Голокост у творчості Пауля Целана

Голокост у творчості Пауля Целана План Вступ 1. Полювання на людей 2. Основна частина 3. Життя, обпалене війною 4. Мак і пам'ять Висновки Список використаних джерел та літератури Вступ Голоса, от которых твоё сердце Отшатывается назад, в сердце матери, голоса, долетающие от дерева виселицы, где поздняя древесина с ранней меняются, все меняются кольцами…

З далекого минулого долинають до нас голоси спогадів. Голоси жертв та свідків «чорного шляху», яким йшла Україна. Багато століть намагалася бідна зійти з «кривавого», та тільки ступала за межу, як її гнали назад. Скільки гнобителів бачила і відчула наша ненька…Набіги татар, панування поляків, список нескінченний, та все ж таки найбільш жорстокими були нацисти.

Саме 40-ві роки ХХ ст в історії України, найбільш облиті кров’ю. До останнього боровся український народ за свою свободу – всім довів, що гідний її! Ми ніколи не забудемо своїх героїв, людей, що творили нашу історію, вічно завдячуватимемо їм за дароване життя у вільній державі. Зараз питання, пов’язані з проблемами минулого, надзвичайно актуальні.

Кожен ясно усвідомлює, що довелось пережити людям, щиро їм співчуває і молиться, щоб ніколи не повторилось Об’єктом дослідження даної роботи є творчість австрійського поета і перекладача Пауля Целана. Предметом дослідження стала тема Голокосту, який своїм жахливим смертоносним крилом війнув

і над нашим селом Чоповичі, що на Малинині. Мета цієї роботи, дослідивши відповідну наукову літературу, праці відомих літературознавців, встановити взаємозв’язки між подіями трагічної долі Пауля Целана і мотивами його поетичних творів. Завдання наукової роботи – дослідити історичні факти, що стосуються теми Голокосту, розглянути сторінки біографії Пауля Целана з метою виявлення причин його трагічної загибелі, проаналізувати частину творчого доробку

поета, що стосується даної проблеми, а також встановити взаємозв’язки між трагедією єврейського населення та подіями, що відбувалися у нашій місцевості. Методи дослідження – узагальнення, систематизація досліджуваної проблеми на основі опрацювання таких першоджерел: Рагінський М. Ю. «Нюрнберг: перед судом истории», Гвідо Кнопп «Голокост. Неизвестные страницы истории»,

Марк Белорусець «Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма», Левітас Ф. Л. «Доля єврейського народу в курсі всесвітньої історії» та ін а також опитування свідків, бесіди з односельчанами . 1. Полювання на людей В травні 1945 року відгриміли останні залпи найкривавішої війни в Європі. Невпинний рух історії все далі відносить страшні події тих часів.

Мета даної роботи – ще раз звернутися до жахливих сторінок, щоб на забути, щоб пам’ятати, щоб кожна людина намагалася докласти максимум зусиль для відвернення нових злодіянь. Голокост – загибель значної частини єврейського населення Європи (понад 6 мільйонів) під час систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми підручними в Німеччині та на окупованих нею територіях протягом 1933

– 1945рр. Тема Голокосту, неодноразово висвітлювалася в світовій літературі: «Щоденник Анни Франк», «Буря», І.Еренбурга, «Треблінське пекло», «Життя і доля» В.Гроссмана, «Важкий пісок» А.Рибакова, «Бабин яр» Є.Євтушенка, поезія Н.Закс, А.Вознесенського, М.Бажана, І.Драча, О.Розенбаума та ін. Трагедія Голокосту торкнулася своєю холодною рукою

і долі австрійського поета Пауля Целана. Висвітлення цієї трагічної сторінки історії в творчості митця і є основним завданням даної роботи. Чому він звернувся до теми Голокосту? Чому сповнені болем і смутком вірші Целана? На ці та інші питання ми спробуємо відповісти. Єврейське прислів’я говорить: «Не йдіть війною проти закону, прийміть закони проти війни».

Настав час, коли людству стало відомо про нелюдські злочини фашистів на окупованих територіях. Звірства, пограбування, бандитизм були ретельно розробленою, продуманою програмою гітлерівського фашизму, а численні злочини агресорів проти мирних жителів являли собою не ізольовані дії окремих частин вермахту, а були системою, що насаджувалась і підтримувалась злочинним гітлерівським урядом. Кривава програма гітлерівців була висвітлена в так

званій «Пам’ятці німецького солдата»: «Пам’ятай і виконуй: 1. …Нема нервів, серця, жалості – ти зроблений із німецького заліза… 2. ….Знищ в собі жалість і співчуття, убивай всякого росіянина, не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчинка чи хлопчик… 3. … Ми поставимо на коліна весь світ… Германець – абсолютний господар світу. Ти будеш вирішувати долі

Англії, Росії, Америки… знищуй все живе, що чинить опір на твоєму шляху… Завтра перед тобою на колінах буде стояти весь світ». В червні 1941 року за перші декілька днів дивізії вермахту глибоко проникли на територію Радянського Союзу. За ними тінню просувалися так звані «ейнзацгрупи»: 3000 чоловіків, які виконували своє смертельне ремесло на території, зайнятій німецькими військами.

Їх основною метою було повне знищення «єврейсько-більшовицької інтелігенції». Вже в перші дні війни тисячі євреїв були розстріляні «ейнзацгрупами», але поки це були в основному чоловіки призовного віку. Перші відчутні акції за лінією фронту були проведені в Прип’ятських болотах. В донесенні в кінці липня сухо відмічалось: «Розстріляні 800 євреїв і єврейок віком від 16 до 60 років». З середини серпня почали убивати навіть дітей, як це, наприклад

відбулося в місті Біла Церква, по розпорядженню фельдмаршала фон Рейхенау. Ось страшні рядки із звіту оберштурмфюрера СС Августа Хефнера, який керував розстрілом: «Дітей згрузили з тягачів. Їх поставили над ямою і розстріляли. Де кулі їх досягли, там вони і упали». Про трагедію литовських євреїв розповідає кошмарний документ – лист, залишений на дорозі групою

в’язнів, яких вели на розстріл. Його знайшла одна жінка, всю війну переховувала у пляшці. Ось зміст цього листа: «Дорогі брати і сестри – євреї! Ми звертаємось до вас з великим проханням… Ми не знаємо, за що нас так страшенно карають, за що відбирають життя. Жахливо те, що наших дітей по-звірячому катували. Восьмирічних дівчат ґвалтували. Мати повинна була бути поруч

і заспокоювати дитину, щоб вона не кричала. Матерів роздягали, підводили до стіни, зв’язували підняті догори руки і виривали по одному волосся. Висунутий язик протикали голками, мочились на нього, очі замазували багном. Чоловіків примушували оголяти статеві органи, кололи їх розпеченим залізним дротом. «Досить зикали кати вам жити. Ми вас всіх знищимо». Вони відрізали нам пальці ніг.

Зав’язувати рани заборонялось… Так катували нас чотири доби, а потім відправили на Понари… Цей лист я залишаю на дорозі, яка веде на Понари. Із сльозами на очах благаю: «Помстіться! Помстіться за нас!»» Убивство євреїв, як правило, відбувалось таким чином: після окупації якого-небудь населеного пункту німці реєстрували всіх євреїв і зобов’язували носити «жовту зірку»,

іноді для євреїв утворювали гетто (район населеного пункту, де проживали тільки євреї). Тут панували голод і злидні. Часто євреї жили по дві-три сім’ї в одній кімнаті. Потім з’являвся наказ про переселення. Зібравши в’язнів в одному місці, німці відбирали цінні речі, вели до протитанкових ровів і, наказавши роздягнутися, розстрілювали. Смерть від непосильної роботи, холоду, голодного виснаження або від кулі – з часом всі ці способи вбивства

стали здаватися недостатніми. Тому 5 вересня 1941 року в блоці №11 в Аушвиці (німецька назва Освенціум) есесівці провели випробування: в цей день вперше був застосований на людях препарат сильної кислоти «циклон Б». Потім був Майданек, в грудні 1941 року – Хелмно, навесні 1942 – Белджей та Собібор, у червні 1942 – Тремблінка. В кожному таборі було по декілька камер, в які запускався

газ, а також крематорії для спалення трупів. На роздягалках прямо перед газовими камерами були написи: «Душова» і «На дезінфекцію». Людям, що роздягались, радили запам’ятовувати номер гачка, щоб потім вони могли швидше знайти свої речі. Есесівці підганяли в’язнів: «Поспішайте, їжа і кава прохолонуть». Присутність в’язнів зондеркоманди ще більше заспокоювало жертв – ті такі ж євреї, як і вони. Йеоуша Розенблум, член зондеркоманди, який залишився в живих, згадує: «Люди, зайшли,

вони тільки що сміялись, а нам потрібно було приховувати, що з ними трапиться. Як тільки останній із них потрапив у газову камеру, двері зачинили і два есесівці через отвір вгорі кинули «циклон Б»… П’ять кілограмів на 1500 чоловіків». «Через деякий час я почув із камери голосні крики, стукіт в двері, а також ридання

і стогін… Шум, що спочатку наростав, з кожною хвилиною почав слабшати і швидко перейшов в багатоголосий передсмертний хрип. Газ проникав людям в легені і викликав параліч легенів», повідомляє Філіп Мюллер, інший в’язень із зондеркоманди. Акція закінчувалась через 15-20 хвилин. Перед тим, як кинути мертвих у вогонь, у них виривали золоті зуби, а у жінок відрізали волосся.

Золоті злитки відправляли а Імперський банк. Гітлерівський геноцид викликав протест та обурення громадськості світу. Населення Голландії, Бельгії, Франції, Італії відмовились від співробітництва з нацистами в справі депортації євреїв. Норвезькі патріоти зуміли переправити своїх євреїв до Швейцарії. Король Данії демонстративно одяг «жовту зірку», яку німці наказали носити євреям. Фінський фельдмаршал Меннергейм заявив, що не допустить арешту 1700 фінських

євреїв. У багатьох країнах світу знаходились люди, які переховували євреїв від гітлерівських катів. За цей подвиг вони одержали звання «Праведник світу». Глибокі рани, які жах залишив в цих людях, не були зрозумілі тим, хто сам цього не пережив. Тим, що залишилися в живих довелось пересвідчитись на власному досвіді, що історія їх мук не зустрічає особливого співчуття. Деякі жертви замовкли на десятиліття.

Часто навіть діти не знали, що довелось пережити їх батькам. Звільнення не могло позбавити їх Аушвіца. 2. Життя, обпалене війною Пауль Целан (справжнє прізвище – Анчель) – австрійський поет і перекладач – народився 23 листопада 1920 року в Чернівцях (Буковина) німецькомовним євреєм румунського підданства. Його батько був небагатим комерсантом.

Початкову освіту Целан отримує в народній школі (1926-1930), а з 1930 по 1938 роки відвідує греко-латинську гімназію. В юності поет захоплюється ідеями марксизм і анархізм. Літературні уподобання формувалися під впливом творчості Гофмансталя, Стендаля, Рільке. Потяг до поезії і самостійної творчості проявився дуже рано: перші вірші з’являються у 1934-1935 роках. З 1938 року Целан у

Франції вивчає медицину в медичній школі міста Тур, але з початком Другої світової війни вимушений повернутися додому, де продовжує навчання у Чернівецькому університеті (займається романською філологію). З 28 червня 1940 року по 22 червня 1941 року перебував у радянському громадянстві (у 1940 році до Буковини вступають радянські війська , і Буковина приєднується до

СРСР). Після встановлення радянської влади у Чернівцях поет пристосовується до нових умов життя: вивчає російську мову і працює перекладачем. Наступні три роки (1941-1944) Целан виживав в обстановці безупинного кошмару між життям і смертю, утратив усіх рідних, залишився живий лише завдяки чистій випадковості. У 1941 році Чернівці окуповують німецько-румунські війська, сім’я

Целана потрапляє до єврейського гетто. Через деякий час батьки поета були депортовані до концтабору, звідки вони не повернулися. Сам Пауль Целан потрапляє до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишається живим. Події цих років стали трагедійно основою всієї подальшої творчості поета. Саме в роки війни Целан вдруге народжується як поет, як творча людина, яка має

і хоче сказати щось дуже важливе, донести до людства ту істину, яку він збагнув у тяжкі часи воєнних випробувань. У 1944 році він повертається до Чернівців і продовжує навчання в університеті (вивчає англійську мову і літературу). Целан збирає перший (ще машинописний) збірник поезій, куди ввійшли як воєнні, так і найкращі довоєнні вірші. Восени того ж 1944 року зібрано другий (також машинописний) збірник.

Обидва збірники були віддані на прочитання відомому буковинському поету Маргулу-Шперберу, який високо поцінував перші поетичні спроби молодого поета. Ранні поезії Целана були вперше надруковані у Румунії вже після смерті поета. На початку 1945 року поет зволів не чекати милостей від нової адміністрації, перетнув радянський кордон і відновився у румунському підданстві. Він свідомо залишив зону юрисдикції радянської окупаційної влади,

бо не переносив політичної плутанини, що панувала там, і занадто добре знав про зникнення колишніх австрійських громадян у підвалах СМЕРШу. Працював у видавництві «Російська книга» у Бухаресті, перекладав румунською російську прозу, писав власні вірші. Саме тут, у Бухаресті, вперше на літературній арені з’явилось

ім’я Целана: у 1947 році в авангардистському журналі «Агора» надруковано три вірші, підписані новим, нікому ще не відомим прізвищем – Целан: німецьке написання свого приз віща – Antschel – Пауль переробив у псевдонім Zelan, але пізніше писав його на французький лад Celan. Повоєнна Румунія нічим не відрізнялась від повоєнної Східної Європи – хіба що традиційний антисемітизм там був трохи сильнішим.

Целан робив тихий дрейф до Заходу. У 1947 році він доклав зусиль і перебрався до Австрії. Як нащадок громадян Австрії і жертв Голокосту, Целан автоматично отримав австрійське громадянство. У Відні у Целана вперше з’являються друзі й однодумці: молода літераторка Інгеборг Бахман, художник-сюрреаліст Едгар Жене, видавець журналу «План»

Отто Базель, які фінансово допомогли Целану видати його першу книгу віршів «Пісок з урн» (1948). Збірник складався з 48 віршів, в яких виявилось 18 помилок, що перекручували і спотворювали зміст (пізніше Целан увесь невеличкий тираж – 500 примірників – повністю знищує). На частині території Австрії усе ще перебували радянські війська (вони пішли звідти тільки в 1955 році), і Целан від гріха подалі у 1948 році перемістився до

Парижа (де жив до кінця життя). «П’ятий пункт», що недавно гарантував смерть, тепер відкривав кордони – Європа каялась. У Парижі поет живе в домі франко-німецького поета Івана Голля і вивчає германістику та мовознавство в Сорбонні. Перші повоєнні роки ознаменувалися виходом на авансцену поезії цілого ряду чудових майстрів, що писали німецькою мовою. Це й Інгеборг Бахман, і

Йоханнес Бобровськи, і Нобелівський лауреат Неллі Закс, і Марія-Луїза Кашніц, і багато інших. Важко, та й непотрібно розставляти митців за ступенями ієрархічних градацій. Але, по справедливості, не можна не віддати одного з перших місць у цьому ряду Полю Целану. У 1952 році з’являється перший збірник поезій Целана, виданий у Франції «Мак і пам’ять» - елегійний цикл, присвячений пам’яті загиблих.

У цьому ж році поет одружується з художницею Жізель Лестранж. Украй зосереджений на літературній праці, Целан належав до того типу «небожителів», поетів трохи не від світу цього, про яких прийнято писати в поблажливому тоні. Чудо порятунку із самого пекла гітлерівського геноциду відступило на другий план перед тягарем пам’яті про пережите. Найбільш відомий вірш

Целана – «Фуга смерті» - вражає моторошною реальністю. Присвячена темі Голокосту, «Фуга смерті» поєднує в собі кілька ліричних жанрів. Деякі його вірші стали «знаменням 20 століття». І в першу чергу це стосується його «Фуги смерті». У своїй творчості Целан пройшов дивовижний шлях від класично рівного вірша до верлібру, у якому не тільки затемнюється зміст розірваних рядків, але вже починається руйнація словесної тканини.

Пізні вірші Целана схожі на ребуси, імпресіоністичні і важкозрозумілі. 1955 рік знаменується двома важливими подіями в житті поета: народженням сина Еріка і виходом нової збірки поезій «Від порога до порога». Поетичне чуття і літературний смак у нього були бездоганні. З доброї волі і власного вибору Целан п’ятнадцять років віддав каторзі поетичного перекладу.

Завдяки йому три російські поети – Олександр Блок, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам – перекладені німецькою так, що зробити це краще навряд чи можливо. Данину Франції, що пригріла його, поет віддав також літературним даром – повністю переклав німецькою Поля Ва-лері й Артюра Рембо. Людина замкнута й новаторська, Целан проте зазнав повною мірою літературної слави.

Париж відкрив самотньому іноземцю двері у великий світ: у Німеччині йому було присуджено почесну нагороду Федерального об’єднання німецької промисловості (1957), літературну премію Вільного ганзейського міста Бремена (1958), вищу літературну нагороду Німецької академії мови та літератури – премію Георга Бюхнера (1960), реальна (Румунія) і потенційна (Ізраїль)

історичні батьківщини, вшановуючи поета, розписали всі можливі і неможливі похвали, про творчість Целана писали численні статті й монографії. У Париж, інтелектуальну і літературну столицю Європи, він переїхав винятково з творчою метою – у свідомості західних людей постійне проживання за кордоном не асоціювалося з поняттями «зрадництво» і «зрада Батьківщини». У Франції Целан жив на правах постійно проживаючого

іноземця, на французьке громадянство (яке у наші дні одержати нелегко) не претендував. Швидко здобута популярність, письменницькі та перекладацькі гонорари забезпечували йому пристойний рівень матеріального благополуччя. Інакше кажучи, кар’єра молодої людини із забутого Богом куточка карпатської землі була майже запаморочлива: живи й радій! Доля розпорядилася інакше. Потрясіння часів війни , апокаліптичний жах пережитого й повна людська самотність

у світі не відпускали Целана й зрештою підкосили його. Таке відбувалося з багатьма євреями-інтелектуалами, які пережили Голокост, причому вже через багато років після війни. Тягар пережитого, начебто скинутий з пліч, не зникав – він повільно чавив і убивав випадкового втікача з зони смерті; це був свого роду «уповільнений геноцид», запізніла дія

трупної епохи начебто людиновбивства. Із книги «Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма.»: «С начала 1967 г. психическое состояние Целана резко ухудшилось. 25 января на вечере в парижском Гёте-институте он неожиданно встретил Клер Голль и на следующий день написал директору института: «Дом, который причисляет к своим гостям фрау Голль, не может рассчитывать на моё присутствие».

30.1.1967 г запершись у себя в квартире в гостинной, которая служила ему и кабинетом, Целан предпринимает попытку самоубийства и, пытаясь поразить себя ножом в сердце, попадает в левое лёгкое. Жизель Целан-Лестранж спасает его в последний момент, взломав дверь. Целана доставляют в госпиталь Бусико, где ему делают операцию. 13.2.1967 Целан был переведён в психиатрическую клинику

Св. Анны при Медицинском факультете, который руководил поффесор Жан Деле. В первое время врачи не разрешали жене его навещать». Целан не страждав психічним розладом, «не списався» у вульгарному смислі цього слова. Він просто згорів, і не зміг уже знаходити більше сил для адекватного вираження того, що переповняло його випалене серце; піднявшись із дна на вершину, він волів не починати спуск…

Пізнім весняним вечором 20 квітня 1970 року Целан кінчає життя самогубством, кинувшись з паризького мосту в Сену. Із книги «Пуль Целан. Стихотворения. Проза. Письма.»: «19 апреля Пауль Целан покончил с собой. В дневнике его сохранилась запись карандашом (подчёркнутая чернилами), помеченная 19 апреля: «Отбытие. Пауль – ». Тело было обнаружено только 1 мая, а опознано 4-го.

10 мая Жизель Целан-Лестранж писала Гизеле Дишнер: «Мадам, Не знаю, дошло ли до вас ужасное известие. Я знаю, что Вы были близким другом Пауля, и потому решилась Вам написать. Пауль покончил с собой в ночь с воскресенья, 19 апреля, на понедельник, 20 апреля, бросившись в Сену. Ничего больше сообщить не могу.

Он будет похоронен рядом с нашим первым ребёнком, которого мы потеряли, в ближайший вторник, на парижском кладбище Тье. Искренне Ваша, Жизель Целан». Остання книга віршів Целана, що вийшла посмертно, називалася пророчно – «Неминучість світла» (1970). Останні твори: збірки віршів: «Пісок з урн» (1948), «Мак і пам’ять» (1953), «Від порога до порога» (1955), «Неминучість світла» (1970).

4. Мак і пам'ять Пауль Целан – останній великий поет 20 століття, творами якого, за словами Алена Бадью, закінчується «вік поетів». Йому вдалося вижити у смертному вирі війни. Але події тих років наклали трагічний відбиток на всю його подальшу творчість. У воєнні роки Целан пише багато віршів, які були зібрані в збірку 1943 року й опубліковані лише після його смерті. У 1952 році з’являється перша збірка поезій

Целана, видана у Франції «Мак і пам’ять», присвячена пам’яті загиблих. В ніч на 13 червня 1941 року радянська адміністрація організує висилку до Сибіру більше 4000 жителів Чернівців, в більшості – євреїв. 6 липня румунська армія знову займає Чернівці. Разом з нею в місто входять німецькі спецчастини СС

і СД. Проводяться масові розстріли, в основному єврейського населення. В жовтні 1941 року євреїв зганяють в гетто; Пауля Анчеля мобілізують для виконання трудової повинності. Починаються депортації в румунські та німецькі концтабори. В кінці червня 1942 року батьків Пауля Анчеля відправляють в один

із таборів на території окупованій Румунією. В серпні Лео і Фредеріку Анчель пересилають на Україну в німецький концтабір. Осінню Пауль отримує лист від матері з повідомленням, що батько помер від тифу, а зимою дізнається від родича, який втік з неволі, про смерть матері, вбитої пострілом в потилицю. Київ, 1 липня 1944 року. Із листа Пауля Целана: «Дорогий

Еріх, я на два дні в Києві (у відрядженні) і радий випадку написати лист, який швидко до тебе дійде. Твої батьки здорові, Еріх, я з ними розмовляв перед від’їздом. Це багато значить, Еріх, ти не уявляєш собі, як багато. Моїх батьків розстріляли німці. В Краснополці на Бузі. Еріх, ех Еріх…» Целан вважав себе винним в смерті матері, так як в ніч арешту батьків він, не зумів

вмовити їх, що в будинку залишатися не варто, врешті пішов один ночувати до друзів. Тому, мотив волосся виникає в багатьох віршах Целана, особливо часто – в збірнику «Мак і пам’ть» («Рука полна временем», «Ты во тьме», «Chanson для дамы в тени», «Целая Жизнь», «Фуга смерти», «Ожог») «… Дитя, ах платок, чтоб закутаться мне, когда шлёмы блистают, когда эта глыба розовая трещит, когда снежною пылью рассыпается скелет твоего отца, растоптан копытами песнь

о кедрах… Платок, платочек вот только узкий, чтобы сберечь теперь, когда ты учишься плакать, тесноту мира рядом со мной, который никогда не зазеленеет, дитя мое, для твоего ребёнка!» Ці рядки взяті із поезії «Чёрные хлопья». Вважають, що вірш був написаний в середині 1944 року, коли Целан достовірно дізнався про загибель в концтаборі своїх батьків. Про що ж свідчать окремі рядки: … листок с украинских склонов: батьків

Целана депортували в табір за Дністром, тобто на Україну. … гетьман их с казаками: під час козацьких і гайдамацьких повстань 17-18 століття по Україні і Польщі прокотились хвилі погромів, багаточисленні єврейські общини були знищені при гетьмані Богдані Хмельницькому в середині 17 століття. … растоптана копытами песнь о кедрах: кедри згадуються в Біблії. Кедр відноситься до древніх іудейських символів.

Батько Целана був глибоко релігійною людиною і навіть мав намір переселитися в Палестину. В збірник «Мак і пам’ять» ввійшли 56 віршів 1944 – 1952 рр в тому числі багато поезій із збірки «Пісок із урн». «Мак і пам’ять» - складається із чотирьох циклів: «Пісок із урн» , «Фуга смерті», «Контрове світло», «Стеблини ночі». Темі Голокосту присвячений і вірш Целана «Ты во тьме, осина, забелела…».

Знову ж таки звучить біль серця за навіки втраченими батьками: «Мать ушла за тридевять земель. … Надо всеми тихо плачет мать». «Фуга смерті» - найвідоміша поезія Пауля Целана. В зв’язку з його створенням Целан в 1960 році писав: « … коли я в травні 1945 року створював «Фугу смерті», я, як мені згадується, прочитав в «Известиях» відомості про львівське гетто». В концтаборі на вулиці Яновської у Львові (туди відправляли

євреїв з гетто), що прославився садизмом табірної адміністрації, на площі під час страт грав оркестр, який складався із в’язнів – музикантів, він виконував «Танго смерті». Музику під такою назвою написав один із в’язнів на основі популярного танго «Мілонга». Вперше вірш був опублікований в 1947 році на румунській мові під назвою «Танго смерті», його переклав румунський поет і перекладач Петре Соломон, друг Целана.

Коли готувалась до друку книга «Мак і пам’ять», Целан запропонував розглядати «Фугу смерті», як «самостійний вірш» і надрукував «окремим циклом». Про образи вірша Целан пише у 1961 році в листі німецькому літератору Вальтеру Йенсу: « … а іншому грайте й співайте… Там ті, що взяли в полон нас, вимагали від нас слів пісень, а кати наші – веселощів…». В листі В. Йенсу від 19 травня 1961 року

Целан пише: «Видите ли, дорогой Вальтер Йенс, в «Фуге смерти» со змеями играет отнюдь не «Смерть» - со змеями играет «человек в доме», тот самый, что пишет «о золотые косы твои Маргарита». В 1965 році з’являється вірш «Странный гул… / Гремит…». В той день – 6 травня 1965 р. в одній із німецьких газет з’явилось повідомлення про завершення слухання свідків на франкфуртському процесі проти військових злочинців

із Освенціма. Один із свідків, ще на початку процесу, заявив, що коли у вікна бараку закинули відкриті балони з «циклоном Б», почувся гул людських голосів, що звучали ніби із-під землі. Мир, этот мир, что ни навоняй он, всё прав, ну а я, а я – с тобой, с тобой, до – гола остриженная. Переклад Марка Белорусця Це один із останніх віршів Целана, написаний 8 лютого 1970 року. В листі від 16 лютого 1970 року він писав

Ілані Шмуелі: «… всі останні дні я звинувачую себе в тому, що вислав тобі цей страшний вірш «Світ, цей світ»; але сьогодні я знаю, що міг на тебе покластися, що ти зрозумієш його у всій його больовій суті, у всій суті любові». догола остриженная – ці рядки можна порівняти з текстом Жака Кейрола до документального фільму «Ніч і туман» французького режисера Алена Рене, де показаний один із концтаборів Третього рейху:

Первый взгляд на лагерь: другая планета. Под предлогом гигиены нагота выпадает ей человека уже лишённым достоинства. Наголо остриженным… Із «Текстів зі спадщини» (січень 1961 р.): «Вечный ж ид что-то против нас, что-то такое, что не желает принимать нас всерьёз: те самые решения выпадают – сваливаются нам на голову, обрушиваясь из внечеловеческих сфер; если бы я верил в какого-то бога, я бы сейчас сказал: он, верно, эмигрировал; опередив земнокарие наши взоры, тоскующие, он ждёт нас – на другой планете

– в другом облике». Про свої вірші в листі до Клауса Райхерта Целан писав: «« Эти стихи написаны для мёртвых»: мой славный Клаус Райхерт, видит Бог, нет! (И кто захотел бы сказать такое о своих стихах?) Они написаны для живых, но не для тех живых, что (хотят) остаться верными памяти об умерших…». В січні 1965 року в німецькому журналі виходять статті

Райнхарда Баумгарта «Описания бесчеловечного. Мировая война и фашизм в литературе» і Курта Оппенса «Цвести и писать в Ничейной стране», в яких Целан звинувачується в естетизації страшної реальності Третього рейху. Саме після цих звинувачень поет переживає тяжку депресію і потрапляє в психіатричну лікарню. В зв’язку з цим

Целан пише у листі до Еріха Айнгорна: «Ты прав, когда говоришь: в Западной Германии мне не простили того, что я написал стихотворение о немецком лагере уничтожения – Фугу смерти. Чего мне стоило это стихотворение – и другие подобные в двух словах не расскажешь. Литературные премии, которые мне вручались, не должны сбивать меня с толку: они в конечном счете служат лишь оправданием для тех, кто, прикрываясь подобными алиби, другими, осовремененными средствами продолжают

делать то, что начали ещё при Гитлере». Ще один вірш Целана, присвячений темі Голокосту – «Tenebrae». Tenebrae: в перекладі з латині означає «темрява». В Євангелії від Матфея про розп’яття Ісуса сказано: «От шестого же часа тьма была по всей земле до часа девятого». А ще слово «tenebrae» - це назва католицької літургії в чистий четвер, страсну п’ятницю і страсну суботу (перед пасхою), під час якої читають «Плая

Єремії» і гасять свічки. Темрявою смерті, темрявою могили віє і з рядків Пауля Целана: Молись, Господь, молись нам, мы рядом. Криво шли мы туда, мы шли, чтоб склониться над лоханью и мёртвым вулканом. Фред Льонкер, автор статті про цей вірш в збірнику коментарів до книги «Решётка языка», вважає, що на виникнення цього образу, можливо, вплинув опис смерті в газовій камері

із книги Геральда Райтлінгера «Окончательное решение. Попытка Гитлера уничтожить евреев Европы» (Берлін, 1956): «Потом они (жертвы) почувствовали газ и в дикой панике устремились к гигантской металлической двери с маленьким окошком, перед которой и образовали одну–единственную, синюшную, липкую, запачканную кровью пирамиду, даже в смерти оставаясь судорожно вцепившимися друг в друга».

У вірші читаємо: Уже ухвачены Господь, друг в друга вцепившись, будто тело любого из нас – тело твоё, Господь. Вірш «Стоял…» написаний 17 жовтня 1969 року в день повернення Целана із поїздки в Ізраїль (30 вересня – 17 жовтня 1969 року): …стоял аромат светлых сосен над датским кораблём – его мы не забыли… Ці рядки присвячені пам’ятнику у вигляді кам’яного судна на Кікар Данія, Датській площі, в Єрусалимі, поставленого в честь пам’яті про датських рибалок, які в 1943

році, в період німецької окупації, вивезли на своїх шхунах євреїв із Данії. В Ізраїлі Целан зустрічається із своїми чернівецькими друзями: Давидом Зейдманом, Мануелем Зінгером і Іланою Шмуелі. 14 жовтня виступає в Тель–Авіві з короткою промовою перед єврейською спілкою письменників. 15 жовтня, після виступу в

Єрусалимі, Целан, розчарований тим, що публіка – в більшості емігранти із Буковини – побачила в ньому не стільки поета, скільки ставшого знаменитим земляка, достроково перериває поїздку і повертається в Париж. Вірші, написані і Ізраїлі і після повернення звідти, будуть включені в збірник «Подворье времени», виданий у 1976 році. В одному із своїх листів, звернених до Ілани Шмуелі (12 квітня 1970 року),

Пауль Целан писав: «Мои стихи ты знаешь, что они читай их, я это почувствую…» Поет був переконаний, що «счастлив я был бы только в том случае, если бы смог привести мир к чистоте, правде, незыблемости». Целан будував деякі твори, спираючись на закони співзвуччя голосів у музичних творах. Зокрема, це «Фуга смерті», «Голоси…», «Стретта». Це мова поета, який пережив жахіття табору, в якого в концтаборі загинули батьки, який взяв на себе

пожиттєву місію говорити, зберігаючи пам’ять про загиблих. Це і є мова поета, створюючого вірші після Аушвіца. За словами Тетяни Баскакової: «Вся его поезия – путь как бы к простоте, но на самом деле простоты в ней нет, потому что то, что он говорит, много–значимо. И, по-моему, целановский стих рождается из стремления сказать точно и кратко – о многом, сложно устроенном».

А сам Целан, відповідаючи на лист, написаний йому від імені учнів Старої гімназії в Бремені в липні 1958 р після того, як в класі пройшло обговорення вірша Целана «Той синевы…» зазначав: «…Стихотворения имеют некий смысл – смысл, который определённо нельзя уловить посредством простого «прочтения»…Иными словами: делать, отталкиваясь от стихотворения, выводы относительно «настроения… возможно, побудившего» автора это стихотворения написать значит покинуть область

конкретного и… от стихотворения удалиться… Катящаяся жемчужна, она находится во взаимосвязи со стихотворением…» Марк Белорусець говорив: «В одной из своих статей переводчик и историк перевода Евгений Витковский написал, что Россия, русская литература, «задолжала» Целану. Русская литература обязана переводчику Блока, Есенина, Мандельштама, Хлебникова, «Бабьего яра» Евгения

Евтушенко, переведшому, помимо этого, на румынский язык – ещё в юности – чеховских «Мужиков» и лермонтовского «Героя нашего времени». Она сохранит память о поэте, который своими стихами и прозаическими текстами беседовал с Мандельштамом и Цветаевой, в библиотеке которого было около было около пятисот русских книг». В дев’яності роки Айгі публікує прозаїчний текст «В шорохи-и- шуршания – возвращаясь к Паулю Целану», саме тому «повертаючись», що років за десять до того він написав вірші про

Пауля Целана. Ось вони: Последний овраг (Пауль Целан) М.Брода Поднимаюсь; так строят в хождении храм. Веет братство мы в облаке этом: я (с незнакомым мне словом как будто оно не в уме) и полынь (беспокойною горечью рядом толкающая мне это слово), о, снова полынь. Глина, сестра. И, из смыслов, единственно бывший ненужным и главным, здесь (в этих комьях убитых) как имя никчемное. Им пачкаюсь я, подымаюсь в очень простом – как огонь – озареньи, чтобы отметиться

метой последней вместо – вершины; она пустым (ибо все уже отдано) лицом: будто место безболья высится – по-над полынью. (…И форма была Не увидена …) А облако: стали слепее (безликостью полой), дно – без движенья; свет как от разверзтости – камня. Все более вверх. 1983 Висновки Сніг – то дрібне холодне молоко, січневим дітям хочеться зігрітись і голі кості гладить Голокост, щоб жити – так же хочеться пожити.

Окремі круки криво креслять сніг, лишаючи минущі візерунки, вони злетять: всіх вистачить на всіх дзьобами рвати плоть – манірно, лунко. Зубами лячно шкіритись в мороз, тут час, як біль, коли вже довмираєм останнім сховком буде Голокост, останнє свято стане світлим Раєм… (Автор не відомий) У кінці серпня і на початку вересня 1941 року в Малині та селах району нацисти страчували єврейське населення.

З жахом згадують малин чани, як вулицями міста гнали на розстріл невеликі колони євреїв, а в кінці цієї страдницької процесії їхала вантажівка із єврейськими дітьми… Лише в болоті неподалік села Ксаверів окупанти розстріляли 50 євреїв – стариків, жінок. У Чоповичах прозвучав наказ населенню єврейської національності взяти документи, цінні речі

і зібратися на селищному майдані. Всіх вишикували в колону і повели на «стримівську» дорогу. За свідченням очевидців частина євреїв тягнули гармату. Їх супроводжували поліцаї. Більше їх ніхто не бачив… Ходять чутки, що частину євреїв було розстріляно в Чоповичах там, де згодом збудували танцювальний майданчик.

Це можна частково довести, так як під час будування на тому місці було знайдено кістки й документи людей. Отже, можна стверджувати, що в Чоповичах було знайдено місце розстрілу єврейського населення. Вражає одне, що зараз на місці захоронення танцює і розважається молодь. Більшість добре знає про страшну історію майданчика, але, на жаль, не звертає уваги.

Автор роботи щиро співчуває загиблим душам і ще більше співчуває тим, хто не цікавиться своєю історією, історією свого народу… Ніхто не забутий – ніщо не забуто… Хай їх душі покояться з миром! Список використаних джерел та літератури 1. Гвідо Кнопп. Голокост. Неизвестные страницы истории. 2. Левітас Ф.Л. Доля єврейського народу в курсі всесвітньої

історії // Відродження. – 1995 № 5 – 6. – с. 69 – 73. 3. Марк Белорусець. Пауль Целан. Стихотворения. Проза. Письма. – М.: ООО «Ад Марнигем Пресс», 2008. – с. 736. 4. Марченко Наталія. Тема Голокосту в світовому літературному контексті // Всесвітня література в середніх навчальних закладах

України. – 2008 № 4. – с. 49 – 51. 5. Рагінський М.Ю. Нюрнберг: перед судом истории. 6. Типиченко С.В. Сповіді, обпалені війною: за щоденниками дітей Другої світової війни // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2005 №10. – с. 57 – 61.