Психо-медична типологія особистості та здоровя

Реферат

Тема: Психо-медична типологія особистості та здоровя

План:

Вступ

1. Людина - психосоматична система

2. Психо-медична типологія особистості та здоровя

Література

Людина як біологічна істота у своєму розвитку підкоряється законам біології, завдяки яким існує весь живий світ. Водночас людина -- це соціальна істота, вона взаємодіє з оточуючим середовищем, формує з іншими членами соціуму складну й багатогранну систему особистісних, суспільних, виробничих відносин. Біологічне, таким чином, ніколи не буває у чисто природному вигляді, воно опосередковується соціальним.

Стан здоровя людини, як відомо, формується під впливом складного впливу соціально-гігієнічних факторів. З цієї точки зору і слід розглядати здоровя людини як гармонійну єдність біологічного і соціального, як показник, що відображає соціальну сутність суспільства. Тому в житті людини, у формуванні її здоровя очевидний глибокий взаємовплив соціального і біологічного.

Людина -- унікальний витвір біологічної еволюції, розвиток якогс обумовлений насамперед еволюцією культури. Свідомість людини формувалася конкретним для даного часу соціальним досвідом, який включав усі досягнення матеріальної і духовної культури. В основі культурної еволюції лежать соціальні закони передачі інформації від покоління до покоління, завдяки яким різко виросла влада людини над природою і відбувається безперервне прискорення суспільного розвитку. Однак людина не перестає бути біологічною істотою, і це закріплено в її спадковості, записано в генетично значущих структурах ДНК.

Співвідношення біологічного і соціального становить один з найбільш важливих аспектів у проблемі людини, при розгляді якого певна складність виникає тому, що біологічні особливості людини впливають на формування її особистості. Це стосується обдарованості, емоційності і, нарешті, здоровя. Але цей вплив біологічного створює тільки тло, визначає ступінь інтенсивності тих чи інших рис особистості, він не стосується того якісного змісту свідомості, який характеризує людину як учасника соціально-історичного процесу. Соціальна сутність людини представлена її надбіологічною сферою, для передачі змісту якої людське суспільство виробило особливий, властивий тільки йому, спосіб успадкування цього досвіду, що передається іншими каналами, ніж генетична інформація ДНК.

1. Людина - психосоматична система

Вивчення законів взаємовпливу біологічного і соціального в людині може набути істинно наукового значення тільки у світлі історико-біологічного методу. По суті, ми входимо у сферу невідомого, коли звертаємося до еволюції гомінід, яка має зовсім незвичайний характер, адже вона йшла під впливом не тільки біологічних, але й соціальних законів. Ми звертаємося до філософської загадки, дискусійний характер якої відчутний і в теперішній час: у чому сутність генетичної підготовки одного з видів тварин, яка забезпечила йому можливість вступати в якісно нову, суспільну форму руху матерії?

У момент виникнення суспільної форми руху матерії зявилася якісно нова форма звязку між поколіннями, виникла категорія соціальної спадкоємності. Ріст обєму соціального (соціальна програма) вимагав генетичної еволюції мозку, в результаті чого почалася взаємообумовлена зміна соціального і біологічного. Було втрачене пристосувальне значення багатьох структур і функцій, що стало провідним фактором, який відрізняє людину від тварини. Спосіб адаптації тварин залишається одним і тим же упродовж усього часу: якщо інстинкти більше не в змозі успішно справлятися із змінами середовища -- тварина гине.

Зміна параметрів факторів навколишнього середовища викликає в організмі людини також відповідні біологічні зміни. Завдяки процесам адаптації у здорової людини ці фактори до певних меж (у залежності від ступеня індивідуальної резистентності) дозволяють зберегти здоровя. Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища і від індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу (відносної динамічної постійності внутрішнього середовища і деяких фізіологічних функцій організму людини і тварин, що підтримується механізмами саморегуляції в умовах внутрішніх і зовнішніх подразників) незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. Адаптація допомагає підримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів навколишнього середовища виходять за межі оптимальних. У цьому механізмі знаходить вияв автопластичність людського організму (зміна самих себе у відповідності до змінених умов), і це є обєднуючим між людиною та іншими живими організмами. Але появу людини можна визначити як виникнення тієї точки у процесі еволюції, коли інстинктивна адаптація звелася до мінімуму. Людина зявилася з певними якостями, які відрізняють її від тварини: усвідомленням себе як окремої істоти; здатністю памятати минуле, передбачати майбутнє і позначати предмети та дії символами; розумом для усвідомлення світу; уявою, завдяки якій вона виходить далеко за рамки своїх відчуттів; можливістю мобілізувати свої внутрішні сили на протидію несприятливим людському благополуччю соціальним умовам.

Таким чином, еволюція гомінід обумовлена адаптованістю і певними властивостями природи людини, які примушують її ніколи не припиняти пошук тих умов, що найбільш відповідають внутрішнім потребам людини. Разом з тим, людина як свідома істота, здатна осмислювати добро і зло і, маючи свободу волі, діяти на свій розсуд у виборі мети своєї діяльності та засобів її досягнення.

Людина, як обєкт еволюції, усвідомила себе і стала, певною мірою, субєктом еволюції. Вона перетворилася із "сліпого авангарду" в носія "керованої еволюції", що дає насамкінець надію вирішити ті глобальні проблеми сучасності, які повязані з питанням виживання людини, а значить і її здоровя.

Є підстави твердити, що людина, як біологічна істота, завершила свою еволюцію, бо її тіло далі помітно не змінюється. Не виключено, що за своїми індивідуальними здібностями та гостротою наш мозок досяг своїх органічних меж. Нині еволюція заволоділа більш багатим та складним полем -- духовною сферою.

Такий якісно новий тип еволюції неможливий без набуття і усвідомлення, осмислення прийняття як біологічної інформації, так і культурної інформації, яка має специфічний характер і набуває домінуючого значення в сучасному суспільстві. Успіх людства як в минулому, так і в майбутньому повністю залежить від накопичення ним адекватної інформації про оточуючий світ, про саму людину, а також від правильної оцінки і переробки цієї інформації, здатності керуватися нею, передавати її іншим людям і наступним поколінням. Ця позиція слугує вирішенню поставленої мети посібника, тому що одержання знань про природу людини, правильної інформації про критичну ситуацію, в якій опинилося людство, є необхідною умовою формування онтозберігаючої свідомісті, здатної змінити поведінку і відношення людини до самої себе, до природи, до інших. Біологічне і соціальне, котре реалізується в людині, в її діяльності, розвитку і світосприйнятті, повинно готувати людину до подальшого розвитку величезної життєвої програми, до формування нового мислення, що відповідає внутрішнім (духовним) потребам, фізичному благополуччю (біологічному здоровю) та уявленням про соціальний добробут.

Хвороби тіла тісно повязані з характерними порушеннями. Емоційні фактори беруть участь в етіології органічних захворювань, хоч ніякою мірою не є їх єдиною причиною. В ряді клінічних і експериментальних досліджень наголос робиться на психічних факторах виникнення хвороби і стверджується, що у людини з вразливою органічною системою може розвиватися хвороба цієї системи під впливом будь-якого емоційного стресу. Вчені виявили, що кожна конфліктна ситуація не проходить для організму безслідно. Навіть короткочасне нервово-емоційне збудження, незначне перенапруження, недоброзичливий тон або погляд, зневажлива або неввічлива відповідь ушкоджують організм, виснажують нервову систему, сприяють розвиткові багатьох захворювань.

Фізичні реакції на емоції -- одне з найпоширеніших повсякденних відчуттів. Людина боїться -- її пульс стає частішим, дихання глибшим. Людина сердиться -- обличчя її червоніє і мязи напружуються. Людина відчуває відразу -- мозок починає тремтіти. Розслаблюючись від напруження, людина зітхає. Ми спостерігаємо трагічну подію або переживаємо горе -- наші слізні залози виділяють відповідний секрет: ми плачемо.

Субєктивні відчуття (страх, злість, відраза, радість, смуток тощо), таким чином, мобілізують винятково складні тілесні процеси, такі, як зміна сердечного ритму і циркуляції крові, дихання, діяльності шлунково-кишкового тракту, зміни у мязовій системі і залозах. Усі ці процеси, в яких початкові ланки загального ланцюга сприймаються субєктивно як емоції, а наступні -- обєктивно як зміни тілесних функцій, називаються психосоматичними явищами. їх частково субєктивна, а частково обєктивна природа привела до розповсюдженої помилки про протилежність фізіологічного і психологічного. Сам факт, що ці явища проходять в одному й тому ж організмі, інтерпретувався таким чином, що людина поділена на душу (психо) і тіло (сома). Вивчення та лікування людини розмежовувалося у двох напрямках, які віками залишалися ізольованими один від одного. До речі, й наша ортодоксальна вітчизняна медицина традиційно виступає прихильником старої парадигми лікування людини, коли означені "психо" і "сома" розводяться по різних кабінетах і спеціалістах.

Як відзначалося вище, наші почуття постійно впливають на наші тілесні функції. Але також добре нам знайомі і явища протилежного порядку, коли зміни фізіологічні впливають на нашу психіку. Отже, це двобічний рух. Людина вживає алкоголь, який змінює хімічний склад організму -- і швидко реагує на це змінами настрою. Деякі стають агресивними і втрачають контроь над собою, інші стають сентиментальними і плаксивими. Седативні ліки впливають на людину фізіологічно -- і, як результат, вона відчуває сонливість. Транквілізатори звільняють людину від емоційної напруги. Висока температура викликає стан марення.

Механізм впливу емоцій на органічні процеси в тих органах, які не керовані свідомо, полягає в тому, що організм відповідає на надзвичайні ситуації адапційними змінами в загальній фізіологічний структурі. Емоційний стан активізують фізіологічні функції, покликані підготувати організм до тієї ситуації, про яку сигналізують емоції. Наприклад, страх і гнів стимулюють кору наднирників, унаслідок чого адреналін активізує вуглеводневий обмін, так що починається посилене виділення цукру для підтримки енергії. Кровяний тиск і циркуляція крові змінюються так, щоб кров щедро надходила до тих органів, яким, можливо, доведеться вступати у боротьбу. Одночасно асиміляційні і резервні функції, такі, як перетравлення їжі або її засвоєння, пригнічуються: організм напружує всі свої сили, щоб подолати надзвичайну ситуацію, акумулює приховані резерви на домінуючій потребі і не може дозволити собі розкіш витрачати енергетичний потенціал на виконання ситуативних нежиттєзабезпечуючих процесів.

Хронічні емоційні перенапруження можуть викликати фізичні зміни, які виявляються як хронічні захворювання. Емоції можуть провокувати тривале скорочення і спазми порожнистих органів, змінюючи таким чином кровотік у них, викликаючи кінець кінцем атрофію. Спазми можуть спричинити розширення стравоходу або гіпертрофії лівого шлуночка серця. Емоційна стимуляція ендокринних залоз може викликати переродження тканини, як це відбувається при тиреотоксикозі, обумовленому психологічними факторами. Емоції грають причинну роль і в діабеті. Є припущення, що більшість випадків захворювання дванадцятипалої кишки має невротичне походження. Поглиблення наших знань дає можливість розуміти, що емоційні фактори мають, вплив на будь-яку хворобу. їх вплив відчувається навіть у такому відомому органічному захворюванні, як туберкульоз.

2. Психо-медична типологія особистості та здоровя

Для підвищення стійкості до стресу і розширення психологічних резервів людини розроблені спеціальні методи. їх умовно можна поділити на дві групи. До першої належать різноманітні методи психічної саморегуляції, за допомогою яких людина може самостійно впливати на свій емоційний, душевний і фізичний стан. У останні роки як профілактичний засіб з метою боротьби зі стресом широко застосовуються різні методи психічної саморегуляції: релаксаційно-дихальна гімнастика, прогресивна мязова релаксація, йога, аутогенне тренування, медитація.

Методи психічної саморегуляції

1. Релаксаційно-дихальна гімнастика

Коли людина починає відчувати хвилювання, тривогу, страх, тобто переживає стрес, це завжди легко розпізнається зміною дихання. Подібні зміни у більшості хворих людей передують моменту чергового підсилення захворювання. Але якщо вирівняти дихання, зникнуть і почуття, що викликали його порушення. Володіти своїм диханням не завадить і цілком здоровим людям: з одного боку, з метою профілактики можливих захворювань, з іншого -- щоб уміти швидко заспокоюватися.

У своїх системах тіла і духу Європа (на відміну від Сходу і Далекого Сходу) не дуже уважно ставилася до дихання. Тому багато методик що, регулюють дихання, запозичено зі Сходу і адаптовано.

Що ж відбувається з диханням людини у стані психологічного стресу? Відчуваючи, наприклад, страх, людина найчастіше затримує дихання і дихає дуже поверхнево ("ледве дихає від страху"). Нестача кисню робить свою справу, внаслідок чого підсилюється тривога, це приводить до неприємних наслідків. Деякі люди реагують на екстремальні впливи підвищенням глибини і частоти дихання (ковтають повітря). Гіпервентиляцією вони можуть створити собі немало проблем, адже вона здатна вплинути на свідомість не гірше наркотичних засобів, що, зокрема, використовується в деяких психотерапевтичних методах.

2. Релаксація (розслаблення)

Люди розслабляються по-різному і з різним успіхом. Одні відпочивають, коли дивляться телевізор, інші вважають розрядкою роботу на присадибній ділянці, на третіх сприятливо впливає ванна з гарячою водою. В певних умовах якась діяльність, що здійснюється людиною за власним бажанням і з задоволенням, дійсно сприяє загальному розслабленню і відпочинку.

Усі поширені форми релаксації, які називаються в побуті розслабленням (працетера-пія, бібліотерапія, музикотерапія, сміхотерапія тощо), -- це лише способи відпочинку. Але більш ефективно відновлювати сили, відключатися від повсякденних турбот і думок допомагають числені релаксаційні методики.

Релаксація є одним із визначальних компонентів аутотренінгу. Це вольове розслаблення мязів. Воно, як правило, має подвійний результат: зменшується емоційна напруга і виникає природний стан гальмування ЦНС (організм готується до сну). Природне розслаблення мязів звичайно викликається позитивними емоціями. Всі ми знаємо, що, відпочиваючи, людина розслабляє мязи, відчуваючи ж неприємні емоції, напружує їх. Цей звязок між мязовою і нервовою системами використовується в процесі аутотренінгу. Розслаблення мязів супроводжується зняттям емоційної напруги. При систематичному застосуванні релаксації закріплюється умовний рефлекс, який допомагає зберегти емоційну рівновагу у випадку емоційної напруги, уникнути дистресу.

Для людей, які бажають засвоїти техніку релаксації, можна запропонувати приклад класичної релаксації.

Навчання релаксації займає 2-3 місяці. Але в будь-якому випадку не варто вважати витрачені години втраченими. Навіть не дуже досконала релаксація дає свій результат. Але якщо людина по-справжньому оволоділа релаксаційною технікою, це не тільки значно скоротить час, необхідний їй для розслаблення, але й допоможе якнайкраще відновити сили.

Можна апробувати наступну техніку, яка підходить в актуальних ситуаціях, коли на класичну релаксацію в положенні лежачи немає часу.

3. Йога

Систем тренажу існує немало. Найбільш розробленою є, мабуть, йога. Усі європейські й американські підходи так чи інакше інспіровані системами йоги. Подолати знервованість допомагають такі вправи.

1. Шавасана. Лежачи на спині, пяти й носки ніг разом, руки притиснуті до тулуба. Закрити очі, напружити на 1 сек все тіло, а потім відразу розслабитися. Дихання мимовільне, через ніс. По думки проконтролювати розслаблення, починаючи від пальців ніг до мязів обличчя. Через деякий час руки й ноги починають тепліти. Уявити ясне голубе безхмарне небо, себе в образі птаха в цьому небі. Переключити увагу на серце. Бути в позі не менше 5 хв. Відкрити очі, потягнутися, трохи посидіти, а потім встати.

Паріпурна навасана. Сидячи на підлозі, відхилити тулуб назад, підняти руки й витягнути їх паралельно підлозі. Опори торкаються тільки сідниці. Тримати ноги нерухомо і прямо, відтягнути пальці до ступнів. Хребет напружений, голова розслаблена, кряж втягнутий і піднятий, груди розкриті, дихання спокійне, рівне. Позу тримати від 20-30 сек до 1 хв. Повторити 2-3- рази.

Ардха навасана. Сидячи на підлозі, руки за головою, відхилити тулуб назад і підняти ноги. Ноги напружені і витягнуті до ступнів, поперек піднятий угору, лікті знаходяться на одній лінії зі скронями. Дихання не повинно бути глибоким: вдих - видих - затримка дихання. Тривалість перебування в позі: для початківців 2 х 5-10 сек, для людей середнього рівня підготовки -- 2 х 20-30 сек і для фізично підготовлених -- 2-3 x 1 хв. її фізіологічною основою є використання мязової системи, яка піддається вольовому керуванню, впливу на емоційно-вегетативні функції нервової системи.

Покращення здоровя з допомогою виконання поз (асан) відбувається паралельно з підвищенням рівня розвитку деяких вольових якостей. Крім того, дослідження феноменів йогівських асан показали, що кількість ендоморфінів, які виділяються у ході їх виконання, значно вища, ніж навіть під час оздоровчого бігу. Наприклад, антидепресивних гормонів під час заняття йогою виробляється в 25 разів більше, і зберігаються вони в крові в 2 рази довше, ніж під час бігу. Після заняття йогою відробляється викид шкідливого для серця і судин адреналіну.

4. Аутогенне тренування

Добре знімає нервово-емоційну напругу, запобігає хвороботворному впливові на організм стресу такий метод психотерапії, як аутогенне тренування. Аутогенне тренування, можливість для людини самостійно коректувати свій емоційно-психічний стан, здавна приваблювало увагу людей.

Метод аутогенного тренування був запропонований німецьким психотерапевтом І.Шульцем у 1937р. З того часу він поширився в багатьох країнах світу, у тому числі й у нашій країні. Сучасна система саморегуляції -- аутогенне тренування -- поєднує позитивні аспекти інших методик і дозволяє досягнути відновлення психічної регуляції нервових і фізіологічних процесів. Аутогенне тренування - система використання психофізичних прийомів, формул навіювання з метою зміцнення здоровя, відновлення психоемоційної рівноваги, усунення розбалансування і дисгармонії соматичних, гуморальних та інших процесів.

Теоретичною основою аутогенного тренування є принцип рефлекторної діяльності організму, обґрунтований у працях І.Сєченова та І. Павлова. Він полягає в тому, що кожний психічний акт закінчується руховою активністю, а думка -- це загальмований у своїй руховій частині рефлекс. Так, якщо співак щось подумки наспівує, то виявляється, що його голосові звязки вібрують, хоча звук відсутній. Відбувається так званий ідеомоторний рух мязів.

Аутогенне тренування можна здійснювати у такий спосіб.

Сидячи (голова нахилена, руки на стегнах) або лежачи на спині, декілька разів повільно повторити наступні словесні формули:

"я розслабляюсь і заспокоююсь...", "мої руки розслабляються і тепліють...", "мої руки повністю розслаблені...теплі...", "мої ноги повністю розслаблені... теплі... нерухомі...", "мій тулуб розслабляється і тепліє...", "мій тулуб повністю розслаблений... теплий... нерухомий", "моє обличчя розслабляється і тепліє...", "моє обличчя повністю розслаблене... тепле... нерухоме", "стан приємного (повного, глибокого) спокою".

На початковому етапі тренування рекомендується займатися 4-6 разів на день по 5-10 хв., повторюючи формулу від 2 до 6 разів підряд.

Якщо після регулярних тренувань почнуть чітко виявлятися відчуття, можна замість повторення цих 12 формул обмежитися 7-ма основними, а для заняття аутотренінгом необхідні лише 4-5 хв. на день.

Вершиною досконалості є вміння обходитися лише двома формулами: першою й останньою. Для аутогенного тренування в цьому варіанті необхідно не більше 1 хв., а при дуже високій тренованості -- 10-15 сек.

Закінчувати психомязове тренування рекомендується такими формулами: "весь мій організм відпочиває", "я відпочив і заспокоївся", "самопочуття хороше", "із задоволенням візьмуся за справи".

Після цього необхідно, не кваплячись, глибоко вдихаючи, добре потягнутися всім тілом, видихнути, встати на ноги, зробити декілька простих вправ і зайнятися справами.

З допомогою аутогенного тренування людина може навчитися значною мірою розвивати і зміцнювати силу волі, керувати своїми почуттями, настроєм, контролювати діяльність внутрішніх органів (змінювати ритм серцевої діяльності, глибину і частоту дихання та ін.). При бажанні за допомогою аутогенного тренування можна позбутися багатьох функціональних розладів центральної нервової системи -- навязливих страхів, ідей, думок, подолати порушення сну.

Аутогенне тренування застосовується при лікуванні алкоголізму, різних форм неврастенії, при початкових стадіях гіпертонії, стенокардії, при деяких захворюваннях шкіри.

5. Медитація

Числені школи протягом віків сперечаються про те, що таке медитація. Чи це самогіпноз, може, самонавіювання або щось містичне. Очевидно, це -- перше, і друге, і третє. Зате в одному всі єдині -- це особливий стан психіки.

У нашому вітчизняному просторі з давніх-давен медитація відома як "розумне роблення". Іноді її називають спогляданням, є й західний варіант -- транс.

З грецької мови слово медитація (meditatio) перекладається як зосереджене мислення. Більшість медитацій потребують нерухомості, але є й динамічна медитація, і медитативний біг, і медитативний танок, і медитативний спів. В основі медитації лежить уміння керувати увагою, найчастіше у стані нерухомості. При цьому припиняється надходження у мозок всякої інформації, крім спеціально обраної.

Справжній медитації передує тривала підготовка -- набуття навичок у різноманітних видах концентрацій. Це може бути концентрація на точці, власному диханні, повторюваних моментах... Отже, якщо людина сіла медитувати, вона повинна сконцентруватися на чому-небудь, тобто звузити свідомість. Медитація -- розширення свідомості. Збита, звужена свідомість мяким тараном уходить у простір і після подолання першого опору заповнює його. В цьому просторі повинна перебувати людина, утримувати його, встановити свій контроль над ним. Найвідоміші школи, які навчають техніці медитації, створили східні вчителі.

Найбільш поширений вид медитації -- медитація зосередження. Спочатку проводиться концентрація на предметі або явищі (на точці, диханні, звукові). Повинно бути єдине джерело, яке привертає до себе увагу. Потрібно позбутися нервозності, заспокоїти емоції, зняти фізичну напругу. Для цього й існує концентрація свідомості на обєкті або процесі, після якої настає медитація.

Існує ряд східних мантра-медитацій -- медитацій зосередження. Мантра -- східна молитовна формула (словосполучення), або заклинання. При її промові людина створює певну вібрацію у зовнішньому світі і певні зміни у своїй психіці, тобто у світі внутрішньому. Мантра-медитація -- концентрація свідомості на мантрі з метою одержання з її допомогою медитативного стану. Відомі мантра медитації АУМ, СОХАМ та ін.

Крім медитацій зосередження існує медитація сприйняття. Вона принципово інша, її сутність -- "просто сидіти". Людина повністю занурюється у свої відчуття, охоплюючи їх усі, без винятку. Це найважча форма медитації. Людина, яка нею займається, повинна повністю усвідомлювати себе, бачити і відчувати те, що відбувається в її внутрішньому світі: "З берега свідомості спостерігати рух річки думок". У цій перекладеній з японської мови фразі і полягає суть такого виду медитації.

В України медитація була відома здавна. В основному, це медитація зосередження. Молитовна християнська практика є якоюсь мірою практикою медитативною. Концентрація в цьому випадку відбувається через повтор слів молитви.

У християнстві ті критерії, що стосуються поняття "медитація" у східній і окультній школах, підходять до так званої "розумної" молитви -- Ісусової. Практика її міцно повязана з усім літургічним, догматичним життям церкви. В загальних рисах християнські медитативні практики схожі на східні. Вищезгадана "розумна" молитва, або Ісусова молитва, практикувалася в Києво-Печерській лаврі. Тим, хто бажає розширити свої пізнання в цій галузі, рекомендується прочитати книгу невідомого автора "Одкровенные рассказы странника духовному отцу своєму" (Изд. Введенской Оптиной Пустыни, 1991). Там практика Ісусової молитви викладена повністю.

Медитація, як вважають на Сході, вносить у життя того, хто нею займається, все. І передусім -- гармонію внутрішнього світу з зовнішнім.

Методи психологічної корекції

Крім методів психологічної саморегуляції, які впливають на інший рівень емоційної напруги, підвищують стійкість людини до стресу, існує інша група методів підвищення психічної стійкості до стресів -- це методи психологічної корекції. Методи психологічної корекції спрямовані на зміну тих рис характеру і способів поведінки людини, які сприяють виникненню і підтримці емоційної напруги. Такими рисами характеру є, наприклад, дратівливість, заздрісність, пихатість, соромязливість, невміння знаходити злагоду з людьми, некритичне ставлення до себе, мстивість. Подібні риси характеру підвищують емоційну напругу, бо породжують конфлікти з людьми, перешкоджають установленню взаєморозуміння, розкриттю здібностей і досягненню поставленої мети.

Застосування різних методів психологічної корекції дозволяє впливати на негативні риси характеру людини і виробляти навички формального і неформального спілкування. Кінець кінцем вони сприяють її особистісному розвитку. До таких методів належить метод систематичної десинситизації, емоційно-раціональна терапія, психологічні ігри, соціально-психологічний тренінг, ділові ігри, психодрама тощо. Але на відміну від релаксаційних методів, які, за деякими винятками, можна засвоїти самостійно, керуючись науково-популярною літературою, навчання з допомогою методів психологічної корекції необхідно проводити під керівництвом досвідченого фахівця (психолога або психотерапевта).

Потрібно памятати, що негативні емоції і психічні перевантаження, які супроводжують їх, є природними виявами життя. Тому ще з дитячого віку потрібно виховувати переконання у необхідності бути готовим до різних стресових ситуацій.

Спроба відгородити дитину від складнощів життя призводить до того, що зіткнення з реальністю травмує психіку дитини, захисні механізми якої не підготовлені до такого зіткнення. Так, система імунітету зміцнюється і розвивається при взаємодії з антигенами, а негативні емоції, які багато в чому визначаються ієрархією суспільних цінностей, слугують факторами, що активізують захисні механізми нервової системи.

Слід учити дитину долати негативні емоції, виховувати в неї вольові якості і самоорганізованість, наполегливість у досягненні мети, самостійність і почуття співучасті до життя і роботи інших людей. У цьому, зокрема, знаходить вияв компенсаторна роль людської громади при адаптації дитини до майбутньої діяльності, яка, як було відзначено вище, все більше ускладнюється та інтелектуалізується.

На жаль, до останнього часу дошкільна і шкільна підготовка дітей більше орієнтувалася на пізнавальний бік освіти, а питання виховання, які, безперечно, включають і психоемоційну підготовку, були поза увагою педагогів. Валеологічний просвітній курс має за мету заповнити цю прогалину в роботі з дітьми й підлітками.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що засвоювати навички психічної саморегуляції й удосконалювати своє вміння вирішувати складні життєві проблеми, розвивати себе як особистість -- складно. Хтось може подумати: скільки різних методів! Так усе складно... Але ж у сто разів легше прийняти таблетку -- і душевний біль пройде, викурити цигарку -- і розслабитися або зібратися з думками, випити вина -- і настрій покращиться...

Література

Агаджанян Н.А. Человек и биосфера (медико-биологические аспекты).- М. Знание, 1987.

Амосов Н.М. Раздумья о здоровье.- М.: ФиС, 1991.

Андреев Ю.А. Три кита здоровья.-М.:ФиС, 1991.

Апанасенко Г.Л. Эволюция биоэнергетики и здоровье человека. - С.-Птб.:Петрополис,1992. - 124 с.

Бабин І.І., Царенко А.В., Черняк В.М., Яцук Г.Ф. Пізнай себе. Матеріали до курсу "Валеологія".- Тернопіль: ТДПІУО, ТОШО, 2002.-232с.

Бальсевич В.К., Запорожнов В.А. Физическая активность человеках Киев: Здоровье, 1987.-224 с.

Баранов В.М. В мире оздоровительной физкультуры.- К.: Здоровье, 1991.-133 с.

Беляев B.C. Здоровье, экология, спорт.- М., 1990.

Братусь Б.С. Аномалии личности.- М.:Мысль, 1998.

Брехман И.И. Валеология - наука о здоровье.- М.:ФиС, 1990.

Брэг П. Чудо голодания.- М: ФиС, 1992.

Будыко М.И. Глобальная экология.-М.:Мысль, 1977.

. Будыко М.И. Эволюция биосферы.- Л.: Гидрометеоиздат, 1984.

Будыко М.й. Человечество и биосфера в конце XX века: Научное и социальное значение деятельности В.И.Вернадского.- Л.:Наука, Ленинградское отделение, 1989.

Булич Э.Г. Как повысить умственную работоспособность студента. - К,:Вища школа, 1989.- 55 с.

Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології: Навч.посібник.-К.:ІЗМН, 1997.

Василюк Ф.Е. Психология переживания.-М., 1984.

Васильєв В.Н. Здоровье и стресс.-М.: Знание, 1991.0 158 с.

Виноградов П. А. Физическая культура и здоровый образ жизни.-М., 1991.

Войтенко В.П. Здоровье здоровых: Введение в санологию. - К:Здоровя,1991. - 245 с.

Гурвич М. Как быть здоровым.-М.:ФиС, 1991.

Доскин В.А., Куинджи Н.Н. Биологические ритмы растущего организма.-М.:Медицина,1987.

Душанин С.А., Иващенко Л.Я., Пирогова Е.А. Тренировочные программы для здоровья. - Киев:Здоровя,1985. - 32с.

Душанін С.А., Пірогова О.Я., Іваненко Л.Я. Оздоровчий біг. - К.:Здоровя, 1982. - 128с.

Иващенко Л.Я., Круцевич Т.Ю. Методика физкультурно-оздоровительных занятий. - К.:УТУФВС, 1994. - 126с.

Иващенко Л.Я., Страпко Н.П. Самостоятельные занятия физическими упражнениями. - К.:Здоровя,1988. - 156с.

Казначеев В.П. Биосистема и адаптация.- Нововсибирск, 1983.

Касиль Г.И. Внутренняя среда организма.-М.:Наука, 1983.-227 с.

Колбанов В.А., Зайцев Г.К. Валеология в школе..- СПб., 1994.

Коробков А.В, Движение и здоровье.-М., 1988.

Лаптев АЛ. Береги здоровье смолоду.- М.: Медицина, 1988.

Кузнецова Т.Д., Левитский П.М., Язловецкий В.С. Дыхательные упражнения в физическом воспитании. - К.:Здоровье,1989. - 136м.

Латенков В.П., Губина Г.Д. Биоритмы и алкоголь.- Новосибирск, 1987.

Леонтьев А.Н. Потребность, мотивы и сознание.- М.:Мысль, 1980.

Лисицин Ю.П., Сахно А.В. Здоровье человека - социальная ценнность. М., 1988.

Лисицин Ю.П., Сидоров П.И. Алкоголизм .-М. Медицина, 1990.

Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков.- Л., 1983.

Лунгквист А. Питание для спортсменов.- СПб., 1995.

Мерод А. Спорт и питание.- СПб., 1992.

Муравов И.В. Оздоровительные эффекты физической культуры и спорта. К.-1991.

41. Нойберт Р. Новая книга о супружестве. Проблемы брака в настоящем и будущем.-М.,1997.

42. Основы валеологии. В трех книгах /Под общей редакцией академика В.П. Петленко.- К.:Олимпийская литература. 1998.- Т.1 .-444с., Т.2.-1999.-351 с, ТЗ.-1990.-447 с.

43.Питание в системе подготовки спортсмена / Под ред. В.Смульского, В.Моногарова, М.Булатовой.- К.: Олимпийская литература, 1996.

44. Паффенбергер Р.,Ольсен Э. Здоровый образ жизни. - К.:Олимпийская литература,1999. - 320с.

45. Пирогова Е.А., Иващенко Л.Я., Страпко Н.П. Влияние физических упражнений на работоспособность и здоровье человека. - К.:Здоровье,1986. - 148с.

46.Селье Г. Очерки об адартационном синдроме.-М., 1960.

47.Селье Г. Стресс без дистресса- М, 1979.

48.Семенов Н.С. Происхождение семьи и брака.-М.:Мысль, 1974.

49.Смирнов Н.С. Валеология.- М., 1995.

50. Сузарев А.Г. Здоровье и физическое воспитание детей и подростков. - М.:Медицина,1991. - 430с.

51.Уилмор Дж.Х., Костилл Д.Л. Физиология спорта и двигательной активности.- К:Олимпийская литература, 1997.-504 с.

52. Управлять здоровьем смолоду. - К.:Молодь,1985. - 112с.

53.Физическая культура и здоровье / Под ред. В.В.Пономаревой.-М.: ГОУ ВУНМЦ, 2001.-352 с.

54.Физическая культура - основа здорового образа жизни / Под общ.ред.Н.В.Барышевой.-Самара, 1996.

55.Формм Э. Искуство любви. Исследование природы любви.- Минск, 1990.

56.Харчев А.Г., Маяковский М.С. Современная семья и ее проблемы.-М., 1978.-192 с.

57. Цимбал Н.М. Практикум з валеології. Методи зміцнення фізичного здоровя. Навчально-методичний посібник.- Тернопіль: "Навчальна книга - Богдан", 2000.-168 с.

58.Эвенштейн З.М. Популярная диетология.- М.: Экономика, 1990.

59. Язловецький В.С., Поярков В.О., Івасюта Ю.М. Формування валеологічних знань та навичок здоровя в учнів на уроках фізкультури. - Кіровоград, 1995. - 150с.