Друга Світова війна

Реферат на тему

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

ПЛАН

1. ПОЧАТОК ВІЙНИ. ПОДІЇ 1939-1941 рр.

2. ПЕРЕБІГ ПОДІЙ у 1941-1942 рр.

3. НАЦИСТСЬКИЙ "НОВИЙ ПОРЯДОК" У ЄВРОПІ

4. ПЕРЕБІГ ПОДІЙ у 1943 р.

5. РУХ ОПОРУ В ОКУПОВАНИХ КРАЇНАХ

6. ПЕРЕБІГ ВІЙНИ в 1944 р. ВІДКРИТТЯ ДРУГОГО ФРОНТУ

7. ЗАВЕРШЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, її ПІДСУМКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. ПОЧАТОК ВІЙНИ. ПОДІЇ 1939-1941 рр.

Влітку 1939 р. радянська дипломатія мала три варіанти поведінки в міжнародних відносинах. Перший — відмовитися від підписання договору з Німеччиною і продовжити переговори з Великою Британією і Францією про колективну безпеку. Другий — продовжити дипломатичні переговори з Німеччиною, не даючи чіткої відповіді. Сталін і його оточення обрали третій, згубний, шлях — укласти договір з ворогом, намагаючись перехитрити його, одержавши перепочинок і конкретні вигоди від поділу Європи. Проте більш значними були реальні вигоди на боці Гітлера.

Під приводом захисту німецької меншини в Польщі та запобігання порушенням німецьких кордонів 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. З вересня 1939 р. про вступ у війну на боці Польщі оголосили Англія і Франція, проте не надали їй реальної допомоги. За кілька тижнів німці окупували Польщу.

9 вересня радянське керівництво повідомило Берлін про намір терміново зайняти ті території Польщі, що за секретним протоколом від 23 серпня мали відійти до СРСР. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон і фактично вступили у Другу світову війну на боці Німеччини. Без уваги була залишена вимога Англії та Франції вивести радянські війська із Польщі. 28 вересня було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, що закріпив завойовані землі в складі СРСР.

СРСР завдяки наполегливості уклав угоду з Естонією, Латвією і Литвою та одержав право на розміщення своїх військ на їхніх територіях. А в 1940 р. ці країни було включено до складу СРСР.

У листопаді 1939 р. радянське керівництво оголосило війну Фінляндії і ціною значних жертв і втрат виграло її. До складу СРСР відійшов увесь Карельський перешийок. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй.

Отже, 1940 р. в результаті політичного тиску Румунія віддала СРСР Бессарабію і Північну Буковину.

Таким чином, після вересня 1939 р. зовнішня політика Радянського Союзу активно розвивалася в руслі радянсько-німецьких таємних протоколів.

На Західному фронті протягом вересня 1939 р. — травня 1940 р. відбувалася так звана "дивна війна". Ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не розгортали активних воєнних дій. На морі німецькі підводні човни потопили ряд військових і торговельних суден Англії, а та в свою чергу — німецьких. США з самого початку війни заявили про нейтралітет, хоча дедалі більше орієнтувалися на зближення з Англією і Францією.

Тим часом Німеччина мобілізувала великі людські та військово-технічні сили для значного розширення агресії. У квітні 1940 р. вона вторглася в Данію та Норвегію. Данія капітулювала, а опір Норвегії досить швидко було подолано.

У травні 1940 р. через Бельгію, Голландію і Люксембург, що були окуповані за кілька днів, розгорнувся німецький наступ на Францію. 5 червня Німеччина розпочала наступ на Париж, а 10 червня Італія оголосила війну Франції і Англії та розпочала наступ в районі італо-французького кордону. Правлячі кола Франції не були здатні організувати належний опір агресору, а в уряді переважали прихильники капітуляції. Англія дала згоду на те, щоб Франція з'ясувала з Німеччиною умови перемир'я, а США ще не вважали за можливе вступити у війну. Французький прем'єр-міністр Петен 17 червня оголосив капітуляцію. 22 червня в Комп'єнському лісі французькі представники підписали перемир'я, за яким німецькі війська окупували Північну Францію й узбережжя Атлантики. Французький флот і авіація передавалися Німеччині.

Окупація фашистською Німеччиною країн Західної Європи значно змінила співвідношення сил на користь фашистського блоку. Тепер гітлерівська верхівка розробила план вторгнення на Британські острови, відомий під назвою "Морський лев". При цьому не виключалася можливість примусити Англію до капітуляції. Для тиску на Англію німецька авіація розпочала бомбардування Лондона та інших міст. На морі розгорнулася війна між флотами двох держав. В Африці Італія розпочала окупацію англійських колоній. Проте під ударами англійських військ у травні 1941 р. італійські війська залишили останні окуповані території і капітулювали.

В умовах наростання воєнних дій відбулася подальша консолідація іта-ло-німецько-японського блоку. 27 вересня 1940 р. було підписано Троїстий пакт. Німеччина, Японія та Італія зобов'язувалися надавати один одному допомогу, були визначені сфери впливу міжнародного панування між учасниками пактів. Після підписання пакту СРСР погоджувався на вступ до Троїстого пакту, але вимагав розширення зони радянських інтересів на Балканах і у Фінляндії. Німецька сторона на це не погодилася. Більше того, у грудні 1940 р. Гітлер прийняв остаточне рішення про напад на СРСР у травні 1941 р.

Після поразки Франції прискорилось зближення Англії та США. У вересні 1940 р. вони підписали угоду про взаємодопомогу, а в березні наступного року в США було прийнято закон про ленд-ліз, що надав президентові право передавати в борг чи в оренду військові матеріали тій країні, оборона якої визначалася життєво важливою для США. Крім того, ці дві країни визначили стратегію війни проти Німеччини, в якій розгром останньої визначався головним стратегічним завданням.

У листопаді 1940 р. союзниками Німеччини стали Угорщина, Румунія, Словаччина, а в березні 1941 р. — Болгарія, на території яких Німеччина розташувала свої війська. До блоку приєднався і уряд Югославії, проте народ країни виступив проти політики уряду і скинув його. Німецькі війська в квітні 1941 р. розпочали воєнні дії проти Югославії, а потім Греції. Разом з італійськими військами війська Рейху розпочали наступ проти англійців у Північній Африці.

У вересні 1940 р. японські війська окупували північну частину Індокитаю, а надалі мали наміри щодо Індонезії та Філіппін. Ці плани Японії не могли не зачіпати інтересів США, Англії та Голландії на Далекому Сході. Проте між США і Японією не лише не виникало воєнного конфлікту, а навіть йшли переговори про розподіл сфер впливу на Тихому океані. Разом з тим у квітні 1941 р. СРСР підписав з Японією договір про ненапад.

Радянське керівництво намагалося переконати весь світ і свій народ у правильності зовнішньополітичного курсу та міцності німецько-радянської дружби, хоча допускалися стратегічні прорахунки, безпринципність, авантюризм у зовнішній політиці. А в цей час війська коаліції фашистських держав та її сателітів окупували майже всю Європу, вели агресивні військові дії на Далекому Сході, у Північній Африці.

2.
ПЕРЕБІГ ПОДІЙ у 1941-1942 рр.

Переконаність радянського керівництва у непорушності німецько-радянської дружби дуже дорого обійшлася СРСР. І хоча до війни інтенсивно готувалися обидві сторони, ініціатива залишилася за Німеччиною. Народи СРСР були дезінформовані заявами, в яких спростовувалися чутки про очікувану війну між СРСР і Німеччиною.

Вранці 22 червня 1941 р. тисячі гармат німецького вермахту звалили тонни смертоносного матеріалу на прикордонні застави, штаби, вузли зв'язку, аеродроми і райони розташування частин Червоної армії. На величезному фронті від Балтики до Чорного моря на схід розпочався наступ підготовлених, технічно озброєних військ.

Друга світова війна вступила в новий період. Практично за два тижні нацистські війська просунулися на північно-західному напрямку на 500 км, на західному — на 600 км, на південно-західному — на 350 км. За три тижні війни радянські війська втратили близько 1 млн. солдат і офіцерів, 3,5 тис. літаків, 6,5 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів.

Правлячі кола Англії та США розуміли, що після розгрому СРСР Німеччина зможе завдати удар і по їхніх країнах. 22 червня 1941 р. прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль, а 24 червня президент США Франклін Рузвельт проголосили про рішучість своїх країн підтримати Радянський Союз в його війні проти Німеччини. 12 липня між Москвою і Лондоном була підписана угода про спільні дії у війні проти Німеччини. У цей же час були підписані угоди радянського уряду з емігрантськими урядами Польщіі Чехословаччини, відновлені дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Бельгії та Норвегії.

2 серпня 1941 р. уряд США офіційно оголосив про економічну допомогу СРСР. Це започаткувало створення антифашистської коаліції. На початку серпня 1941 р. була підписана англо-американська "Атлантична хартія", що визначила умови і цілі війни з нацистською Німеччиною. СРСР приєднався до хартії.

Восени 1941 р. відбулася конференція представників СРСР, США і Англії, на якій вирішувалися питання про військово-економічну допомогу СРСР. США поширили на Радянський Союз дію закону про ленд-ліз, надали йому значний кредит. Німецьке командування підготувало наступ на Москву, зосередивши на цьому напрямку 75 дивізій. Неймовірними зусиллями у грудні 1941 р. — на початку січня 1942 р. німці були не лише зупинені, а й відкинуті від Москви.

У час розпалу німецького наступу під Москвою правлячі кола Японії розпочали війну проти США. 7 грудня 1941 р. з'єднання військово-морського флоту атакувало американський флот на базі Пірл-Харбор, де останній втратив значну частину кораблів. Через три дні японська авіація знищила тихоокеанську ескадру Великої Британії. У грудні 1941 — березні 1942 р. Японія окупувала Бірму, Індонезію, Малайю, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, тобто захопила колоніальні володіння США, Англії і Голландії.

11 грудня війну США оголосили Німеччина та Італія. Все це значно розширило театр воєнний дій.

У січні 1942 р. у Вашингтоні відбулася нарада представників Англії, Австралії, Бельгії, Греції, Голландії, Норвегії, СРСР, США та ін., на якій було підписано "Декларацію Об'єднаних Націй" про рішучість у співробітництві для розгрому агресорів. У травні—червні 1942 р. окремі договори про взаємну допомогу були підписані між СРСР, Англією і США.

1941 р. Радянський Союз одержав від союзників 750 літаків і 500 танків. З жовтня 1941 р. до червня 1942 р. — 4 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різних транспортних засобів, що мало суттєве значення для технічного оснащення Червоної Армії.

Разом з тим гостро стало питання про відкриття другого фронту. Його відсутність дала можливість Німеччині влітку 1942 р. зосередити на радянсько-німецькому фронті 178 дивізій і 8 бригад; 29 дивізій і 12 бригад відправили її союзники. Німецьке командування вирішило розпочати наступ на Сталінград і Кавказ, щоб перетнути найважливіші комунікації СРСР, позбавити його хліба і нафти, забезпечити Німеччину сировиною і продовольством. Після цього передбачалося завдати нищівного удару по Москві й завершити війну. Реалізуючи цей план, німецьким військам вдалося захопити райони Дону і підгір'я Кавказу. Це був пік наступу військ гітлерівської Німеччини і її союзників на території СРСР. На півночі радянсько-німецького фронту тривала блокада Ленінграда. Радянські війська опинилися в надзвичайно складному становищі.

Значення радянсько-німецького фронту розуміли союзники СРСР, його успіхи у війні з Німеччиною, на їхню думку, визначали воєнне становище не лише в Європі. США і Англія збільшили постачання в СРСР через Мурманськ і Архангельськ, Іран і далекосхідні порти військової техніки.

Зосередивши в Північній Африці значні військові сили, маючи перевагу в танках, артилерії та авіації, у жовтні 1942 р. англійські війська перейшли в наступ і в битві під Ель-Аламейном досягли значної перемоги.

Під Сталінградом німецькі війська теж не змогли реалізувати свої плани. Командування радянських військ, маючи значну перевагу сил над військами вермахту, 19 листопада розпочало контрнаступ: 22 німецькі дивізії були оточені.

Отже, на кінець 1941 р. німецькі війська не лише були зупинені на важливому рубежі, яким була Волга. Збройні сили Великої Британії та США на всіх театрах, війни успішно відбили наступи, утримали зверхність на більшій частині океану, зберегли свої основні комунікації. Воєнні дії флотів США і Великої Британії заклали підвалини для розмаху боротьби проти нацистських військових частин в Африці, Європі та Азії.

3.
НАЦИСТСЬКИЙ "НОВИЙ ПОРЯДОК" У ЄВРОПІ

Ще задовго до початку війни Гітлер не приховував своїх планів встановлення "нового порядку", який передбачав територіальний переділ світу, поневолення незалежних держав, винищення цілих народів, встановлення світового панування.

Крім народів Австрії, Чехословаччини і Албанії, які стали жертвами агресії ще до початку війни, на літо 1941 р. фашисти окупували Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург, значну частину Франції, Грецію та Югославію. Німеччина одержала під свій контроль величезний геополітичний простір. Азіатський союзник Гітлера — мілітаристська Японія — окупувала деякі райони Китаю та Індокитаю.

"Новий порядок", що спирався на багнети, підтримували і профашистські елементи окупованих країн — колабораціоністи.

До складу Рейху були включені Австрія, Судетська область Чехословаччини, Сілезія і західні області Польщі, бельгійські округи Ейпен і Мальмеді, Люксембург, французькі провінції Ельзас і Лотарингія. Від Югославії до Рейху відійшли Словенія, Штірія. Ще до війни була створена маріонеткова Словацька держава під егідою фашистської Німеччини, а Чехія і Моравія перетворені на фашистський протекторат.

Значні території дістали і союзники Гітлера: Італія — Албанію, частину Франції, Греції, Югославії, Болгарія контролювала Добруджу, Фракію, до Угорщини вийшли землі від Словаччини, Чехії, Румунії та Югославії.

Як правило, в окупованих країнах формувалися маріонеткові уряди з колабораціоністських елементів. Проте не скрізь вдавалося створити такіуряди. Так, у Бельгії і Голландії агентура німецьких фашистів була досить слабкою для утворення таких урядів. Після капітуляції Данії її уряд слухняно виконував волю окупантів. З деякими "союзними" державами (Болгарія, Угорщина, Румунія) були встановлені фактично васальні відносини. Вони за безцінь збували в Німеччину свою аграрну продукцію і сировину в обмін на дорогі вироби промисловості.

У подальшому держави фашистського блоку мали намір змінити існуючий на той час розподіл колоніальних володінь: Німеччина прагнула повернути собі англійські, бельгійські та французькі колонії, які втратила після поразки у Першій світовій війні, Італія — заволодіти Середземномор'ям та Близьким Сходом, а Японія — встановити контроль над усією Південно-Східною Азією та Китаєм.

Найбільш антилюдяний фашистський "порядок" встановлювався в країнах Східної та Південно-Східної Європи, оскільки слов'янським народам передбачалася участь рабів німецької нації. Відповідно до імперської політики більшість робіт, що є простими, другорядними, примітивними, мала виконуватися не німцями, а виключно особами, які були так званими допоміжними народами (наприклад слов'янами). Керуючись цим принципом, нацисти вивозили до Німеччини на рабську працю тисячі людей. На травень 1940 р. у Німеччині перебувало 1,2 млн. іноземних робітників, у 1941 р. — 3,1 млн., у 1943 р. — 4,6 млн..

З літа 1942 р. нацисти в усіх окупованих країнах перейшли до масового і систематичного знищення євреїв. Люди єврейської національності повинні були носити розпізнавальні знаки — жовту зірку, їм було закрито доступ в театри, музеї, ресторани і кафе, вони підлягали арештам, відправці в табори смерті.

Нацизм як ідеологія був відвертим, цинічним запереченням усіх прогресивних цінностей, що виробило людство за свою історію. Він насаджував систему шпіонажу, доносів, арештів, катувань, створював жахливий апарат репресій і насильства над народами. Або змиритися з цим "новим порядком" у Європі, або стати на шлях боротьби за національну незалежність, демократію і соціальний прогрес — така була альтернатива, що постала перед народами окупованих країн.

4.
ПЕРЕБІГ ПОДІЙ у 1943 р.

1943 р. став переломним у ході Другої світової війни. Збройні сили СРСР завдали рішучих поразок фашистським військам під Сталінградом і на Курсько-Орловській дузі. Англо-американські війська здійснили переможні наступальні дії в Північній Африці. З війни була виведена Італія. Наприкінці року відбулася Тегеранська конференція, де вперше зустрілися Й. Сталін, Ф. Рузвельт і У. Черчілль; її учасники розробили плани наступних спільних воєнних і дипломатичних дій.

Завершальним етапом боротьби під Сталінградом, що тривала з 10 січня до 2 лютого 1943 р., стала операція "Кільце", мета якої полягала в остаточній ліквідації оточених німецьких військ. Сталінградська битва завершилася капітуляцією 330 тис. фашистських вояків на чолі з фельдмаршалом Ф. Паулюсом. Перемога під Сталінградом сприяла широкому наступу Червоної армії на всіх фронтах: у січні 1943 р. було розірвано блокаду Ленінграда; в лютому — звільнено Північний Кавказ. У результаті осінньо-зимової кампанії 1942/1943 рр. воєнну міць фашистської Німеччини було значно підірвано. Це високо оцінили союзники Радянського Союзу, які навесні 1943 р. значно активізували збройні дії в Північній Африці. На початку травня розпочався наступ англо-американських військ у Тунісі, що завершився повною поразкою німецько-італійських військ в Африці. Це був великий успіх усієї антифашистської коаліції.

Намагаючись знову оволодіти стратегічною ініціативою на Східному фронті, гітлерівське командування розробило план операції для оточення Червоної армії в районі Курська й Орла. Тут з боку Німеччини було задіяно 900 тис. вояків, 1,5 тис. танків, понад 2 тис. літаків; з радянського боку — більш як 1,3 млн. чоловік, 3,4 тис. танків і близько 3 тис. літаків. Це була найбільша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої в першій половині липня радянські війська завдали нищівної поразки гітлерівцям. Продовжуючи наступ, радянські війська у вересні звільнили Лівобережну Україну й Донбас, у жовтні форсували Дніпро і в листопаді ціною великих втрат узяли Київ.

Таким чином, були визволені від окупантів значні території СРСР. Разом із тим з осені 1943 р. сталінський режим вчинював жахливі злочини, репресії проти цілих народів Кавказу і Криму, їх було огульно звинувачено у зрадництві й депортовано на Схід. З жовтня 1943 р. до березня 1944 р. були депортовані 93 тис. калмиків, 68 тис. карачаєвців, понад півмільйона чеченців і інгушів, 37 тис. балкарців, 183 тис. кримських татар. Одночасно з Криму виселялися болгари, греки, вірмени, громадяни інших національностей. Усе це відбувалося під лицемірні фрази про дружбу народів, про її значення для перемоги над фашизмом.

Влітку 1943 р. війська Англії та США висадилися на Сіцілії й почали готуватися до висадки в Південній Італії. При повній деморалізації італійської армії від влади був усунутий Муссоліні, а новий уряд вступив у переговори з англо-американським командуванням про капітуляцію Італії. З вересня Італія капітулювала, що означало початок розпаду фашистського блоку держав і викликало шалену лють Гітлера. До того ж новий уряд Італії оголосив війну Німеччині. У відповідь Гітлер віддав наказ окупувати Апеннінський півострів.

Різко загострилися внутрішні суперечності в країнах — союзницях Німеччини. Народні маси Румунії, Болгарії, Угорщини й Фінляндії виступали за вихід із війни. Під впливом значних перемог союзників у 1943 р. наростає антифашистська боротьба в країнах Європи. Сім держав розривають свої відносини з фашистським блоком. У Швеції перемагає позиція прихильників дотримання суворого нейтралітету у війні. Поволі переорієнтовуються на США й Англію Іспанія, Португалія, Туреччина. В цих умовах політичне й військове керівництво Німеччини робило все для того, щоб попередити розпад блоку, будь-якими засобами примусити країни-сателіти продовжувати війну.

За 5 років війни військово-економічний потенціал країн фашистського блоку значно впав. Вони не могли змагатися з державами антифашистської коаліції. В 1943 р. СРСР, США й Англія випустили літаків у 3,5 раза, танків і самохідних артилерійських установок — у 6, гармат і мінометів — у 4,6 раза більше, ніж країни фашистського блоку.

З метою подальших узгоджених дій у війні й повоєнному устрою світу в жовтні 1943 р. у Москві було проведено конференцію міністрів іноземних справ США, СРСР і Англії. Учасники конференції обговорили питання про скоріше закінчення війни, відкриття другого фронту у Франції, про вступ Туреччини у війну на боці антифашистської коаліції тощо. В окремій декларації говорилося про необхідність створення міжнародної організації для підтримання загального миру і безпеки.

Московська конференція міністрів іноземних справ підготувала зустріч глав урядів трьох, держав — США, Англії і СРСР. Вона відбулася у Тегерані 28 листопада — 1 грудня 1943 р. Після досить гострих дискусій було домовлено про відкриття в травні наступного року другого фронту десантом союзних військ на північному заході й півдні Франції. На цей час Радянський Союз повинен був організувати потужний наступ на радянсько-німецькому фронті, щоб полегшити висадку військ.

Було також домовлено про вступ СРСР у війну проти Японії через три місяці після розгрому фашистської Німеччини.

Були розглянуті питання про майбутнє Німеччини, кордони Польщі, про деякі аспекти майбутньої міжнародної організації безпеки.

І хоч конференція виявила окремі розходження між її учасниками, вона сприяла подальшому зміцненню антифашистської коаліції, її рішучості довести війну до повного розгрому гітлерівської Німеччини.

Таким чином, на кінець 1943 р. провідні країни антифашистської коаліції, володіючи стратегічною ініціативою, за наявності значної переваги у живій силі, військовій техніці й озброєнні, прагнення до погоджених спільних дій мали все необхідне для розгортання широких наступальних дій. Перестала існувати вісь Рим — Берлін, хоча маріонетковий режим Муссоліні з допомогою німецького командування правив Північною Італією.

5.
РУХ ОПОРУ В ОКУПОВАНИХ КРАЇНАХ

В уярмлених фашистськими окупантами країнах Європи з самого початку війни розгорнулася визвольна, антифашистська боротьба. Вона мала різні форми і методи; характеризувалася участю в ній різних верств населення, представників різних політичних партій і організацій, людей різних віросповідань. У країнах фашистського блоку умови для визвольного антифашистського руху були виключно складними. Фашистські і маріонеткові уряди встановили тут терористичний режим і жорстоко придушували будь-яку опозицію. Проте і в цих країнах після поразок фашистських військ у 1943 р. посилилася антифашистська боротьба.

Широкого розмаху антифашистська боротьба набула у Франції, Югославії, Польщі, Чехословаччині, Албанії, Греції, Бельгії, Данії та інших країнах.

Після капітуляції Франції на цей шлях стали сили, що пішли за генералом Шарлем де Голлем, який емігрував до Англії і розпочав об'єднання французів-патріотів. 18 червня 1940 р. він закликав усіх французів до боротьби проти фашизму. Від Черчілля він одержав згоду на формування добровільних збройних сил. Рух Опору на чолі з де Голлем під назвою "Вільна Франція" мав свої організації у Франції та колоніях.

У липні 1941 р. представники від комуністів, соціалістів, християнських демократів, радикал-соціалістів та інших партій започаткували Національний фронт, який поставив завданням вигнання фашистських окупантів з французької території. Створення фронту сприяло розгортанню збройної партизанської боротьби. На літо 1944 р. чисельність загонів франтирерів (партизан) становила 250 тис. чоловік, вони організовували підриви заводів і мостів, пускали під укіси поїзди, убивали окупантів і зрадників.

У травні 1943 р. деголлівці об'єдналися з усіма учасниками Руху Опору й утворили Національну раду, що дало можливість розпочати підготовку повстання. Бійці загонів Опору допомогли англо-американським військам здійснити висадку в Нормандії, звільнити від окупантів значну територію Франції.

В Югославії також діяли дві групи Опору — комуністичні партизанські загони і контрольовані королівським урядом в еміграції загони четників. Восени 1942 р. представники антифашистських організацій і груп утворили єдиний Виконавчий комітет. Антифашистська боротьба югославського народу переросла внаціональну революцію. Народно-визвольна армія Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто влітку 1944 р. нараховувала 350 тис. бійців. Разом з радянськими військами вона взяла участь у звільненні Югославії.

У Греції також виник Національно-визвольний фронт (вересень 1941 р.), до складу якого увійшли представники Аграрної, Соціалістичної, Комуністичної партій, Союзу народних демократів та інших організацій. Створення єдиного антифашистського об'єднання дало поштовх масовій антифашистській боротьбі. Грецька національно-визвольна армія на кінець 1943 р. налічувала 40 тис. бійців.

Активно діяв Антифашистський національно-визвольний фронт Албанії, який мав 20 тис. бійців. На весну 1944 р. албанські патріоти контролювали значну територію країни.

Антифашистські групи в Польщі почали виникати з весни 1940 р. Польський емігрантський уряд на чолі з Владиславом Сікорським, який перебував у Англії, підписав з СРСР угоду про взаємну допомогу і підтримку у війні проти фашистської Німеччини. На території СРСР формувалися частини польської армії на чолі з генералом Владиславом Андерсом — Армія Крайова. З травня 1942 р. перші загони Гвардії Людової, яка формувалася переважно комуністами, почали збройну боротьбу проти фашистів. Проте досягти об'єднання цих сил не вдалося. Радянський уряд розірвав в квітні 1943 р. відносини з емігрантським урядом, орієнтуючись на комуністів.

У серпні 1944 р. сили емігрантського уряду розпочали проти окупантів повстання у Варшаві. Проте сили сторін були нерівними. СРСР не надав належної допомоги повстанцям. Гітлерівці жорстоко придушили повстання. У грудні 1944 р. було створено прокомуністичний уряд Польщі, що прагнув встановлення у країні соціалістичних порядків.

У Чехословаччині боротьбу проти фашизму очолив емігрантський уряд на чолі з Едуардом Бенешем. Навесні 1942 р. на території країни виникли перші партизанські загони, на території СРСР була сформована чехословацька військова частина. У 1942 р. чеські парашутисти організували вбивство гітлерівського намісника Гейдриха. Особливо бойовий характер мали дії словацьких партизан. Влітку 1944 р. в Словаччині розпочалося збройне національне повстання, що тривало два місяці. У березні 1945 р. було створено Національний фронт чехів і словаків, що значно активізувало партизанську боротьбу на завершальному етапі війни.

Підпільні диверсійні групи в роки війни діяли в Норвегії, Бельгії, Голландії, Данії.Характерною рисою Руху Опору в Європі було те, що до складу партизанських загонів, диверсійних і розвідувальних груп входили представники різних народів, втікача з концентраційних таборів. Друга світова війна дала могутній поштовх соціальному, визвольному й антиколоніальному руху, що привело до падіння колоніальних імперій, демократизації усіх сторін життя європейських країн.

6.
ПЕРЕБІГ ВІЙНИ в 1944 р. ВІДКРИТТЯ ДРУГОГО ФРОНТУ

Докоріннізміниувоєнно-політичномустановищівоюючихсторіннакінець 1943 р. змушуваликерівництвоНімеччиниіЯпоніїпереглянутипланиведеннявійни. Задум командування вермахту полягав у тому, щоб радянські війська утримати далі від кордонів Німеччини, відбити вторгнення англо-американських військ у Західну Європу, накопичити сили для наступальних операцій і переможного завершення війни.

Суть японського стратегічного плану полягав у тому, щоб створити безпосередню сферу національної оборони, спрямувати всі сили на зміцнення воєнного потенціалу й організовано зустріти англо-американський контрнаступ. Ставка робилася на ведення затяжної війни.

Стратегічна установка країн антифашистської коаліції полягала в тому, щоб у найкоротші строки досягти беззастережної капітуляції країн гітлерівської осі в Європі, а потім зосередити всі сили для досягнення в макси­мально короткий строк капітуляції Японії.Для радянських військ першочерговим завданням було звільнення своєї території від окупантів. Уже в січні 1944 р. першою серед наступальних операцій був наступ під Ленінградом і Новгородом, в результаті якого була повністю ліквідована блокада Ленінграда. Після успішних операцій на Правобережній Україні взимку та навесні 1944 р. практично була звільнена вся територія України

Після тривалої і ретельної підготовки 6 червня 1944 р. на узбережжя в Нормандії була здійснена висадка англо-американських військ. Так відбулося відкриття Другого фронту. Тільки в ніч на 6 червня на основні позиції противника 1136 англійських бомбардувальників скинули 5267 тонн бомб, а 1083 американських — 1763 тонн. У висадці повітряно-десантних військ брали участь 2395 літаків і 847 планерів. За декілька днів союзники захопили смугу узбережжя завдовжки 80 км і 13—18 км завглибки.

Успішній висадці сприяли ретельна підготовка, секретність операції, сподівання німців на десант через протоку Па-де-Кале тощо. В цей час гітлерівське командування вперше застосувало проти Англії нову зброю — літаки-снаряди ФАУ-1. На плацдарм союзників у Нормандії були кинуті значн-і сили фашистських військ, техніки і авіації, проте вони не могли призупинити наступ союзників. Наприкінці липня англо-американо-канадські війська перейшли в наступ, прорвали оборону німців, захопили ряд важливих позицій. Була звільнена значна територія Франції.

У середині серпня союзні війська розпочали висадку в Південній Франції. Із завойованих плацдармів розпочався наступ на німецькі позиції для з'єднання з північним контингентом союзних військ, що відбулося на початку вересня 1944 р. В результаті утворився єдиний фронт союзних військ у Франції і полегшився їх наступ до кордонів Німеччини. Тим часом у Парижі було проголошено про початок діяльності тимчасового уряду Французької республіки.

Радянські війська восени 1944 р. спільно з Національно-визвольною армією Югославії звільнили Белград. Фашистські війська стали залишати Грецію й Албанію.

Таким чином, СРСР домігся поставленої Сталіним мети — утвердився на Балканах і Дунаї, чого так побоювався Черчілль. На півночі Європи наприкінці жовтня радянські війська вступили на територію Норвегії.

Німецьке командування в кінці 1944 р. підготувало значний контрнаступ на Західному фронті в районі Арденн. У разі успіху наступу керівництво фашистської Німеччини сподівалося на переговори з союзниками про сепаратний мир. Командування союзних військ не очікувало такого сильного наступу й опинилося у досить скрутному становищі. Проте за домовленістю Черчілля і Сталіна на початку січня 1945 р. 150 дивізій Червоної армії перейшли в наступ проти німецьких військ на Східному фронті. Це примусило німецьке командування перекинути частину військ із Західного на Східний фронт і дало змогу стабілізувати союзникам свої позиції.

У результаті цього наступу, до якого війська не були достатньо підготовлені, Сталін намагався якомога швидше захопити Будапешт і Берлін, щоб мати досить козирів у повоєнних територіальних суперечках зі своїми союзниками.

Значних успіхів досягли союзники на Середземноморському театрі дій. Вони зайняли більшу частину Італії, майже повністю розгромили воєнно-морські сили Німеччини і звели нанівець судноплавство противника на цьому театрі дій. На Тихоокеанському театрі союзники оволоділи важливими японськими стратегічними базами на Філіппінах, у Новій Гвінеї, на багатьох островах, порушили комунікацію Токіо — Сінгапур, тобто була підірвана воєнно-морська і повітряна міць Японії. В Атлантичному океані також було ліквідовано панування німецького флоту.

За таких умов активізувалася опозиція проти Гітлера у вищих колах німецького офіцерства, серед інтелігенції, у дипломатичних і державних службах, що готувала на нього замах. Згідно з планами владу в Берліні, Парижі, Брюсселі й Відні мали захопити опозиційні генерали та офіцери. 20 липня 1944 р. у "вовчому логові" у Східній Пруссії була підірвана бомба, але для Гітлера це обійшлося кількома незначними пораненнями.

Наближення поразки країн гітлерівської коаліції активізувало розробку програми повоєнного устрою світу відповідно до рішень Московської конференції міністрів закордонних справ 1943 р. 21 серпня — 28 вересня 1944 р. на віллі Думбартон-Окс (м. Вашингтон) відбулася конференція представників Англії, СРСР і США, де обговорювалося питання про створення Організації Об'єднаних Націй.

Отже, 1944 р. союзні війська на різних театрах воєнних дій успішно здійснили ряд наступальних операцій, досягли більшої узгодженості своїх дій. Збройні сили Німеччини не змогли зірвати висадку союзників у Північній і Південній Франції. Були звільнені від фашистської окупації ряд країн Європи, повністю територія СРСР. Почав розпадатися фашистський блок країн. Поразка військ фашистської Німеччини та її сателітів у Європі різко погіршила воєнно-політичне становище Японії, яка планувала з допомогою Німеччини виграти війну.

Однак серед учасників антифашистського блоку дедалі чіткіше стали виявлятися розходження, що виходили з різних державних інтересів і різних соціально-політичних систем.

7. ЗАВЕРШЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, її ПІДСУМКИ

Близькість поразки Німеччини та союзників вимагала від учасників антифашистської коаліції подальшої погодженості дій щодо Німеччини і звільненої Європи. З цією метою 4—11 лютого 1945 р. в Ялті відбулася конференція керівників урядів Англії, СРСР і США, на якій були прийняті рішення про спільні дії проти фашистської Німеччини на завершальному етапі війни. Було домовлено про поділ Німеччини на чотири зони окупації: англійську, американську, радянську і французьку, визнано законною вимогу СРСР про німецькі репарації в розмірі 10 млрд доларів у формі вивозу товарів, капіталів, техніки і людської сили. Сталін домігся зміцнення своїх позицій в Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині і Югославії. СРСР підтвердив свою обіцянку вступити у війну з Японією, за що одержав згоду союзників на приєднання до нього Курильських островів і Південного Сахаліну.

Тим часом у січні — квітні 1945 р. радянські війська від Балтики до Карпат здійснили завершальні операції проти фашистської Німеччини. У січні розпочалася Вісло-Одерська операція, де радянське командування зосередило 45% сил діючої армії. Гітлер оголосив тотальну мобілізацію, згідно з якою до армії призивалися усі здатні носити зброю чоловіки віком від 18 до 60 років. Ця операція завершилася звільненням Варшави і майже всієї території Польщі. На початку лютого було звільнено Будапешт, у середині квітня — Відень, після чого радянські війська вирушили в наступ на південні райони Німеччини і Прагу.

Черчілль відверто вимагав від свого командувача якомога швидше просуватися на схід, щоб англо-американо-канадські війська раніше увійшли в Берлін, ніж його візьмуть штурмом радянські.

Війна перестала бути виключно воєнно-стратегічною проблемою і перейшла в суто політичну площину.

У березні союзні армії зайняли Рур і ряд районів Західної Німеччини, а у квітні англо-американські армії знаходилися вже в 100 км від Берліна. В той же час радянські війська розпочали штурм німецької столиці, а союзні війська, долаючи опір окремих груп німецьких військ, вийшли до Ельби в районі Торгау. Тут 25 квітня передові патрулі 1-ї американської армії зустрілися з авангардом 58-ї гвардійської дивізії 1-го Українського фронту. 29 квітня капітулювали німецькі війська в Італії, 2 травня вони припинили опір у Хорватії, Південній та Західній Австрії, Південній Німеччині.

Тим часом Гітлер вишукував нові сили і засоби, щоб зупинити радянські війська під Берліном: віддав розпорядження зняти ряд армій з інших напрямків, зосередити усі наявні резерви для захисту столиці. 21 квітня — 1 травня жорстокі бої відбулися на вулицях Берліна, де боротьба точилася за кожен квартал і будинок. Проте фанатичні есесівські частини і формування фольксштурму спливали кров'ю, але зброї не складали. Радянські війська одержали наказ захопити Гітлера живим, але ЗО квітня

Гітлер покінчив життя самогубством. 400-тисячний берлінський гарнізон не витримав натиску радянських військ. 2 травня він припинив боронитися. У полон було взято 134 тис. чоловік. Радянські війська під час Берлінської операції втратили 400 тис. чоловік.

У ніч з 8 на 9 травня було підписано Акт про воєнну капітуляцію Німеччини. Розпочата в вересні 1939 р. Гітлером війна в Європі завершилася цілковитим розгромом Німеччини.

Однак боротьба за Берлін не була останньою битвою в Європі. Після капітуляції берлінського гарнізону і військ на заході частина гітлерівських військ походом через Чехословаччину намагалася здатися у полон союзникам. Проте на їхньому шляху була Прага, де розпочалося повстання проти фашистів ще 5 травня. На допомогу пражанам прийшли війська власів-ської Російської визвольної армії, що спільно з пражанами кілька днів стримували німецьке угруповання. Згодом була досягнута угода між повстанцями і командуванням німецького угруповання, у результаті якої без важкої зброї і бойових дій на вулицях Праги німці увійшли у Рудні гори і капітулювали перед американцями. 9 травня радянські війська з-під Берліну дійшли до Праги, але вони зустрілися лише з залишками відступаючих німців і рештками власівської армії.

Після завершення воєнних дій в Європі союзницькі війська розпочали широку підготовку до наступу на Японію, чисельність армії якої становила не менше 4 млн. чоловік. 8 серпня Радянський Союз оголосив Японії війну. Разом з тим між союзниками і Японією велися переговори про капітуляцію останньої, але вони зайшли в глухий кут. Тоді новий президент США Гаррі Трумен за домовленістю з Англією дав розпорядження про атомне бомбардування Японії. 6 серпня 1945 р. на Хіросіму була скинута перша бомба, внаслідок чого загинула чверть населення міста. 9 серпня друга атомна бомба була скинута на Нагасакі. Загалом загинуло і було покалічено 447 тис. чоловік. Радянські війська розпочали воєнні дії проти Квантунської армії. 14 серпня японський імператор дав наказ військам припинити опір. Проте радянські війська продовжували воєнні дії, бо мали плани не лише щодо Курильських островів і Сахаліну, а й щодо інших територій Японії.

2 вересня 1945 р. Японія капітулювала.

Останньою зустріччю глав трьох держав — учасниць антигітлерівської коаліції — була Потсдамська конференція 17 липня — 2 серпня 1945 р. Вона закріпила поділ Німеччини на чотири зони окупації. Учасники конференції розробили принципи демілітаризації, денацифікації та демократизації Німеччини. Конференція розглянула ряд територіально-політичних питань, заклала основи підписання серії мирних договорів, що враховували геопо-літичні інтереси СРСР.

3 грудня 1945 р. до жовтня 1946 р. у Нюрнберзі відбувався міжнародний суд над політичними і військовими керівниками фашистської Німеччини. Верхівці рейху ставилися в провину організація і здійснення змови проти світу і людства, розв'язання тотальної війни, масове вбивство військовополонених і мирних жителів тощо. Головні винуватці були засуджені до смертної кари, інші — до тривалого ув'язнення.

Нюрнберзький процес — перший в історії суд, що визнав агресію найтяжчим кримінальним злочином, покарав як кримінальних злочинців державних діячів, винних у підготовці, розв'язанні і веденні агресивнихвійн.

Таким чином, головним наслідком Другої світової війни був розгром союзними державами збройних сил держав фашистського блоку. У війні брали участь 61 держава і 80% населення світу. За роки війни було мобілізовано в армії більше ПО млн. чоловік. За офіційними даними СРСР втратив на фронтах 8 827 700 чоловік. Загальні втрати СРСР варіюються між 21,3—27 млн. за офіційними даними і 46 млн. за даними незалежної експертизи.

Загальні втрати Німеччини у війні становили 7,8 млн., Японії — 3,6 млн. чоловік.

Надзвичайно великими були матеріальні збитки: зруйновані тисячі міст, серед них — Белград, Будапешт, Берлін, Варшава, Дрезден, Київ, Кельн, Ленінград та ін., тисячі кілометрів залізниць і доріг, залізничних та автодорожніх мостів, від мирної праці відірвані мільйони трудових рук. Лише в СРСР до армії було мобілізовано 33% чоловічого населення.

У результаті Другої світової війни значно посилилася роль у світі двох наддержав — США і СРСР. Відмінність їх політики у подальшому призвела до невтримної гонки озброєнь, зокрема виробництва зброї нових видів. Воєнні потреби стали поштовхом до розвитку науки і техніки, наукових відкриттів: виготовлення атомної зброї, радарних установок, реактивних двигунів тощо. Проте парадоксом цього розвитку було те, що зусилля вчених підпорядковувались винайденню ефективніших засобів ведення війни. Закінчення світової війни не привело до миру і спокою у світі. Протистояння двох наддержав — СРСР і США, яке розпочалося після завершення втни, започаткувало третю, "холодну втну".

Література

1. Головатенко А.
История России: спорные проблемы. М., 1994.

2. Готовил ли Сталин наступательную войну против Гитлера? Сбор­ник статей под ред. Г. Бордюкова. М., 1995.

3. Жуков Г.К.
Воспоминания и размышления. В 3-х т. 10-е изд. М.,1990.

4. История России. М.: РЭА им Г.В. Плеханова, 1993.

5. Карр Э.
История Советской России. М., 1990.

6. Локарт Брюс Р.Г.
История изнутри. Мемуары британского агента. М., 1991.

7. Политическая история России. М.: РЭА им Г.В. Плеханова, 1996.

8. Похлебкин В.В.
Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах. Вып. 1. М.: Международные отно­шения, 1992.