Обмеження права

Зміст
Вступ… 2
Розділ 1. Загальні засади обмеження права приватної власностіза римським та сучасним цивільним правом… 5
1.1 Поняття речового права та йогомісце в системі цивільного права… 5
1.2 Теоретичні аспекти здійсненняправа приватної власності… 9
1.3 Межі та обмеження здійсненняналежного власникові права… 12
Розділ 2. Види речових обмежень права приватної власності засучасним цивільним правом… 15
2.1 Поняття, зміст та сутністьінституту володіння як одного з істотних обмежень права приватної власності… 15
2.2 Сервітути як специфічна формаправ на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей… 18
2.3 Правове регулювання речовихтитулів невласника – емфітевзису та суперфіцію    21
Розділ 3. Речово-правові обмеження права приватної власностіфізичних осіб   25
3.1 Теоретичні аспекти обмеженняправа приватної власності фізичних осіб       25
3.2 Ознаки обмеження права приватноївласності фізичних осіб… 28
Висновок… 32
Список використаних джерел… 34
Вступ
Процес активногореформування цивільного законодавства, що відбувається нині в Україні,пов’язаний з відродженням приватних засад правового регулювання суспільнихвідносин, значною мірою торкається одного з центральних інститутів цивільногоправа – права власності. Наслідком подібних перетворень є прийняття ВерховноюРадою України нового Цивільного кодексу, зміст якого відзначається чіткимприватноправовим характером, й крім іншого передбачає запровадження відміннихвід права власності організаційно-правових форм панування над речами. Поява, аточніше відродження підгалузі речових прав, зумовила необхідністьпереосмислення підходів до регулювання інституту власності, особливо вконтексті співвідношення з обмеженими речовими правами на чуже майно, аджеостанні суттєвим чином впливають на обсяг правомочностей власника, спричиняючизначне його зменшення. Відтак, перед цивілістичною наукою постала нагальнапотреба поновлення доктринальних знань про речові права та опрацюванняефективного правообмежувального механізму, необхідного для забезпечення балансуінтересів власника і протиставлених йому осіб, який би засновувався нагармонійному поєднанні принципу недоторканності права власності, соціальноїфункції власності та гарантіях дотримання суспільних і приватних інтересів.
Тисячолітняісторія римського приватного права становить собою унікальну методологічнумодель, що дозволяє простежити процеси становлення і розвитку речового права, атакож проаналізувати доцільність сприйняття кращих правових надбань. Звісно,про механічне перенесення античних положень на сучасний ґрунт не може бути ймови, але з’ясування історичних етапів розвитку відповідних конструкцій і тогозмісту, який римська юриспруденція вкладала у власноруч опрацьовані категорії,дозволить віднайти їх дійсну сутність та відродити первинний зміст, а матеріалпорівняльного аналізу корисно сприятиме виявленню прогалин чинногозаконодавства й може стати в нагоді для пошуку рекомендацій щодо їх усунення.
На цей часпроблематика обмежень права приватної власності на доктринальному рівні неотримала належного висвітлення. Здійснені наприкінці XIX – середині XX сторічна матеріалі цивільного законодавства Російської Імперії та СРСР монографічнідослідження В.І. Курдиновського, В.П. Грибанова, А.Г. Братко певною міроювтратили актуальність, а в Україні за роки незалежності відповідних комплекснихдосліджень взагалі не проводилося. Хоча загальні проблеми права приватноївласності й механізму його реалізації останнього часу детально розглядалися вбагатьох змістовних працях, зокрема Михайленко О., Мічуріна Є., Породько В.,Малько А., Камишанського В., питанням правообмежень у них приділено недостатньоуваги, а речово-правовий аспект останніх не висвітлено повною мірою. Отже,викладене дозволяє зробити висновок про актуальність дослідження речовогорізновиду обмежень права приватної власності.
Мета курсовоїроботи полягає в проведенні аналізу системи речово-правових обмежень праваприватної власності у стародавній римській і сучасній вітчизняній правовихсистемах та виявленні моментів їх рецепції цивільним правом України. Длядосягнення зазначеної мети окреслені наступні основні задачі:
· визначитипоняття речового права й розкрити його правову природу;
· дослідитисистему речових прав і віднайти місце її елементів у системі цивільного права;
· надатихарактеристику суб’єктивному праву приватної власності й процесу йогореалізації;
· визначитиюридичну сутність меж суб’єктивного права приватної власності і здійснити їхкласифікацію;
· з’ясуватиюридичну сутність й особливості обмежень здійснення права приватної власностіта провести їх систематизацію;
· проаналізуватизміст і особливості структурних елементів інституту речових прав на чуже майно,виявити ступінь їх впливу на зменшення обсягу правових можливостей власника.
Об’єктом курсовоїроботи єсуспільні відносини, що складаються внаслідок запровадження на майно приватноговласника обмежених речових прав інших осіб.
Предмет курсовоїроботи становитьсистема правових норм чинного цивільного законодавства та законодавстваСтародавнього Риму, спрямована на регулювання речового різновиду обмежень праваприватної власності, відповідні доктринальні положення та судова практика.
Методологічнуоснову роботи складає поєднання загальнонаукового діалектичного методу пізнаннясоціальних явищ і формально-логічного, історичного, порівняльно-правового,системно-структурного методів аналізу. Використання діалектичного методудозволило дослідити процес формування й розвитку ідеї обмеження прававласності, віднайти її сутність та соціальні чинники практичного застосування.Отримання узгоджених висновків, відповідно до вимог логіки, свідчить провикористання формально-логічного методу. За допомогою історичного методувиявлено концептуальні засади речового права за стародавнім римським правом.Метод порівняльного аналізу відповідних постулатів сучасної вітчизняної йантичної римської правових систем, застосований для з’ясування особливостейправового регулювання речових відносин і процесів їх реалізації, виявивсякорисним також для визначення моментів рецепіювання історичного досвіду чиннимзаконодавством.
Курсова роботаскладається з трьох розділів та восьми підрозділів, в яких послідовнодосліджується поставлена тема роботи.
речовеправо сервітут емфітевзис суперфіцій
Розділ1. Загальні засади обмеження права приватної власності за римським та сучаснимцивільним правом 1.1 Поняття речового права та йогомісце в системі цивільного права
Речові права були широковідомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речовеправо його носію, всі речові права можна поділити на дві групи: 1) правовласності; 2) право на чужу річ.
Римлянам було відомодекілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, правозастави. Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє навласний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ маєбільш обмежену владу.
Під речовим правомприйнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженоїособи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння.З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносиниособи до речі[17; с.78]. Визначальнимидля розуміння суті речового права є такі моменти:
1. При реалізації речовихправ вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіхінших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферуінтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголоспереноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (вбільшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.
2. Речові права мають, якправило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, дляправа власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їхіснування може бути визначеним.
3. Об’єктом речових правє річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.
4. Для речових правхарактерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільногокодексу України[2] при переході прававласності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір наймузберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставленемайно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України“Про заставу”).
5. Речові правазахищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новомуЦивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно,має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті прававолодіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту прававласності.
6. Усі речові праваприпиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не можетому належати на праві власності і на інших речових правах (повнанаціоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватноївласності на землю взагалі).
Законодавча “доля”речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. до розділу“Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава.Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структуривласності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засобивиробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чиумисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загальногообсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР проправо забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати длявласних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок.Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування.
Щодо застави, то в науціпереважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одниміз способів забезпечення виконання зобов’язань [13; с.127].
Таким чином, коло речовихправ значно звузилося, фактично залишилося лише право власності. За таких умоввідпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільногозаконодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав.Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.
Відродження поняття“речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільногозаконодавства Союзу РСР і республік 1991 року (не були введені в дію на території України), в якихбув спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України“Про власність” не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання.Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, щоправовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речовогоправа). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюютьсятакож на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повногогосподарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі,передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіннятакож від власника. Право володіння (possessio) за римським правом розглядалосяяк одне з речових прав.
Найбільш істотне значенняв тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї,часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхтоінший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він можевідповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад,якщо воно було самоуправно відібране [20; с.81].
Із набранням чинностінового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньомузаконодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми,прогалини в правовому регулюванні.
Аналіз правовоїприроди речового права розпочинається з обґрунтування його належності до групиабсолютних прав, що доводиться на підставі виявлення в ньому наріжних ознакабсолютності. Зважаючи на те, що абсолютним характером вирізняються такожособисті немайнові права, підставою для відмежування речового права в системіабсолютних прав визнається об’єкт. Аналіз сутності речового права надає підставстверджувати, що загальною його ознакою є абсолютність, а специфічною –речовість, тому суб’єктивне речове право пропонується визначити правом,спрямованим на задоволення інтересів управоможеної особи шляхом безпосередньоговпливу на майно, забезпеченим абсолютним захистом. В об’єктивному значенні підречовим правом слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюютьсуспільні майнові відносини та передбачають задоволення інтересів управоможенихсуб’єктів шляхом безпосереднього впливу на майно.
Дослідженнясистеми речових прав дозволяє констатувати факт прямого запозичення українськимзаконодавством класифікації, властивої класичному періоду римського приватногоправа, яку складають право власності й речові права на чуже майно: правоволодіння чужим майном, право користування ним, емфітевтичне та суперфіціарнеправо. При з’ясуванні їх місця в системі цивільного права України доводиться,що речові права на чуже майно не слід вважати похідними від права власності:внаслідок їх запровадження власник не делегує відповідні правомочності іншому,а зазнає тимчасових перешкод у їх реалізації, до того ж рівно настільки,наскільки це необхідно для задоволення майнових потреб суб’єкта, на користьякого встановлено обмеження. Наведене надає підстав для висновку просамостійний характер речових прав на чуже майно, а виявлення власного значеннякожного з них доводить, що речові права на чуже майно в системі цивільногоправа України займають місце самостійних інститутів, які разом з інститутомправа власності складають підгалузь речового права [14; с.174].

1.2 Теоретичні аспекти здійснення права приватної власності
Право приватноївласності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченоюможливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння,користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власникаутворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, іншихзаконодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностейгромадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавецьвстановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей праваприватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовноземельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому,визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слідвраховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічнуприроду власності громадян та особливості окремих її об'єктів.
Правильне визначенняобсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердженняправового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особоювідповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвестидо припинення права власності [8; с.63].
Власник, як зазначаєтьсяв ст. 4 Закону України «Про власність», має право вчиняти щодо свогомайна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно длягосподарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власникзобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкодинавколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтересигромадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. Ілише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України,діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власникомвстановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови узахисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються закономлише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав усуспільстві.
У період переходу Українидо ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змістуформула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливістьїї застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язкововраховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо неперелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливопередбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чинеправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Цестосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобтоволодіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (їїобмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, такі щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника іоточуючих осіб.
Володіння об'єктами праваприватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утриманняїї у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або завласною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокремачленами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх прававласності. Власник має право передати належне йому майно у володіння іншихосіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бутизаінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власниккількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи звласних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майномдля власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовимисумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж сумивкладають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їмможливість одержувати дивіденди чи інший прибуток [15; с.113].
Користування майном такожє для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті прававласності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню йогоматеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння,власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має правовимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином цеправо. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадяниномтих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем,літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення направо керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікаціймають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавленийможливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема уразі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням допозбавлення волі.
Розпорядження є не меншважливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянинанад майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачімайна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповітутощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі булоб позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти).Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасовекористування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб.Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснюватипідприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник можевизначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.
Наділяючи власникамаксимально можливими повноваженнями з володіння, користування розпорядженнямайном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їхздійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавствомсоціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєївласності «нетрудові доходи». Нині ця заборона не діє, оскількигромадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власностібудь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючисвоє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язанийдодержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльностісуб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринковоїорієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режимуздійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютнихцінностей, зброї, земельних ділянок тощо).
Законодавство можевстановлювати обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення зУкраїни та транзит через її територію товарів та інших предметів деяких видів(ст. 51 Митного кодексу України). Так, Кабінет Міністрів України своєюПостановою від 11 вересня 1996 p. затвердив Перелік предметів промисловогопризначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) якихгромадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі територіїУкраїни забороняється [12; с.259].
Здійснюючи своє правовласності, громадяни повинні додержуватись конституційних положень про те, що«власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися нашкоду людині і суспільству» (ст. 13 Конституції України [1]).1.3Межі та обмеження здійсненняналежного власникові права
Право приватної власності, якнайширше серед речових за обсягом правомочностей, об’єктивно не може вважатисяабсолютно необмеженим. Іманентною рисою суб’єктивного права виступає межа, аджеостаннє являє міру можливої поведінки управоможеної особи. На підставі аналізунорм чинного законодавства встановлюється, що окреслення меж права приватноївласності досягається існуванням сукупності критеріїв забороненої або соціальнобажаної поведінки, до яких належать: заборони вчинення дій, що суперечатьзакону; порушення прав та інтересів інших осіб; вчинення дій з наміромзаподіяння шкоди або зловживання правом в інших формах; завдання шкодинавколишньому середовищу, екологічній ситуації, природнім якостям землі; атакож обов’язки власника, спрямовані на дотримання моральних засад суспільствата соціального призначення власності. Порівняльний аналіз положень чинногозаконодавства з відповідними приписами римського приватного права засвідчує, щозазначені критерії були опрацьовані за часів античності і тому не можутьвважатися сучасними новелами. А первісна їх кількість та ступінь узагальненнядозволяють зробити висновок про більш широке окреслення меж права приватноївласності в римському праві, ніж передбачено Цивільним кодексом України [2]. Упідсумок дослідження меж права приватної власності пропонується їх визначеннязаконодавчо окресленими кордонами легально дозволеної поведінки власника пореалізації суб’єктивного права, визначеними за допомогою сукупності критеріїв унегативний спосіб [13; с.128].
Значна увага науковцямиприділяється вивченню теоретичних питань категорії правообмежень. У результатіузагальнення ґрунтовного дослідження виводиться визначення поняття обмеженняправа приватної власності як правового механізму, що ускладнює здійсненнявласником окремих правомочностей або спричиняє тимчасову неможливість їхреалізації. Проводиться думка, що запровадження обмеження позначається на всіхвідмітних рисах теоретичної конструкції права приватної власності: обмеженняповноти обсягу компетенції власника проявляється в тимчасовій неможливостіреалізації ним окремої правомочності або їх комплексу; обмеження ознакивиключності пов’язується з обов’язком допущення стороннього впливу на майно,обмеження абсолютності – відбивається в поширенні на легальних володільцівчужого майна абсолютного захисту, у тому числі й від власника.
Проведені в даній курсовій роботі історичні паралелізумовлюють висновок про наявність обмежень права приватної власності незалежновід виду суспільно-економічної формації. Але ступінь обмеження волі власникавиявляється прямо пропорційним силі індивідуалістичних засад у праві, тому для історичнихумов Стародавнього Риму характерна кількісно та якісно менша обмеженістькомпетенції власника, порівняно з сучасністю.
Хибним є ототожнення меж та обмежень права приватноївласності. Вони є істотно відмінними юридичними явищами, яким властиві наступнірозбіжності: за змістом: межі є нормативно визначеними кордонами суб’єктивногоправа приватної власності, обмеження являють правові механізми, що спричиняютьтимчасову неможливість реалізації або ускладнюють здійснення окремихправомочностей; межа – іманентна риса суб’єктивного права, а обмеженняоб’єктивно існують, але не презюмуються; за підставою виникнення: межівстановлюються виключно законом, а запровадження приватно-правових обмеженьвимагає, як правило, дозволу власника; за характером: межі первинні, обмеження– похідні, адже обтяжують суб’єктивне право, що існує в певних межах; замоментом виникнення: межі з’являються одночасно з суб’єктивним правом, аобмежується останнє в процесі реалізації; за ступенем впливу на правовласності: межі окреслюють ідентичний для всіх обсяг правових можливостей, авласники, права яких обмежено, найчастіше мають різний обсяг залишковихправомочностей. Зазначені категорії поєднують такі спільні риси: звуженняобсягу можливостей власника; спрямованість на дотримання приватних та публічнихінтересів; фіксація за допомогою заборонювальних і зобов’язувальних приписів;залежність змісту від соціальних чинників [14; с.169].
Розділ2. Види речових обмежень права приватної власності за сучасним цивільним правом 2.1 Поняття, зміст тасутність інституту володіння як одного з істотних обмежень права приватноївласності
Радянське цивільне законодавство і цивільнезаконодавство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали такихправових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут;сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзисі суперфіцій як правові форми користування чужою землею. Проте Закон України «Провласність», прийнятий ще 7 лютого 1991 року, уже допускав певну можливість користування чужиммайном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "… власника може бути зобов'язанодопустити обмежене користування його майном іншими особами". Таке право єніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву «сервітути» [17; с.83].
Нові правові інститути, які є складовими Цивільногокодексу України, значно розширюють можливість цивільно-правового регулюваннявідносин у нашій державі. Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно доЦивільного кодексу України. У римському праві(як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (роssеsіо) має двояке значення: 1) самостійнийправовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мається на увазі саме володіння, а вдругому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця невідрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим такі різніправові категорії змішувати не можна, оскільки володілець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права нанеї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.
Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіннявласника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна зголовних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець івласник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець івласник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовийінститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання.Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає іззакону або не встановлено рішенням суду.
Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юридичніособи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майномможе належати одночасно двом або більше особам.
Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єктомправа власності. Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичноїнаявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньовтратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставідоговору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад,майно отримане у володіння за договором оренди) а також на інших підставах,встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном іпродовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку(набувальна давність). Право володіння припиняється у разі:
• відмови володільця від володіння майном;
• витребування майна від володільця власником майнаабо іншою особою;
• знищення майна [15; с.115].
Захист володіння майном має специфічні характерні риси,властиві тільки йому. Фактичне володіннявважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином,володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права можене бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з такзваним петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницькийзахист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цихдвох фактів володільцю і надається захист.
Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи,що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка маєінші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно.Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщоці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.
Незаконне недобросовісне володіння не захищається.Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка маєна це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом,або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконаннянедобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має правоподати позов про витребування цього майна. Такіособливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки інавіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується такимзахистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали,виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різнихперіодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним ізпояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то судулогічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тієюособою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшостівипадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним ідостатнім.
Зміст права володіння уновому Цивільномукодексі України не розкривається, а суб’єктом такогоправа (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичнетримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно,а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Правоволодіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а йможливість вольового впливу [8; с.65].
При виведенні поняття володіння наголошується, що заісторичною традицією обов’язковими елементами володільницького стану єматеріальна основа та суб’єктивне ставлення особи, які для запобіганнявірогідних порушень повинні належним чином проявлятися ззовні й адекватносприйматися оточуючими. Відтак, володіння являє виражену назовні та об’єктивносприйняту оточуючими фактичну наявність майна в особи, поєднану з суб’єктивнимнаміром панування над ним на власну користь, набуту шляхом заволодіння абоукладання передбаченого законом правочину [11; с.124].2.2Сервітути як специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістомправомочностей
 
У ряді випадківзаконодавством допускається обмежене користування майном власника з боку іншихосіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах,установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражається в тому, що вони неохоплюють усіх правомочий володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або саміправомочності мають суворо обмежений зміст.
Сервітут походить відлатинського слова seruire — обслуговувати.Суть його як правового інструмента полягаєв тому, що переваги чи недоліки однієї земельноїділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речового права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусідньогонаділу, не може припинити це користування воднобічному порядку. Сервітут — це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеномусервітутом [15;с.114].
Суб'єктами обмеженихречевих прав сервітутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можуть належати тількигромадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у томучи іншому відношенні користується чужою річчю(майном) на основі сервітуту. Суб'єктомсервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом.
Об'єктамисервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуальновизначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка іт.п.). Сервітутні правагромадян звичайно мають не комерційне, а споживчепризначення, однак деякі з них, що зокрема маютьгосподарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяюватина землі.
Сервітутихарактеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасовекористування не визнається сервітутом; 2) користування чужою річчю чимайном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чидекількох відносинах (право на прохід і проїздавтомобілем). Сервітут надає обмежене право користування; 3) сервітутне право обмежує правовласника, на майно, на яке встановлений сервітутв обсязі, визначеному сервітутом; 4)сервітутне право сильнішеправа власності (спершукористується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності; 5)сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.
Сервітутиприйнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів,прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах,косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб;право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів,меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужоюріччю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситьсяправо на користування чужим майном без витягу доходів (узус), правокористування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт) [12; с.262].
Земельнісервітути можна підрозділити на два види:
1) сервітути,спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід,проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць,пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути); 2)сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права напрокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпеченняводопоставками і меліорації і т.п).
Сервітут в якостіправової форми поповнення господарської корисності земельних ділянок, єнайдавнішим правом на чуже майно, виникнення якого припадає на архаїчну добуримського права. Сервітут не слід вважати більш раннім за походженням від прававласності, що спростовує гіпотезу про його первинність серед речових прав. Аналізчинного законодавства засвідчує відсутність єдиного підходу до визначеннясервітуту: він тлумачиться суб’єктивним правом або обмеженням права власності.
Порівняннясучасної концепції сервітутних прав з римською моделлю свідчить про прямезапозичення античного досвіду: земельні й особисті сервітути зобов’язані своїмпоходженням servitutes praediorum та personarum; рецепійовано види останніх,хоча з певними виключеннями в частині узусу та узуфрукту; збережено сутність,зміст, підстави виникнення та припинення. Суттєвим відходом від римськихположень виступає відплатний характер сервітутів, виключення з об’єкта рухомихречей та можливість примусового встановлення судовим порядком [17; с.87].
2.3Правове регулювання речових титулів невласника – емфітевзису та суперфіцію
Суперфіцій — цедовгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею длязабудови [10; с.86].
Суб'єктамисуперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, що бідують уземельній ділянці для забудови.
Об'єктом суперфіція єземля, що може використовуватися для забудови. Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянцііншим особам. Права цих осіб (суперфіціарієв) виникають за умови одержання необхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельнихнорм і правил, а також вимог про призначенняземельної ділянки. Суперфіціарій може зводити на земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Це спорудаповинна відповідати вимогам діючогозаконодавства (не можна одержати по суперфіційю земельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництва там екологічно шкідливого виробництва).
Суперфіціарійзобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно, не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є платаза користування землею, а також сплата податків,установлених чинним законодавством за користуванняземлею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянку в належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усіповинності, покладені чинним законодавством навласника землі. Після припинення суперфіціясуперфіціарій має право на зведену їм споруду. Він може її знести і забрати собі, або жадати від власника землі належноїгрошової компенсації. Однак він зобов'язанийповернути власнику землю в такому стані,у якому він одержав її по суперфіцію. Правасуперфіціарія захищаютьсяв судовому порядкутакими ж речовими позовами, якими захищаєтьсяправо власності.
Суперфіцій може бутивідчужений будь-яким способом, передбаченим Цивільним кодексом. Однакварто мати на увазі, що відчужується не сама земля, а право користування нею. Коли суперфіціарій побажає продати правокористування землею, він зобов'язаний повідомитипро це власника землі, оскільки останній маєпереважне право на викуп цього права. Якщо ж власник відмовиться від викупу права користування землею,суперфіціарій може продати зазначене право будь-якійтретій особі.
У випадку смертісуперфіціарія суперфіцій переходить у спадщину. В посткласичну епоху на СходіРимської Імперії з’явилась особлива інструкція емфітевсіса – емфітевсіс якдовгострокова оренда землі. Права власника при цьому виражалися в обов’язкуемфітевти щороку сплачувати той самий оброк, а також 2% від суми угоди привідчуженні ділянки третій особі. Недотримання даних обов’язків (наприклад,несплата оброку більше трьох років) позбавляло емфітевту права на ділянку.Значення емфітевсіса в основному посилилося лише в середні віки, коли йогоконструкція була взята за основу феодальної власності [15; с.116].
З’ясуваннясутності даних прав дозволяє констатувати, що емфітевзис являє собою речове,довгострокове, відчужуване, успадковуване право користування чужою земельноюділянкою для сільськогосподарських потреб, тоді як суперфіцій є аналогічним донього за ознаками правом користування землею для забудови. Основна істотнарозбіжність даних прав полягає в господарському спрямуванні та цільовомупризначенні ділянок, а тотожність інших наріжних ознак засвідчує правовунаближеність і дозволяє об’єднати їх в єдиному підрозділі роботи.
Об’єктом емфітевзису є ділянка, віднесена до категоріїземель сільськогосподарського призначення, надана для виробництвасільгосппродукції і розміщення відповідної інфраструктури. Об’єкт суперфіцію –ділянка для будівництва або обслуговування промислових, побутових, житловихбудівель і споруд, а також надбудова на чужій будівлі або під нею.
Встановлюється,що суб’єктний склад зазначених прав представлено власником ділянки йземлекористувачем, які за відсутності відповідної норми презюмуються фізичнимиособами. У зв’язку з цим, обґрунтовується пропозиція поширення статусуорендодавців на публічно-правові утворення (державу, територіальні громади) тазалучення до землекористувачів юридичних осіб (селянські фермерськігосподарства, інших суб’єктів господарювання відповідно до статутних цілей).
Правовим наслідком їх запровадження є найсуттєвішийвід інших речових прав правообмежувальний вплив на обсяг компетенції власника.Землекористувача управоможено володіти чужою земельною ділянкою, користуватисянею в обсязі, достатньому для задоволення потреб сільськогосподарськоговиробництва, будівництва та обслуговування об’єктів; розпоряджатися правомшляхом відчуження на підставі будь-яких, не заборонених законом правочинів, втому числі шляхом передачі у спадок за законом або заповітом, обтяженнясервітутами, заставою. Він набуває у власність отримані від використання чужоїземлі плоди та доходи, а за суперфіціарієм визнається також право власності назведені об’єкти [12; с.265].
Порівняльний аналіз сучасних концепцій суперфіціарногота емфітевтичного прав з їх історичними моделями дозволяє зробити висновок провідродження новим Цивільним кодексом України стародавніх римських правовихінститутів, але з врахуванням сучасних тенденцій. Вітчизняні новели регулюваннясуперфіцію полягають у покладанні на суперфіціарія обов’язку забудуватиземельну ділянку у визначений термін; дотримувати її цільове призначення;набути права власності на зведений об’єкт, що заперечує дію римського принципуsuperficies solo cedit. Вдала законодавча адаптація досліджених інститутів досучасних умов не означає, що не залишилося моментів, які вимагаютьвдосконалення: необхідно визначити мінімальні та максимальні терміни дії данихправ; мінімальний розмір плати за землекористування; уточнити суб’єктні склади;узгодити окремі аспекти суперфіцію та емфітевзису, зокрема, наділити власниказемлі, що підлягає забудові, правом переважної купівлі суперфіцію, розширитиперелік підстав припинення емфітевзису; привести земельне законодавство увідповідність до норм нового Цивільного кодексу України в частині легалізаціїданих інститутів Земельним кодексом України [15; с.120].
Розділ3. Речово-правові обмеження права приватної власності фізичних осіб 3.1 Теоретичні аспектиобмеження права приватної власності фізичних осіб
У сучасній правовійдержаві визначенню змісту обмежень майнових правфізичних осіб приділено чимало уваги. Вже наконституційному рівні встановлено, що зміст та спрямованість діяльності держави складають права людини та їх гарантії (ст.3 Конституції України [1]). Оскільки належне правове закріплення обмежень майнових прав фізичнихосіб сприяє охороні прав цих осіб, визначення такихобмежень та їх сутності, формування поняттянабуває важливого значення.
З’ясування змістубудь-якого правового явища в чималому ступені відбувається через його поняття,формулювання якого в найбільш стислому вигляді дозволяє визначити у вигляді деякоїквінтесенції сутність явища в цілому. Отже, формулювання поняття (дефініції)досліджуваного явища є одним з ключових моментів у будь-якому дослідженні. Такепоняття у максимально стислому вигляді і водночас всеосяжне має представлятисобою деякий згусток та навіть деякий підсумок напрацьованих раніш уявлень проявище, що вивчається, підкреслити позиції щодо цього [16; с.118].
Як негативнийприклад підходу до застосування категорії „обмеження” можна навести те, щоіноді навіть у наукових працях зустрічається поверховий підхід, коли термін„обмеження” використовується досить довільно без жодних тлумачень цьогопоняття. Необґрунтованезастосування юридичних категорій є досить спірним щодо наукових досліджень.Тож, наука має спиратисьна чітко визначені вихіднідані, термінологію, особливо коли мова йде про таку категорію як обмеженнямайнових прав фізичних осіб. Тому відсутність визначення на категоріальномурівні поняття обмежень майнових прав фізичнихосіб породжує проблеми відсутності виявлення того кола засобів, що впливають на ці права. Така ситуація моженегативно вплинути направове регулювання прав фізичних осіб, зробитиутрудненною охорону цих прав.
Через відсутністькомплексного дослідження обмежень майнових прав фізичних осіб, визначення цієї категоріїу праві досі не відбулося. Втім, існують загальні праці щодо обмеженьу праві, де зустрічаються спроби визначитина загальнотеоретичному рівні категорію«правове обмеження».
Втім, у науцідосі відсутнім є формування на категоріальному рівні дефініції „обмеженнямайнових прав фізичних осіб”. Критично підходячи до цього поняття, слідвказати, що оскільки термін „конституційний статус людини та громадянина” не єцивільно-правовою категорією, це поняття обмежень є більшконституційно-правовим, ніж цивілістичним. Втім, корисним є зазначення про рівень встановлення обмежень у праві. Така позиція заслуговує уваги. М.О.Стефанчук вказує, що обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав єповедінкою як іншої особи, так і дії відповідних органів, що наділені владнимиповноваженнями, які направлені на унеможливлення здійснення особами своїхсуб’єктивних прав повною мірою [20; с.71]. Це поняття є занадто широким, оскількипід нього підпадає, наприклад,зловживання правом. Адже, якщо гіпотетичноприпустити, що відповідні органи, які наділені владними повноваженнямизловживають правом та незаконно унеможливлюютьздійснення особами їхніми суб’єктивними правами повною мірою, це теж буде узгоджуватисьз наданим вище поняттям. Займаючипозицію про те, що неможна припускатисьзмішування обмежень та зловживання правом, слід зазначити, що вказане поняття потребує уточнення виходячи з вказанихрозміркувань. Примус дійсно існує у механізміправового регулювання, до якого відносяться обмеження майнових прав фізичнихосіб. В. Породько, формулюючи поняттяобмежень житлових прав громадян зазначає, що підтакими обмеженнями слід розуміти випадки, коли у примусовому порядку в силу певних ситуативних причин відбувається зменшення раніш визнаної міри свободи носія конкретного житлового права [19; с.64].
Наведене поняттявизначення теж не є бездоганним і ось чому. По-перше, міра свободи не є цивілістичним, а є скоріш філософсько-правовим поняттям.Отже, у приватноправових дослідженнях оперувати такою абстрактною категорією,що немає чіткого цивільно-правового змісту, вряд чи можливо. По-друге, під впливом обмежень можливість здійснення суб’єктивного майнового права звужується. По-третє, дефініції у праві не мають засновуватисьна не досить визначених категоріях назразок: «ситуативні причини», «випадки». Це є шляхом до довільного тлумаченняобмежень, неправомірному їх встановленню. Михайленко О.О. визначає обмеження права приватної власностіяк встановлення чи змінумеж здійснення права власності, що виявляється у звуженні таких, що є дозволів, накладенні заборон та додаткових позитивнихзобов’язань, у тому числі обов’язки припускати певні дії третіх осіб, що непороджують цивільні повноваження третіх осіб повідношенню до майна власника, які встановлюються законом чи актом вповноваженого державного органу без наданнявласнику винагороди у межах, зумовлених цілями захисту основ конституційноголаду, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони та безпекидержави, що діють щодо права власності наконкретне майно незалежно від зміни власника. Таке поняття важко сприймаєтьсячерез його зайву перевантаженість, хоч івідображує з позицій його автора сутність обмежень права власності. Воно єзанадто перевантаженим, не відповідає ознаці лаконічності. Звісно, це поняттяможна було би оптимізувати. Так, дію обмежень, що веде до звуженнядозволів, накладення заборон та додатковихпозитивних обов’язків можна було б узагальнити й показати це через механізм правового регулювання [13; с.128].
Обмеження праваприватної власності являєсобою концептуальне поняття, що характеризує звуження можливості здійснення суб’єктивного права приватної власності. Між тимслід відзначити, що обмеження в цивільному праві є багатоаспектним явищем. Формулювання поняття правового явища має включати найбільш характерні та важливі аспекти йогорозуміння.
Найбільш важливимтаким аспектом серед їх різноманіття щодо розуміння обмежень майнових правфізичних осіб, є те, що вони відносяться до механізму правового регулюванняцивільних відносин. Адже саме можливість певного регулятивного впливу завдякиобмеженням на майнові права фізичних осіб дозволяє підійти к формуваннюпринципіальних аспектів їх встановлення у правовій державі, таких яквиключність та обґрунтованість. Отже, бачення обмежень майнових прав фізичнихосіб як елементу механізму правового регулювання суспільних відносин у цьомудослідженні поставлено у главу кута виходячи з об’єктивного стану речей.
Таке бачення маєставитися за основу при формулюванні поняття обмежень майнових прав фізичних осіб. Адже саме дія обмежень у механізмі правового регулювання майнових відносинза участю фізичних осіб здатна створити надійну системуохорони прав таких осіб, що у сучасній Україні визнано пріоритетним для діяльності держави [16; с.121]. 3.2Ознаки обмеження права приватної власності фізичних осіб
При формулюванніпоняття обмежень майнових прав фізичних осіб важливим виділити їх ознаки згіднозайнятих у цьому дослідженні позицій з урахуванням аналізу існуючих у науціпідходів, сутнісних аспектів, що формують такі обмеження.Виявлення ознакобмежень майнових прав фізичних осіб у такий спосіб дозволить викласти їхпоняття.
Отже, на основівищевикладеного є підстави для формулювання таких ознак обмежень майнових правфізичних осіб.
1) Обмеженнямайнових прав фізичних осіб є елементом механізму правового регулювання. Під правовимиобмеженнями розуміти сукупність елементів механізму правового регулювання,спрямованих на встановлення меж дозволеної поведінки суб’єктів. При цьому не розкривається, які саме елементи механізму правового регулювання застосовуються в обмеженнях, що утруднюєрозуміння позиції автора повною мірою. Втім, позитивним у цьому визначеннівважаємо те, що одна з важливих ознак обмежень, а саме, сприйняття їх з точкизору елементу механізму правового регулювання автором вказаного поняттядодержується. Томурозгляд обмеженьмайнових правфізичних осіб з точки зору аспекту їх розуміння як елементу механізму правовогорегулювання важливим щодо поняття обмежень майнових прав фізичних осіб. Більштого, ефективна дія обмежень майнових прав фізичних осіб як впливовогорегулятора у охороні прав та законних інтересів вповноважених осіб тасуспільства, передбачає їх розгляд саме з точки зору механізму правового регулювання.У сучасному суспільстві такий підхід є необхідним, оскільки наразі правовімеханізми, що здатні забезпечити уникнення конфлікту прав та інтересів різнихосіб має бути обґрунтованими.
Відображення ж в поняттіобмежень майнових прав фізичних осіб віднесення їх до механізму правовогорегулювання підкреслює необхідність доволі обережного тапродуманого підходу до їх встановлення. Це безперечно сприяє найкращої охороніправ таких осіб, що не можуть довільно йнеобґрунтовано обмежуватись у правій державі. Отже, віднесення обмежень майновихправ фізичних осіб до механізму правового регулювання є їх сутнісною рисою, щомає бути відображена у їх понятті [12; с.163].
2) Обмеження майнових прав фізичних осіб спрямовані на охорону прав суспільства, інших учасниківцивільних правовідносин. Приформулюванні поняття обмежень майнових правфізичних осіб слід звернути увагу напередумови їх виникнення. Оскільки передумови виникнення обмежень майнових правфізичних осіб дозволяють визначити зумовленість таких обмежень, їх необхідновиділити як ознаку таких обмежень та вонамає бути відображена у відповідному понятті.
Обмеження прававласності представляють собою встановлені законом правила, які спонукаютьвласника утримуватись від певних дій чи терпіти дії інших осіб у сфері свогоюридичного панування в цілях захисту основ конституційного ладу, моральності,здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони державита її безпеки. Таке поняття обмежень слід оцінити критично з наступних причин.Перш за все, представлене цією дослідницею визначення не є достатньоуніверсальним, стійким, воно буде змінюватися залежно від економічних,правових, політичних змін у суспільстві.
Як вже було з’ясовано прирозгляді еволюції поглядів на обмеження майнових прав фізичних осіб, чинники, що впливаютьна них можуть змінюватись з часом. Втім,на відміну від чинників, що впливали намайнові обмеження у різні часи, їх передумови із часом практично залишалися без змін. Отже, з’ясовані вищепередумови виникнення обмежень майнових прав фізичних осіб, такі як їхспрямованість на охорону прав суспільства чи інших вповноважених осіб (учасників цивільних правовідносин) мають бути відображені у відповідному понятті.
3) Обмеження майнових прав фізичних осіб закріплюються у законі. По-перше, закріплення такої ознаки підкреслить розуміння законодавчих витоків обмежень майнових прав фізичних осіб. По-друге, зрозумілим будеджерело встановлення обмежень майнових прав фізичних осіб у цивільному праві,яким є закон. Крім того, посилення акценту на джерелі встановлення обмежень майнових прав фізичних осіб дозволитьчітко визначити та закріпити важливі з точки зору теорії підходи про те, що обмеження майнових прав фізичних осіб можуть закріплюватись лише у законі.Функцією підзаконних актів, з урахуванням цього, є роз’яснення окремих обмеженьмайнових прав фізичних осіб, втім, не встановленнянових таких обмежень. Судзастосовує цивільнезаконодавство, зокрема, щодо обмежень майнових прав фізичних осіб, але не наділений правом встановлювати обмеження, що не передбачені у законі. Щодосторін договору закон через імперативні нормиможе визначати певні обмеження та учасники договірного процесу мають дотримуватись їх. Отже,можливість законодавчого встановлення обмежень майнових прав фізичних осіб є сутнісною ознакою обмежень майнових прав фізичнихосіб, що має бути відображена у їх понятті [14; с.172].
4) Обмеження майнових прав фізичних осіб діють за допомогою специфічних законодавчих заборон,обов’язків та дозволів. Обмеження майнових прав фізичних осіб полягає у особливій,конституційній основі більшості таких обмежень, що прямо встановлено у ст.64 Конституції України [1]. Посилення цієї специфічності бачимо виходячи зі ст.3 Конституції України [1], оскільки встановлення обґрунтованих обмежень майнових прав фізичних осіб сприяє їх належній охороні управовій державі. З огляду на це, законодавцем мають встановлюватися заборони,обов’язки та дозволи, завдяки яким формуються обмеження майнових прав фізичнихосіб. При їх формулюванні законодавець має розуміти, що зачіпається дуже тонката специфічна матерія, пов’язана із важливими державними інтересами, якимивиступають правафізичних осіб. Тут треба намагатися досягати, наскільки це є можливимз точки зору правового регулювання, розумного компромісу між охоронюваними правами фізичних осіб та суспільними інтересами і правами інших уповноважених осіб. Отже, розумне співвідношення законодавчихзаборон, обов’язків та дозволів здатне сприятипри встановленні обмежень майнових прав фізичних осіб охороні їх прав, досягатиналежного балансу між правами та інтересами вповноважених осіб та суспільства, неприпустити конфлікту і напруженості при їхздійсненні.
Обмеження майнових приправа приватної власності фізичних осіб – це елемент механізму правового регулювання, що спрямованийна охорону прав суспільства, інших учасників цивільних правовідносин та здатнийза допомогою специфічних законодавчих заборон, обов’язків або дозволів впливати на звуження можливостей здійсненнясуб’єктивного цивільного права. Це поняття вцілому відображує ті ознаки, що притаманні обмеженням прав власності фізичних осіб. Втім, не виключено, щой воно може піддаватись вдосконаленню із подальшим розвитком уявлень про обмеження прав власності фізичних осіб [20; с.88].
Висновок
Запровадження будь-якого з видів обмежених речовихправ суттєвим чином впливає на обсяг майнових можливостей власника – спричиняєзначне їх зменшення й тимчасово унеможливлює реалізацію відповіднихправомочностей. На підставі порівняльного аналізу норм римського приватного тасучасного цивільного права України виявлено моменти рецепції положеньстародавньої римської правової системи з регламентації речово-правових обмеженьправа приватної власності, віднайдено сутність, встановлено первинний зміствідроджених у Цивільному кодексі України категорій речових прав, виявленонедоліки та прогалини чинного законодавства про речові права та опрацьованоконкретні пропозиції і рекомендацій щодо їх усунення.
Загальнаспрямованість курсової роботи надала змогу сформулювати й обґрунтувати ряднаступних положень, висновків та пропозицій:
1. Визначенопоняття суб’єктивного речового права, яке за наявності ознак абсолютності йречовості, визначено правом, спрямованим на задоволення інтересів управоможеноїособи шляхом безпосереднього впливу на майно, забезпеченим абсолютним захистом.
2. Доведено, щосучасна система речових прав у первісному стані відтворює відповіднукласифікацію римського приватного права періоду Домінату та вперше науковообґрунтовано, що її елементи в системі цивільного права України займають місцеінститутів, а саме речове право – самостійної підгалузі.
3. На основіаналізу історичного матеріалу розвинуто висновок про необ’єктивність виведенняпоняття права приватної власності із застосуванням тріади правомочностейвласника. Встановлено, що відмітними рисами, необхідними для відокремленняправа приватної власності в системі речових прав, є зміст та сутність. На їхпідставі суб’єктивне право приватної власності визначено передбаченим законом,найбільш повним речовим правом, що закріплює приналежність майна певній особі.
4. Опрацьованопоняття меж здійснення права приватної власності як законодавчо окресленихкордонів легально дозволеної поведінки власника, визначених за допомогою сукупностікритеріїв у негативний спосіб та доведено, що основні критерії лімітаціїповедінки власника є запозиченням римського правового спадку, а первісна їхкількість та ступінь узагальнення засвідчують більш широке окреслення межсуб’єктивного права приватної власності у Стародавньому Римі, ніж передбачено вУкраїні.
5. Запровадженняобмеження позначається на всіх відмітних рисах теоретичної конструкції праваприватної власності: обмеження повноти обсягу компетенції власника полягають утимчасовій неможливості реалізації ним окремих правомочностей, обмеженнявиключності пов’язуються з обов’язком допущення стороннього впливу на майно,обмеження абсолютності – відбиваються в поширенні на осіб, які володіють чужиммайном на підставі, передбаченій законом або договором, абсолютного захисту, утому числі і від власника.
6. Доведено, щозапровадження обмежених речових прав спричиняє зменшення обсягу правомочностейвласника. Право володіння чужим майном обтяжує правомочності володіння,користування й певною мірою розпорядження; сервітутне право головним чиномвпливає на правомочність користування, а в окремих випадках і на володіння;емфітевзис і суперфіцій, обтяжуючи правомочності володіння, користування,розпорядження, зводять обсяг можливостей власника до мінімального й тимчасовоунеможливлюють для власника реалізацію права.

Список використаних джерел
 
1. КонституціяУкраїни: Прийнята на п´ятій сесії ВРУ 28.06.96р.// ВВРУ. -1996. — №30.
2. Цивільнийкодекс України: коментар. – Харків: ТОВ „Одісей”, 2003. – 856с.
3. Науково-практичнийкоментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004.– 976 с.
4.  Агарков М.М. Избранные труды по гражданскомуправу: В 2 т. — М., 2002. — Т. 1. — 490 с.
5.  Андрейцев В.І. Конституційно-правовіобтяження використання права власності наземлю/http://amc.gov.ua/papers/2004/issue4_04/andreycev.html.
6.  Камышанский В.П. Ограничения права собственности: гражданско-правовойанализ: Дисс… докт. юрид. наук: 12.00.03. -М., 2000. — 48 с.
7.  Кондратов Д.Ю. Захист права на таємницю особистої кореспонденціїта підставиобмеження цього права за законодавством Сполучених Штатів Америки // Актуальні проблеми сучасної науки у дослідженнях молодих учених: Матеріали конф.; м. Харків, 12.05.2006 р. -Х.:Вид-во ХНУВС. 2006. — С.173-177.
8.  Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. -М.: Юрист, 2004. -159 с.
9.  Михайленко О.О Деякі аспектиздійснення права приватної власності // Вісник Запорізького юридичногоінституту. – 2003. — №3. – С. 271-274.
10. МихайленкоО.О. Інститут прав на чужі речі в умовах реформування цивільного законодавстваУкраїни // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2007. — №4. – С. 85-88.
11. МихайленкоО.О. Інститут володіння: постановка проблем // Право України. – 2002. — №9. –С. 124-128.
12. МихайленкоО.О. К вопросу обисторическом генезисе института вещных прав в гражданском праве Украины //Древнее право.Ius antiquum. – М.: Центризучения римского права РАН; Спарк, 2006. — №1(6). – С. 259-268.
13. МихайленкоО.О., Васильченко В.В. Межі здійснення волі власника у Стародавньому римськомута сучасному речовому праві України // Юридический вестник. – 1999. — №2. – С.127-129.
14. МихайленкоО.О. Загальна характеристика обмежень права приватної власності за стародавнімримським та сучасним цивільним правом України // Вісник Запорізького державногоуніверситету (юридичні науки): Збірник наук. праць. – Запоріжжя: Запорізькийдержавний університет, 2007.– С. 168-174.
15. МихайленкоО.О. Загальна характеристика й види прав володіння та користування чужиммайном. Речово-правові титули невласника: емфітевзис та суперфіцій // Цивільнета сімейне право України: Навчальний посібник /За ред. доц. В.В. Васильченка. –Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2003. – С. 113-120.
16. МічурінЄ.О. Передумови виникнення обмежень майнових прав фізичних осіб // Право ібезпека. –2006. -Т.5. -№ 4. -С.118-121.
17. Новицкий И. Б. Римское частное право.— M., 1972.— C. 112.
18. Панченко М.І.Цивільне право України: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2005. – 583 с.
19. Породько В. Умовиправомірності обмежень житлових прав громадян // Право України. -2005. -№ 10. -C.63-66.
20. СтефанчукМ.О. Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав: Дис… канд. юрид. наук:12.00.03 /Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. -К., 2006. – 145 с.
21. Цивільне правоУкраїни: Навчальний посібник / За ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка;Прецедент, 2004. – 448 с.
22. Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підручник: У 2-х томах / За заг. Ред. Я.м.Шевченка.– Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. – 520 с.
23. Цивільне правоУкраїни: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; Заред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: ЮрінкомІнтер, 2005. – Кн.1. – 736 с.
24. Цивільне правоУкраїни: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; Заред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: ЮрінкомІнтер, 2005. – Кн.2. – 640 с.
25. ШтефанМ.Й… Цивільний процес. – К:”Ін Юре”. – 2007. – 608 с.