Місце України в глобалізаційних процесах

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ  ЕКОНОМІЧНИЙ БІЗНЕС-КОЛЕДЖ
Кафедра міжнароднихвідносин
і зовнішньоекономічної діяльності
Спеціальність6.050 100 “Міжнародна економіка”
Робота перевірена і
 допущена дозахисту
 зав. кафедроюк.ф.н.
 Гайворонюк Н. В.
/>/>(підпис, дата)
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
НА ТЕМУ: МІСЦЕ УКРАЇНИ В ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ
 
Студентки IV курсу
бухгалтерсько-економічногофакультету
Медведєвої ОлениАнтонівни
Науковий керівник
Гайворонюк Н. В.
 
Львів  2002

Зміст
 
   ВСТУП..............................................................................................................2
Розділ 1. ГЛОБАЛІСТИКА В СУЧАСНІЙГЕОПОЛІТИЦІ..........................4
1.1.  Сучасні теоріїглобалістики.......................................................................4
1.2. Глобалізація як об’єктивна тенденція економічного і
       соціальногорзвитку...................................................................................12
Розділ 2. СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА................20
2.1. Глобалізація економічнихпроцесів..........................................................20
2.2. Розвинуті країни та їх роль углобалізації...............................................32
2.3.! Інтеграція України в сучасну економічну систему................................41
Розділ 3. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМУ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ  ЗВ’ЯЗКІВ ЯК ФАКТОР БЕЗПЕКИ     РОЗВИТКУ..............................................................................................37
3.  СВІТ ІУКРАЇНА: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ГЛОБАЛЬНОГО
     ТА НАЦІОНАЛЬНОГОРОЗВИТКУ....................................................58 
    ВИСНОВКИ............................................................................................
     SUMMARY..............................................................................................
      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ........................................ 5-45
ВСТУП.
Глобалізаціяяк історичне явище і феномен, а також як об'єктивна закономірність розвиткулюдства привертає все більшу увагу дослідників як у країнах Заходу, так і вкраїнах Сходу. В наш час формується нова галузь науки — глобалістика, яка ємолодою і міждисциплінарною. Вона, в її сучасному розу­мінні, бере свої витокиз 60—70-х років XX століття. До середини 90-х років ця наука трактувалась восновному обмеже­но, лише як вчення про глобальні проблеми сучасності — природ­ніта суспільні.
Головними глобальнимивважались проблеми: екологічна, ене­ргетична, сировинна, продовольча,демографічна, міжнародна без­пека. Особливого розвитку глобалістика як наука неотримувала, оскільки вона не мала єдиного об'єкта і предмета досліджень, а та­кожєдиної методології. Кожна глобальна проблема вивчалась окремо: екологія —екологами, економіка — економістами, соціо­логія — соціологами. До середини90-х років серйозного науково­го взаємозв'язку глобальних проблем, їхньоїєдності, “контактних зон” між ними не було. Тому не було і глобалістики як науки в по­вномурозумінні цього слова. Формування сучасних основ гло­балістики розпочалось у80-х роках XX століття.
Головнимзавданням сучасної глобалістики як ми його розуміємо в результаті проведенихдосліджень, є не лише розкриття сутності, закономірностей і тенденційглобалізації, а й пошук методологічних основ та розробка концепцій міжнароднихантикризових стратегій, які в свою чергу були б базовими для роз­робкинаціональних стратегій розвитку в умовах глобалізації.
На межі XX—XXI столітьсвітове співтовариство переходить до нової ери — ери глобалізації розвитку. Цяера відкриває для людст­ва не лише нові, небачені досі можливості розвитку іякісного зрос­тання, але й нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти. Якщосвіт хоче не лише виживати, а й домагатися нового рівня розвитку для всіхкраїн, він повинен шу­кати нових шляхівподолання криз і конфліктів. Тому сьогодні вже немає сумніву, що перед людствомоб'єктивно постали глобальні проблеми XXI століття, невідкладні проблеми глобальної організації світового устроюі, навіть, прийня­тного для всіх держав глобального управління (Global Governance).
Світовий досвід другоїполовини XX століття показує, що ніякі специфічні умови, особливостінаціонального розвитку, кризові стани і внутрішні трансформації не можуть анівідмінити, ані від­класти діюоб'єктивних законів глобалізації розвит­ку.Країни, які виявляться неспроможними зайняти місце в системі світовоїглобалізації, неминуче опиняться під її “колесами”. Таким є закон сучасного розвитку —закон глобалізації. Глобалізація світового розвитку не є чимось таким, що впалона голову людства зненацька. Історично світ глобалізується і інтегрується впроцесі всього періоду його розвитку.
На наших очаху світовій економіці відбуваються ґрунтовні зміни. Людство послідовно відходить від моделі світу, в якійнаціональна економіка окремих країн була досить ізольованою від решти світубар'єрами, що стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнімінвестиціям, відстанню, часовими поясами, мовними бар'єрами, а такожособливостями національногозаконодавства, культури й бізнесу.Людство рухається до такої моделі світу, де економіки окремих країнфункціонують у рамках єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес прийнято називати глобалізацією. Тенденція до створення інтеґрованоїекономічної системи спостерігається уже впродовж багатьох років, проте останнімчасом темпи змін значно прискорились, і, схоже, вони зберігатимуться і в першіроки XXI століття.
Швидке формуванняглобальної економіки сприяє виникненню низки можливостей для бізнесу, яквеликого, так і малого. Воно дає змогупідприємствам збільшити обсяги своїх надходжень, скоротити витрати й підвищитиприбутки.
Хоч формування глобальноїекономіки дає новим, та вже діючимпідприємствам цілого світу досить широкі можливості, воно призводить також і до виникнення певнихпроблем, навіть небезпек, з якими  підприємцям раніше навіть не доводилося стикатись.
Розділ1.ГЛОБАЛІСТИКА В СУЧАСНІЙ ГЕОПОЛІТИЦІ
1.1.Сучасні теорії глобалістики
У теорії сучасної глобалістики, яка до кінця ще несформована, намітились деякі стійкі зміни глобальності і глобалізації, якізаслуговують на пильну увагу. Серед них конце­пції Римського клубу, щостосуються межі зростання, сталого роз­витку, універсального еволюціонізму,мітозу біосфер, контролю глобального розвитку, світ-системного аналізу. Саме ціконцепції є основою для подальшого розвитку теорії і методології глобалісти­киі глобалізації.
Про існування і дію об'єктивного закону глобалізації, якісторичного явища і процесу, думали та інстинктивно здогадувались і писали щедеякі наші ве­ликі попередники, починаючи з XV, особливо XIX століття.  Так,     М. Драгоманов ще наприкінці XIX століття писав: «Усяпрактична мудрість людська може бути в тому,щоб убачити на­прямок рухусвітового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас,розчавить нас». Ці слова є дуже актуальними для сучасної України, яка, ставшинезалежною державою, ще не має ані національної стратегії, ані глобальноїорієнтації, ні програми регіональної реінтеграції з Європою.
Наприкінці 90-х років з'явилисьспроби підбити певні підсумки розвитку сучасної глобалістики як науки. В центрдискусій у сучасній глобалістиці ініціатори дискурсу поставили Римський клуб ійого концепції стабільного, сталого розвитку. Нам важко погодитись із такимитвердженнями, бо вони фактично обмежують можливості розвитку концепційглобалістики доповідями Римського клубу. Але ж дослідження глобальних проблем ірозробка стратегій глобалізації велась і веде­ться і поза рамками Римськогоклубу.
Разом із тим великийінтерес викликають концепції сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповіднінаукові школи і організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість. Першапредставляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж еконо­мічногозростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як ке­рівники різнихтранснаціональних корпорацій зіткнулись зі спіль­ними труднощами в реалізаціїкорпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиноюцих труднощів єглобальні системніефекти. Локальні зусилля щодо їхньо­го подолання є безсилими. Звідси виниквідомий заклик: «Мис­лити глобально!».
Досягнення цієї школиполягає в результативних спробах мо­делювання світової економічної динаміки.При цьому брались п'ять взаємопов'язаних змінних величин: населення, капіталовк­ладення,використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища,виробництво продовольства. Була висунута робочагіпотеза продисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшливисновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидконаблизиться до крайньої межі демографічної та економічної екс­пансії. Значенняцих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки впланетарно-ресурсних обме­женнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світовоголюдства — панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, ар­хаїчнийсуверенітет все більш чисельних держав та їхня конфлік­тна конкуренція,егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілі­зації Заходу, дезінтеграціялюдського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеїзапропонувавглобальну програму Нового Гуманізму, суть якої самев «людській рево­люції», в інтеграції людей світу, в формуванні світовоїлюдської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і керу­ваннюзаради спільного майбутнього людства, оскількиальтер­нативою може бутивідсутність будь-якого майбутнього.І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення.Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації»,яку нав'язують світу деякі лідериси­лової глобалізації в інтересахелітарних країн.
Друга школаглобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Вона  розроблена під керівництвом Л. Брауна вІнституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який провів ряд проектів«Стан світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвиткувикористала цю глобаль­ну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільнемайбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолю­цію«Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згід­но з якою сталийрозвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватнихпідприємств, організацій та установ.
Визнаючи висновок проіснування планетарних меж еконо­мічного зростання, представники цієї школи (Л.Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людсь­когосуспільства як причину і наслідок надмірного демографіч­ного зростання.Критичний поріг сталого зростання світового сус­пільства вже пройдений, тому щолюдство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільногофункціонування гло­бальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієїтео­рії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що роз­виваються, іпіддати критиці концепції економічного зростання західного типу.
Дещо однобічнийекологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом ізтим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін.Вищою метою про­грами сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках новихшляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і вкороткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгуперспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницеюеколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довестиможливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобальногорозвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні. Ми підтримуємо його в нашихдослідженнях.
Школа універсальногоеволюціонізму вглобалістиці розвива­ється під керівництвом академіка Н. Мойсеева на базіноосферного вчення В.Вернадського.
Піддаються критицідоповіді Римському клубу за їх розумін­ня пасивної ролі природи і її пасивноїреакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати яксамооргані­зовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезнукількість критичних порогових факторів, але неминуча в довго­строковому плані.Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери напроцеси глобального розвитку.
Ця школа єантагоністичною щодо концепції сталого розвит­ку, вважаючи останню «опаснейшимзаблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадуютьглобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок.
Сумісний розвитокглобального людського суспільства і біо­сфери може бути цілеспрямованим,взаємоузгодженим і ефектив­ним. У результаті конструктивної коеволюції можебути сформо­вана ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, якавідкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школоюглобальної екології. Вона запропонувалатеорію глобальних рішеньі компромісів. Ця школа розробила і запро­понувала моделі глобальнихнаслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологіюглобального комп­ромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу,що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирі­шення планетарнихзавдань. Запропонована концепція «Глобаль­них інститутів згоди», які можутьдобиватись стабільних і ефек­тивних компромісів. Ми вважаємо, що положенняшколи універ­сального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобаліс­тикиноосфери.
Школа мітозу біосфер,з точки зору вчених, не має прямого відношення доглобалістики. Але її вважають важливою при пе­реході до практичної діяльностіпо раціоналізації взаємодії світо­вого людства з навколишнім середовищем.Неурядовий міжнаро­дний Інститут екотехніки (М.Нельсон), що представляє цюшколу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис пара­дигми Інститутуекотехніки обумовлений практичними потреба­ми космонавтики в створенні штучнихбіосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнутірезультати ви­користовувати для покращання земної біосфери і для формуван­няноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Підтехносферою розуміють «глобатех» — тип нової культури, що має ареалом розповсюдженнявесь планетарний ри­нок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повнаеко­логічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біо­сфери вКосмос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюціїВсесвіту.
Школа контрольованогоглобального розвитку Д. Гвішиані почала реалізацію програми «Моделювання глобального розвит­ку»з метою створення системи моделей альтернативного гло­бального розвитку ірекомендацій по вибору оптимальних управ­ляючих стратегій. При цьому значнаувага надавалась соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику зпозицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформацій­ногосуспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. Зпозицій сьогодення запропонований авто­рами класовий підхід до глобалістикиздається наївним, як і його «радянськасуб'єктність» глобалістики.
Школа світ-системногоаналізу(І.Уоллерстайн, США) роз­робляє парадигму, в центрі якої розвиток економік,історія сис­тем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза пе­реходувід капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки щоневизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-системарозглядається якперша історична форма глобальної системи,яка безупинно розвивається у взає­модії ядра («золотий мільярд»),напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи зперіодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва.Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалі­зації»майбутнього розвитку, висунутою Міжнародною соціоло­гічною асоціацією (1994).Закономірностям глобального соці­ального розвитку приділяється все більшаувага.
Таким чином, сучаснаглобалістика не має і очевидно не ма­тиме в близькому майбутньому якогось єдиного напрямку. Ландшафтсучасної глобалістики створює ве­ликі методологічні проблеми. Як ужезазначалось, кожна з пара­дигм є орієнтованою на конкретну наукову дисципліну,а не на їх синтез. В останній період став помітнимефектінтерпарадиг-мальної рефлексії, що на основі якогось базового спільногоконцепту (ноосфера) зв'язує різні парадигми. Це вселяє надію на принциповуможливість розробки інтегрованої парадигми глоба­лістики в майбутньому.
Зміст окремих напрямків ще залишається під тиском відпо­віднихфілософських доктрин: лібералізму, марксизму. Систем­ний комплексний підхід щене набув статусу обов'язковості для всіх концепцій і парадигм. Більш того,існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних парадигм глобалістики,оскільки діапазон рефлексивної комунікації в сучасній глоба-лістиці є обмеженийхристиянським світом, який є також поділеним. Тому включення до комунікаціїконкуруючих цивіліза­цій відкриває можливості для створення більш життєздатних систем глобалістики.
За своєю природоюглобалістика — міждисциплінарна наука. Міждисциплінарний підхід повинен стативажливим методологі­чним принципом глобалістики. Сьогодні вже можемо говоритине тільки про формування загальних основ теорії глобалістики і про такі їїосновні напрями як економічна глобалістика, політич­на глобалістика, соціальнаглобалістика, екологічна глобалістика, глобальна прогностика та інші.Намітилась тенденція посилення взаємозв'язку, єдності цих напрямів, що говоритьпро становлен­ня інтегрованої науки.
До межі XX і XXI столітьця наука стала вже «великою» нау­кою, бо великого значення набули соціальнісвітові замовлення на вивчення процесів, наслідків і загроз глобалізаціїрозвитку і на пошук шляхів і механізмів управління процесами глобалізації.
Глобалізація світу і йогорозвитку реально стала головною проблемою в порядку денному людства на XXIстоліття. Небаче­ні раніше можливості, які відкриває глобалізація і смертельніза­грози, які вона в собі несе, — це органічно пов'язаний об'єкт до­слідженьцієї світової науки.
Тим більш важливим єсучасне визначення глобалістики, її пред­мета, об'єкта і методів, її змісту, їїприкладної та прогностичної функції. До середини 90-х років XX століття,визначаючи суть гло­бальних проблем, дослідники стверджували, що до їх складувідно­сяться «проблеми, що виникають у результаті об'єктивного розвит­кусуспільства, які створюють загрози всьому людству і вимагають для своговирішення об'єднаних зусиль всього світового співтова­риства». Тобтотрактування глобальних проблем і глобалізації було обмеженим і, в головномунегативним з боку загроз.
Про глобалізацію як новунебачену в історії людства можли­вість розвитку мало хто з дослідників говориввзагалі. За останні п'ять років ми бачимо гігантські масштаби розвиткуглобалізації і глобальної інтеграції. Замовчувати глобалістику як науку вже не­можливо.Вона повинна стати одною з головних наук сучасності. Тут вона перегукується зівченням про ноосферу В. Вернадського. Немає сумніву, що XXI століття — цепочаток ери глобальної ноосфери. З'явились «нові контури глобалістики»,безмірно зрос­ла відповідальність глобалістів-дослідників за підготовку глобаль­нихрішень і політиків за їх практичну реалізацію.
Сучасні процесиглобальізації демонструють нові внутрішні суперечності. Серед них одне зголовних питань — це протиріччя між інтересамиекономічного розвитку і зростанням та захистом навколишнього середовища. Багато країн підійшли до такого рівня економічного розвитку, коли без вирішенняпроблем екологізації виробництва, екологічної безпеки будь-яке подальшенарощування масштабів виробництва стає контрпродуктивним і перетворюється наодну з найбільш сильних стратегічних загроз. Чорнобильська катастрофа — найбільш серйозне попередження людству про можливі глобальні екологічнікатастрофи. Узгодження економічних стратегій розвитку з екологічними наглобальному рівні — це велике завдання XXI століття.
Здатністькраїн розв'язувати одночасно складні питання розвитку економіки і екологічноїбезпеки значною мірою залежить від того, чи є це питання притаманним лише для окремих країн ірегіонів, чи воно є феноменом глобального порядку. Незважаючи на всіособливості країн, їх економічних систем, структур господарства, ступенівнавантаження навколишнього середовища, цей феномен є глобальним.
Сьогодні всвіті переважає точка зору про несумісність швидкого економічного розвитку ізростання з успішним поліпшенням навколишнього середовища. Кожна країна повиннаплатити за задовільні умови навколишнього середовища, що неминуче уповільнюєтемпи економічного зростання. В останній період США виділяють приблизно 2,5%свого національного доходу на захист довкілля, а країни — республіки колишньогоСРСР — лише від 0,5% до 1%. І в одному, і в другому випадку інвестиції векологію є недостатніми, подальше їх нарощування є надзвичайно складним, особливо для країн колишнього СРСР, якіпроходять стадію зміни економічних систем з тоталітарних на ринкові.
Вчені вважають, що вихід може бути знайдено лише на шляху інтеграціїекономічних і екологічних концепцій, стратегій розвитку. Потрібно знайтимеханізми захисту навколишнього середовища і векологічних стратегіях перейти від стримування розвитку виробництва, заборони,штрафів за заподіяну шкоду до екологізації технології виробництва, до упередженняшкоди.
Виникаєпереконання, що заходи, спрямовані на поліпшення навколишнього середовища,можуть і повинні сприяти розробці нових, високих технологій. А через цепідвищенню продуктивності праці та конкурентоспроможності виробництва, — зростанню економічного нагромадження ресурсів і коштів. З точки зоруструктурних стратегій екологізація виробництва стимулює розвиток нової галузіпромисловості — виробництво обладнання для контролю за станом навколишньогосередовища. Йдеться про виникнення індустрії екологічного захисту. Обидванапрями сприяють економічному зростанню. Вони можуть стати самостійнимидодатковими джерелами інвестиційних ресурсів і відносно зменшити екологічнеінвестиційне навантаження, яке сьогодні досягло близько 25% від загальних інвестицій.І на глобальному рівні і на рівні національних стратегій уникнути або обійтиекологізацію виробництва і екологізацію економічного розвитку вже неможливо.Міжнародна екологічна безпека не має національних або регіональних кордонів.Тому національні інтереси бідних і багатих країн щодо поліпшення екології впринципі збігаються. Це може стати ще одним фактором глобальної інтеграціїзаради виживання, розвитку і прогресу. Сьогодні надзвичайно важливо поглибитидослідження зв'язку міжнародної екологічної безпеки і світової економіки.

1.2.Глобалізація як об’єктивна тенденція економічного і
соціальногорозвитку
Сьогодніперед суспільством стоять якісно нові завдання. Слід на­самперед визначитиосновні постулати, так би мовити кредо су­часної глобалістики. З  точки зорувчених основними з них є такі:
—світ і світове людство є єдиним глобальним організмом;
—глобалізація світу — це об'єктивне історичне явище і про­цес, на який можнавпливати і керувати об'єднаними, солідарни­ми зусиллями людства;
— глобалізація несе всобі нові небачені можливості для роз­витку людства і нові небачені загрозийого існуванню;
—людство повинносолідаризуватись і об'єднатись перед явищем глобальних загроз і для вирішенняглобальних проблем;
— глобальну кризу людстваможна перебороти;
— глобальну катастрофулюдства ще можна відвернути;
— глобальні проблеми — цене лише невирішені завдання, а й великі загрози всьому людству;
— глобальні інтереситреба ставити вище національних;
— глобальна інтеграція —це закономірність розвитку людства;
— сучасна людина, якнайвища соціальна цінність, набула глобального характеру і стала в центріпроцесів глобалізації;
— в майбутньому людствонавчиться попереджувати виник­нення глобальних проблем;
— в основу інтегрованихсистемних розвитку глобалістики може бути покладенаконцепція ноосфери В. Вернадського.
Говорячи про історичнийхарактер глобальних проблем, гло­балізацію сучасних загроз, конфліктів і кризбагато дослідників пов'язують їх з поступовим розвитком суспільства. Вонипідкре­слюють зміну характеру криз і конфліктів у процесі розвитку.
Після виникнення напочатку 70-х років глобалістики як науки пройшло порівняно мало часу. До числаїї перших досягнень вар­то віднестисистематизацію глобальних проблем,хоч проведе­на вона в основному на емпіричній, а не на теоретичній основі.Теоретичні основи глобалістики розроблені ще вкрай слабо, що можна пояснитизатягненим «внутріутробним» розвитком глоба­лістики, хиткістю її теоретичногофундаменту, недосконалістю методологічного і термінологічного апарату. Пройшломайже 7 років з моменту публікації цього твердження. Становище змі­нилося мало.Тому, починаючи з 1999 року, досить важливим за­вданням глобалістики вчені вважали розробку наукового апарату,в тому числі наукового глосарію глобалістики і глобалізації та біб­ліографії. В2000 році в Міжнародному інституті глобалістики впер­ше був створений і опублікований науковий глосарійглобалістики і наукова бібліографія глобалістики, що, безумовно, дало по­штовхрозробці теорії і методології глобалістики. Це видання вийшло українською, російською і англійською мовами, в томучислі бібліографія мовами оригіналів.
Необхідність подальшоїеволюційної зміни глобалі­стики в XXI столітті стала очевидною. Концептуальнабаза гло­балістики, яка склалась до початку XXI століття, показує, що прогрес єдуже значним і це дає можливість нарощувати зусилля. Є ціла низка знаковихнаукових робіт, які дозволяють говорити про позитивну еволюцію глобалістики. До1995 року мова йшла лише про становлення глобалістики як нау­ки, про визначенняїї сутності,  сьогодні ж перед глобалістикою стоять нові завдання інадзавдання.
В останній третині XXстоліття глобалістика носила, в основ­ному, екологічний характер. Ітрактувалась обмежено, як вчення проглобальні проблеми сучасності. Присистематизації гло­бальних проблем брали до уваги, перш за все, природ­ніглобальні проблеми. Глобальні проблеми розглядались розріз­нено, кожна зокрема,поза їх взаємозв'язком і взаємовпливом у динаміці світового розвитку. Тому однеіз головних завдань, яке вченіпоставили перед собою в 1995 році, відкриваючи цикл дослі­джень з глобалістикив системі НАН України (Інститут світової економіки і міжнародних відносин) — цереалізація системного комплексного підходу в глобалістиці і дослідженняглобальних проблем в динаміці світового розвитку, тобто в процесі глобальнихтрансформацій і глобалізації розвитку. Над­завдання, яке вчені поставили передсобою при розробці проблем глобалістики, полягало в тому, щоб доводитирезультат дослі­джень до пошуку глобальних, регіональних, міжнародних і наці­ональнихстратегічних рішень і стратегій вирішення глобальних проблем. Ще однаметодологічна особливість цього підходу полягала в тому, що на перше місце булопоставлено не «природні» глобальні проблеми, аантропогенні, тобто такі, що виникли в ре­зультаті розвитку світовогосуспільства, такі проблеми, які від сьогодні і, очевидно, назавждивідіграватимуть провідну роль. Йдеться також про прямий і зворотний зв'язок зноосферою.
Прогрес у теоріїглобалістики, досягнутий за період 80—90-х років, дозволяє по-новому підійти дорозкриття сутності гло­бальних проблем і, найперше, до визначення питання проте, які проблеми об'єктивно є глобальними і в чому полягає їх специфі­чнийзміст. Дослідники дійшли ви­сновку, що «глобальність» будь-якої системи слідрозуміти не в кількісному, а в якісному вимірах. Система є глобальною тоді,коли відсутня реальна система більш високого таксономічного рівня.«Глобальність будь-якої проблеми визначається не стільки її роллю в житті тієїчастини населення, яка реально від неї пост­раждала, скільки значенням цієїпроблеми для долі всіх народів планети».
В теорії і методологіїсучасної глобалістики важливим і ще не вирішеним питанням залишається питанняпро систематизацію і класифікацію глобальних проблем. Наукова класифікаціяглобаль­них проблем вимагає пошуку критеріїв класифікації. В літературізафіксовано такий більш-менш загальноприйнятний варіант класифікації: 1) універсальні проблеми політичного і соціально-економічногохарактеру;   2) проблеми пе­реважноприродно-економічного характеру; 3) проблеми переваж­но соціального характеру;4) проблеми екологічного характеру; 5)проблеми інформаційного характеру; 6) проблеми технологіч­ного характеру; 7)проблеми науково-інтелектуального характеру; 8) проблемизмішаного характеру.
Важливим моментом єнаукова диференціація проблем, їх ранжування, а також встановленнявзаємозв'язку і взаємовпливу в динаміці. Враховуючи, що всі глобальні проблеми є важливими, а також їхній об'єктивний взаємний вплив, разом із тим, необхідно виділяти серед них особливі, ключові проблеми, або «надпроблеми» чи «метапроблеми». Бо саме вони є критеріальновизначальними для долі людства. Як і двадцять років тому назад, чи не найбільшглобальними проблемами першої групи є проблеми попередження ядерної війни ізбереження ми­ру, проблема зміцнення міжнародної безпеки. Незважаючи на«розрядку» і відсутність прямої загрози ядерної війни між над­державами вумовах однополюсного світу, ця проблема зберігає і зберігатиме свою пріоритетність.Людство ніколи не зможе ви­рішити її до кінця, але повинно навчитиськонтролювати цю смертельну загрозу, максимально пом'якшуючи її гостроту.
До розряду найбільшпріоритетних глобальних проблем людст­ва, які мають особливо великийперспективний або, навіть, вічний характер, дослідники відносятьглобальну проблемусталого розвитку світу, який визначається сьогодні і в майбутньому нестільки еко­номічним зростанням держав і країн та забезпеченням розширеноговідтворення в його традиційних вартісній і натурально-фізичній формах, скількиз соціально-економічним прогресом людства, за­безпеченням розширеноговідтворення інтелектуальних ресурсів та інтелектуального потенціалу, а такожзростання якості і конкурен­тоспроможності розвитку, якості людського життя,розвитку люди­ни як найвищої соціальної цінності. При цьому розуміється і по­кращенняглобального навколишнього середовища.
Ще одна особливопріоритетна універсальна глобальна проб­лема, які вчені приділяютьнайбільшу увагу, є проблема підвищення рівня суспільної організованості ікерованості світовим співтова­риством і його розвитком. У сучасній глобалістиціцю проблему називають глобальним управлінням. Людство повинно знайти ефективнуформу глобального управління, що має забезпечити синхронізований, справедливийрозвиток для всіх на­цій і країн, а не лише для країн «золотого мільярда».
До другої групиглобальних проблем сучасна глобалістика відносить такі проблемиприродно-економічного характеру як енергетична, продовольча, екологічна,сировинна, Світового оке­ану, ресурсна, інформаційна, технологічна. Багатодослідників-глобалістів схильні ставити на перше місце в цій групі проблем самеглобальну екологічну проблему, виходячи з безперспектив­ності продовження«технократичного» розвитку суспільства і йо­го загроз.
Глобальна соціалізаціярозвитку висуває на передній план і третю групу глобальних проблем соціальногохарактеру, яку справедливо називають «глобальною соціальною бомбою», під­кладеноюпід майбутнє людства. Сюди входять глобальна демографічна проблема, проблемиборотьби цивілізацій, релігій, міжнаціональних відносин, демократії,духовності, культури, захисту здоров'я, організованої злочинності, корупції,безробіт­тя і зубожіння людей світу. Традиційно глобалістика найбільшу увагуприділяє демографічній проблемі в аспекті перенаселення планети. Але сьогодні,коли Китай (1.3 млрд. чоловік населен­ня) і Індія (1,1 млрд. чоловік населення)поступово виходять у лідери світового розвитку і демонструють здатністьвирішувати продовольчі проблеми і проблеми розвитку, на перший план ви­ходятьглобальні проблеми соціальної якості життя — освіта, здоров'я, безпека людини,боротьба з організованою злочинніс­тю, з тіньовою економікою, можливостірозвитку народного підприємництва.
Сучасна глобалістикацілком обгрунтовано концентрує свої зусилля на проблемах глобального розвитку,його якості і безпе­ки. Ця пробле­ма світу в дослідженнях глобалістів булазапочаткована глобалістами — алярмістами Римського клубу (1968 р.), які досліджували песимістичні моделі, в яких можливостісоціально-економічного розвитку визначаються лише економічним зростанням ідемографічними факторами. Ці моделі вже застаріли. За останні 30 років були розроблені десят­ки нових моделей. Їх значення скорішеметодологічного, ніж практич­ного характеру. Наполягання на «нульовому»глобальному зрос­танні заради екології нікого не втішає. Менш розвинені країниніколи не погодяться відмовитись від розвитку в ім'я ілюзорної «стійкостісвіту», про це переконливо сказав Дж. Холліман ще в 1972 році. [ “Економіка”  За ред. З.Г. Ватаманюка.]
Друга різновидністьконцепцій сучасної глобалістики — «ма­ксималістські підходи» до вирішенняглобальних проблем людс­тва. Це концепції «глобальної рівності» і вирівнюваннярівнів розвитку «центру» та периферії для збереження навколишнього середовища.Недолік цього підходу — відхід від реальності і од­нобічний максималізм країн,що розвиваються.
Третя група концепційглобалістики базується на ідеях тісного взаємозв'язку соціально-економічних іекологічних процесів роз­витку. Це відповідає сучасному рівню осмисленняглобальних проблем, але все ще є недостатнім, бо не досягає комплексногосистемного рівня бачення і все ще трактує глобальні проблеми кожну зокрема, визначаючи лише зв'язок між ними, а не єдинуїхсистему.
І лише з початком 90-хроків з'являється четверта група кон­цепцій глобалістики, базована насистемному комплексному під­ході до досліджень і прогнозування процесівглобалізації. Досить багато дослідників-глобалістів  є прибічниками універсального — міждисциплінарного підходу. Але, нажаль, як вищий прояв універсалізму в 90-ті роки прибічники цього підхо­дубачили лише екологізацію глобалістики, висунувши глобальну концепціюекологічного розвитку, як противагу одностороннім теоріям глобальноїекономіки і глобальної економізації роз­витку. Деякі вчені вважають помилкою ставити знак рівності міжобмеженою концепцією глобального розвитку і системністю та комплексністюглобальних процесів і їх досліджень з позицій глобалістики. Вже в 1993 році дослідниками України була висунута концепціяеколого-економічного розвитку, яка була опублікована в журналі «ВісникНаціональної Академії наук України». Сьогодні уявлення про глобальний розвитокпішли ще далі і охоплюють вже не тільки соціальну, а й духовно-інтелектуальнусферу.
За останнє десятиріччя всвітовій глобалістиці особливо по­силилась тенденція до пошуку шляхівпідвищення організова­ності світового співтовариства. На перший план вийшлаокрема синтетична проблема — глобальної керованості світом і світо­вимрозвитком. У подальшому розпад СРСР. Глобальний транс­формаційний хаос щебільше посилив потреби в таких дослі­дженнях та в пошуках «світового уряду».Виникла дуже гостра проблема співвідношення глобалізації і національногосуверені­тету держав.
На перших етапахпроблеми глобального управління мали наївний характер, тому що ідея«світового уряду» виставлялась як альтернатива національним урядам. Дослідникицього напря­му шукали «центральну направляючу систему» зверху — через глобальніта міжнародні організації, такі як ООН, ОЄСР, МВФ, СБ та інші.
До розгляду цього питання можна підійти ще й з бази корпоративного менеджменту іміжкорпоративних комунікацій. Сьогодні глобальна корпоратизація є важливою іорганічною складовою глобалізації світу. Глобальні корпоративні комунікаціїстали настільки інтенсивними, що вже сьогодні вони є реальною ос­новоюмайбутнього глобального корпоративного менеджмен­ту, а через нього іглобального світового менеджменту.
Ще починаючи з 1989 року вчені приділяли велику увагу гло­бальномукорпоративному менеджменту. Проце говорить опублікована в Швейцарії науковадоповідь «Глобалізація корпоративних комунікацій». Сучасні проблеми глобальногоуправління нерозривно пов'язані з інформаційною глобалізацією, в тому числі зглобальними ма­совими комунікаціями. Цей зв'язок є настільки тісним, що багатодослідників пропонуютьінтегрований комунікатпвно-управлінський підхід вглобалістиці. Після всього позитивного і негативного досвіду сьогодні зновудуже актуальними проблемами глобалістики стали проблеми глобального моделюванняі прогнозування.
Глобальне моделювання докінця XX століття стало реальною практикою і механізмом, через якідосліджуються варіанти «поведін­ки» глобальних систем. Відомо, що витокиглобального моделюван­ня відносяться до таких проектів як «Мир-1», «Мир-2» або«Світова динаміка» Д. Форрестера (1971). Такі або подібні моделі розроблялись ів колиш­ньому СРСР. В 70—80-х роках з'явились так звані «соціалізованіглобальні моделі», поліпроблемного типу, які вимагали розв'язання величезногокола методологічних проблем.
Дуже складною проблемоюбуло і залишається моделювання такого вузла загальнопланетарних проблем якміжнародна безпе­ка і збереження миру. Глобальна універсальність цієї проблемипризвела до парадоксу — починаючи з 90-х років провідні глобалісти світувзагалі виносять цю метапроблему «за дужки». В до­повіді Римському клубу за1991 рік глобальна проблема безпеки і захистумиру також не значиться. На сьогоднішнійдень вчені виступають за те, щоб глобальна проблемаміжнародної безпеки і за­хисту миру залишалась на порядку денному людстваі,найперше, глобалістів-дослідників.
Сучасніглобалісти-дослідники поступово, хоч і нелегко, відмовляються від ідеалізму  вметодології глобалістики і глобалізації. Професор Л. Туроу з МТІ (США), закли­каючивчитись і переймати зразки со­ціальних досягнень і норм передових країн, пише:«Якщо все населення Землі буде мати продуктивність праці Швейцарії, стандартспоживання Китаю, соціальне вирівнювання Швеції і дисципліну Японії, планетазможе витримати набагато більше населення, ніж сьогодні». Відмовляючись віднаївного ідеалі­зму, ми все ж дотримуємося принципів і методології стрима­ногооптимізму. При збереженні миру на Землі глобальна інте­грація людства,об'єднана сила праці народів усіх країн, досягнення інтелектуальноїтехнологічної революції дозволить вирішити або пом'якшити глобальні проблемилюдства і за­безпечити нову якість людського розвитку.
Ми схильні відноситипроблеми глобального моделювання і прогнозування до інтегральної проблемиглобального управління. Дотримуючись комп­лексного і системного підходу, алеразом із тим виходячи з відо­мих ресурсних обмежень, ми неминуче йдемо шляхомсамооб­межень, тобто шляхом об'єктивно неминучого селективного під­ходу.Відповідно до цього вибору глобальному менеджменту і глобальному правлінню будеприділена особлива увага.

Розділ2.СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА
2.1. Глобалізація економічних процесів (кн; 2,4+кн.; 2або 2.1)
Економічний,соціально-політичний, культурний роз­виток людства в останній чвертіXXст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна складова пов'язананасамперед із дже­релами, факторами, формами господарського поступу. Йдетьсяпро інвестиції й технології, робочу силу, інтелектуальні й фі­нансові ресурси,менеджмент і маркетинг та ін. Зростають між­народна торгівля та інвестиції,небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків таринків робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських про­цесах,загострилася глобальна конкуренція, з'явилися системи глобального стратегічногоменеджменту.
Розглянемо принциповіознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. Зогляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття і форми проявуглобалізації в різних сферах економіки і суспільства слід наголосити насампе­редна тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, пере­ходу відіндустріальної до пост-індустріальної стадії економічного розвитку, формування основноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, щохарак­теризують розгортання даного процесу.
Серед найголовніших слідназвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісністьі єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості націона­льнихринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації пра­ці. Водночаспідвищується загроза глобальної ядерної катастрофи настання парникового ефекту,втручання в природу людини шляхомгенної інженерії, клонування тощо.
Помітно збільшуєтьсякількість країн і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливимдинамізмом характеризувались до останнього часу «нові індустріальні країни»Азії та окремі держави Латинської Америки. На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головнимисуб'єктами світогосподарських процесів: міжнародніорганізації (МВФ, Світовий банк, ФАО, МОП, СОТ); країни «великої сімки»; регіональніорганізації, яких налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже50 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, стра­ховікомпанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати,університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).
Щодо значення великихміст, то досить згадати, що, напри­клад, в одному лише Токіо виробляється вдвоєбільше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.
Економіка глобалізуєтьсявнаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість суб'єктівсвітогосподар­ських зв'язків не має певної державної належності.
Таким чином, глобалізаціястає постійно діючим фактором і внутрішнього,і міжнародного економічного життя.
Розгортання процесуглобалізаціївирізняється су­перечливим впливом на національні економікита на весь перебігсучасного світового господарського розвитку.
З одного боку,глобалізація небачено розширюєможливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінаціїрізноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системіміжнародного поділу праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюютьконкурентну боротьбу, спричиняють маніпу­лювання величезними фінансовими йінвестиційними ресурсамищо становить реальнузагрозу для країн із низькими і середніми доходами.
Таким чином, слідураховувати не­однозначність, різноспрямованість впливу глобалізації нарозвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. В процесіглобальних структурних трансформацій, що поступово поширю­ються на світовийекономічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сферипослуг. Сюди ж здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили.Водночас інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, поси­люєтьсяїх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).
Іншим наслідкомглобальних структурних змін стає процес деіндустріалі-зації, який розпочався ще в 70-тіроки XX ст. під впливом світової енергетичної кризи («голландська хвороба» де­індустріалізації).Нині позитивним проявом деіндустріалізації мож­на вважати розвиток сервісноїекономіки, ноосферизацію вироб­ництва, виникнення космічних технологій,поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства.Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до заста­рілих,традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, тав перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможностіта слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.
Головне завдання країн зтак званими виникаючими ринками полягає в мінімізації вразливості щодозовнішніх шоків, а також залежності від іноземних інвесторів, які спрямовуютьсюди великі потоки так званих «летучих» капіталів. Найбільшу загрозуглобалізація становить для багатьох країн, що розвиваються, бо саме вонивідчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарськоїінфраструктури, економічних рішень, необхідних для реалізації наявнихможливостей.
Промислово розвинутікраїни отримують найвідчутніші дивіденди глобалізації. Шляхом торгівлі,інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує замінунизько — кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Пи­томавага такої робочої сили в загальних витратах зростає за рахунок скороченняторговельних витрат, страхування,рівня зар­плати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова базаі водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їхзабезпечення.
Отже, основниминаслідками глобалізації в індустріально роз­винутих країнах світу є такі.По-перше, змінюються підходи до розробки і здійснення торговельної, промисловоїта конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакційускладнює реалізацію економічної й податкової політики. По-третє, урядинатрапляють на труднощі електронного управління трансакціями, оскільки зв'язокзростаючого глобального ринку з географічною територією дедалі послаблюється.По-четверте, уря­дам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, адже мо­більністькапіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.
Важливим елементоманалізу процесу глобалізації є розгляд їїяк багато-рівневої, ієрархічної системи.
Світовий рівеньглобалізаціївизначається зростаючою еконо­мічною взаємозалежністю країн і регіонів,переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем. Глобалізаціяна рівні окремої країни характеризується такими показниками, як відкритістьекономіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсягзарубіжних інвестиційних потоків, між­народних платежів та ін. Галузевийзріз глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягівзустрічної внутрішньо­галузевої торгівлі до світового виробництва галузі,відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізаціїгалузі, розрахованим на основі співвідношення національних і міжнароднихекспортних квот галузі. Нарешті, глобалізація нарівні компанії залежитьвід того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої надходження тарозмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів іпослуг та ви­користання місцевих переваг, пов'язаних з ширшим доступом доприродних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Ступінь глобалізаціїкомпанії не в останню чергу визначається такими показниками, як міжнароднерозосереджування надходжень від продажів та головних активів, внутрішньофірмоваторгівля та від­повідні технологічні трансфери.
Загальною передумовоюглобалізації компаній є рівень вико­ристання комп'ютерних і комунікаційнихтехнологій, що дають можливість розширювати обмін ідеями та інформацією між різ­нимикраїнами, збільшувати знання споживачів про іноземні то­вари. Кабельні системив Єгропі й Азії дають змогу фірмам у численних країнах одночасно формуватирегіональний, а іноді й глобальний попит. Завдяки глобальним комунікаційниммережам створюється можливість координувати виробництво і спільні цілі усвітовому масштабі таким чином, що компанії виробляють у різних частинах світуодин і той самий кінцевий продукт. Скоро­чення митних бар'єрів щодо інвестиційі торгівлі переважною більшістю урядів прискорює відкриття нових ринків для між­народнихфірм, які не лише здійснюють експорт, а й створюють виробничі потужності длямісцевих виробників. Проглядається також тенденція до уніфікації тасоціалізації глобальної спільноти. Такими є головні особливості глобалізації насучасному етапі. 
Процес формуванняелементів глобальної економіки розви­вається одночасно в кількох напрямах.Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринкув умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого —відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послугинаціонального виробництва. На цій основі виникає пос­тійна потреба в пошукузовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній танатурально-речовій формах.
Другий напрям дещопротилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок у зв'язку звідсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці,які б забезпечу­вали безперервність і розширення процесу виробництва. Йдетьсяпро широку закупівлю на світовому ринку машин та устаткування, новихтехнологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширенняцього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одногобоку, неможливістю й еко­номічною недоцільністю виробництва в межах окремихкраїн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічновигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. Зіншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украйнерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світовоїторгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 % загальносвітовоговидобутку нафти, а споживають вони всього 15 %, відповідні показники дляпромислово розвинутих держав — 15 і 56 %.
Глобальна економікавключає в себе такі головні елементи:
• міжнароднунауково-технічну сферу;
• систему міжнародноговиробництва;
• світовий ринок іміжнародну торгівлю;
• міжнароднувалютно-фінансову систему.
Міжнароднінауково-технічні відносини найбільш концентрова­но реалізуються у формуванні світового ринкутехнологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційнихпослуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку всучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентівгосподарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконаленнявиробництва. Так, обсяг на­укової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зросталамайже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність насе­лення, подвоюючись урозвинутих країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на науковівідкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно зпрогнозами, у ХХI століттінауково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення.На цій основі посилю­ватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці,зрос­татиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції вміжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажуліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія,Нідерланди, Бельгія, Люк­сембург і Швеція. Останнім часом значну активність уцій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Мароккота інші країни.
За 20 років питома вага товарів, щовтілюють у собі високі технології, збільшилась у міжнародній торгівлі вдвоє. Цесприяє піднесенню загального рівня світового технологічного роз­витку, розширюєможливості використання технологічних ресур­сів менш розвинутими в економічномувідношенні країнами. Ши­рока міжнародна кооперація в галузі науки й техніки,обмін тех­нологією, патентами та ліцензіями формують постійно діючу між­народнунауково-технологічну систему.
Сфера міжнародноговиробництва якелемент глобальної еко­номіки викристалізовується нині на основі взаємодіїтрьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперуваннявиробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва.Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільнихекономічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництвавизначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в іншихпідсистемах світової економіки.
У процесі посиленняглобалізації господарського життя орга­нічно поєднуються національні таінтернаціональні форми вироб­ництва. На цій основі розвивається міжнародне(багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничомупроцесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскра­вішеце проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізаціїміжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. Уцілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 %матеріального, фінан­сового й технологічного обороту світової економіки.
Функціональною сферою світовоїекономіки, в якій віддзерка­люється рух різноманітних ресурсів, щопереміщуються між краї­нами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжна­роднийобіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжна­родної торгівлі всучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 році обсягсвітової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив12 %, а в середині 80-х років — уже 26 %. Співвідношення середньорічних темпівзростання світової торгівлі й світового виробництва в дру­гій половині XX ст.показане в табл. 2.1.
Таблиця 2.1            Середньорічнітемпи зростання світової торгівлі й світового
 виробництва,% Роки Світовий експорт Світове виробництво 1950—1956 8,2 5,2 1957—1966 7,7 4,5 1967—1976 6,8 4,5 1977—1986 3,8 2,5 1987—1994 5,3 2,8 1995 2,4 2,3 1996 5,8 3,0 1997 8,6 2,5 1998 5,5 3,2 1999 8,9 3,3
Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зрос­танняміжнародної торгівлі порівняно з соціальним продуктом. Розгортаються процеси,пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацієюгосподарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.
Найважливіші тенденції врозвитку міжнародної торгівлі спри­чинені вирішальним впливом на її динаміку йструктуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбу­ваютьсяв системі «наука—техніка—виробництво». Різко загост­рюється конкуренція насвітових ринках товарів і послуг, поси­люються регіоналізація міжнародноїторгівлі та відповідна сег­ментація єдиного світового ринку; зростаєінтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмінз ме­тою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявля­ютьсяпроцеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишньогоСРСР, що загрожує відкинути ці від­носини на рівень простої форми обміну.
Обсяг світового експортудосяг у 1997 р. близько 5,5 трлн. дол. Серед найбільших експортерів — США,Німеччина, Японія, Франція, Велика Британія, частка яких становить майжеполовину світової торгівлі. Серед провідних країнза обсягом експорту надушу населення — Сінгапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Ні­дерланди.
Істотнізрушення стались у структурі світового товарного екс­порту. Головна і зрештоюдовготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарооборотізбільшується частка готових про­мислових виробів при відповідному зменшенніпитомої ваги си­ровинних товарів.
Важливою функціональноюскладовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансовасистема, В умовах стрімкого розширення ринкових відносин за рахунок державЦен­тральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї сутоекономічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуютьсямасштаби та обсяги міжна­родних фінансово-кредитних операцій, зростає кількістьсуб'єк­тів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні тарегіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річ­ний обсягміжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світовоїторгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн. дол.
Найхарактернішимиознаками міжнародної валютно — фінансової системи є: наявність «плаваючих»валютних курсів, що функ­ціонують на основі Ямайських угод (1976 р.);диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в обіг міжнароднихспеціальних прав запозичення (СПЗ) та регіональних (євро) ва­лют, підвищенняролі в міжнародних розрахунках валют провід­них індустріальних держав (США,Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системиміжнародних фі­нансових центрів, що забезпечують переміщення фінансовихресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомуніка­ційної мережі(СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фі­нансову систему в органічнуцілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші — головналанка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніхгрошей, вищою фор­мою їх функціонального застосування. Міжнародну валютнусистему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти танаднаціональні валюти. Головна функція міжнародної валютної системи — ефективнеопосередкування платежів за екс­порт та імпорт між окремими країнами істворення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва йподілу праці.
На основі всебічногорозвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було щедонедавна в ко­лишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнєвзаємне зближення, інтегрування в глобальній економіці.
Глобалізацією можна назвати процес зміщення у напрямі створення більш інтеґрованої та взаємозалежноїсвітової економіки. Цей процес має двіосновні складові: глобалізацію ринків і глобалізаціювиробництва.
Глобалізацією ринків називається процес об'єднанняісторично відокремлених і відміннихміж собою національних ринків в один великий ринковий простір. Часом доводиться чути, що смаки йуподобання споживачів різних націй починають змінюватися у напрямку певної глобальної норми і таким чиномсприяють утворенню глобального ринку. Всесвітнє визнання таких споживчихтоварів, як кредитні картки«Сiticorp», напої «Соса Соlа», джинси «Levi’s», гамбургери«МсDоnald's»,часто наводять як приклади, щопідтверджують наявність цієї тенденції. Продаючи стандартизовані види продукціїв усьому світі, ці компанії допомагають створювати глобальний ринок. Щобвзяти участь у формуван­ні глобальних ринків і скористатися перевагами від їхглобалізації, компанія не обов'язково має дорівнювати за масштабами згаданимтранснаціональним гігантам.
На сьогоднішній деньбільшість глобальних ринків не є ринками споживчих това­рів — у цій сферінаціональні смаки та уподобання часто виявляються настільки різними, щогальмують процес глобалізації. В основному глобальними є ринки това­рівпромислового призначення і товарів для задоволення універсальних потреб в усь­омусвіті. До цієї групи належать ринки алюмінію, нафти, пшениці, ринки товарівпромислового призначення, таких, як мікропроцесори, мікросхеми комп'ютерноїпам'я­ті, реактивні літаки комерційного призначення, ринки фінансових активів.
У глобальному масштабіодні й ті самі фірми часто є конкурентами на ринках різних країн. Так, конкурують між собою «Соса-Соlа»та «Рерsі», «Fоrd» і «Тоуоtа», «Воеіng» та «Аіrbus»,«Nintendo» та «Segа». Як тільки одна з фірмвиходить на ринок країни, куди ще не дісталися її конкуренти, останні одразу жпоспішають туди, щоб не дати їй можливості скористатися перевагами свого моно­польногостановища. Ці фірми приносять із собою численні активи, що добре при­служилисяїм на інших національних ринках, у тому числі свою продукцію, опе­ративні ймаркетинґові стратегії, торговельні марки тощо. У такий спосіб національніринки певною мірою стають одноріднішими. Відмінності між ними стираються.Оскільки конкуренти переслідують один одного по всьому світу, названітранснаціо­нальні корпорації стають важливою рушійною силою для процесуконвергенції різних національних ринків у єдиний, глобальний ринок, ступіньоднорідності якого постій­но зростає. Внаслідок цих процесів у дедалі більшійкількості галузей, поняття наці­онального ринку зменшується. Немає сенсу казати про«німецький», «американський»,«бразильський» чи «японський» ринки; длябагатьох фірм існує лише один глобальний ринок.
Глобалізацієювиробництва миназиватимемо тенденцію до виробництва товарів або надання послуг у будь-якійточці планети, де існують сприятливі відмінності у кіль­кісних або якіснихфакторах виробництва (таких, як робоча сила, енергія, земля та капітал). Діючив такий спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні ви­трати іпокращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на ринку, аотже, одержати переваги в конкурентній боротьбі. Розглянемо, наприклад, останнюкомерційну розробку компанії «Воеіng» — реактивний авіалайнер «Воеіng-777».
Модель 777 складається з 132500основних вузлів і деталей, що виробляються 545 фірмами-постачальниками з усьогосвіту. Частково така стратегія виробництва пояснюється тим, що розкидані повсій планеті постачальники «Воеіng» є найкращими в світі у своїй галузі. Результатомстворення глобальної мережі поста­чальників є якісніший кінцевийпродукт, що підвищує шанси «Воеіng» вибороти у своїх конкурентів більшу частку замовленьна постачання літа­ків по всьому світу. Крім того, стратегія «Воеіng» на розміщення частини ви­робництваза кордоном підвищує шанси цієї компанії на отримання великих замов­лень налітаки від авіакомпаній тих країн, де розміщені заводи з виробництва деталейдля літаків.
Глобальне розосередження виробничоїдіяльності характерне не лише для таких гігантів, як «Воеіng». Нерідко набагато менші фірмидіють так само.  Роберт Райх (Robert Reich), колишній секретар з питань зайнятості в адміністраціїпрезидента Клінтона, вважає, що розосередження виробничої діяльності середвеликої кількості постачальників з різних країн призводить до створення про­дукції,що є «всесвітньою» за своєю природою, — «глобальноїпродукції». Проте, як і у випадку глобалізації ринків, не слідперебільшувати значення та вплив цього процесу, адже оптимальному розосередженнювиробничої діяльності фірм на території різних країн світу заважають численніперешкоди. До їх числа належать формальні та неформальні торговельні бар'єриміж різними країнами, бар'єри для зовнішніх інвестицій, високі транспортнівитрати, а також проблеми економічного та політичного ризику.
Втім, попри всіперешкоди, людство поступово просувається до майбутнього, для якого будехарактерним високий ступінь глобалізації як ринків, так і виробництва.Основними складовими є сучасні фірми, всі дії яких,можливо, й неусвідомлено, сприяють прискоренню процесів глобалізації. Ці фірмипросто намагаються, як і належить, ефективно реаґувати на зміну умов свогоробочого середовища.

2.2.Розвинуті країни та їх роль у глобалізації
Передові сучасніполітичні діячі і вчені-дослідники закликають людство свідомо прийняти виклики і загрози глобалі­зації розвитку як неминучість і як новуможливість розвитку та про­гресу і активно використовувати ці нові можливості.Єдино можли­вою відповіддю людства на виклики і загрози глобалізації є світовасолідарність, єднання світу, глобальна інтеграція, глобальна справе­дливість іглобальна демократія. Приймаючи виклик глобалізації, людство повинно знайти всобі сили, щоб піднятись до рівня справедливої глобалізації для всіх народів ідля всіх громадян світу. Переможців у глобалізації не повинно бути і об'єктивнобути не може. Глобалізація — це спільна доля людства. Якщо деякі країни —світові лідери зроблять спробу силою взяти лише собі всі досягненняглобалізації і його позитиви, а негативні результати перекласти на плечіслабких країн, світова катастрофа стане неминучою, бо людство зіткнеться знезворотним процесом глобальної деградації.
Великі «глобальні»країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несутьособливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальноїгри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн наменш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагаютьі їхні власні інтереси і весь хід сві­тового розвитку.
На сьогоднішній день особливо гостро проявляють себе новізакономірності, які діють синхронно і однонаправлено. Це, по-перше,колосальнезростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє,посилення і поглибленняглобальної інтеграції. Відмінити, відкласти, загаль­мувати глобалізаціюнікому не вдасться. Неможливо сховатись від глобалізації або спрямувати її лишев своїх егоїстичних інтересах, як того хочуть деякі великі країни. Досвідпоказує, що під ударами глобалізації не здатна вистояти жодна окремо взятасупермодерна фінансова імперія, навіть така як Японія чи США.
Глобальний егоїзмкраїн-лідерів — одна з найбільших сучас­них загроз людству. Він призводить доглобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умовжиття розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичногоперіоду, та навіть і в XX столітті «передо­ві» країни світу, виходячи забсурдно зрозумілих егоїстичних ін­тересів усі свої міжнародні і глобальністратегії будували на то­му, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослабленікраїни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює«переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка ма­тиме незворотнийхарактер.
Загроза посиленняглобальної нерівності йде разом із гло­бальною загрозою світового поневоленняокремої людини, соці­альних груп, цілих суспільств і націй-держав (Папа ПавлоII, 2000). Про це свідчать і нові тенденції світового розвитку. В цьо­му світлімайбутня світопобудова, перспективи домінування західної цивілізації невидаються вже оптимістичними навіть представникам Заходу, таким як Г. Шредер,Г. Коль, Ж. Ширак, Б. Клінтон, Т. Блер, Ф. Гонсалес та інші. Це стосується іЄвропейського Союзу, який егоїстично дискримінує Україну від­носно їїреінтеграції з Європою.
Бажаний для Заходу проривна новий, небачено високий рівень технологій на користь лише «передо­вих» країнне відбудеться, бо технологічно від­сталий і деградуючий глобальний ринокнеминуче зупинить цей прорив. Глобальні країни-лідери сьогодні поставлені передстратегічною альтернативою: або забезпечити поступовий, еволю­ційний, якісноновий розвиток всього глобалізованого світу, або зі­ткнутися з такими новимиглобальними проблемами, з якими вони будуть самі неспроможні справитись, а світі світовий ресурс для них уже буде втрачено назавжди.
Що ж заважає розвиткуглобального світу як єдиного цілого? Надто велика кількість населення світу? Чиможе надто великі масштаби зубожіння відсталих країн? Очевидно, що цьому зава­жаєзахідний менталітет егоїзму і бажання зберегти «зверхність». Комплексзверхності Заходу в поєднанні з комплексом меншо­вартості відсталих країн єголовною причиною відсутності гло­бальних стратегій розвитку і стратегійглобалізації розвитку не тільки для усього світу, але навіть і для самихзахідних країн, в тому числі і країн «великої сімки» (США, Канада, Великобрита­нія,ФРН, Франція, Японія, Італія).
Дослідження останніхроків, проведені як на Заході, так і на Сході, переконливо показують, щонекерована або егоїстично керо­вана Заходом глобалізація неминуче призведе доглобальної “загибелі” світу, до кінця його гуманістичної«людської» історії і до початку технотронної історії світу, де людинібуде відведена другорядна роль в умовах далеко не солодкого технотронногорабства. Це призведе до незворотних не­гативних змін у розвитку людськоїцивілізації. Сучасна світова де­мократія, яка є ще дуже далекою від високихрівнів розвитку, впаде в «технократичну», технотронну підпорядкованість, щопризведе до негативної зміни самого характеру розвитку цивілізації. Це будерозвиток не для людини, як вищої цінності, а проти людини. А для кого ж і длячого ж? Розвиток для розвитку, чи розвиток для розвит­ку технотронних ідолів?Знову перед людством виникає загроза глухого кута в розвитку.
Цей глухий кут є набагатоскладнішим від глухого кута то­тальної індустріальної цивілізації, коли в такихкраїнах, як коли­шній СРСР, штучним і фальшивим гаслом розвитку було: «Копайкар'єр глибше, добувай залізної руди більше, виплавляй металу більше, виробляйще більш потужні екскаватори, щоб копати кар'єр ще глибше...», а людина випала з системи цінностей і де­градувала. В умовахтехнотронно-інформаційної ери людина вже незможе «випасти з системи», вона буде зомбована системою і буде назавждипідкорена глобальним технотронним світом. ЧерезІнтернет, інші такого роду системи людству буде нав'я­зане створенняглобального середовища взаємозв'язку і взаємодії. На це піде приблизно 50 роківXXI століття. В процесі глобальної інтернетизації буде поетапно запро­вадженонову ідеологію і нову форму соціальної організації —гло­бальний ітранснаціональний корпоративізм. Саме він станено­вою ідеологієюсвітового розвитку. Саме він диктуватиме форму­вання глобальних інаціональних стратегій і політик розвитку в рамках нових надмогутніхполітико-фінансових,інформаційно-адмі­ністративних світових корпорацій типу «Майкрософт».
В історії людства,особливо в XX столітті, вперто пробивали собі дорогу глобальні нації-держави(США, СРСР, ФРН, Велико­британія, Франція, Японія, Китай, Індія). В XXIстолітті біль­шість з них стануть воістину глобальними корпоративними дер­жавами.Саме вони будуть носіями доктрин — корпоративізму і глобального нео-корпоративізму.     
Глобальний корпоративізмкраїн «великої сімки» поки що є ду­же обмеженим і егоцентричним. Проблеми світуці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів.Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здат­нірозробити і реалізуватиглобальну стратегію взаємо­допомоги і коопераціїяк основи спільного сумісного виживання. Немаєознак того, що саме ці країни-лідери сві­ту забезпечують сучасний розвитокконцепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативівподолання гло­бальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається гло­бальнаколективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапуглобалізації полягає і в тому, що на його фоні пара­лельно з процесами глобальної інтеграціїінтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднаннясвіту. Зіткнення західної і іслам­ської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства.
У зв'язку з цим виникаєзапитання, а чи не є глобальна відчуже­ність європейців до Росії, а за інерцієюі до України, закономірніс­тю, а не історичним непорозумінням чи злою волею.Сучасні дослі­дники (Б. Гаврилишин, А. Гуцал та інші), обгрунтованонаголошують, що ситуація України, як нової безсум­нівно глобальної держави єситуацією між двома глобальними циві­лізаціями — європейською і азійською, щотепер «розходяться» до своїх витоків. Потенційна можливість створенняглобальної євра­зійської цивілізації об'єктивно не стоїть на порядку денномуXXI століття. Говорячи про Україну як нову велику європейську держа­ву, якапрагне відновити своє місце в Європі, дослідникиі політичні лідери відзначають вкрай суперечливий і негативний феномен«зникнення» України з глобальної (світової) бізнесової іінтелектуально-культурної арени наприкінці 90-х років XX століття. Незважаючина те, що європейці цього  «недобачають», історичним імперативом XXI століттядля України є і  залишається реінтеграція з Європою іглобальна інтеграція в світові структури, але не як «бідного родича» новогоглобального світу, а на підставі інтенсивного зростання міжнародноїконкурентоспроможності за­вдяки випереджаючого внутрішнього розвиткуінноваційного типу, в основі якого великий інтелектуальний потенціал нації іпрацелю­бність народу, який пізнав ціну праці.
Зростання ролі і місцяінтелектуальної і гуманітарної глобальної інтеграції вступає у суперечність ізглобальною теорією трансатлан­тичного економізму. Але тут можливі компроміси,оскільки в нову еру інтелектуальної глобальної економіки трансатлантичний економізм або буде неминуче піддано інтелектуалізації, або він зійде зі сцени. Тому, оцінюючи перспективи України щодо реалізації її«глобального замислу» —інтеграції в Європу, слід ще раз наголо­сити,що наздогнати Європу Україна не зможе. Вона через внутрішній  інтелектуально-інноваційний розвиток має Європою знову стати і тодієвропейці прийдуть до неї по науку. І це трапиться вже в першій половині XXI століття. Але вже сьогодні ми повиннірозпочати творчу конкуренцію з Європою за безпеку і якість розвитку.
Важливою сучасною прикметною рисою економіки США та іншихекономічно розвинених країн Заходу є систематична еволюційна трансформація підтиском нових і високих технологій. Цю трансформацію не слід змішувати зпоняттям системної трансформації, або трансформації неринкової економіки доринкової системи, що є характерною для нових незалежних країн Центральної іСхідної Європи. Історичний досвід Америки свідчить, що колишня колонія і націяфермерів змогла досягти космічних висот завдяки впровадженню машин та новоїтехнології під час «промислової революції». Наступні революційнітехнологічні перетворення сталися вже в XX сторіччі — комплексна механізація,автоматизація, кібернетизація, інформати-зація, елекронізація, і, нарешті, перехід до технотронно-інформаційноїери.
Великутрансформацію економічної і промислової політики США можна побачити, оцінюючиеволюцію цієї країни щодо політики у міжнародній торгівлі та за рівнем їїінтеграції у світову економіку. Аж до кінця Другої світової війни США велижорстку протекціоністську політику. Протекціонізм став однією з причин Великоїекономічної депресії в США 30-х років. Тому після війни США перейшли достратегії вільної торгівлі, або стратегії відкритої економіки. Ця стратегіядала свої позитивні результати, але вже починаючи з 70-80-х років багатогалузей промисловості США почали відчувати реальні загрози з боку потужнихіноземних конкурентів. Почав зростати дефіцит торговельного балансу. Виниклазагроза економічній безпеці країни, міжнародній конкурентоспроможності,почалось падіння питомої ваги США в загальному обсязі світової економіки.Міжнародна економічна безпека стала найважливішим пріоритетом національної іміжнародної стратегії США.
Розглянута наприкладі США економічна еволюційна трансформація є характерною і для іншихкраїн світу, незважаючи на специфіку кожної країни. Тобто економічнатрансформація має глобальний характер. На особливу увагу заслуговує досвідЄвропи і Південно-Східної Азії. Тут трансформації економіки, і особливопромисловості проходили в класичних формах і досягли найвищого рівня. Нанинішньому етапі трансформація економік як динамічний процес остаточно іреально, і не лише як закономірність, набула глобального характеру. Вжепрактично немає країни, яку б не торкалась глобальна трансформація. В процесахекономічної трансформації все більш провідне місце займає приватизація,масштаби якої набули глобального характеру. Але не слід забувати, що за своєюприродою приватизація відрізняється, диференціюється від регіону до регіону інавіть від країни до країни. Для Заходу приватизація означає передачу державоюдеяких своїх функцій приватному сектору. В країнах Центральної та СхідноїЄвропи приватизація означає зміну форм власності від державної до акціонерної в рамках переходу віднадцентралізованої державної економіки до ринкової.
Сучаснінаціональні і міжнародні економічні стратегії приділяють і будуть приділятиособливу увагу таким новим аспектам економічного розвитку і економічногозростання як загальна організація економіки, й конкурентоспроможність,стабільність і стійкість та здатність до виживання в екстремальних умовах, атакож до саморозвитку в будь-яких ускладнених умовах внутрішнього і зовнішньогосередовища. В останній період сучасної економічної історії все більшогозначення набуває категорія економічної безпеки. Вона трактується як на рівнінаціональної економіки, так і на міжнародному рівні.
Класичніекономічні теорії XIX століття не дають повного висвітлення категорійнаціональної і міжнародної економічної безпеки. І це зрозуміло. Сучаснанаціональна економіка, тобто і економічна система, і структура народногогосподарства повинні бути організовані так, щоб забезпечити не лише нормальнефункціонування економіки, а й мінімізувати всі загрози її стійкості,стабільності, здатності до виживання і до підвищення ефективності іконкурентоспроможності.
Кожнанаціональна економіка розвивається не в якомусь ідеальному вакуумі, а цілкомреальному навколишньому економічному і політичному середовищі. Слід розрізнятивнутрішнє середовище і зовнішнє, або міжнародне економічне середовище. Яквнутрішнє, так і зовнішнє навколишнє середовище ніколи не буває ідеальностабільним і сприятливим. Воно завжди включає складну сукупність загроз і новихможливостей розвитку. Внутрішнє середовище більшою мірою підконтрольненаціональним системам управління і регулювання, ніж зовнішнє, яке формуєтьсяпід впливом величезної сукупності різнонаправлених факторів. Деякі з них носятьрегіональний і навіть глобальний характер.
У певні періоди розвитокнаціональної економіки кожної країни об'єктивно входить у надзвичайно складнуфазу. І тоді питання економічної безпеки стають найбільш пріоритетними. Саме втакій історичній фазі перебуває сьогодні група республік колишнього СРСР, втому числі Україна. Тут одночасно йде зміна суспільно-економічної формації,ведеться радикальна реформа економічної системи на фоні структурної кризи інайгострішої загальноекономічної кризи, викликаної в тому числінадмілітаризацією економіки в умовах колишнього СРСР.
Не менш складним є регіональне і глобальне навколишнє середовище дляекономічного розвитку цих країн і перш за все України. Впродовж довгого часу цебув режим неприродного економічного розвитку в умовах тоталітарних імперій, вяких Україні відводилась роль розвиненої колонії. В останній період післяпроголошення незалежності зовнішнє економічне і політичне оточення Українихарактеризується різким посиленням економічного тиску, спробами економічноїблокади і «холодної економічної війни» з боку низки крупних держав, утому числі й сусідніх. В стратегіях і політиці зарубіжних країн аж доостаннього часу було відсутнє розуміння ролі і місця України як важливогофактора політичної стабілізації і міжнародної економічної безпеки. Лишепочинаючи з 1993 року США, Німеччина і деякі інші країни включили існуваннянезалежної, економічно сильної України в свої національні інтереси і стратегії.Це значно покращило її зовнішнє навколишнє середовище, зупинило проявиекономічної агресії, блокади і війни. США надали Україні режим найбільшогосприяння в торгівлі і режим преференцій, а також велику допомогу, яка черезіснування ряду причин почала реалізовуватись починаючи практично лише з 1995року. Під впливом США і провідних країн Європи міжнародні фінансовіорганізації, такі як Міжнародний валютний фонд,Світовий банк нададуть Україні багатомільярдні пільгові кредити.
Це дастьможливість провести стратегічні стабілізаційні заходи, посилити економічнийсуверенітет України, зменшити зовнішню економічну і ресурсну залежність відсусідів-монополістів і розпочати радикальні економічні і структурні реформи, щоприведе до покращання внутрішнього економічного середовища і посиленняекономічної безпеки.
Захистекономічного суверенітету кожної держави є найвищим національним пріоритетом.Зовнішня економічна залежність має свій критичний рівень і межі, за якими ідевтрата реального державного суверенітету. Економічна могутність держави,економічна сила країни, її економічний потенціал і можливості економічногорозвитку і прогресу рівною мірою залежать від сукупності факторів зовнішньої івнутрішньої безпеки. Тому в сучасних концепціях економічних стратегій і політикряду зарубіжних країн (США, ФРН, Японія) особливе місце відводиться питаннямзахисту економічного потенціалу, тобто питанням економічної безпеки. В цих країнах вже інвестовано великі інтелектуальнізусилля на розробку стратегій економічної безпеки, на вдосконалення системистратегічної економічної розвідки і прогнозування.
Відомо, що насьогоднішній день незалежні країни — колишні республіки СРСР, у тому числі йУкраїна, знаходяться в центрі уваги. Слід виходити з геополітичного місця іролі та потенційного значення України як могутнього фактора стабілізації вЄвропі і Євразії.
З огляду на стратегічнікритерії, наших зарубіжних політичних і економічних партнерів найбільше цікавлять такі питання як специфіка,характер і перспективи нинішньої глибокої економічної кризи і кризи управління,межі можливого спаду виробництва, масштаби економічних можливостей і загроз длязарубіжних інвесторів, ємкість (нинішня і перспективна) національних ринківУкраїни, потенцінна конкурентно-спроможність економіки в цілому та їїскладових частин, економічні й ресурсні резерви, реальна мобільність таефективність робочої сили, легальна захищеність зарубіжних інвестицій іможливості комерціалізації науково-технологічного потенціалу, можливі наслідкиповного економічного краху. Всі питання розвитку перехідної економіки України єпредметом особливої зацікавленості зарубіжних аналітиків.
Радикальніекономічні реформи, приватизація, економічна демократія, зростаюча господарська(економічна) самодіяльність населення посилюють інтенсивність економічноїдинаміки і формують передумови для соціально-економічного прогресу.
На порозі XXIстоліття стався величезний глобальний вибух — крах тоталітарних політичних,економічних і соціальних систем, внаслідок якого кардинально зміниласьглобальна ситуація і загальна політична картина світу. Розпад СРСР і світовоїсистеми соціалізму, ліквідація Варшавського пакту, реінтеграція Німеччини,інтенсивна інтеграція Західної Європи, створення великої кількості новихнезалежних держав в Європі та Євразії, зміни політичних і соціальних систем унових незалежних країнах, посилення процесів глобальної інтеграції- все цематиме величезні історичні наслідки. Під впливом цих процесів на порозі XXIстоліття світ зіткнувся з низкою нових глобальних проблем, до вирішення яких він не був і ще не є підготовленим. Середцих нових проблем найважливіше місце посідають проблеми виживання,трансформації і розвитку.
Без успішноговирішення означених проблем не можна сподіватись на безпечне майбутнє.Глобальна безпека сьогодні зіткнулась з новими небаченими раніше загрозами,специфічну природу яких ясно видно на прикладі колишньої Югославії. Модельюгославської трагедії є глобальною і може повторитись і на території колишньогоСРСР. Для України, виникнення і становлення якої як великої незалежноїєвропейської держави є по суті глобальним історичним і політичним феноменом,проблеми впливу глобальних трансформацій і глобальної інтеграції повстали зособливою силою. Якщо протягом найближчих 5-10 років Україна не інтегрується усвітові і європейські політичні та економічні структури, вона не матимеісторичної перспективи як незалежна держава. Рішення будь-яких актуальнихнаціональних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці рішення невиходитимуть з повного урахування впливу глобальних факторів. Цим визначаєтьсяособливе значення розробки національних і міжнародних стратегій новихнезалежних країн, у тому числі України. Цим визначається особлива актуальністьі значимість наукових досліджень у галузі політичної і економічної глобалістики
Вчені вважабть,що одним з головнихзавдань співробітництва XXI століття є пошук можливостей для формуванняглобальних міжнародних стратегій співробітництва і забезпечення на цій основігарантій і передумов національної і міжнародної безпеки. Відома формулаРимського клубу: «Мислити глобально, діяти локально» — повинна знайтисвоє втілення. Необхідно суттєво розширити традиційне визначення і розумінняпроблеми міжнародної безпеки (безпеки виживання, існування і розвитку) черезглобальну інтеграцію і співробітництво. Вона  розглядається як комплексна,багатоаспектна проблема не лише завдяки введенню додаткових чинників та вимірівв економічній, екологічній, інформаційній та соціальній сферах, але й завдяки «правам і свободам» людини над правами держави.
Наприкінці XX століттялюдство полинуло до нового складного етапу історії — до епохи глобальнихпотрясінь, криз і трансформацій. Суть нових глобальних трансформацій полягаєперш за все в переході від одного світу з його двома протилежнимисоціально-політичними системами, двома ворогуючими військово-політичними блокамиі глобальною конфронтацією до якогось нового стану. Але не тільки в цьому.Ліквідація тоталітарних політичних і економічних систем, демократизація івідкритість суспільства, включаючи економічну демократію — це такожнайважливіші і суттєві складові нової стадії трансформацій.
Сьогодні наука ще не маєостаточної відповіді на запитання про характер нових глобальних трансформацій.Очевидно, що замість двополярного новий світ може стати або багатополярним, абооднополярним. Але чи існують гарантії проти реставрації тоталітарних систем ідержав, чи безповоротною є «холодна війна», чи не замінить її«холодний мир», чи достатньо підстав сподіватися, що на зміну епосіконфронтації прийшла епоха співробітництва і розвитку на базі співробітництва?Ці і багато інших важливих запитань ще не знайшли відповіді. На рівні робочихгіпотез на нинішньому перехідному етапі є можливими всі сценарії розвитку подійаж до реставрації тоталітарних систем включно. Питання в тому, чи будемо мимати хоча б мінімальний набір сил і чинників протидії такому можливомурозвитку. Наприклад, теоретично є можливим, хоч практично і малоймовірним,новий варіант двополярності. Хоч багато вчених і політиків вважають, щоперетворення Росії в нову наддержаву є нереальним, ця точка зору нам здаєтьсяне досить обґрунтованою. Тут все залежатиме від внутрішнього розвитку Росії,від її здатності притягати й об'єднувати навколо себе інші країни і відзагального балансу сил. В усякому разі фактор Росії залишається факторомглобального характеру, а її прагнення як до  великої світової держави інаддержави є реальною політикою і стратегією, про що свідчить феноменБілорусії, спроби «білорусизації» інших країн — багатьох колишніхреспублік СРСР. Крім того, на роль великих держав і навіть наддержав вжереально претендують Японія, Німеччина і навіть Китай. Слід особливо відзначитиі фактор інтегрованої, об'єднаної Європи, яка стає, поряд зі США, глобальнимсиловим центром.
На рівнінаукових гіпотез сьогодні можна вважати найбільш вірогідними сценаріїбагатополярного або однополярного світу. Обидва вони є можливими, бо на користькожного з них діють могутні фактори — політичні, економічні і військові. Але їхпорівняльні переваги потрібно і можливо визначати лише з точки зору глобальноїполітичної динаміки. А вона сьогодні ще не досить рельєфно окреслена. Разом ізтим немає сумнівів, що крах двополярної конфронтаційної структури створює нелише безпрецедентні історичні можливості, а й нові небезпеки і загрози людству.
Серед цихнових можливостей є взаємозалежність, інтеграція та глобалізація політичних іекономічних процесів і структур як основа для широкого міжнародногоспівробітництва. Серед нових небезпек і загроз — відсутність стабільності,безконтрольність і некерованість регіональних і глобальних процесів. Двополярністьу системі СРСР-США, хоч і викликала значні загострення і конфронтації, алеврешті-решт означала і певну стабільність і збалансованість контролю глобальнихпроцесів. Сьогодні ми дивимось на той минулий розкол світу в системідвополярності як на архаїзм, але та стара глобальна система забезпечувалавідносну стабільність через політику і відповідні механізми стримування. Такустабільність і контроль в умовах однополярної або багатополярної системиможливо буде знову відновити лише через глобальне співробітництво і лише напевному його рівні. Звідси глобальна інтеграція і глобальне співробітництвостають безальтернативними. Сучасний перший етап глобальної трансформації іпереходу об'єктивно несе в собі нестабільність. Простота і відома симетріяглобальної ситуації двополярного світу поступились місцем невизначеності ідестабілізації, що видно з прикладу відносин США-Росія, Росія-Україна,Росія-інші республіки колишнього СРСР, США-колишня Югославія та інші.
Ця невизначеність інестабільність є великою загрозою для загального миру і безпеки. Дляглобального світового розвитку і в наші дні, як і в епоху «холодноївійни», є характерними великі і глибокі суперечності і конфлікти,територіальні претензії, етнічна ворожнеча й релігійна нетерпимість. Усе церазом взяте створює картину глобальної нестабільності. Тому, як нам здається, ів теоретичних пошуках, і в практичній політиці і старі, і новостворені країниповинні шукати загальноприйнятні механізми забезпечення стабільностіміжнародної безпеки. Аналіз показує, що це стане можливим лише на основі пошукуліній збігу стратегічних інтересів. Дослідники приділяють велику увагувизначенню сучасних і прогнозуванню майбутніх національних і міжнароднихстратегічних інтересів провідних країн світу. Чи можуть, наприклад, США матидовгостроковий інтерес до стратегічного партнерства з Україною? Які політичні йекономічні інтереси можуть дати поштовх формуванню партнерського трикутника США-Україна- Росія, якщо він єреально можливим?
Серед ще недосліджених і не вирішених питань сучасності є і велике питання про новуполітичну алгебру полюсності. З огляду на попередні первинні дослідження вченісхиляються до висновків, що загальна тенденція сучасності — це рух дополітичної багатополярності. Але це лише робоча гіпотеза, бо багато чинниківвпливу і аспектів розвитку ще не вивчено і не визначено. Поки що ясно одне: рухдо багатополярності не може бути спокійним, простим і мирним. Глобальнаперспектива і стратегічна мета є безальтернативною. Людство, якщо воно хочевижити й розвиватись, повинне рухатись до побудови нового світового порядку,демократичного і справедливого, в центрі якого мусить бути людина. Та чи зможелюдство усунути головну загрозу — загрозу нової «холодної війни»?Готової відповіді на це запитання ще немає, але дослідження цього науковогонапрямку ведуться вже декілька років, адже потрібні нові підходи, нові поглядиі нові результати.

3.ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМУ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХЗВ’ЯЗКІВ
Одниміз головних виявів глобалізації економіки виступає здійснення трансформацій впостсоціалістичних країнах, що відбуваються в процесі їх переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки.Перед цими країнами постають завдання в короткий історичний строк здійснити радикальні економічні реформи та інтегруватися в світове співтовариство.
Сьогоднівже чітко окреслилися певні спільні риси, шляхи, якими йшли всі країни, що обрали ринкову модель. Це,передусім, широкі свободи, приватна власність,конкуренція, свобода входу на ринок тавиходу з нього, обмежена влада урядовців та держави взагалі.
Алетреба визнати, що старт реформ в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, був складніший, ніж в країнах Центральної та Східної Європи, тому щоУкраїна до недавнього часу немала своєї державності, а отже — всіх необхідних складовихсоціально-економічної системи. Тому можна казати, що системні трансформації вУкраїні носять більш глибокий характер.
Зароки незалежності в Україні створено елементи нової соціально-економічноїсистеми, такі, як інститут приватної власності і, відповідно, клас приватнихвласників, інфраструктура ринку, вільна конкуренція, власні банківська,фінансова та податкова системи, власні гроші і національнийбюджет, прикордонна та митна системи тощо.
Алетрансформаційні процеси в Україні не обмежуються перебудовою їїсоціально-економічного устрою. У сучасному світі міжнародне економічне життяперебуває на етапі глобалізації, тобто більшість країн втягнуто в єдинийекономічний простір. Тому курс України на активне входження у світогосподарськізв'язки є природним. Практикою доведено, що країни, які активно беруть участь уміжнародному розподілі праці, неодмінно роблять успіхи в економічному ікультурному розвитку.
Втім,не применшуючи значення інтеграції України в світове співтовариство, слідзазначити, що завдання входження України в економічні структури на континенті іутворення єдиного внутрішнього ринку на загальноєвропейському просторі не слідрозглядати як окремусистему. Ці процеси вумовах сучасної міжнародної кооперації виробництва,розподілу праці, стану науково-технічної сфери є передусім засобом вирішеннясоціальних, гуманітарних, екологічних проблем, збереження та оздоровленнянавколишнього середовища, встановлення необхідних пропорцій суспільноговиробництва, підвищення життєвого рівня громадян. Поза таким широким смисловимконтекстом інтеграційні заходи позбавлені обґрунтованої цільової спрямованості.
Політичні успіхи в сфері зовнішньої політики України,прагнення діяти згідно з міжнародними нормами, дотримання укладених угод привелидо зростання авторитету і поваги до України з боку світового співтовариства,посилення її ролі при вирішенні глобальних і регіональних проблем, зокремапроблем європейської безпеки. Разом із тим слід визнати, що занадтооптимістичними є сподівання щодо швидкого перетворення України у рівноправногопартнера розвинених країн Заходу. Цьому перешкоджає кризовий стан економікикраїни, низька ефективність і культура виробництва, широке застосуваннязастарілих технологій.
Спрямовуючи свої погляди в Європу, требапам'ятати, що інтеграція країни у світову економіку — це послідовне вирішеннязавдань, що забезпечують в першу чергу загальнонаціональні інтереси країни вцілому. Ця проблема не може вирішуватися без врахування зовнішньополітичнихінтересів та внутрішньоекономічних орієнтирів. І тільки після того, як будутьдосить чітко визначені основні елементи національної зовнішньої та внутрішньоїекономічної політики, можна буде визначити масштаби інтеграції у світовегосподарство.
Ґрунтуючисьна єдності економічних та політичних інтересів України, вже зроблених неюреальних кроків, можна говорити про цілком визначену тенденцію розширення ірозвитку її інтеграції до європейських структур.
СтратегіяУкраїни полягає у наближенні до загальноєвропейських структур двома паралельнимикурсами — безпосередньо та через членство в центральноєвропейських інституціях.
За цих умовособливого значення набуває завдання налагодження відносин з такимиміжнародними економічними організаціями та угрупуваннями, як Європейський Союз(ЄС), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Рада Європи (РЄ),Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), Організація з безпеки і співробітництвав Європі (ОБСЄ), Економічна комісія ООН для Європи, Міжнародний валютний фонд(МВФ), Світовий банк (СБ).
Можливістьвступу України до міжнародних організацій і структур їх члени пов'язують збагатьма чинниками. Одним із вирішальних середних є визначеність нашої держави щодо таких аспектів її внутрішньої ізовнішньої політики, як національні інтереси, реальні і потенційні загрози,основні напрями і сформованість системи національної безпеки в цілому, зокремаекономічної безпеки.
Піднаціональною економічною безпекою ми розуміємо такий стан національноїекономіки, який характеризується сталим розвитком в усіх її сферах, “імунітетом” до впливу внутрішніх і зовнішніх факторів, що порушують нормальне функціонування держави, підривають досягнутий рівень життя населення і тим самим викликають підвищенусоціальну напруженість в суспільстві,а також загрозу самому існуванню держави.
Категоріяекономічної безпеки тісно пов'язана з категоріями економічної незалежності іекономічного суверенітету.
Щобзабезпечити національну безпеку держави, Україна зробила ряд політично виважених кроків, проголосивши своюнейтральність, без'ядерність,позаблоковість, добрі відносини з сусідами,намір інтегруватися в Європу й сприяння миру в усьому світі. Але всі ці прогресивні кроки більше сприяютьполітичній, ніж економічній незалежності. Однепроголошення намірів не можезабезпечити економічної безпеки України. Для цього потрібні корінні економічні зміни у внутрішній та зовнішньоекономічній політиці.
Проблемаекономічної безпеки України має кардинальне значення не лише в рамках сферинаціональної безпеки, а й у контексті загального рівня розвитку країни. Однієюз загроз в економічній сфері названа економічна ізоляція України від світовоїекономічної системи. З іншого боку, до серйозних загроз економічній безпеціУкраїни слід віднести надмірну відкритість економіки України, невиважену лібералізаціюзовнішньоекономічної діяльності, що призводить до ресурсної, фінансової татехнологічної залежності національної економіки від інших країн. Окрім цього,найбільш небезпечними зовнішніми загрозами пріоритетним національним інтересамУкраїни на сучасному етапі в економічній галузі експерти вважають завданнязбитків Україні від санкцій міжнародних організацій і недосконалістьзовнішньоекономічної діяльності.
Одним зголовних завдань України в галузі забезпечення економічної безпеки єналагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма країнами,інтегрування в європейську і світову спільноту, урегулювання відносин України зміжнародними економічними організаціями в контексті національної економічноїбезпеки, а звідси — необхідність вивчення економічних інтересів інших країн таугрупувань і їхнє урахування при плануванні своїх дій на світовому ринку.
По міріінтернаціоналізації виробництва національна економічна безпека більш тіснопов'язується з міжнародною (в тому числі регіональною) економічною безпекою, аякщо йдеться про Україну, то, напевне, перш за все треба говорити про системуєвропейської економічної безпеки.
Потрібно зазначити, що системні трансформації у країнахЦентральної та Східної Європи ініціювали жваве обговорення планів розвитку ЄСна Схід, який бажає якомога скоріше поширити єдиний європейський простір. Зіншого боку, постсоціалістичні країни Європи бажають вступити до ЄС і одержатикошти для більш динамічного розвитку, вийтизі своїми товарами на ринки Західної Європи, стати учасниками загальної системибезпеки.
Щодоучасті України в європейському співтоваристві та в системі європейськоїекономічної безпеки, серед вітчизняних політологів та економістів існує цілийспектр думок.Одна з них, (яка булапоширена в перші роки незалежності України, особливо в колах політичних діячів)заключається втому, що вся європейськаспільнота тільки і мріє прийняти до своїх лав Україну, що майже всі європейськіполітичні та економічні структури готові беззастережно прийняти нашу державу всвої члени. Життя довело, що все набагато складніше: міжнародні політичні йекономічні відносини базуються не на симпатіях і антипатіях, а на політичних іекономічних інтересах окремих держав та їх угрупувань. Треба враховувати ще йте, що вигідне географічне розташування України є, з одного боку, сприятливимчинником, але з іншого — призводить до того, що через Україну проходять дужеважливі геополітичні інтереси. Тому не можна і мріяти про безконфліктністьнашого входження в європейське співтовариство.
Другакрайність щодо вступу України до цивілізованої Європи — це повне неприйняттятого, що Україна може стати членом ЄвропейськогоСоюзу і дійсно бути корисною для розвиткуєвропейської економіки. Представники цієї думки зображають сприятливе ставленняєвроструктур до України або як акт милосердя, або як «підступний»план.
Але всеж такиістина знаходиться десь посередині, і європейські країни можуть бути реальнозацікавлені у всебічних відносинах з Україною з двох причин.
По-перше,що стосується питань безпеки, європейська економічна безпека нерозривнопов'язана з економікою всіх європейських країн, тобто економічна безпекаУкраїни є складовою європейської економічної безпеки. Від ступеню економічноїбезпеки, від геополітичного вибору України, як і більшості пост-соціалістичнихкраїн, багато в чому залежить стабільність усієї євроатлантичної системи. Цікраїни сьогодні фактично визначають і визначатимуть у майбутньому стан іструктуру європейської безпеки. Тому євроструктури, особливо в умовах прагненняУкраїни до європейського співтовариства, зацікавлені в економічній безпеціУкраїни. В той же час, реабілітація української економіки, її стабільний ізбалансований розвиток виступають як фактор усунення внутрішніх загроз, а отжесприймаються більшістю європейських країн як фактор економічної безпеки як вУкраїні, так і на всьому європейському континенті. Таким чином, допомогаУкраїні у вирішальний для неї час являє собою стратегічне інвестування узабезпечення загально-європейськихінтересів.
По-друге,що стосується суто економічного фактора. Європа не може залишатися байдужою додолі нашої країни, адже вона має тут чимало ключових позицій: транзитнімагістралі, поклади сировини, десятки мільйонів кваліфікованих робітників таперспективних споживачів (аджеУкраїна — це п'ятдесятимільйонний, поки що майже вільний ринок), або ж навпаки- потенційний епіцентр нестабільності, якщо країна залишиться один на один зісвоїми проблемами.
ВходженняУкраїни до європейського співтовариства не означає, що інтереси Україниповністю вписуються в економічні інтереси Європейського Союзу та іншихекономічних структур, а також європейських країн. Але цього не треба лякатися.В незбігу національних інтересів різних країн немає нічого протиприродного.Вочевидь, вони і не можуть бути повністю ідентичними. Головне, що на цьомушляху немає суперечностей, а отже проблему може бути вирішено. Успішневирішення цієї проблеми приведе до зміцнення безпеки України, розбудовистабільної, мирної та неподільної Європи.
Геополітичніорієнтації України багато в чому залежатимуть від реальних акцій на підтримкуУкраїни як у процесі внутрішніх трансформацій, так і в процесі її інтеграції доєвропейських структур.
Розглянемовідносини України з міжнародними економічними та фінансовими організаціями вконтексті економічної безпеки.
ЄвропейськийСоюз
Особливоїстратегії вимагають відносини України з найкрупнішим інтеграційним об'єднаннямв Європі — Європейським Союзом. Це пояснюється тим, що образ сучасної Європи восновному визначається інтеграційними процесами, які об'єднують 15 держав уєвропейське співтовариство. Аналогів ЄС у світі не існує. За своїм статусом,функціями і правами Євросоюз відрізняється від звичайних міжнароднихорганізацій тим, що держави-члени наділили його законодавчими повноваженнями тавиконавчою владою наднаціонального характеру. А це значною мірою перевищуєкомпетенцію інших міжнародних організацій.
СьогодніЄвропейський Союз вступає в новий етап інтеграції. Відбуваються серйозні змінив напрямках уніфікації податкових систем, зближення законодавств, введено єдинувалюту — євро. В один ряд з економічними стаютьполітичні, соціальні і екологічні проблеми, проблеми прав людини і проблемибезпеки. Йдеться про створення в найближчі роки не тільки економічного івалютного, але й політичного союзу цих країн. Тобто, сьогодні ми спостерігаємобагатофакторність розвитку Європейського Союзу, а разом із цим — і підвищенняйого ролі і місця в глобальній економіці.
Зрозуміло, щоце об'єднання дуже привабливе для України як молодої європейської держави. Томуодним з найактуальніших завдань України виступає асоційоване членство вЄвропейському Союзі.
БажанняУкраїни стати повноправним членом ЄС уперше було проголошено ПрезидентомУкраїни Л. Кучмою у січні 1996 року на засіданні Ради Європи у Страсбурзі. Апід час проведення 8-9 червня 1998 року у Люксембурзі першого засідання Ради зпитань співробітництва між Україною і ЄС було зроблено політичну заяву УрядуУкраїни щодо набуття нашою державою асоційованого членства в Євросоюзі.
Інтеграція вЄвропейський Союз прискорить та удосконалить процес економічної трансформації вУкраїні, що вочевидь затягнувся, а членство в ЄС принесе не тільки значніекономічні вигоди, але й позитивно вплине на безпеку країни.
У відносинахз ЄС Україна сподівається на:
— послідовну підтримку з боку ЄС та його країн-членів у питанні приєднанняУкраїни до Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю ГАТТ\СОТ, одержання доступу до Загальної системи преференцій ЄС;
— вирішення питань щодо приєднання України до окремихєвропейських програм, зокрема в галузі енергетики, транспорту, науки і техніки,охорони навколишнього середовища, освіти тощо;
— забезпечення недискримінаційного доступу основних товарів експорту України наринки ЄС;
— активізацію фінансової і технічної допомоги країн ЄС Україні тощо.
Розглянемошанси України в контексті її інтеграції до структур Європейського Союзу.
Учасникамипроцесів, передбачених подальшим розвитком ЄС, стануть країни, економіка якихбуде відповідати чітко визначеним критеріям. Кандидати у члени ЄС мають відповідатизагальним вимогам, ухваленим Радою ЄС у червні 1993 року у Копенгагені. Кожнакраїна, котра бажала б бути прийнятою, має довести здатність захиститидемократію і правову державу зсередини, реалізацію гарантій прав людини,захисту меншин. Окрім того, потрібна наявність функціонуючої ринковоїекономіки, а також здатність витримати тиск ринкових сил всередині союзу.Членство вимагає від кандидата також прийняти всі зобов'язання, що випливають зучасті не лише в економічному, а й у валютному та політичному союзі.
Сьогоднів Україні кризові явища в національній економіці, відсутність правової базигальмують її просування по шляху ринкових реформ. За нинішніми економічнимипоказниками критеріям Європейського Союзу Україна не відповідає. Нам ще довгодоведеться наближатися до західноєвропейських економічних, суспільно-політичнихі соціальних стандартів. Але політичні фактори у визначенні перспективєвропейської інтеграції відіграють сьогодні набагато важливішу роль, ніжекономічні. І цим треба скористатися, як це зробили свого часу економічнослабкі Болгарія та Румунія, які розпочали інтеграцію «в обхід» — політичним шляхом.
У всякомуразі Україна має реальні перспективи розвитку відносин з Європейським Союзом.Наша країна перша серед колишніх республік СРСР парафіювала Угоду з ЄС пропартнерство і співробітництво в березні 1994 року. А з 1 березня 1998 року цяугода набула чинності. Угода охоплює три сфери взаємодії — політичний діалог,економічне і культурне співробітництво.
Принциповезначення цієї Угоди для України — поглиблення інтеграції з європейськими татрансатлантичними структурами. Саме через європейський ринок ми зможемоотримувати новітні технології, за допомогою яких виготовлятимемо продукцію,конкурентоспроможну на ринках Європи, Азії, країн СНД. Треба враховувати, щоєвропейський ринок — це понад 500 млн. потенційних споживачів, що мають високу платоспроможність і де можливознайти нішу і для українських товаровиробників. Прикладом можуть стати країни — колишні члени РЕВ, які за останні 10 років змогли переорієнтувати своїекономіки на тісну співпрацю з ЄС.
На виконанняцієї Угоди Указом Президента України від 11 червня 1998 року було затвердженоСтратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Ця стратегія визначаєосновні напрями співробітництва України з Європейським Союзом і основніпріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягомякого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україноюповноправного членства в Європейському Союзі.
Стратегіяінтеграції України до ЄС має забезпечити входження держави до європейськогополітичного, економічного і правового простору і отримання на цій основістатусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньо-політичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі.
Упроцесі інтеграції України в економічний простір Європейського Союзу постаєпотреба вирішення низки конкретних завдань «назустріч Європі».Йдеться передусім про внутрішньореформаторські заходи і такі міжнародні акції,як спільна реалізація певних науково-технічних, інформаційних та інших програм,активізація політики просування українських товарів на західно-європейський ринок тощо.
Середосновних напрямів інтеграційного процесу — економічна інтеграція та розвитокторговельних відносин між Україною та ЄС. В економічному співробітництвіУгода визначає широке коло сфер для співробітництва між Європейським Союзом таУкраїною. Метою цього є підтримка процесуекономічних реформ та відновлення і постійного розвитку української економіки.Для цих цілей Угода визначає 28 галузей, в яких Європейський Союз та Українахочуть збільшити та розширити своє співробітництво, серед яких промисловість,захист та заохочення інвестицій,гірничовидобувна та сировинна промисловість, наука й техніка тощо.
Співробітництвовже розпочалося. Так, наприклад, у сфері економіки європейські експертипрацюють з українськими колегами попередачі ноу-хау в сфері управління компаніями та промислової ісільськогосподарської технології. В галузі науки та освіти організовуєтьсяобмін науковцями, викладачами та студентами і впроваджуються спільні проекти.Співробітництво в галузях управління розвивається в таких сферах, як митнасправа та боротьба зі злочинністю, проводиться обмін документами міжкерівництвом в таких технічних сферах, як стандартизація та статистика. Значнісуми фінансових грантів виділяються на вдосконалення ядерної безпеки та навирішення проблем, пов'язаних з наслідками Чорнобильської аварії.
Але ще багаточого може бути зроблено. Рада зі співробітництва відпрацьовує рекомендаціївідносно подальшого розвитку співпраці в усіх цих сферах. Європейський Союз таУкраїна погодились, що особлива увага буде надаватись тим заходам, що можутьсприяти співробітництву України з сусідніми державами .
ЄвропейськийСоюз та його держави-члени відіграють значну роль в наданні фінансової татехнічної допомоги Україні. Європейський Союз є головним міжнародним доноромУкраїни, що за період 1991-1997 років надав допомоги на загальну суму 4061 млн. екю у формі технічної допомоги,експортних кредитів, позик і гуманітрноїдопомоги. На його частку припадає третина загального обсягу прямих іноземнихінвестицій. ЄС виступає другим за величиною торговельним партнером України,якого випереджає лише Росія.
Значною подією у відносинах України з Європейським Союзомстало прийняття спільної стратегії Європейського Союзу щодо України, якевідбулося на черговому самміті ЄС 11 грудня 1999 року у Хельсінкі. Прийнятастратегія ЄС щодо України — документ, який розширює рамки Угоди про партнерствоі співробітництво обох сторін, передовсім у галузі зовнішньої політики ібезпеки, юстиції, внутрішніх справ. Вона виступає новим інструментом відносинміж Україною і ЄС.
Документвизначає такі стратегічні цілі Європейського Союзу щодо України:
— сприятистворенню в Україні стабільної і відкритої демократії з верховенствомзакону й створенням умов для нормального функціонування ринкової економіки вінтересах народу;
— співробітничати з Україною у справі підтримання стабільності й безпеки в Європіта в ширшому світі;
— посилити економічне, політичне і культурне співробітництво з Україною,співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Устратегії ЄС закладено певний потенціал до розвитку цього документа, тому самастратегія ЄС, у разі її реалізації, може дати поштовх до принципово новоїякості відносин України і ЄС.
Засвоєю суттю стратегія є внутрішнім документом ЄС, який відбиває баченняЄвросоюзом його відносин з Україною. Очевидно, що Європейський Союз не поспішаєбрати на себе зобов'язання відчинити двері перед Україною, натомість ще разпідтверджує, що розглядає Україну як державу, котра зробила європейський вибірі вітає українські наміри приєднатися до Європи. Таким чином, про асоційованечленство України в ЄС поки що не говоритьсявзагалі.
Окрім цього,треба усвідомлювати, що політика Європейського Союзу сьогодні багато в чомувизначається посиленням проблем безпеки, що викликані політичною нестабільністюна європейському континенті, існуючими та потенційними регіональнимиконфліктами. Тому за цих умов цілком природний інтерес ЄС до України маєздебільшого політичний характер, а сама Україна розглядається, перш за все, якстратегічний плацдарм на європейському континенті.
На шляхуУкраїни до Європейського Союзу постають певні проблеми. Так,  ЄвропейськаКомісія і Всесвітній банк провели в Брюсселі конференцію країн-донорів іміжнародних організацій (загальним обсягом — більше 20), що беруть участь успівробітництві з Україною. Критично оцінивши ситуацію в країні і політикумакроекономічної стабілізації, що її проводить уряд, учасники конференціїпідтвердили свою готовність продовжувати фінансову допомогу Україні, але заумови, що її керівництво візьме на себе зобов'язання здійснюватисередньострокову програму реформ у галузі державного управління, енергетики,бюджетної і податкової політики, розвитку приватного сектора, реорганізаціїсистем соціального забезпечення та охорони здоров'я.
Це свідчить пробажання євроструктур контролювати економічну ситуацію в Україні, нав'язуватинам своє бачення проблем та шляхи їх вирішення. Але це не означає, що нам треба відмовитися від інтеграціїдо Євросоюзу. Економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзомнабирає обертів, і треба підтримувати та розвивати цю тенденцію. В той же часслід усвідомлювати, що разом із позитивними, можливі й негативні наслідкивходження в ЄС. Тому національна концепція співпраці з союзом потребуєпроведення додаткового аналізу.
Подальшийрозвиток відносин з ЄС потребує:
— розробки національної концепції співробітництва та інтеграції України вєвропейський економічний простір, що має передбачати заходи щодо розвиткуекспортного потенціалу, формуванню сприятливого інвести-ційного клімату, поглибленню виробничої кооперації;
— вдосконаленнясистеми валютного регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктівзовнішньоекономічної діяльності, відмови від політики штучного заниження курсудолара;
— врахування особливостей окремих країн ЄС, розвиток субрегіональних відносин,зокрема, по лінії ЧЕС;
— вдосконалення системи взаємовідносин у галузі підвищення кваліфікаціїспеціалістів, залучення українських фахівців до вирішення ряду актуальнихпроблем розвитку європейського континенту.
Особливоїуваги заслуговує проблема відкритості української економіки. Не принижуючизначення відкритості економіки як необхідної складової на шляху України доєвропейської інтеграції, треба усвідомлювати: відкритість, як і будь-яке явище,включає не тільки конструктивні, але і деструктивні елементи. Прискореневідкриття української економіки за її сьогоднішньої деформованості та кризовогостану може призвести до достатньо серйозних наслідків.
Взагалі слідвраховувати, що світове господарство, інтернаціональні ринки — це галузьжорстокої конкурентної боротьби, що потребує економічних сил, великого досвіду,чіткої організації. Нічого подібного в Україні ще немає. Продовжується падіннявиробництва, зменшується його ефективність, відсутній необхіднийпідприємницький досвід, який дав би змогу протистояти досвідченим західним тасхідним конкурентам.
Питаннявходження України, як і будь-якої країни, до ЄС — дуже складна комплекснапроблема. Процес розширення Європейського Союзу трансформує практично всі сферийого діяльності, але, насамперед, впливає на розподіл внутрішніх ресурсівСоюзу. Прийом нових членів так чи інакше пов'язаний із необхідністю збільшеннявнесків з боку найбільш розвинених країн, та зменшення обсягів допомоги найменшрозвиненим. Так, за західними розрахунками, прийом до Євросоюзу країн СхідноїЄвропи коштував би йому приблизно 66 млрд. дол. на рік, тобто вимагав би збільшення бюджету ЄС вдвічі та відмовувід фінансування багатьох пріоритетних проектів. За іншими оцінками, дляприйому в ЄС нових членів додатково буде потрібно 150 млрд. дол. на рік, що вище всіх попередніх прогнозів.
Саме томупоряд із прихильниками розширення ЄС (Німеччина, Франція, Італія) є доситьсильна опозиція цьому процесу (Іспанія, Португалія, Ірландія). Так, деякікраїни — члени ЄС погрожують заблокувати процес розширення, якщо їм не нададутьгарантій збереження обсягів нинішньої фінансової допомоги.
Неприменшуючи значення щодо спільного майбутнього між Україною і країнамиЄвропейського Союзу, слід зазначити, що інтеграція до європейських структур нів якому разі не повинна обмежувати відносини з країнами СНД та іншими країнамисвіту. Чим ширшими і різноманітнішими є зовнішньо-економічні зв'язки, тим, буде більш сталою економіка таекономічна безпека країни.
ІнтеграціяУкраїни в міжнародне співтовариство супроводжується активною співпрацею зміжнародними організаціями, іншими країнами, державними і приватними установамиіноземних держав. При цьому неодмінно виникають проблеми збереження національних інтересів та економічної безпеки України, якіпотребують свого вирішення, а отже уваги і детального аналізу.
Особлива рольу цьому процесі належить стану взаємовідносин України з міжнароднимифінансовими організаціями, зокрема, Міжнародним валютним фондом. Світовимбанком, Європейським банком реконструкції та розвитку.
Післяпроголошення державного суверенітету Україна стала на шлях радикальнихекономічних реформ. Проте трансформаційні процеси в Україні з самого початкупочали гальмуватися глибокою системною кризою. Вже в перші роки незалежностіУкраїна мала вкрай розбалансовану фінансову і грошову системи. За рокинезалежності економічна криза ще більше поглиблювалася, переплітаючись зіструктурною, платіжною та енергетичними кризами. Інфляція набула своєїнайруйнівної форми — гіперінфляції.
Катастрофічно зростав зовнішній борг: за два роки(1992- 1994) він збільшився більш ніж удвічі. В той же час валовий внутрішнійпродукт неухильно скорочувався: в 1992 і 1993 роках він скорочувався на 17%, в1994 році — на 23%, в наступні роки ВВП щороку скорочувався приблизно на 10%.Почала виникати реальна загроза економічній безпеці країни.
У ційситуації Урядом України було здійснено комплекс заходів щодо отримання Україноюфінансової допомоги з боку міжнародних фінансових організацій та іншихофіційних кредиторів.
Міжнароднийвалютний фонд
Велику надіюв подоланні системної кризи було покладено на бреттон-вудські фінансовіінститути, і, перш за все, на Міжнародний валютний фонд як на найбільш впливовуфінансову організацію в світі. Окрім цих сподівань передбачалось, щоспівробітництво України з МВФ відкриє широкі можливості співпраці з іншимикредитними організаціями, зокрема зі Світовим банком та Європейським банкомреконструкції та розвитку.
Українавступила до Міжнародного валютного фонду у вересні 1992 року. Уряд Україниспільно з керівництвом МВФ підписали Меморандум, який передбачає дотриманняУкраїною певних «критеріїв ефективності» й інших спільнихдомовленостей. Передбачалося, що МВФ надаватиме Україні фінансову допомогу впроведенні економічних реформ, зокрема в здійсненні фінансової стабілізації.
Формамита механізмами співробітництва України з МВФ є так звані резервні кредити (абокредити stand-bу), кредити підтримки, розраховані наздійснення системних перетворень та надання кредитів розширеного фінансування. Необхідно наголосити, що теоретично кредити і позикиміжнародних фінансових інститутів мають пільговий характер. Міжнароднийвалютний фонд посідає провідне місце серед донорів України.
Що ж реально отримала Україна від співробітництва зМіжнародним валютним фондом? На перший погляд, ця співпраця має певні позитивнінаслідки. Залучення кредитів МВФ дозволило Урядові України реалізувати рядзаходів, спрямованих на досягнення макро-економічної стабілізації. В результатіфінансово-кредитна політика стала значно жорсткішою, вдалося призупинитирозвиток інфляційного процесу. В 1995 році в обіг була впроваджена національнаодиниця — гривня, яка впродовж двох років демонструвала свою стабільність.Значною мірою були усунені обмеження для формування ринкового характерувалютного курсу гривні, процес курсоутворення став базуватися на ринковихзасадах. Була також різко зменшена кількість антиекспортних бар'єрів. Контрольнад більшістю цін на товари внутрішнього ринку було скасовано, а ціни, щопов'язані зі споживанням енергії, були встановлені на рівні світових.
Завдякивиконанню певних вимог МВФ Уряд України зміг різко скоротити дефіцит державногобюджету і, починаючи з 1995 року, покривати його за рахунок державного боргу,не вдаючись до емісії. Також були започатковані програми структурної перебудовиу сільському господарстві, в галузі енергетики, значні зрушення відбулися всфері власності в результаті завершення малої приватизації. У 1998 році, впершез 1989 року, вдалося зупинити падіння валового внутрішнього продукту України.
Але на думкубагатьох українських економістів співпраця України з МВФ має набагато більше негативних наслідків, ніж «позитивних». В чомуполягає суть «допомоги» МВФ? Надаючи кредити, керівництво МВФвиставляє свої вимоги, які країна-реципієнт повинна виконувати. Причому цівимоги досить часто не враховують економічну ситуацію в країні, особливості їїісторичного розвитку, ментальність її народу і т. ін. Тому більшість заходів,що проводяться  МВФ, йдуть не на користь країні, а на шкоду. Не обминула такадоля і Україну. Так, керівництво МВФ поставило перед Урядом України ряд умов,виконання яких мало бути обов'язковим. Серед цих умов — досягненнямакрофінансової стабілізації, зниження темпів інфляції до рівня, якийвідповідає міжнародним значенням (2-3% на рік), скорочення принаймні до рівняміжнародних стандартів бюджетного дефіциту. На думку МВФ, лише за умовздійснення цих стабілізаційних програм можливо призупинити інфляцію,активізувати інвестиційний процес, створити засади для початку економічногозростання.
Щобзакріпити і зробити незворотними ці реформаційні процеси, МВФ поставив передУрядом України умови виконання ряду інших «критеріїв ефективності»,зокрема: реальне здійснення економічнихреформ, проведення ринкової за своїм характером кредитної політики, відмова відмножинності валютного курсу. Уряд України мав здійснити лібералізаціюзовнішньої торгівлі, скоротити розміри дефіциту платіжного балансу тощо.
І уряд«чесно» виконував ці умови. Здається, що головною турботою уряду заостанні роки було догодити керівництву МВФ. У результаті виконання рекомендаційфонду цілий ряд макроекономічних показників (крім темпів падіння ВВП) вдалосянаблизити до тих контрольних цифр, які визначені Меморандумом про економічнуполітику уряду. До речі, МВФ вимагав від Уряду України ще в 1996 році довестидефіцит консолідованого бюджету до 3,5% від ВВП. І лише такий макроекономічнийпоказник, як платіжний баланс, через імпортну залежність України від іноземнихпостачальників нафти й газу із року в рік лишається незадовільним.
Але як урядне намагається виконувати умови МВФ, не все відбувається саме так, як хочетьсякерівництву фонду. Звичайно в таких випадках МВФ не обмежується критикою тапроголошенням невдоволення, а одразу вдається до економічного шантажу — замороження кредитів та припинення траншів. Так, розгляд Радою директорів МВФпитання щодо продовження співробітництва з Україною в рамках програмирозширеного фінансування неодноразово переносився на інший строк.
Здається,що чим більше урядові кола України намагаються виконувати вимоги МВФ, тимчастіше останній невдоволений подіями в Україні, тим більше нових вимог висуваєфонд. Хай би виконання цих вимог сприялорозвиткові України. Але доцього часу немає жодних позитивних зрушень в жодному секторі економіки. Більштого, поглиблюється системна криза, триває руйнація економіки та виробництва, відбувається справжнійгеноцид цілої нації — українського народу.
Про щосвідчать всі ці сумні факти? Тільки про те, що рецепти МВФ виявилисянепридатними для України, а методи реформування української економіки за цимирецептами довели свою неефективність та руйнівний характер.
Заразвже очевидно, що запропонована МВФ схема переходу доринкової економіки на основі здійснення «шокової терапії» виявиласядля України, з одного боку, надто жорсткою, а з іншого, — малопридатною, цевизнають і самі експерти МВФ. Торкаючись,наприклад, грошово-кредитної політики, вони визнають, що вона «носила вцілому надмірно ліберальний характер і проводилася непослідовно. Робилисяокремі спроби скоротити зростання кредитної емісії, проте за умов величезногопопиту на кредити для фінансування бюджету, державних підприємств та сільськогогосподарства вони мали короткостроковий характер… Зовнішньоекономічнаполітика сприяла труднощам в галузі платіжного балансу… Повсюдне і доситьмінливе за своїм характером втручання держави в економіку, а також повільнийхід структурної реформи і лібералізації створили складні умови дляорганізованої підприємницької діяльності».
«Нульовий»результат спіткав практично всі напрями реформ. Так, непродумана і масовалібералізація цін викликала гіперінфляцію, науково не обґрунтованалібералізація зовнішньоекономічної діяльності призвела до того, що за межамиУкраїни «осіли» на іноземних рахунках (а отже працюють на іноземнуекономіку) десятки мільярдів доларів. Руйнація економіки призвела до різкого відпливуінвестицій.
До цьоготреба додати, що Україна зазнала тяжких втрат і в галузі науки і техніки.Захоплення виконанням рекомендацій МВФ та турботою про те, як краще догодитикерівництву фонду, послабило увагу до дуже важливої частини економіки і суспільства- науково-технічного прогресу, фундаментальної науки, розробки новітніхтехнологій. Треба усвідомлювати також, щозниження потенціалу України, її деіндустріалізація та деградація народуоб'єктивно виступають загрозами економічній безпеці України, а отже можутьпризвести до втрати державності. Томуочевидно, що якщо ми хочемо бачити Україну успішною, квітучою, цивілізованоюдержавою, треба припинити сліпе виконання вимог і умов МВФ, перевести стосункиз фондом на якісно інший рівень.
Щодо подальших стосунків з МВФ існує цілий спектр думок. Однакрайність — це залишити все, як є. І хоча в неї є прихильники (особливо вуряді), ми бачимо, що такий сценарій неможливий, бо він веде нашу країну до національної катастрофи. Іншакрайність, що має своїх прихильників серед лівих партій — це повний розриввідносин із МВФ,хоча, це теж не вихід.Достатньо зазначити, що у випадку розривудоговору з МВФ Україна повинна була б повернути 11 млрд. дол. за борговими зобов'язаннями. Тому треба шукати істину десь посередині. Треба продовжувати співробітництво зфондом, знаходити розумні компроміси. Так, наприклад, у разі успішноїреалізації Програми розширеного фінансування Україна могла б обмежитись консульта-тивною підтримкою фахівців МВФ. До такої практики відносин зМВФ перейшли Польща, Чехія, Угорщина після завершення фінансових програм,спрямованих на підтримку переходу національних економік до ринкових відносин. Можуть бути знайдені й інші форми співробітництва. Головне,щоб Україна у відносинах з МВФ почувала себе не прохачем, а рівноправнимпартнером.
Світовий банк
Велику рольсеред міжнародних фінансових організацій відіграє в Україні Світовий банк.Україна є членом Світового банку з 1992 року і представлена у Вашингтоні як уРаді директорів, так і в Раді управляючих Світового банку. Їй належить 10908акцій, що становить 0,7% від загальної кількості акцій Світового банку, а також11158 голосів у банку, що становить 0,72% від загальної кількості голосів.
З моментувступу України у Світовий банк Уряд України і керівництво банку розробили рядпрограм і заходів щодо реформування багатьох сфер української економіки. Вонивключають дослідження та звіти з різних секторів економіки, підготовку програмта проектів, що можуть бути представлені банку для фінансування, та інші заходи.
Першупозику в сумі 27 млн дол. США Україна отримала від Світового банку в 1993 роцідля цілей, як зазначалося, вдосконалення управління державним сектором («public sector management»). Малося на увазі реформуван-ня управління фінансовою системою країнита вдосконалення системи оподаткування, що мало поліпшити становище звнутрішнім та зовнішнім боргами України.
Організаційнізасади співробітництва між Україною і Світовим банком були закладені в1994-1995 роках. Саме тоді було реалізовано так званий реабілітаційний проект,спрямований на досягнення макроекономічної стабілізації, лібералізації ціновоїта торговельної політики, створення конкурентного середовища на ринку товарів іпослуг.
У1995 році Україна отримала реабілітаційну позику у розмірі 400 млн дол. США. Вцьому ж році Україна отримала і другий транш реабілітаційного кредиту в розмірі 250 млн. дол. США. Цей транш мав цільовеспрямування — фінансування критичного імпорту та підтримання платіжного балансуУкраїни. Кредитною угодою було регламентовано, що кредити Світового банкунадаються на термін до 20років, мають пільговий період 5 років і ставку процента за кредит — 7,1%.Зазначені кредити направляються, зокрема, на покриття дефіциту бюджету.
Умовою їхнадання є реалізація Україною проектів реформування економіки системногохарактеру, якими передбачається запровадження структурних та інституційнихзаходів. Такі заходи доповнюють програму макроекономічної стабілізації,поєднуючи її із заходами по структурних змінах економіки. Ці системні кредитизалучаються в комплексі з кредитами МВФ, вирішуючи проблеми на рівні конкретнихсекторів економіки.
Крімсистемних, СБ фінансує інвестиційні проекти, які торкаються ринковоїтрансформації різних секторів економіки України.
Урезультаті співробітництва України зі Світовим банком в стадії розробки іреалізації знаходяться понад 20 спільних інвестиційних проектів. Серед них — проект реконструкції та модернізації паливно-енергетичного комплексу, проектпідтримки трансформації державних та кооперативних господарств у приватнігосподарства, проект реформування сільськогосподарського сектору України,проект розвитку господарської інфраструктури, проект розвитку соціальногосектору, проект створення транспортного зв'язку у Харкові і Львові та інші.
Взагалі неіснує певної, заздалегідь визначеної, кількості коштів, які Світовий банкнадасть Україні. Все буде залежати від результатів економічних реформ, якіздійснюються в Україні, від числа заходів, які будуть узгоджені між УрядомУкраїни і Світовим банком, і від спроможності України погашати надані позики.Так, в 1997 році в рамках співробітництва зі Світовим банком було запланованоотримати 850 млн. дол. США, а отримано лише 200. млн дол. США. Недоотриманнякоштів по проектах пов'язане із невиконанням Україною заходів, передбаченихвідповідними кредитними угодами.
Зметою визначення готовності до впровадження спільних із Світовим банкомпроектів, їх пріоритетності у економічному розвитку країни, у листопаді 1997року було здійснено черговий перегляд проектного портфелю Світового банку вУкраїні. У ході переговорів досягнуто домовленості про наступні пріоритетні сфери залучення кредитів Світового банку: сільськегосподарство; енергозбереження; фінансовий сектор; соціальний захист; розвитокінфра-структури; підтримка інституційних реформ.
У 1999 роцікредитні надходження від Світового банку тривали. Так, кредитний транш СБ, щоУкраїна отримала в квітні 1999 року після рішення МВФ подовжити фінансуванняУкраїни, становить 150 млн. доларів. З них 100 млн. направлені на розвитокпідприємств, 40 — на реструктуризацію вугільної галузі і 10 — на стабілізаціюфінансового сектору України .
Обсягикредитів, обіцяні Україні у 2000 році від СБ і МВФ, не зменшилися і становили1,5 млрд. дол. В разі, коли Україна буде здійснювати комплексний підхід таприскорювати трансформаційні процеси за рецептами Світового банку, останнійобіцяє надавати урядові цільові кредити на суму 1 млрд. дол. США щороку.
ДіяльністьСвітового банку не обмежується лише фінансовою допомогою. Вона передбачає і наданнятехнічної допомоги. В цій галузі Світовий банк активно співпрацює з іншимиміжнародними організаціями і агенціями, які діють в Україні. Банк співпрацює зУрядом в рамках такої діяльності, як конференція донорів. Кожного року в Парижіпроводяться консультативні зустрічі, на яких обговорюються питання допомогикраїнам, в яких ці агенції працюють.
Аналізуючибільш ніж шестирічну співпрацю України зі Світовим банком, можна зробити деяківисновки.
По-перше,надаючи кредити, Світовий банк нав'язує Україні своє бачення тієї чи іншої проблеми. Так, наприклад, впредставництві Світового банку в Україні вважають, що одним із шляхів, якийповинен спричинити різке економічне зростання, є економічна лібералізація, якавключає три основні напрями: лібералізація торгівлі, цінова лібералізація ілібералізація умов щодо можливості створення нових підприємств і їх нормальноїдіяльності. Банк поставив перед Україноюзобов'язання здійснити цілий ряд трансформаційних та стабілізаційних заходів,які були узгоджені з банком та зафіксовані в Меморандумі політики економічнихреформ. Так, Україна зобов'язалася обмежувати щороку дефіцит консолідованогобюджету певним розміром, скорочувати темпи інфляції, здійснювати іншістабілізаційні заходи та заходи по структурній перебудові економіки. Своїкредити Світовий банк надає саме під ці заходи.
По-друге,в умовах бюрократичного хаосу та корумпованості чиновників, безгосподарності,відсутності належної дисципліни і відповідальності більша частина кредитноїдопомоги, яка впродовж кількох років надавалася Урядові України для здійсненняекономічних реформ, була використана вкрай нераціонально. В значній мірікредити були «проїдені». Так, кредитні ресурси від Світового банкубільш як на 1,5 млрд. дол. США, якінадавались на розвиток підприємств, реструктуризацію сільського господарства тавугільної промисловості, фактично використовувалися Урядом для покриття йоговидатків — оплату закуплених енергоносіїв, фінансування державного бюджету, напогашення зовнішнього державного боргу. В той же час вугільна промисловість тасільське господарство країни опинилися в глибокій кризі.Європейськийбанк реконструкції та розвитку
УрядУкраїни надає великого значення співробітництву з Європейським банкомреконструкції та розвитку (ЄБРР). Особливість ЄБРР та відмінність йогодіяльності від діяльності інших міжнародних фінансових організацій полягає втому, що цей банк фінансує проекти та інвестиційні програми лише в країнахЦентральної та Східної Європи, включаючи країни, що виникли від розпаду колишнього СРСР.
Головнікритерії, якими керується ЄБРР при наданні фінансування, — цекредитоспроможність та самоокупність кожного проекту без огляду на державнугарантію. Це головна і основна вимога банку.
У рамкахвибраної стратегії ЄБРР працює з Україною у двох напрямах: надання позик напільгових умовах під гарантії Уряду (40% позик) і кредитування приватнихпідприємств України на комерційних умовах (60% позик). Однією з основних цілейбанку є фінансування розвитку приватного сектору. Тобто увесь портфель кредитів,інвестицій чи гарантій ЄБРР у державному секторі не може перевищувати 40%.
Банквідкрив своє представництво в Україні на початку 1993 року. Упродовж першихдвох років існування банку в Україні результати його діяльності були не дужеуспішними. З 1995 року, коли реформи почали втілюватися в економічне життяУкраїни, активність ЄБРР значно підвищилась. До того ж відбулися зміни у політиці банку. Спрямованість фінансування,обсяг і різноманітність послуг Євробанку значно збільшилися. Так, у 1995 році банком профінансовано вже 15проектів вартістю близько 200 млн. дол.
Дужеважливим став для України 1997 рік: вдалося фактично вдвічі збільшити обсягифінансування вітчизняних проектів і довести їх до 320 млн. доларів. Завдяки цьому Україна у 1997 році вийшла на другемісце після Росії за загальним обсягом нових затверджених проектів і підняласяіз сьомого на п'яте місце серед країн операцій банку (після Росії, Румунії,Угорщини та Польщі) за загальним обсягом коштів.
У цьому жроці відбулася ще одна подія — в червні 1997 року Рада директорів ЄБРРзатвердила нову стратегію дій ЄБРР в Україні. Ця стратегія полягає в тому, щоЄБРР продовжуватиме сприяти розвитку фінансового сектору України, зокремаприватних банків з метою довгострокового кредитного фінансування приватнихпідприємств, а також сприяти розвитку експортного комерційного кредиту.
Фінансуванняі допомога розвитку фінансової системи України є найважливішим напрямомдіяльності Євробанку. Стратегія банку в цьому напрямі полягає в тому, щоб:стимулювати розвиток місцевих банків з метою підвищення їх кредитоспроможностідо рівня міжнародних стандартів; розширити фінансування національними банкамиприватних підприємств України з перспективою безпосереднього розміщеннякредитних ресурсів цих банків і фінансування ними приватногосподарськогосектору України; підтримувати ініціативи щодозабезпечення додаткового фінансування корпорацій. Окрім цього, планами ЄБРРпередбачається також сприяння структурній перебудові щойно приватизованихбанків, відкриття кредитних ліній провідним приватним банкам тощо.
Напідтримку цієї стратегії банк створив кредитну лінію на 100 млн. екю, що передається черезНаціональний банк України для місцевих банків, які можуть користуватися нею дляфінансування малого і середнього підприєм-ництва. Кредитна лінія була створенаспеціально для тих підприємств, які не можуть задовольнити критеріям Банку щодомінімальної суми фінансування в 5 млн. доларів. ЄБРР інвестує напряму деякі банкиУкраїни. Так, перший Український Міжнародний банк користується кредитною лінієюнапряму на 12 млн. доларів, яка спрямована для вжитку у сільськогосподарськомусекторі.
Розуміючивизначальну роль приватного капіталу, зокрема малого бізнесу, для розвиткуУкраїни, Європейський банк реконструкції і розвитку запровадив для Україникредитну лінію підтримання малого й середнього бізнесу, яка почала працювати вберезні 1995 року.
Іншимважливим напрямом діяльності ЄБРР в Україні проголошена підтримка приватизації.Банк здійснює інвестиційне та кредитне фінансування, а також надає технічніпослуги ряду підприємств, що приватизуються. Технічна допомога банку полягає врозробці інвестиційних проектів, здійсненні закупок на міжнародному ринку,розвитку фінансового планування та управлінні проектами. Планується такожпідтримка новоприватизованих підприємств. З цією метою в Україні створеночотири регіональні фонди.
Великуувагу приділяє ЄБРР розвитку сільськогосподарського і енергетичного секторів.Так, ЄБРР разом з Міненерго підготував проект на 150 млн. доларів США, за якимзакуповується для України сучасна технологія ефективного спалювання вугілля.Великого значення банк надає раціоналізації енергетичної бази України, а саме — модернізації виробничих потужностей теплоенергетики, а також підвищеннюефективності та екологічної безпеки на теплоелектро-станціях. Банк також розглядає різні проекти зенергозбереження: немає сенсу будувати нові електростанції, коли можна значнознизити рівень витрат електроенергії на заводах металургійної та хімічноїпромисловості. З метою підтримки проекту по раціоналізації енергетичної галузіУкраїни банк відкрив кредитну лінію та надав позику в розмірі 27 млн. екю енергетичній системі України.ЄБРР бере активну участь в діяльності щодо посилення ядерної безпеки, зокрема впроекті будівництва спорудження Чорнобильського саркофагу. Разом із тим ЄБРРпідтримує роботи з видобутку в Україні нафти та газу.
Важливимнапрямом стратегії діяльності ЄБРР в Україні є модернізація і реформа основнихгалузей інфраструктури. Додатковими пріоритетами в системі фінансування ЄБРРосновних галузей інфраструктури є реформа й структурна перебудова залізничноготранспорту. Для фінансування проекту «Розвиток залізничних шляхівУкраїни» банк надасть Україні кредит в сумі 51,88 млн. доларів США.
Такимчином, ми бачимо, що кредити ЄБРР працюють майже у всіх сферах економікиУкраїни. ЄБРР вклав у розвиток української економіки у вигляді кредитів таінвестицій понад350 млн. екю.
Важливоюподією для України стали щорічні збори ЄБРР, які відбулися у Києві 8-12 травня1998 року. На цих зборах було зроблено аналіз відносин України з ЄБРР, а такожназвано три основні напрями діяльності ЄБРР в Україні, націлені на прискоренняїї економічного розвитку. Це:
— кредитнілінії для малого і середнього бізнесу, які надаються через українські банки;
— великікредити і інвестиції. Поки що таких компаній в Україні чотири:«Укррічфлот», «Світоч», «Оболонь» і«Олейна»;
— вкладання вінфраструктуру. Зокрема це енергетика, телекомунікації та міські проекти.
Накінець 2000 р. банк запропонував 24 проекти загальною вартістю 600 млн. доларів, і готується ще 20 — намільярд. Найбільші з них будуть реалізовані в енергетиці, зв'язку, харчовійпромисловості і в сфері кредитної допомоги малим та приватним підприємствам врізних секторах економіки. Таким чином, ЄБРР підтвердив свої наміри сприятиреформуванню економіки України, допомагати її входженню в Європейськеспівтовариство.
Отже, позитивною тенденцією є зростання окремих секторів українськоїпромисловості. Між тим, пригнічуючий вплив на ділову активність справляє різкий зріст процентних ставок черезкризу в фінансуванні дефіциту держбюджету, а також тиск на національну валюту.Високі процентні ставки в Україні різко обмежують інвестиції, ускладнюютьбюджетну ситуацію. На думку головного економіста ЄБРР Н. Шторна, основниминапрямами уряду в проведенні реформ мають бути: 1) фіскальна політика, тобтожорсткий контроль за бюджетними витратами; 2) подолання зайвого державноговтручання в роботу підприємств; 3) подолання неефективності податкової системи.
Таким чином,ми бачимо, що співпраця України з ЄБРР має свої проблеми. Головна з них — намзнову нав'язують своє бачення проблеми та шляхи виходу з неї. Друга проблемастосується безпосередньо розробки та виконання спільних проектів. Тут не всескладається гладко. Деякі проекти у державному секторі банк був змушенийвідмінити.
Які ж реальнінаслідки співробітництва України з міжнародними економічними організаціями? Наперший погляд, Україна досягла певних успіхів у цих відносинах. З моментупроголошення Україною незалежності, тобто з початку 90-х років, нашій державіохоче надавались кредити міжнародними фінансовими організаціями. В 1992 роціУкраїна стала членом МВФ і Світового банку. Фінансова допомога бреттон-вудськихінститутів дозволила Україні подолати гіперінфляцію, успішно провести в 1996році грошову реформу та утримувати курс національної грошової одиниці — гривністабільним впродовж майже двох наступних років, здійснити ряд інших заходів.
Але ці окреміфакти не свідчать про покращання економічної ситуації в Україні. В багатьохвипадках одна проблема вирішувалась за рахунок іншої. Україна не змоглаподолати системної кризи. Навпаки, системна криза поглибилась, набуларуйнівного характеру, охопила всі галузі економіки і сторони суспільного життя,і найближчим часом може перейти в незворотну стадію, коли рятувати вже буденічого.
Політика реформування економіки за західними сценаріяминегативно відбилась на вітчизняному виробництві. Відомо, що більшістьзакордонних позик і кредитів видавалася лише під закупівлю українською стороноютоварів і послуг. Але ж очевидно, що кожний долар закордонних товарно-цільовихкредитів і позик обумовив невиробництво рівно такої ж за вартістю товарної масив Україні Тому виробництво товарів народного споживання — одна з найбільш депресивнихі кризових галузей національної економіки. Монетарний доларовий протекціонізматакував внутрішній споживчий ринок, паралізуючи вітчизняного товаровиробника.
Дотого ж НБУ штучно обмежує кількість грошей, що обслуговують економіку,позбавляючи вітчизняні підприємства кредитних ресурсів.  Насправді ж простеобмеження грошової маси хоча і гальмує динаміку цін, але водночас пригнічуєвиробництво, не дозволяє розірвати ланцюг боргових зобов'язань. Це призвело дотого, що за останні шість-сімроків вітчизняне виробництво втратило не тільки традиційні зовнішні ринки, а йвнутрішній ринок. Саме за останні трироки невиважені дії Уряду створили сприятливі умови для імпорту продукції, якоїв Україні завжди вистачало для власних потреб,таких, наприклад, як соняшникова олія, цукор, горілка, тютюнові вироби.
ВУкраїні, всупереч логіці, склався не механізм підтримки національноговиробництва, а навпаки — механізм його придушення і знищення. Недосконалою вУкраїні є і податкова система.
Трансформаційніпроцеси за рецептами МВФ і Світового банку негативно впливають на інвестиційнийклімат України, хоча прихильникизахідних стратегій стверджують, що «радикальні реформи», щосупроводжуються руйнацією виробництва, необхідні для залучення зарубіжнихінвесторів.
Але вреальному житті все якраз навпаки. Інвестори залюбки вкладають гроші векономіки тих держав, які демонструють стабільне зростання і здатністьзабезпечувати ці процеси власними силами. А якщо цього не відбувається, тікрихітні інвестиції, що надходять, обумовлюються такимиумовами, що виникає питання взагалі про їхню доцільність.
Відсутністьінвестицій, в свою чергу, згубно впливає на розвиток економіки (не дозволяє їй розвиватися, призводить до застоюі падіння виробництва). Статистика свідчитьпро величезні деструктивні, руйнівнінаслідки, яких зазнали практично всі галузі народного господарства, переважна більшість підприємств. Протягомостанніх років в Україні не було вирішенобільшість із завдань структурної перебудови,тоді як внутрішній фінансовий потенціал поступово вичерпувався. Для розв'язання невідкладних проблем доводилосявдаватися до зовнішніх запозичень, а соціальні проблеми продовжували накопичуватися тапоглиблюватися.
Такимчином, руйнація української економіки за рецептами ВФ і Світового банку можепризвести і вже призводить до загрозиекономічній безпеці і самому існуванню України як незалглежної держави.
Надзвичайноважливою загрозою економічному суверенітету України у зовнішньоекономічнійсфері є катастрофічне швидке зростаннязовнішнього боргу. Останній зростає в процесі надання кредитів як специфічноїформи оплати політики Уряду, певною мірою руйнівної і для української держави.В 1991 році борг становив 400 млн. доларів США.
Для вирішенняфінансових проблем Уряд України охоче звертається до міжнародних фінансовихорганізацій, і це має свої причини.
Загрозаекономічній безпеці України з боку відносин з міжнародними фінансовими організаціями існує не лише в зв'язку з проблемоюзовнішньої заборгованості. Отримання кредитів від інституцій супроводжуєтьсядодатковими, часто досить жорсткими,вимогами стосовно дотримання відповідного рівня інфляції, обсягів приватизації, дефіциту державногобюджету. І світовий банк, і Міжнародний валютнийфонд надання кредитів країні пов'язують з вимогами скорочення соціальнихпрограм, зокрема, зменшенням відрахувань до Фондусоціального страхування, стовідсотковою оплатою житлово-комунальних послуг і транспорту, збільшенням пенсійноговіку.
Україні в ційскладній кризовій ситуації, в якій вона знаходиться, дуже важко виконувати цівимоги повною мірою. Спроби уряду все ж таки дотримуватись умов, що фіксуютьсякожного року в Меморандумі економічної політики, призводять до руйнаціїекономіки України. Так, проведення жорсткої монетарної політики заганяєнаціональну економіку в стан стагнації. Надмірний вплив на грошовий обіг іслаборозвинений ринок банківських послуг не тільки створює кризу неплатежів,зменшення валового внутрішнього продукту, але й реально погіршує національніконкурентні переваги, оскільки серйозно ускладнюються умови функціонуваннявітчизняних підприємств як в межах національної економіки, так і на міжнароднихринках.
Отже,можна зробити закономірний висновок, що для дійсного відродження України яксуверенної держави необхідна розробка національної стратегії розвитку, яканеодмінно повинна враховувати питання пов'язані з проблемами незалежності вусіх сферах — економічної незалежності, незалежних дій Уряду в зовнішній івнутрішній політиці, національної безпеки України, незалежного мислення політичнихдіячів та економістів, а також розвиткувласного самодостатнього виробництва.
Головнимнапрямом національної стратегії розвитку має стати державна підтримка вітчизняного виробника як складоваекономічної безпеки України. Потрібно орієнтуватись на нарощування експортуконкурентоздатних товарів і послуг, домагаючись позитивного платіжного балансута еквівалентного товарного обміну навнутрішньому і зовнішньому ринках.
Безтакої моделі Україна приречена на те, щоб ніколи не бути учасником міжнародногоекономічного співтовариства.
ІнтеграціяУкраїни у світову економіку можлива лише за умови гарантування національноїбезпеки держави. Щодо відносин України з міжнародними фінансовимиорганізаціями, це в першу чергу питання гарантії економічної безпеки, оскільки взаємовідносиниреалізуються через посередництво надання кредитів та відповідно, зростаннядержавного боргу. Тому очевидно, що, при розробці стратегії взаємовідносинУкраїни з МВФ, СБ та іншими фінансовими інститутами, в полі зору уряду маєпостійно знаходитись проблема зростання боргів та відсотків на них, з тим, абизапобігти виникненню загрози економічній безпеці, а відтак і економічномусуверенітету країни.
Подальшийрозвиток відносин із міжнародними економічними організаціями гальмують двігрупи проблем. Перша група включає проблеми, пов'язані із недосконалістюсоціальної і економічної політики України, а саме: неефективність системидержавного регулювання; непередбачуваність владних рішень; існування значнихдиспропорцій в економіці; монополізм виробників; криміналізаиія економіки,велика питома вага тіньової економіки. Друга група проблем стосуєтьсяорганізації зовнішньоекономічної діяльності: недосконалістьмитного регулювання; грабіжницька податкова політика; бартеризація зовнішньоїторгівлі тощо. Все це підриває довіру до України як надійного економічногопартнера.
Нашляху до міжнародного співробітництва перед Україною стоїть низка серйознихзавдань, зокрема остаточне визначення національної моделісоціально-економічного розвитку, досягнення реальної керованостісоціально-економічними процесами, створення стабільної національної фінансовоїта правової системи і розробка планів по входженню у світові економічні структури.
Одночасно,необхідним є внесення коректив у відносини з провіднимиміжнародними інститутами в напрямі розширення співробітництва, в першу чергу,для прискорення процесу модернізації економіки і розвитку високотехнологічнихвиробництв. Тобто, слід перенести акценти в політиці залучення іноземнихфінансових ресурсів з фінансування поточних балансових потреб на фінансування структурної перебудови економіки України.
Тількиза таких умов Україна зможе гідно увійти до світового економічногоспівтовариства, стати рівноправним учасником світового прогресу.

4. СВІТ І УКРАЇНА :ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ГЛОБАЛЬНОГО ТАНАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Глобалізація економіки прискорила створеннямогутніх транснаціональних компаній, вплив якихвідчувається не тільки на уряди “сильних” країн, але й на уряди країн, ринки яких поглинаються.Неоднорідність, неоднаковість економічного розвитку країн веде до певнихоб'єднань заради виживання та полегшенняжиття у країнах, що розвиваються.
Супердержава Сполучені Штати Америки заостанні десятиліття XX століття спочатку акумулювала та інтегрувала кадровий,інтелектуальний, науково-технологічний, фінансовий, виробничий потенціалЗаходу, ефективно використала природні ресурси Земної кулі як противагусоціалістичній системі, а потім, після краху Радянського Союзу, ще більшезміцнила свою могутність і свій вплив у світі.
На початку третього тисячоліття головнезапитання, що постало перед кожною державою, — чи спроможна вона реальноконкурувати із країнами «золотого мільярда», чи буде вона фінансово залежнаі яку стратегію ій обрати?
Тому,щоб зрозуміти до чого може привестиУкраїну нинішній курс реформ, та яким шляхом їй іти, потрібно провести аналіз наоснові проблем геоекономіки та геополітики.
На сьогодні виділяються такі світовіцивілізації, які знаходяться у постійному стані розвитку таінтеграції: Європейська, Північноамериканська, Південно-Східної Азії,Ісламська, Латиноамериканська та Африканська. Найбільш розвинена, впливова іодночасно найбільш «агресивна» в завоюванні ринків — це Європейськацивілізація.
Кожне із цих об'єднань намагається матиядерну зброю, створює спеціальні інститути, що координують економічні, політичні, культурніпроцеси в об'єднанні та сприяють розширенню сфер впливу. В цьому контекстіособливий інтерес становлять постсоціалістичні країни, в числі яких і Україна зїї виключним географічним положенням, багатими природними ресурсами та великимринком збуту.
З точки зору економічного розвитку ібагатства в світі сформувалось два полюси: «країни золотогомільярда», тобто розвинені країни, та периферія Світового господарства.«Країни золотого мільярда» споживають 80% природних ресурсів, щовидобуваються на земній кулі, з яких 40% США забирають собі.
Розвинені країни в 60-ті роки XX століття,перш за все Європейська цивілізація, нав'язали світу свою ідеологію розвитку:лібералізацію та відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною.
Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життяна земній кулі як відношення багатства країн «золотого мільярда» добагатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістюнаселення становив 39:1, то наприкінці XX століття, через 40 років проведенняполітики, коли розвинені країни почали «допомагати» третім країнам,це співвідношення стало майже 80: 1.
Отже, безумовно, політика відкритостісуспільства та лібералізації виявилась дуже вигідною розвиненим країнам, бо, якписав наш класик, «більший меншого штовхає та ще й б'є за тим, що силає».
Це, співвідношення зайвий раз доводитьсправедливість першої основної теореми Паретто: «Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується, то лише завдякизбіднінню інших». Західна «допомога» Україні, якучерез міжнародні фінансові інститути — Міжнародний валютний фонд, Світовийбанк, Європейський банк реконструкції та розвитку, через інститути іноземнихрадників-консультантів, нав'язали Україні нинішній курс реформ, що є шляхом дооднофакторної моделі вільного ринку — максималізації прибутку, моделі ринку Адама Сміта (ХVIIIст.), Чиказької школи (XIX ст.).
Відповідно до першої основної теоремиПаретго можна підтвердити — чим більшим буде зубожіння українського народу, тимбільшим буде збагачення Заходу.
Так, 20 млрд. доларівСША, які «втекли» за кордон, успішно інвестують економіку Заходу. Те, щона ринку України 92% імпортних товарів — це теж великий успіх реформ вінтересах Заходу.
Також те, що за вісім років реформ Україна втратила понад74% свого економічного потенціалу завершило деіндустріалізаціюкраїни, майже повністю знищивши вісім промислових галузей (легка промисловістьскоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів тощо) — це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом навіть на своємувнутрішньому ринку. В цлому знищення України як конкурента на світовому ринкуіде досить успішно.
Якщо Україна стартувала в реформи, перебуваючи в першій десятці найбільшрозвинених країн світу, то сьогодні вона посідає місце далекоза сотим!
Відбулось це через антинауковий характер,помилковий з точки зору економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давалиі ставили Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в меморандумахміж УрядомУкраїни та МВФ.
Україні, щоб вийти з кризи, щоб перейти достану економічного зростання,звичайно, потрібні інвестиції, в томучислі і іноземні, але, якпоказано в працях вчених, виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні такесоціально-економічне середовище, яке відлякує приватних інвесторів. А оскількиекономічна криза — це порушення законів економіки, то, не змінивши умовспівпраці й МВФ в інтересах України, вийти з кризи в принципі неможливо, іншимисловами, не змінивши курсу реформ, вийти з кризи неможливо навіть теоретично.
Як міняти курс реформ, що потрібно робити, щобвідродити своє виробництво, як перейти від падіння виробництва до економічногозростання та зростання добробуту народу України, на це дає відповідь економічнанаука і, зокрема, розробки вітчизняних науковців.
 На думку вчених, перш за всенеобхідно розробити свою, без участііноземців (радників МВФ чи СБ) програму виходу з кризи та економічногозростання України. За основу можна було б взяти українську «Національнупрограму відродження України», яка розроблена за ініціативою і підкерівництвом Ткаченка О. М. без залучення іноземних фахівців. Також потрібно звернути увагу на сукупність економічних теорій, серед яких провідними мали б бути українська інноваційна, що започаткована М.Туган-Барановським та Кейнсом.Адже використання однієї монетаристськрї еконрмічної теорії якбазової — це шлях до національної катастрофи, бо вона здатна погасити інфляцію, алезавжди викликає падіння виробництва.
Також у нашій державі, на думку вчених,необхідно змінити банківську систему таким чином, щоб ізнестійкої економічної системи, як це має місце сьогодні, вона формувала стійкуекономічну систему.
Тільки сформувавши стійку економічнусистему, можна забезпечити її якість через справедливу та ефективну податковусистему.
Не підпорядкувавши банківську системуінтересам власного виробництва, неможливозабезпечити стійкість економічноїсистеми, неможливо вийти з-під впливу міжнародної фінансової кризи, і неможливо досягнути приросту виробництва через будь-яку зміну податкової системи,навіть скасувавши податки зовсім.
Із досвіду виходу із кризи, США, Японії,Німеччини та прогресу розвинених країн маємо висновок: із кризиможна вийти тільки на основі політики протекціонізму – підтримки свого виробника тазахисту свого ринку.
Політика лібералізаціїзовнішньоекономічної діяльності — це ефективний механізм завоювання ринків танищення конкурентів з боку розвинених країн.
Це підтверджується наступною теоремою пролібералізацію: якщо на земній кулі будь-яка країна, особливо мала, перебуває в кризі, а їїпрезидент чи уряд проводять чи продовжують політику лібералізації зовнішньоекономічноїдіяльності, то своє виробництво ця країна не відродить навіть теоретично.
І відповідно до цієї теореми можнастверджувати, що програма «Україна-2010» не буде виконананіколи, це програма-міф, бо її головним механізмом виконання є політика лібералізації зовнішньоекономічноїдіяльності. Альтернативою цій програмі е згадана Національна програмавідродження України, тому що головним механізмом її виконання є протекціонізм.
Необхідною умовою виходу з кризи євідновлення купівельної спроможності населення, тобто підвищення рівня зарплат,пенсій та стипендій; відновлення довіри народу до президента та урядунастільки, щоб населення змогло трансформувати свої заощадження (12 млрд дол.США) вінвестиції. За цих умов суттєво зменшиться або й відпаде зовсімпотреба у зовнішніх запозиченнях і тоді Україна матиме ознаку розвиненоїкраїни.
Щодо нового курсу реформ, то в цілому у суспільстві можливі три шляхи розвитку, якщоврахувати, що в XX столітті суспільство сформувало дві крайнощі свого розвитку: державнийсоціалізм та класичний (дикий) капіталізм. Між цими крайнощами знаходитьсяпростір змішаної економіки — моделі розвинених країн.
В тому ж XX столітті крайнощі себевичерпали — спочатку класичний капіталізм (вільний ринок) під час кризи США1929- 33 рр., а потім, в кінці XX століття, державний соціалізм.
Отже, суспільство має три шляхи розвитку:два назад, до крайнощів: до державного соціалізму та до класичного капіталізму(вільного ринку) і один — уперед, до моделі змішаної економіки, до моделірозвинених країн.
Зазначимо, що розвинені країни виштовхуютьвсіх, хто не входить до їх кола, на периферію світового господарства, до«периферійного» капіталізму.
При цьому і в тій і в іншій крайнощахрозвитку з однаковою легкістю встановлюються тоталітарні режими.
Особливістю країн “периферійного”капіталізму є те, що розвинені країни сприяють прямо чи опосередковановстановленню диктаторських режимів в них, створюючи одночасно міфи про підтримку ірозвиток демократії, про відстоювання прав людини. Наприклад, диктаторськийрежим Піночета в Чилі був встановлений за сприяння МВФ.
Отже, для того щоб ввійти в коло розвинених держав, а не йтина периферію світового господарства, потрібно в економіці, політиці та культурівідтворювати всі ознаки розвинених держав:
— розвиток на основі сукупностіекономічних теорій, серед яких провідною є українська інноваційна теорія;
— не протиставлення, а органічна єдністьринкової саморегуляції та державного регулювання еконйміки;
-    розвинена демократія, незалежністьі патріотизм засобів масової інформації;
-    заборона продажу землі іноземцям,обмеження іноземних інвестицій в свої фірми;
— використання національної ідеї,національних інтересів як ідеології розвитку країни;
— збереження незалежності і керованості вполітиці, економіці та культурі, забезпечення всіх умов для національноїбезпеки;
— політика односторонньої лібералізації зовнішньоекономічноїдіяльності по відношенню до країн, ринок яких завойовується з одночаснимзахистом свого ринку та підтримкою свого виробника тощо.
Потрібно враховувати подвійну моральЗаходу. Захід ніколи не проводив у себе реформи за моделлю МВФ. Це рецепт Заходу дляслаборозвинених країн. Всі ті країни, які досягли успіхів в економічномурозвитку, ніколи не співпрацювали із МВФ. Всі ті, хто виконують умови МВФ, крімборгів та фінансового залежності, нічого не мають. Чехія, Словенія досяглиуспіху тільки після того, як відмовились від умов МВФ.
Світова практика свідчить, що сучаснийрівень інтернаціоналізації виробництва та транснаціоналізації капіталу потребуєкоординації дій національних економік. Міжнародні фінансові організаціїпрактично проголосили себе такими координаторами. Так, МВФ, маючи у своємурозпорядженні потужні науково-дослідні установи і, зокрема, інститут МВФ,широкий загін експертів-спеціалістів з багатьох галузей науки, здійснюєпостійний моніторинг за макроекономічною політикою країн-членів фонду, а такожза станом всієї світової економіки.
Теоретично метод МВФ бездоганний.Міжнародні фінансові організації на чолі з МВФ покликані, начебто, надаватидопомогу країнам, що стали на шлях самостійного розвитку, проводити більшузгоджену, скоординовану економічну політику, і в такий спосіб не допуститидиспропорцій в розвитку світової економіки. Але його практична цінністьвиявляється дуже рідко. Так, в Чилі та Польщі метод МВФ спрацював більш-меншефективно (і те за умов «коригування» цього методу на місцях).
Практично ж, міжнародні економічні організації,використовуючи свій великий економічний потенціал, нав'язують ослабленимдержавам вигідну для себе модель економіки, як правило, фінансовозалежну від МФО.
За цих умов великі сподівання покладалисяв Україні на фінансову допомогу з боку країн Заходу і, зокрема, на позикиміжнародних фінансових організацій.Втой же час, для розвинених країн Українаприваблива як сировинний придаток (займаючи 1% території земної кулі, Українамає 5,2% природних ресурсів). Заходу Україна потрібна слухняна і деградована.Українському народу — сильна і незалежна! Заходу потрібен нинішній курс реформ,який веде Україну на периферію світового господарства, Україні потрібен новийкурс реформ, який веде в коло розвинених держав. Україна повинна зробитивласний вибір.