Міністерствоосвіти і науки України
Запорізькийдержавний університет
Юридичнийфакультет
Курсоваробота на тему
Система міжнародного приватного права
Запоріжжя 2008
/>/>Реферат
Курсова робота: 34 с., 15 джерел.
Об’єкт дослідження — міжнароднеприватне право
Мета роботи — дослідити системуміжнародного приватного права
Метод дослідження: структурний тапорівняльний аналіз.
В роботі розгладалися питання системиміжнародного приватного права та її частини.
МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО, СИСТЕМА,ДЕРЖАВА, ”ІНОЗЕМНИЙ ЕЛЕМЕНТ”.
Зміст
Вступ
1Поняття системи міжнародного приватного права
2Загальна частина міжнародного приватного права
2.1Поняття, предмет та зміст міжнародного приватного права, його джерела
2.2Вчення про колізійні та матеріально-правові норми
2.3Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватномуправі
2.4Правові режими, що надають іноземцям для реалізаціїїхніх прав та обов’язків
2.5Правове становище юридичних осіб
2.6Держава як суб’єкт міжнародного приватного права
3Особлива частина
3.1Право власності
3.2Зобов’язання із заподіяння шкоди
3.3Регулювання шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві
3.4Регулювання трудових відносин в міжнародномуприватному праві
3.5Міжнародний цивільний процес
Загальнівисновки
Використаналітература
/>/>/>/>/>/>/>Вступ
ЗдобуттяУкраїною незалежності спонукало її до активності у всіх сферах суспільного життя.Зросла міграція населення, набули нових перспектив зовнішньоекономічні зв’язки.Але нормативна база України ще недостатньо стабільна та всебічна урегламентації відносин з ”іноземним елементом”. Договірні відносини України ззарубіжними державами поки що потребують аналізу та з’ясування. Узагальненняправотворчого та правозастосовчого досвіду нашої та інших держав допоможезрозуміти зміст міжнародних приватно-правових відносин, тенденції їх розвитку,вирізнити характерні риси правових систем сучасності, акцентувати на основнихджерелах їхнього приватного права. Відтак глибше усвідомлюється цивільно-правовийстатус держави, громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства,суб’єктів господарської діяльності, створених відповідно до законодавстваУкраїни або законодавства, відмінного від цього.
Перспективирозвитку зв’язків з іншими правовими системами потребують як аналізутеоретичних джерел, напрацьованих дотепер. Тому є необхідність у науковихдослідженнях різних аспектів міжнародного приватного права.
Цякурсова робота буде присвячена вивченню питання системи міжнародного приватногоправа.
1 Поняття системи міжнародного приватного права
Міжнароднеприватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсута як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на дві частини:Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які мають методологічнезначення для міжнародного приватного права в цілому, а саме:
— поняття, система та змістміжнародного приватного права, його джерела, методи регулювання;
— вчення про колізійні таматеріально-правові норми;
— правові режими (національний,найбільшого сприяння та ін.);
— взаємність, реторсія, іншізагальні положення щодо суб’єктів міжнародного приватного права.
Особливачастина охоплює:
— право власності;
— зобов’язальне право;
— зобов’язання з правопорушень;
— авторське, винахідницьке,патентне, сімейне, спадкове право;
— трудові відносини;
— міжнародний цивільний процес.
СистемаЗагальної та Особливої частини є відносно стабільною. відносність полягає утому, що внаслідок суспільного розвитку з’являється необхідність звернутибільше уваги на правову регламентацію зовнішньоекономічних відносин,інвестиційної діяльності, перевезень, нових сфер господарювання, зокремакомерціалізації космічної діяльності, створення нових технічних засобів урізних сферах зв’язку, (наприклад, застосування системи ”Інтернет” укомп’ютерному спілкуванні).
Системаміжнародного приватного права як правничої науки майже збігається із системоюнавчального курсу. Крім того, ця правнича наука:
1) охоплює питання історичногорозвитку доктрини права, її концепцій;
2) визначає підходи, способирозв’язання проблем міжнародного приватного права.
Цесприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення,визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна; визнанню імунітету ит.д.
2 Загальна частина міжнародного приватного права2.1 Поняття, предмет та зміст міжнародного приватногоправа, його джерела
У кожній державі найважливішим регулятором суспільнихвідносин є право. Це система юридичних норм, що:
—фіксують певні відносини;
— охороняють загальнообов’язковіправила поведінки;
— закріплюють права та обов’язкисторін.
Усукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають внутрішньодержавну(національну) систему права. Вона спрямована на врегулювання певного коласуспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правовінорми у певній формі. Відомо, що таких національних систем у сучасному світіналічується більше двохсот. Часто між ними виникають відносини, що викликаютьчимало взаємних прав та обов’язків. Тому розвиток економіки, політики,культури, засобів комунікації, транспорту тощо вимагають правового оформленнятакого типу відносин як міжнародні. Останні умовно можна поділити на дві великігрупи: міждержавні та не міждержавні. Перша група становить сферу міжнародногопублічного права, друга є предметом регулювання міжнародного приватного права.
Нормиміжнародного приватного права застосовуються для так званого міжнародногоспілкування. Національне право та міжнародне публічне право, незважаючи на своюсамостійність, у ряді випадків взаємодіють, утворюючи полі системний комплекснорм міжнародного приватного права. Водночас, норми цих двох правових систем неполишають меж останніх, хоч і регулюють, з одного боку, міжнародні, а з іншого— невладні відносини, майнові та немайнові, що мають цивілістичну природу і виникаютьу сфері міжнародного спілкування. Поділяючись на матеріально-правові, (такі, щорегулюють конкретне право відношення) та колізійні норми (такі, що відсилаютьдо законодавства іншої держави), вони створюють певний комплекс у кожнійправовій системі.
Інодікажуть, що міжнародне приватне право — це право колізійне. Наявність колізійнихнорм становить особливість міжнародного приватного права. Якматеріально-правові, так і колізійні норми можуть міститись у національнихджерелах права, міжнародних угодах.
Суб’єктамивідносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичніособи, іноді — держави. Специфікою відносин є наявність ”іноземного елементу”.Під ”іноземним елементом” розуміють:
1) суб’єкт, який має іноземнуналежність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб;”національність” — щодо юридичних осіб);
2) об’єкт, який знаходиться натериторії іноземної держави;
3) юридичний факт, що мав чи маємісце за кордоном.
Досфери міжнародного приватного права належать питання цивільно право- тадієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її імунітету;відносин по зовнішньоторговельних угодах; прав авторів на твори, видані закордоном; трудоправового та соціального статусу осіб, які знаходяться натериторії іноземної держави, працювали на такій території тощо.
Регулюючивказані та інші відносини, норми міжнародного приватного права утворюютьсистему, яка відображає упорядковану сукупність норм національного права.
Отак,міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих нарегулювання міжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданнямміжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічногозахисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового просторущодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, якіналежать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем.
Підджерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема,форми, в яких знаходить вираження правова наука. Міжнародного приватному правувідомі чотири форми джерел:
1) внутрішнє законодавство;
2) міжнародні угоди;
3) міжнародні й торговельнізвичаї;
4) судова та арбітражна практика.
Наявністьміжнародних угод та звичаїв є особливістю права цієї галузі. Тому можнанебезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права.Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди таміжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремихдержав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства.Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предметарегулювання — цивільно-правові відносини з ”іноземним елементом”. Згаданавластивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, уконституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридичнасила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а такожміжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їхрівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціяхФРН, Італії, Франції та ін.
Уконституції України вказано, що юридична сила норм національного законодавствамає найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинніміжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана ВерховноюРадою України, є частиною національного законодавства України.
Вирішенняпитання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права єважливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різнихправових системах неоднакова. При цьому часто до певного право відношенняможуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.2.2 Вчення про колізійні та матеріально-правові норми
Правовийметод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів на певну групувідносин. У міжнародному приватному праві це питання чи не найменш вивчене. Дляміжнародного приватного права характерним є цивільно-правовий метод, що виражаєправову природу цієї галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з ”іноземнимелементом” застосовується два юридично-технічні методи: колізійний таматеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму джерел міжнародногоприватного права, тобто національно-правових і міжнародно-правових.
Колізійнийметод є необхідним для регулювання цивільно-правових відносин, регламентаціяяких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права.Виникнувши наприкінці середніх веків, колізійний метод став похідним відколізії статутів, які діяли на певних територіях. Згодом виникло колізійнеправо. Застосування колізійного права в міжнародному приватному правівідбувається частіш, ніж у інших; але водночас навряд чи правильно вважати, щоколізійний метод є специфічним і притаманним лише саме цій галузі права.
Отже,потреба в застосуванні колізійного методу може виникати як у випадкунеідентічності законодавства різних правових систем з одного і того ж питання,так і у випадку їх абсолютної схожості.
Дляміжнародного приватного права значення мають не тільки будь-які колізії, атільки ті, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародніколізії). Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійноне врегульовує правовідносин з ”іноземним елементом”. Її існування має сенс заумови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що по сутірегулює правовідносини у міжнародному приватному праві. Наявністьматеріально-правових відносин свідчить про існування поряд із колізійнимматеріально-правового методу регулювання вказаних правовідносин.
Змістцього поняття полягає в тому, що правовідносини регулюються безпосередньоюридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи. В доктрині тапрактиці держав існують розходження у розумінні змісту матеріально-правовогометоду. Вони виникають через неоднозначність того, які саме матеріально-правовінорми належать до сфери міжнародного приватного права.
Вочевидь,визначаючи коло матеріально-правових норм, які входять до складу міжнародногоприватного права, слід враховувати:
а)характер відносин, що регулюють ці норми;
б)специфіку правового регулювання у сфері міжнародного приватного права.
Томудо матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві належать:
1)уніфіковані норми міжнародній договорів;
2)норми національного законодавства, які регулюють правовідносини з ”іноземнимелементом”;
3)міжнародні й торговельні звичаї;
4)судова та арбітражна практика (в державах, де вона визнається джерелом права).
Матеріально-правовінорми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількомасуб’єктами права для безпосереднього регулювання правовідносин, що частовиникають у практиці міжнародного приватного права. Здебільшогоматеріально-правовій метод застосовується за укладення угод з питаньавторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічнихвідносин, деяких інших. міжнародні й торговельні звичаї, судова та арбітражнапрактика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вониїх визнають.
Використанняматеріально-правового методу в регулювання відносин у міжнародному приватномуправі має переваги перед колізійним. Вони полягають у тому, що, по-перше, цейметод створює значно більшу визначеність для учасників правовідносин, оскількидля них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфікованіматеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовомурегулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненнюпрогалин, які утворюються з використанням виключно матеріально-правових норм.Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізаціїправ та обов’язків суб’єктів правовідносин.
2.3 Правові засади регулювання статусу фізичних осіб уміжнародному приватному праві
Середсуб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинахзаймають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітними. Удоктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття ”іноземці”.Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття:”іноземний громадянин”, ”особа без громадянства” (апатрид), ”особа з кількомагромадянствами” (біпатрид).
Кожнадержава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто,враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те,яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянстваособи закріплені в Європейської конвенції про громадянство. Україні поки що непідписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що неє громадянином цієї держави, превалює у більшості держав.
Сукупністьправ, свобод та обов’язків іноземців у державі перебування, що гарантуєтьсянею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві частозалежить від:
1)виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи безгромадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);
2)терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);
3)мети перебування у державі (виконання службових обов’язків, підприємницькадіяльність; виконання певної роботи, стажування, лікування, знаходження уприватних справах тощо);
4)притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних іконсульських установ).
Статусфізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди підпорядковуєтьсязаконодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальнимзаконам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. Наіноземних громадян може поширюватися і дія законодавства держави їхньогогромадянства, на осіб без громадянства — законодавство держави їхньогопостійного місця проживання.
Кожнадержава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватисязагальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державамиобов’язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у Статуті ООН; Загальноїдекларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичніправа, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р;Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р, деяких інших. Так, принципубезумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства,статі тощо у відносинах, що належать до міжнародно-правових, прагнутьдотримуватися усі держави.
Крімзагальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців,під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана враховувати спеціальніправові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них, належить,зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування.
Іноземцімають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання(місцеперебування) у якій вони мають. Крім того, кожна людина, хоч би де вона перебувала,має право на визнання її правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватися уконституціях держав чи в інших нормативних актах.
Принципсвободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у ст. 13Загальної декларації прав людини та іншими правовими документами.
2.4 Правові режими, що надають іноземцям для реалізаціїїхніх прав та обов’язків
Іноземнігромадяни та особи без громадянства, перебуваючи у гетерогенній для нихдержави, мають певний обсяг прав та обов’язків. Цей обсяг залежить від режимуїх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнароднимидоговорами. Відомо декілька видів правових режимів реалізації прав таобов’язків.
Найпоширенішимє національний правовий режим. Він означає, що іноземці користуються майже тимобсягом прав і мають майже ті ж обов’язки, що і громадяни свої держави.Зазначений принцип закріплений, зокрема, у Конвенції про правовий статус біженцівта Конвенції про правовий статус осіб без громадянства. Але повного зрівнянняправ та обов’язків іноземців з власними громадянами не допускається. Тобто термін”національний режим” є певною мірою умовним.
Іноземець,який перебуває на території певної держави, підпорядковується її законодавствута юрисдикції. Він не може вимагати надання йому окремих прав, які хоч іпередбачені нормативно-правовими актами держави його громадянства, доміциліютощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Наприклад, сферішлюбно-сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визнаються тількимоногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамногошлюбу тільки на тій підставі, що його ”власне” законодавство передбачаєможливість такого шлюбу. Іноземець не може намагати надання йому у власністьземлі тільки тому, що за його ”власним” законодавством він може стати власникомземлі у своїй державі.
Обсягправ та обов’язків іноземців не є усталений. Він може біти змінений внаслідокнабуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміничи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі напостійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов’язків може збільшитисявнаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод чизменшитися через застосування реторсії.
Іноземцяму державі перебування для здійснення їхніх прав і обов’язків може бути наданийрежим найбільшого сприяння. Тобто, ці особи мають права, якими користуються чибудуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, щоюридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчастіше вказанийвид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшогосприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшогосприяння, запровадженого для здійснення правосуб’єктності, можуть органи,визначені у законодавстві держав та міжнародних угодах.
Наздійснення прав та обов’язків іноземцями може поширюватися спеціальний режим.Його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді вінвизначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад,щодо здійснення правосуб’єктності у вільних економічних зонах, стосовноінвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.
Сьогоднів науковій літературі, законодавстві держав та міжнародних договорів всечастіше вказується на застосування недискримінаційного режиму щодо здійсненняправ та обов’язків осіб. Цей вид режиму не потребує обов’язкового договірногооформлення. Він означає, що суботам іноземного права притаманні загальніправила поведінки. недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад,щодо надання суб’єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного видудіяльності.
КонституціяУкраїни проголошує принцип національного режиму щодо сприяння прав, свобод іобов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства,які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самимиправами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяниУкраїни — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнароднимидоговорами України.
2.5 Правове становище юридичних осіб
Юридичніособи є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Ними вважаютьсяпідприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавствапевної держави. Особистий статут юридичної особи означає її правове становище,зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок їїстворення та припинення існування; структуру; управління нею; поширення певноговиду правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізаціюліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Для визначення статутуюридичної особи необхідно встановити її ”національність”, тобто державну належністьта її особистий закон. ”Національність” особи визначається за різнимипринципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення(заснування) юридичної особи. Так, цей принцип застосовується і в Україні.
Місцезнаходження юридичної особи вважається місцезнаходження постійно діючого органуюридичної особи.
Удеяких правових системах, як-от у США, ”національність” юридичної особи можевизначатися водночас кількома принципами. Один з них застосовується до питаньвідповідальності юридичної особи, інші — до підсудності, ще інші — до оподаткування.
Другимкритерієм, який переважно використовується у державах ”сім’ї контингентногоправа”, є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається такожформулювання — місцезнаходження її органу управління.
Уміжнародному приватному праві для визначення національності використовуєтьсятакож принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності(громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правовоїсистеми. Останній, виникнувши на початку ХХ ст., набув поширення в серединістоліття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріївдля визначення ”національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення,реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійсненнядіяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання,скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.
2.6 Держава як суб’єкт міжнародного приватного права
Держававступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток тарозвиток суспільства в цілому. По-перше такі, що регулюються нормамиміжнародного публічного права, виникають між державами, державою таміжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютнихвідносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічногоспівробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, якірегулюються нормами міжнародному приватному праві і виникають за участюдержави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарськихорганізацій, фізичних осіб – з іншого.
Длярозмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має таобставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, щоукладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися акторміжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.
Яксуб’єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини зприводу отримання майна до договором дарування, у спадок за заповітом чи зазаконом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу іншихсуб’єктів права. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають ізпродажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною вконцесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудженнябудівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна,їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасникомспільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-якийінший суб’єкт міжнародного приватного права.
Увсіх правовідносинах від імені держави, як суб’єкта міжнародного приватногоправа, діють уповноважені нею суб’єкти: наприклад, уряд, закордонніпредставництва, окремі службові або посадові особи.
3 Особлива частина3.1 Право власності
Укожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Йогорегламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількістьскладають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічнихправ і обов’язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція”Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічногоспівробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містятьміжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу вереддоговорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння івзаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританію,Вірменію, Ізраїлем, Литвою, Польщею, США, Францією, ФРН та іншими державами.
Питаннявласності регулюють і інші договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. булопідписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємневизнання прав та регулювання відносин власності.
Питаннявласності врегульоване у консульських конвенціях. відповідно до Конвенції ООН зморського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, якіперебувають лише на некомерційній державній службі. Проблеми, пов’язані звласністю, вирішуються й іншими договорами.
Зазаконодавством України право власності — це врегульоване законом суспільнівідносини щодо володіння, користування й розпорядження майном (ст. 2 Закону”Про власність”, ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати відносини щодоволодіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм,можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та державаУкраїна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації,громадяни іноземних держав та особи без громадянства.
Своєючергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватисята розпоряджатися майном, що належить їх та знаходиться за кордоном у повномуобсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.
Визначальниму формуванні колізійних норм стосовно права власності майже в усіх державах єподіл майна (речей) на рухоме та нерухоме. Стосовно нерухомого майназаконодавство, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власностірегулюються законом місцезнаходження речі. Питання колізійного регулюванняправового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортнихзасобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив’язку зозакону місцезнаходженні речі. Окрім зазначеної колізійної прив’язки, можутьзастосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника.
Узаконодавстві багатьох держав (РФ, Швейцарія та ін.) колізійне регулюванняправа власності пов’язане х інститутом набувальної давності, зміст якогополягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна,але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння циммайном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на цемайно.
Низкаспеціальних колізійних прив’язок застосовується до особливих випадків,наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих,що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване допереходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 19568 р. вирішуються питання,пов’язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae,а з огляду на зобов’язальний статут, себто право, застосовуване дозовнішньоторговельної угоди сторін.3.2 Зобов’язання із заподіяння шкоди
Деліктнимзобов’язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з ”іноземнимелементом”, зміст якого полягає у праві чи обов’язку потерпілої особи вимагатив межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсаціїпорушених прав особою, що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому(делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовамивиникнення зобов’язань з делікту є:
1)заподіяння шкоди особі чи майну;
2)протиправність діяння;
3)причинний зв’язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою;
4)вина делінквента.
Інодівідповідальність за делікт може настати за меншої кількості умов.
Длявідшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновленняпопереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошовукомпенсацією; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, якунеможливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростування інформації. Убільшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Визначення розмірузбитків часто є досить складним процесом.
У”сім’ї загального права” крім поняття ”майнова шкода” відоме ще таке, як”номінальна шкода”, яке використовується судом у випадках, коли позивач незазнав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують винувідповідача, суд може присудити з нього винагороду ”у вигляді покарання” чи”для прикладу”. У державах ”сім’ї загального права” суди уникають розглядатипитання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов’язано звикористанням достатньо складних методик розрахунків розміру відшкодування.
Усистемі мусульманського права відшкодовується шкода, заподіяна майну та особі,прямі збитки ц упущена вигода. Для зобов’язань, що виникають із деліктів, ційсистемі права відомою є майбутня шкода. За національною правовою системоюЯпонії шкода також поділяється на майнову та матеріальну. Відшкодовується прямашкода й упущена вигода.
Наступноюумовою виникнення зобов’язань з делікту є протиправність діяння. Чималоправових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом,відповідно до якого обов’язок відшкодувати шкоду виникає у випадку, якщосуб’єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди.
Причиннийзв’язок як умову виникнення деліктного зобов’язання визнають усі національніправові системи.
Винау більшості правових систем вважається суб’єктивною умовою деліктногозобов’язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінкита її результатів.3.3 Регулювання шлюбно-сімейних відносин в міжнародномуприватному праві
Дляміжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участюіноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, звикористанням іноземного законодавства. Для визначення правового статусу осібзастосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотриманняматеріальних і моральних умов, то колізійні прив’язки визначають їхній зміст.Колізійні принципи можуть міститись як у національному законодавстві, так іміжнародних договорах. Важливе значення має також визнання чи невизнання існуючогошлюбу.
Доматеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосовується особистий законосіб, які одружуються, а до форми шлюбу — закон місця його реєстрації.Особистим може бути закон громадянства або ж закон доміцилію, застосовуванийправовими державами ”сім’ї загального права”. У цих державах передбачається, щошлюб повинен бути дійсним за законом держави, де подружжя бажає вибратидоміцилій сім’є, припускаючи, що таким буде доміцилій нареченого на моментреєстрації шлюбу.
Праворізних держав може містити застереження щодо використання колізійних прив’язок.Так, законодавство Франції вимагає дотримання положень закону Франції пропублічний порядок щодо матеріальних умов оформлення шлюбу в разі відсилання доіноземної правової системи. Закон ФРН із міжнародного приватного права вказуєна можливість застосування відсилань: зворотного та до закону третьої держави.Застереження часто роблять і щодо форми шлюбу, оскільки поняття ”форма шлюбу”не має однакового трактування у праві різних держав. Тому, наприклад, узаконодавстві може ставитися вимога про те, що визнається форма шлюбу в разідотримання законодавства держави громадянства, доміцилію особи або місцяреєстрації шлюбу.
Оскількиматеріально-правові норми держав стосовно укладання шлюбу, його розірвання,призначення аліментів внаслідок розлучення та роздільного проживання подружжя,стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов’язань на користьдітей і інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, яківирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Дляшлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, аколізійних.
3.4 Регулювання трудових відносин в міжнародному приватномуправі
Міждержавнаміграція працівників, тимчасові відрядження за кордон, виконання робіт нафіксованих морських устаткуваннях із видобування корисних копалин, переміщенняпрацівників транспорту територіями різних держав, виконання представницькихфункцій, зайняття підприємницькою діяльністю в інших державах привели донеобхідності врегулювати трудові відносини з ”іноземним елементом”.
Джереламирегулювання трудових відносин з ”іноземним елементом” є:
— національне законодавство;
— міжнародні акти;
— звичаєве право, судовапрактика, правова наука;
— трудові договори (контракти),колективні договори;
— інші угоди.
Усистемі колізійних норм, які використовуються для регулювання трудових відносинз ”іноземним елементом”, переважними є ті, що призначені саме для цих відносин:закон державі місця роботи; закон держави, з якої відряджено працівника та ін.Але оскільки трудові відносини у деяких правових відносинах у деяких правовихсистемах регулюють ще й норми цивільного права, то застосовуються прив’язки,притаманні регулюванню цивільно-правових угод, зокрема закон автономної волі.Колізійні прив’язки можуть вказувати на право, яке відлягає застосуванню допевних трудових відносин; форми контракту; суб’єктів трудового правовідношення.
Якосновні у правових системах переважно використовуються відсилання до законумісця укладення трудового договору, місця виконання роботи, спільного місцязнаходження сторін, спільного громадянства.
Длярегулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт увідрядженні чи на територіях кількох держав, переведення на роботу в іншукраїну тощо застосовують додаткові колізійні прив’язки. Ними є, наприклад,відсилання до закону держави в яку направлено працівника у відрядженні, натериторії якої востаннє виконувалася робота.
Сутьпринципу автономної волі полягає в тому, що свобода вибору законодавства длярегулювання вказаних відносин не повинна позбавляти працівника захисту,надаваного йому імперативними нормами того закону, що був би застосований завідсутності вибору.3.5 Міжнародний цивільний процес
Уюридичній науці під так званим міжнародним цивільним процесом прийнято розумітисукупність питань процесуального характеру, пов’язаних із захистом правіноземців та іноземних підприємств і організацій у суді чи арбітражі.Використовуючи термін ”міжнародний цивільний процес”, пам’ятають про йогоумовність. Поняття ”міжнародний цивільний процес” сформувалося внаслідок історичногорозвитку міжнародного приватного права, тобто з часу виникнення конфліктів міжзаконами іноземних правових систем.
Стосовномісця міжнародного цивільного процесу в системі права у колишній радянськійдоктрині стверджувалося, що усі проблеми міжнародного цивільного процесуналежать до цивільного процесу як галузі права, яка регулює діяльність органівюстиції з цивільних справ. Міжнародний цивільний процес, з оглядом на джерела іспособи регулювання, не вважався галуззю права. Існувала точка зору, відповіднодо якої міжнародне приватне право, як особлива галузь права спрямована нарегулювання відносин з ”іноземним елементом”, не охоплює процесуальних норм (Л.Лунц, Н. Малишева). Водночас у літературі зазначалося, що питання міжнародногоправа як до галузі правничої науки, кожне з таких питань тісно пов’язане ззастосуванням законодавства певної держави, тобто з проблемами колізії законівабо з цивільною право- та дієздатністю особи [15].
Усучасній правничій науці України стверджується, що хоч питання міжнародногоцивільного процесу охоплені складом міжнародного приватного права як такі, щомають тісний зв’язок з правовим регулюванням приватних правових відносин(цивільних, сімейних, трудових) з ”іноземним елементом”, однак цим ігноруєтьсянаукова основа виділення галузей права за предметом їх правового регулювання.На думку М. Штефана, питання цивільного судочинства з ”іноземним елементом” єскладовою частиною цивільного процесуального права України [14, 351].
З’ясуваннязмісту міжнародного цивільного процесу залежить, зокрема, від визначення колаорганів, уповноважених захищати суб’єктивні цивільні права шляхом розгляду тавирішення цивільних справ. Захистом суб’єктивних цивільних прав, крім суду,займаються й інші юрисдикційні органи: арбітраж, нотаріат, третейські суди,профспілкові та інші державні органи, а у випадках, окремо передбаченихзаконом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6Цивільного кодексу України). Сьогодні відповідно до ст. 124 Конституції Українисудочинства в Україні здійснюють Конституційний суд та суди загальноїюрисдикції. Це не усуває можливості захисту прав та інтересів суб’єктів праваіншими органами.
Увітчизняній доктрині традиційною вважалася точка зору, відповідно до якоїцивільне процесуальне законодавство складає система норм, що регулюють порядокпровадження в суді цивільних справ, і, відповідно, до джерел цієї галузі праваналежать акти, які мають норми при цивільне судочинство. Поширеною стала такожточка зору про процесуальний характер форм діяльності юрисдикційних органів,які здійснюють захист цивільних прав [14, 357]. Її підтримували представники галузевихнаук, наприклад, І. Побірченко щодо провадження в арбітражі. Сьогоднідебатується питання про можливість зближення судової влади, уніфікацію судовоїсистеми, а також створення єдиного процесуального порядку та інших спорів.
Судирізних держав застосовують власне національне цивільне процесуальне праворозглядаючи цивільні справи з ”іноземним елементом”. При цьому не маютьзначення причини його застосування. До цього може зобов’язувати, наприклад,закон суду. Стверджують, що власний національний закон застосовують тому, що уцивільних процесуальних питаннях немає місця для колізійних проблем таприв’язок до іноземного права.
Всудах України з питань, які є процесуальними, іноземний закон, як правило, незастосовують. У виняткових випадках все ж виникає потреба у такомузастосуванні. Це викликає об’єктивні труднощі, адже суди та заінтересованіособи не завжди можуть досконало оволодіти тонкощами іноземної процесуальноїпроцедури. Наприклад, порядок встановлення фактів, які мають значення длясправи, складає предмет значної за обсягом процесуальної процедури.
Щедонедавна питання про застосування іноземного права не мали такого поширення,як сьогодні. Тому висловлювалися різні думки стосовно колізійних прив’язок доіноземного законодавства. Відповідно до однієї з них всі норми іноземногопроцесуального права слід розглядати як питання права, що застосовуються так,як вони були б застосовані у іноземному суді [4]. Проте більшість правників вважають, що іноземніпроцесуальні правила навряд чи можуть застосовуватися вітчизняними судами. Аджеміжнародне приватне право не поширює на норми міжнародного цивільного процесусвої принципи та базові поняття.
Інодівиникає питання про вибір процесуальних норм органами, які вирішують приватно—правовіспори, в той час, як вони створювалися для вирішення публічно-правових спорів.Юридичну природу та компенсацію цих судів визначають акти, на підставі якихвони виникли.
Судита інші органи, створені відповідно до національного законодавства чиміжнародних угод, все ж можуть застосовувати іноземні процесуальні закони іправила про порядок вирішення спорів. Наприклад, Європейська конвенція прозовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. ІV, п. 1, в, ііі)та регламенти міжнародних арбітражних судів дозволяють сторонам обиративнутрішній регламент, яким повинні керуватися судді, вирішувати спори.
Міжнароднийарбітраж має право застосовувати уніфіковані процесуальні правила міжнародногоарбітражу, у т.ч. арбітражних регламентів, ЮНСІТРАЛ та Міжнародного арбітражу звирішення інвестиційних спорів. Загальні правила про такий арбітраж, а такожпроцедуру провадження ним конкретних спорів закріплено у багатосторонній угоді проінвестиції, розробленій у рамках Організації економічного співробітництва тарозвитку, до якої може приєднатися будь-яка держава. Навіть не член цієї організації.
Застосуваннячи врахування іноземних процесуальних законів і правил про порядок вирішенняспорів посилиться, враховуючи, по-перше, вступ України до Ради Європи тазобов’язання у зв’язку з цим реформувати цивільне процесуальне законодавство йсистему судів відповідно до стандартів цієї спільноти; по-друге, ратифікаціюУкраїною Угоди про партнерство й співробітництво з Європейським Союзом (чиннадля України з 1 березня 1998р.), яка зумовлює також відповідні реформи. УказПрезидента України ”Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄвропейськогоСоюзу” від 11 червня 1998 р. передбачив основні напрями адаптації законодавстваУкраїни до законодавства ЄС та правове забезпечення цього права. Отже, Україниприйняла рішення про уніфікацію права. Але це зовсім не означає обов’язковівідмови від власної правової системи з певними усталеними традиціями. Адженавіть у Європейському Союзі з його високим рівнем гармонізації праванаціональні правові системи держав-учасниць зберігають самостійність. Зазначенізобов’язання України свідчать про можливість співпраці з іншими державами. Збоку України ці зобов’язання є підтвердженням тенденції до співпраці державстосовно узгодженого розвитку правових норм.
Успівпраці по удосконаленню цивільних процесуальних норм беруть участьміжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад 25.Основна метаїх діяльності — уніфікація норм права. Цей процес може відбуватися або у межахміжнародної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація маєбагатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації,вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави— члена організації є норма, причиною чи передумовою прийняття якої став актміжнародної організації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає,що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.
Середорганізацій, які займаються уніфікацією цивільних процесуальних норм, щорегулюють судочинство з ”іноземним елементом”, чільне місце займає Гаазькаконференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р.,конференція об’єднала зусилля майже усіх центрально-європейських та багатьохнеєвропейських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямках,уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що запіслявоєнний час на сесіях гаазької конференції прийнято майже 30 міжнароднихконвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права.
Основнемісце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу займаєКонвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна заобсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудовихдокументів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку тастягнення платежів у випадку винесення й виконання рішень стосовно іноземців,надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питаньцивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами.СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповіднодо одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконанняздійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справСРСР. Для України ця Конвенція була чинною з 26 липня 1967 р., але вона не єчинною для України сьогодні.
Іншоюміжнародною організацією, яка займається удосконаленням цивільних процесуальнихнорм, що регулюють судочинство з ”іноземним елементом”, є Міжнародний інститутуніфікації приватного права (УНІДРУА).
Вказанаміжнародна організація укладає договори про співробітництво з іншими державамита організаційними структурами, наприклад, з ООН, ЄС, Європейською Радою. Томучимало нормативних проектів ця організація розробляє не тільки за власноюініціативою, але й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщопроект готувався на прохання іншої організації, він передається цій організаціїдля прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародноїорганізації.
Загальні висновки
Міжнароднеприватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулюванняміжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданням міжнародногоприватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту правта інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодоздійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, якіналежать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем.
Міжнароднеприватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчальногокурсу та як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на двічастини: Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які маютьметодологічне значення для міжнародного приватного права в цілому. Це в ціломусприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення,визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна, визнанню імунітетутощо.
Використана література
1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.
2. Закон України від10 грудня 1991 р. ”Про дію міжнародних договорів на території України” №1953—ХІІ // Відомості ВРУ, 1992, № 3.
3. Закон України від 4 лютого 1994 р. ”Про правовій статус іноземців”№ 3929-ХІІ // Відомості ВРУ, 1994, № 12.
4. Аверин Д.Д. Положение иностранцев в советском гражданском процессе. М.,Изд-во МГУ, 1966
5. Баймуратов М.А. Международное право. Харьков, Одиссей, 2000.
6. БогуславскийМ.М. Международное частное право. М., Юристъ, 1999.
7. Венская конвенция о праве международных договоров 1969 г. //Действующее международное право. В 3-х томах. Сост. Колосов Ю.М. и КривчиковаЭ.С. Том 1.—М., Изд-во Московского независимого института международного права,1996.
8. ЛебедевС.Н. О природе международного частного права // Советский ежегодныемеждународного права. 1979, С. 61—80.
9. Международное право в документах / Сост. Блатова Н.П.—М., 1982.
10. Международноечастное право: Учебное пособие. Харьков, Консум, 1998.
11. МюллерсонР.А. О соотношении международного публичного, международного частного инационального права // Советское государство и право. 1982, № 2, С. 80—90.
12. УсенкоЕ.Т. Соотношение категорий международное и национальное (внутригосударственное)право // Сов. гос-во и право.—1983, № 10.
13. УставООН 1945 г. // Международное публичное право. Сборник документов. Том 1.—М.,Изд-во БЕК, 1996.
14. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. К., Юрінком Інтер, 2000.
15. ШтефанМ.Й. Цивільнийпроцес. К., Ін Юре, 1997.