ЗМІСТ
Вступ… ……….…..
Розділ 1. Поняттяі види суб'єктів злочину… ……….…..
Розділ 2. Ознакисуб'єкта злочину… …….….….
2.1. Вік кримінальноївідповідальності… …………..
2.2.Поняттянеосудності та її критерії… …………..
2.3. Осудність таобмежена осудність… …………
Висновки… ………….
Список використаних джерел… …………
ВСТУП
Після проголошення акту незалежності України,в державі постало питання про вдосконалення багатьохправових актів, які не відповідали сучасним вимогам, а вдеяких випадках і прийняття нових законодавчих актів якзагальних, так і кодифікованих. В 1992 роцібули створені депутатські групи по розробці проектівнових кодексів (Цивільного, Кримінального, Адміністративного таін.). І як результат цього, в державі з'явилися нові Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Сімейний кодекс, Кримінальний кодекс).
Кримінальний кодекс був прийнятий 5 квітня 2001 року та введений в дію з 1 вересня 2001року. Прийняття нового кримінального кодексу має позитивний ефект для захисту прав і свобод людини і громадянина. Це проявляється у більш повному регулюванні суспільних відносин нормами кримінального права. Розширення кола діянь, які визнаються державою суспільне небезпечними, розширення видів покарань, відміна смертної карита багато інших.
У розділі 4 нового Кримінального кодексуУкраїни визначається поняття та ознаки суб'єкта злочину,тобто особи, яка підлягає кримінальній відповідальності як свідчить філологічнетлумачення назви цієї статті.
Питання суб'єкту злочину є дуже важливим втеорії і практиці застосування норм кримінального права,оскільки суб'єкт злочину є одним з елементів складу злочину якпідстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб'єкта злочину неможе бути виконане і одне з кримінально-процесуальних завдань, а саме:покарання винних і недопущення покарання невинних.
Як свідчить аналіз багатьох кримінальнихсправ, злочин може вчинятися і особою, яка на момент йогоскоєння не усвідомлювала своїх дій і не могла ними керувати, тому однією з ознак злочину визначено осудність, як підставу визнання особи психічно здоровою.
Особу може бути притягнуто до кримінальноївідповідальності і покарано, якщо вона вчинила злочин у віці, з якого моженаступати кримінальна відповідальність. Законодавець визначає загальний вік кримінальної відповідальності — 16 років, а за деякі особливо тяжкі злочини -14років.
Актуальність даної теми полягає в тому, що насучасному стані розвитку українського законодавства більшповне визначення поняття суб'єкта злочину і йогоознак в кримінальному законі дає можливість більш повновиконувати завдання кримінального права і судочинства.
Метою даної роботи є дослідження упослідовності загального поняття суб'єкта злочину та йогоознак, а саме, що це є фізична особа, оскільки лише вонаможе бути притягнута до відповідальності і піддана кримінальному покаранню, виходячи з принципу особистої відповідальності у кримінальному праві. Ця особа є осудною та досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
РОЗДІЛ І
Поняття і види суб'єктів злочину
Питання про суб'єкта злочину, по сутісправи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягаєкримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділуIV Загальної частини КК:«Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єктзлочину)».
Частина 1 ст.18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізичнаосудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого моженаставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочинухарактеризується трьома обов'язковимиознаками: це особа фізична, осудна, якадосягла певного віку.
Передусім суб'єктом злочину може бути тількифізична особа, тобто людина. Цей висновок фактичнозакріплений у статтях 5, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можутьгромадяни України, іноземці й особи без громадянства.Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства,установи, громадські організації і т. ін.).Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає непідприємство, а конкретно винні в цьомуслужбові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.
Пропозиції, які зустрічалися в юридичнійлітературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальноївідповідальності юридичних осіб, не дістали підтримкизаконодавця.
Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єктазлочину єосудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлюватисвої дії (бездіяльність) і керуватиними».
Отже, осудність— це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлюватисвої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавствавиходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, можепідлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.
Здатність особи під час вчинення злочинуусвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильнерозуміння фактичних об'єктивних «ознак злочину(об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків). Здатністьусвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і волявзаємозалежні і лише в сукупності визначають характерповедінки особи в конкретній ситуації.
Питання про осудність особи виникає тільки узв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо ньогонеобхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінюватисуспільне небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільне небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).
Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, характерний дляїї певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання провстановлення осудності виникає тільки при наявностісумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинилапередбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, [з станом осудностіпов'язане і досягнення (реалізація) метипокарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на мсті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а такожзапобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильноусвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованістьі справедливість призначеного покарання. Лише за таких умовпризначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.
Важливість встановлення осудності особиобумовлена тим, що осудність є. передумовою вини, а без доведення вини не можебути кримінальної відповідальності іпокарання.
Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бутитільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якоговідповідно до КК може наставати кримінальнавідповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.
Скоєння суспільне небезпечного діяння особою,яка не досягла на час вчинення злочину визначеного закономвіку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, провідсутність складу злочину, внаслідок чого виключаєтьсяі кримінальна відповідальність.
У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що«кримінальній відповідальності підлягають особи, яким довчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вікназивають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років — за окремі, прямо переліченізаконом злочини. Серед цих злочинів зазначені,наприклад, такі, як: умисні вбивства і (статті 115-117 КК),умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187)і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелікзлочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років,є вичерпним.
Аналіз цих злочинів дає підставу длявисновку, що законодавець знизив вік кримінальноївідповідальності за дві групи злочинів:
· насильницькі злочини;
· майнові злочини.
В основу зниження віку кримінальноївідповідальності за ці злочини покладені такі критерії:
1) рівень розумового розвитку, свідомостіособи, який свідчить про можливість уже вчотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправністьзлочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;
2) значну поширеність більшості з цих злочинівсеред підлітків;
3) значну суспільну небезпечність (тяжкість)більшості з цих злочинів.
Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцятироків не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність зшістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь якспівучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти дошістнадцяти років може нести відповідальність тільки колив його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, заяке законом встановлена відповідальність з чотирнадцятироків. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцятироків бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнадцятироків, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконанняцивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечногодля життя і здоров'я (ч. З ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121.
У ряді випадків кримінальна відповідальністьможлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобтоособами, які досягли вісімнадцятирічного віку, бо захарактером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До такихзлочинів слід віднести, наприклад, ухиленнявід призову на строкову військову службу (ст. 335),втягнення неповнолітніх у злочиннудіяльність (ст. 304).
Суб'єкта злочину, в якого є такі загальніознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленогозаконом віку кримінальної відповідальності, називаютьзагальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає складзлочину і кримінальну відповідальність.
Поряд з поняттям загального суб'єкта ККпередбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальнимсуб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила увіці, з якого може наставати кримінальна відповідальність,злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Такимчином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крімобов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певнадіяльність (підприємець), родинні відносини (матиновонародженої дитини) та інші.
У більшості випадків ознаки спеціальногосуб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК прозлочини, передбачені статтями 364-370, йдетьсяпро те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні впостанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.
В інших же випадках спеціальний суб'єкт узаконі може бути прямо і не названий, але скоєнийзлочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 ККпрямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання,приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можутьбути вчинені лише працівниками правоохоронних органів абосуду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.
Найчастіше ознаки спеціального суб'єктазаконодавець вказує при описуванні основного складузлочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бутитільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямовказується, що відповідальність за вбивство своєїновонародженої дитини під час пологів або відразу після пологівнесе тільки мати цієї дитини.
Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуютьсязаконодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливокваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючоюознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовоюособою, яка обіймає відповідальну посаду.
Таким чином, ознаки спеціального суб'єктапевною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чиінший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та,яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нестивідповідальність за конкретним кримінальним законом, уякому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, аза ст. 115 (за просте чи навітькваліфіковане вбивство).
РОЗДІЛ ІІ
Ознаки суб'єкта злочину
2.1. Віккримінальної відповідальності
Правильно орієнтуватися у хвилях суспільногоморя, правильно оцінювати свої дії та вміти керуватиними людина може лише з досягненням певного віку, маючидостатній життєвий досвід, освіту, вміння і знання [12].
Вважається, що людина, яка досягла 16 років, вже володіє такими властивостями і може бутикримінально відповідальною, тобто бути суб'єктом злочину.
Згідно зі статтею 22 КК України кримінальній відповідальності підлягає особа,якій до вчинення злочину минуло шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК). Це загальнакримінальна правосуб'єктність.
За деякі злочини, суспільна небезпечність та заборонністькримінальним законом яких зрозуміла особам і меншого віку, кримінальнавідповідальність настає з 14 років. Згідноз ч. 2 ст. 22 кримінальна відповідальність з 14 років настає за: умисневбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронногооргану, члена громадського формуванняз охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця,судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя,захисника чи представника особи узв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348,379, 400, 443), умисне тяжке і тілесне ушкодження (стаття 121, частина третястатей 345, 346, 350, 377, 398), умиснесередньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345,346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захопленнязаручників (статті 147 і 349),зґвалтування (стаття 152), насильницькезадоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття153), крадіжку (стаття 185,частина перша статей 262,308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина 3 статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умиснезнищення або пошкодження майна (частина друга статей 194,347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодженняшляхів сполучення і транспортних засобів (стаття277), угон або захопленнязалізничного рухомого складу, повітряного, морськогочи річкового судна (стаття 278), незаконнезаволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття296).
Частина 2 ст. 22 КК встановлює спеціальну кримінальну правосуб'єктність. Практичне значення спеціальної кримінальної правосуб'єктності полягає втому, що відповідальності з 14 років особа може підлягатилише за ті злочини, які її утворюють, тобто ті злочини,які вказані (містяться) у ч. 2ст. 22КК.Ні за які інші злочини неповнолітні від 14 до 16 років не можуть (не повинні) бути притягнені до кримінальноївідповідальності. Тобто, перелік діянь, за які кримінальна відповідальністьнастає з 14 років у ч. 2 ст. 22КК — вичерпний.
Особлива кримінальна правосуб'єктність чиннимкримінальним законом України спеціально не виділена. Аледеякі склади злочинів містять її ознаки. Наприклад, ст. 304 ККпередбачає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочиннудіяльність, пияцтво, жебрацтво. Вказівка на те, що потерпілим може бути неповнолітній, дає підстави для висновку, що суб'єктом цьогозлочину може бути лише особа повнолітня, доросла, що досягнула віку 18 років. Втягнення неповнолітнього у злочинну діяльністьнеповнолітнім, наприклад, 17-річного16-річним, призводить до абсурду, до безглуздя.
У слідчо-судово-прокурорській практиці такожвизнається, що відповідальною за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність(ст. 304 КК), у немедичневживання лікарських та інших засобів, що викликаютьодурманювання (ст. 324 КК),може бути лише доросла особа.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 23 грудня 1983 р.«Про практику застосування судами Українизаконодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочиннута іншу антигромадську діяльність» (п. 3) зазначив,що кримінальну відповідальність за ст. 304 КК України несуть тільки особи, які на момент вчинення злочинудосягли вісімнадцятирічного віку [7].
До особливої правосуб'єктності відносятьсятакож злочини, які передбачають відповідальністьвійськовослужбовців (ст. 409-434 КК), посадових осіб (ст. 365-380КК), працівників транспорту (ст. 276 КК), оскількиними можуть бути лише дорослі особи. Але якщо за певних обставинстатус військовослужбовця, посадової особи чи працівника транспорту отримаєнеповнолітній, то він повинен бути визнаний суб'єктом цихзлочинів, оскільки законом (ч. 1 ст. 22 КК) передбачена відповідальність за ці злочини з 16-річного віку, а особлива правосуб'єктність законом не передбачена для всіх злочинів.
При цьому необхідно також взяти до уваги, щоособи віком від 16 до 18 років (неповнолітні) можуть бути співучасникамивійськових, посадових та інших злочинів. Нелогічно було бза співучасть притягувати до відповідальності 16-річних, аза виконання таких злочинів — ні.
Отже, вік — цевизначений за документами юридичний період життя людини. Вік виміряєтьсячасом. При наявності документів вік особи визначаєтьсядокументами. При відсутності документів вік встановлює судово-медична експертиза [11].
Особа вважається досягнутою певного віку не вдень народження, а минаючи з наступної доби. Для цьоготреба враховувати поясний час, літній та зимовий час.
Утих випадках, коли вік неповнолітньоїособи встановлює судово-медична експертиза, то привизначенні нею року народження, наприклад, «народивсяу 1980 році», днем народження вважається останнійдень цього року — 31 грудня1980 року. Якщо ж судово-медична експертизавизначила вік неповнолітнього мінімальною і максимальноюкількістю років, наприклад, «неповнолітній має вік 15-16 років»,то вважається, що ця особа має вік 15 років, а днем їїнародження також буде остання доба року народження.
В історії радянського законодавства питанняпро мінімальний вік кримінальної відповідальностівирішувалось по-різному. Декретом РНК РРФСР від 14 січня 1918 року буловстановлено, що відповідальність за злочининастає з 17 років [3].
У ст. З Керівних засад кримінального права 1919 року булоустановлено, що неповнолітні віком до 14 років не підлягають суду і покаранню [4]. До них застосовуютьсялише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються і до осібвіком 14-18 років, які діяли безрозуміння. Ст. 18 КК 1922 року встановила мінімальний віккримінальної відповідальності з 16 років, а неповнолітнівіком 14-16 років підлягали відповідальності лише як виняток,коли не можна було обмежитися засобами виховного чи медичногохарактеру.
Такий же вік кримінальної відповідальностібув визначений КК УРСР 1927 року.
Постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 квітня 1935 року був встановлений вік кримінальної відповідальності у 12 роківза найбільш поширені та небезпечні злочини — крадіжки, насильства, тілесні ушкодження, вбивства.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1941 року був визначений вік кримінальної відповідальності за всі злочини з 14 років [5].
Основами кримінального законодавства Союзу РСРта Союзних республік 1958 рокубув установлений вік кримінальної відповідальності з 16 років, а за деякі злочини — з 14 років, який зберігся до сьогодення [6].
Вік кримінальної відповідальності в різнихкраїнах дуже різний: у Греції та Франції — 13 років, 14 років; у Швеції — 15 років; у Єгипті, Лівані, Іраку — 7 років; у Ізраїлі — 9 років.
Враховуючи психофізичні особливостіпідлітків, закон зобов'язує суд у кожному випадку обговорюватипитання про можливість застосування до них примусовихзаходів виховного характеру (ст. 97, 105 КК). Крім цього, кримінальнавідповідальність неповнолітніх має дуже істотні особливості, обмеження:
· До неповнолітніх не застосовується довічнепозбавлення волі (ч. 2 ст.64 КК).
· Строк позбавлення волі неповнолітнього неможе перевищувати 15 років(ч, 2ст. 102КК).
· До неповнолітніх більш поширенозастосовується умовно-дострокове звільнення від покарання (ст…107 КК).
· Вчинення злочину неповнолітнім завждивизнається обставиною, що пом'якшує кримінальнувідповідальність (п. З ст. 66 КК).
· До неповнолітніх злочинців можуть бутизастосовані замість покарання примусові заходи виховногохарактеру (ст. І05КК).
· Особи віком до вісімнадцяти років, яківчинили злочини, відбувають покарання не у кримінально-виконавчих установах(ч. І ст. 61КК),а в спеціальних виховних установах (ч. 1 ст. 102КК).
2.2.Поняття неосудності та її критерії
Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в станінеосудності, не підлягає кримінальнійвідповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину [10].
У частині 2 ст. 19 дається законодавчевизначення поняття неосудності, з якого випливає, щонеосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільнонебезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічногопсихічного захворювання, тимчасового розладу психічноїдіяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».
Наведену в законі сукупність ознак, щохарактеризують неосудність, називають формулоюнеосудності. Причому до цієї формули включені як медичні,так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формуладістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в ційформулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріпленів законіознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретноїособи [14].
Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільнонебезпечного діяння і тільки у зв'язкуз ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.
Як уже зазначалося, у КК поняття неосудностітрактується за допомогою двох критеріїв: медичного(біологічного) і юридичного (психологічного).
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, щоістотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири видипсихічних захворювань:
а) хронічна психічна хвороба;
б) тимчасовий розлад психічної діяльності;
в) недоумство;
г) інший хворобливий стан психіки.
Хронічна психічна хвороба — досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать:шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивнийпараліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важко виліковними чи взагаліневиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світліпроміжки.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визнаєтьсягостре, нетривале психічне захворювання, щовідбувається у вигляді нападів. Це захворюванняраптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До такихзахворювань належать різного родупатологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.
Недоумство (олігофренія) найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно єпостійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія(найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Такимчином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.
Під іншим хворобливим станом психікирозуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названітри види психічних захворювань. До них належать важкі форми психастенії,явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) таін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичнимипорушеннями вони можуть бути прирівняні до них.
Для наявності медичного критерію неосудностідосить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечногодіяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві — ст. 116).
Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку пронеосудність особи на час вчинення суспільнонебезпечного діяння, передбаченогокримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою длявстановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності [9].
Юридичний критерій неосудності виражається внездатності особи під час вчинення суспільно небезпечногодіяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідокнаявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.
У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:
1) інтелектуальною — особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
2) вольовою — особа не могла керувати ними.
Під «своїми діями»(бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.
Інтелектуальна ознака критеріюнеосудності знаходить свій вияв, по-перше,в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоюєвбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не можерозуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під часкупання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки,думаючи, що таким чином вона вилікує її відтяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайденопонад сорок голок.
По-друге, інтелектуальна ознака знаходитьсвій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія маєсуспільно небезпечний характер. У ряді випадків це невиключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторонусвоєї поведінки. Так, хворий, який страждає наолігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусідадля того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь.Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.
Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічноюхворобою вольової сфери людини, коли вона не може керуватисвоїми діями (бездіяльністю).
Відомо, що вольова сфера людини завждиорганічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа неусвідомлює своїх дій (бездіяльності), вонане може і керувати ними.
Однак можливі й інші ситуації, коли особаусвідомлює фактичну сторону свого діяння, можеусвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків,проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігаєтьсяв піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторонудіяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільнунебезпечність, однак вони втрачають здатність керуватисвоїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалужитлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінюєсуспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман,коли.трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужогомайна [13].
Зазначені особливості інтелектуальної івольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 39) вони розділені між собоюсполучником «або». У такий спосіб законодавець підкресливне тільки їх відносну самостійність, але, головне, вінзакріпив їх рівне значення при визначенні неосудностіособи.
Отже, юридичний критерій містить у собіознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступіньвпливу психічного захворювання на здатністьусвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки ікерувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривнийзв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідністьу ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності.
У літературі зазначається, що юридичнийкритерій неосудності відіграє подвійну роль:
1) визначає справжній зміст неосудності, ботільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа вмомент вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чимогла вона в цей момент керувати ними;
2) встановлює межі дії медичних критеріїв ітаким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.
Отже, особа може бути визнана неосудноютільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичногокритерію на підставі хоча б однієї з ознак медичногокритерію [15].
Відповідно до закону особа, яка визнананеосудною, не підлягає кримінальнійвідповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільненебезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть, бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94.Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, навідміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовимиі спрямовані як на лікування хворого, так і на охоронусуспільства і держави від можливого повторення нимнових суспільне небезпечних діянь.
Як уже було сказано, неосудність особи характеризуєїї психічний стан на час вчинення суспільно небезпечногодіяння, передбаченого кримінальним законом.
Однак на практиці мають місце випадки, колиособа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливостіусвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосуванняпокарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.
Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин устані осудності, але до постановленнявироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність)або керувати ними.
Згідно з законом (ч. З ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосованіпримусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).
2.3. Осудністьта обмежена осудність
Суб'єктом злочину може бути лише осуднаособа. Осудність особи є однією з обов'язкових умовкримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальнимзаконом суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Поняття осудності дано в ч. 1 ст. 19КК: «Осудною визнається особа, яка під часвчинення злочину могла усвідомлювати свої дії(бездіяльність) і керувати ними».
Осудність пов'язана з психікою людини, апсихіка — це функція головного мозку, його здатністьвідображати об'єктивну дійсність.
Отже, осудність в широкому її розумінні — цетакий психічний стан людини, за якого вона усвідомлюєхарактер своєї поведінки, розуміє її значення і керує своїми вчинками.
Злочинні дії, як і всі інші вчинки людей,визначаються і контролюються психічною організацією людини,її свідомістю і волею. Психічні прояви людиниполягають у повній спроможності (осудності) зменшенійспроможності (обмежена осудність) або неспроможності (неосудність)усвідомлювати свою поведінку або керувати своїми діями. Привчиненні злочину особа розуміє зміст і значення своєї поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особазавжди має свободу вибору своєї поведінки й спроможна обирати правомірне рішення. Сама здатність людини усвідомлювати характер і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними відрізняє осудну особу віднеосудної.
Осудність — це спроможність особи розумітизначення свого діяння та свідомо керувати ним і пов'язаназ нею здатність відповідати за вчинений злочин.
При сумніву щодо психічного стану особи, якавчинила злочин, слідчий, прокурор абосуд, відповідно до кримінально-процесуального законодавства,призначають проведення судово-медичної експертизи осудностітакої особи. Суд перевіряє висновок експертизи і дає йому оці разом із іншими доказами по справі та приймає остаточне рішення щодо осудності або обмеженої осудності чи неосудності особи, яка вчинила злочин [16].
Обмежена осудність — це різновид осудності(так зване суміж становище), медичний і юридичний критерії якоївиразно визначають науками психіатрія та кримінальне право.Обмежена осудність пов'язана психічними аномаліями людини(олігофренією, психопатією, різними формами неврозів, слабоумством, надмірним страхомтощо), наявність яких позбавляє її повноюмірою усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Інакше кажучи, особа з обмеженою осудністю невтрачає спроможності (хоча ізменшеної психічною аномалією) розуміти значення своєї поведінки або керуватисвоїми діями. Обмежена осудність, будучи в межах осудності, характеризує ступінь (певну величину) усвідомленнясуб'єктом злочину суспільноїнебезпеки своєї поведінки та ступінь спроможності керувати своїми діями [13].
Обмежено осудною визнається особа, яка під часвчинення злочину перебувала у психічному або нервово-психічномурозладі, який, знизив здатність усвідомлювати свої дії або заважавїї здатності контролювати своє діяння.
Вчинення злочину особою у стані обмеженоїосудності має враховуватися судом як обставина, щопом'якшує покарання.
В ч. 1 ст. 20 КК України говориться, що підлягає кримінальній відповідальностіособа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчиненнязлочину, через наявний у неї психічний розлад, була не здатнаповною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) свідомо керувати ними. Як зазначено ч. 2 ст. 20 КК, визнання особи обмежено осудною враховується судомпри призначенні покарання і може бути підставою длязастосування примусових заходів медичного характеру.
У радянський період категорія «обмеженаосудність» була віднесена до реакційних, ненауковихпонять.
Термін «обмежена осудність» не вживаєтьсяКримінальним кодексом Російської Федерації 1996 р.Хоча стаття 22 цього кодексу за своїм змістомвирішує питання про обмежену осудність. В наукових і навчальнихджерелах з кримінального права Росії широко використовуєтьсяпоняття «обмежена осудність» та визначаються основніриси цієї категорії кримінального права [18].
Інституція кримінального права, якою є обмеженаосудність, відома багатьом країнам, наприклад, кримінальнізакони Франції, Угорщини, Польщі, Чехії містять норму про обмежену осудність з наданням в такомувипадку суду права на пом’якшення покарання.
ВИСНОВКИ
Частина 1 ст. 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осуднаяка досягла певного віку.
Згідно зі статтею 22 КК України кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минулошістнадцять років (ч. 1 ст.22 КК).
Це загальна кримінальна правосуб'єктність.
За деякі злочини, суспільна небезпечність тазабороненість кримінальним законом яких зрозуміла особам і меншого віку,кримінальна відповідальність настає з 14 років.
Частина 2 ст.22 КК встановлює спеціальну кримінальнуправосуб'єктність Практичне значення спеціальної кримінальноїправосуб'єктності полягає в тому, що відповідальності з 14 років особа може підлягати лише за злочини, які їїутворюють, тобто ті злочини, які вказані (містяться) у ч. 2 ст. 22 КК. Ні за які інші злочини неповнолітні від 14 до 16 років неможуть (повинні) бути притягнені до кримінальноївідповідальності. Тобто, перелік діянь,за які кримінальна відповідальність настає з 14 років у ч. 2 ст. 22 КК вичерпний.
У частині 2 ст. 19 дається законодавчевизначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається такаособа, яка під час вчинення суспільно небезпечногодіяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати своїдії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства абоіншого хворобливого стану психіки» [10].
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність називають формулою неосудності. Причому до цієїформули включені як медичні, так іюридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формулинеосудності. Поєднав у цій формулімедичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб вніс поняття неосудності в чіткі, суворо окресленізаконом рамки. Закріплені у законіознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів вирішенніпитання про неосудність конкретної особи.
Відповідно до закону особа, яка визнананеосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежновід тяжкості вчиненого суспільно небезпечного діяння. До такоїособи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичногохарактеру. Такі заходи не єкримінальним покаранням, однак, на відмінувід звичайного психіатричного лікування, єпримусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторенняним нових суспільно небезпечнихдіянь.
В ч. 1 ст. 20 КК України говориться, щопідлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судомобмежено осудною, тобто така, яка під час вчиненнязлочину, через наявний у неї психічний розлад, була не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) свідомокерувати ними. Як зазначено ч. 2 ст. 20 КК, визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенніпокарання і може бути підставою для застосування примусовихзаходів медичного характеру.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28 червня 1996 р.
2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.
3. Декрет РНК РРФСР від 14 січня 1918р.
4. Керівні засади кримінального права від 18 липня 1919р.
5. Указ Президії ВР УРСР від З1 травня 1941 р.
6. Основи кримінального законодавства Союзу РСРта Союзних Республік 23 грудня 1958р.
7. Постанова Пленуму Верховного Суду України » Пропрактику застосування судами України законодавства провідповідальність за втягнення неповнолітніх у злочиннудіяльність та іншу антигромадську діяльність" від 23 грудня 1983 р.
8. Бажанов М Й. Уголовное право Украины. Общаячасть. Конспект лекцій — Днепропетровск,1992.
9. Дагель П. С. Учение о личностипреступника.- Владивосток, 1970.
10.КоржанскийН. Й. Очерки теории уголовного права — Волгоград, 1992.
11. Коржанський М. Й. Словниккримінально-правових термінів — Київ, 2000.
12.КоржанськийМ. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України- К.: Атіка, Академія, Ельга — Н — 2001.
13.ЛейкинаН. С. Личность преступника и уголовнаяответственность — Изд-во ЛГУ, 1968.
14.Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальначастина: Підручник для студентів юридичних вузів іфакультетів. — К.: А.С.К., 2001.
15. Михеев Р. Й. Вменяемостьи невменяемость — Владивосток,1983.
16. Михеев Р. Й. Основи учення овменяемости и невменяемости — Владивосток,1980.