинкою на шляху соціального розвитку людства, оскільки він створює велике виробництво, високу науку і витончене мистецтво, які є основою розвитку до більш досконалого суспільства.
У зв’язку з тим, що з розвитком капiталiзму буржуазна iдеологiя перейшла від осмислення високих загальнолюдських проблем до буденних, обґрунтування справ, суспільство розучилось думати, говорити чи писати про що-небудь інше, крім процвітання комерції. Внаслідок цього найпопулярнішим є той, хто у своїх творах роз’яснює таємниці біржі. Наука теж прислужує комерції. Занепали поезія, витончені мистецтва, бо відтоді, як фiлософiя спалахнула ніжною пристрастю до комерції, політика устилає квітами її шлях.
Концепція розвитку суспільства. Важливе місце у вченні Фур’є посідає фiлософсько-історична концепція розвитку людського суспільства яка базується на висновку, що основу світу утворюють три начала Бог (активне начало), матерія (пасивне начало) і математика (начало, з яким мав узгоджуватися рух). Головною силою, що приводить світ у рух, активним принципом буття Фур’є називав Бога, хоч і не вважав його творцем матерії та математики.
У своїй фiлософiї Фур’є вибудував схему розвитку людського суспільства, який, за його твердженнями, налічував на той час до 80 тис. років. Цей розвиток є аналогічним розвитку індивідів. згідно зі схемою людство у своєму розвитку подолало чотири фази (дитинство, зростання, зрілість, старість) і 32 періоди.
Перша і четверта – фази „соціально розладу, охоплюють нещасливі часи”, друга і третя – „фази соціальної єдності охоплюють віки щастя, тривалість яких у сім разів довша, ніж тривалість віків злощасних”. У першій і останній фазах Фур’є виділяв сім періодів, а у другій і третій — дев’ять. Якісна ознака кожного періоду – рівень організації матеріального виробництва, яке є джерелом суспільного розвитку. Вдосконалення знарядь виробництва багато в чому зумовлює рух людського суспільства, особливості його форми.
Кожен період має свої стадії розвитку. Зміна одного періоду іншим, вищим, перехід з нищої сходинки на вищу є закономірною необхідністю. Суспільству суперечить застій, його призначення – рухатись у перед. на думку Фур’є, існуючий устрій цивілізації – не кінцева соціальна доля людства, а лише один з перших етапів історичного розвитку.
Якщо протягом першого періоду люди стихійно підкорялися пристрастям, організовували асоціації, що відповідало даним Богом соціальним законом, то з часом ці асоціації почали розпадатись, настав період несправедливості, віроломства, примусу, злиднів. тодішній соціальний рух нагадував людину, що відступила перед прірвою, намагаючись розбігтися і перестрибнути її. Отже, людське суспільство, готуючись перейти в нову фазу, створювало засоби для цього. Період цивілізації є попереднім, підготовчим, у межах якого створюють передумови для перетворення суспільства.
Нове суспільство також змушене буде подолати у своєму розвитку кілька етапів: гарантизм – період напiвасоцiацiї, неповної асоціації; соцiантизм – період простої асоціації; гарантизм – період тяжкої асоціації.
Соціально-історична концепція Фур’є інтуїтивно передбачає такі положення історичного матеріалізму:
а) визначення рівня організації матеріального виробництва визначальною ознакою історичного періоду;
б) визначити закономірності зміни кожного періоду іншим у процесі історичного розвитку людства;
в) твердження, що в середині кожного періоду визрівають передумови для переходу до наступного;
г) проголошення неминучості зміни кожного періоду вищим, зокрема, існуючого устрою «цивілізації» устроєм «соцієтарної гармонії».
Обґрунтування нового суспільного устрою. Фур’є заперечував революційний шлях зміни суспільних відносин, вважаючи ці зміни «» різновидами насолод», а не руйнівними революціями. Його план перетворення тогочасного капіталістичного суспільства базувався на історико-філософській концепції, згідно з якою Бог як одна з першооснов світу дає людині соцiальнi закони але при цьому не прагне цілком підкорити її своїй волі, визначаючи за нею певну свободу дій. Це знаходить часткове втілення i в спроможності людини впливати на суспільний розвиток. Тому для переходу до гармонійного суспільного устрою необхідно не тільки досягнути певного рівня розвитку виробництва, а й мати кодекс соціальних законів. Відкриття цього кодексу Фур’є приписував собі.
Для досягнення загальної людської гармонії необхідно повсюдно створити асоціації (фаланги) – об’єднання людей для спільної трудової діяльності. Такі асоціації повинні бути привабливими для мас, залучати їх до трудової діяльності, мобілізуючи їх самолюбство, інші рушійні сили. З огляду на це Фур’є мав на меті створити першу експериментальну асоцiацiю. Її перевагами він вважав «рiзноманiтні насолоди», запоруку того, що люди забудуть про свої суперечки й поспішать створити асоцiацiю, «адже повсюди люди невпинно прагнуть до багатства і задоволень». Завдяки цьому процес перетворення суспільства стане процесом поширення асоцiацiй. Створюватимуться вони як акціонерні підприємства, маючи у своїх рядах до 1800 осіб. Кожен учасник при вступі вноситиме певні кошти, від розмірів яких залежатиме його дохід. Попри це, кожен член асоціації повинен займатися трудовою дiяльнiстю. Водночас Фур’є допускав певну вiдмiннiсть між родом занять багатого пайовика i бідного. Асоцiацiя передусім повинна займатися сільським господарством, промислове виробництво мало виконувати побічну роль, залежати від вимог сільськогосподарського.
Для остаточного переходу людства до нового суспільного устрою, на думку Фур’є, потрібно майже шість років. Він не допускав примусових відносин між асоцiацiями, їх організація мала привести до «світової єдності», досягнення якої вважав неможливим в умовах устрою цивілізації.
Головний принцип внутрішнього життя асоціації – вільний вибір праці, яка має стати однією з основних потреб людини. Але для цього праця повинна бути вільною, різноманітною, творчою. За припущеннями Фур’є, у новому суспiльствi вона стане забавою, грою. Розмірковуючи над проблемою привабливості праці, він обґрунтовує теорію «пристрастей», яка вважається фундаментом його вчення. Згідно з нею в кожній людині таїться багато пристрастей, з яких двадцять основних. У людини устрою цивілізації пристрасті протистоять одна одній: честолюбність – коханню, батьківство – дружбі і т. д., внаслідок чого вона перебуваю у стані війни з собою.
Тому необхідно дати цим пристрастям змогу реалізуватися і завдяки цьому забезпечити їх внутрішню і зовнішню гармонію, що можливе лише за нового суспільного устрою.
Найкращі умови для вивільнення пристрастей здатні забезпечити союзи асоціативних груп, створені «за пристрастями до певної діяльності». Сформований у такий спосіб новий соціальний світ використовуватиме всі смаки, характер, інстинкти, всі пристрасті. У цих нових утвореннях (за пристрастями) люди матимуть змогу чергувати різні заняття, що урізноманітнюватимуть їх працю. Одним з найголовніших принципів організації їх діяльності стане змагання, яке підніматиме «продукцію а найвищий ступінь за якістю і кількістю», реалізуватиме такі важливі пристрасті людини, як честолюбне прагнення відзначитися, бути попереду інших. У гармонійному суспільному устрої воно повинно замінити капіталістичну конкуренцію, створити ефект задоволення працею і гарантувати наполегливість людства у праці.
Розробляючи принцип нового суспільного устрою, Фур’є виступав прихильником достатку, проголошував неодмінність досягнення задоволень, передусім чуттєвих і душевних, оскільки «соцієнтарний порядок… не допускає ні невибагливості, ні рівності… він хоче пристрастей палких і витончених». При цьому людські бажання повинні задовольнятися навіть у дрібних, інакше неможливо буде досягнути гармонії в суспільстві. (З цих міркувань він стверджував, що потрібно двадцять сім сортів хліба, аби група з трьох осіб мала гармонійний обід.) В іншому разі можливі розколи в групах через дрiбницi, здатні в майбутньому перерости в серйозні конфлікти.
У соціальному аспекті Фур’є уявляв гармонію як досягнення згоди між різними класами, лiквiдацiю класового антагонізму. Тому новий суспільний устрій повинен встановити «єдність поглядів, інтересів і дій між усіма класами». Фур’є не тільки не вів мову про ліквідацію класів і класових відмінностей, а, навпаки вважав їх існування природним і правомірним. Це певною мірою знайшло своє втілення і в соціальному аспекті Фур’є. Намагаючись створити експериментальну фалангу (асоціацію) і не маючи на це засобів, він був змушений звернутися до багатих меценатів. Щоб зацікавити їх, гарантував багатим акціонерам прибуток від їх капіталу і полегшену працю порівняно з працею бідних сектаріїв (членів фаланги).
Класова нерівність поширювалась і на принципи розподілу в асоціації прибутків, яких передбачалося ділити на три частини: праці належало від 5/12 до 6/12 прибутку, таланту – від 2/12 до 3/I2, а 4/12 – капіталу, тобто спрямовувалось на виплату дивідендів акціонерам – засновникам фаланги. Завдяки цьому багаті члена асоціації мали б позбутися огиди до праці, а разом із нею – зневажливого ставлення до працюючих. Водночас вони мали право, навіть не працюючи, користуватись всіма благами асоцiацiї. Існуюча за «устрою асоціації» систему власності Фур’є вважав неприйнятною для гармонійного суспільства. Проте він не виключав у майбутньому приватної власності як засобу протидії зрівнялівці. При цьому не вважав її недоторканою і навіть передбачав можливість видозміни її в інтересах суспільства. продолжение
--PAGE_BREAK--
У контексті побудови нового суспільства Фур’є обстоював необхiднiсть зміни системи виховання «устрою цивiлiзацiї», оскільки вона «придушує і спотворює задатки дитини», робить для неї ненависною працю і спонукає її до «руйнівної дiяльностi». Замість існуючого в капіталістичному суспільстві виховання він пропонував перейти до соцiєтарного виховання, покликаного забезпечити «розвиток фізичних і розумових здібностей, використовувати їх усіх, навіть розвагу, для виробничої праці». Цією тезою Фур’є обстоював необхідність формування у людини потреби працювати з дитячих років. Процес виховання він поділяв на кілька фаз залежно від віку дитини. Їх об’єднував принцип, згідно з яким дитина з раннього віку повинна залучатися до трудової дiяльностi. Першим етапом цього процесу має стати «праця – гра». Участь дітей у різних роботах мала б у майбутньому вирішити проблему непривабливої праці. Формування любові до праці Фур’є вважав настільки важливою і відповідальною справою, що заради неї можна навіть нехтувати економією. Адже діти, беруть участь в трудових процесах, з раннього віку стають корисними працівниками фаланги.
Фаланга є ядром гармонійного суспільства. Сім’я в ній втрачає значення господарської одиниці. Сільськогосподарське і промислове виробництво організовано в системі серій. Домашнє господарство замінене господарською кухнею і громадським обслуговуванням. Гармонія забезпечує повну емансипацію жінок‚ які нарівні з чоловіками беруть участь у праці різноманітних серій. Сім’я позбавляється необхідності займатися вихованням дітей. Гармонійний устрій визнає її лише як шлюбний союз певної тривалості, заснований на потязі жінок і чоловіків вільному укладенню і розвитку шлюбу.
За суспільного устрою в якому все засновано на системі природних пристрастей, природних потягів людини, немає необхідності примусу ні щодо організації виробництва, ні щодо розподілу продуктів. Не потрібний він i в сфері сім’ї, виховання дітей. Відсутність примусу і у відносинах між фалангами, сформованих на основі вільних угод.
Отже гармонійне суспільство, за уявленням Фур’є, вбудовується на ідеї мирного співробітництва капіталу i праці, примирення класів у фаланзі, Фур’є мріяв, що капiталiсти, зберігаючи свій не трудовий дохід, займатимуться корисною працею, перейматимуться долею робiтникiв, які поступово ставатимуть маленькими капiталiстами. Тому основним завданням суспільства вважав не знищення власності, а її поширення i зміцнення. Майбутнє суспільство він уявляв як систему дрібних, самодостатніх господарських одиниць, де зберігається приватна власність на засоби виробництва у формі акцій фаланги, класовий поділ, не трудові доходи класу капіталiстiв, а, вiдповiдно, i експлуатація трудящих.
Загалом теорія гармонійного суспільства суттєво вплинула на подальший розвиток політичних ідей, особливо ідей соцiалiзму i комунізму.
3. Практичний комунізм Роберта Оуена
Роберт Оуен належить до тих соціальних утопiстiв, які, добре засвоївши закони капiталiстичного устрою в Англії та США, перейшли на позицію працюючих мас i вирішили на практиці довести переваги нового суспільного устрою.
Роберт Оуен народився 14 травня 1771 року в містечку Ньютаун (Пiвнiчний Уельс) у родині дрібного ремісника. Він був шостим із семи дітей. Навчившись читати і писати в парафіяльній школі, у сім років став помічником учителя і репетитором, а в дев’ять, залишивши школу, працював прикажчиком у бакалійному і галантерейному магазинах. У десятирічному вiцi без копійки у кишені вирушає до Лондона. Упродовж чотирьох років працював учнем у торговельному підприємстві містечка Стамфорд, потім прикажчиком у галантерейному магазині в Лондоні. У 1787 р. переїхав у Манчестер, де у 1789 р. разом з товаришем на позичені гроші засновує заводик з виробництва прядильних машин. Невдовзі вони розійшлися, а Р. Оуен зайнявся створенням власної фабрики. Довелось йому недовго працювати і управителем великої фабрики.
Манчестер вiдiграв істотну роль в інтелектуальному розвитку Оуена. Тут він вступив у фiлософсько-лiтературне товариство, читав доповiдi на соціальну тематику.
У 1797 р. під час поїздки до Глазго він знайомиться з Анною Кароліною Дейл, донькою власника великої прядильної фабрики в Нью-Ленарці (Шотландія). Через два роки Р. Оуен викупив фабрику, взявши на себе управління нею.
До 1813 р. Оуен в основному завершив роботу над своїм вченням і приступив до його пропаганди. Після 1813 р. очолив компанію за вдосконалення фабричного законодавства і скорочення тривалості робочого дня, лiквідацiю безробіття.
У 1824 р. Оуен виїхав до Америки, де купив 12 тис. га землі з будівлями і заснував трудову комуну “Нова гармонія», яку розглядав як прообраз нового суспільства. Цей досвід поглинув усі його заощадження закінчившись повним крахом. У 1829 р. він повернувся в Англію.
Сімейне життя його складалося невдало через розбіжності у поглядах між ним, переконаним атеїстом, і дружиною, фанатичною кальвіністкою, яка негативно ставилася до його реформатських ідей. Лише старший син підтримував батька i брав участь у його експериментах.
У 30-тi роки ХIХ ст. Р. Оуен вступив до профспілкового руху, а у 1833 р. заснував Велику національну спільну професій, стараннями якої намагався об’єднати виробників і власників і таким чином реформувати промислову і соціальну систему. Спілка у 1835 р. розпалася, а Р. Оуен вiдiйшов від профспілкового руху.
У 1839 – 1845 рр. він намагався організувати трудову комуну «Гармонi-Холл», але ця спроба була невдалою. Після цього займався пропагандою свого вчення. Помер 17 листопада 1858 року.
Найпомiтнiшi його праці «Досвід про формування характеру», «Доповідь графству Ленарк», «Автобiографiя» та ін.
Центральним у системи поглядів Р. Оуена є вчення про характер людини, який він тлумачив як результат взаємодії її природної органiзацiї та навколишнього середовища, яке вiдiграє при цьому головну роль. У такий спосіб, тобто під впливом зовнішніх обставив (умов життя), формуються характери суспільних класів: «Будь-якому суспільству за допомогою належних засобів можна задати певний характер, починаючи з найгіршого і до кращого, з найрозвинутішого до найнеосвідченого». Оуен був впевнений, що це вчення відкриє людям шлях до розумного i справедливого суспільства. Ці міркування, як i його експерименти в Нью-Ленарці, були негативно сприйняті церквою, оскільки підривали догмат про гріховність природи людини.
Критика капiталiзму. Р. Оуен багато уваги приділяв критиці капіталістичного суспільства. Передусім вона стосувалася нестерпних умов життя робітників, які перебували у «стані незрівнянно більш ганебному і нищівному, ніж це було до виникнення… промисловості, від успіху якої залежить тепер саме її існування». Тяжке її становище погіршувалося впровадженням машин, що скорочувало людську працю.
Р. Оуен обурювався поширенням пияцтва i грабіжництва, вважаючи, що вони спричинені неправильним вихованням народу. З особливим співчуттям описував становище дітей робітників, які з ранніх літ змушені працювати, будучи відданими самими собі, переймають нездорові звички. Вони погано одягнуті, погано харчуються. У разі смерті батьків стають нікому непотрібними. Серед них висока смертність.
Не менше непокоїло Оуена існуюче в капiталiстичному суспільстві протиріччя інтересів. «Зернини роз’єднання і відокремлення людей глибоко і широко розсіюються в течії їх дитинства. Їх привчають протиставляти свої інтереси чужим і відверто чи таємно протидіяти всім іншим людям». Внаслідок такого виховання і неправильного управління в суспільній системі утвердилась iндивiдуальна конкуренція, що призводить до «бідності, злодійства і пороків, а також до збереження неосвіченості».
Характеризуючи загалом капiталiстичну систему, Р. Оуен стверджував, що про неї «зайве говорити що-не-будь, крім того, що я вважаю її зовсім непотрібною». Він був єдиним представником критичного утопічного соцiалiзму, хто найбільше зло капіталістичного суспільства вбачав у приватній власності, яка «відчужує людські розуми», спричинює ворожнечу в суспiльствi, є «незмінним джерелом обману і злодійства серед людей». В усі часи вона породжувала війни і спонукала до численних убивств». В існуванні приватної власності, на його думку, криється основа шлюбів за розрахунком. Критикуючи види капiталiстичного устрою, визнаючи необхідність йото заміни, Р. Оуен не виступав за його насильницьке повалення. Своє завдання він вбачав у поліпшенні умов життя «бідних і робітничих класів» не завдаючи ніякої шкоди жодному класу, жодній людині. У його працях неодноразово наголошується, що перехід до нового суспільного устрою повинен відбутися без насильницьких дій, мирним шляхом.
Характеристика нового суспільства. Обстоювання Р. Оуеном необхідності перетворення суспільства мирним шляхом було логічним наслідком його вчення про формування людського характеру. Заявивши, що він «формується для людини, а не людиною», тобто спосіб думок людини, ]] поведінка, звички, смаки зумовлюють навколишнім середовищем, він доводить, що нове суспільство буде створене завдяки новий системі виховання. А виховання людських характерів зумовить форму суспільного устрою. Метаю цієї роботи повинна бути «розумна і мисляча істота, здатна створювати умови які забезпечать щастя для її потомства і дозволять їй вести довге і щасливе життя». У таких міркуваннях закорінена його впевненість у недопустимості насильницького переходу до нового суспільства. Це повинно бути зроблено «зверху», тобто освіченими урядами, які усвідомлюють, що «вони зобов’язані запроваджувати нові порядки, щоб усунути ту грубу неосвідченiсть і ту дефектність, з якою ведуться тепер життєво важливі справи в усіх країнах світу».
Найкращою метою Р. Оуен вважав досягнення людського щастя, яке забезпечувало б розквіт людської особистості, оскільки «щастя кожної окремої людини є розумною ціллю суспільства». Цим його погляди вiдрiзнялися від поглядів представників казарменого комунізму XVI – XVIII ст., які для досягнення цієї мети жертвували інтересами людської особистості. Для Оуена людство – це кожна людина окремо. Турбота про благо кожного — головна мета його вчення.
Досягнення щастя він вважав можливим лише за цілковитої рiвностi людей. Проголошуючи принцип «або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто». Оуен виходив з того, що без рiвностi у вихованні та у зовнішніх умовах не може бути ніякої справедливості серед людей.
Для досягнення щастя потрібні гармонійний розвиток фізичних, розумових, моральних костей людей, можливість постійно збільшувати запас якостей, особиста свобода, звільнення від марновірства. Не менш важлива умова – добре організоване і кероване суспільство, яке він називав асоціацією. Найголовніше її призначення полягає в об’єднанні людей для спільної праці. Коли вони працюють разом для спільного блага, то кожен виконує свою частину роботи з більшою для себе і суспільства віддачею, ніж коли працює для інших з попередньою чи відрядною оплатою. В асоціативному суспільстві вирішується проблема конфлікту інтересів. Воно влаштоване так, що індивід у ньому краще піклуватиметься про себе, якщо більше зробить на благо суспільства.
Передумовою нормального існування нового суспільного організму є організація правильного виховання та навчання, від яких залежить його безпека, праця і добробут окремої людини, а також добробут усіх.
Перехід до асоціативного устрою суспільства повинен був покласти край війнам, забезпечити розпуск армії, встановити добросусідські відносини між народами.
Розмірковуючи над особливостями нового суспільства, Р. Оуен заявив, що перші асоціації нараховуватимуть до 2000 осіб. Територіально вони формуються на викупленій урядом у приватних власників землі, а називатимуться «поселеннями спільності». Населення буде займатися як фабричним виробництвом, так і сільським господарством. Оуен детально розробляв план цих поселень, передбачивши навіть проекти і розташування будинків. Зі збільшенням кількості поселень утворюватимуться їх федеративні союзи, які поширяться по всій Європі, а потім на всі інші частини світу і об’єднають людей в одну велику республіку, з’єднану суспільними інтересами. За його прогнозом, для перетворення суспільства в Європі й Америці потрібно п’ять років, а в усьому світі – до десяти.
В асоціативному суспільстві повинен існувати комуністичний принцип розподілу. Адже з ліквідацією суперечності приватних і суспільних інтересів розподіл стане справедливим і «перетвориться на просту видачу речей, щоденно необхідних для споживання і потреб». Такий розподіл має забезпечити задоволення розумних людських потреб. У цьому суспільстві повинні широко використовуватися машини «для заміни ручної праці в усіх сферах, у тому числі й домашнє господарство». Механізація покликана звільнити людину від брудної, тяжкої, непривабливої праці. продолжение
--PAGE_BREAK--
Значну увагу зосереджував Р. Оуен на проблемах виховання гармонійно розвиненої людини, наголошуючи на необхідність правильної організації виховання i навчання, критикуючи принципи виховання в капіталістичному суспільстві. Свою систему виховання він вибудував на розробленій ним класифікації суспільства, яке поділяв на вісім класів (за віковими відносинами – єдиним видом невірності, можливим в асоційованому суспільстві). Особливо активну виховну роботу, за його твердженнями, потрібно проводити з представниками перших чотирьох груп. До 5 років дітям слід передусім прищеплювати милосердя і любов, систематично тренерувати на свіжому повітрі. Від 5 до 10 років заняття дітей буде зосереджене на набутті корисного досвіду, що зробить їх помічниками дорослих під час домашньої роботи. Навчання дітей віком від 10 до 15 років передбачає ознайомлення з різними видами виробництва і участь у деяких з них, що, однак, не повинно нашкодити їх фізичним силам, розумовим здібностям і моральним почуттям. При цьому всі люди зможуть отримати однакове виховання, щоб надалі уникнути нерівності.
Реалізація принципів виховання повинна сприяти вихованню «всебічно розвинених, розумних чоловіків і жінок».
Подальший розвиток вчення Р. Оуена здійснювали У. Томпсон, Д. Грей, Д. Брей, Т. Годскін, Т. Едмондс, кожен з яких, по-своєму сприйнявши його ідеї, намагався обґрунтувати його соціальний ідеал на основі законів політичної економії. Водночас вони спродукували й оригінальні ідеї щодо перебудови суспільства. Наприклад, Д. Брей виступав за необхідність перехідного періоду від капіталізму до комунізму. За його словами, потрібно використати перехідний суспільний етап, який належав би частково до сучасної, частково до майбутньої систем, в який суспільство вступило б з усіма своїми ексцесами й божевіллями, щоб потім вийти з нього з новими якостями і властивостями, що становили б життєву умову системи, заснованої на спільній власності. Однак з головних рис нової системи – можливість для всіх членів суспільства отримувати рівну винагороду за рівну працю. Внаслідок цього в майбутньому суспільстві не буде «ні багатих, ні бідних, ні наймачів, ні найманців…, господарюватиме рівність умов і політичної влади».
За уявленнями У. Томпсона, в новому суспільстві буде вижито егоїзм, індивідуалізм, приватну власність. У ньому абсолютно вільні робітники житимуть невеликими общинами (які створюватимуть вони самі, а не правлячий клас), обмінюючись між собою результатами своєї праці. Можливість кожного члена общини отримати весь продукт його праці забезпечуватиме справедливість у цьому суспільстві.
Будучи палким прихильником ідей колективізму, Д. Грей вважав, що щастя людей не в руках окремої людини, а в руках колективу. На його думку, асоціацію повинні спершу створити люди, які володіють землею чи капіталом. Після того, як вона досягне певного рівня розвитку, до неї буде запрошено всіх інших людей.
Завдяки старанням послідовників вчення Р. Оуена суттєво еволюціонувало. Але їх праці за своїм масштабом не могли зрівнятися з надбанням учителя, з якого почерпнули немало ідей К. Маркс і Ф. Енгельс.
Висновки
У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками соціалістичного напрямку були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен.
Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст. не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву.
Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа Сен-Сімонавважаються: визнання закономірностей суспільного розвитку; віра в неперервний прогрес людства.
А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на «непродуктивні класи» і «промисловий клас».
Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану — «золотого віку», суспільство проходить три стадії: теологічну; метафізичну; позитивну.
А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства.
Перетворення старого ладу він пропонував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив: усунення спадкової знаті; викуп землі у тих власників, які її не обробляли; полегшення становища селян.
Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи»; передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу».
Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству: анархію виробництва; безробіття; нестримну конкуренцію; дух наживи; ницість інтересів; гноблення й виродження бідноти; паразитизм рантьє і торговців.
Ш. Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних.
Держава озброює невелику кількість «бідних рабів» з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи — ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.
Ш. Фур'є у працях «Трактат про асоціацію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо.
Англієць Роберт Оуен створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей.
Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці чинники породжують панування духу наживи й ненависті.
Щоб змінити характер індивідів необхідно створити нові умови існування. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, заснованим на суспільній власності.
Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись федерації самоврядних комун.
Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання.
Список використаної літератури
1. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія: Посібник для вузів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 245 с.
2. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 314 с.
3. Кремень В. Г., Горлач М. І. Політологія: наука про політику. – Київ-Харків – «Єдінорог», 2001. – 248 с.
4. Піч В. М., Хома Н. М. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навчальний словник-довідник для студентів. Наукова редакція – В. М. Пічі. – К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ — 2000» — 320 с.
5. Штанько В. І., Чорна Н. В., Авксентьєва Т. Г., Тихонова Л. А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-ге, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.