Реферат по предмету "Литература"


Чорнобильська Мадонна

Чорнобильська МадоннаАвтор: Драч Іван.

Пролог

Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка «Марія» та з української народної думи «Бідна вдова і три сини». Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми.

Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш…
Поет відчуває, як нелегко буде йому… намалювати її таку.
Як малювали на задану тему богове мистецтво,
Протягом тисячоліть — від Рубльова до,
Від Вишгородської мадонни і до Сікстинської,
Від Марії Оранти і до Атомної Японки…

Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту — Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця:

Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії? А проституйованою лахміття достатку?..

Проходячи через сумніви, через вагання і острах, поет відчуває свою відповідальність перед людьми, і тому лягають зболені рядки на папір.

Я заздрю всім…

Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова.

Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця «німота» — від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності:

Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив… Хай жестами. Але сказати мушу.

З канадської листівки

«Мадонна атомного віку» Василя Курилика, 1971

«Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день...»

Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає.

«З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку».

Солдатська мадонна

Розповідь солдата з будівельного батальйону

Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому.

Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа,
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно—непрошено ходить…

Та й не по—людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому?

Ось що каже генерал: — Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий, однаковий, Дуже босий вже слід.

Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково.

Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами… А ми німо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?

Як з моторошшя сну

Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: «Душе моя. Ви є?» Вона мовчить і є — Лиш годі зрозуміти. Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани… Пучками голими З душі здираю лід… Як ранить пучки ті… Як душу тяжко ранить…

Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані — наша мати

Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: «Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства» (Міфи народів світу). Два інших взяті з «Вибуху» С. Йо-венко та В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття».

І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею. Тут і побачили з вертоліта щось дивне:

— А це що таке, я тебе питаю?

— Видно, з космосу щось занесло.

— Целофан — як скафандр, метляється скраю…

І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то «пришельці із космосу», хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть. Виявилося, що ті дві загадкові істоти — баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном.

А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне, суне в тумані,
Лиш роки пробились з накидки таки…
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись, старій поторочі!
А взута корова в старі кирзаки…
Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула.

— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова, і бабці ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така.

І на питання, чому це вона з усіма не поїхала, баба відповідає, що залишилася «синам на зло!».

Вічна материнська елегія

«Проходила по полю — Зелене зеленіє… Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!
П. Тичина «Скорбна мати»

Назустріч матері й справді їхали «Учні Сина» — солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї — таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті?

Сказала йому гордо:

— Я — невмируща мати!

Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и,

Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова.

Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю — матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель.
Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Запитання без відповіді
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали одне—однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!

Соловей—розбійник

Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір — Марія. «Та зродила Христа, ця — антихриста!»

Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію. Не тямлячи себе, побігла вона додому, лишаючи заслони і кордони. Там впала, знесилена, і наснився її сон про старшого сина.

Він все це вигадав. Станцію й атом. В ночі аж світилась його голова, Не був він на кучері завжди багатим — Багатим він був на нелюдські дива.

Мати згадує, як він, дорослий і сильний, приїжджав до неї г о рибу (тому на корові його кирзаки), як говорив:

— Зробимо, мамо, тут станцію чисту, Місто зведем, де полин ба буркун.—

Свистів, як проклятий. І, мабуть, по свисту Сусіди прозвали: — Маріїн свистун.

Друга частина глави розповідає про те, яку спорожнілій Прип'яті тьохкає соловей. Це якесь божевілля: серед мертвої тиші раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом із тим вічний,— як багато років, століть, співає, розриваючи страшну тишу.

Альфа, бета з гаммою — невидимі промені, І він теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Ігоря його крила стомлені, Дивляться ж безоднями молодих очей.

Мати і «христопродавці»

… Тепер на зміну нехай і поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, інтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастіше — ікони…
А. Михайленко «Корені і пам'ять Зони...»

Одинокій матері було не по собі, «душу закутувало сльотою», і вона вирішила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тоді полегшає.

Та вода напувала землю, годувала яблуні і груші у садку — змиє лихо. Отак і зробила: «І голову змила, і вмилась, а потім лягла чистенька, аж наче вся засвітилась». їй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так і летить. От тільки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? її доганяють сини і виривають коси. Вона тікає відчайдушно і… прокидається від гуркоту мотоцикла під вікном. Хтось увійшов до хати.

Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками.

Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука:

— Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, «христопродавців» — Хати вони чистять повсюди.

Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: «Ну й дівка, до пари бісу!..»

Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку… А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!..

Материнська пісня з чоловічої душі

Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений… Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки…

Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя:

… Дорога роз'юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми… На вічній дорозі розіп'яті ми…

Трактористка

На горі горить реактор — Під горою оре трактор… Не чіпайте мене. Я — трактористка.

Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста:

Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив…

Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався. А потім пішов здаватися.

Не чіпайте мене.
Я — трактористка.
Кабіна герметизована — не для мене.
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радіонуклідами,
Вчені кажуть по телевізору,
Що вони мінімальні.
Ще раз вченим повіримо.
Але не чіпайте мене.
Не кажіть мені того,
Про що можна бодай помовчати…
Прошу єдине —
Бодай не брешіть.
Розумієте, трактористка я, трактористка.
Чорнобильська трактористка.
Мені ще треба родити.

Примітивний портрет складної людини

Можна все на світі вибирати, сину.
В. Симоненко

Образ Матері і образ Батьківщини — єдині. Єдині вони й для такого поета—барда, який засвоїв лише зовнішні атрибути моралі: матір треба оспівувати, рівняти її з Батьківщиною, бо це змальовує його у вигідному світлі.

Він Матір ставив як трибуну І вергав річ свою трибунну, З Трибуни—Матері кричав — Світ дивувався… й величав… Та як здригнувся чорний атом, Він Матір згадує лиш матом, Він виїхав, а не утік, Як сам він в мікрофон прорік…

Поки мати давала йому усе, що треба,— він возвеличував, він оспівував. А як сама опинилася в біді, то на що їй сподіватися: нема чого дати — поїдем іншої шукати.

А примітивам треба знати, Що матір можна й вибирати! А гордий світ? Він не гордує. Він дивиться… і аплодує.

Ода молодості

Зраджувати свій народу важку годину підло. Так думали, мабуть, і ті хлопці, що життям пожертвували, гасячи страшну пожежу.

Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає, Врятований ще раз життям молодим. За безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим.

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи,
Стали душі, тяжко вмерші,
Натовпом густим.
І чого б мене питати,
І нащо б я їм,
Коли й сам не дам я ради
Із життям своїм,
А вони мене питають —
Що воно й куди,
І не дихають — ридають
Голосом біди.
Що мені собі сказати?
Бо я більше в них,
Більше в них питаю ради
В сумнівах нічних…

Роздуми підчас відкритого чорнобильського суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат

В зв'язку з аварією в Чорнобилі різко піднялася гіркота і розчарування наукою.
Ю. Щербак «»

Такий епіграф (один із двох) до глави. Другий узятий з В. Олійника і твердить, що й раніше у багатьох викликав сумнів у правильності місця, вибраного для станції.

Поет знов і знов ставить питання про відповідальність за те, що скоїлося. Ми проклинаємо Ірода через століття, але в нас по-іншому:

В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть Та ще й закусить нами з іменами… Вона там сьома, де було їх шість, Сімдесят сьома, хитра до нестями. Чому їх — шість? А де ж це сьомий — Ти?! Чому ти не сидиш на лаві — перший? Ні, ти зориш над нами з висоти, Науки длань над нами розпростерши.

Увесь час виникає питання, чи не можна було запобігти катастрофи? І з'являється проблема стара, як світ,— про людину і владу. Це до нього, представника влади від науки, звертає обурення поет:

Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів Забалагурити самі Верховні Вуха.

Його називає поет сучасним Іродом, стверджуючи, що історія ще скаже своє слово про нього.

Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки… А хто це там за ширмою в кутку? Од радіації Пілат вмиває руки… Коли Змій чистить яблуко Перед тим, як Єві його віддати, Він шкірку зрізує по спіралі — Зелений виток з—під ножа його плине, І зветься він пізнанням… Змій яблуко ріже надвоє І витинає ядро з половинок, Вилущує нутрощі із насінням — І тільки тоді Єві його дає. Єва ділиться із Адамом.

Сучасна сковородистка

Глава має підзаголовок — Мисливська бувальщина. Зайшовши після полювання до села, мисливці побачили єдину хату, де хтось ще жив. Виявилося, що це старенька жінка. Вона лежала у кутку, чекаючи смерті. Але було щось справді сковородинівське у ставленні старої до смерті. Спокійно оповідає вона гостям, де що лежить на смерть — свічки, труна, хліб, щоб пом'янути. Також сказала, що й могилу для себе вона вже приготувала на цвинтарі:

Сама її щодня Довбала з місяць я.

Що це — стомленість від життя, бравада? Здається, це просто мудрість. Вона у тому, щоб знати, що твій час має прийти і треба бути готовим його зустріти. А жити — жити завжди хочеться. Поет майстерно висловив це у коротких фразах:

Дай ще води ковтну. Ковточок ще. Ковток.

Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська людина

На рукотворному морі Серед зеленої ропи, Наче келихи вічності, Цокнулись черепи… Цокнулись білих два черепи, Один череп та й Хмельницького Богдана, Другий череп та й Сірка затятого Івани.
--PAGE_BREAK--
Сп'янілі будівельники Чигиринської АЕС летіли на моторних човнах «Прогрес» по рибу, та вчепили на спінінг по черепу. Молодики, мов пірати, почепили черепи на ніс своїх швидкісних човнів. Стережися світ! І справді, на березі уже веселощі кипіли. Роздягнувшись, танцювали навкруги вогнища онуки і сини хліборобські. Але:

В багатті стоїть Скіфська мадонна. Дитя кам'яне Хоче вийти із лона, Та мати замкнула Руками живіт, Не хоче дитину Пустити на світ.

П'яна компанія з реготом кричить: «Може, розродиться? Підсмажимо бабу!»

Чом так всіх вабить Вогонь Герострата? Чом руйнівний. Так шаліє азарт І видно по ньому — Хто чого варт?!

У шаленій затятості, в якомусь дикому сказі відшукують шини і, надівши їх на бабу, поливають бензином і підпалюють.

І заревло,
завирувало,
загоготіло —
І кам'яне розверзлося тіло,
І розродився порепаний міф,
І вийшов на волю розлючений скіф,
щоб наволочь голу стріляти із лука…

Друга частина глави написана прозою; розповідається в ній, як до міліції у Чигирині зі стрілою у спині ввалився хлопчина і з п'яним жахом промовив: «Скіфи».

Коли міліція прибула на місце, «дивне побоїще відкрилося перед очима: всі голі гульвіси були простромлені стрілами, два білих черепи стриміли на човнах, чорна порепана скіфська баба плакала чорними слізьми і не давала достріляти своєму синові останню пару, яка була зайнята своїм...»

І над усім цим вставало вічне сонце — сонце, що бачило битви Богдана і Сірка, що зустрічало у полі хлібороба. Сонце багато бачило у світі. Але тепер, у цей час:

— Сонце моє, чи не боїшся СНІДу ти?!

Чорнобиль по-міланськи

У Мілані дипломатам роботи під зав'язку: щодня демонстранти закидають подвір'я консульства «імперії зла» капустою, тож треба її викидати.

Радіація в сизій капусті,
У цвітній, у петрушці, у моркві…

І от «натреновані гуманісти прив'язали корову — помсту, чорно—білу тільну корову» до чорних ґрат біля консульства. Бідна тварина затято мукала, жахаючи усіх набряклим вим'ям. Вонажне знала, яку «благородну» місію виконує, їй просто було боляче, вона хотіла їсти і пити. Жінки наші і діти жаліли її, напували з відра, тож одного разу корова й призвела на світ теля:

А потім взяла й отелилась, Спородила ловкеньке телятко. Чорно—білий бичок звівсь на ноги — Назвали його Чорнобилем. Дивилось теля на цей світ Дуже юно і незрозуміло.

І тоді «соромно стало дорослим», вони відв'язали корову з телям і відправили на ферму.

З доповідної скромного агента французької розвідки про поведінку поетів у Парижі

Японський поет Хіро Сім цікавився дуже всім. Шанували його усі ми. Він приїхав із Хіросіми…

Український поет Чорний

Біль (скорочено: Чорнобиль) хотів на Набережній купити ікону. У них підлягає це під заборону.

Але у нього не вистачило двох франків. Ікона була стара, хоть переправлена зовсім недавно у Париж.

Переправили сюди її «христопродавці». Для них митниці —хлібодавці Тої Мадонни злякавсь Хіро Сім На лічильник Гейгера показував всім Казав що дуже вона дзвенить І втік від неї за мить.

Не шукайте розділових знаків, у цій главі їх практично нема, це ніби просто зафіксовані дії окремих осіб, як було колись у літописах, де теж відсутні розділові знаки.

Та повернімося до змісту доповідної записки. З неї видно, що український поет допитувався усе, звідки ікона, говорив, що вона з Полісся, що її вкрали — ту Мадонну. Студенти з Латинського кварталу не дуже розбиралися: для них Мадонна — секс—рок—зірка Луїза—Вероніка Чікконе. І вони волали з усіх сил. Агент зазначає:

Дуже вони безсонні Провінційні Франсуа Війони

Хоч записані в атеїсти А воюють чомусь за ікони…

Фізики і лірики

Так, колись затято велися суперечки між «фізиками» і «ліриками» — хто важливіший, хто корисніший, хто має рацію. І ось тепер поет розповідає читачеві:

А ось фізик прибіг. Дивина для мене це мить. Яка ж я йому солом'яна оборона?! Шепоче він болісно: — Вона мені не простить… Не простить… Чорнобильська Мадонна…

Хлопчина такий молодий. Благословенний вік. Під четвертим реактором — усмішка безборонна…

— Розумієте, донька у мене. Донечці — один рік.

Може, простить вона — Чорнобильська Мадонна?!

До поета на сповідь зболеною душею звертається фізик. Наука могутня, але людина є людина, їй замало лише науки. Дума просить істини, благає прощення:

Дивилася Істина з вічної висоти,

З—підпорного рушника — Чорнобильська наша Мадонна.

Хрещатицька мадонна

У юрмищі хрещатицького дня Ти боса йшла, ти, сива Катерина — Бунт Врубеля з кирилівського дна, Летюча йшла, жалуча і поривна.

Такою побачив поету натовпі молоду жінку, що несла ляльку з лахміття, немов живу дитину. Очі її жагучі палали гнівом — це Чорнобиль не дав Гй стати матір'ю.

Який напій ти в квітень той пила, Коли, заквітла сином, ти ходила, Від Ірода себе не вберегла — Тебе накрила та нечиста сила?! А хустка збилась так на голові. Що лисиною світиш, Божа Мати… Я босий слід твій бачу у траві, Який боюсь і подихом займати.

Епілог

Та стали хуртовини наступати,
Та стали вдовиченків побивати:
Що гіерва хуртовина
Дома попалила,
А друга хуртовина
Скотину поморила,
А третя хуртовина
У полі й у домі
Та хліб побила,
А нічого в полі й у домі
Не й остановила.
Українська народна дума «Бідна вдова і три сини»

Вона дивиться, дивиться в душу. Вона палить очима до дна. А я все це дотерпіти мушу, Бо в душі не душа, а вина.

Поет промовляє до кожного, торкаючись його совісті, бо не може бути чужого болю і чужого горя:

Вона йде вже, прямує до тебе, Одчинила вже двері — й тобі Нахиляє це атомне небо У своїй потойбічній журбі. Крапля совісті є ще на денці? Вона вірить і в краплю твою: У твоєму житті—одноденці Я нікчемність свою впізнаю.

Ліричний герой картає себе за те, що оспівував бездумно досягнення науки і тих безвідповідальних людей, що спричинилися до страшного лиха.

Лисомудрі пихаті лахудри — Ваших внуків вона затуля: Боса йде на вогонь кривамудрий, Бо Вода вона є і Земля.

її погляд ти чуєш, учений, Тож тікай, лиш подумай — куди? її погляд на тебе вогнений — Його лазером та відведи!

Хто ж там, сиву, посміє займати? Сіль пізнання — це плід каяття… Несе сива чорнобильська мати Цю планету… Це хворе дитя!..


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.