Міністерство освіти та наукиукраїни
Національнийтехнічний університет “Харківський політехнічнийінститут”
Репресіїпроти селян. Розкуркулення
Курсова робота
З історії України
Студентки першогокурсу
Викладач:
Харків
ПЛАН
Вступ
1) Колективізація
Перехід до прискореної колективізації
Невдоволення селян та короткострокові поступки Й. Сталіна
2) Ліквідаціякуркульського класу
Мета та форми боротьби з куркульським класом
Невдоволення на селі
Розправа над «куркулем»
Наміри партії щодо «куркульства»
«Депортація куркулів»
«Очищення міст від куркулів»
Прискорення колективізації та її крах у січні – березні 1930р.
3) Голод1932 – 1933 рр.
План хлібозаготівель
«Закон про п’ятьколосків». Масовий голод
Закон України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні»
1.КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
Перехід доприскореної колективізації
У грудні 1927 року XVз'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом дляцього стала хлібозаготівельна криза.
Урожай 1927 року бувневисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вонивідмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.
У січні 1928 року Й.Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянськимактивом. Генсек звинувачував заможні верствиселянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохороннихорганів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР проспекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогахСталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнногокомунізму.
Офіційно проголошеннякурсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦКВКП(б) в листопаді 1929 року. На якому було ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудуваннята інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталінзаявляв: «Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігтицю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Пленум окремозаслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільськегосподарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республікамає всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж іншіреспубліки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чинавесні 1932 року.
Початок колективізаціїрозпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі,про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селянимали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активістивідкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств.Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за плановіпоказники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи,використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенніколгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба таптиця.
Невдоволенняселян та короткострокові поступки Й. Сталіна
На політику Комуністичноїпартії селяни відповіли масовим невдоволенням. У багатьох районах набраломасового характеру винищення худоби, у результаті чого поголів'я худоби вУкраїні скоротилося вдвічі.
Протягом осені 1929 — весни 1930 рр. Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. У1930 році в них взяло участь щонайменше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадкиучасті в селянських повстаннях військовослужбовців Червоної армії.
Радянській владідовелося, як і в 1917—1920-х рр., використовувати проти селянських повстаньрегулярні війська, артилерію і навіть авіацію.
На ім'я Й. Сталіна таінших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян.Опір селянства змусив Сталіна пригальмувати темпи колективізації.
2 березня 1930року в газеті «Правда» з'явилася стаття Й, Сталіна «Запаморочення від успіхів»,у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в нихпартійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів. Восени1930 року в колгоспах залишилося менше 30% селян.Ознакою відступу партії булотакож прийняття «Зразкового статуту» для колгоспів, де за колгоспниками закріплялосяправо на утримання домашньої худоби — корови, овець, свиней; їм дозволялосятакож мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Відступ Й. Сталінатривав недовго, і вже восєни 1930 року ЦК ВКП(б) надіслав республіканськимпартійним комітетам директивного листа «Про колективізацію», закликаючи їхщонайрішучішими методами й темпами завершити цей процес.
Україна мала завершитиповторне об'єднання селян у колгоспи до кінця 1931 року.
Сталінська репресивнамашина запрацювала на повну потужність. Радянська держава вдалася й доекономічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надававрізноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надававсільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником,доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувавсяадміністративний тиск.
Другий етапколективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтриматиприбічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якоїколективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробитикар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторністанції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, афактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цейетап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю,які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднаніблизько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.
Заходи, здійсненіКомуністичною партією на селі, Сталін назвав «великим переломом». Більшістьселян хоч і скорилася, але такі не сприйняла колективізацію. Хоча селянин і дістав право вийти ізколгоспу, здійснити це на практиці було зовсім не просто. Все залежало відпозиції (а то й настрою) місцевого партійного уповноваженого.
Селянську землю об'єдналив одне колективне господарство, і той, хто залишав колгосп, не міг просто такзабрати назад свою частку. Замість цього йому виділяли нібито еквівалентнуділянку землі, але, як правило, десь на околиці, на значно гіршому грунті. Алехоча умови виходу були надзвичайно важкими, рідко коли самою тільки силоювдавалося втримувати рядового селянина в колгоспі. Місцеві активісти не відчувалипідтримки Москви, в той час як селяни постійно посилалися на статтю Сталіна ічинили опір тискові з боку місцевих властей. Коли ті робили спроби перешкодитиселянам вийти з колгоспу, часто доходило до відкритих конфліктів.
«Внутрішній паспорт» буловведено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості нетільки «куркулям», але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста,зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутнімипрацедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу.
Безглузді намаганняорганізувати колгоспи-гіганти породжували лише нові проблеми, як і раніше. Одиніз новостворених величезних колгоспів мав 45 тис. га земельних угідь. З цього,звичайно, нічого не вийшло. Його замінили такою ж штучною системою «квадратів»,кожен із яких сягав 1000 га. Всі ці нововведення зустрічалися селянами з повноюапатією або ворожістю, оскільки їхня думка при цьому повністю ігнорувалася.Подібні процеси відбувалися повсюдно, аж доки, врешті, в 1933 р. партія пішлана деякі поступки у цьому питанні.
Кінцевим результатомтакої дискримінаційної політики держави у відношенні до селянства, якепозбавлялося будь-яких економічних стимулів до праці, стало різке скорочення посівнихплощ у наступному році.
2.КУРКУЛЬСТВО
Метата форма боротьи з куркульським класом
Сталінська колективізаціяна селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідаціюцілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називаликуркулями. Сталін особисто проголосив політику «ліквідації куркульства яккласу». Мета боротьби радянської держави з куркулями: передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельнішихселянських господарств разом із землею й реманентом; вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції,які зберігалися в куркульських господарствах; ліквідаціянайзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й вважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури.
Формою боротьби ззаможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічнепограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав,репресії. Розкуркуленнявідбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи цетой, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, когозарахували до куркулів, поділяли на три категорії: активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненнюабо розстрілу; пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався врамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягалоконфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районівСРСР; лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опорурадянській владі. Певнаїх частина, щоб зберегти своє господарство, навітьготова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за територіїколективізації, надавши їм гірші землі.
Розкуркулення відбувалосяз грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів пропрацю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв: оренди землі; використаннянайманої робочої сили; приватного підприємництва на селі. Колирозкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням,ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборонуорендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах урайонах суцільної колективізації». Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару поукраїнському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.
Як звичайна зброя вборотьбі проти «класового ворога» вживалися послідовно запроваджувані нормихлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, «куркуль», середній заробітоккотрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачувавподатки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указвід 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарствомнорми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі завартість цієї норми. Така ось «правова» основа — вкупі з розкуркулюванням — аждо лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі… А несплачення штрафутягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців.
Разом з іншими видамипокарань часто застосовувалося «позбавлення виборчих прав». Селянин такиостерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу жзафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не мігпозбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна,позбавлення виборчого права «часто супроводжувалося відмовленням такій особі вжитлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо — засланням».
Усіх перелічених вищезаходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернутиселянство на сторону радянської влади, а з іншого — ізолювати «класовоговорога». Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партіїй у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби. В редакційній статті«Правда» від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив«засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами» йавтоматично розглядає будь-яку владу як ворожу.
Невдоволенняселян
Відносний спокій на селі,властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюднадходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опорувладі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численнінапади на партійних та інших активістів.
В Україні у згаданийперіод кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зрославчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців1929 р. вказують на організовані «куркулями» 1002 «терористичних акти» лише вцентральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справамизасудили 3281 особу, з них 1924 «куркулів» (31,2 %), 1896«середняків-підкуркульників», 296 «селян-незаможників», 67 «офіційних осіб».Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію «куркулів»прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певнийвисновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянськоївлади.
Влітку 1929 р. «тероризм»значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройногоопору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися дотакої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власногогосподарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритомустепу, в ярах і лісах). «Куркулі» переводили зерно на ім'я своїх родичів,продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям,які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки —держателі хліба — робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навітьколгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, йогопросто знищували.
Розправа над «куркулем»
Розправа над «куркулем» частково малана меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на«класового ворога» цілком закономірно впав основний тягар репресій.
В січні — лютому 1930 р.в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспамзагалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби,1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці йпшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогістьусуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскувалище в 1928—1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є Інше: в 1930 р.«розкуркулювали», по суті, вже бідняків.
З огляду на сказанепоказовою є вартість конфісковуваного у тогочасних «куркулів» майна. Наводиласяцифра в Ї70 млн крб (за новішими даними —400 мли), тобто на кожне одноосібнегосподарство припадало щось від 170 до 400 крб —90—210 доларів за тогочаснимофіційним обмінним курсом,— навіть якщо загальна вартість майна розкур-куленогоне перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує ЛевІн, навітькошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.
Селян особливоприголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під часнепу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. Зовсім уже парадоксально: доходи пересічного «куркуля» булинижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його якпредставника багатої верстви!
На основі класовогоаналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Цебуло тим більше згубним, що передбачало «ліквідацію» найпродуктивнішихвиробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщобільш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство якзагалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичнезнешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійнійполітиці. Те, що вислів «куркуль» почали вживати в значно ширшому значенні, ніжце передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджуєтакий висновок,— як і формальнезапровадження категорії «підкуркульник», котра навіть за сталінськимистандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою, під«куркулем» розуміли «носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можнавирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі».
На початок 1931 р. почалиофіційно визнавати, що колишні куркулі — свого часу класифіковані так за якоюсьіз численних ознак — уже не були такими. Сучасний радянський історик М. Гущинзазначає: «Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використаннянайманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо», аотже, «в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував своюкласову суть». Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, заякою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку «куркуль») протягомпевного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданіймарксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далізалишалася під підозрою,— мовляв, лише «маскує свою суть» — і несла своє тавромало не до скону.
Намірипартії щодо «куркульства»
Наміри партіїщодо «куркульства» набули певної форми в постанові, базованій на звітіпідкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на трикатегорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представниківпершої категорії — чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагатобільше — до 100 тис. чоловік.
Друга група (родинигосподарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір іКазахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані.Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретнаінструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхньогомайна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.
Представниківтретьої категорії («лояльних») належало частково експропріювати й переселити зколгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання — під урядовий контрольта із залученням до праці, в «трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах,для поліпшення якості земель» тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одногогектара на душу).
В одному із сіл, де налічувалося 1189родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому—31 із 120, ав третьому —90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села уВінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, здругого — 40 із 283, з третього—13 із 128.
Що ж до чисельностікожної з категорій розкуркулюва-них, то ми маємо цифри стосовно Західногорайону СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили допершої, 1307— до другої й 1297— до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 %місцевих «куркулів» та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чизаслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилисяболотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили такожвиконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вонипідлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозоюдепортації).
Указ від 3 лютого1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації заподання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин «до віддаленихмісцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування».
«Депортаціякуркулів»
Депортаціякуркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відстороненотрактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонівбула живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатисямісця свого заслання. Один «куркуль» із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її,його заарештували й розстріляли того самого вечора.
Людей похилого віку частопросто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так ісказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та «ми залишаємо дужестарих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянськоївлади».
Вищезгаданийподіл на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з нихуникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками,«лояльні куркулі» «так само опиралися колгоспам», а тому «виникла необхідністьтакож пересунути їх у віддалені райони». В перші тижні 1931 р. ще недепортованих українських «куркулів», які не виконали свої хлібозаготівельнінорми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі нна Нижньому Поволжі, в «другу хвилю ліквідації куркульства як класу. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із нихрозкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка 8 Київськомуокрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р.
Формально рішенняпро другу хвилю депортації «куркулів» ухвалили в лютому 1931 р. її підготувалиретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібитоприсвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємнуоперацію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише32 родини з 74, а решта втекли.
В цей час утеча булаєдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон,коли не більше, чоловік. «Правда» від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів,які «почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїхродичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою», їхзвинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він недістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу Із собою,— такийфакт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.
«Очищенняміст від куркулів»
Коли в селах розпочалисямасові повстання, провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни.Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немалородинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями абосокирами — й наражалися на кулі… Ще однією формою протесту виступалируйнування й підпали свого господарства Інколи припускається, що вигнання«куркулів» з їхньої землі мало принаймні якийсьекономічний сенс, бо ж вони, мовляв,поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завданьприскореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували нанових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибірузасланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і налісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села,на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокі-ших перешкод із бокувлади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село,щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на «очищення міст відкуркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів».
Розкуркулених недопускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція — ретельноперевіряти новобранців із метою виявлення «куркульських елементів», котрі«старалися проникнути в Червону армію.
Таким чином «куркулі» були приречені залишатися в селах ітам очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. «Правда»попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати есвіт заочі». Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціяхповідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркули-ли 400 тис. господарств, 353,4тис. залишилося, решта (200—250 тис.) була продана, а їхні власники подалися доміст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20— 25 % Із 1 млнгосподарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929—1932 рр.«саморозкуркулилисії» (тобто їхні держателі втекли із сіл).
Політбюро ЦК ВКП(б)визначало кількість розкуркулених у 5—6 мля чоловік, а отже, 1—1,2 млн втекли(принаймні на деякий час), а 4—4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо,мусили бути завищеними через розширення дефініції «куркульської» категорії йзапровадження категорії «підкуркульників», та і в цьому випадку числовеспіввідношення засланців і втікачів видається нам правильним.
На думкудисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає «значноприменшеною». По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., атривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ,згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників («норма» —12 тис.на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалосядепортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що цяприблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 ітравнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ післядругої хвилі.
Можливо, більш вірогідноює цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,— розкуркулення торкнулося «10 мільйонів» (хоч можна й нейняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй «великій масі були дуженепопулярними, і їх проганяли власні наймити»). У 1933 р. Сталін називав 15 %господарств передколективізаційного періоду «куркульськими та заможними».Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080.Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи ізпересічної чисельності родини в п'ять осіб,—19,38 млн чоловік. Від цього слідвідняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахункамирадянських авторів, нагадаємо, 20—25 % «куркулів» утекли до міст.
За офіційнимиповідомленнями, в 1929—1932 рр. колгоспам передали 15 млн га «куркульських»грунтів. У 1928 р. розмір «куркульського» господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10млн заслали,— за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізнішірозкуркулювальні акції). З огляду на те, ідо на початку 30-х років пересічнийрозмір «куркульського» господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище)мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом. За словами американськогопрофесора М. Левіна, «кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається врадянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ»,— цестосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще даніпо інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств з Узбекистані). На думку Левіна, фактично «10 млн осіб, якщо не більше, напевнодепортували», 10—11 млн вирахував інший західнийдослідник — С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.
Отже, навряд чи будеперебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн — за можливу.Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих"(передусім глав родин), кого розстріляли або «заслали на Соловки». Ми говорилипро 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці1929 р. (І далеко не самих лише«куркулі»»: за повідомленням «Правди» від 7 грудня 1929 р., напередодні водномуз округів — і за один тільки день — схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У «Вопросах истории КПСО (1975. № 5) розповідається: «В першій половині р, органирадянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.— Авт.) 96тис. осіб. То Були куркулі, білогвардійські офіцери,колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...» В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931 —1932 рр. Засудили100 «куркулів» разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як «близькі доних соціально та економічно».
Ті, що пішли дов'язниць або «трудових» таборів, зазнали лихої долі. їхню кількість неможливоточно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо:в 1931 — 1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Українідосягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936—1937 рр. більшість в'язнів становилиселяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р.,причому далеко не всі з них відносилися до «куркулів»).
Сільські нероби простохапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви… ДПУ звітувало продеяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонівпартійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їхфактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої.Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони». Одна «куркулька»вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала народини активістів, які крали «куркульський» одяг і віддавали їй перешивати.
VI з'їзд Рад у березні наступного рокувсе ще нарікав на «бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися зколгоспами»; побоювання середняків, що їх теж можуть роз-куркулити, зробило їху деяких випадках «противниками колективізації, радянської влади та всьогокурсу партії… і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля». Більше того: згідно із секретнимирапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли «негативне ставлення додепортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок.Партійні документи повідомляють про фабричних робітникїв-комуністів, які все щеволодіють землею в селах І заробляють у місті вдосталь грошей, щоб встатикуркулями». На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані зсільським господарством, і тому організація «дотримувалася куркульськогокурсу».
Як показують описаніісторії, доля «куркулів» складалася не однаково. Представників першої категорії— «упертих класових ворогів» — заарештовували взимку 1929— 1930 рр.Повідомляли,' що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70—ї 20чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУв Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювалиодного — двох...
Один «куркуль», у 1930 р.ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сімчоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20—83. Денний раціон становив 100—150 гглевкого чорного хліба. Щодня помирало до ЗО душ, і лікар завжди засвідчував«параліч серця».
В українському селіВеликі Солонці «усунули» 52 «куркулів», а їхніх жінок і дітей вивезли на возахдо піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальнийпартійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис.чоловік) у грудні 1929 р, розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок іпокинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погналипішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер навідстані близько 5 км — із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.
Дуже багатопомерло від холоду та голоду в перші роки», В сучасній радянській історіографіїпідтверджується: «Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати,брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень», табір усибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєр-ного) спочаткускладався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядилипиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювалив копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послализводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепердорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.
Режим, під яким жили цінещасні люди, визначався терміном «спеціальні поселення». Це не була формаув'язнення, однак за «спецпоселенцями» наглядали чекісти, ніякі цивільніструктури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ проколективізацію «куркулів» в місцях їхнього заслання, та це не змінилостановища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не моглиголосувати за своїх керівників,— просто «на чолі кооперативів стоялиуповноважені радянських органів, призначені цими органами», тобто співробітникиОДПУ.
За офіційними даними, 70тис. «куркульських» родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже влютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926—1939рр. «міське» населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис, ДалекогоСходу — на 487 тис, Вятки — на 536 тис. чоловік.
Більшість цього населеннястановили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецноселеннях.Статистика називає їх «міською» або «промисловою* робочою силою. На основіцифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількістьзасланців, класифікованих за категоріями «промислової» й аграрної робочої сили;це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.
Де б «куркулі» неперебували, вони мусили працювати, «Куркулям», які не могли виконувати важкуфізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вонипрацювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, якпрогодувати себе у важких умовах Півночі.
Згідно з ухвалоюпрезидії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про «поліпшення* постачанняхарчовими продуктами засланців, необхідно було «забезпечити, щоб уже в 1934 р.новоприбулі одержували хліб, городину та Інші продукти за рахунок власноговрожаю». Для цього передбачалосяруками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щобвикористати їх для вирощування сільгоспкультур.
Відомо, що «куркулі» булиосновною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилосяпрацювати на землі. Інших використовували як різноробів.
На початок 1935 р. понад600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні1931 р. було прийнято рішення «передати» 10 тис. куркульських родин урозпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. дляроботи на вугільних шахтах Печори.
З 50 тис.робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську,розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20—25тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризувалияк карних злочинців).
Один інженеррозповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількохвагонів з «куркулями». їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся йз іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних іцинкових рудниках в інших районах країни.
У селищіБагатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництвіпорту, одержуючи всього 250—300 г хліба в день; вони змушені були добуватидодаткову їжу, де тільки можна.
Прискоренаколективізація та її крах у січні– березні 1930 р.
Селянинові, якому вдалосяуникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися коріннізміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськимизасобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був «революцією,здійсненою згори» (хоча, як запевнялося, «безпосередньо підтримуваною знизу*селянами).
Суть колективізаціїфактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчимиприбічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення,звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. Втактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійногокерівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьбиза владу.
Плани тапрактичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковціінтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовленіреальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідниксхвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один ізних писав про «грунтовно підготовлену програму колективізації». Насправді такоїпрограми не існувало. По суті, як ми бачили, те, що Сталін та його найближчіприбічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію безбудь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутисядискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів),було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по сутітака: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивнеекономічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусиловласті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, аледальшому поступу шкодив «застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві».Становище, то склалося вкраїні, а такожзовнішньополітична обстановка вимагали прискореного розвитку промисловості тапроведення колективізації сільського господарства. Тим часом головногоперешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а «куркулі»були настроєні вороже. Лише шляхом «класової боротьби» проти останніх партіязмогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації тазнищити «класового ворога» (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано,оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим відкапіталістичного І т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тутбільш детально всі ці «аргументи»).
Подібна картина видаєтьсяпросто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якоїфактично не було) і переваги колективного сільського господарства впродуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатівколективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.
3.ГОЛОД 1932 – 1933 РР.
Планхлібозаготівель
Справжньою катастрофою дляукраїнського народу став голод 1932-1933 рр., у результаті якого вимерли цілірегіони. Історики навіть не можуть назвати більш-менш точну кількість людськихжертв Голодомору. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло відголоду 3,5-8 млн. осіб.
Сталінський «великийстрибок» дорого коштував Україні. Якщо протягом січня — листопада 1930 рокуселянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, то за відповіднийперіод 1931 року — 380 млн., з червня по жовтень 1932 року — 132 млн. пудів. Заперіод 1929-1932 рр. поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%,коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74% .
Невиконання планухлібозаготівель у Москві розглядали як саботаж, спрямований на зрив планівсоціалістичного будівництва (СРСР конче були потрібні валютні надходження захліб для потреб індустріалізації). Невиконання Україною хлібозаготівель пояснювали підривноюроботою класових ворогів. Й. Сталін наказав застосувати до України твердізаходи.
Липневудиректорію, що встановлювала норми заготівель зерна для України та ПівнічногоКавказу, уряд підсилив іншою директивою, від 7 серпня 1932 р., яка включалаправові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна.
Восени 1932 року вУкраїну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка перевелареспубліку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба булизалучені загони НКВС, армія комуністичних, радянських, комсомольських,профспілкових активістів. Зруйноване сталінськими експериментами українськесело змогло дати державі 89,5 млн. пудів збіжжя (протягом листопада 1932 — січня 1933 рр.) замість запланованих 131 млн. пудів. Комісія В. Молотова,підкоривши собі партійне й державне керівництво республіки, узяла на себенадзвичайну ініціативу — вилучити хліб за всяку ціну. Головним репресивнимзаходом стала реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фондуколгоспів. Повсюди запроваджувалася практика натуральних штрафів, якінакладалися на селян — боржників хлібозаготівель — м'ясом, картоплею та іншимисільгосппродуктами.
Як і під чассуцільної колективізації, розгорнулося змагання між різноманітними радянськимий партійними чиновниками за збільшення хлібозаготівель. У пошуках зерна партійні активістиобшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Залучаючи армію таНКВС, у селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси:картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампаніяфактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення селянського населення.
Реальністю сталінськоїреволюції став голод в українському селі (голодом були охоплені головнісільськогосподарські райони Радянського Союзу). Люди вмирали родинами, селами.Були зафіксовані страшні випадки людожерства й трупоїдства. Батьки, прагнучи врятуватидітей від годної смерті, везли їх у міста і там кидали вІ932-1933рр. в установах,лікарнях, на вулицях.
Хлібозаготівельнакампанія в Україні тривала навіть у лютому 1933 року, коли село масово гинуловід голодної смерті. Армійські підрозділи й частини НКВС блокували охопленіголодом райони, не даючи населенню можливості врятуватися втечею. Проти окремихвідчайдушних виступів селян безжально використовувалася радянська репресивнамашина.
«Законпро п’ять колосків». Масовий голод
Під часкульмінації голоду ЦВК і РНК СРСР прийняли закон «Про охорону майна державнихпідприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної)власності». Відповідно до цього закону, ухваленого 7 серпня 1932 року, закрадіжку колгоспного майна передбачалася «найвища міра соціального захисту» —розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10років. Амністія в такихвипадках не передбачалася. Сучасники назвали цей драконівський акт «законом проп'ять колосків». У грудні 1932 року в СРСР була запроваджена система внутрішніхпаспортів, але тільки для населення міст і новобудов. Селяни своїмбезпаспортним статусом примусово прив'язувалися до землі, як це було до реформи1861 року в Російській імперії.
У січні 1933 року масовийголод набув нечуваних масштабів. Проте з трибуни об'єднаного пленуму ЦК і ЦККВКП(б) Й. Сталін заявив: «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальнестановище робітників і селян поліпшується в нас рік у рік. У цьому можутьсумніватися хіба що закляті вороги радянської влади». Кремлівський диктаторставився до Голодомору як нереального явища. Коли секретар ЦК КПУ Р. Тереховзвернувся до Й. Сталіна по допомогу, той поспішно заявив: «Нам говорили, що ви,товаришу Терехов, добрий оратор. Але виявилося, що ви й добрий байкар. Склаликазку про голод, думали нас залякати — не вийде! Чи не краще Вам залишитипосаду секретаря ЦК КПУ й Харківського обкому та піти в дитячі письменники?Будете там писати, а дурні будуть їх читати».
У зв'язку з тим, щоРадянський Союз не визнавав факту голоду, міжнародна допомога йому ненадавалася.
У 1933 роціКремль, намагаючись уникнути катастрофи, вимушений був відмовитися відприскорених темпів індустріалізації й від підвищеного тиску на селян. Під час весняної посівної кампаніїколгоспам була виділена продовольча позичка для годування тих, хто працював угромадському господарстві. Як писав С. Ко-сіор у листі до Й. Сталіна, —колгоспників так навчили «уму-розуму». Колгоспи поступово стали виходити зкризи.
У кінці ЗО-х рр. сільськегосподарство України вийшло на рівень, який існував до початку колективізації.Колгоспний лад перетворився на один з механізмів командно-бюрократичноїекономіки й авторитарного режиму. Насильницька колективізація, розкуркулення,Голодомор мали для України непередбачувані наслідки. У всі наступні роки СРСР іРадянська Україна відчували на собі страхітливий тягар минулого, вони так і незмогли ліквідувати продовольчий дефіцит, забезпечити народ повноціннимхарчуванням.
Голодомор ставнаціональною катастрофою. За різними даними, голодною сиертю померли від 3,5 до12 млн чоловік.
ЗаконУкраїни «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні»
28 листопада 2006року Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932 – 1933 років вУкраїні».
Органи державноївлади та органи місцевого самоврядування відповідн до своїх повноважень зобов’язані:
¾ Братиучасть у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення тазбереження національної пам’ятіукраїнського народу.
¾ Сприятиконсолідації та розвитку української нації.
¾ Уживатизаходів з увічнення пам’яті жертв та постраждалих відголодомору в Україні.
¾ Забезпечуватив установленому порядку доступ наукових та громадських установ та організацій,учених, окремих громадян, які досліджують проблеми голдомору 1932 – 1933 рр. вУкраїні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів із питань, щостосуються голдомору.
Закон визначає,що голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні є геноцидом українського народу.
Держава заперечуеумови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’ті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. вУкраїні на основі відповідної загальнодержавної програми.
Прийняття цьогозакону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичноїсправедливості до тих, хто став жертвою стаінського режиму. Визнання голодоморув Україні геноцидом українського народу було визнано і багатьма країнами світу.