Цінності в житті людини тасуспільства
Основою еволюціїфілософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подавалавідношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чиному його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічнуепохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізувласне категорії «цінність», її логічного змісту. Принциповим поштовхом дорозвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст.Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, йогопідлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно почавформуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїтивістський напрямфілософії, що відстоював позараціональні начала буття.
Поворотним пунктом урозвитку проблеми цінностей стала філософія І. Канта, його вчення прорегулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають неонтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим Кантпершим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності яксвободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності.
У працях учнів іпослідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення.Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. впрацях Г. Лотце, В.Віндель-банда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічнупроблематику продовжують активно розробляти представники феноменології,герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницькаактивність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії – розуму іцінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблемураціональної чи моральної (ціннісної) визначеності світу.
Чи може людина, спираючисьна власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона муситьвизнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати як закон.
Для теоретиків аксіологіїпроблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціональногопізнання, вона вважалась галуззю позанаукового дослідження, особливим способомбачення світу, а цінності – феноменами особливої природи.
Фундаментальною для теоріїцінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способуфункціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі немають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі,цілі, поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалось саме існуванняцінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб'єкта.
Уникаючи цієї суперечності,Ріккерт протиставляв світ культури як сферу панування цінностей, світовіприроди, де панують закони. Закони свідчать про те, що є і мусить неминучебути, цінності – про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модусбуття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе цепідштовхувало до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертюцивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнутиціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності як норми, щоутворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.
У XX ст. розвиток теоріїцінностей пішов шляхом суб'єктивізації та трансценденталізації проблеми.Цінності витлумачували як потойбічні духовні феномени, вічні трансцендентнісутності, закладені Богом як потенційна довершеність у предмети довколишньогосвіту. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнивши їх ізсуб'єктивною оцінкою.
Водночас, за останнідесятиліття проблематика цінностей активно розроблялася в філософії марксизму,діалектичного матеріалізму на засадах принципу діяльності, соціальної визначеностіповедінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній, іу вітчизняній філософії дає змогу з нових, узагальнених позицій поглянути наозначену проблему.
Важливе значення проблемаформування цінностей має для розвитку України в умовах формування їїдержавності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці,особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави доформування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.
Цінності в житті суспільствавиступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним ізфакторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніжзвичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняєсвої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінностістановлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей єкультура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначаєтьсячерез систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членівданого соціуму.
Культура є цементом будівлісуспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культуравстановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності,становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі,спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюютьгромадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні.Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, щовиступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов,орієнтацій, над-цінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливуроль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства,цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівеньсамосвідомості і організованості його членів.
Суспільні цінностіформуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей.Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту,специфічні форми поведніки, що передаються від покоління до покоління як ознакивласне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. Зчасом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативнихутвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталонисуспільне схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються,зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти,виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метоютривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології,ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типусуспільства напрямі.
Суб'єкт-об'єктна природацінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіббуття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміннязумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потребиохоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці,навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборонукровозмішання, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видахдіяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становилиоснову перших ціннісних комплексів.
Завдяки соціальним потребамлюдина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного,але ще наявне не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінностіформували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. Зрозвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини,ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінностідопомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності,підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити двіплощини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючиідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч івиростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис.Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.
Ціннісна свідомість творитьвласний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формілюдина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її,наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю єлише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.
Світ цінностей – це світсаме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття,їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться,чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має длянас, в чому його цінність. «Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне ікомічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вонивідчуваються нами як оцінки.
Таким чином, аксіологія яктеорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру іструктури людської діяльності.
Цінності як структурнийелемент діяльності. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесіпредметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себеідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, планреалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чогоздійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категоріяцінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собіпотреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта.
Цінності виростали знестатку як стану об'єктивної нестачі того, ідо потрібне для розвитку йіснування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потімпотреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувалалюдину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, якізабезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, яквідображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно вінвідображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активноїдіяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, щоспонукає людину до діяльності.
Важливу роль у ціннісномуставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдякиемоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій,надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуттязначимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надаютьемоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціяму ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставленнядо дійсності.
Об'єднані в єдиний комплекспотреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності.Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовленупотребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки нашеставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення,отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складнубудову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави виборуцілей і засобів реалізації діяльності.
І ціль, і цінністьвиступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль такожмає важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собімайбутній результат, діяльності, таким чином спрямовуючи й організуючи весьдіяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральнимоб'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона єтехнологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликаєдоцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності ізавдяки цьому духовної піднесеності.
–. Ціннісний світ людинискладається з ціннісних елементів. На відміну від пізнавально-категоріїцінності образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою,вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не можебути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність,наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність.Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферуводіння.
«Ціннісний образ – завждипевний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурнихсмислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і томувиглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення».
Понятійними засобаминеможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей засвоїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить великуметодологічну проблему для аксіології.
Цінність – явище соціальне,тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузькедля характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певнихсоціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому івідповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивназначущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини.Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом,історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.
Цінності включають в себекогнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти маютьпротилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; взнаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки,стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженістьсвіту, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінюваннядійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому цінніснийрівень свідомості має потужний духовний потенціал самоудосконалення людини, їїсамотворення.
Суб'єктивний компонентцінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення іособистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням допотреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільнезначущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даномусуспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічномусвіті, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людинисуспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостямиоб'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, щовиробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.
Цінність конституюється длясвідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановленнязначимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – цехарактеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чивідсутності цінності.
Перетворюючи дійсність,людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізуєв собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певнупотребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість упевних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робитьнеможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певнуроботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність,упорядковане житло – оцінка). Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінністьпредмета з потребами й інтересами суб'єкта.
Оцінка передбачає існуванняпідстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставоюслужить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма,що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняннядвох реальностей – духовної і матеріальної.
Залежно від взірця оцінюванаріч може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що «гарна споруда – всьоголише погані руїни». Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступаютьутворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони,команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування такихстандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, словатакож можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значитьпідвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значитьпідвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови єпроцесом засвоєння стандартних уявлень про світ.
Категорія норми почалаактивно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є. Дюркгейма,М. Вебера, Т. Парсонса. Відштовхуючись від типології формраціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, якстандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежністьдо конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальнихгруп.
Порівняно з цінностями нормивтрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – цевзірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінностізберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують позацінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.
Як стандарти поведінки нормипередбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціологіїрозрізняють соціальні й правові норми.
Основна форма, в якійфункціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. Уцьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципованедосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія,певна градація, що визначається відповідністю, ідеалу; ідеал же не маєступенів.
Прийомом конструюванняідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного інегативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапудійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись узапереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявленняпро бажане життя.
Ідеал є гранично вираженоюцінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеаліриси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності,імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена йогозакличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, йогоорганізуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле,цілеспрямований процес.
Дослідники зазначають, що відеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібнийхарактер. Вона має мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щобвін приймав її за істину.
Свою діяльність людина будуєу відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змістуцінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Самецей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей івідображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюютьсяна основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькіфункції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структуріособистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистостідо об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функціярегулятора зовнішньої поведінки індивіда.
В історії культури булобагато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностейоб'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типитаких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм),образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична,політична (етатизм) орієнтації.
Домінування в кожному зтипів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їхсистемами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначенимиустановками та способом життя.
Етизм – це система, щонайбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будуєтьсяна ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високийрівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.
Для естетизму найбільшвластива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєваорієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот івідповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичнихоснов життя суспільства.
Ціннісній орієнтаціїутилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу довсіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх,зводячи навіть людину до її вартості.
Науково-теоретичнаорієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. Впоясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує науніверсальність свого світобачення.
Політична орієнтаціяпов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям,що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.
Ціннісні орієнтації можутьформуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише тіорієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальніцінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу.Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такіспільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей,потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалійсоціалізації дітей. Культурні універсалії зумовлені родовими ознаками людськогопобуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементівзагальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлюєунікальність кожного суспільного утворення людей.
До таких базових,загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі,істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдністьістини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини,узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомленнясебе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось уцінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину накористь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світуі суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнанняі перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості.Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, азв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображаютьфундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуальногосвітогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьохобставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментальноговибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути:здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь,споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюєтьсяна рівні індивідуального вибору.
Порівняно із звичайнимицінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивнийхарактер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі,емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, щовизначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільногоустрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, атакож загальнолюдські цінності.
У житті індивіда вищіцінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даногосуб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, щонаповнює сенс її існування, надає йому конкретики.
Потреба в сенсі – це потребав інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Безтакого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, неможе керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобомдля цілей інших людей.
Утвердження вищих цілей іцінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба всенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках,зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їмдає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Від свого початку філософіяформувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумівішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна
одну. Але в критичні моментирозвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінностілюдського життя, точніше, ціни життя і смерті. Як писав Альбер Камю, є лишеодна по-справжньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства.Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – значить відповістина фундаментальне питання філософії. Все інше… вторинне.
Якщо жити, то як, для чого –філософи намагалися збагнути сутність людини, причину її страждань. Вищоюцінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, щооточує нас, не природне середовище, а істинну природу – споконвічний законбуття. Цей світовий закон – Логос у Геракліта, Дао – у Лао-цзи, Апейрон – уПарменіда і т.д. Доки людина жила в замкнутому світі родової міфології, докився її поведінка суворо регламентувалася традиційною родовою мораллю, непоставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життяіндивіда цьому колективному, універсальному закону.
Та коли родова мораль сталаруйнуватися, не задовольняючи потреб розвинутого суспільства, набула величезноїваги світоглядна проблема моральної відповідальності людини, проблема моральноїістини. Полісна демократія, сформована на принципах земляцтва, сусідства, невідповідала більше вимогам економічного і соціального розвитку і мусилапоступитися місцем громадянському суспільству, організованому на засадахвільного товаровиробництва, якому відповідало індивідуальне самовизначенняособи. В цей час постала філософія Сократа.
Ще до Сократа філософиконстатували кризу звичного світовідчуття людини, але причину її вбачали увідхиленні людини від своєї природи. У вчинках, що суперечать природі, полягаєпричина того, що люди страждають більше, ніж можна було б страждати, відчуваютьменше задоволення, ніж можна було б насолоджуватись, відчувають себе нещасними,ніж можна не бути такими, наголошував філософ-софіст Антифонт.
Сократ перший проголосив, щодоброчинність є знанням. Ця теза мала декілька наслідків: 1) відтепер розум, ане традиція чи авторитет став суддею моральності людини; 2) спираючись нарозум, людина мусила свідомо і відповідально ставитись до свого життя; 3)людина змушена була виробити, сформувати свою систему цінностей, моральнийкодекс, з точки зору якого оцінювати життя світу, – і це головне.
У цьому й полягала тасвітоглядна революція, яку констатував Сократ: відтепер не світовий законвизначав спосіб життя індивіда, а особистість мусила виробити і протиставитиприродному хаосу свій моральний закон. Сократ гранично чітко поставив передфілософією нову моральну проблему: або мораль виводити із природи, і тодізагибель людськості в хаосі тваринних інстинктів неминуча, або моральний законпротиставити природі як свідомо визнану і раціонально обгрунтовану ідеальнунорму. Як жити: за моральним ідеалом чи за звичаєвим порядком – ця дилема надовгі віки стала наріжним каменем духовності особи.
Так уперше в філософіїзаявила про себе ціннісна проблематика. Вихідний принцип її – співвідношенняналежного і дійсного. Світ людської свідомості розколовся на два плани:ідеальний і матеріальний. А проблема цінностей назавжди поєдналась із світомдуховності, ідеальним виміром буття. «Я не спроможний коритися нічому з усього,що в мені є, крім того переконання, яке після ретельної перевірки видаєтьсямені найкращим», – стверджував Сократ.
Сократ перший осягнув, щоприроду людини не можна пізнати так само, як природу неодухотворених предметів.Предмет – самодостатній, бо його сутність відома і дорівнює його існуванню. Асутність людини завжди перебуває поза її безпосереднім фізичним існуванням іобіймає цілий спектр того, чим вона могла, чим хоче, чим може бути.Народившись, людина ще має стати собою. Вона постійно шукає сам/ себе, в коженмомент свого існування випробовує і перевіряє образ свого «Я».
Сократ зафіксував важливуознаку моральної поведінки людини:
різницю між тим, чим людинає насправді і тим, що вона думає про себе, тобто між реальними мотивами ісвідомим мотивуванням, між дійсними ціннісними установками особи і вербальносформульованими цілями, оцінками своєї поведінки. Вже в XX ст. феноменологічнапсихологія позначила ці дві сторони людської особистості поняттями «Я» і «Самість».«Я» дефінується як джерело цілеформуючої волі, спрямованої на досягнення успіхув даних конкретних обставинах. А «Самість» виражає інтенціональність(цілеспрямованість) всієї особистості на здійснення максимуму потенційнихможливостей індивіда Вона є реалізацією його екзистенції. Таким чином,доцільність і моральність можуть суперечити одна одній. Особистого життєвогоуспіху людина може досягти ціною відмови від самості, від своїх найкращихпотенційних якостей.
Саме звідси починаєтьсясуперечність загальнокорисного та належного, суспільного інтересу й особистоїчесності, політики і моралі, соціального блага і моральної чесноти.
Звідси для моральноїсвідомості випливає, що людина може бути кращою і важливішою, ніж те, що вонаробить, і тому шлях до щастя полягає в самопізнанні, пізнанні того кращого, щоє в кожному. Для Сократа очевидно, що пізнання свого блага для людини практичнодосяжне. Сказати, що людина знає свою доброчинність, але не дотримується її, – значитьприпустити, що вона діє не як людина, нехтує собою, своєю користю. А ценеможливо.
Таким чином, мораль Сократусвідомлював як силу, що стоїть над особистістю, визначаючи сенс її діяльності.Для формування людської особистості важливо не те, що дане природно (прагненнядо задоволень, користі, щастя), а те, що підноситься надлюдиною, визначаючи їїморальну вищість над природою – моральний закон. Сократ закликав людей досамопізнання, але його сподівання на здатність людей самосвідомо контролюватисвої моральні засади не виправдались.
Моралістичних проповідейвиявилось замало, щоб навернути людей до пошуку морального ідеалу. Потрібен бувконкретний, зрозумілий, близький до розуміння звичайного рівня людини і ненадто віддалений у часі моральний взірець.
Нова система цінностейуспадкувала набутки етичної думки античної філософії, переважно стоїчної танеоплатонічної, для обгрунтування релігійно-християнського світогляду.Громадянські чесноти, що століттями виховувались у римському суспільстві,занепали задовгі десятиріччя громадянських воєн, двірцевих переворотів,загального виродження інститутів державної влади. Зневіра у земній владіпороджувала потяг до небесного захисника і покровителя. Людині потрібен був тойвсеблагий суддя, який краще за земних суддів зрозуміє її і справедливорозсудить.
Такий ідеал запропонувалахристиянсько-іудейська філософія. Навіть злочинець міг сподіватись знайтимилосердя в небесного отця. Християнство проголосило, що смерті немає: «Длятебе немає іншої загибелі, крім забуття, що ти загинути не можеш» (АвгустинБлаженний). Християнська релігія знімала з людини моральний тягар займатисьсамопізнанням: тепер душею людини володів Бог. Релігія суворо засудила якдиявольське навіження раціоналістичну мораль філософів і будь-які сподівання нарозум, на здатність людини власним розумом улаштувати своє життя.
Перенісши моральний ідеал утрансцендентальну сферу, християнська релігія примусила людину напружувати всісвої душевні сили в духовному єднанні з Богом. Поки боги жили поруч з людиною,як домашні боги древніх римлян, проблеми єднання з Богом не поставало. Длясередньовічної людини ж це стало суворим екзистенційним:
людина, яка втрачала зв'язокз Богом, піддавалась суду інквізиції.
Обов'язкова сповідь,привселюдне каяття, щоденний духовний вишкіл людини, що здійснювався церквою зогляду на високий моральний божественний взірець, зумовили піднесенняіндивідуальної самосвідомості до найвищих значень, до усвідомлення самоцінностісвого пізнання Бога. Так знову в боротьбі з авторитетом про себе владно заявиврозум.
На початку XVI ст. церковніймонополії в Західній Європі було покладено край. Багато чинників – іідеологічних, і політичних вимагали реформи релігійного життя, але наслідкивтручання в духовну сферу виявились більш далекосяжними. Суспільстворозкололось на релігійні табори: католиків, протестантів, лютеран,кальвіністів. Поділ населення не за національною, не за становою ознакою привівдо того, що мільйони людей, з думкою яких досі ніхто з політиків не рахувався,мусили задуматись: хто вони, до якого табору належать, чи істинна їхня віра, іщо таке істина взагалі. Тривалі релігійні і громадянські війни зруйнувализвичний порядок життя. Маси людей з усіх верств взялись до самовизначенняціннісних основ свого світогляду. Все духовне і філософське життя дісталопотужний поштовх до вироблення нової ціннісної парадигми.
Від лютеранської революції1517 p. бере свій початок не тільки новий релігійний символ віри, з цього часупочалось формування нової світоглядної парадигми – раціоналізму. Релігійнареволюція в Німеччині стала початком перевороту в усій ідеологічній надбудовієвропейського культурного світу. І ми, живучи в кінці XX ст., є спадкоємцямицієї ідеологічної традиції.
Засадничою основою новогосвітогляду став етичний вибір природної парадигми і протиставлення її закону.Отже, людство знову опинилось у ситуації вибору між законом і природою. Цяпроблема поставала кожного разу, коли духовна еволюція заходила в глухий кут іколи потрібно було визначати нові ціннісні координати. Філософська думка XVIIст. доходила висновку, що наслідування закону завело суспільне життя убезвихідь.
Віра в абсолютністьбожественного закону похитнулась. Інститути влади, економічний порядок, становамораль, що спирались на нього, виявили свою неспроможність. Соціальнасправедливість релігійного світовлаштування піддавалась сумніву.
Насправді ж проблемаціннісного вибору між законом і природою, між вірою і розумом є проблемоюкритеріїв. Що може правити за мірило, бути найвищою інстанцією, останньоюінстанцією істини, справедливості, краси? В родовому суспільстві найвищимавторитетом був авторитет традиції, вона визначала, що є істинним, що красивим,що справедливим. Її замінив авторитет віри. Релігійний закон визначав, що можебути істинним, що – хибним, що є добро, що – зло, що – краса, а що – потворність.Ціннісний підхід визначав основні життєві орієнтації людини, детермінував горуі низ, рух вперед і назад. Втрачаючи ціннісні орієнтації, людина відчувалазапаморочення, втрату світоглядної координації. Стан надзвичайно небезпечний якдля життя окремої людини, так і для існування суспільства.
Людській природі значноюмірою властиве прагнення до ідеалу, до реалізації свого ідеального проекту. «Життявзагалі не буває. Життя – неминуча необхідність здійснити саме той проектбуття, котрий і є кожним з нас… Життя в самому прямому розумінні цього слова – драма,бо воно є жорстока боротьба з речами (включаючи й наш характер), боротьба зате, щоб бути дійсно тим, що міститься в нашому проекті».
У своєму ідеальномусамопроектуванні людина має спиратись на авторитет безпомилкової і саме томувищої інстанції. Пошуки нових ціннісних детермінант у XVII ст. збігаються ізшвидким розвитком математичних наук. Цей розвиток стимулювався астрологічними йалхімічними дослідами вчених тієї епохи. Відомо, що і Ньютон, і Кеплергрунтовно займались цими дослідженнями. На той час у Європі відчувався великийбрак готівки, і тому можновладцями всіляко заохочувалися дослідження вченихалхіміків. З цих дослідів математика поставала як наука для втаємничених осіб,яка давала таку велику владу над матерією, що оволодіння нею сприймалось якдолучення до кола духовної аристократії, до людей із своїм етичним кодексом,авторитетами і нормами життя.
На той час у Європі почаласкладатися своєрідна, поза національними і державними кордонами, республікавчених. Результати їхньої наукової діяльності забезпечили такий швидкийрозвиток технології, що авторитет мислення, раціонального пізнання піднявся нанебачену досі висоту. Так, під впливом різноманітних чинників – і духовних, іполітичних, і економічних протягом багатьох століть формувалось новесвітовідношення – раціоналістичне.
Місце віри повільно, аленеухильно посідав абсолютний авторитет розуму.
Галілео Галілей визнававбезпомилковим авторитет розуму, в розумі, на його думку, людина зрівнювалась зБогом.
Цим було проголошеноверховенство розуму в справах людських і божественних, бо навіть і творчістьБога раціоналісти оцінювали, керуючись міркуваннями інтелектуальноїдосконалості. Як підкреслював Г. Галілей, хоча божественний розум знаєбезкінечно більше істин, бо він обіймає їх усі, але в тих небагатьох, якіосягнув людський розум, я думаю, його пізнання за об'єктивною вірогідністюдорівнює божественному, бо воно приходить до розуміння необхідності їх, а вищогоступеня достовірності не існує.
Революція, проголошенаГалілеєм і Декартом, відкривала неосяжні обрії перед допитливим розумом. Назасадах розуму мала будуватись нова теорія пізнання, нова етика, мистецтво,соціологія. Філософія набула теоретично-методологічного спрямування, за сферивпливу в якому сперечались емпіризм і раціоналізм, в етиці активно розробляласьтеорія розумного егоїзму, в мистецтві панував класицизм, що за античнимивзірцями виробив канон краси абсолютної і неперевершено»! для всіх часів інародів. Невідповідність художнього твору цьому канону розцінювалась як втратабудь-якої естетичної цінності витвору мистецтва.
Уже перші кроки новогосвіторозуміння виявили репресивну природу раціоналізму. Розумною доцільністюможна було обгрунтувати, при бажанні, все. Раціоналізм від народження ніс всобі свою ж суперечність – питання критерію раціонального, норми, міриларозумної дії. В релігійному світогляді критерій був позаприродний – Бог.Завдання полягало лише в тому, як витлумачити божественну волю або думку. Всвітлі божественного авторитету інші цінності буття, як істина, краса, добро,були лише віддзеркаленням божественної мудрості. Тепер же розум мав самсанкціонувати свою діяльність, бути критерієм самого себе, критиком самогосебе.
Від Декарта бере свійпочаток критична функція філософії, її самоусвідомлююча інтенція. Філософи XVII–XIXст. формулювали настійну вимогу піддавати критиці розуму всі духовні йінтелектуальні настанови, соціальні й політичні інституції. Мова йшла про те,щоб виробити чистий, рафінований образ дійсності і втілити його в життя, авідтак, мислилось, почнеться нова епоха, суспільство соціальної гармонії – «царстворозуму на землі».
Раціоналізм обіцяв ясні йчіткі перспективи, втілення яких неминуче і близьке. «Все, що я бачу, сіє зернареволюції, яка неминуче відбудеться і до задоволення бачити яку я не доживу…Світло потроху настільки розповсюдилось, що засяє при першій же нагоді. Тодістанеться добряча колотнеча. Молоді люди воістину щасливі: вони побачать прекрасніречі» (Вольтер).
Критика як критерій істини всамому розумі не могла бути абсолютним критерієм, оскільки є за визначеннямнегативною цінністю, власне антицінністю або відсутністю оцінки, голимзапереченням. Коли Декарт пише, що для дослідження істини необхідно раз ужитті, наскільки це можливо, поставити все під сумнів», він позасвідоме вжепередбачає той образ істини, задля якого варто все існуюче відкинути якнезадовільне.
Спрямовуючи весь свійкритичний пафос на повалення влади закону, в даному випадку релігійного закону,усталеної норми витлумачення світу, філософи несамохіть збільшували цінніснийстатус природного в людській культурі. Саме природна інтенція ставала тієюабсолютною позитивною нормою, якої так не вистачало раціоналістичному світовідчуттю.
Ще від античних часіврозвивалась ця натуралістична традиція піднесення природного як витокуморальності людини. Апеляція до природи така ж стародавня, як і до закону,причому природа самої «природи» витлумачувалась по-різному. Природним дляантичного грека було те, що відповідало космічному принципу: природною, тобтоабсолютною, була та краса, те добро, та істина, яка відображала гармоніюкосмосу, несла в собі образ космічної довершеності.
За часів Середньовіччяприродне вперше було ототожнено з тілесним, плотським, тобто гріховним, і томупозбавлялось будь-якої цінності, окрім цінності відчуження божественного ідеалув невластиву йому форму. Відродження реабілітувало позитивний ідеал природного,який від часів реформації починає наповнюватись новим, досі небаченим змістом.
Технологічна революція, щобере свій початок від XVII ст., радикально оновила поняття природи в людськійсвідомості. Індустріалізована, складно розгалужена технологія розірвала всізв'язки людини з природою, замінила її штучним урбанізованим оточенням. Самевідтоді природа стає природним оточенням, а світ – «картиною» (М. Хайдеггер).Природа віддаляється, залишаючись лише картинкою, а людина в пошуках абсолютнихнастанов знаходить природу лише в своїй душі. Самопізнання, пізнання людськоїдуші усвідомлюється як універсальний ключ до пізнання основоположних істин. «Людинамусить шукати в самій природі і в своїх власних силах засобів задоволення своїхпотреб, ліків від своїх страждань і шляхів до щастя». (Гольбах).
На такому ідейному підґрунтіфілософія швидко психологізується і, переживши певне піднесення психологічнихдосліджень (Локк, Юм), швидко втрачає будь-який конструктивний зміст ітеоретичну привабливість натуралістичної концепції цінності. Поступово ікультуротворчі опредметнення раціоналістичного ідеалу втрачають авторитетабсолюту. В мистецтві класичний ідеал поступається місцем романтичному, в етиціКант розробляє обов'язкову концепцію – морального імперативу; болючого удару поконцепції царства розуму на землі завдає французька буржуазна революція, щонамагалася втілювати ідеал за допомогою гільйотини.
Пафос революційногопереформування дійсності поступово вичерпувався в XIX ст., і якщо ще залишалисьякісь сподівання, то лише на науку. Успіхи природознаства, швидкий прогрес технологіїпороджували ілюзії сцієнтизму і технократизму. XX ст. поклало край і цимілюзіям. Відкриття квантової і релятивістської фізики показали, що світ нетакий простий і довершений, як це видавалось творцями класичної механіки.Екологічна криза з усією наочністю довела, що технологічний розум веде людстводо загибелі.
Знову на порядку денномупостала проблема ціннісних орієнтирів людства. Знову потрібно вводити безмежнийоптимізм людської самовпевненості в рамки етичного закону.
цінність філософія суспільство