РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«РЕФОРМИ БРАТІВ ГРАКХІВ»»

Вступ

З II ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує на всьому просторі землі, що омивається Середземним морем. Завойовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж в один мільйон сестерцій.

Зростання числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом руйнування римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. Не маючи доступу до нових земельних фондів, воно задихалося від малоземелля, породженого дробленням ділянок між спадкоємцями, а ще більше грабіж і захопленням їхніх земель багатими. Воно знаходилося в тисках кабальних позик.

Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення боротьби між дрібним і великим землеволодінням, що ніколи не припинялося. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів.

1.
Аграрні реформи Тиберія Гракха

Вступивши на посаду 10 грудня 134 р., він відразу ж вніс свій аграрний законопроект. У цей час навколо Тиберія вже утворилася невелика група прихильників з рядів нобілітета. До них належав, наприклад, його тесть Апій Клавдій. У редагуванні законопроекту Тиберію допомагали кращі юристи того часу – Публій Муцій Сцевола і Публій Ліціній Вроді.

В агітації за свій законопроект Тиберій виходив з основної тези сципіоновської групи про відродження римської військової могутності.

«Ціль Гракха, говорить Аппіан, – полягала не в тім, щоб створити благополуччя бідних, а в тім, щоб в особі їхній одержати для держави боєздатну силу».

І зміст мови, що він вимовляє перед голосуванням, по суті, не виходить за рамки цієї консервативної тези. Але масовий народний рух, що почався в зв'язку з аграрним законом, захопило Тиберія і змусило його піти набагато далі. Справжнім пафосом демократа і захисника знедолених звучить уривок однієї з його мов, що приводиться Плутархом:

«І дикі звірі в Італії мають лігвища і нори, куди вони можуть ховатися, а люди, що борються і вмирають за Італію, не володіють у ній нічим, крім повітря і світла, і, позбавлені даху, як кочівники, бродять усюди з дружинами і дітьми. Полководці обманюють солдатів, коли на полях боїв призивають їх захищати від ворогів гробниці і храми. Адже в безлічі римлян немає ні отчого вівтаря, ні гробниць предків, а вони борються і вмирають за чужу розкіш, чуже багатство. Їх називають владиками світу, а вони не мають і клаптика землі».

Законопроект Тиберія не дійшов до нас текстуально. Але зміст його загалом може бути установлено. Перший пункт представляв розвиток старого закону Ліцінія і Секстія. Кожному власнику державної землі дозволялося одержати у власність 500 югерів. Якщо в нього були сини, то на кожного покладалося по 250 югерів, однак з тим обмеженням, що одна родина не могла мати більш 1 тис. югерів (250 га) державної землі.

Другий пункт говорив, що надлишки державної землі повинні бути повернуті в скарбницю і з них нарізані невеликі ділянки, які надаються бідним громадянам у спадкоємну оренду. За словами Апіана, ці ділянки заборонялися продавати. Останній момент дуже істотний, тому що шляхом такої заборони Тиберій сподівався зупинити нову пролетаризацію селянства.

Нарешті, третій пункт законопроекту передбачав утворення повноважної комісії з трьох осіб, яким поручалось проведення аграрної реформи. Комісія повинна була обиратися народними зборами на 1 рік із правом наступного переобрання її членів.

Через відсутність у нас тексту закону і поганого стану традиції про гракхівський рух ряд істотних деталей не може бути з'ясований. Таке, наприклад, питання про первісний, більш м'якої стосовно посесорам, редакції законопроекту, і пізнішої – більш суворої.Точно так само не можна встановити, чи весь підпадав під чинність закону чи деяких його категорій підлягали вилученню. Не ясне і важливе питання про тих, хто повинний був користуватися правом одержання наділів з державної землі: тільки римські громадяни, чи також і деякі категорії італіків?

Аграрний законопроект торкався насамперед інтересів великих просесорів державної землі. Але його радикальний характер повинний був злякати навіть ті кола нобілітету, що хоч і були прихильниками аграрної реформи, але реформи помірної (сципіоновська група). Тому величезна більшість сенату виступила проти рогації Тиберія.

Народ захоплено зустрів цей проект. Але він викликав шквал обурення серед землевласників. Вони вирішили не допустити прийняття закону, що грозив їх багатству і впливу. Оптимати стали поширювати наклепницькі слухи про те, що Тиберій переділом земель хоче викликати міжусобицю в країні і захопити владу у свої руки. Однак авторитет Тиберія був занадто великий: народ цілком довіряв своєму трибуну. Розповсюджувані ворогами наклепницькі слухи нічого не могли змінити.

Народними трибунами називали представників простого народу, що обираються по римських округах (трибам) на один рік. Трибуни мали право «вето», тобто могли забороняти будь-яку постанову влади, якщо вважали, що вона ворожа народу. Трибуни мали право недоторканності: їх не можна було заарештувати і жодна посадова особа не мала права їх змістити. Вороги Тиберія не дрімали. Вони знайшли інший спосіб боротьби з ненависним їм законом. Оптимати умовили одного з трибунів, багатого землевласника Марка Октавія, накласти вето на законопроект Тиберія. Тиберій був вражений: Октавій, у минулому його друг, виступає проти закону, якого так жадає народ, що так потрібний республіці! Думаючи, що Октавій боїться втратити свої землі, Тиберій запропонував зі своїх особистих засобів відшкодувати збиток, що йому нанесе новий закон. Октавій відмовився. Тоді Тиберій, користуючись тим же правом вето, наказав призупинити діяльність усіх державних установ, поки його законопроект не буде поставлений на голосування в народних зборах. Припинили роботу магістрати, був опечатаний храм Сатурна, у якому знаходилася державна скарбниця, і в такий спосіб були припинені всі платежі.

В знак протесту проти Тиберія оптимати стали з'являтися на вулицях Рима в жалобних одягах. Найбільш рішучі супротивники реформи стали готувати замах на Тиберія. Але ніякі погрози не могли змусити його відступити. Гракх зажадав обговорити положення, що створилося, перед народом.

І от настав день народних зборів. На центральній площі Рима – форумі, поруч трибун, зібралася багатотисячна юрба. Люди вітали Тиберія, підбадьорювали його. Але раптом лемент гніву і збурювання прокотився по площі. Виявилося, що оптимати, бажаючи зірвати голосування, викрали виборчі урни. Збуджений народ був готовий ринутися на розправу з ненависними багатіями. Тоді на трибуну, де знаходився Тиберій, піднялися колишні консули Манлій і Фульвій. Вони стали благати Гракха не допустити кровопролиття і звернутися в сенат: адже там засідають самі мудрі і шановні люди держави. Нехай вони вирішать, як варто діяти. Після довгих домовленостей Тиберій згодився. Але коли сенатори не підтримали його пропозицій, він знову скликав народні збори. «Громадяни! – звернувся він до римлян. – Трибуни, яких ви наділили такою великою владою, що одне лише слово кожного з них може зупинити життя держави, не можуть дійти згоди. Тому я пропоную: нехай волею народу один з нас буде відсторонений від посади».

І повернувши до свого супротивника, Тиберій спокійно вимовив: «Октавій! Запитай думку громадян. І якщо римський народ позбавить мене звання трибуна, я негайно відправлюся у свій будинок і буду жити як простий громадянин. Клянуся тобі, Октавій, що ти не побачиш мене в числі твоїх недругів, якщо народ відзначить тебе своєю довірою».

Розуміючи, що народ нізащо не позбавить Тиберія звання трибуна, тому що усі знають, як сміло бореться він за народне щастя, Октавій промовчав. Тоді заговорив Тиберій. «Народний трибун, – сказав він, звертаючись до притихлої юрби, – обличчя священне і недоторканне, тому що діяльність його присвячена народу, і він покликаний захищати інтереси народу. Але якщо трибун, відвернувшись від народу, заподіює йому шкоду, применшує його владу, перешкоджає його волі, – такий трибун сам відстороняє себе від посади, тому що не виконує свого обов’язку. Той, хто відхиляє демократію, – вже не трибун. Я пропоную вирішити, чи може обіймати посаду трибуна Марко Октавій, раз він перешкоджає прийняттю закону, що дасть римському народу дах, хліб і роботу».

Почалося голосування. От уже 17 триб з 35 висловилися за те, щоб Октавій був відсторонений від посади трибуна. Але Тиберій призупинив голосування. подружньому взявши Октавія за руку, Тиберій знову спробував переконати його в нерозумності завзятості.

«Октавій! Відмовся від свого «вето». Цього жадає народ, що терпить позбавлення і горе. Глянь, з якою надією дивляться на тебе зараз громадяни, і подумай, з яким презирством і ненавистю будуть дивитися вони, якщо ти обдуриш довіру тих, хто тебе обрав. Не покривай ганьбою своє чесне ім’я!»

Октавій мовчав. Його очі наповнилися сльозами. Здавалося, він почув переконання друга, почув голос совісті, почув волю народу. Але коли Октавій глянув на згрупованих осторонь аристократів, на їхні жалобні одяги, на їхні обличчя, що застигли в напруженому чеканні, він, немов раптово пробудившись, звільнив свої руки з рук Тиберія і, дивлячись йому в обличчя, вимовив: «Немає!» Повага купки оптиматів виявилося для Октавія дорожче, ніж щастя народу.

Тиберій продовжив голосування. Більшістю голосів Октавій був відсторонений від посади. За наказом Тиберія Октавія, який опирався стали зводити з трибуни. Між розгніваним народом, що кинувся на Октавія, і його багатіями, що захищали, зав'язалася сутичка. Октавій ледь врятувався: його вихопили з юрби і дали можливість бігти.

Після цього законопроект без всяких утруднень був проведений у тім же зборах і став законом. У тріумвіри обрали самого Тиберія, його тестя Апія Клавдія і брата Гая, що знаходився тоді під Нуманцією. Такий родинний склад аграрних тріумвірів повинний був бути гарантією їхньої працездатності. Але він, звичайно, викликав нові обвинувачення з боку супротивників реформи.

Перед комісією з перших же кроків її діяльності стали величезні труднощі. У багатьох випадках майже неможливо було встановити, які землі є державними, а які – частками. Посесори звикли до думки про те, що держава ніколи не скористається своїм правом власника стосовно ager publicus, що вкладали в окуповані землі свої капітали, передавали їх у спадщину, закладали. Тепер кожен посесор державної землі намагалася всілякими способами довести, що вона є його приватною власністю. Проте комісія енергійно працювала, спираючись на співчуття народної маси і широко застосовуючи свої диктаторські права.

Однак виникли нові труднощі. Аграрний закон говорив тільки про наділення найбідніших громадян землею, але не предбачував видачі їм деякої грошової суми на отримання інвентаря, покупку насінь і т.п. Така видача була зовсім необхідна, тому що в противному випадку вся реформа повисала в повітрі. Але саме влітку 133 р. у Рим був привезений заповіт Атала III. Відповідно до конституційної практики, сенат хотів прийняти спадщину пергамського царя. Однак Тиберій вніс у народні збори законопроект, по якому скарбу Атала повинні бути ужиті як грошовий фонд для субсидування нових власників. Разом з тим Тиберій заявив, що питання про те, як надійти з містами пергамського царства, зовсім не стосується сенату, і що він запропонує вирішити справу народу.

Це було новим проголошенням теорії народного суверенітету і разом з тим новим викликом сенату. У цей момент нападки на Тиберія з боку реакційних кіл досягли вищої крапки. Його обвинувачували в прагненні до царської влади, не соромилися прибігати до самих дурних пліток, начебто, наприклад, того, що з Пергама йому як майбутньому пану Рима привезли пурпурову мантію і діадему Атала!

У цей же час, очевидно, Тиберій висунув нові проекти демократичних реформ: про скорочення терміну військової служби, про право апеляції до народу на судові рішення, про включення в число членів судових комісій поряд із сенаторами рівної кількості вершників, а також, бути може, про дарування прав громадянства італійським союзникам і латинам. Усі ці реформи пізніше будуть знову поставлені і частково проведені Гаєм Гракхом. Тиберій же здійснити їх не встиг.

Оптимати з нетерпінням чекали закінчення терміну повноважень Тиберія Гракха. Вони сподівалися, що тоді зможуть легко розправитися з ним, а головне, скасувати аграрний закон. Щоб не погубити початок справ, Тиберій вирішив удруге виставити свою кандидатуру на виборах народних трибунів. Це було порушенням звичаю, що забороняв тому самому. чоловіку два роки підряд обиратися на цю посаду. Скориставшись цим, оптимати стали обвинувачувати Тиберія в намірі улаштувати державний переворот. Вони поширювали слухи про численні дурні ознаки, що нібито передвіщали загибель Тиберія. Нібито в його бойовий шолом заповзли змії і вивели там дитинчат. Ранком того дня, коли були призначені вибори народних трибунів, жреці затверджували, що незвичайно поводилися священні кури: вони не клювали даний їм корм. А це вважалося недоброю ознакою.

У день виборів невдачі переслідували Тиберія. Виходячи з будинку, Тиберій так сильно вдарився ногою про поріг, що крізь взуття виступила кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив на даху будинку двох воронів, що б'ються. Камінь, що зштовхнули птахи, впав біля самих його ніг. Деякі із супутників Тиберія засумнівалися і стали радити повернутися назад. Але друг, що мимо проходив, і вчитель Гракха філософ Блосій сказав: «Великий буде сором і ганьба, якщо ти, син Гракха, онук Сципіона Африканського і вождь римського народу, злякавшись ворона, не відгукнешся на заклик громадян! А що скажуть вороги? Вони, звичайно, стануть стверджувати, що трибун вважається з прикметами більше, ніж з бажанням народу».

І Тиберій продовжив свій шлях. Спочатку усе складалося добре. Народ захоплено вітав трибуна. Але в цей час один із прихильників Тиберія, сенатор Фульвій Флак, пробившись через юрбу до трибуни, повідомив, що сенатори готуються до розправи з Гракхом і його однодумцями і що вони зібрали біля площі багато своїх збройних прихильників. Друзі Тиберія, почувши про небезпеку, що грозить, розламавши забори, озброїлися уламками. Стоявші в задніх рядах не чули слів Фульвія і не розуміли причину тривоги. Тоді Тиберій, не сподіваючись, що його почують, торкнувся рукою голови, жестом бажаючи показати, що його життю загрожує небезпека. Вороги поспішили витлумачити цей жест по-своєму: «Тиберій хоче стати царем! – кричали вони, – він хоче покласти на свою голову корону!» Ватажок супротивників Тиберія Сципіон Назика кинувся в курію, де йшло засідання сенату, і зажадав від консула негайної страти Гракха. Консул заперечив: «Я не покладу початок насильству і не порушу правосуддя. Але якщо народ, послухавши Тиберія порушить закони республіки, я застосую свою владу. Спокійний тон консула ще більш розпік лють прихильників Назики. Підхопившись з місця, Назика крикнув: «Що я чую? Навіть консул віддає республіку! Хто хоче допомогти мені, нехай випливає за мною!»

З цими словами він кинувся до виходу. За ним кинулися інші сенатори. Юрба людей, збройних ціпками, каменями, ніжками від розбитих ослонів, заюшила на площу, де відбувалися народні збори. Стійких прихильників Тиберія на площі було небагато. Селяни, зобов'язані Тиберію своєю землею, були відсутні, тому що наступив час польових робіт. Міську бідноту в більшості складали люди, залежні від аристократії, що жили її подачками. Вони розступилися перед сенаторами і не зробили опору. Друзі Тиберія були частиною убиті, частиною звернені у втечу. У сутичці на площі загинув і сам Тиберій. Це сталося в 133 р. до н.е.

Розправа над прихильниками Тиберія Гракха продовжувалася ще кілька днів. Людей без суду віддавали страти. Навіть трупи їх піддалися наругам. Тіла Тиберія і 300 його прихильників були кинуті в ріку. Але народ не злякався жорстокої розправи. Він продовжував шанувати пам'ять героїчного трибуна і зненавидів його ворогів. Сципін Назика – ініціатор убивства Тиберія, незважаючи на займану їм високої посади верховного жерця був змушений залишити Рим і вмер у вигнанні. Побоюючись гніву народу, сенат не посмів розігнати комісію з переділу земель, у яку замість Тиберія обрали одного з його прихильників.

2.
Демократичні реформи Гая Гракха

Гай Гракх став на посаду народного трибуна 10 грудня 124 р. Починаючи з цього моменту, протягом двох років він з надзвичайною енергією працював над здійсненням поставлених перед собою задач. На жаль, традиція про нього знаходиться в ще гіршому стані, чим про Тиберія. Строго говорячи, ми не знаємо ні точного змісту проведених їм заходів, ні їхньої хронологічної послідовності. Наші джерела вкрай неповно висвітлюють діяльність Гая: вони не дають майже нічого, крім назв окремих законів, плутають їхній порядок і суперечать один одному. Тому історія двох років трибуната Гая Гракха (123-го і 122-го) може бути відновлена тільки загалом.

Діяльність Гая певною мірою була продовженням справи Тиберія і була визначена задачами, поставленими, але не вирішеними його братом. Але навіть там, де молодший брат формально тільки продовжував старшого, він настільки далеко вийшов за колишні рамки реформи, вклав у неї так багато нового, що фактично ми маємо право вважати його діяльність зовсім самостійною і більш важливим етапом демократичного руху 30-х і 20-х років.

Три великих проблеми епохи вимагали рішення: аграрне питання, демократизація політичного ладу і наділення правами громадянства італіків. І всі заходи Гая Гракха були визначені саме цими трьома основними задачами.

Очевидно, на самому початку свого першого трибуната Гай провів закон, що мав зворотню силу і спрямований проти діяльності особливих судових комісій, створених для розправи з прихильниками Тиберія. Відповідно до цього закону, магістрат (голова комісії), що засудив на смерть вигнання римського громадянина, сам підлягав суду народу.

Найважливішими заходами першого трибуната (123 р.) були три закони: аграрний, хлібний і судовий. Аграрний закон, очевидно, в основному повторював закон 133 р., але з деякими доповненнями і поліпшеннями. Крім цього, він відновлював у колишньому обсязі діяльність аграрних тріумвірів.

Зміст хлібного закону, що, може, був проведений ще до аграрного, також не ясно. Безперечно, у всякому разі, що він встановив продажу хліба з державних складів за зниженою, у порівнянні з ринковою, ціною. У періодиці lХ кн. Лівія сказано, що державна ціна хліба була визначена в розмірі 61/3 аса за модій (8,7 л). Але ця цифра нічого нам не говорить, тому що ми не знаємо, яка була в цю епоху ринкова ціна на зерно.

Значення хлібного закону було дуже велике. Якщо навіть державна ціна на зерно і не відрізнялася занадто сильно від ринкової, то все-таки закон гарантував найбідніше населення Рима від постійних коливань цін на хліб. Таким шляхом у Римі вперше було введено державне регулювання цін, що полегшувало положення найбідніших шарів. Воно вводило й у Римі в практику основний принцип античного поліса – принцип колективної державної общинно-державної власності, відповідно до якого кожен член цивільного колективу повинний мати свою частку в доходах держави.

Але хлібний закон, що зміцнив міську демократію, мав і зворотню сторону. Хліб, призначений для продажу за твердою ціною, доставлявся з провінцій і складався в державних магазинах. Крім того, що це сильно обтяжувало державну скарбницю, приплив більш дешевого хліба знижував ринкові ціни і негативно позначався на сільському господарстві Італії. Ще важливіше було те, що хлібний закон послужив вихідним пунктом для пізнішої організації державних роздач найбіднішому міському населенню. Продовжувачі справи Гракхів і демагоги пізньої республіки зрештою прийдуть до безкоштовної роздачі хліба, що зіграє велику роль у деморалізації міської юрби і росту люмпен-пролетаріату.

Багато неясних моментів і в судовому законі. Він стосувався складу постійних судових комісій, зокрема комісії зі справ про вимагання провінційних намісників. Тут традиція розходиться. По Лівію, Гай залишив суди в руках сенату, але збільшив число сенаторів, приєднавши до них 600 нових членів з вершників. По Плутарху, «Гай приєднав сенаторам-суддям, яких було 300, стільки ж вершників і, таким чином, заснував змішаний суд з 600 суддів».

Інший варіант традиції, представлений Апіаном, Цицероном, Днодором і ін., розходиться з першим. Відповідно до цього варіанта, судові комісії взагалі були вилучені з рук сенаторів і цілком передані вершникам.

Це протиріччя, імовірніше всього, може бути пояснене наступним припущенням, підтримуване деякими сучасними вченими. У Лівія і Плутарха відбито первісний проект закону, внесений Гаєм у перший період його діяльності, коли опозиція сенату ще не виступала занадто відкрито і Гай припускав обмежитися порівняно помірною реформою. Але після того як він зустрів відкриту протидію нобілітету, вона додала судовому закону більш радикальний характер.

Ми не знаємо, чи стосувався закон усіх постійних судових комісій чи тільки quaestio repetundarum. У всякому разі, головне політичне значення мала остання. Вилучивши її з рук нобілітету, Гай хотів покласти кінець тим зловживанням, що лагодили провінційні намісники: вони почували себе зовсім безкарними, поки суди знаходилися в руках їхніх товаришів за станом. Тепер суд передавався вершникам, і тим самим установлювався реальний контроль над діяльністю намісників. Таким чином, судовий закон явився важким ударом по нобілітеті і значно підняв політичний авторитет правого крила демократії–всаднічества. Правда, зрештою судовий закон не поліпшив положення провінцій, тому що на зміну зловживанням сенаторів з'явилися нові і ще більш важкі зловживання, викликані розширенням відкупної системи. Але в момент видання закону ці наслідки важко було передбачити і, таким чином, він займає видне місце в системі заходів Гая Гракха, спрямованих на зміцнення римської демократії.

Поряд з перерахованими заходами першого року трибуната, потрібно відзначити ще кілька законів, що припадають, очевидно, також на 123 р. Перш за все – військовий закон. Він забороняв призивати громадян на військову службу раніш досягнення ними 17-літнього віку і наказував постачати воїнів одягом за рахунок держави, не вираховуючи, як це практикувалося раніш, її вартості з військової платні.

Закон про пристрій доріг знаходився в тісному зв'язку з усією системою інших заходів. Організація зручних шляхів сполучення мала велике значення для підвозу в Рим хліба, а також була в інтересах селянства і вершників. На підставі цього закону в Італії були початі великі роботи, в яких брало участь багато робітників і підрядчиків. Таким чином, значна частина збіднілого сільського і міського населення одержувала роботу, а отже, і засобу до існування. Усією справою керував Гай Гракх, створюючи цим новий привід для незадоволення аристократії, тому що він втручався в сферу компетенції сенату і цензорів.

Закон про консульські провінції встановлював більш демократичний порядок розподілу провінцій між консулами, що відбули термін своєї служби. Раніш провінції призначалися сенатом після обрання консулів, що давало можливість нагороджувати «своїх»
кращими місцями. За новим законом, провінції повинні були визначатися ще до вибору консулів на даний рік.

Реформи вимагали великих коштів на закупівлю хліба, будівлю державних складів і доріг. Необхідно було збільшити державні доходи. Це обставина, очевидно, мало вирішальне значення для проведення однієї міри, що повинна була зіграти сумну роль в історії римських провінцій. За пропозицією Гая, у новій римській провінції Азія, утвореної з колишнього пергамського царства, була введена десятина, і збір її став здаватися на відкуп у Римі.

Збір десятинного податку сам по собі не був чимось новим, так само як і введення для цієї мети відкупної системи:

в інших провінціях існував такий же порядок. Принципово новою була здача на відкуп з аукціону збору десятини в самому Римі. У той час як у Сицилії і Сардинії збір 1/10 доходу й інших податків здавався на відкуп на місцях, причому податкові округи були невеликими, в Азії створювалася монополія для римських публіканів, а податки повинні були стягуватися з усієї провінції в цілому. Це давало можливість значно збільшити розмір відкупних платежів і таким шляхом підвищити державні доходи. Але проте новий порядок віддавав на потік і розгарбування римським публіканам багату країну. Небезпека цієї міри була тим більше велика, що судовий закон гарантував повну безкарність відкупникам всадничеського стану, а надалі нова практика була перенесена й в інші провінції.

Проводячи свій «закон про провінцію Азії», Гай крім підвищення державних доходів переслідував і іншу, політичну мету: ще більше залучити всадничество на сторону демократії.

Коли настав термін виборів народних трибунів на 122 р., Гай знову висунув свою кандидатуру і пройшов без найменших утруднень. Формальна сторона справи з часів Тиберія, очевидно, не змінилася. Але Гай користався таким авторитетом, що противна партія не ризикнула перешкодити його вторинному обранню. Тепер він досяг вершини своєї могутності, а разом з ним римська демократія вступила в період свого короткочасного розквіту. Гай був всемогутнім народним трибуном, аграрним тріумвіром, йому належало керівництво великими суспільними спорудженнями, від нього залежала ціла армія підрядчиків і агентів. Він був дійсним диктатором. Але це була диктатура демократична, тому що жодний великий захід не проходив без санкції повноважних народних зборів. Сенат і магістрати не грали ніякої ролі, хоча Гай намагався по можливості з ними ладити. Очевидно, найважливіші закони 123 р. були проведені саме в другій половині року, коли Гай після свого переобрання почував своє положення надзвичайно твердим.

Однак вища крапка кривої завжди є початком її сходження. Так було і з діяльністю великого римського демократа. На кінець 123 чи на початок 122 р. падають два нових найбільших заходи: закон про висновок колоній і проект про дарування прав громадянства італікам.

Що стосується першого закону, то його необхідність викликалася тим, що основні запаси державної землі до цього часу, очевидно, були вже вичерпані, а аграрне питання все ще виявлялося далеким від дозволу. Висновок колоній і повинний був служити додатковим заходом до аграрної реформи.

В Італії Гаєм Гракхом були засновані дві чи три колонії: одна в Брутії, інша на території Тарента і, бути може, ще одна в Капуе. Але італійські колонії не могли вирішити проблеми, тому що вільних земель було мало. Тому Гай прийшов до думки заснувати колонію поза. На території колишнього Карфагена. Новизна і принципове значення цієї ідеї полягали в тому, що вона вперше в історії Рима висувала невідомий дотепер тип внеіталійських, заморських колоній. Та обставина, що місце, на якому стояв Карфаген, було проклято, не бентежило Гая. Відповідна рогація була запропонована одним з його колег Рубрієм і пройшла через народні збори. Нова колонія була названа Юнонією.

Місця розташування, обрані для колоній, наводять на думку, що деякі з них повинні були відігравати роль не стільки землеробських, скільки торгово-промислових центрів. Засновуючи їх, Гай, мабуть, збирався поліпшити головним чином положення міської демократії і взагалі підняти торгівлю і промисловість Італії. За свідченням Плутарха він охоче приймав у нові колонії заможних людей, капітал яких міг мати велике значення для їхнього розвитку.

Законопроект про права громадян, так само як і судовий закон, пройшов, імовірно, два етапи. На першому він був порівняно помірний, і. очевидно, стосувався тільки латинів, що повинні були одержати повні права римського громадянства. Ріст опозиції змусив Гая додати законопроекту більш радикальну форму.

Закон про висновок колоній (особливо Юнонії) і законопроект по латинах послужили тим ґрунтом, на якій реакція вирішила дати Гаю перший бій. Ґрунт був досить зручним. Проти заморських колоній взагалі можна було використовувати небажання плебсу їхати далеко від Рима; зокрема, проти підстави Юнонії можна було заперечувати по релігійних чи розуміннях аргументувати тим, що колонія на місці Карфагена може згодом зробитися суперником Рима. Що ж стосується дарування прав громадянства латинам, то ми знаємо, що ще в 125 р. аналогічна спроба Фульвія Флака розбилася об небажання римлян поділитися з ким-небудь своїм привілейованим положенням, і навряд чи з тих пір положення – змінилося скільки-небудь істотно.

Але вороги Гая знайшли підступний спосіб послабити вплив народного вождя і підірвати його авторитет. Виконавцем цього задуму став один із трибунів, Лівії Друз. Він походив зі знатної і багатої родини, був досвідченим політичним діячем і блискучим оратором. Посада народного трибуна зобов'язувала Друза стояти на захисті прав народу, але на ділі він став слухняним знаряддям знаті. Друз пропонував законопроекти зовні надзвичайно привабливі, здійснити які, однак було неможливо. Наприклад, Гай запропонував утворити дві колоні, де бажаючі могли б одержати земельні наділи. Друз же, демонструючи свою уявну народолюбов, запропонував створити 12 колоній, хоча в дійсності для них не знайшлося б землі. Коли Гай із працею домігся зниження орендної плати за землю, Друз за згодою із сенатом запропонував цілком скасувати орендну плату. Знать була готова на будь-які поступки, аби Друз став самою популярною людиною в Римі, а вплив Гая був би ослаблений. Друз завжди підкреслював, що всі його проекти вносяться зі схвалення сенату, і в такий спосіб обманював громадян, переконуючи їх, що сенат піклується про народ. Підступництву Друза не було меж: він обмовляв на Гая, говорячи, що той береться сам керувати усіма фінансовими справами нових римських колоній у надії збагатитися.

Саме в цей час Гай відбув в Африку, де на місці зруйнованого Карфагена хотів заснувати колонію Юнонію. Незабаром з Африки прийшли дурні звістки.

«Громадяни! – розповідав гонець, що звдти приїхав. – Нещастя грозить нашій новій колонії. Видно, неправий був Гракх, коли запропонував розорати землі на місці, відданому прокльону: адже там стояв Карфаген – місто, що заподіяло Риму стільки шкоди. Боги прогнівились на нас. Коли ми хотіли водрузити римський прапор на місці майбутньої колонії, піднявся сильний вітер. Прапор був розірваний у жмути, а внутрішності тварин, принесених у жертву, були скинуті з вівтарів і розкидані по нечистій землі».

Вражені слухачі качали головами, а оповідач продовжував: «Довго трудилися ми, ставлячи кам'яні стовпи на границі колонії. А коли настав ранок, жодного стовпа не виявилося на місці! Куди ж ділися ці камені? Уночі набігла зграя вовків. Ми бачили, як у темряві блищали їхні очі. Потім вовки зникли. Імовірно, вони були послані богами, щоб створити це чудо».

Незважаючи на марновірні страхи римлян, Гай продовжував роботи з підстави колонії з властивої йому енергією і діловитістю.

Аристократ Луцій Опімій, найлютіший ворог Гая і лютий супротивник його реформ, висунув свою кандидатуру в консули. Це змусило Гая залишити Африку і повернутися в столицю: він хотів перешкодити обранню Опімія.

Повернувши в Рим, Гай переселився з Палатинського пагорба, де жили аристократи, у квартал, розташований нижче форуму і заселений біднотою. Він хотів бути ближче до народу, більшість якого його як і раніше любило і поважало. Гай мав намір виступити з новим законопроектом про надання цивільних прав італікам. Почувши про це, жителі різних областей Італії стали сходитися в Рим, бажаючи підтримати свого захисника. Цивільні права, яких домагався для них Гай, означали, що вони зможуть одержувати від держави, так само як і римська біднота, земельні наділи і матеріальну допомогу.

Пропозицію Гая вороги зуміли використовувати проти нього. Консул Гай Фаній виступив перед народом з мовою, у якій грозив римлянам, що нові громадяни віднімуть у них все майно.

«Невже ви не розумієте, – запитував він, – що, даровав італікам цивільні права, ви тим самим ограбуєте самі себе? Не сподівайтеся, що після цього ви будете займати в цирках і амфітеатрах ті ж місця, що і сьогодні! Адже ці люди заповнять усе місто, на їхню частку дістанеться весь хліб при роздачах, а ви нічого не одержите».

Римляни дійсно стали побоюватися за свої привілеї. Використовуючи їхню тривогу, Фаній вніс пропозицію не допускати в Рим італіків, а тих, хто вже прибув, – висилати з міста. Це завдало удару задумам Гаю. Адже саме італіки могли лиш зробити йому найбільшу підтримку. Тому Гай протестував проти дій суду й обіцяв допомогти італікам, яких хотіли вигнати.

Якось, проходячи по вулиці, Гай почув лементи знайомого йому італіка, якого схопили ліктори консула. По виду лікторів Гай зрозумів, що вони не підкоряться його наказу, а спроба примусити їхньою силою приведе до зіткнення, якого Гай хотів уникнути.

Стало ясно, що Гай не в змозі виконати своїх обіцянок, тому що народ не схильний був поділитися з італіками своїми привілеями. Римська біднота розуміла, що чим більше буде громадян, тим менше дістанеться при роздачах на частку кожного. Головний ворог Гая, вождь оптиматів Опімій, був обраний консулом. Однак Гай не падав духом. Він втретє виставив свою кандидатуру в трибуни, але цього разу не був обраний. Говорили, що трибуни пішли на обман і спотворили результати підрахунку голосів.

Тепер багатії перейшли в наступ: за їхньою вимогою був змінений ряд законів, і народ позбавився багатьох прав, добутих для нього Гаєм.

У засновану Гракхом колонію Юнонію сенат послав комісію, що причепливо перевіряла минулу діяльність Гая, шукаючи будь-якого приводу, щоб обвинуватити його в зловживаннях. Багато прихильників Гаю призивали його продовжувати боротьбу з аристократами, перейшовши до відкритої боротьби. Говорять, що так само думала і мати Гая Корнелія. За її наказом у Рим прибула група воїнів, переодягнених женцями. У рішучий момент вони повинні були виступити на стороні Гракха. Відносини між прихильниками Гаю й аристократами так загострилися, що зіткнення могло відбутися в будь-який момент. Так і сталося.

Один раз під час жертвоприношення, що здійснювалось консулом, один з лікторів грубо крикнув рядом, що стояв, друзям Гаю: «Гей ви, негідники! Поступитеся місцем порядним людям!»

Це викликало такий вибух обурення, що образник відразу був убитий. Довідавшись про те, що трапилося. Гай вдався у відчай: «Що ви наробили? Ви що, не розумієте, що наші вороги тільки і чекають приводу, щоб оголити мечі? Зараз вони одержали цей привід».

Дійсно, ледь звістка про вбивство ліктора облетів народ, на вулицях стали збиратися юрби збройних людей. Тільки злива розігнала усіх по будинках.

На інший день перед будинком, де радили сенатори, з'явилася юрба, що оголошувала повітря голосними криками і риданнями. До будинку принесли на носилках труп вбитого вчора ліктора. Сенатори, почувши шум, вийшли на площу і консул Опімій, роблячи вид, що йому незрозуміла причина хвилювання, запитав тих, що прийшли: «Громадяни, що сталося? Чому на вас жалобні одяги? Що означають ваші ридання?» – «Здійснилося нечуване злодіяння. Прихильники Гракха убили вчора ліктора, служителя закону», – відповідали люди, які несли труп. Їхні удавані крики і показна скорбота, так само як і мистецьки розіграний подив і збурювання Опімія, – усе це повинно було збудити римлян проти Гая, виправдати розправу з ним і його прихильниками.

Але багато громадян як і раніше стояли за Гракха. Вони обурювалися: «Сенатори ще говорять про правосуддя! А де було правосуддя, коли Тиберій упав під ударами убивць? Де були сенатори, коли труп народного трибуна волокли через усе місто?»

Вони розуміли, що загибель ліктора тільки привід, щоб почати розправу з Гаєм і його прихильниками. Сенатори прийшли до надзвичайних заходів. Опімій одержав диктаторські повноваження. Він наказав сенаторам і вершникам з'явитися при зброї, у супроводженні збройних рабів

Вражений що відбувається, Гай був сумний. Довго стояв він на площі перед статуєю свого батька. По його щоках текли сльози. Люди, що бачили це, були глибоко торкнуті горем свого вождя. Величезна юрба проводжала Гая до будинку й охороняла його всю ніч.

Ранком прихильники Гаю відправилися на Авентинський пагорб, де вони вирішили оборонятися від нападу.

Коли Гай виходив з будинку, його зупинила дружина з маленьким сином на руках. Упавши на коліна перед чоловіком, вона благала його не йти на Авентин. Але сльози і благання дружини не втримали Гая. Він мовчачи вийшов з будинку й у супроводі друзів відправився до своїх прихильників. Коли усі зібралися, найближчий друг Гаю Фульвій Флак послав свого молодшого сина для переговорів із сенаторами. Той шанобливо звернувся до консула Опімію і сенаторам і повідомив їм умови, на яких ще можливо було примирення. Більшість сенаторів, прагнучи уникнути громадянської війни, не заперечували проти переговорів. Вони добре пам'ятали, яку ненависть заслужили в Римі убивці Тиберія Гракха.

Але Опімій грубо відповів посланцю: «Я не має наміру вести переговори через хлопчиська! Нехай Гай і Фульвій самі прийдуть сюди і попросять пощади».

Довідавшись про відповідь Опімія, Гай хотів сам відправитися на площу і переконати консула і сенаторів не допускати кровопролиття. Але друзі не пустили його: підступництво ворогів було занадто відомо. Тоді Фульвій знову послав свого сина. Опімій наказав схопити юнака, а сам на чолі збройних воїнів рушив до Авентину. Критські лучники, найманці Опімія, ще здалеку стали вражати супротивника. Почалася паніка. Один за іншим гинули друзі Гракха. Фульвій і його старший син укрилися в закинутих лазнях, але були виявлені й убиті. Гай не хотів брати участь у битві, не хотів піднімати зброю на співгромадян. Пішовши в храм Діани, він мав намір покінчити із собою: «Нехай боги накажуть римський народ за невдячність, – сказав він друзям. – Народ, що залишає своїх вождів у лиху, цілком гідний вічного рабства».

Друзі все-таки умовили Гая бігти. Жменьці людей удалося непомітно залишити храм і кинутися до воріт у стіні, що оточувала Авентин. До нещастя. Гай оступився і вивихнув ногу. Вороги, що напали на слід утікачів, наздогнали їх. Друг Гая Помпоній узявся затримати переслідувачів. У фортечних воротах зав'язався рукопашний бій. Сили були нерівні, і через кілька хвилин герой упав мертвим.

Тим часом Гай, із працею ступаючи на хвору ногу, спускався до Тибру, сподіваючись по мосту перебратися на протилежний незаселений берег. Зустрічні співчували Гаю і підбодрювали його. Але дарма він молив дати йому коня, щоб врятуватися від переслідувачів. Страх перед помстою аристократів пересилював жалість. На мосту вороги, що переслідували Гая, знову були зупинені. Сподвижник Гая Ліциній повторив подвиг Помпонія: кілька хвилин відбивав він удари ворогів, поки не загинув.

Коли Гай у супроводі вірного раба досяг священного гаю, лементи переслідувачів лунали вже зовсім поруч.

«Друзів у мене більше немає, а ворогам не хочу дістатися живим», – сказав Гай своєму рабу і показав на меч. Той зрозумів бажання пана і наніс йому смертельний удар.

Цілий день хвилі Тибру несли до моря трупи: близько 3 тисяч прихильників Гая були убиті і кинуті в ріку за наказом консула.

Кічась своїми злодіяннями, Опімій наказав у пам'ять про перемогу побудувати на площі Рима храм Згоди. Але ледь будівля була довершена, як на фронтоні з'явився напис, написана якимсь. сміливцем: «Нечестя спорудило храм Согласію».

Висновки

Юридичною підставою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за стародавньою традицією римська територія вважалася суспільною власністю. Тому були можливі її переділи. Цією можливістю скористається у свій час і Юлій Цезар. Але вже в 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, яким встановлювалося, що всякий, хто «буде мати» не більш 30 югеров ріллі (8,5 га), може вважати це поле у своїй власності.

Реформи Гракхів, що мали метою відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських воїн, що завершилася перемогою нобілітету і падінням Римської республіки.

Занепад римського народовладдя, яким би воно ні було, викликаний був головним чином розвитком рабовласництва і приватної власності на землю. Різкі розходження позицій суперечили інститутам, що виникли і дозріли в епоху відносної рівності. Нарешті, римські республіканські установи склалися як органи керування містом, полісом. Виконувати ті ж функції у відношенні своєї величезної держави, у яку перетворився Рим, вони не могли. Цю задачу виконала Римська імперія.

Література

1. Ботвинник М.Н., Рабинович М.Б. Жизнеописания знаменитых греков и римлян. – М.: Высш. шк., 1987. – 205 с.

2. Виннер Р.Ю. Лекции по истории Греции. Очерки по истории Римской империи. – Ростов – на – Дону: Феникс, 1995. – 480 с.

3. Зелинский Ф.Ф. Римская империя. – Санкт Петербург: АЛТЕЙЯ, 2000. – 496 с.

4. История Древнего Рима / Сост. К.В. Паневин. – Санкт Петербург: ПОЛИГОН, 1998. – 894 с.

5. История Древнего Мира. Древний Рим. / Под ред. Бадика А.П., Войнига И.Е. – Мн.: Харвест, 1998. – 864 с.

6. Ковалев С.И. История Рима. Курс лекций. – Ленинград: Изд. Ленинградского университета, 1986. – 734 с.

7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. Кол. Ю.С. Шемшученко та ін. – К: Укренцикл. 1998. – Т. 1. – 672 с.