Познайомившись з ПросперомМеріме І. Тургєнєв зазначав: «Схожий на свої твори: холодний, витончений, вишуканий,із сильно розвиненим почуттям краси й міри і з цілковитою відсутністю не лише якої- не будь віри, але навіть ентузіазму»
Меріме звертається дожанру новели, в якому досягає найбільшої глибини та виразності. Новела, як дужединамічний жанр дозволяє проводити експеримент, випробовувати нові шляхи у мистецтві.У новелі Меріме вирішує складне завдання: через одиничну подію розкрити характерінших народів, інших епох. У листі до І. Тургєніва (10.12.1868) Меріме так пояснивсвій метод: " Для мене немає цікавого завдання, а ніж якнайдетальніший аналізісторичного персонажу. Мені здається, можна добитися відтворення людини минулихепох способом, аналогічним до того, який скористався Кюв`є для відновлення мегатеріята багатьох відмерлих тварин. Закон, як і для зовнішньої." Відтак, Меріме особливуувагу звертає на типізацію психології.
«Взяття редуту»(1829) — коротка новела, побудована як оповідь очевидця (можливо, Стендаля) проопір росіян при штурмі наполеонівськими військами Шевардінського редуту напередодніБородінського бою. Об`єктом дослідження тут є незрозуміла для француза загадковастійкість росіян, яку можна збагнути лишень через призму рос. націон. свідомості.Новела й написана в простодушно — оповідний, хоч і дуже стриманій манері, що випередила«непарадні» опис боїв у «Парському монастирі» Стендаля та«Війні і мирі» Л. Толстого. Та в стилі новели є своя загадковість: простотаі «прозорість» мови приховують вишуканий звукопис, який перетворює новелуна своєрідну поезію в прозі.
Меріме прихильно ставивсядо України. Про це свідчать, зокрема, листи письменники, а також його розвідки:нарис «Українські козаки т їхні останні гетьмани» (1854), де йдеться прожиття, звичаї та побут запорожців, їхню боротьбу за визволення України, характеризуєтьсясуспільно-політичний ладна Запоріжцю Січ, який Меріме кваліфікує як військову демократію:дослідження «Б. Хмельницький» (1863) з розгорнутою картиною буття українськогонароду в сер. XVIII ст. Окремі моменти історії України та її козацтва розглянуву праці «Епізод з російської історії Лжедмитро» (1853), також у сюжетнопов’язаних з нею п’єсі «Перші кроки авантюрник» (1852), де відтворив життяЗапорізької Січі. Творчість М. Гоголя, приятелював з ним сполуками Меріме до вивченняукраїнської, російської т польської мов: він перекладав п’єсу «Ревізор»,написав низку статей, у яких високо оцінив талант письменника. Цікавився творчістюМарна Вовчка, з якою був у приязних стосунках, робив спроби перекладу її творів,зокрема оповідання «Козачка».
Ряд творів Меріме переклалиМ. Константинопольський, В. Підмогильний, І. Рильський, М. Рудницький, С. Буда,М. Терещенко, Я. Кравець, Н. Гордієнко-Андріанова.
Починаючи з 1848 рокуПроспер Меріме «літературно емігрував до Росії й України». Знайомствоз історією, творами письменників цих країн спонукало його до вивчення їхньої мови,бо письменник прагнув читати твори мовою оригіналу.
Особливо Меріме захоплювавсяУкраїною, його приваблювало минуле і героїчна боротьба українського народу за національнунезалежність. Найбільше його зацікавила епоха українського козацтва, гетьманування,їхні звичаї та обряди. Про історію народу видані такі праці, як «Українськекозацтво та їхні останні гетьмани», «Б. Хмельницький», у яких виклавсвоє захоплення Мазепою і Хмельницьким.
Під впливом його дослідженьу 1868 р. французький сенат у хвалив: вивчити у школах Франції курс історії України.Цим самим Меріме сприяв взаєморозуміння і повазі одного народу до іншого.
Також письменник захоплювавсяукраїнськими та російськими письменниками: написав статі про Гоголя, мріяв перекладатифранцузською. М. Вовчка, переклав Пушкіна, Гоголя, Тургенєва французькою мовою.Про творчість цих письменників Меріме написав статті, давши високу оцінку російськійлітературі.
50-е і 60-і роки проходять для Меріме під знакомвсе зростаючого інтересу до літератури слов'янських країн, і перш за все до російськоїлітератури. Інтерес до російської літератури виник в Меріме вже в 20-і роки. Вінзнайомитися з представниками освічених кіл російського суспільства не далеких літературі,- з К.К. Лабенської, Н.А. Мельгунова, А.І. і Н.І. Тургенєвими, С.А. Соболевський.Соболевський пробудив у ньому інтерес до творчості Пушкіна. У 20-ті і 30-і рокиМеріме вже виявляє непогане знання російської літератури, з якою він знайомитисяяк за французькими перекладам, так і в оригіналі були К.К. Лебенскій і С.А. Соболевський,але головним чином Варвара Іванівна Дубенська, знайома Пушкіна, у якої Меріме зсередини 40-х років починає брати систематичні уроки. Він читав Державіна, Крилова,Жуковського, Карамзіна, Грибоєдова, Лермонтова, Гоголя. Але особливе захопленнявикликає у нього Пушкін, творчість якого він займався близько сорока років.
Ці російські інтересиМеріме розвиваються на тлі зростаючого критичного ставлення письменника до сучасноїйому французькій літературі, про занепад якої він не раз писав у приватних листахі деяких статтях. І цьому мовчанню тим сюжетів, падіння літературної майстерностіМеріме протиставляє досвід кращих представників російської літератури. Він перекладаєтвори деяких з них, про інших пише статті. У липні 1849р Меріме друкує свій перекладпушкінської «Пікової дами». Через 2 роки з'являється його стаття«Микола Гоголь», більш ніж наполовину складається з уривків і переказів«Мертвих душ» і «Ревізора» (За деякими відомостями, Меріме бувособисто знайомий з Гоголем, — він зустрівся з ним в 1837 р. в салоні А.О. Смирнової).Однака Меріме побачив у Гоголя лише сатиріка («Гоголь, — писав Меріме, — першза все яскравий сатирик. Він безжалісний до злості і дурості, але в його розпорядженнімає тільки одна зброя»). Погано знаючи російську життя, Меріме побачив у книгахГоголя лише злу карикатуру на неї. Перебільшив Меріме і вплив на Гоголя ряду іноземнихписьменників (Рабле, Стерна, Гофмана, Бальзак). Характерно, що цю односторонню оцінкуГоголя з радістю підхопив
Ф. Бумарін, розвинувшиїї в 2 статтях у «Північної бджолі».І.С. Тургенєв у листі Поліні так оцінивстаттю Меріме про Гоголя: «Надзвичайно проникливі розуми з числа іноземців,як, наприклад, Меріме, побачать у Гоголя тільки гумориста на англійський лад. Йогоісторичні значення абсолютно вислизає від них». Разом з тим Меріме одним зперших у Франції звернув увагу на Гоголя, став пропагувати його твори. У липні 1853г.він публікує повний переклад «Ревізора.
У 50-і і 60-і роки Мерімезнайомиться з О.О. Баратинським, П.А. Вяземським, М.М. Лонгинова, І.С. Тургенєвим:його заняття російською мовою і літературою розширюються і поглиблюються. Він читаєЗагоскіна, Аксанова, А.К. Толстого, Тургенєва, Л.Н. Толстого, Достоєвського. З'являютьсяйого нові переклади творів Пушкіна (»Цигани", «Гусар»,«Постріл») і, нарешті, стаття про великого російською співаєте. Саме Пушкінзмусив Меріме полюбити російську мову, оцінити його багатство і силу. Він не разписав про це своїм кореспондентам, наприклад, К.Н. Леонтьєву (11.04.1860):«Я глибоко захоплююся вашою мовою. Це єдина мова тепер у Європі, який ще придатнийдля поезії». І далі про Пушкіна: «Володіючи чудовим інструментом і вміючичудово на ньому грати, він все ж ніколи не розмінювався на варіації, але завждишукав справжню мелодію. У цьому його перевага над Байроном. Пушкін у 30 віршах створив»Пророка", в [36] — «Анчар». Лорд Байрон зробив би з цього 2томи. У Пушкіна і російських письменників його часу Меріме приваблювала Висока громадянськістьїх творів, сміливість і прямота у постановці найгостріших питань російського життя,реалізм, прекрасне володіння ловом. Цікаві судження Меріме про російську літературуІ.С. Тургенєва. «Ваша поезія, — сказав нам одного разу Меріме, відомий французькийписьменник і шанувальник Пушкіна, якого він, не вагаючись, називав найбільшим поетомсвоєї епохи, які ледь не в присутності самого Віктора Гюго, — ваша поезія шукає,перш за все правди, а краса потім є сам собою: наші поети, навпаки, йде зовсім протилежноїдорогою: вони клопочуть насамперед про ефект, дотепності, красі, і якщо по всьомуцьому їм постане можливість не ображати правдоподібності, так вони і це, мабуть,візьмуть на додачу».
У статті про Пушкіна(яку між іншим, Тургенєв настійно рекомендував П.В. Анненкова), Меріме не уникнувдеяких помилок і неточностей: він, наприклад, явно перебільшував ступінь впливуБайрона на російського поета, не помітив цензурного гніту, під яким знемагав Пушкін,побачив в Миколі лише м'якого і справедливого критика творів поета. Проте роботаМеріме була кращою статтею про Пушкіна у французькій пресі.
З Тургенєвим Меріме знайомивсяв лютому 1857р. в Парижі і з того часу постійно листувався і зустрічався. Але щедо знайомства, в 1854г, він публікує велику рецензію на французький переклад тургенєвських«Записок мисливця», назвавши її «Кріпосне право і російська література».У цій статті, давши дуже високу оцінку творчості Тургенєва, Меріме допустив рядпомилок в тлумаченні деяких рис російського життя: його думки про кріпосне правовідрізняються наївністю.
У 1863 р. з передмовоюМеріме виходить французький переклад роману Тургенєва «Батьки і діти»,у 1868 Меріме публікує свій етюд "Іван Тургенєв". У ці ж роки він друкуєсвої переклади творів російського романіста — повістей і оповідань «Привиди»(1866), «Жид» (1869), «Петушков» (1869), «Собака»(1869), «Дивна історія» (1870). Він переглядає та редагує переклади іншихтворів Тургенєва, що з'являються в ці роки у Франції: за порадою Тургенєва переводитьрозповідь Марка Вовчка «Козачка», переказує разом з ним «Мцирі»Лермонтова. 60-і роки Тургенєв ставати для Меріме єдиним літературним однодумцемі другом, тому їх взаємини становлять особливий інтерес. Досить сказати, що віддеяких нездійснених задумів Тургенєва ми дізнається тільки з їх листування.
Велика частина цих пісеньвзято мною з книги вийшла в Парижі в кінці 1837г, під назвою La Guzla, au choixde Poesied I Hyriques, recuei llies dans la Dalmatie, la Bosnie, la Croatie et l`Hersegowine. Невідомий видавець говорив у своїй передмові, що збираючи колись природністьпісні напівдикого племені, він не думав їх обнародувать, ну що потім, помітившисмак до твором іноземним, особливо до тих, які своїх формах віддаляються від класичнихобразах, згадав він про збори своєму і, за порадою друзів, переклав деякі з їхніхпоеми, і геть. Цей невідомий збирач був не хто інший, Меріме, гострий і оригінальнийписьменник, автор Театру Клари Газюль, Хроніки часів КарлаIX, Подвійний помилкита інших творів, надзвичайно чудовий в глибокому і жалюгідному занепаді нинішньоїфранцузької літератури. Поет Міцкевич, критик пильне і тонкий і знавець Славенськоїпоезії, не засумнівався в достовірності цих пісень, а якийсь учений-німець написавпро них розлогу дисертацію. Мені дуже хотілося знати, на чому грунтується винахідкраїні сил пісень [.]. (Роман М.М. Загоскіна, свою думку про який Вяземський висловиву листі до Пушкіну 24.08.1831г.)
Протягом довгого часуПушкіна знали за кордоном особливо в слов'янському світі, як родоначальника рус.літерат., але таким захоплюються, близьким, потрібним, як, скажімо, Достоєвський,Лев Толстой, а пізніш Чехов, Горки Маяковський, він не був.
У передмові до одноактноїдрамі «Дві сесри» Тургенєв писав: «Розумні люди кажуть, що драмаповинна відтворювати сучасне буття, відоме, певне суспільство. вибачте, іншого непам'ятаю. З розумними людьми приємно погоджуватися, але не завжди можливо дотримуватисяїхніх порад». Закінчується ця передмова словами "" Театр Клари Газуль",відоме твір дотепного Меріме, подав мені думку написати безделкі в його роді".Це програмне для Тургенєва — драматурга тих років заяву потребує пояснення: якимп'єсами Тургенєв протівопоставляє свою драму і какому жанру можна віднести йогоперші драматургічні досліди?
Стендаль писав, що в«Театрі Клари Газуль» Меріме «слідував тільки голосу природи і спонуканьсвого сердца2, що» твір це ближче до природи і орігінальніше, ніж будь-якез що з'явилися у Франції протягом багатьох років", що герої його" з плотіі крові, правдиві і повні життя". По суті про те ж писав і Тургенєв, коли зізнавався,що слід Меріме: його дійові особи не схожі на реальних іспанців, але схожі на іспанців«Театру Клари Газуль» (А.Б. Муратов. Романтична драма Тургенєва«Неосторожность»)
Майже всі літературнізіставлення, вважає дослідник, висловлюють «не стільки творчу близькість міжписьменниками, скільки типологічні сходження, зумовлені спорідненість шляхів розвиткуфранц. Літератури 19 століття Розглядаючи літературні зв'язки Тургенєва з франц.Романтиками: Віктором Гюго, Санд, Альфреда де Мюссе, Шарлем, Бодлером, ПросперомМеріме, Ладарія, добросовесно спираючись на своїх попередником, завжди обгрунтованопогоджується або не соглашається з їх трактуваннями, вносить свої корективи, творчорозвиває теми. Крітікобібліографічна справно стає у неї обов'язковими елементамипри вивченні літературних і життєвих відносин російського письменника з французами.
Тургенєвська концепціяфранц. літератури з роками поглиблювалася і ставала більш правдивої та неупередженої.Цьому багато в чому сприяв Меріме М.Г. Ладарія спілкується увага своєрідність особистихі творчих зв'язків двох письменників, знаходить типологічні і генетичні риси подібностів таких творах, як новели „Подвійна помилка“, „Карлик“,»Венера Ільськая" та повісті «Вєшніє води», «Степовий корольЛір», «Клара Міліч», бачить продуктивність спілкування письменниківу спільній роботі над перекладами, а також у літературно — критичних роздумів. Слідзазначити вплив Меріме — драматурга і автора історичних хронік, який наполегливохотів бачити Тургенєва творцем саме творів історичного плану; як відомо, він закликавйого взятися за велике історичне полотно з життя російських розкольників 17 століття.Вибір плана історію розкольника Микити Пустосвята: соціальних протест в умовах російськогофеодального суспільства часто наділявся в релігійні форми. Він писав Меріме:«Так, ви праві, розкольники 17 століття в Росії = це революціонери». Усередині 50-х рр. Тургенєв звертає увагу не схоже явище у Франції напередодні падінняфеодалізму. (Г.Б. Курляндська, Л.А. Баликава, І. С Тургенєв і всесвітнє значенняросійської літератури)
Творча дружба пов'язувалаТургенєва і з чоловіком Поліни Віардо, відомим тоді література, знавців мистецтва,кращим перекладачем «Дон Кіхотом на французька мова. Завдяки своїм поїздкама Росію і дружбі з Тургенєвим, Лун Віардо прагне глибше ознайомиться з культуроюта суспільно — політичним ладом Россі. Він допомагає Тургенєву переводити на французькамова Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, його в коло видавців та літераторів, де той невдовзінабуває заслужений авторитет і як майстер слова і як пропагандист російської літературина Заході російський письменник стає другом і літературним порадником Меріме і Г.Флобера, братів Гонкур, Е. Золя і Мопассана.
Тургенєв не знайшов ужев Парижі (переїхав в 1871 свого великого літературного одного, Проспера Меріме,талант якого і письменницький почерк багато в чому збігалися з тургенєвским. Цейписьменник, що познайомив французьку публіку з російським автором своїм блискучимпередмовою до перекладу роману „Батьки і діти“, помер в 1870 році, незабаромпісля падіння імперії. (Людвіг Піч. З „Спогади)
Ім'я Тургенєва тісно пов'язанез історією культури франції другій половині 19ст. “В особі Тургенєва впершев історії франко-російських літературних відносин великих письменник однієї країниактивно і безпосередньо брав участь у створенні цілого літературного руху в іншійкраїні.» Узагальнення радянського дослідника як не можна більш точно визначаєхарактер відносин Тургенєва з письменниками Франції. Ця думка проникає спогади істатті про Тургенєва його французьких сучасників — Мопассана, А. Доде, П. Меріме,Поля Берже та ін. (Гі де Мопассан. Іван Тургенєв)
Все ж таки в літературнихколах про нього були дуже високої думки. «Що за чолов'яга, цей скіф»,- писав Флобер Жорж Санд, Гізо, Меріме, Санд, Тен, захоплювалися ним. (Батист Форм.Спогади про Тургенєва)
«Популярність Тургенєвау Франції почалася з» Записок мисливця", — згадував Меріме в 1868году.- Його перший твір, що є поруч оповідань чи, скоріше, маленьких, повним оригінальностіескізів, було для нс як би одкровенням російських звичаїв і відразу дало нам відчутирозміри таланту цього автора".
Серед усіх цих статейта рецензій, які в цілому сприяли популярності до успіху книги Тургенєва у Франціївпродовж декількох місяців, але навряд чи могли сприяти зміцненню його дійсної популярностіу французькій літературі, було, однак, кілька критичних робот, що одержали більшетривале значення. Однією з них була стаття Меріме, видного письменника, в майбутньомустав одним Тургенєва.
Деякі нові дані про Меріме,нещодавно опубліковані, дають кілька цікавих штрихів до історії того, був написанаця перша його стаття про Тургенєва. Цікаво відзначити, що ініціатором її був самеШаррьер (першим переклав «Записки мисливця» І.С. Тургенєв на французькумову). Випустивши свій переклад «Записки мисливця», він одразу ж відправивекземпляр книги Меріме з проханням відгукнутися на неї у пресі; таку статтю Шаррьервважав для себе не тільки схвальною, але й особливо важливою для успіху його видання:Меріме вже користувався широкою популярністю у Франції не тільки кЯ письменник,але і як перекладач. Пушкіна і Гоголя. У відповідь лист Меріме до Е. Шаррьеру датована20.05.1854г «Я прочитав з великим інтересом Ваш переклад» Записок мисливців", — писав Меріме, — і дякую вам за те, що ви дали мені можливість познайомитисяз настільки чудовим твором. І якщо я зможу розташовувати невеликим дозвіллям, яприпускаю написати його критичний розбір для «Ревю де Монд» і сказатитам все те хороше, що я думаю про цей твір". Стримати свою обіцянку Мерімезміг лише через місяць: у номері 1.08.1854г. зазначеного журналу з'явилася йогостаття про «Записки мисливця», озаглавлена «Література і кріпоснеправо в Росії». Стаття ця належала письменникові, ім'я якого говорила самаза себе, і не могла не привернути до себе саме широке увагу. Правда і вона не вільнаще від деяких тенденційних перебільшень військового року, оскільки автор хотів зробитиїї гострої і політично актуальною для сучасних йому французьких письменників. Накритичних аналізах низки оповідань «Записки мисливців» стаття ця прагнутипоказати, перш за все, ознаки розкладання кріпосницького ладу в Росії напередодніКримської війни; це однак не завадило Меріме дати високу оцінку книзі Тургенєва,як пам'ятника художньої літератури, і, навпаки, попередило, певною мірою, пізнішеставлення французьких читачів до «Записок мисливців» як до літературноготвору, що є в той же час яскравим документом російської громадської думки. З першихже рядків Меріме попереджає читача що «Записки мисливця» — «цікавеі повчальне твір, що розповідає про багато при своєму малому обсязі Меріме пишедалі: » Ці 22 жанрові картинки, майже однаково обрамлені, позначені майстернимрізноманітним композиції і тону розповіді. Вони ретельно оброблені, іноді навітьз зайвою копіткість і дають у цілому дуже точне поняття про соціальний стан Росії".У висновку Меріме висловлював надію, що літературна діяльність автора" Запискимисливця «не перерветься на цьому вдалому досвіді. „Я вважаю, — додававМеріме, — що Тургенєв, якого я не маю честі знати особисто — молодий письменник,і що його“ Записки мисливця „є лише прелюдією до більш серйозного і більшзначного твору“.
Стаття Меріме надалі передруковуваласянеодноразово і не загубилася, подібно до інших фейлетоном, згаданим вище; опублікованавона була в серйозному і впливовому журналі, який не легко марнував люб'язностііноземним автором; нарешті, похвали, що виходили від Меріме, були особливо авторитетними.Коли Тургенєв пізньої осені 1856р приїхав до Парижа, його вже тут знали саме якавтора „Записки мисливця“; до певної міри це пояснювалося також схвальноюоцінкою книзі, даної таким вимогливим критиком, яким був Меріме. Особиста дружняблизькість обох письменників, як відомо, виникла між ними значно пізніше; в поруїх дружби Меріме ще раз повернувся до „Записок мисливця“ у великій статтіпро Тургенєва у 1868, але ця стаття тільки розвинула його перші враження від цьоготвору, вперше висловлені Меріме у 1854р., і підкріпила їх небагатьма новими міркуваннямиу справедливості яких в той час вже не могли сумніватися численні французькі шанувальникиТургенєва.
У 1954р Меріме не мавще під руками російського оригінал книги Тургенєва: він судив про неї тільки з перекладуШаррьера. Протести Тургенєва щодо цього перекладу могли дійти до Меріме значно пізніше,того ж головним чином з вуст самого Тургенєва. У своїй першій статті Меріме дорікнувШаррьера тільки за свавільне зміна їм заголовок книги. Але вже наприкінці 50-х роківМеріме повністю прийняв сторону Тургенєва в питанні про те, як повинні бути переведені»Записки мисливця". Для історії перекладів з російської мову у Франціїцей спір мав деяке значення. Завдання, яке стояло перед французькими перекладачами«Записок мисливця», певна річ, була не з легких. Дати читачам такий переклад,який був би в змозі передати російський оригінал цієї книги, повної поетичної принади,багатьох труднопередаваємих на будь-якому іншому мовою особливості усного, сказовоймови, з її диалектальні формами і своєрідністю її синтаксису, було особливо складнов умови французької перекладацькій практиці XIX століття.
Переклад Шаррьера, у всякомуразі, не відрізнявся точністю, як це відзначав і сам Тургенєв. Незадовільними якостямицього обьясняється перш за все, рішення Тургенєва підтримати іншого перекладачасвоїх «записок» — І. Ділового і надати йому допомогу у випуску в світнового перекладу того ж твору (переклад тривав з листопада 1956 р, грудня 1957р).Меріме, може бути, під впливом Тургенєва, також засуджував тепер перший перекладз тієї ж причини. Це видно, зокрема, з того листа (від 20.04.1859), яке Меріме написавШаррьеру з приводу постанови їм перекладу «Мертвих душ» Гоголя.«З великим інтересом читав я вашу передмову до» Мертвих душ", — писавв цьому листі Меріме, — але зізнаюся вам відверто, я не можу схвалити вашу системуперекладу. Мені здається, що ви витрачаєте занадто багато дотепності на захист неправогосправи. Французька публіка не так закосніла у своїх звичках, щоб вона не могла зрозумітигідності іноземній форми". Цікаво, що в цій самій статті, яку засуджує Меріме,Шаррьер вельми ображено згадує протести Тургенєва проти його перекладу «Записокмисливця», випущеного за п'ять років перед тим. Зауваживши, що «жоденписьменник ніколи не буває задоволеним перекладом його творів, Шаррьер прямо посилавсяна те, що Тургенєв нібито зводив з ним» особисті рахунки".
У пізніх «Спогадахпро І.С. Тургенєва» М.М. Ковалевський писав: «З розмов з Іваном Сергійовичемя дізнався, як склалася його літературна репутація в Парижі. Найбільше сприяв їйМеріме, а за ним Ламартін».
1) З листа-відповіді Мерімевипливає, що надії Шаррьера, коли він посилав йому свій переклад «Записок мисливців»,сягали і далі; знаючи про близькість Меріме до двору французького імператора, Шаррьерпросив йому «подяку» Наполеона III за видання цієї книги але Меріме ухиливсявід яких-небудь Клопіт з цього приводу.
2) Перше знайомство Тургенєваз Меріме відбулося у другій половині лютого 1857р.
Ми віддаємо належне Меріме,який перейнявся величчю нашого найбільшого національного генія — Пушкіна, зрозумівсилу Гоголя. Однак, відчуваючи силу російських письменників, Меріме за методом аналогій.Він же говорив про Гоголя: «Тільки мову, на якому він пише, заважає йому досягтив Європі слави кращих англійських гумористів.» Але справа була не тільки вперекладах. Російським письменникам все не знаходилося вільної вакансії в системісвітових величин. Якщо Пушкін і Байрон-«обидва», а Байрон вже володієсвітовим визнанням, то навіщо ж ще один претендент на те саме місце? (Д.М. Урнов,Тургенєв як представник Росії і російської літератури на Заході)
У 1827 році, він випускає,також не виставляючи свого імена, другий твір, що має особливе значення для російськоїлітератури. Це збірка балад, названий «Гюзла» і виданий Меріме за збіркуслов'янських балад. Насправді там не було жодної балади, яка була б записана в слов'янськихкраїнах, вони були складені Меріме, але настільки вдало, що читачі, і в тому числібагато великих літератори, повірили в їх справжність
Пізніше в статті про Пушкіна(«О. Пушкін» 1869) мерине писав, скаржачись на долю письменника: справді,літератори знаходяться в положенні досить скрутному. Малюйте пороки, слабкості,людські пристрасті-вас звинувачують у бажанні розбестити ваших сучасників. Не віддавайтеніколи хороших якостей героя, який грішить проти десяти заповідей, — скажуть, щови підриваєте суспільну базу. Особливо ж не здумайте висміювати лицемірів і лісефілантропов- ви наживете багато ворогів". Ці слова говорять про те, як болісно відчувавМеріме гнітючий прес умовної буржуазної моралі, що обмежує творчість художника рамками«десяти заповідей» загальновизнаним чеснот. Це дасть ключ розуміння багатьох«загадок» в особистості як Меріме, так і його героїв.
50-е і 60-і роки в творчостіМеріме цікаві перш за все з точки зору його відносин до руської і слов'янською культуріта зв'язку з нею.
Звернення Меріме до слов'янськоютеми має свою історію. Його Перові звернення до теми — це 1827 рік, рік виходу йогозбірки «Гюзла»
Перший, хто викрив містифікаціюМеріме, бив Гете, котрому Меріме послав один екземпляр своєї «Гюзал».Гете відразу сказав, що автор їх-Меріме.Полное назва збірки такого: «Гюзал,або Вибрані іллерійской поезії, збори в Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині».Збірником Пушкін; на його прохання Соболевській, особисто знайомий з Меріме, запрсиостаннього. Отвечая Соболевському, Меріме про те, як були створені ці балади. Онпише наступне:
«У 1827 році ми зодних з моїх друзів склали проект подорожі до Італії. Ми стояли перед картою, викреслюючиолівцями план нашого путі. Прибув в Венецію (на карті зрозуміло) і скучивши середанглійців і Нємцов, я запропонував поїхати в Трієст, а остуда в Рагузу. але в кишеніу нас було дуже легко. тога я запропонував наперед описати наше мандрівка, продатиопис видавцеві, а на виручені гроші подивитися, нас колько ми помилилися у нашихописах». Далі Меріме розповідає, як він складав свої балади у селі: "Близько полудня снідали, а я вставав о 10 годині ранку і, одну або дві цигарки,від нічим робити, в дам, писав баладу. В результаті виник маленький томик, котрийввів в оману двох або трьох осіб "
Повірив чи Пушкін у справжністьцих балад? Крім свідоцтва Соболєвої, який стверджував, що Пушкін «піддавсямістифікації Меріме», є жартівливе зауваження самого Пушкіна, який сказав:«В усякому разі, я був обдурений у гарній компанії», Пушкін мав на увазі,що, так само як і він, у достовірність збірки повірив польський поет Міцкевич.
Після короткого передмовизбирача поміщена дуже цікава біографія слов'янського співака Іакінфа Маглановіча.Пушкін, познайомившись з пам'ятником, звернув особливу увагу на цю біографію і писавпро неї наступне: «Меріме помістив на початку своєї» Гюзля «звісткипро старого гусляра Іакінф Маглановіче; невідомо, чи існував він коли-небудь, алестаття його біографа має незвичайну принадність оригінальності і правдоподібності.Книга Меріме рідкісна і читачі, думаю, із задоволенням знайдуть тут життєпис слов'янина-поета».В одному з видань цього збірника поміщений портрет Іакінфа Маглановіча роботи невідомогохудожника; він зображений граючим на своїй гюзле. Всього балад у збірнику тридцятьдва. Пізніше (1842г.) в новому виданні Меріме до них приєднав ще чотири. Їх можнапідрозділити але темами, на три цикли. По-перше, значна частина балад присвяченатемі боротьби слов'янських країн із загарбниками головним чином з турками і французами(«Смерть Томаса II, короля Боснії», «Кінь», «Битва приЗеніці-Великої», «Чорногорці» та інші). Це найбільш цікаві балади,з особливою майстерністю виконані Меріме. Далі цикл сімейно-побутових пісень(«Прекрасна Єлена», «Боярішнік Велико», «Сумна пісня проблагородну дружині Асан Аги» і ряд інших).
Нарешті, слід особливовиділити цикл ліричних балад («Похоронна Пісня», "Імпровізації ІакінфаМаглановіча" та інші)
З справжніми слов'янськимибаладами Меріме не був знайомий, але він мав у своєму розпорядженні цілу низку джерел,з яких міг скласти уявлення про життя і побут слов'янських народів. Одним з основнихджерел була книга італійського мандрівника абата Фортіс, яке називалося «Подорожв Далмацію», що вийшла в 70-х роках XVIII століття. У ній давалися відомостіпро побут, вдачу, піснях, обрядах, навіть поміщена одна слов'янська пісня, яку Мерімепереніс у свій збірник — це «Жалобна пісня благородної дружини Асан Аги».
Зі збірки Меріме. Пушкінпереклав одинадцять балад.
У передмові до «Піснямзагадкових слов'ян» 1835 року, куди були включені перекладені балади, Пушкінвідгукується про Меріме як про «гострому і оригінальному письменника, авторатворів надзвичайно чудових у глибокому і жалюгідному занепаді нинішньої французькоїлітератури» Серед цих «черезвичайно чудових творів Меріме. Пушкін називає»Подвійну помилку", «Театр Клари Газюль», «Хроніку часівКарла IX».
Тяжіння Меріме до народногообразу, майстерня розробка його, глибокий Інтерес списателя до слов'янської темі- ось те, що так привернуло Пушкіна в збірнику Меріме.
Пушкін перевів наступнібалади Меріме: «Бачення короля», «Янко Марновіч», «Битвабіля Зіниці-Великої», «Федір і Олена», Влах у Венеції"" Гайдук Хрізіч "," Похоронна пісня "," Марко Якубович"," Бонапарт і чорногорці "," Вурдолак "," Кінь".
Пушкін дає балад віршованийпереклад, тоді в Меріме всі вони були написані прозою. Завдяки цьому балади абсолютноперетворюються. Ось два уривки з «похоронні пісні» Меріме і Пушкіна, Мерімепише: «Прощай, прощай, добрий шлях!».
Пушкін переводить так:
З Богом у далеку дорогу!
Шлях знайдеш ти славаБогу,
Світить місяць, ніч ясна;
Чаша випита до дна.
Особливо яскравим прикладомтворчої роботи Пушкіна над матеріалом узятим в Меріме, служить переклад балади«Вурдалак» (в Меріме «Ваня»).
Переклад Пушкіна — цепо суті, новий твір, незрівнянно більш близьке до народної творчості.
Пушкін додасть баладігумористичний характер, більш близький народної поезії. Всі будуватися на контрастіміж тим, чого очікує Ваня, і що виявляється в дійсності.
Образи балади Пушкінабачиш: вони живуть, рухаються, діють. Меріме розповідав про страх Вані, Пушкін показуєйого.
Пушкін різко змінює кінцівку,вносячи в неї більше реалізму і справді гумору.
Пушкін на основі матеріалу,взятого в Меріме, створив високохудожні твори, які далеко перевершили оригінал.Він проник у народний образ з більшою силою і глибиною, ніж це зміг зробити Меріме.
Знайомство з російськимипочинається в Меріме в кінці 90-х років. Серед його російських знайомих слід вказатиА.І. і І.С. Тургенєва, Соболевського, Герцена та інших.
З російською літературоюі насамперед з Пушкіним, Меріме познайомив друг Пушкіна Соболевський.
Меріме береться за вивченняросійської мови. До кінця 40-х років він опанує їм настільки, що вже може перекладатиз нього на французьку мову.
Чим більше дізнававсяМеріме російську мову, тим більше захоплювався ним «Російська мова, — писаввін, — найбагатший, наскільки можу судити, з усіх європейських мов. Він начебтостворений для вираження найтонших відтінків. При його незвичайній стислості і разомз тим ясності йому досить одного слова для з'єднання багатьох думок, які на іншихмовах зажадали б цілих фраз». «Російська мова безперечно краще європейських,- говорить він в іншому місці, — не виключаючи грецького. Він незмірно перевершуєнімецький своєю ясністю. По-німецьки можна знати всі слова фрази, безуспішно добираючисьдо її змісту. З російською мовою нічого подібного трапитися не може».
Першим художнім перекладомМеріме з російської була «Пікова дама», а пізніше їм переведено«Цигани» і «Гусар» Пушкіна, ряд уривків з Гоголя і оповіданьТургенєва.
У 50-х і 60-х роках Мерімевипускає ряд робот про російських письменників — «Микола Гоголь» (1851),Передмова до французького перекладу «Батьків і дітей» (1863), «ОлександрПушкін» та Іван Тургенєв (1869).
Велике захоплення Мерімевикликали «Цигани» Пушкіна. Про цю поемі він відгукувався як: «Неодного вірша, не одного слова не можна було забрати, кожна на своєму місці, у кожногосвоє призначення. А тим часом по зовнішності це все дуже просто, природно, і мистецтвовиявляє себе тільки повною відсутністю будь-яких зайвих прикрас».
Пушкіна Меріме цінувавв першу чергу за те, що він зумів у своїх творах дати позитивний образ. ПорівнюючиПушкіна з Гоголем він віддає перевагу Пушкіну саме тому, що Пушкін у своїй творчостізумів знайти цей образ. Меріме писав про Пушкіна: «Після того як він тривалийчас знаходив в людському серці всі пороки, всі ницості, щоб їх бичувати і висміювати,він раптом помітив, що поряд з цим ганебним злиденністю є піднесені риси. Він ставпоетом великого і прекрасного, як тільки він його відкрив». Меріме завжди дужецікавився історією, він залишив ряд історичний праць, в числі яких роботи з російськоїта української історії. У 1951 році він намагається створити драму про самозванця.Це драма («Перші кроки авантюриста») задумана, безперечно, під впливом«Бориса Годунова», але самозванцем в ній виступає козак Юрій, Отреп'євж — тільки агент цього самозванця. У художньому ставлення драма не витримує порівнянняз кращими творами Меріме. Вона залишилася не закінченою.
Меріме був одним з найбільшихреалістів французької літератури XIX століття. Відзначаючи його значення, требаособливо вказати на ту величезну роль, яку зіграв Меріме як перший захоплений цінительі пропагандист російської літератури у Франції.
«Ваша поезія, — говоривМеріме Тургенєву, — шукає перш за все правду, а краса є потім сама собою».
У некролозі на смертьМеріме Тургенєв писав про нього: «Ми, росіяни, зобов'язані вшанувати в ньомулюдину, яка катував щиру і сердечну прихильність до нашого народу, до нашої мови,до нашого побуті, — до людини який позитивно боявсь перед Пушкіним і глибоко і вірнорозумів і цінував краси його поезії». Доводячи це, Гете виходив з таких міркувань,склад слова Gazul той же, що і Guzla.
Проспер Меріме пише статтіпро російську літературу і російської історії XVII століття, вивчає повстання СтепанаРазіна і Пугачова.
Ця діяльність Меріме відігралавизначну роль розвитку російсько-французьких культурних зв'язків. (С.Р. Брахман)
Познайомившись з МерімеІ.С. Тургенєв відзначав: «Схожий на свої твори: холодний, тонкий, витончений,з сильно розвиненим почуттям краси і міри з досконалим відсутністю не тільки який-небудьвіри, але навіть ентузіазму. І в цей момент саме російська література ставати дляМеріме рятівним засобом у його розладі з собою, бо вона пройнята тією особливоюгармонією, моральною висотою і реалізмом, яких жадав і не знаходив навколо себеписьменник. Меріме перевів на французьку мову повісті А.С. Пушкіна „Піковадама“ (1849), „Постріл“ (1856), написав захоплену статтю про Пушкіна(1868), публікує статтю „Література в Росії: М. Гоголь (1851) і переклад“Ревізора» (1853, під назвою «Генеральний інспектор»), пишепередмову до перекладу роману І.С. Тургенєва «Батьки і діти» (1863), редагуєпереклад роману «Дим» (1867), переводить повісті «Привиди»(1866), «Дивна історія» (1870), випускає разом з Тургенєвим збірка перекладівйого творів «Московські новели» (1869), пише про нього розгорнуті статті«Література і рабство в Росії. Записки російського мисливця Івана Тургенєва» (1854)," Іван Тургенєв " (1868), залишає зауваження про багатьохросійських поетів і письменників. Не всі Меріме, вірно, сприйняв в російській літературі.Так, він абсолютно не оцінив перші твори Льва Толстого, а в Гоголя побачив тількисатирика, багато що запозичили у Стерна, Скотта, Шаміссо і Гофмана. Проте воно суті,не знав у Європі різних за глибиною і грунтовності розуміння російської літературита історичної ролі російської та інших слов'янських народів (Меріме був авторомісторичних праць про епоху Бориса Годунова, про Б. Хмельницького, про Разіна, проісторію козаків, про Петра I, в 1853 р. він написав історичну драму «Першікроки авантюристів», де виклав свою гіпотезу появи на Русі фігури Лжедмитра,він у величезній мірі сприяв початку світового визнання російської літератури.
А.С. Пушкін дав вільнийпереклад віршами 11 пісень «Гюзли», включивши їх у «Пісні західнихслов'ян». Він повністю змінила послідовність у порівнянні з розташуванням пісеньв Меріме, що було продиктовано задачею Пушкіна збагатити фольклорними елементамиросійську поезію, дати читачеві на збірник народних пісень, а продуманий художнійцикл. Завдання Меріме були іншими. У поданій ним мозаїці виявляється прагнення до«жанрової гри», іронія над романтичної фрагментарністю. Але є в композиції«Гюзли» і прихована спрямованість: від вільної фантазії в відкриває книгуісторії життя ніколи не існувало співака до близької фольклорному першоджерела пісні«Кінь Фоми II» (у Пушкіна «Кінь», «Що ти іржеш, мій кіньзапопадливий» і т.д.) і включених пізніше дійсним перекладом сербських пісень,тобто від містифікації, ігри через іронію стосовно романтикам які шукають у фольклоріабо «невигадливості», або цитати про вампірів і т.д., до справжнім народнимджерелом. І тоді стає очевидною щирість інтересу Меріме до дикуватою манері виконанняіллірійських пісень («Замітка про І. Маглановіче»), та історії слов'ян(Смерть Фоми II, короля Боснії "), їх звичаєм і повір'ями (" Похороннапісня "," Красуня Олена "), їх волелюбності («Чорногорці»)письменник хотів проникнути в національну свідомість та психологію, у спосіб життяіншого народу і наблизити його своєрідний і зовсім не примітивну культуру до читача.
МЕРІМЕ В РОСІЇ. У Росіїпоява нового французького письменника було відмічено відразу ж, як був опублікований«Театр Клари Гасуль», але вельми своєрідно: книга була заборонена цензурою.Зате коли Меріме видав другу книгу — «Гюзла», відгук у Росії з'явивсячерез кілька місяців: у журналі «Син по батькові» спочатку з'явилася замітка«Нові французькі книги» (1828,4.118. № 5), а потім відкликання з додаткомперекладу трьох балад (1828, 4.120, № 14). Авторів нотаток і перекладу ми не знаємо,як, втім, і вони не знали, що «Гюзла» — твір Меріме встановлено, що втому ж 1828 р.А.С. Пушкін, полонений книгою, почав створювати свої «Пісні західнихслов'ян». Питання про те, якою мірою Пушкін вірив у справжність пісень«Гюзлі» залишається неясним, але правий був В.Г. Бєлінський, який писаву статті «Вірші А.С. Пушкіна. Частина четверта » (1836): " Пушкінвмів надати цим пісням колорит слов'янський, так що якщо б його помилка не булавідкрита, ніхто не подумав би, що ці пісні підроблені". Сам Пушкін у передмовідо «Пісням зап. сл.» (1835) назвав Меріме гострим і оригінальним письменником,автором творів" надзвичайно чудових у глибокому і жалюгідному занепаді нинішньоїфранцузької літератури".
Вплив книга «Гюзла»на російській літературі не обмежилося пушкінськими «перекладами» шістнадцятипісень. З'являється збірка віршів Н.А. Маркевича «Українські мелодії»(1831), О.М. Сомов використовує мотиви книги в повісті «Гайдамаків» (1830),тема вампіризму, що отримала широке розповсюдження після виходу книги Меріме, знайшлавідображення в оповіданнях А.К. Толстого «Упир» (1841), «Сім'я вурдалака»(написаний французькою мовою, перша публікація перекладу — 1884).
За життя Меріме на російськумову було переведено (повністю або частково) вісімнадцять його творів, що складаютьоснову творчої спадщини письменника, причому деякі з них переводилися кілька разів.Так, новела «Матео Фальноне» публікувалася в трьох перекладах (1829,1832,1835)і у віршованому перекладенні В.А. Жуковського з перекладу А. Шаліссо (1843), якийотримав високу оцінку Гоголя. Мабуть, у тому ж 1843р або трохи раніше Гоголь написавзалишилася незавершеною статтю про Меріме у зв'язку з визначеної публікацією перекладуновели «Душі чистилища». У цій невеликій статті, що стала відомою лишев 1892р, Гоголь відзначає «багато знань і досвіду» поряд з умінням вразити«живим, швидким, захоплюючою розповіддю», «тонкими спостереженнями,гострими і сміливими зауваженнями», як і «схоплювати вірно місцеві фарби,відчувати народність і передати її». Ці зауваження Гоголя дуже істотні длявизначення художнього методу Меріме.
Якщо Пушкін і Гоголь вловилинайістотніше в творчості Меріме, то в якій мірі він вірно розуміє їхню творчість.Це питання обговорювалося в російській пресі у зв'язку з публікацією перекладу«Пікової дами», здійсненого Меріме в 1849р, і у зв'язку зі статтею«Микола Гоголь», яку Меріме опублікував в 1851г. Так, «С — Петербурзьківідомості» (1849, 14 вересня) відгукнулися з похвалою про перекладацьку мистецтвіМеріме, в той час як «Північна чола» (1849, 27 вересня) і Погодінській«Москвитянин» (1849, ч5 № 18) — різко негативно, що пов'язано з недостатнімрозумінням перекладацьких установок французького письменника. Навпаки, Ф.В. Булгарінвсіляко підтримав статтю Меріме про Гоголя, зробивши з нього вигідний для себе висновок,що, подібний до нього, Меріме бачить у Гоголя тільки приємного оповідача, який умівзмінити і забавляти своїми карикатурами (Північна бджола — 1852-19 квітня). ХочаМеріме ніде в своїй статті не доходив до такого спрощеного погляду на Гоголя, алесприймав його дійсно вузько, як тільки сатиричного письменника, що володіє лишеодним зброєю — іронією. Проживши, такої оцінки Гоголя з усією старанністю виступилиІ.І. Гана в «Современнике» (1851, № 12) і Аполлон Григор'єв в оновленому«московитами» (1851 ч6, № 24, авторство імовірно). А.В. Дружинін, післярозколу редакції «Современника» пішов у «бібліотеку для читання»досить різко відповів «московитами» (1852, тIII, 2,2, отд7). «Вітчизнянізаписки» (1852, № 6, отд6) негативно оцінили переклади «Ревізора та уривківз мертвих душ», здійснені. У всій цій полеміці прихованої точкою, навколо якоївсе оберталося, була боротьба за гоголівську «натуральну школу» або протинеї. Очевидно, саме в цей моментів і повинна була з'явиться робота, в якій булаб дана загальна оцінка творчість Меріме. Таку статтю («Проспер Меріме»)почав публікувати в «московитами» (1854, № 11) Аполлон Григор'єв. Алетак само закономірно і те, що стаття залишилася незавершеною: творчість Меріме вжене давало такої їжі для дискусій, як це було, в 1846г. Коли у зв'язку з публікацієюв «Літературній газеті» перекладу новели «Арсена Гійо» Розгоріласяполеміка між «Москвитянин», засудив новелу за аморальність зі слов'янофільськихпозицій, «Сучасників», які підтримали реалістичні устремління Меріме.
Однак вплив французькогописьменника на російській літературі помітно протягом багатьох десятиліть. Перекладтворів Меріме був прекрасною школою стилю. Крім Пушкіна і Жириновського Меріме переводилиІ. Панаєв («етруська ваза» 1835), Аполлон Григор'єв (уривок з «Каретисвятих дарів» 1854), В. Гаршин («Коломбо» 1883), Д. Григорович(«етруська ваза» 1883), О. Плещеєв (Арсена Гійо «1884), Д. Аверніев(» Жакерія «1891), а після Великого Жовтня — В. Ходасевич (» Незадоволені«1922, Театр Клари Газуль», 1923), Мандельштам («Коломбо» 1926),М. Лозинський («Абба Обен», «Арсена Гійо», «Кармен»1927), Н. Любимов («Небо і Пекло», «Родина Карвахаля»,«Випадковість» 1934, «Хроніка царювання Карла IV, 1963» і інші.
Встановлено вплив«Жакерии» на «сцени з лицарських часів» А.С. Пушкіна і на«Вадима» М.Ю. Лермонтова. І.С. Тургенєв визнавав, що під впливом новели«Федеріго» написав сценку «Щось або валіза», а в п'єсах початок40-вих роках. «Необережність» спокуси св. Антонія Дві сестри, відбилосячитання «Театру Клари Гасуль». Образ Кармен з однойменної новели Мерімеі опери Жоржа Бізе (1875) надихав російських поетів О. Блока (цикл «Кармен»1914), М. Цвєтаєва («Сплять тріскачки і пси соседови.» 1915, опобл.1965; «Любові старовинні тумани», 1923), А. Білого («Перше побачення»1921). «Ведмежа весілля» А.В. Луначарського (1923) — мелодрама на сюжет«Локіса».
Однак тільки письмовіджерела не можуть повною мірою розкрити зв'язків Меріме з російською культурою.Не мало важливі його особисті контакти з С.А. Соболевським, А.І. Тургенєвим, Е.А.Баратинській, І.С. Тургенєв і багатьма іншими російськими людьми.
У сприйнятті творчостіМеріме виявляються своєрідні «хвилі». Якщо Пушкіна й Гоголя «Мерімебезперечно, чудовий письменник ХIX в фр.__, то для наступного покоління він не більшеніж другорядний, хоча й блискучий майстер. По-новому сприймають М. Горький, якийу листі до А.К. Виноградову (7.03.1928) ставить М в один ряд зі Стендалем, Бальзаком,і Флобером і А.В. Луначарський, у 1930 р. написав статтю про Проспер Меріме підназвою „Геній лихоліття“. З'являються праці А.К. Виноградова, А.А. Смирнова,М.Є. Єлізарової, Б.Г. Реізова, Ю.Б. Віппера, А.Д. Михайлова та інші дослідників.
Інтерес до Меріме помітнопосилюється в останні роки. Ці „хвилі“ як особливостями літературної боротьбина різних етапах розвитку суспільства, так і літературознавчими концепціями світовоголітературного процесу. Ще Гоголь зазначив, що Меріме „Ішов якось зовсім осторонь.Навіть предмети обирав не ті, яких вимагало модна потреба читачів. “Тому йоготворчість погано вписувалося в жорсткі рамки теоретичних концепцій. З розвиткомдосліджень перехідних явищ на основі гнучкого підходу, що розвинувся в 80-ті і,творчість Меріме стають особливо привабливим об'єктом для вивчення. (В.А. Луків)
У літературно — критичнихстаттях, присвячених творчості Пушкіна і Тургенєва, Меріме оцінював всього глибокувнутрішню правду російського реалізму. З захопленням розмірковуючи про красу, гнучкостіі багатство російської мови, Меріме бачить саме у Пушкіні його творця. Звернувшисьу своїй поезії до живого російській мові, Пушкін показав його перевагу над церковнослов'янською,створив „живе джерело“ для майбутнього. Особливий інтерес викликала уМеріме естетика Пушкіна, в якій він як художник відчув багато близькі йому самомуреалістичні тенденції. Захоплюючись лаконізмом Пушкіна, його вмінням з винятковимтактом вибрати потрібну деталь, Меріме стверджував, що саме відбір найважливішого,головного, а не точне копіювання природи є основним законному мистецтва. Проблемавідбору життєвого матеріалу і наступного його перевтілення в мистецтві розглядаласяМеріме в статтях, присвячених Гоголю, Тургенєва, в листах. У статті „І. Тургенєва“він пише про глибину реалізму мистецтва російського письменника, особливояскраво проявилося у створенні образу народу,» цього покірного, але вже усвідомлюєсвою силу богатиря " (Н.В. Малик — Саркісова)
Серпня 22 (вересня 3)1859р. Проспер Меріме, який читав у оригіналі книжки російських письменників, пишеЖанні Дакен, що з нетерпінням чекає, коли одержить малоросійські оповідання МаркаВовчка в перекладі Тургенєва, шедевр, який за словами останнього, перевершив романамериканської письменниці Г. Бічер — Стоц «Хатина дядька Тома»
Травня 31 (червня 12)1860р. Меріме пише Тургенєв: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того жвони, гадаю, повинні змусити кріпаків випустити кишки своїм панам. У нас їх сприйнялиб як проповідь соціалізму, і добродії, які воліють не бачити кривавих ран, жахнулисяб. […] Заради розваги я взявся за переклад „Козаки“. Оскільки ви переклалице оповідання, виходить, воно вірогідне, але ж тоді Стелька Розін, Пугачов т іншівизначні діячі мали рацію, коли прагнули викорінити зловживання якнайшвидшими йнайрішучими діями».
Травня 25 (червня 6) 1868р.У французькій газеті «Moniteur Universal» вміщено статтю Меріме"Іван Тургенєв". Спокійний тон антикріпосницького творів Тургенєва Меримепротиставляє гостро викривальній спрямованості оповідань Марка Вовчка: «ПісляТургенєва одна дуже талановита жінка опублікувала під псевдонімом Вовчок (вовченя)кілька оповідань українською мовою на цю саму тему. Її оповідання відомі мені зросійських перекладів пана Тургенєва. Барви такі похмурі, що вся картина відштовхуєчитача. Вона, можливо, й правдива, але хочеться думати, що вигадана; до того ж вонавикладає значно більше жаху, аніж жалощів»
Червня 28 (липня 10) 1869р.Меріме в листі до Тургенєва пише, що переклав французькою мовою досить швидко, тане зовсім докладно, «Козачку» Марка Вовчка, яка захопила їхніх дам. Пише,що давно вже не перечитував цього оповідання де знаходять виправдання Разін і Пугачов.
"Я бажав би поговорити з Меріме", — говоритьПушкін в мемуарах сучасниці. І хоча мемуари ці, так вважає, — літературна підробка,Пушкін міг так сказати. Широко відома висока оцінка, яку він дав Меріме у передмові«Песн.зап.славян»: автором «Хроніка часів Карла IX», «Подвійнийпомилки», «Театру Клари Газун» російський поет назвав творцем«Творів надзвичайно чудових». Уявлення про Меріме як про першовідкривачагенія А.С. Пушкіна у Франції не без підстави побутує у літературі ось уже півторастоліття. Для широкого французького читача знайомство з «Пікової пані»,«Цигани», «Пострілом» і зараз відбувається завдяки Меріме.
Меріме був усього на чотирироки молодший Пушкіна. Постріл, що пролунав у 1877р на Чорній річці обірвав можливістьбезпосереднього спілкування двох письменників. Вони не зустрілися, ні розмовляли,не писали один одному листів, не послали книг з присвятами. Тим більше хвилює заразсхожість їхніх художніх принципів, які здатні висвітити лише час. Вдивляючись уїхні портрети, малюнки на полях рукописів, що летить почерк, ми, звичайно, дізнаємосяту далеку епоху, продиктовану і схожі зачіски, і сюртуки, і натиск гусячого пера,і навіть вираз чарівних жіночих облич, якими вони були оточені. Але не одна епоха,в 1830 роки, «повинна» в тому, що і Пушкін і Меріме чистили С.А. Соболевськогосередовища найближчих друзів, не раз зверталися до одних і тих же сюжетом і, всуперечтому, що писали на різних мовах, давали дослідникам підставу відзначати схожістьстилю.
У цій книзі три герої:П.М., А.С. Пушкін, Епоха. Кожен з них — цілий світ для історика літератури, в межахстатті — коло питань. Проблема Меріме — Пушкіна є частиною більш широкої проблемивідношення французького письменника до російської культури, її національних витоківі неповторному своєрідності. У свою чергу зрозумілий давній і ревнивий інтерес,який в Росії виявляється до осмислення французами творчості А.С. Пушкіна.
Витоки інтересу Мерімедо Росії французькі біографи шукають у дитинство письменника — в пильній увазі йогобатька, художника Леонора Меріме, до слов'янської церковного живопису, а потім іу власних враженнях Меріме, в подіях 1812-1814 рр., коли невдалий російський похідНаполеона поклав початок краху наполеонівської імперії.
Відомо опис, як паризькийхлопчина з боязким цікавістю розглядав козаків Олександра I, які розташувалися таборомпрямо на Єлисейських полях. Літературним стало висловлення критика Поля де Сен-Віктора:Меріме «літературно емігрував до Росії і поселився в ній на добрі чверть століття».У цих твердженнях достовірно лише одне: ранній і природний для першої третини XIXст. інтерес Меріме в Росії.
Його знайомство і дружнізв'язки з російськими інтелігентами давно стало об'єктом пильної уваги французіві вітчизняний дослідників. Ми маємо в своєму розпорядженні сьогодні хоч і не остаточною,але достатньо повною картиною російського оточення Меріме. До нього входили одноліткиМеріме Н.А. Мельгунов і С.А. Соболевський, значно старше за віком А.І. Тургенєв,В.А. Жуковський, Е.А. Баратинський, М.А. Єрмолов, колишня фрейліна Варвара ІванівнаДубенська, що стала дружиною французького дипломата Теодозя де Лагрене, Аврора Шернваль,що вийшла заміж за сина Карамзіна; Олександра Йосипівна Россет — Смирнова, в салоніякої, за деякими відомостями, Меріме зустрічався Гоголем. Брат Пушкіна, Лев Сергійович,коротко спілкувався з Меріме, знав його і князь Петро Андрійович В'яземський.
Зі збіркою слов'янськихпісень «Гюзла» (1827) також пов'язані імена російських друзів Меріме.Існує вагоме припущення, що доручення відвезти збірка Гете виконав Н.А. Мельгунов.До А.С. Пушкіну «Гюзла» потрапила через С.А. Соболевського. Ерудит, бібліофіл,великий ділок, так і не знайшла для себе справжнього заняття в царській Росії, вінбув знайомий з О.С. Пушкін і всієї його сімей з дитинства. Під час вторинного перебуванняСоболевського в 1837 р. в Парижі саме він приніс Меріме звістку про трагічну загибельПушкіна. Сьогодні, мабуть, можна стверджувати, що Меріме не відразу усвідомив справжнєзначення великого російського поета. У листі Меріме до Рекьену від 30.03.1837 р.він говорить про смерть Пушкіна було, лише у зв'язку з очікуваним їм автографомвірша «Гусар».
Але надалі Меріме усебільш усвідомлюючи роль Пушкіна в російській і європейській літературах, а з 1849р. по виразу Монго, став «Chevalier servant de Pouching» — вірним васаломПушкін. У січні 1868 р. в газеті «Монітер Юніверсель» з'явилася статтяМеріме «А. Пушкін», в якій він дав огляд твір поета. Стаття ця вільнавід упереджених суджень і фактичних неточностей. Серед найбільш істотних — помилковесудження Меріме про роль царя Миколи I, який не тільки не був «доброзичливимцензором! Пушкін, але разом з Бенкен дорф став його жандармом, неодноразово перешкоджавпублікації його творів. Перебільшує Меріме і вплив на Пушкіна західних авторів — Байрона, Аріосто, Вольтера, а іноді повідомляє приблизні або неправдиві відомості.Він називає першим літературним досвідом Пушкіна „Гавриилиадой“ (1921),насправді створену після поеми „Руслан і Людмила“. Поема „Полтава“названа Меріме „Мазепою“. Поетична картина епохи Івана Грозного, яка немає назви (»яка ніч! Мороз тріскучий"), позначена як «Опричник (кромешників)».Неточно переказано "Євгеній Онєгін". Проте важливіше у статті — загальнавірна оцінка творчість А.С. Пушкіна, якого Меріме ставить вище всіх європейськихписьменників.
Оцінка ця висловлюєтьсяі в тому,, що протягом чотирьох десятиліть Меріме постійно звертався до творчостіПушкіна.
Перше питання яке виникаєу читача: як володів Меріме російською мовою? Уроки давали йому російський консулу Парижі К.К. Лабенської та В.І. Дубенська-Лагрене. Найбільш інтенсивні заняттяприпадають на 49-і роки. Постійні контакти з росіянами, зокрема з Соболевським,читання книг і робота над перекладами повинні були б підтримувати досить високийрівень володіння російською мовою. Однак, судячи з окремими фразами в листах Меріме,його російську мову далекий від досконалості і рясніє численними граматичними помилками.З іншого боку, не слід недооцінювати й того факту, що Меріме читав по російськи,а головне, дуже серйозно ставився до перекладацької діяльності. Це змушувало йогошукати постійних консультантів і порадників, в яких як ми знаємо, він не відчувавбраку. Баладу «Гусар», наприклад, йому спочатку перекладав Соболевський.На помилки в перекладі «Пікової дами» йому вказав А.С. Пушкін, а з І.С.Тургенєвим вони займалися перекладами спільно. І хоча Меріме визнавав російськумову «найважчим з європейських прислівників» він присвятив йому чималоапологетичних рядків. Слова про красу, «стислості багатство» мови, який«не може не збентежити навіть самого вправного перекладача», включенідо статей про І.С. Тургенєва і М.В. Гоголя. Вони повторюються і в листуванні Мерімеаж до 60-х років.
У цій книзі зібрані всіпереклади Меріме з Пушкіна «Пікова дама» і «Постріл»,«Цигани», «Гусар», «Бадьорі і його сини», «Анчар»,«Пророк» «Опричник», включені до статті «А. Пушкін»фрагменти з" Бориса Годунова "і" Євгенія Онєгіна", данітам же в перекладенні. Їм прийнятий під час Меріме принцип «перекладу».Жоден з перекладів не ідентичний повністю оригіналу, хоча Меріме і не допускає відношеннюдо оригіналу свавілля, спотворює авторський задум.
Меріме був не першим,хто привернув увагу французів до поеми О.С. Пушкіна «Цигани». У 1825 роціЯків Толстов в «Ревю ансиклопедіі» помістив про неї кратну статтю З'явилисяі інші згадка і переклади. в тому числі у «Вибраних творах» А.С. Пушкіна,виданих в 1846г в Парижі французькою мовою. Меріме переклав поему прозою і в 1852гвключив її збірка «Новели». Через два роки у «Рею та Де Монд»,у статті «Література в Росії, даючи оцінку» Записки мисливця "І.С.Тургенєва, Меріме пояснив причину свого інтересу до поеми Пушкіна: " Тількиу Пушкіна я знаходжу цю справжню широту і простоту дивовижну точність смаку, щодозволяє відшукати серед тисячі деталей саме ту, яка здатна вразити читача. На початкупоеми «Цигани» п'яти-шести рядків йому досить, щоб показати нам циганськийтабір і освітлену вогнищем групу з приручених ведмедем. Кожне слово цього короткогоопису висвічує думка і залишає незабутнє враження.
Примітно, що такому суворомуі часом прискіпливому судді французьких письменників, як Л.М. Толстой, за словамийого біографа, читання прозового викладу «Циган» зробленого Меріме,".з особливою силою показано [.] всю силу поетичного генія Пушкіна." Найбільшепрацював Меріме над «Пікової пані», опублікованій спочатку в 1849 роців «Рівне де Де Монд». Перед виданням 1852 Меріме вдруге відредагував перекладі, за вдалим висловом одного з дослідників, «як би взяв на себе подвійну відповідальністьза це своє дітище». І хоча переклади цієї повісті А.С. Пушкін робилися і післяМеріме, в тому числі таким визнаним стилістом, як А. Жид, текст Меріме чудовий,про нього багато писали і продовжують писати.
Відомо, який інтерес іПушкін, і Меріме живили до анекдоту.
Пародіювання романтизмузсередини, через іронічну авторську оцінку справді неабиякого героя також моглозалучати А.С. Пушкіна в Меріме.
У листі до Соболевськомувід 31 серпня 1849 Меріме пише: «Фраза пушкінської» Пікової дами«абсолютно французька — я маю на увазі французьку мову XVIII століття, томущо нині так само пишуть». Тут явно видно смаки Меріме тяжіє до кристалічноїчіткості розповіді, що й було відзначено А.С. Пушкіним.
Небезінтересно, що саме«Юність Петра» і «Процес царевича Олексія» залучали ПроспераМеріме.
Меріме публікував статтіпро Петра в 1864-1865 рр. Вони не увійшли до зібрання його творів і видані окремоюкнигою тільки у 1947 р. під загальною назвою "Історія царювання Петра Великогоз додатком Лжеєлизавети II. Вступна стаття і примітка Монго і М. Партюрье".Книга ця, видана обмеженим тиражем, стала майже бібліографічною рідкістю. Між тим,за справедливим твердженням французьких вчених, "Історія царювання Петра Великого"є одним з головних історичних праць Меріме, в якому він викладає концепцію історії,найбільш до сучасності.
Поширена і інша версія- що представляє "Історію Петра" Меріме вільним перекладанням фрагментівроботи Устрялова. Проте порівняння текстів Меріме і Устрялова спростовує цю точкузору. Микола Гаврилович Устрялов (1805-1870), професор кафедри російської історіїПетербурзького університету, послідовник М.М. Карамзіна і вчитель Н.І. Костомарова,викладає історію Петра, написану на основі численних архівних документів: Дійсно,в листуванні Меріме кінця 60-х років та його посланні до І.С. Тургенєва від 2.08.1870ми бачимо свідоцтво неослабної інтересу французького письменника до праці Устрялова,але це перш за все інтерес до архівних матеріалів, які мав петербурзький професор,в тому числі з архівів Відня. Меріме займали і інші роботи про Петра. Відомо, щописьменник просив зробити для нього резюме з двох великих томів, опублікованих в1860 р. Моріцем Посселем, — «Генерал і адмірал Франц Лефорт. Його життя і діяльністьза Петра. В перемішку Меріме зустрічається згадка про книгу Н.Ж.Ю. Басвіля»Справжня історія життя і діяльності Франца Лефорта". При цьому Мерімецілком очевидно цікавила не фігура самого Лефорта, а Петровська епоха і оточенняросійського царя. Він полемізує з книгою Посселя, який прагне пояснити успіх перетворюванідіяльності Петра німецьким впливом. Меріме наполягає на геніальності самого Петра(«Я глибоко переконаний, що Петро зобов'язаний своїм успіхом власним генію».У розділі «Юність Петра» Меріме викладає глибоко виношені думки про формуваннявеликої історичної особистості: «Чим більше вивчаєш історію Петра і чим більшеусвідомлюєш, які зусилля доводилося йому робити, щоб піднятися над безпосереднімоточенням, тим більше переконуєшся в справедливості суджень про силу його волі іщасливому призначення». Меріме наближається до Устряловим лише спільністю сюжету.
Проспер Меріме впершеукраїнською мовою написав Ю.З. Янковським. Згодом почав писати і Д. Наливайко, якийгарно висвітлив особистість Меріме і його ставлення до української тематики (2,с 128)
Проспер Меріме володівчотирма західноєвропейськими мовами, а на придачу ще й російською, тож, фактичноне мав потреби вишукувати подробиць виключно французькою мовою. І читаючи російськомовніпраці, він роздумував і також порівнював козаків з флібустьєрами (вільні моряки,котрі протягом XVII і на поч. XVIII ст. завойовували для Франції та Англії, Іспанії,деякі території Америки та острови Тихого океану) І от такі порівняння призвелидо того, що Проспер Меріме признав себе «козаком по духу», тобто надаючибільшу перевагу на «панком», а «хоробрим козаком». Запорожцісамі пильнують про своє утримання, писав Меріме, — не буваючи нікому в тягар, тодіяк лицарі без сорому живуть уже довгий час, нічого не роблячи й нічого не зробившидля добробуту якоїсь держави" (1, с.130)
У коло літературно-науковихінтересів уже початкуючого Проспера Меріме входять слов’янські народи. Щоб збагнутиїхню історію та культуру, він цікавиться духовними т матеріальними надбаннями цихнародів, вивчає слов’янські мови, Російську мову опановує на стільки, що вільночитає і перекладає твори О.Пушкін, М. Гоголь, І. Тургенєв, знайомиться, як про цесвідчать окремі сліди в листуванні, з українською. Завдяки російській мові осягаєглибини історії українського народу (3, с 20)
Велике значення для пізнанняУкраїни, її сучасного і минулого мла для письменника художньої літератури: твориО. Пушкіна, М. Гоголя, Марка Вовчка. Проспер Меріме знайомиться з окремими сторінкамиукраїнської історії через трагедію «Борис Годунов» і поему «Полтава»О.Пушкін, цикл повістей «Вечори н хуторі близь Диканьки» і «Миргород»М. Гоголя. Повість «Старосвітські поміщики» Проспер Меріме називає«чарівною ідилією». Тоді ж читає повість «Тарас Бульба» (невідомо, в оригіналі 1835р чи у французького перекладі 1845 Л.Віардо), а «Народні оповідання Марка Вовчка настільки його вразили, що викликали обуренняз приводу існуючої на Української соціальної несправедливості. Водночас Меріме черпаєвідомості з іст. літ., праць М. Кармазіна, М. Костомарова, М. Устрямова та авторівXVII-XVIII ст. (3, с18)
На таких світогляднихі творчих засадах датується найвагоміший твір Меріме, присвячений українській історичнійтематиці „Богдан Хмельницький“. Оглядаючи підготовку праці з перспективичасу, можна простежити що вона була тривала й наполегливо. Між появою „КозаківУкраїни“ (1863) і „Богдан Хмельницький“ (він друкується протягомпершої половини 1863 році у паризькому науковому місячнику ``Journal des Savants``пролягло понад 9 років, однак інтерес є симпатії французького письменника до історіїУкраїни й до особи видатного полководця визвольної боротьби українського народуне зменшувалася, а навпаки — зростали. Події XVII на Україні й особистість БогданаХмельницького протягом цього часу були постійно в полі зору письменника. Вже 1852р.в листі до Адольфа Де Сіркура, Проспер Меріме писав: „Все що я читав про козаків,мене захоплює…“ і тут же зауважував: „Я хотів би знайти відомості проБогдана Хмельницького…“ [6, с.145]. Цей час збігається з підготовною письменникапершого ескізу про Б. Хмельницького в „Козаки України“ [3, с. 19-20]
У листах для друзів вінподає захоплюючі описи різних місцевостей України, розповідає про культуру та архітектуру.Різноманітні легенди, колоритні деталі Українського побуту, що дають змогу пізнатизвичаї та характери людей, використовує Меріме в своїх українознавчих працях. Устатті про Гоголя Меріме згадує про деякі звичаї козаків. Вони мають місце в йогоп’єсі „Лжедмитрій“, зокрема в сцені „Острів запорожців на Дніпрі“.У цьому творі вів використовує такі поняття, як „козак України“,»Січ", «Булава», «Похідний Гетьман», «Бунчук»,а також подає опис Січового поля, що обирає свого похідного гетьмана [1, с.36].
«Кілька місяців томуя запропонував читати „Jornai des Savants“ біографію козака Степана Разіна.Добродій М. Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчноговатага, описав життя видатної людини, котра, які Степан Разін, мало знана в неслов’янськихкраїнах, хоча на мою думку, більше вартує такої слави» [7, с.145], — так починаєПроспер Меріме твір «Богдан Хмельницький»
«Більше вартує слави»мається на увазі те, що Богдан Хмельницький боровся за всю нашу Батьківщину. Бобувши виборний представником невеликої нації, оточеної могутніми сусідами, він присвятивсвоє життя боротьбі за її самостійність. Здібний роз’єднувати своїх ворогів, якзберігати об’єднання поміж вільними групуваннями, якими сам заправляв, хоробрий,войовничий політик, обережний в успіху, твердий в невдачах".
Чому саме Проспер Мерімезацікавився козаками?
Тоді вже існувало у Парижіпочуття небезпеки. Перед тим, як віршував пізніше Барандже, що коні вірні козацькіще в третє нап’ються із Сени води, що царство козаків почнеться н руїнах Європикоролів і Хреста.
Живі були ще люди, якіз особистого досвіду близько знали козаків, хоч правда, й не запорозьких, — втікаливід них через широкі, снігом заметані простори, з московської пожежі 1813р.
Між ними був один із найближчихприятелів Меріме — Стендаль. Від останнього він чув, що досить будо тільки здалекупоказатися трьом — чотирьом козакам перед цілою бригадою голодних і напівзамерзлихутікачів, щоб усі вони у супроводі генералів у блискучих і розшитих уніформах пускалисьутікати наввипередки. Це і привернуло увагу такої чутливої людини, як Меріме, якийу своїх творах хотів донести до Французів і не тільки, мужність цих козаків, а такожпоказати які люди [1, с.132].
Вивчати історію запорозькогокозацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов’янським фольклором. Він дуже серйозноставився до матеріалу, про який мав намір писати. Старанно повчав архівні матеріалимемуарну літературу, руські літописи, польські хронічки, праці Н. Кармазіна, Н.Устрялова, Н. Костомарова, своїх співвітчизників — де Боплана, Шевальє. Розповідаючипро українського гетьмана Івана Мазепу, він згадує художника Орасса Верне, авторакартин «Мазепа, прив’язаний до коня» та «Мазепа під вмираючим конем».Ці полотна відомого французького художника виставлялися в паризькому салоні.
Що причинило до зацікавленняПроспера Меріме українською історичною тематикою?
Треба вважати що на цесклалося декілька причин. Найперша з них — різноманітне і тривале зацікавлення письменникаісторією слов’янських народів, їх культурними надбаннями. Слов’яни, як відомо, займаютьособливе місце в творчості Проспер Меріме, отже, українська тематика виступила невід’ємноючастиною загальнослов’янської. Друге — це гострота інтересу письменника до питань,які були мало знані громадськості, а також до явищ, несхожих на відомі його сучасникам.Проспер Меріме підкреслював «демократію козацької республіки» на Українів рецензії на згадану працю А. фон Гакстгаузена. Останнє збіглося з особливостямитворчої концепції письменника, яка полягала в постійному прагненні до опануванняневідомого і призабутого сучасному йому світі, пізнанні глибинних шарів історіїта культури народів світу. Тема історичної України, звичаїв і традицій її населенняXVII ст. відповідало цим вимогам письменника. Проспер Меріме, як відомо, вважавсебе насамперед «громадянином усього світу, а вже потім французом». Уцих переконаннях переломлювалися також інші аспекти творчих змагань письменника,а саме прагнення перейти межу «рідного сюжету»: француз повинен показатиФранції не лише її життя. І цим письменник-реаліст руйнував «глуху стіну, якоюкласицизм відгороджував французьку культуру від культури інших народів Європи»(1, с.135). Крім того, в історичному минулому України XVII ст. Проспер Меріме шукаєчогось нового для себе, свого духовного світу, шукає суспільного ідеалу в його«природному стані» (у цьому полягає проглядний відгомін романтизму), який,на його думку, був утрачений в пізніших сторіччях. Привабливою силою в історії різнихнародів, у тому числі українського, для письменника були видатні особистості, людисильних і самобутніх характерів. Їм у своїй творчості Проспер Меріме відводить особливемісце. Згадаймо «Кромвеля» (1823), «Хроніку царювання Карла IX»(1829), «Таманго» (1829) та ін. У російській історії письменник пов’язуєїх з іменами Степана Разіна та Омеляна Трачова, в українській — з Богданом Хмельницьким.
У подіях 1648-1654 рр.на Україні, як справедливо відзначає критика, Проспер Меріме чітко розрізняв двааспекти: «національно-визвольний рух і соціальний рух». Письменник переконливопоказує соціальні суперечності між козацькою верхівкою і повсталими козаками таселянами. Поряд він реалістично відтворює сцени битв, перебіг козацьких рад, дипломатичніпереговори та інше. (8, с.106)
Завдяки працям Мерімепро історію українського народу в 70-х рр. XIX ст. посилився інтерес до Українифранцузьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом йогодосліджень в 1869 р. французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історіїУкраїни. Аналізуючи праці французьких авторів про Україну (1893), відомий вчений-етнографВ. Горленко назвав Меріме «одним з найосвіченіших письменників Франції»,а його розвідку про козаків давніх часів — майстерною. Історичні праці Меріме високооцінювали і його біографи. Так, критик Г. Планш вважав картини Меріме з життя запоріжців«гідними найвидатніших майстрів» (1, с.36).
Паризька газета«Moniteur» 25.05.1868р. надрукувала статтю Меріме "І. Тургенєв".У ній поряд із розгорнутим аналізом «Записок мисливця» він висловивсяі про «Народні оповідання» Марка Вовчка (9, с.734). «Ці оповіданнямені відомі тільки в російському перекладі, здійсненому І.С. Тургенєвим —, писавМеріме, — фарби тут такі похмурі, що вся картина відштовхує читача…Манера Тургенєвазовсім відмінна. Його поміркованість, безсторонність, старанність, з якою він приховуєсвої власні переконання, подібні до судді, що узагальнює суперечку, надають йогооповіданням такої сили, якої ніколи не досягнути найяскравішою драматургією. Пройнятітонкою і сумною поезією, вони справляють більше враження, ніж обурення, спричиненеоповіданнями Вовчка» (10, с.70)
Меріме мав намір перекластирідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французькимчитачам «роз’ятрені криваві рани» героїв оповідань української письменниці.
А чи був знайомий Мерімез Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущенняіснують. У 1860-1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували у Парижі, а в цей час таммайже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосункиз автором «Записок мисливця». Саме І.С. Тургенєв познайомив Марка Вовчказ французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і ПросперМеріме.
Меріме як ученого-істориката письменника цікавила людина-особистість, котру можна було б поставити в центріхудожнього твору або наукового дослідження. В одному з листів (1822) він зазначав:"… для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювативидатну особу". Через 40 років, ведучи мову про історичні романи Вальтера Скотта,він додасть: "Історичний роман має давати оцінку всім відомим фактам, вчинкамвеликих людей" (7, с.144-145). Великою людиною Меріме вважав українського гетьманаБогдана Хмельницького (1, с.36).
«Богдан Хмельницький»Проспера Меріме — одна з кращих науково-мемуарних праць XIX ст. Водночас це важливасторінка французько-українських культурних взаємин, цінний літературний твір, заснованийна відомих і невідомих сьогодні історичних джерелах, у якому разом із показом життята діяльності визначного сина українського народу Богдана-Зіновія Хмельницькогорозповідається про становище народних мас України, їх визвольну боротьбу проти феодальноїнесправедливості, соціального й національного гніту.
Розповідаючи про цьогогетьмана, відважного воїна, глибокодумного політика, Меріме вказує на його походженняз бідних дворян, не посилаючись на якісь конкретні матеріали чи документи. Письменниквважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кількамов: українську, російську, польську, латинську та турецьку. Змальовуючи особистежиття Богдана Хмельницького, його діяльність, Проспер Меріме дійшов висновку, щогетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву та Україні.Все його життя кровно пов’язано з історією України, її визвольною боротьбою (5,с.36).
Захопившись прочитанимі почутим, письменник і вчений із світовим ім’ям сам торкається української тематики.Так, у часописі «Revue de deux Mondes» 01.12.1851р. з’являється його стаття«Микола Гоголь». У ній крізь призму оцінки повісті «Тарас Бульба»автор робить спробу характеристики життя і побуту запорізьких козаків. Через рікПроспер Меріме видає п’єсу «Перші кроки авантюриста», у якій змальовуєсцену з життя запорожців. Успіх п’єси, особливо схвальні відгуки критики надалиписьменникові енергії для того, щоб продовжувати працю над українською тематикою.
І він опрацьовує питання«про походження і соціальну природу козаків про своєрідність суспільно-політичноголаду Запорізької Січі» в рецензії на «Студії внутрішніх відносин і народногожиття Росії» А фон Гакстгаузена, а в 1853р. веде розмову про козацтво в монографії«Епізоди з російської історії. Лжедмитрій». Згодом, 1854р. у трьох номерахофіційної урядової газети «La Moniteur universel» з’являється його обширнапраця «Козаки України та її останні отамани». Це перший твір Меріме повністюприсвячений питанням української історії. У ньому докладно висвітлена політичнаситуація на Україні, настрої населення, показано його побут, заняття, звичаї таін. Центральне місце відводиться Визвольній війні (1648-1654рр.). Тут письменникуперше звертається до образу Богдана Хмельницького. І вказує на те: «Цей бісівХмельницький, — шуткує Меріме, — має дуже міцне життя, ще міцніше, ніж його ймення»(1, с.130).
Гетьман України у працяхПроспера Меріме — високоосвічений, «глибокодумний політик», відданий справі«козацької громади» полководець, «безстрашний воїн», але у військовихдіях «вживав силу тільки там, де безсилою виявилась хитрість» (8, с.145).Щодо імені та прізвища гетьмана, то в одному з листів меріме зазначає: «Требавимовляти Bogdan, ніби то було написано Bohhdane, а Chmilnicki — як Hhmilnitski»(11, с.142)
3. Незважаючи на недомовки і евфонізми, до якихчасом вдається пан Тургенєв, не можна не оцінити сміливість чесної людини, пронизливийвсю книгу. Читаючи її, я відчував таке ж подив, як при читанні інших творів російськихписьменників, де про державні установи говориться ще більш зухвало. Такий романГоголя «Мертві душі» і його комедія «Ревізор».
Манера листа пана Тургенєванагадує гоголівську. Як і автор «Мертвих душ», він неперевершений у деталях,любить зупинятися на найдрібніших подробицях.
Г-н Тургенєв точний ідокладний в своїх описах, що два художники, я думаю, могли б, не змовляючись, намалюватийого персонажів, і портрети ці були абсолютно схожими.
Тільки в одного Пушкінасклад смів і простий, тільки він вміє з дивним смаком відібрати з тисячі дрібнихподробиць одну, яка вражає уяву читача.
У пана Тургенєва передГоголем є, на мій погляд, одну значну перевагу. Він уникає потворного, яке автор«Мертвих душ» вишукує з таким цікавістю.
Ім'я пана Тургенєва внаші дні дуже популярна у Франції, кожен його твір очікується з таким же нетерпіннямі читається з таким самим задоволенням в Парижі, як і в Санкт-Петербурзі. Його називаютьодним з вождів реалістичної школи.
Неупередженість та любовдо істини — ось головна риса творчості пана Тургенєва, і він ніколи їй не зраджує.
Після Тургенєва одна дужеталановита жінка опублікувала під псевдонімом Вовчок (вовченя) кілька оповіданьукраїнською мовою на цю ж тему. Її розповіді відомі мені по російських перекладівпана Тургенєва. Фарби такі похмурі, що вся картина відштовхує читача. Вона, можебути, і правдива, але хочеться думати, що вона вигадана: до того ж вона порушуєнабагато більше жаху, ніж жалю.
Манера пана Тургенєвазовсім інша. Подібно судді, резюмує дебати, він стриманий, неупереджений, він ненав'язує своїх переконань, і це надає його розповідям міць, якої ніколи не досягнеСама промовиста декламація. Просякнуті тонкої і сумною поезією, вони залишають сильнішевраження, ніж обурення, яке викликає розповіді Вовчка.
Я думаю, що французькоюмовою неможливо передати всю чарівність цих описів, простих і в той же час мальовничих,бо стислість і багатство російської мови ускладнюють навіть самих грамотних перекладачів.
Він часто нагадує меніШекспіра. Як і англійський поет, він любить істину, він уміє створювати разюче реальніфігури. Але як би майстерно не переховувався автор за своїми вигаданими героями,завжди можна вгадати його власний характер, і це, можливо, є не останньою причиноюмоєї симпатії до нього.
Вірші Пушкіна не меншстиснуті за формою, ніж по суті, і всяке його вірш є плодом глибокого роздуму.
У Росії майже немає простонароднихприслівників; за винятком української мови, основної мови Україною, всі московськіпровінції користуються одним і тим же мовою.
Багатий, звучний, живий,що відрізняється гнучкістю наголосів і нескінченно різноманітний у звуконаслідуваннях,здатний до передачі найтонших відтінків, наділений, подібно грецькому, майже безмежноїтворчої міццю, російська мова здається нам створеним для поезії.
Пушкін часто користуєтьсячотиристопним ямбом, він зробив цей розмір, так би мовити, класичним.
Тургенєв, навпаки, зробиввідкриття відомого ще світу, бо в ті часи вищий санкт-петербурзьке суспільство ніколине чуло про слов'янські старожитності, та він сам при цьому не зрозумів всього значеннясвого відкриття і розглядав його з дещо презирливим цікавістю пасажира-європейця,причаливши до острову, населеному дикунами.
Євгеній Онєгін — красивий,молодий петербуржець, в ньому поєднуються всі недоліки його покоління, але йогосерце зберігає високі почуття, а розум схильний до філософії.
Француз не має можливостіоцінити поезію Пушкіна, але немає жодного освіченого російського, який не знав бинапам'ять майже всіх віршів "Євгенія Онєгіна".