Міністерствоосвіти і науки України
Київськийнаціональний торговельно-економічний університет
Філософія
Хрестоматія
Навчальнийпосібник
Рекомендовано
Міністерствомосвіти і науки України
Київ
2007
Автори– упорядники: Валуйський О.О., проф., д. ф.н. (відповідальний редактор); КулагінЮ.І. проф., к.ф.н.; Саволайнен І.П. ст. викл., к.ф.н.; Ліпін М.В. асист.,к.ф.н.
Рецензенти: Кирилюк Ф.М… – доктор філософських наук
СиняковС.В. – доктор філософських наук;
ХрамовВ.О. – доктор політичних наук
Філософія.Хрестоматія. Навчальний посібник.- К.: Альтерпрес.2007 — с
Пропонованахрестоматія відтворює філософські погляди мислителів різних історичних епох,країн і народів. Критерієм відбору персоналій був їх внесок в становлення ірозвиток філософських вчень, шкіл, течій, напрямів та наявність їхніх творів усписку першоджерел програми з дисципліни «Філософія». Виклад текстів-фрагментівсупроводжується короткими вступами, що вміщують біографічні і творчі данімислителів – авторів праць та питаннями для самоконтролю.
Розрахованана студентів, аспірантів, здобувачів і викладачів вищих навчальних закладів, атакож широке коло читачів, які цікавляться філософією.
ЗМІСТ
Передмова
АристотельМетафизика
ЕразмРотердамський Похвала глупоті
Декарт Р. Міркування прометод, щоб правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках
Кант И. Критика чистогоразума
Гегель Г.В.Ф. Филисофия истории
Маркс К. Предисловие. Ккритике политической економии
Сартр Ж.П. Экзистенциализм– это гуманізм
Сковорода Г. Дружня розмовапро душевний світ
Юркевич П. Серцеійого значення в духовному житті людини
Передмова
У багатогранній спадщині духовної культури людства особливемісце займає філософія, яка є особливою областю творчості, універсальним типомзнання, способом рішення світоглядних проблем, однією з форм суспільноїсвідомості. Вона формує та розвиває свідомість та духовність людини, усвітоглядному аспекті – вивчення філософії орієнтує людину на вільний вибір таособисту відповідальність.
Кращий шлях засвоєння філософських знань, накопиченихлюдством протягом десятка століть – ретельне вивчення філософських творів.Хрестоматія дає можливість отримати філософські знання з “перших рук”, тобтобезпосередньо ознайомитися з класичними філософськими першоджерелами. Тимсамим, Хрестоматія має на меті створити цілісне уявлення про філософію,викладає матеріал у максимально стислому вигляді. Саме завдяки цьому читач можесамостійно поринути у світ філософської думки, безпосередньо прочитати ізасвоїти ідеї і концепції мислителів різних часів. Автори-укладачі Хрестоматіїпрагнули ввести читача в лабораторію індивідуальної думки найбільш відомихфілософів різних епох, що дає можливість зрозуміти, який шлях пройшла й ниніпроходить творча думка людини-філософа.
При доборі персоналій критерієм був їх внесок в становлення ірозвиток філософських вчень, шкіл, течій, напрямів та наявність їхніх творів усписку першоджерел програми з дисципліни «Філософія», що була розробленакафедрою філософських та соціальних наук Київського національноготорговельно-економічного університету.
Виклад текстів-фрагментів супроводжується вступами, щовміщують біографічні і творчі дані філософів-авторів праць та питаннями длясамоконтролю, які фактично є планом вивчення запропонованих текстів. Студентпри вивченні матеріалів Хрестоматії повинен дати відповідь на всі поставленізапитання, що, в свою чергу, передбачає ведення конспекту першоджерел. Дляадекватного розуміння ідей, що висвітлені в текстах Хрестоматії, необхідним єсамостійне, критичне осмислення їх змісту, тому при конспектуванні уривківпершоджерел обов’язковим є висловлювання власних думок та коментарів.
Тексти першоджерел, висвітлені у Хрестоматії, містять багатоспеціальної термінології, що обумовлює необхідність користування філософськимисловниками та енциклопедіями.
Сподіваємося, що ознайомлення з оригінальними філософськимитворами дозволить скласти більш повне уявлення про глибину та оригінальністьфілософського мислення.
АРІСТОТЕЛЬ(384 до Р.Х. – 322 до Р.Х)
Арістотель– видатний давноьогрецький філософ, енциклопедист.
Народивсяв 367 році до н.е… в грецькій колонії Стагіра, звідки дістав назву „Стагіріт”.Учився в Афінах у філософській школі Платона. Був вихователем ОлександраМакедонського. В 335 заснував власну філософську школу— Лікей (інша назва — Перипатетична).Його творчість стосувалася практично всіх галузей знання того часу. Зібрав ісистематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників,критично переоцінивши його, виходячи з власних філософських поглядів. Ним булизакладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.
Ариістотельжив і працював у той час, коли культура вільних грецьких держав-міст досягланайвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнамиОлександра Македонського далеко за межі Балканського півострова. КультураЕллади проникає в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню Азію та Індію.
Великийфілософ Арістотель у житті був малоприємною і різкою людиною. Тому, коли померОлександр Македонський — його вихованець і покровитель, — Арістотель зрозумів,що його може спіткати доля філософа Сократа, засудженого афінянами на смерть.Випереджуючи таку подію, Арістотель поспішив втекти з Афін. „Хочу позбавитиафінян нового злочину проти філософії”, — пояснив він друзям причину своєївтечі. Характерна риса його філософії — вагання між матеріалізмом таідеалізмом. Залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, Арістотель в рядіпитань (особливо теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Своюфілософію А. поділяв на вчення про «буття», вчення про «моменти буття», вченняпро «становлення». Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнаннята про категорії Тут Арістотель дав критику ідей Платона, на думку якогореально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі б лише „тінями” ідей.Арістотель вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей.Арістотель вважав за сутність конкретні речі, а поняття — за відображення їх.Конкретні речі становлять першу сутність, а поняття (роди і види) — другу. Колиб не існувало першої сутності, не було б і другої. Пізнання об'єктивно існуючоїприроди відбувається через відчуття, уявлення, поняття.
Категорії,які служать знаряддям пізнання сутності речей, Арістотель розглядав як типизв'язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв'язки між речами іявищами. Існує десять таких категорій: сутність, кількість, якість, відношення,місце, час, положення, притаманність, дія, підпадання дії(πασχειυ).
Увченні про «моменти буття» Арістотель розглядає матерію, форму, рух. Вінвкладає це вчення у загальну формулу переходу можливості у дійсність. Матеріявизначається як чиста можливість буття, а не саме буття, існують два видиматерії— перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і другаматерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець).
Урозділі «становлення» викладається вчення про причини, якими визначаєтьсяперехід можливості в дійсність. Арістотель налічує 4 причини: 1) матеріальну,2) формальну, 3) дійову, 4) цільову (або кінцеву). Припущення формальної та цільовоїпричин є даниною ідеалізмові й телеології. Кожну річ неорганічної і органічноїприроди можна запитати: «для чого?», «заради чого?». Це означає, що метавластива розвиткові кожної окремої речі, рослини, тварини. Існує також мета,або ентелехія перша, і в розвитку Всесвіту. Ця мета стоїть над матеріальнимсвітом і спрямовує розвиток Всесвіту. У вченні про природу він уперше в історіїлюдського мислення створив класифікацію форм руху, розрізняв шість видів руху:1) виникнення, 2) знищення, 3) рух як зміна якісна, 4) збільшення, 5)зменшення, 6) переміщення.
У«Фізиці» А., узагальнюючи вчення своїх попередників, виклав погляди на природу.Основою світу, є матеріальний субстрат, первинна матерія із взаємовиключаючимипротилежними властивостями, «первинними якостями»: тепле і холодне, сухе івологе. З комбінації цих властивостей утворюються 4 стихії: вогонь (тепле ісухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодне і вологе), земля (холодне ісухе). Зміна властивостей призводить до зміни агрегатного стану речовини. Землювважав за єдиний центр Всесвіту, обмеженого, на його думку, у просторі ібезконечного в часі. Навколо Землі обертаються особливі сфери, в якихзакріплені планети і небо з зірками.
Своїпогляди на явища природи Арістотель виклав у творах «Історія тварин», «Провиникнення тварин» та ін. На підставі численних спостережень А. поділив тваринна 2 групи, що приблизно відповідають групам хребетних і безхребетних, заклавоснови описової й порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин. Вивчаючизародковий розвиток курей, спостерігав поступове новоутворення частинорганізму. А. висловив ідеї про єдність в природі та про градацію організмів,тобто про існування в природі поступових переходів від неживих тіл до рослин івід них—до тварин.
Всвоїх суспільно-політичних поглядах Арістотель виступає як ідеолог античногорабовласницького суспільства, захисник рабства і рабовласницької держави.Рабство розглядав як природне явище: природа прирекла одну людину бути рабом,іншу — паном. Держава, за виникла природним шляхом з сім'ї як першої формиспільного існування людей. Шляхом об'єднання кількох сімей утворюються«селища», а з них і держава. Поняття «суспільство» і «держава» чітко нерозрізняв.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1. В чому проявляється потяг дознання у людей на думку Аристотеля.
2. Чим відрізняється чуттєвесприйняття у тварини від чуттєвого сприйняття людини?
3. В чому полягає відмінність досвіду від науки та мистецтва?
4. Яка роль відводиться досвіду в отриманні нового знання?
5. В чому полягає сутність(роль) одиничного та загального упізнанні?
6. Що зумовлює виникнення знання?
7. Яка роль чуттєвого сприйняття в отриманні нового знання?
8. На що направлена пізнавальна активність людини. Що є предметомвивчення метафізики.
9. Які причини і начала виділяє Аристотель в пізнанні сущого?
10. Що спонукало мудреців до філософування? (отримання користі чизадля розуміння)
11. Які першопричини виділяє Аристотель у пізнанні сущого?
12. Що можна вважати за єдину причину всього сущого?
МЕТАФИЗИКА
КНИГА ПЕРВАЯ
ГЛАВА ПЕРВАЯ
Все люди от природы стремятся к знанию. Доказательство тому — влечение к чувственным восприятиям: ведь независимо от того, есть от них пользаили нет, их ценят ради них самих, и больше всех зрительные восприятия, ибовидение, можно сказать, мы предпочитаем всем остальным восприятиям, не толькоради того, чтобы действовать, но и тогда, когда мы не собираемся что-либоделать. И причина этого в том, что зрение больше всех других чувств содействуетнашему познанию и обнаруживает много различий [в вещах].
Способностью к чувственным восприятиям животные наделены отприроды, а на почве чувственного восприятия у одних не возникает память, а удругих возникает. И поэтому животные, обладающие памятью, более сообразительныи более понятливы, нежели те, у которых нет способности помнить; причемсообразительны, но не могут научиться все, кто не в состоянии слышать звуки,как, например, пчела и кое-кто еще из такого рода животных; научиться жеспособны те, кто помимо памяти обладает еще и слухом.
Другие животные пользуются в своей жизни представлениями ивоспоминаниями, а опыту причастны мало; человеческий же род пользуется в своейжизни также искусством и рассуждениями. Появляется опыт у людей благодаряпамяти; а именно многие воспоминания об одном и том же предмете приобретаютзначение одного опыта. И опыт кажется почти одинаковым с наукой и искусством. Анаука и искусство возникают у людей через опыт. Ибо опыт создал искусство, какговорит Пол, — и правильно говорит, — а неопытность — случай. Появляется жеискусство тогда, когда на основе приобретенных на опыте мыслей образуется одинобщий взгляд на сходные предметы. Так, например, считать, что Каллию притакой-то болезни помогло такое-то средство и оно же помогло Сократу и также вотдельности многим, — это дело опыта; а определить, что это средство притакой-то болезни помогает всем таким-то и таким-то людям одного какого-тосклада (например, вялым или желчным при сильной лихорадке), — это делоискусства.
В отношении деятельности опыт, по-видимому, ничем не отличается отискусства; мало того, мы видим, что имеющие опыт преуспевают больше, нежели те,кто обладает отвлеченным знанием, но не имеет опыта. Причина этого в том, чтоопыт есть знание единичного, а искусство — знание общего, всякое же действие ивсякое изготовление относится к единичному: ведь врачующий лечит не человека[вообще], разве лишь привходящим образом, а Каллия или Сократа или кого-тодругого из тех, кто носит какое-то имя, — для кого быть человеком есть нечтопривходящее. Поэтому если кто обладает отвлеченным знанием, а опыта не имеет ипознает общее, но содержащегося в нем единичного не знает, то он частоошибается в лечении, ибо лечить приходится единичное. Но все же мы полагаем,что знание и понимание относятся больше к искусству, чем копыту, и считаемвладеющих каким-то искусством более мудрыми, чем имеющих опыт, ибо мудрость укаждого больше зависит от знания, и это потому, что первые знают причину, авторые нет. В самом деле, имеющие опыт знают «что», но не знают«почему»; владеющие же искусством знают «почему», т. е.знают причину. Поэтому мы и наставников в каждом деле почитаем больше, полагая,что они больше знают, чем ремесленники, и мудрее их, так как они знают причинытого, что создается. А ремесленники подобны некоторым неодушевленным предметам:хотя они и делают то или другое, но делают это, сами того не зная (как,например, огонь, который жжет); неодушевленные предметы в каждом таком случаедействуют в силу своей природы, а ремесленники — по привычке.
Таким образом, наставники более мудры не благодаря умениюдействовать, а потому, что они обладают отвлеченным знанием и знают причины.Вообще признак знатока — способность научить, а потому мы считаем, чтоискусство в большей мере знание, нежели опыт, ибо владеющие искусством способнынаучить, а имеющие опыт не способны.
Далее, они одно из чувственных восприятий мы не считаем мудростью,хотя они и дают важнейшие знания о единичном, но они ни относительно чего неуказывают «почему», например почему огонь горяч, а указывают лишь,что он горяч.
Естественно поэтому, что тот, кто сверх обычных чувственныхвосприятий первый изобрел какое-то искусство, вызвал у людей удивление нетолько из-за какой-то пользы его изобретения, но и как человек мудрый ипревосходящий других. А после того как было открыто больше искусств, одни — дляудовлетворения необходимых потребностей, другие — для времяпрепровождения,изобретателей последних мы всегда считаем более мудрыми, нежели изобретателейпервых, так как их знания были обращены не на получение выгоды.
Поэтому, когда все такие искусства были созданы, тогда былиприобретены знания не для удовольствия и не для удовлетворения необходимыхпотребностей, и прежде всего в тех местностях, где люди имели досуг. Поэтомуматематические искусства были созданы прежде всего в Египте, ибо там былопредоставлено жрецам время для досуга.
В «Этике» уже было сказано, в чем разница междуискусством, наукой и всем остальным, относящимся к тому же роду; а цельрассуждения — показать теперь, что так называемая мудрость, по общему мнению,занимается первыми причинами и началами. Поэтому, как уже было сказано ранее,человек, имеющий опыт, считается более мудрым, нежели те, кто имеет [лишь]чувственные восприятия, а владеющий искусством — более мудрым, нежели имеющийопыт, наставник — более мудрым, нежели ремесленник, а науки об умозрительном — выше искусств творения. Таким образом, ясно, что мудрость есть наука обопределенных причинах и началах.
ГЛАВА ВТОРАЯ
Так как мы ищем именно эту науку, то следует рассмотреть, каковыте причины и начала, наука о которых есть мудрость. Если рассмотреть те мнения,какие мы имеем о мудром, то, быть может, достигнем здесь больше ясности.Во-первых, мы предполагаем, что мудрый, насколько это возможно, знает все, хотяон и не имеет знания о каждом предмете в отдельности. Во- вторых, мы считаеммудрым того, кто способен познать трудное и нелегко постижимое для человека[ведь воспринимание чувствами свойственно всем, а потому это легко и ничегомудрого в этом нет). В-третьих, мы считаем, что более мудр во всякой науке тот,кто более точен и более способен научить выявлению причин, и, [в-четвертых],что из наук в большей мере мудрость та, которая желательна ради нее самой и дляпознания, нежели та, которая желательна ради извлекаемой из нее пользы, а [в-пятых],та, которая главенствует, — в большей мере, чем вспомогательная, ибо мудромунадлежит не получать наставления, а наставлять, и не он должен повиноватьсядругому, а ему — тот, кто менее мудр.
Вот каковы мнения и вот сколько мы их имеем о мудрости и мудрых.Из указанного здесь знание обо всем необходимо имеет тот, кто в наибольшей мереобладает знанием общего, ибо в некотором смысле он знает все подпадающее подобщее. Но пожалуй, труднее всего для человека познать именно это, наиболееобщее, ибо оно дальше всего от чувственных восприятий. А наиболее строги тенауки, которые больше всего занимаются первыми началами: ведь те, которыеисходят из меньшего числа [предпосылок], более строги, нежели те, которыеприобретаются на основе прибавления [например, арифметика более строга, чемгеометрия). Но и научить более способна та наука, которая исследует причины,ибо научают те, кто указывает причины для каждой вещи. А знание и пониманиеради самого знания и понимания более всего присущи науке о том, что наиболеедостойно познания, ибо тот, кто предпочитает знание ради знания, больше всегопредпочтет науку наиболее совершенную, а такова наука о наиболее достойномпознания. А наиболее достойны познания первоначала и причины, ибо через них ина их основе познается все остальное, а не они через то, что им подчинено. Инаука, в наибольшей мере главенствующая и главнее вспомогательной, — та,которая познает цель, ради которой надлежит действовать в каждом отдельномслучае; эта цель есть в каждом отдельном случае то или иное благо, а во всейприроде вообще — наилучшее.
Итак, из всего сказанного следует, что имя [мудрости] необходимоотнести к одной и той же науке: это должна быть наука, исследующая первыеначала и причины: ведь и благо, и «то, ради чего» есть один из видовпричин. А что это не искусство творения, объяснили уже первые философы. Ибо итеперь и прежде удивление побуждает людей философствовать, причем вначале ониудивлялись тому, чти непосредственно вызывало недоумение, а затем, мало-помалупродвигаясь таким образом далее, они задавались вопросом о более значительном,например о смене положения Луны, Солнца и звезд, а также о происхожденииВселенной. Но недоумевающий и удивляющийся считает себя незнающим (поэтому итот, кто любит мифы, есть в некотором смысле философ, ибо миф создается наоснове удивительного). Если, таким образом, начали философствовать, чтобыизбавиться от незнания, то, очевидно, к знанию стали стремиться ради понимания,а не ради какой-нибудь пользы. Сам ход вещей подтверждает это; а именно: когдаоказалось в наличии почти все необходимое, равно как и то, что облегчает жизньи доставляет удовольствие, тогда стали искать такого рода разумение. Яснопоэтому, что мы не ищем его ни для какой другой надобности. И так же каксвободным называем того человека, который живет ради самого себя, а не длядругого, точно так же и эта наука единственно свободная, ибо она однасуществует ради самой себя.
Поэтому и обладание ею можно бы по справедливости считать вышечеловеческих возможностей, ибо во многих отношениях природа людей рабская, так,что, по словам Симонида бог один иметь лишь мог бы этот дар", человеку жене подобает искать несоразмерного ему знания. Так вот, если поэты говорятправду и если зависть — в природе божества, то естественнее всего ей проявлятьсяв этом случае, и несчастны должны бы быть все, кто неумерен. Но не можетбожество быть завистливым (впрочем, и по пословице «лгут многопеснопевцы»), и не следует какую-либо другую науку считать более ценимой,чем эту. Ибо наиболее божественная наука также и наиболее ценима. А таковойможет быть только одна эта — в двояком смысле. А именно: божественна та изнаук, которой скорее всего мог бы обладать бог, и точно так же божественнойбыла бы всякая наука о божественном. И только к одной лишь искомой нами наукеподходит и то и другое.
Бог, по общему мнению, принадлежит к причинам и есть некое начало,и такая наука могла бы быть или только или больше всего у бога. Таким образом,все другие науки более необходимы, нежели она, но лучше — нет ни одной.
Вместе с тем овладение этой наукой должно некоторым образомпривести к тому, что противоположно нашим первоначальным исканиям. Как мыговорили, все начинают с удивления, обстоит ли дело таким именно образом, какудивляются, например, загадочным самодвижущимся игрушкам, или солнцеворотам,или несоизмеримости диагонали, ибо всем, кто еще не усмотрен причину, кажетсяудивительным, если что-то нельзя измерить самой малой мерой. А под конец нужноприйти к противоположному – и к лучшему, как говорится в пословице, — как и вприведенных случаях, когда в них разберутся: ведь ничему бы так не удивилсячеловек, сведущий в геометрии, как если бы диагональ оказалась соизмеримой.
Итак, сказано, какова природа искомой науки и какова цель, ккоторой должны привести поиски ее и все вообще исследование.
ГЛАВА ТРЕТЬЯ
Совершенно очевидно, что необходимо приобрести знание о первыхпричинах: ведь мы говорим, что тогда знаем в каждом отдельном случае, когдаполагаем, что нам известна первая причина. А о причинах говорится в четырехзначениях: одной такой причиной мы считаем сущность, или суть бытия вещи [ведькаждое «почему» сводится в конечном счете к определению вещи, апервое «почему» и есть причина и начало); другой причиной мы считаемматерию, или субстрат [hypokeitmenon); третьей-то, откуда начало движения; {4}четвертой — причину, противолежащую последней, а именно «то, радичего», или благо [ибо благо есть цель всякого возникновения и движения).Итак, хотя эти причины в достаточной мере рассмотрены у нас в сочинении оприроде все же привлечем также и тех, кто раньше нас обратился к исследованиюсуществующего и размышлял об истине. Ведь ясно, что и они говорят о некоторыхначалах и причинах. Поэтому, если мы разберем эти начала и причины, то этобудет иметь некоторую пользу для настоящего исследования; в самом деле, или мынайдем какой-нибудь другой род причин, или еще больше будем убеждены вистинности тех, о которых говорим теперь.
Так вот, большинство первых философов считало началом всего однилишь материальные начала, а именно то, из чего состоят все вещи, из чего какпервого они возникают и во что как в последнее они, погибая, превращаются,причем сущность хотя и остается, но изменяется в своих проявлениях, — это онисчитают элементом и началом вещей. И потому они полагают, что ничто невозникает и не исчезает, ибо такое естество [physis) всегда сохраняется;подобно тому как и про Сократа мы не говорим, что он вообще становится, когдастановится прекрасным или образованным, или что он погибает, когда утрачиваетэти свойства, так как остается субстрат — сам Сократ, точно так же, говорятони, не возникает и не исчезает все остальное, ибо должно быть некотороеестество — или одно, или больше одного, откуда возникает все остальное, в товремя как само это естество сохраняется.
Относительно количества и вида такого начала не все училиодинаково. Фалес -основатель такого рода философии — утверждал, что начало-вода(потому он и заявлял, что земля находится на воде); к этому предположению он,быть может, пришел, видя, что пища всех существ влажная и что само тепловозникает из влаги и ею живет (а то, из чего все возникаете — это и есть началовсего). Таким образом, он именно поэтому пришел к своему предположению, равнокак потому, что семена всего по природе влажны, а начало природы влажного — вода.
Некоторые же полагают, что и древнейшие, жившие задолго донынешнего поколения и первые писавшие о богах, держались именно таких взглядовна природу: Океан и Тефию они считали творцами возникновения, а боги, по ихмнению, клялись водой, названной самими поэтами Стиксом, ибо наиболеепочитаемое — древнейшее, а то, чем клянутся, — наиболее почитаемое. Нодействительно ли это мнение о природе исконное и древнее, это, может быть, инедостоверно, во всяком случае о Фалесе говорят, что он именно так высказался опервой причине [что касается Гиппона, то его, пожалуй, не всякий согласитсяпоставить рядом с этими философами ввиду скудости его мыслей).
Анаксимен же и Диогена считают, что воздух первое [proteron) воды,и из простых тел преимущественно его принимают за начало; а Гиппас из Метапонтаи Гераклит из Эфеса- огонь, Эмпедокл же — четыре элемента, прибавляя кназванным землю как четвертое. Эти элементы, по его мнению, всегда сохраняютсяи не возникают, а в большом или малом количестве соединяются в одно илиразъединяются из одного.
А Анаксагор из Клазомен, будучи старше Эмпедокла, но написавшийсвои сочинения позже его, утверждает, что начал бесконечно много: по егословам, почти все гомеомерии, так же как вода или огонь, возникают иуничтожаются именно таким путем — только через соединение и разъединение, аиначе не возникают и не уничтожаются, а пребывают вечно.
Исходя из этого за единственную причину можно было бы признать такназываемую материальную причину. Но по мере продвижения их в этом направлениисама суть дела указала им путь и заставила их искать дальше. Действительно,пусть всякое возникновение и уничтожение непременно исходит из чего-то одногоили из большего числа начал, но почему это происходит и что причина этого? Ведькак бы то ни было, не сам же субстрат вызывает собственную перемену; я разумею,что, например, не дерево и не медь – причина изменения самих себя, и не дереводелает ложе, и не медь — изваяние, а нечто другое есть {5} причина изменения. Аискать эту причину — значит искать некое иное начало, [а именно], как мы бысказали, то, откуда начало движения. Так вот, те, кто с самого начала взялся заподобное исследование и заявил, что субстрат один, не испытывали никакогонедовольства собой, но во всяком случае некоторые из тех, кто признавал одинсубстрат, как бы под давлением этого исследования объявляли единое неподвижным,как и всю природу, не только в отношении возникновения и уничтожения [этодревнее учение, и все с ним соглашались), но и в отношении всякого другого родаизменения; и этим их мнение отличается от других. Таким образом, из тех, ктопровозглашал мировое целoe единым, никому не удалось усмотреть указаннуюпричину, разве что Пармениду, да и ему постольку, поскольку он полагает нетолько одну, но в некотором смысле две причины. Те же, кто признает множествопричин, скорее могут об этом говорить, например те, кто признает началамитеплое и холодное или огонь и землю: они рассматривают огонь как обладающийдвигательной природой, а воду, землю и тому подобное – как противоположное ему.
После этих философов с их началами, так как эти начала былинедостаточны, чтобы вывести из них природу существующего, сама истина, как мысказали, побудила искать дальнейшее начало. Что одни вещи бывают, а другиестановятся хорошими и прекрасными, причиной этого не может, естественно, бытьни огонь, ни земля, ни что-либо другое в этом роде, да так они и не думали; ностоль же неверно было бы предоставлять такое дело случаю и простому стечениюобстоятельств. Поэтому тот, кто сказал, что ум находится, так же как в живыхсуществах, и в природе и что он причина миропорядка и всего мироустройства,казался рассудительным по сравнению с необдуманными рассуждениями егопредшественников. Мы знаем, что Анаксагор высказал такие мысли, но имеется основаниесчитать, что до него об этом сказал Гермотим из Клазомен. Те, кто придерживалсятакого взгляда, в то же время признали причину совершенства [в вещах]первоначалом существующего, и притом таким, от которого существующее получаетдвижение.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТАЯ
Можно предположить, что Гесиод первый стал искать нечто в этомроде или еще кто считал любовь или вожделение началом, например Парменид: ведьи он, описывая
возникновение Вселенной, замечает: Всех богов первее Эрот был еюзамышлен. А по словам Гесиода: Прежде всего во Вселенной Хаос зародился, аследом широкогрудая Гея. Также — Эрот, что меж всех бессмертных боговотличается, ибо должна быть среди существующего некая причина, которая приводитв движение вещи и соединяет их. О том, кто из них первый высказал это, пустьпозволено будет судить позже; а так как в природе явно было и противоположноехорошему, и не тальке устроенность и красота, но также неустроенности иуродство, причем плохого было больше, чем хорошего, и безобразного больше, чемпрекрасного, те другой ввел дружбу и вражду, каждую как причина одного из них.В самом деле, если следовать Эмпедокла и постичь его слова по смыслу, а не потому, что oн туманно говорит, то обнаружат, что дружба есть причина благого, авражда — причина злого. И потому если сказать, что в некотором смысле Эмпедокл- в притом первый — говорит о зле и благо как о началах, то это, пожалуй, будетсказано верно, если тальке причина всех благ — само благо, а причина зол — зло.
Итак, упомянутые философы, как мы утверждаем до сих пор явнокасались двух причин из тех, что мы различили в сочинении о природе, — материюи то откуда движение, к тому же нечетко и без какой-либо уверенности, так, какпоступают в сражении необу ченные: ведь и они, поворачиваясь во все стороны,наносят иногда хорошие удары, но не со знанием дела; и точно так же кажется,что и эти философы не знают что они говорят, ибо совершенно очевидно, что омпочти совсем не прибегают к своим началам, разве что в малой степени. Анаксагоррассматривает ум как орудие миросозидания, и когда у него возникаетзатруднение, по какой причине нечто существует по необходимости, он ссылаетсяна ум, в остальных же случаях об объявляет причиной происходящего все чтоугодно только не ум. А Эмпедокл прибегает к причинам больше, чем Анаксагор, нои то {6} недостаточно, и при этом не получается у него согласованности.Действительно, часто у него дружба разделяет, а вражда соединяет. Ведь когдамировое целое через вражду распадается на элементы, огонь соединяется в одно, итак же каждый из остальных элементов. Когда же элементы снова через дружбусоединяются в одно, частицы каждого элемента с необходимостью опятьраспадаются.
Эмпедокл, таким образом, в отличие от своих предшественниковпервый разделил эту [движущую] причину, признал не одно начало движения, а дваразных, и притом противоположных. Кроме того, он первый назвал четырематериальных элемента, однако он толкует их не как четыре, а словно их толькодва: с одной стороны, отдельно огонь, а с другой — противоположные ему земля, воздухи вода как естество одного рода. Такой вывод можно сделать, изучая его стихи.
Итак, Эмпедокл, как мы говорим, провозгласил такие начала и втаком количестве. А Левкипп и его последователь Демокрит признают элементамиполноту и пустоту, называя одно сущим, другое не-сущим, а именно: полное иплотное — сущим, а пустое и — не-сущим [поэтому они иговорят, что сущее существует нисколько не больше, чем не-сущее, потому что итело существует нисколько не больше, чем пустота), а материальной причинойсуществующего они называют и то и другое. И так же как те, кто признаетосновную сущность единой, а все остальное выводит из ее свойств, принимаяразреженное и плотное за основания [archai) свойств [вещей], так и Левкипп иДемокрит утверждают, что отличия [атомов] суть причины всего остального. А этихотличий они указывают три: очертания, порядок и положение. Ибо сущее, говорятони, различается лишь «строем», «соприкосновением») и«поворотом»; из них «строй» — это очертания,«соприкосновение» — порядок, «поворот» — положение; аименно: А отличается от N очертаниями, AN от NA — порядком, Ъ от N — положением. А вопрос о движении, откуда или каким образом оно у существующего,и они подобно остальным легкомысленно обошли.
Итак, вот, по-видимому, до каких пределов, как мы сказали, нашипредшественники довели исследование относительно двух причин.
Друкується за: Аристотель. Метафизика.// Cоч,; В 4-х т. – М.,1976. – Т1.
ЕРАЗМРОТЕРДАМСЬКИЙ (Erasmus Roterdamus або Дезедерій Еразм). (1466/1469 — 1536)
Нідерландськийгуманіст народився 27 жовтня 1466/1469 у Роттердамі, проживши там лише чотирироки свого життя мислитель ототожнював себе саме з цим містом. Будучипозашлюбною дитиною голландського священика та дочки лікаря, він отримавнайкращу освіту у кількох монастирських та напівмонастирських школах. Долеюсина батьки піклувалися до власної смерті у 1483 році від епідемії. В 25 роківЕразм висвятився на священика, але великого потягу до пастирства не відчував.Маючи ґрунтовні знання з латини та навички каліграфії він отримав місцесекретаря єпископа Камбре. За згоди єпископа у 1495 році Еразм поїхав нанавчання до Паризького університету а пізніше до Льовені, Англії й Базелі. ВАнглії він заприятелював із провідними мислителями: Джоном Коленом, ТомасомМором, Джоном Фішером, Томасом Лінакром і Вільямом Ґросином. Певний час вінвикладав в Кембриджі. В 1499 році відбулася доленосна зустріч з Дж.Коленомвизначним богословом того часу, який спонукав направити знання стародавніх мовта літератури на вивчення біблейських текстів.
В1509 році виходить у світ його сатерчний твір «Похвала глупоті» яка буланаправлена на висміювання монашества (його зовнішню форму) і підкреслювалавнутрішню духовність. Саме творчість Еразма Ротердамського як критика церкви тавченого-біблеїста відіграла велику роль в підготовці Реформації. Ця книга малавеликий розголос на той час і вже при житті автора багаторазово перевидавалася.Другою великою працею мислителя була «Зброя християнського воїна» 1503 року якаперевидавалася 23 рази з 1515 по 1521 роки. Автор наголошує на повернені доНового Заповіту та Отців церкви, оскільки читання Священного Писання змінюєлюдини, надаючи їй нові молитви для любові до Бога та ближнього. В 1516 роцівиходить в світ перший друкований грецькою мовою текст Нового Заповіту, якийбуло підготовлено Еразмом Ротердамським. на основі чотирьох манускриптів.Незважаючи на критику католицької церкви, якою просякнуті всі його твори він непідтримав протестантизм. У внутрішньому прагненні до компромісу та відстоюваннівіротерпимість він не зблизився а ні з католиками, а ні з протестантами. І ті іінші не признали його за свого, а після виході в світ праці «Діатриба, абороздуми про свободу волі» в 1524 році відбувся остаточний розрив між ЕразмомРотердамським та Лютером а заразом і в сім протестантським рухом.
Філософбув пов'язаний з флорентійською академією платоніків, його критика церковнихустанов була зумовлена не сумнівом у релігійній доктрині, чи неприязню доцерковних інституцій, як таких, а радше боротьбою проти середньовіковогоформалізму й за лібералізацію мислення. Ця боротьба стала стрижнем Еразмовогожиття й надала йому цілісності. Шукаючи свободи й незаангажованості мислительопинився в центрі європейської думки. Серед тих, із ким Еразм листувався, понад500 найвидатніших політичних і наукових діячів епохи. Ідеалом освіти булиестетичний, моральний та релігійний індивідуалізм.
Еразмпомер в 1536 році в Базелі. Традиційно вважається, що його останніми словамибули «Боже милостивий».
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1.Звідкиведе свій родовід глупота?
2.Чомуоратори прагнуть використовувати у своїх промовах чужоземні висловлювання?
3.Хто є супутницями глупоти, і чому?
4. Вчому проявляє себе глупота у повсякденному житті?
5.Чому війни породжується глупотою?
6.Чому на думку Е.Ротердамського немає нічого більш нерозсудливого від поганоїрозсудливості?
7. Заякими ознаками можна розділити глупоту та мудрість? На що спирається Глупота ана що мудрість?
8. Вчому проявляється дурість теологічних вчень?
Змістпромови.
9.Чому у найбільшій шані найменш розумні з мистецтва?
10. Ачи вірним є твердження, що науки непотрібні і шкідливі? І чому Глупота євинахідницею мистецтв?
ЕразмРотердамський. Похвала глупоті.
Меніхочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітямретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочунаслідувати старих, які уникають знеславленого імені «мудрець» і хотіли бназиватися «софістами». Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетнихлицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш менісамій, Глупоті.
Самовихваляння.
Глупотіличить бути окличником власних заслуг і дзвонити про це в усі дзвони. Краще замене ніхто не зобразить саму себе, бо нікого нема ближчого до мене, ніж я сама.
Найнятіхвалителі.
Прирівнявшинікчемну людину до богів і видаючи її за зразок усіх чеснот (хоч їй до них ажген як далеко), безсоромні підлабузники займаються нічим іншим, як одяганнямворони в павине пір’я, роблять з мухи слона, хоча знають наперед, що крукові імило не поможе.
Глузуванняз ораторів
Менізавжди було вельми приємно говорити, що заманеться. Тому хай ніхто несподівається, що за звичкою справдешніх риторів я буду дотримуватися всіхправил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділупредмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо, хіба можнаокреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз'єднати ту, якій увесьсвіт погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщобачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латинянивеличають мене Стультицією-глупотою, а греки — Морією-дурістю.
Продуже вчених ораторів.
Нинівсюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі,що вони двороті, немов п'явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами.Верхом витонченості, на їхню думку, є уміння густо мережати латинські промовигрецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недоречно. Коли ж не вистачає ічужомовних, вишукують десь у напівзотлілих од часу рукописах кілька застарілихслів і цим ще більше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоброзумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивувалися зі свогоневігластва. Є таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усіміноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше.
Родовідглупоти.
Моєім'я ви вже знаєте, панове. Якого ж вам додати епітету? Таж, напевно — «лицарінайдурнішої». Бо яким більш почесним титулом може нагородити своїх вірних посіпакбожественна Стультиція-глупота? А оскільки мало хто знає мій родовід, спробуюпояснити, — якщо тільки Музи будуть прихильними! Перш за все скажу, що жоден ізстарих і немічних богів не був моїм батьком: ні Хаос, ні Оркус, ні Сатурн, ніЯпет, ні хтось інший з цього гурту. Моїм батьком був Плутос — бог багатства. Іхай не осудять Гесіод з Гомером і навіть сам Юпітер, якщо саме його назовуєдиним і справжнім «батьком людей і богів».
Глупотавихваляє Плутона.
ВолеюПлутоса (і тільки його), як колись, так і тепер, усе — святе й мирське — перемішується згори донизу. Від його волі залежать: війна і мир, судочинство інародні збори, правління державою, шлюби, договори, союзи, закони, мистецтво,театральні вистави, свята (ох, аж духу мені забракло), всі, одне слово,взаємини людей. Без його допомоги весь гурт поетичних богів, скажу більше,навіть горішні боги або взагалі б не існували, або, певно, ледь животіли б. Накого розсердиться Плутос, тому й Афіна Паллада не допоможе. І навпаки, до когоприхильний, тому начхати на самого Юпітера з його блискавицями. Ось який у менебатько.
БатьківщинаГлупоти.
Якщовас цікавить моя батьківщина (бо тепер, визначаючи рівень знатності, дужезважають на місце, де пролунав перший дитячий писк!), то мушу сказати, щонародилась я не на мандрівному острові Делос, не в бурхливому морі і не взатишній печері, а на блаженних островах, де не орють, (не сіють, а всеросте саме по собі. Жодна хвороба, а також старість та й праця там не знані; наполях ніде не росте асфадель, проскурняк, сквілла, вовчуг, пирій чи іншийякийсь бур'ян. Всюди милують око й ваблять нюх молій, панацея, непента,майоран, безсмертники, лотос, троянди, фіалки й гіацинти з садів Адоніса. Осьсеред яких розкошів я народилася! І не з плачу своє життя почала, а відразуласкаво осміхнулася матері.
СупутниціГлупоти.
Я незаздрю найвищому Кронінові, бо годівницею в нього була коза, — а меневигодували тугими персами дві гожі німфи: Мете-п'янкість — Вакхова донька, таАпедія-невихованість, — дочка Пана. Обидві тут серед мого почту — зі служницьта наперсниць. Якщо ваша ласка, ось вони, але, клянусь Гераклом, ви почуєте їхімена не інакше, як по-грецькому. Отож слухайте: оця, набундючена — тоФілавтія-самозакоханість; та, що усміхається і плеще в долоні — Колакія-улесливість;напівсонна, в дрімливій задумі — Лето-забутливість; та, що сидить, склавши рукина грудях, — Мїсопонія-лінь; обвита гірляндою троянд і напахчена — Ґедоне-насолода; відлюдькувата, з безладно блукаючим поглядом—Аноя-безрозсудність, а ця товстуха з лискучою шкірою зветьсяТрифе-обжерливість. Серед них бачите і двох юних богів, що прилучилися додівчат. Одного звуть Негретос Гіпнос — непробудний сон, а другого —Комос-гультяй. З допомогою такої братії я все на світі підкоряю своїй владі йповеліваю навіть царями.
Лишезавдяки Глупоті продовжується людський рід.
Спочаткупро життя. Чи є що солодше й дорожче за нього? А приємне його зачаття? Комудякувати за нього? Звичайно ж, мені. Адже ні спис Паллади, доньки всевладногобатька, ні егіда Юпітера, якою хмари він збурює, не родять і не збільшують родулюдського.
Батьковсіх богів і людей своєю волею потрясає Олімпом, уміло кидає потрійну блискавкуі під виглядомТитана лякає при бажанні всіх богів. Але навіть він,коли хоче спородити дітей (що й часто робить!), то, за звичаєм нікчемнихакторів, прибирає чужу личину.
Абоось стоїки — мислять себе майже богами, але покажіть мені потрійно, четвірно,ба навіть шестикратне переконаного стоїка, якому б не доводилось забувати вподібному випадку якщо не про бороду — ознаку мудрості (нічим не кращу, міжіншим, від цапиної!), то, певно, про свою бундючність. Вони змушені при цьомурозгладжувати зморшки на чолі і забувати про непорушні догмати і вдаватись допустощів, навіть до шалу! До мене, отже, і тільки до мене мусить звертатисямудрець, коли хоче стати батьком.
Алечому б, за звичаєм, не побазікати ще відвертіше? Скажіть, приміром: хібаголова, або обличчя, або груди, або рука, або вухо, які вважаються пристойнимичастинами тіла, родять богів та людей? Звичайно, ні. Продовжувачем людськогороду є член, до такої міри безглуздий і до такої міри смішний, що його йназвати не можна без сміху. Він і тільки він, а не Піфагор зі своїми чотирмаосновами єтим святим джерелом, звідки черпає своє життя все живе. Якийдивак-мужчина захотів би надіти на себе вуздечку шлюбу, коли б, — як оцімудреці, — спершу зважив усі незручності шлюбного життя? Та й, зрештою, якажінка захотіла б допустити до себе чоловіка, якби знала або думала простраждання під час пологів, про небезпеку та про труднощі виховання дітей?
Далі.Якщо життя починається від злягання, а злягання, у свою чергу, зобов'язанеАнойї-безрозсудності, моїй служниці, то тепер розумієте, якою мірою мені всізобов'язані! Або хіба, раз спородивши, захотіла б жінка; повторити те ж саме,якби не приходила божественна Лето-забутливість? Більше того, навіть самаВенера,- хай вибачить мені Лукрецій — навіть вона не заперечує, що без моєїдопомоги її сила була б недостатньою й марною.
Отожсаме з нашого п'янкого жарту й забавки народжуються й гоноровиті філософи, іті, що нині їх заступають, тобто ченці, і багряношатні царі, і благочинні, ітричі пресвяті папи римські, і, нарешті, увесь гурт поетичних богів, якихрозвелося так багато, що навіть Олімп, хоч і який він великий, ледве, вміщуєвсіх.
Глупотізавдячуємо житейські вигоди.
Табула б я малим розсадником і джерелом життя, якби не приносила людямзручностей. Я навіть доведу, що вони взагалі існують лише завдяки мені.Справді, хіба то, з дозволу сказати, життя без розваг? Ви вже аплодуєте? Я такі знала. Адже ніхто з вас не настільки розумний чи, краще сказати, дурний, ні,таки розумний, щоб так думати. Навіть стоїки не цураються втіх. Прилюдно,щоправда, вони лають їх на всі заставки, але то для годиться, аби, настрахавшиінших, самим любенько собі втішатися. Та й скажіть, на бога, чи буде життя несумним, не ворожим, не огидним, а, навпаки, любим, приємним, якщо йому недодати приправи з глупоти, тобто — розваги? При цьому достатньо було бпослатись на вельми знаного Софокла, якого є дуже любий мені вислів: Найсолодше життя,як нема про що думати нам.
Глупота,наймогутніша з богинь, робить людей вічно молодими.
Сумнодивитись на похмурих диваків, що вічно зайняті філософськими студіями, абоскніють над іншою вельми серйозною й вельми тяжкою працею. Ще не ставшимолодими, вони старіють від турбот і думання, бо науки не тільки ослаблюютьрозум та дух, а й висмоктують життєву силу.
Атепер погляньте на моїх дурників. Які вони гладкі, які випещені, ніжні! Ну,справжні тобі акарнанські поросята! Вони ніколи не зазнають злигоднів старечогожиття, хіба що заразяться ними при спілкуванні з мудрецями. А таке, на жаль,трапляється в житті.
Всебічнощасливим ніхто ніколи не буває. Про це свідчить відоме прислів'я, де мовиться,що єдина Стультиція-глупота спроможна затримати швидкоплинну молодість івіддалити осоружну старість. Ось те прислів'я: «Брабантці, на відміну од іншихлюдей, з віком дурнішають». Разом з тим, немає більш привітного і товариськогонароду, який так легко зносив би на схилі віку життєві злигодні.
Глупотасудилася людям зроду.
Атепер, як і Гомер, полишу богів і повернуся знову на землю. Адже і тут, якщоз'являється щастя чи радість, то тільки з моєї ласки. Погляньте лиш, з якоюпередбачливістю природа-мати подбала, щоб усе в людей було завжди приправленеглупотою!
Надумку стоїків, хто керується розумом, — мудрий, а хто почуттям — дурний. Оттільки невідомо, чому це тоді Юпітер нагородив людей почуттям більше, ніжрозумом? Чому першого дав їм, так би мовити, на червінця, а другого — наламаний гріш? А все для того, щоб життя не було сумним та похмурим. Зважте,крім того, як мало місця відведено розумові — тісний закуток голови, а рештутіла віддано пристрастям. До того ж розумові протиставлено двох несамовитихтиранів. Перший -— гнів, що займа верх грудної клітки і тримає, мов у в'язниці,навіть саме джерело життя — серце. Другий тиран — хтивість, яка має широкувладу над людиною. Про те, що розум не дуже впливає на ці дві нечисті сили,досить виразно показує щоденне життя людей. Хай розум кричить, хоч лусне, проправила й норми моралі, — супостати, зв'язавши цареві руки й ноги, дають такогопрочухана, що він, украй виснажений, кінець кінцем, з усім згоджується
Війнипороджує Глупота.
Війна- основа й джерело усіх славетних подвигів. А тим часом, що може бутибезглуздіше за неї (якщо немає для того поважних причин)? Адже війна приноситьобом супротивникам більше шкоди, ніж зиску. Я вже не кажу про полеглих, бо проних, як говорили колись мегарійці, нема чого розпатякувати. Але погляньмо наживих.
Осьстали непорушне одна проти одної дві бойові лави, закуті в залізо, і ріжкитужливо гудуть, закликаючи до бою. Скажіть, будь ласка, яка тепер користь одцих, вибачте, мудрих — немічних людей, виснажених науками, з рідкою й холодноюкров'ю? Адже тут потрібні, товстуни, здоровані, бовдури, в котрих чим меншерозуму, тим більше відваги. Кому потрібен такий воїн, як Демосфен, що заприкладом Архілоха кинув щит і втік з поля бою, ледве уздрівши ворогів? Ораторз нього добрий, а воїн — нікудишній.
Але,кажуть, і кмітливість у війнах дуже допомагає. Не заперечую, тільки жкмітливість усе — таки військова, а не філософська для вельми славної справи — війни — філософи та вчені, що проводять безсонні ночі над книгами, взагалі негодяться. Тут потрібні лайдаки, звідники, розбишаки, бандити, темні мужики,тупаки, боржники й подібні до них покидьки суспільства.
Державатримається на глупоті
Промоваякого мудреця мала ще стільки успіху, як вигадана оповідь Серторія про лань?Або влаштоване ним же смикання волосся з кінського хвоста? Чи як витівкавідомого спартанця з двома цуциками? Всі ті вигадки дуже кумедні. Я вже не кажупро Міноса й Нуму, кожен з яких уміло правив простолюдом завдяки вигаданимбайкам. Таким чином, за допомогою певних дурничок можна, виявляється, легкоприборкувати цього величезного й могутнього звіра, ім'я якому — народ.
Глупота– винахідниця мистецтв.
Теперпро мистецтво. Жадоба слави, і тільки вона, спонукає розум людей вигадувати ймножити стільки мистецтв і наук! Скільки клопотів, скільки впертої працівитрачають дурні люди, щоб зажити нікчемної поваги, за яку нічого немаєбезглуздішого. А тим часом саме завдяки глупоті маємо стільки зручностей і, щонайприємніше, насолоджуємося плодами чужого божеілля.
Дурнінайрозсудливіші від усіх
Так-от,якщо розсудливість полягає в щоденній кмітливості, то кому із двох пасує епітет«мудреця»: мудрому, який нічого не робить через сором'язливість та боягузтво,чи моєму дурневі, який позбавлений сорому й не боїться небезпеки, бо неусвідомлює її?
Мудрийутікає до старих книжок і там намагається пізнати хитромудрі слова. А дурень,обертаючись серед щоденних злигоднів і поневірянь, набуває справжньоїрозсудливості. Це, кажуть, ще Гомер помітив, дарма що сліпий, бо казав: Мудрийдурень по шкоді. Є дві найголовніші перешкоди на шляху до пізнання речей:сором, що, мов дим, застилає душу, і страх, який сам усього боїться й іншихвідлякує. Але Глупота великодушно звільняє людину від того й другого.
Аледо чого я все це кажу? — запитає хтось. А йдеться ось про що. Якби під часвистави якийсь нахаба раптом зірвав машкару з артистів, щоб глядачі побачилиїхні справжні обличчя, чи не зіпсував би він усю виставу? І чи не слід було бпрогнати його з театру камінням, немов навіженого? Важко уявити, які перетвореннямогли б статися тоді на сцені: жінка виявилася б чоловіком, юнак — старим, цар— дамою, а бог – якимось -нікчемою. Справді, розвіяти обман — значитьрозладнати всю виставу. Бо вигадка й облуда — це саме те, що приваблюєглядачів.
Далі.Хіба все життя смертних не є грою, де гравці сховались один від одного підмашкарою: кожен виконує свою роль, доки хорег не забере їх зі сцени. А вінчасто примушує кожного лицедіяти у невластивому йому вбранні: хто щойно бувцарем, одягнутим у багряницю, тепер виступає у ролі обдертого раба. Все тутоблудне й нещире, але саме такою й повинна бути вистава.
Найдурніша- нетямка мудрість, нічого нема більш нерозсудливого від поганої розсудливості.Неправильно поводиться той, хто всупереч звичаю не хоче пристосуватись до обставині, забувши відомий закон бенкетуючих «або пий, або забирайся геть», вимагає,щоб забавка не була забавкою.
Навпаки,якщо ти народився смертною людиною, ніколи не мудруй понад міру, а ліпше абокуняй разом з усіма, або кумедно помиляйся. Але ж це, скажуть розумники, йвластиве Глупоті. Справді. Та я цього й не заперечую. Хай тільки й вони незаперечують, що саме в цьому полягає справжній смисл життя!
Донайвищої мудрості приходять не інакше, як через глупоту.
Вжераніше було доведено, що Глупота тримається на пристрастях, а мудрість — нарозумі. За цими ознаками їх і розрізняють.
Стоїкизвільняють мудреця від усіх пристрастей, немов від хвороб. А тим часомпристрасті є не лише поводирями, що ведуть до дверей мудрості, а й шпорами, істимулом усякої доброчинності; вони побуджують людину чинити добро.
Протицього особливо завзято виступав подвійний стоїк Сенека. Вигаданий ним мудрець,позбавлений пристрастей, не людина. Це радше бог, який ніде й ніколи не існуваві не існуватиме. Скажу навіть більше: Сенека створив не людину, а камінногобовдура, безглуздого й позбавленого всіх людських пристрастей.
Тожхай ці добродії самі втішаються таким дивовижним мудрецем і з ним живуть уПлатонівській державі ідей або в садах Тантала. Бо хто не злякається й не втечез переляку, як від чудовиська й примари, від людини, позбавленої усіх природнихвідчуттів, усяких пристрастей — людини, що не знає ні кохання, ні жалю, а лишестоїть, мов «… камінь твердий чи скала Марпесійська».
Такиймудрець ніколи не помиляється, нічого не боїться. Він, як Лінкей, усе бачить,все завважує, нікому нічого не вибачає, сам собою, задоволений. Він одинбожественний, один здоровий, один — цар, один лише вільний. Коротше кажучи, цялюдина, а точніше, нелюд, дуже високої думки про себе, тому ні з ким не хочедружити і з ним ніхто не дружить. Він зневажає не тільки друзів, а й навітьбогів і живе лише для того, щоб ганити справді здорових людей та кепкувати надними. І такого дивогляда хочуть видати нам за виняткового мудреця?!
Якбисправа дійшла до голосування, то скажіть, яка б держава захотіла мати такогоурядовця, яке військо забажало б такого воєначальника? А яка дружина стерпіла бтакого чоловіка, хазяїн — такого гостя, раб — такого пана? Всяк забажав би матинайдурнішого з простолюду, який, сам дурний, легко повелівав би дурнями іслухався б дурнів. Більшість любила б його як рівного. Лагідний з дружиною,приємний з друзями, веселий товариш по чарці, невибагливий співжитець, вінзавжди б пам'ятав, що ніщо людське йому не чуже.
Тавже годі про це. Бо не знаю, як вам, а мені дуже прикро за того мудреця. Томуповернімось до перерваної мови й поговорімо про інші зручності, якими обдаровуєі нас Глупота.
Наукинепотрібні і шкідливі
Тапора вже, гадаю, послухати йкрикунів-філософів, які торочать, щодружити з Глупотою, тобтопомилятися, бути обманутим, нічого не знати — все одно, що бути нещасним. А мені здається — бути справжньою людиною! Бо чого,власне, таку людину ми маємо вважати нещасною? Адже її такою народили і такнавчили, так виховали. Це спільна доля всіх людей! Хіба можна вважати,наприклад, нещасним того, хто не може літати разом з птахами або ходити начотирьох ногах, як худобина, чи того, хто не озброєний рогами, як віл? Тоді йконя найкрасивішого назвеш нещасним лише на тій підставі, що він не вчивграматики і не їсть пирогів, а вола — нікчемою, бо він бач, не бугай. Отож, якконя, недосвідченого в граматиці, так і дурну людину не можна вважатинещасними, коневі від природи властива неписьменність, а людині у- Глупота.
Бачу,хитромудрі логодедали вже посміхаються. Для того, кажуть вони, і дані людинінауки, щоб з допомогою розуму відшкодувати не додане їй природою. Дуже схоже направду!.. Але чи можливо, щоб природа, така передбачлива й уважна при створеннікомарів, трав, квіток, раптом задрімала, творячи людину? Чому люди не можутьобійтися без наук, які вигадав злий геній, Тевт на погибель родові людському?Ні, науки таки не приносять щастя, навпаки, навіть шкодять тому, заради коговинайдеш. Це переконливо довів у Платана вельми розумний цар єгипетський.
Отже,науки, разом з іншими нещастями життя людського, вигадали ті самі творці, відяких беруть початок ганебні вчинки, тобто демони. Звідси й назва їхня «демони»,правильніше б — «даемони», тобто «знаючі».
Справді-бо,покоління людей золотого віку не знало жодних наук, а жило за законами природита власними інстинктами. Нікому не була потрібна граматика, бо всі говорилиодною, примітивною мовою, яка служила лише для того, щоб порозумітися. Не булодіалектики, бо не існувало супротивних думок. Не було й риторики, бо кожензаробляв собі шматок хліба сам. А кому були потрібні мудрі закони, якщо не булопоганих звичаїв, які й породили хороші закони?!
Людибули тоді більш побожні й не прагнули з нечестивою допитливістю пізнаватитаємниці природи, розміри зірок, їхній рух та вплив на земне життя чи такождосліджувати першопричини речей. Вони вважали недозволенним, щоб смертнімудрували надмірно. Вивчати ж те, що поза небесною сферою, людям здавалосьбожевіллям — таке їм і на думку ніколи не спадало!
Таколи чистота золотого віку поступово стала меркнути, деякі люди навчилисяпочатків різних мистецтв спершу, як вже казала, од злих геніїв. Згодомзабобонні халдейці та легковажні греки (знов-таки не без сприяння геніїв!)понавигадували силу-силенну всіляких тортур, чи то пак наук і мистецтв, з якиходної граматики більш ніж достатньо, щоб життя людини перетворити на пекло.
Унайбільшій шані найменш розумні з мистецтва.
Що некажіть, а серед наук найбільше цінуються ті, які спираються на відчуття, тобтона Глупоту.
Надголодьживуть теологи, мерзнуть дослідники природи, зазнають глузування астрологи,терплять зневагу полемісти, і, як казав колись Гомер, «Вмілий-бо лікар один відлюдей багатьох є вартніший...»
Алетреба уточнити: чим лікар більший невіглас, більший нахаба й зухвалець, тимбільше його цінують, — навіть королі. Адже медицина, особливо та, яку ниніпрактикують, ніщо інше, як задурювання голови, — не менше ніж риторика!
Другемісце (а мо', й перше!) після лікарів належить правникам-крутіям. Їхню професіюяк ослячу одностайно висміюють усі філософи (вже не кажучи про мене!). Та самевід них залежить вирішення багатьох справ: од найменших до найбільших. У цихослів невпинно зростають маєтки, в той час як теолог, навіть якщо й осягнув усібожественні таємниці, сидить на бобах і веде запеклу війну з блощицями таблохами.
Щасливимивважають мистецтва, які ближчі до Глупоти. А коли так, наскільки щасливіші ті,що взагалі не мають жодних зв'язків з науками і дослухаються лише голосуприроди, цього справжнього повелителя, який ніколи не помиляється, — якщо,звичайно, ми самі не переступаємо межі дозволеного! Природа ненавидитьпідробку, а тому найкращим буває лише те, що не спотворене жодним мистецтвом.
Повсякденнежиття людей сповнене глупоти.
Якщовам здається, що в моїй мові більше зухвалості, ніж правди, придивіться тодіпильніше до життя людей. Вони переді мною у невідплатному боргу, бо я даю їмсилу-силенну різних благ! І то усім без винятку: від низів до можновладців.
Забраком часу не буду говорити про всі стани, досить поглянути на життясолідніших осіб. По них легше оцінити й інших, — тим більше, що голота йпростолюд і цілком мої. Форм вияву глупоти в них дуже багато, але кожного дняз'являються все нові й нові форми. Щоб усе висміяти, мало й тисячі Демокрітів,не кажучи вже про те, що для висміювання цих Демокрітів потрібен був би щеінший Демокріт. Важко навіть уявити, якими жартами, якими забавками нікчемнілюди розважають щоденно богів. Людські суперечки безсмертні вислуховують,звичайно, до обіду, поки ще тверезі. По обіді ж, після випитого нектару, коливже набридає займатись чимось серйозним, сідають, вони на край неба і,посхилявши лоби, дивляться, чим займаються люди на землі. Для богів це вельмиприємне видовище.
Божебезсмертний, чого там тільки не побачиш! Кажу певністю, бо й сама часом буваю вгурті цих поетичних богів. Один упадає за жіночкою, і чим менше вона йоголюбить, тим дужче за нею він мліє. Другого вабить не дружина, а придане; третійпродає на ніч свою наречену кожному, хто того забажає. (Хоч інший на його місціочей не спускав би з неї, мов Зелотип чи Аргус!) Четвертий перетворює в дурницюжалобу: наймає акторів, щоб зобразили на своїх пиках його смуток. П'ятий плачебіля могили мачухи. Шостий все, що тільки може, гребе до себе і пхає в пельку,хоч потім, може, доведеться йому й голодувати. Сьомий верхом блаженства вважаєсон і дозвілля. Восьмий, піклуючись про чужі справи, занедбує свої власні.Дев'ятий по вуха в боргах, ось-ось збанкрутує, але вважає себе багатієм. Десятийвельми щасливий, коли сам, бідуючи, щедро обдаровує спадкоємця. Одинадцятийзаради мізерного прибутку (та й то непевного!) ладен пливти за море, доручившижиття (яке ні за які гроші не купиш!) вітрам і хвилям. Дванадцятий замістьтого, щоб сидіти вдома у безпеці й спокої, прагне розбагатіти на війні.
Єтакі, що підлещуються до безрідних дідів і таким чином одержують багатийспадок. Ще інші прагнуть досягти того самого, зваблюючи заможних бабусь.Найбільша втіха для богів, коли ці ошуканці, прагнучи обдурити інших, самізалишаються обманутими. Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є, проте, поріддягендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягаютьмети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливоприсягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себешляхетних, — тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота.При цьому в них не бракує низьких лестунів — «побратимів», які, сподіваючись начастку нечесно нажитого багатства, підлабузнюються до них і всюди називають їх„вельми-щляхетними”.
Часомможна побачити й піфагорійців, які все на світі вважають спільним, а томуцуплять, що тільки під руку попаде. Гадають, певно, що то їхній спадок.
Єлюди багаті уявою: навівають собі приємні сни і з того задоволені та щасливі.Ще інші вдома голодують, а на людях вдають із себе вельми багатих. Одинсилкується не втратити того, що має, а інший правдою і неправдою збагачується.Той випрошує для себе якусь громадську посаду, а цей воліє сидіти вдома напечі. Багато є таких, що ведуть нескінченні позови, навперебій обдаровуючигостинцями суддю й адвоката. Один прагне всяких змін, а другий плекає великізадуми. Є й такі, що, залишивши вдома дітей і дружину, вирушають в Єрусалим,або в Рим, або до св. Якова, хоч там, власне, їм нема чого робити.
Філософий математики дурні.
Заними простують статечні філософи, пишнобороді, в широких грецьких плащах. Вонилише себе і вважають мудрими, а всі інші смертні, на їхню думку, то тіні, щобездумно блукають по землі. Як солодко вони марять, коли будують незліченнісвіти, коли вимірюють розміри сонця, місяця, зірок, різні орбіти. До того жроблять це так упевнено, що можна подумати, ніби виміряли їх власними пальцямичи мотузкою. Ці філософи пояснюють причину блискавок, вітру, затемнень та іншихнепевних речей з такою певністю, ніби вони були посвячені в усі секретибудівниці-природи і тільки щойно повернулися з ради богів.
Алеприрода кепкує з їхніх пояснень, бо насправді в них теж нема нічого певного.Найкращим доказом цього — їхні нескінченні суперечки стосовно багатьох речей.Навіть тоді, коли нічого не знають, філософи схильні кричати, що знають все Поправді кажучи, вони через свою підсліпуватість та неуважність і самі себе добрене знають, і не бачать ями чи каменя під ногами. Але, незважаючи на це,філософи запевняють нас, що бачать ідеї, різні універсала, першу матерію, якусь«щосність» та «осьосьосність», формальність, інстанцію та інші настільки тонкіречі, що Лінкей, гадаю, не зміг би їх помітити!
А зякою зневагою дивляться математики на непросвічений натовп, з яким задоволеннямморочать голови менш ученим, нагромаджуючи один на один і переплітаючи міжсобою трикутники, чотирикутники, кола й інші математичні фігури! З якимзавзяттям будують вони щось на зразок лабіринту, оточивши його зі всіх боківлітерами, ніби солдатами, що підготувались до бою!
Чималосеред цих лицарів є й таких, що віщують майбутнє по зірках, обіцяють чудеса,яких і маги неспроможні творити. Але найдивніше те, що є люди, які їм вірять!
Теологидурні.
Щостосується теологів, то чи не краще було б узагалі обійти їх мовчанкою, нечіпати цього вонючого болота Камаринського і не торкатися цього отруйногодерева. Адже поріддя теологів надзвичайно пихате й подразливе. Нівроку,з'являться сюди скопом зі своїми шестистами висновками і примусять зректисясказаного, а якщо не послухаюсь, враз оголосять єретичкою. Вони дуже полюбляютьлякати цією блискавкою всякого, хто до них не прихильний.
Хочтеологи найменш охоче визнають мою прихильність до себе, однак і вони менібагато чим зобов'язані. Щасливі з ласки моєї Філавтії-самолюбивості, вонипочувають себе на третьому небі і з висоти своєї величі дивляться на рештусмертних з презирством та огидою, немов на мурашок, що повзають по землі. Вониоточили себе такою непролазною огорожею магістральних настанов, визначень,висновків, простих і заплутаних тверджень; понавигадували стільки всілякихтаємних ходів, що навіть Вулкан неспроможний спіймати їх у свої тенета.
Задопомогою «розчленувань» та вигаданих дивовижних слівець теологи навчилисьвислизати будь-звідки |і розрубувати який завгодно вузол швидше за Тенедоськудволезу сокиру. Вони пояснюють і тлумачать на свій розсуд найпотаємніші речі:яким чином збудований і розташований всесвіт; якими шляхами первородний гріхперейшов на наступні покоління; яким способом, коли і де був зачатий у лонідіви Христос; як певні ознаки (які навіть не існують!) зберігаються приєвхаристії.
Алеце все, на їхню думку, ще досить просте й не варте уваги. Гідним великих і осяйнихтеологів (о, яке пожвавлення серед них викликають подібні означення!) будутьтакі питання: коли сталося божественне народження; чи багаторазове синівствоХриста; чи можна припустити, щоб бог-отець зненавидів сина; чи може богперетворитися в жінку, в диявола, в осла, в гарбуз, в камінь? А якщо може, точи гарбуз міг би проповідувати, творити чудеса, бути розіп'ятим на хресті? І щоб трапилося, якби святий Петро відслужив молебень у той час, коли тіло Христависіло на хресті, та чи Христос залишався б тоді ще людиною? Чи буде дозволеноїсти й пити після майбутнього воскресіння? Прагнуть, бачите, вже напередубезпечити себе від голоду і спраги на тім світі!
Є щенезліченна кількість хитромудрих дурниць, набагато витонченіших од згадуваних,наприклад, стосовно понять, уявлень, поглядів, сутностей. Їх ніхто неспроможнийпобачити очима, — хіба що Лінкей, який міг, кажуть, бачити серед найбільшоїтеміні навіть неіснуючі речі.
Додайтесюди ще так звані гноми, настільки поморочливі, що парадокси стоїків порівняноз ними здаються вельми простими і всім доступними. Одна з цих гном, наприклад,вчить, що менший гріх згубить тисячі людей, ніж у неділю пошити черевикиякомусь бідакові; друга, що краще допустити загибель усього світу зі всімайого, як-то кажуть, пожитками, ніж сказати бодай одне брехливе слівце.
Всіці найтонші тонкощі настільки тонкі, що примножують і без того незліченнукількість схоластичних напрямків, а тому легше вибратися з лабіринту, ніж ізтенет реалістів, номіналістів, томістів, альбертистів, оккамістів, скотистів. Іце ще не все. Я назвала тільки найголовніші із сект.
Усівони такі вчені, озброєні такою силою словесних викрутасів, що якби самимапостолам довелось позмагатися з ними, то й апостолам, певно, не стало б тогодуху, який говорив колись їхніми вустами Павло практично засвідчив віру свою,коли сказав: «Віра є здійсненням речей очікуваних і осягненням не виявлених».Але магістрального визначення віри не зміг дати. Теж саме стосується йхристиянського милосердя, в якому Павло переважав інших. Цей апостол даввизначення милосердя у «Першому посланні до Корінфян», гл. XIII, але нерозчленував його і діалектичне не обмежив.
Апостолисправляли євхаристію благочестиво, однак, якби запитати їх de termino a guoet termino ad guet, тобто, послідовно, від самого початку й до кінця проперетворення, про те, як тіло Христа може перебувати одночасно в різних місцях;про різницю між Христовим тілом на небі, на хресті і в таїнстві євхаристії; проте, в яку саме мить відбувається перетворення, оскільки для виголошеннятаємничих слів, завдяки яким це робиться, потрібен певний проміжок часу, — якби, кажу, про це запитати в апостолів, то, гадаю, вони не змогли б дати такіточні визначення і висновки, як це роблять ті обскуранти-скотисти.
Апостолизнали матір Ісуса, але хто з них по-філософському пояснив (так, як це роблятьнаші теологи!), як їй вдалося уникнути первородного гріха? Петро одержав ключівід раю від самого Христа, однак, я не певна, чи він сам розумів, як можнамати; ключі від знань і разом з тим самому не мати знань. Таких тонкощів віннапевно не збагнув.
Апостоливсюди хрестили, однак ніде й ніколи не вчили, яка формальна, матеріальна,продуктивна й кінцева причина хрещення; ні разу не згадали, в чому полягає йогоперехідна й неперехідна суть.
Епілог.
Проте,як-то кажуть, пора й честь знати. Тим паче, що я вже й так передала куті меду.Отож закінчую. Якщо, на вашу думку, я повелася дещо зухвало й намолола купудурниць, не забувайте, що говорила їх Глупота, до того ж жінка. Але пам'ятайтетакож і грецьке прислів'я: «Часом і дурень може сказати щось доречне». От незнаю тільки, чи слово «дурень» стосується й жіночої статі? А ви як гадаєте?
Бачу,чекаєте епілога. Ну й дурні ж ви, люди, якщо гадаєте, ніби я пам'ятаю, про щотут варнякала. В давнину казали: «Ненавиджу пам'ятливого товариша по чарці». Ая додам: «Ненавиджу пам'ятливого слухача». А тому бувайте здоровенькі,аплодуйте, живіть на всю губу, пиячте, найславетніші жерці Глупоти!
Друкуєтьсяза:Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. Домашні бесіда / Перекл. З латини В.Литвинова, Й. Корово. – К.: Основи, 1993. – 319 с
РЕНЕДЕКАРТ (1596 – 1650)
Р.Декартє мислителем Нового часу. На формування його поглядів вплинули досягнення врозвитку природних наук. Основи освіти Декарт здобуває в ієзуїтському коледжіЛа-Флеш. Відвідує як військовий більшість країн Європи. Свої праці в основномунаписав у Голландії, проте з 1643 р. в Утрехті, а з 1647 р. у Лейденірозповсюдження його поглядів було заборонено, а книги спалені. У зв’язку з цимР.Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини і їде в Стокгольм, денезабаром помирає від просуди. Найбільш видатні філософські праці – «Роздумипро метод» і «Начала філософії», в яких викладена методологія науковогопізнання. Крім цього, Р.Декарт є автором багатьох досліджень, які стосуютьсянайрізноманітніших сфер людського пізнання, зокрема є творцем аналітичноїгеометрії, математика теж завдячує йому своїм розвитком.
Р.Декарт– виходець з давнього аристократичного роду, але розчарований у світськомужитті, в основному веде одиноке існування, займаючись науками. Звідси йогожиттєві принципи: «Хто жив у самотності – жив добре»; «Тяжка смерть чекає того,хто вмирає відомий багатьом, але невідомий собі». В центр своєї філософськоїсистеми Р.Декарт ставить мислячого суб’єкта. Він не згоден з твердженнямФ.Бекона про достовірну силу експеримента, переносить акцент на людськийінтелект, розум. Звідси – раціоналізм (від лат. rationalis – розумний), якийстає домінантною лінією в подальшому розвитку філософії. Філософія Декарта єновим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, визначає напрямрозвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самогофілософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.
Першоюумовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву якнеобхідної передумови і способу досягнення певних і міцних принципів. Уже самсумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачається результат, аледля філософа він не передує сумніву, а виникає лише з нього і разом з ним.Проношуючи сумнів як метод – «Я мислю, отже, існую», – Декарт обґрунтовує йоготак: «Вагаючись у всьому в деякому роді сумнівному, заперечуючи його і вважаючинереальним, я можу легко уявити собі, що не існує ні Бога, ні неба, ні тіл, щоя сам не маю тіла, але не в тому, що я як мислитель не існую, адже не може неіснувати те, що в цей момент мислить, і тому пізнання, мислення – найперше інай достовірніше». Отже, існування мислення є принципом філософії, оскільки «ямислю, я існую» – неподільні, становлять одне ціле. Сумнів – це заперечення,відокремлення духу від усього, особливо від чуттєво-предметного. МІРКУВАННЯ ПРО МЕТОД
щобправильно спрямувати свій розум і відшукати істину в наукахЧастина першаМІРКУВАННЯ СТОСОВНО НАУК
Здоровий глузд є річ, розподіленасправедливішим за все на світі чином: кожен вважає себе настільки нимобдарованим, що навіть ті, кого найважче задовольнити у будь-якому іншомувідношенні, зазвичай не прагнуть мати здорового глузду більше, ніж вони йогомають. До того ж неймовірно, щоб усі помилялися. Це свідчить радше про те, щоздатність правильно міркувати і відрізняти істину від хиби — що, власне, і єтим, що ми звемо здоровим глуздом, — від природи є однаковою у всіх людей, атакож про те, що відмінність наших опіній походить не від того, що однірозумніші за інших, а лише від того, що ми спрямовуємо наші думки різнимишляхами і розглядаємо не одні й ті ж самі речі. Адже недостатньо просто матидобрий розум, головне — це добре його докласти. Найвеличніші душі здатні як донайбільших пороків, так і до найбільших чеснот, і навіть ті, хто йде дужеповільно, спроможні, рухаючися завжди прямим шляхом, піти значно далі, ніж ті,хто біжить, щодалі з цього шляху збочуючи.
Що ждо мене, то я ніколи не вважав свій розум більш досконалим, ніж у інших, ічасто навіть бажав мати таку швидку думку, або таку виразну й чітку уяву, аботаку обсягову й надійну пам'ять, як у деяких інших. І я не знаю, мабуть, іншихякостей, крім зазначених, які потрібні були б для удосконалення розуму; що жстосується розуму або здорового глузду, то, оскільки це єдина річ, яка робитьнас людьми і відрізняє нас від тварин, то я хочу вірити, що він цілковитонаявний у кожному, дотримуючися в цьому загальної думки філософів, якітвердять, що кількісна відмінність може бути тільки між випадковимивластивостями, а зовсім не між формами, або природами, індивідууміводного й того ж самого виду.[…]
Такимчином, мій намір полягає не в тому, щоб навчати тут методу, якому кожний маєслідувати, щоб правильно спрямовувати свій розум, а тільки в тому, щобпоказати, яким чином спрямовував я свій власний розум. Ті, хто береться навчатиінших, повинні вважати себе майстернішими за тих, кого вони навчають, і якщовони бодай у найменшому виявляться неспроможними, то підлягають осудові.[…]
Менез дитинства живили науки, і оскільки мене запевняли, що за їх допомоги можназдобути ясне й надійне пізнання всього корисного для життя, то я мавнадзвичайно велике бажання осягнути ці науки. Але щойно я закінчив весь цейкурс навчання, завершуваний звичайно прийняттям до лав вчених, я цілком змінивсвою думку, позаяк настільки заплутався у сумнівах і помилках, що, здавалося,своїми стараннями у навчанні досяг лише одного: дедалі більше переконувався усвоєму незнанні.[…]
…явважав, що достатньо вже присвятив часу мовам, а також читанню стародавніх книгз їхніми історіями й вигадками, бо вести бесіду з письменниками інших сторіч —те ж саме, що й мандрувати. Корисно певною мірою ознайомитися зі звичаямирізних народів, щоб тверезіше судити про наші і не вважати смішним танерозумним усе те, що не збігається з нашими звичаями, як це часто-густороблять люди, які нічого не бачили. Але хто марнує дуже багато часу на мандри,може врешті-решт стати для своєї країни чужим, а хто надто цікавиться справамиминулих сторіч, зазвичай сам стає невігласом щодо того, що відбувається за йогочасу.[…]
Особливоподобалася мені математика через вірогідність і очевидність своїх доказів,проте я ще не бачив її істинного застосування, а вважав, що вона слугує лишеремеслам, і дивував з того, що на такому міцному і твердому фундаменті неспоруджено щось більш піднесене. Навпаки, твори стародавніх язичників, якіпотрактовували про моральність, я порівнюю з дуже пишними й величними палацами,побудованими на піску та бруді. Вони вихваляють чесноти й змушують цінувати їхпонад усе на світі, проте недостатньо навчають їх розпізнавати, і часто-густоте, що вони називають цим чудовим ім'ям, виявляється нічим іншим, якнечутливістю, або гордістю, або відчаєм, або батьковбивством. Я шанував нашебогослів'я і не менш, ніж будь-хто, сподівався досягти раю. Проте, взнавши якріч досить достовірну, що цей шлях відкритий однаково як для невігласів, так ідля найвченіших і що отримані шляхом повідомлення істини, які туди ведуть,перевищують наше розуміння, я не насмілився покладати їх предметом могонемічного міркування і вважав, що для їх успішного дослідження треба отриматиособливу допомогу від небес і бути більше, аніж людиною.
Профілософію скажу одне: спостерігши, що впродовж багатьох сторіч вонарозробляється найчудовішими умами і, не зважаючи на це, в ній дотепер немаєположення, яке не було б предметом суперечок і, отже, не було б сумнівним, я незнайшов у собі такої самовпевненості, щоб розраховувати на більший успіх, ніжінші. І, беручи до уваги те, скільки стосовно одного й того самого предметаможе бути різних думок, яких дотримуються вчені люди, натомість істинною середцих думок може бути тільки одна, я почав вважати хибним майже все, що було не більшніж вірогідним.[…]
Осьчому, щойно вік дозволив мені вийти з підпорядкування моїх наставників, язовсім облишив книжкові заняття і вирішив шукати лише ту науку, яку міг здобутив собі самому, або ж у великій книзі світу…. Бо мені здавалося, що я можу знайтибільше істини в тих міркуваннях кожного, що стосуються справ, які йогобезпосередньо цікавлять і розв'язання яких негайно покарає його, якщо вінміркував невірно, аніж в кабінетних умоглядах вченого, що не завершуються дієюі таких, що мають для нього, мабуть, чи не єдиний наслідок, а саме: він тимбільше пишається ними, чим далі такий вчений від здорового глузду, оскільки уцьому випадку йому доводиться витратити більше розуму та мистецтва, щобспробувати зробити їх правдоподібними. Я ж завжди мав найбільше бажаннянавчитися розрізняти істинне від хибного, щоб краще розбиратись у своїх діях івпевнено рухатись у цьому житті. Щоправда, в той час, коли я тільки спостерігавзвичаї інших людей, я не знаходив серед них жодного, на який міг би спертись,оскільки побачив тут таке саме розмаїття, яке раніше бачив у поглядахфілософів. Найбільша користь, отримана мною, полягала в тому, що, помітивши, якбагато з того, що здається нам дивним і смішним, виявляється загальноусталенимі схвалюваним у інших великих народів, я навчився не дуже вірити тому, що менібуло навіяно лише за допомогою прикладу та звичаю. Так я мало-помалу звільнивсявід багатьох помилок, які можуть затьмарити природне світло й зробити нас меншздатними чути голос розуму. Проте, після того як я використав кілька років натаке вивчення книги світу і спробував набути деякий досвід, я дійшов рішеннявивчити самого себе й використати всі сили розуму, щоб обрати шляхи, яким я маюслідувати. Це, здається, вдалося мені більшою мірою, ніж би я ніколи не полишавмоєї батьківщини та моїх книг.
Частинадруга ГОЛОВНІ ПРАВИЛА МЕТОДУ
…Oднимз перших, що спало мені на думку, було міркування про те, що часто-густовитвори, складені з багатьох частин і зроблені руками багатьох майстрів, ненастільки досконалі, як витвори, над якими працювала одна-єдина людина. Так, мибачимо, що будівлі, задумані й побудовані одним-єдиним архітектором, зазвичайкрасніше та ліпше облаштовані, ніж ті, у переробленні яких брали участь багатолюдей, використовуючи старі мури, побудовані для інших цілей. Так самостаровинні міста, що розросталися з невеличких містечок і стали з плином часувеликими містами, зазвичай … погано розплановані порівняно з містами, що маютьрегулярні забудови, зведеними на рівнині за задумом одного інженера…
Аякщо мати на увазі, що завжди були посадові особи, зобов'язані піклуватися проте, щоб приватні забудови були прикрасою міста, то стане ясно, як важко, маючисправу лише з чужими витворами, створити щось досконале.
…Якщож казати про людські справи, то я гадаю, що Спарта була колись у такомуквітучому стані не тому, що закони її були гарні кожен зокрема, позаяк деякі зних були дуже дивні й навіть суперечили добрим звичаям, але тому, що, будучискладені лише однією людиною, всі вони спрямовувалися до однієї мети. Подібнимчином мені спало на думку, що науки, викладені у книжках, принаймні ті, доказияких лише ймовірні і які не мають ніяких доведень, склались і мало-помалурозрослися зі здогадок безлічі різних осіб і не настільки близькі до істини, якпрості міркування людини зі здоровим глуздом стосовно речей, що їй трапляються.[…]
Щоправда,ми не спостерігаємо того, щоб руйнували всі будинки у місті з єдиною метоюпереробити їх і зробити вулиці гарнішими; але ми бачимо, що багато людейруйнують свої власні будинки, щоб їх перебудувати, а іноді й змушені це робити,якщо фундамент цих будівель неміцний і вони можуть завалитися. На цьомуприкладі я переконався, що навряд чи є розумним задум перебудувати державу,змінюючи й руйнуючи все до самих підґрунть, щоб знову її відновити, або жзайматися перетворенням усієї сукупності наук або ладу, встановленого в школахдля їх викладання. Проте, що стосується поглядів, сприйнятих мною до того часу,я не міг вдіяти нічого кращого, як позбутися їх раз і назавжди, щоб замінити їхпотім кращими або тими самими, але узгодженими з вимогами розуму. І я твердоувірував, що у цей спосіб мені вдасться прожити своє життя значно краще, ніжякби я будував його тільки на попередніх підвалинах і спирався лише на тіначала, які сприйняв юнаком, ніколи не піддаючи сумнівові їхню істинність.Оскільки, хоча я й передбачав цьому різні утруднення, вони зовсім не булинеусувними і їх не можна було порівняти з тими, які виявляються за щонайменшихперетворень, що стосуються громадських справ. Ці велетенські споруди надтоважко відновлювати, якщо вони завалилися, важко навіть утримати їх від падіння,якщо вони розхитані, і падіння їх є нищівним. Далі, що стосується їхніхнедосконалостей, якщо такі мають місце — в тому, що вони існують, не важкопереконатися через їхню різноманітність, — то звичка, поза сумнівом, дужезгладила їх і дозволила безболісно усунути і виправити багато чого, що не можнабуло передбачити заздалегідь ні за якої розважливості. Нарешті, майже завждиїхні недосконалості легше перенести, ніж їхні зміни. Так, великі шляхи, щозвиваються поміж гори, через часті переїзди потрохи стають настільки вкатанимита зручними, що значно краще слідувати ними, ніж іти прямішим шляхом,видираючися на скелі та спускаючися в провалля.
….Ніколимій намір не сягав далі спроби реформувати мої власні думки й будувати нафундаменті, який належить цілком мені. Адже з того, що мій твір мені настількисподобався, що я наважився показати тут його зразок, не випливає, що я раджукому-небудь його наслідувати; у тих, кого Бог обдарував своєю милістю більш,ніж мене, певна річ, будуть більш піднесені наміри, але я боюся, чи не буде імій аж надто сміливим для багатьох. Саме рішення звільнитися від усіх прийнятихна віру опіній, не є прикладом, якому кожен має слідувати. У світі є хіба щолише два різновиди розумів, жодному з яких мій намір ніякою мірою не підходить.По-перше, ті, хто, уявляючи себе розумнішими, ніж вони є насправді, не можутьутриматися від похапливих суджень і не мають достатнього терпіння, щоброзташовувати свої думки у певному порядку, тому, раз наважившися піддатисумнівові сприйняті принципи і ухилитися від битого шляху, вони ніколи непідуть стежиною, якої слід триматися, щоб іти прямо, і перебуватимуть в оманівсе життя. По-друге, ті, хто достатньо розумний або скромний для розуміннятого, що відрізняти істинне від хибного вони менш здатні, ніж інші, у кого вониможуть повчитися; вони мають радше задовольнитися тим, щоб слідувати опініямінших, а не займатися своїми власними пошуками найкращої.
…звичка і приклад переконують нас більше, ніж хоч би то яке точнезнання, але при всьому тому більшість голосів не є доказом, який мав би якесьзначення для істин, що відкриваються з певними зусиллями, оскільки значноймовірніше, щоб істину знайшла одна людина, ніж цілий народ. З цих міркувань яне міг обрати нікого, чиїм думкам я мав би віддати перевагу перед опініямиінших, і був немовби змушений сам себе скеровувати.
Алеяк людина, що йде сама і у темряві, я вирішив йти так повільно і з такою обачливістюу всьому, що навіть коли й мало просуватимуся вперед, то принаймні сам зможуубезпечитися від падіння. Я навіть не хотів одразу повністю відкидати жодну зопіній, які прокрадалися в мої переконання незалежно від мого розуму, доки неприділю достатньо часу складанню плану роботи, яку я розпочинаю, і відшуканнюістинного методу для пізнання всього того, до чого здатний мій розум.
Бувшимолодшим, я вивчав дещо з філософських наук — логіку, а з математичних —геометричний аналіз та алгебру — ці три мистецтва, або науки, котрі, як меніздавалося, мали слугувати окресленій мною меті…. І подібно до того як безлічзаконів нерідко дає привід до виправдання пороків і державний порядок значнокращий, якщо законів небагато, але їх суворо дотримуються, так і замістьчисленних правил, що складають логіку, я визнав, що було б достатньо ічотирьох, аби я тільки прийняв тверде рішення постійно дотримуватися їх безжодного винятку.
Перше— ніколи не приймати за істинне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю,тобто ретельно уникати похапливості і упередженості та включати у свої судженнятільки те, що уявляється моєму розумові настільки ясно і виразно, що не даємені жодного приводу для сумніву.
Друге— ділити кожне з розгляданих мною труднень на стільки частин, скільки можливо іпотрібно для кращого їх розв'язання.
Третє— розташовувати свої думки у певній послідовності, починаючи з предметівнайпростіших і найлегше пізнаваних, і сходити поволі, мов по сходинках, допізнання найскладніших, припускаючи існування порядку навіть серед тих, якіприродно не передують одне одному.
Іостаннє — робити скрізь переліки настільки повні й огляди настільки всеохопні,щоб бути впевненим, що ніщо не пропущено.
Ці довгі ланцюжки доводів, найпростіших і легких, до яких зазвичайвдаються у геометрії, щоб дійти найскладніших доведень, дали мені можливістьуявити собі, що і всі речі, які можуть стати для людей предметом пізнання,перебувають між собою у такій самій послідовності і що, таким чином, якщоутримуватися від того, щоб приймати за істинне будь-що, що таким не є, і завждидотримуватися послідовності, в якій слід виводити одні речі з інших, то не можеіснувати істин ані настільки віддалених, щоб вони були недосяжними, анінастільки прихованих, щоб не можна було б їх розкрити. Мені не знадобилосявеликих зусиль відшукати ті, з яких слід починати, бо я вже знав, що починатитреба з найпростішого і легко пізнаваного; і беручи до уваги, що між тих, хтораніше досліджував істину в науках, тільки математикам вдалося знайти деякідоведення, тобто деякі точні та очевидні доводи, я не мав сумніву, що й меніналежало почати з того, що вони дослідили, хоча я й не очікував від цього іншоїкористі, крім тієї, що вони привчать мій розум живитись істиною і аж ніяк незадовольнятися хибними доказами. Проте я не мав наміру вивчити всі окремінауки, які становлять те, що називають математикою: бачачи, що хоч їх предметирізні, проте всі вони узгоджуються між собою стосовно того, що досліджуютьтільки різні наявні в них відношення і пропорції, я вирішив, що кращедосліджувати тільки ці відношення взагалі і шукати їх виключно у предметах, якіполегшили б мені їх пізнання, проте жодним чином не обмежуючи їх цимипредметами, щоб мати можливість застосовувати їх потім до всіх інших предметів,до яких вони підійдуть. Відтак, взявши до уваги, що для кращого пізнання цихвідношень мені доведеться розглядати кожну пропорцію зокрема і лише інодіутримувати їх у пам'яті, або розглядати одразу кілька, я припустив, що длякращого дослідження їх поодинці треба уявити їх у вигляді ліній, оскільки незнайшов нічого простішого і виразнішого для моєї уяви та моїх почуттів; проте,для того щоб утримувати їх, або розглядати декілька водночас, потрібно буловиразити їх якомога меншою кількістю певних знаків. У такий спосіб я запозичивби все найкраще з геометричного аналізу та з алгебри та виправив би недолікипершого за допомоги другої. … існує лише одна істина стосовно кожної речі і щотой, хто знайшов її, знає про неї все, що можна знати; так, наприклад, дитина,навчена арифметики, зробивши додавання правильно, може бути впевнена, щознайшла стосовно будь-якої шуканої суми все, що може знайти людський розум.
Алещо найбільше задовольняло мене у цьому методі — це переконаність у тому, що зайого допомоги я в усьому використовував власний розум якщо не в досконалості,то принаймні якомога краще; крім того, користуючися ним, я відчував, що мійрозум поволі призвичаюється мислити предмети ясніше та виразніше і що, непов'язуючи його з жодним окремим предметом, я отримаю можливість застосовуватийого з такою ж користю до розв'язання утруднень в інших науках, як уже зробивце щодо алгебри. Це не означає, що я насмілився б негайно взятися за переглядусіх відомих мені наук, оскільки це суперечило б послідовності, завданійметодом; але, взявши до уваги, що основи наук мають бути запозичені зфілософії, в якій я досі зовсім не знайшов достовірних принципів, я вирішив, щопередусім належить з'ясувати саме їх. А оскільки ця справа є найважливішою усвіті, причому похапливість або упередженість у ній є найнебезпечнішими, я неповинен був квапитись із закінченням цієї справи, доки не сягну віку зрілішого— а мені тоді виповнилося двадцять три роки — і доки я не витрачу чимало часуна підготовчу роботу, викорінюючи в моєму розумі всі хибні судження, здобуті доцього часу, нагромаджуючи запас досвіду, який слугував би мені матеріалом длямоїх роздумів, і, постійно вправляючися у прийнятому мною методі, зміг бидедалі більше ствердитися в ньому.
Частина третя КІЛЬКА ПРАВИЛ МОРАЛІ, ВИДОБУТИХ ЗЦЬОГО МЕТОДУ
Зрештою,беручися до перебудови помешкання, замало зламати старе, запастися матеріаламий архітекторами або самому набути навички в архітектурі і, крім того, ретельноокреслити план — необхідно передбачити інше приміщення, де можна було б зручновлаштуватися під час робіт; так само, щоб не бути нерішучим у діях, доки розумзобов'язував мене до нерішучості у судженнях, і щоб мати можливість прожити цейчас якомога щасливіше, я склав собі наперед деякі правила моралі — три або чотиримаксими, які я охоче вам викладу.
По-перше,коритися законам та звичаям моєї країни, невідступне дотримуватися релігії, вякій, милістю Божою, я був вихований з дитинства, і керуватись у всьому іншомунайбільш поміркованими і вільними від крайнощів опініями, що були спільновироблені найрозважливішими людьми, в колі яких мені випало жити. Отже,відтепер я не вважав за ніщо свої власні опінії через те, що я збирався піддатиїх перегляду, проте я був переконаний, що найкраще слідувати опініямнайрозважливіших людей. Хоча розважливі люди можуть траплятися й серед персів,китайців, так само як і серед нас, мені здавалося доцільнішим узгоджуватися звчинками тих, серед кого я житиму… Між багатьох опіній, однаково поширених, язавжди обирав найпоміркованіші, оскільки вони зручніші на практиці і, напевне,найкращі, оскільки будь-яка крайність є поганою, а також і задля того, щоб уразі помилки найменше відхилятися від істинного шляху, ніж якби я, обравшиякусь крайність, мав був перейти до іншої крайності. Особливо ж я зараховувавдо крайнощів всі обіцянки, які якоюсь мірою обмежують свободу. Не тому, що я несхвалював законів, які задля того, щоб убезпечити слабких духом віднепостійності, дозволяють — чи то заради якогось доброго наміру або навітьзаради надійності торгівлі, чи то з метою байдужою стосовно добра — даватиобіцянки, укладати угоди, що примушують до постійного їх дотримання, але тому,що я не бачив у світі нічого, що завжди залишалося б в тому самому стані, іоскільки особисто я намагався дедалі вдосконалювати свої судження, а непогіршувати їх, то я вважав, що скоїв би велику помилку стосовно здоровогоглузду, якби, схваливши одного разу будь-що, зобов'язав себе вважати це добримі тоді, коли воно, можливо, перестало бути таким або ж коли я перестав вважатийого таким.
Моїмдругим правилом було залишатися настільки твердим і рішучим у своїх діях,наскільки це було мені до снаги і з не меншою наполегливістю слідувати навітьнайсумнівнішим опініям, якщо я поціновував їх як цілком слушні. У цьому я вподібнювавсебе до мандрівників, що заблукали в лісі: вони не повинні кружляти або блукативрізнобіч, ні, тим більше, залишатися на одному місці, але мають іти якомогапряміше в одному напрямку, не змінюючи його з якогось найменшого приводу, хочаб початковий вибір і був цілком випадковим; якщо ж вони не дістануться своєїмети, то все ж таки вийдуть куди-небудь, де їм, що найімовірніше, буде краще,ніж посеред лісу. …
Моїмтретім правилом було завжди прагнути перемагати радше себе, ніж долю, змінюючисвої бажання, а не світовий лад, і взагалі звикнути до думки, що у повній нашійвладі перебувають виключно наші думки і що після того, як ми зробили всеможливе стосовно зовнішніх для нас речей, те, що нам не вдалося, слідрозглядати як щось абсолютно неможливе. … Обернувши, як то кажуть, потребу начесноту, ми так само не бажатимемо стати здоровими, коли ми хворі, абовільними, перебуваючи у в'язниці, як і тепер не бажаємо мати тіло з настільки жнезламної речовини, як діамант, або мати крила, щоб літати, мов птахи.[…]
Нарешті,на завершення цієї моралі я вирішив розглянути різні заняття, властиві людям уцьому житті, щоб спробувати обрати краще з них, і, не бажаючи заторкуватизанять інших людей, я вирішив, що немає нічого кращого, ніж продовжити тісправи, якими я займаюся, тобто присвятити все моє життя вдосконаленню могорозуму й просуватися, наскільки я буду в змозі, у пізнанні істини згідно зметодом, котрий я сам для себе обрав.[…]
Атому достатньо правильно судити, щоб правильно діяти, і достатньо найслушнішогоміркування, щоб і діяти також найправильніше, тобто щоб здобути всі чесноти, аразом з ними всі інші доступні нам блага.
Післятого, як я таким чином ствердився у цих правилах і поставив їх поряд з істинамивіри, які я завжди ставив понад усе, я дійшов висновку, що решти всіх моїхопіній я міг би вільно позбутися. …Проте я не наслідував тих скептиків, якісумніваються лише заради самого сумніву і вважають за краще перебувати завжди унерішучості; навпаки, моє прагнення полягало в тому, щоб досягти впевненості і,відкинувши хистку землю і пісок, знайти граніт або твердий грунт.
Друкується за: Р. Декарт. Міркування про метод (пер. з фр.). —«Тандем», Київ. — 2001.
ІММАНУЇЛКАНТ (1724 – 1804).
І. Кантє засновником німецької класичної філософії. Народився він у скромній сім’їремісника в Кенігсберзі, в Східній Пруссії, де провів усе своє життя. Середнюосвіту здобув у «латинській школі», виховання в якій носило провінційнийхарактер, згодом закінчує філософський факультет університету, після чого дев’ятьроків працює домашнім учителем. У 1755 р. стає магістром і в тому ж роціприват-доцентом Кенігсберзького університету. Приват-доценти не отримувалиплати за лекції, але одержували від своїх слухачів певну суму грошей. Кант бувпопулярним викладачем і завжди читав по кілька курсів одночасно, тому невідчував нестатків. Протягом 1766 – 1722 рр. працював також бібліотекарем. З1770 р. І.Кант – професор, мав заробіток, що покривав усі його потреби.
І.Кантвідомий своїм скромним і пунктуальним життям, яке стало притчею: ніби історіяжиття І.Канта така, що в нього не було ні життя, ні історії.Г.Гейнепроводитьу зв’язку з цим аналогію між Кантом іРобесп’єром: «Тип міщанинавиражений в обох: природа призначила їх зважувати каву і цукор, але долязахотіла, щоб вони зважували інші речі, й одному кинула на ваги короля, іншому– Бога».
І.Кантвиступав як вчений – астроном, фізик, географ. Йому належить першість уобґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а такожобґрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантськоїгазової туманності. Ця гіпотеза, скоригована великим фізиком Лапласом,і сьогодні розглядається астрономами як один з можливих варіантів поясненняпоходження Всесвіту.
ЗалишенаКантом спадщина понад двісті років вважається початком тих процесів, які згодомзмінили увесь світ. Філософію І.Канта поділяють на два періоди — докритичний(до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджуватиможливості розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомихпрацях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критикаспроможності судження» і багатьох інших.
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1. З чого розпочинається пізнання у І.Канта?
2. Яку роль відіграють відчуття (рос. чувства) у процесіпізнання?
3. Які знання називаються апріорними?
4. Які знання є апостеріорними?
а)Назвіть джерело апостеріорних знань?
б)Яке апріорне знання є чистим?
в) Заякими ознаками чисте знання відрізняється від емпіричного?
5. Чи надає досвід своїм судженням істинну всезагальність?
б)при посередництві чого добувається умовна все загальність?
6. Що є вірною ознакою апріорного знання?
7. Яка наука ґрунтується на чистих апріорних знаннях?
8. З якого джерела досвід черпає свою достовірність?
9. Які проблеми досліджуються за межами світу, що суттєвосприймається розумом?
10. Що таке метафізика?
11. Якою є, на думку Канта, первинна задача пізнання, що виходить замежі досвіду?
12. Нащо спрямована переважно діяльність нашого розуму?
13. У чому полягає сутність аналітичних суджень?
14. У чому полягає сутність синтетичних суджень?
а).якісудження є пояснюючими?
15. Які судження є емпіричними?
16. За допомогою яких суджень розширюється наше знання?
17. В чому полягає істинне завдання чистого розуму?
18. Що Д.Юм називає метафізикою?
19. В чому полягає зміст твердження І.Канта: кожна людина є метафізик?
20. Що є предметом вивчення метафізики, як науки?
21. Що розуміє І.Кант під чистим розумом?
22. Чому І.Кант називає вступ до системи чистого розуму критикою.
23. Яке пізнання І.Кант вважає трансцендентальним?
24. Чому трансцендентальна філософія є наукою виключно чистогоспекулятивного розуму?
25. Які є основні стовбури людського пізнання?
КРИТИКАЧИСТОГО РОЗУМУ
І.О различии между чистым и эмпирическим познанием.
Безсомнения, всякое наше познание начинается с опыта; в самом деле, чем жепробуждалась бы к деятельности познавательная способность, если не предметами,которые действуют на наши чувства и отчасти сами производят представления,отчасти побуждают наш рассудок сравнивать их, связывать или разделять и такимобразом перерабатывать грубый материал чувственных впечатлений в познаниепредметов, называемое опытом? Следовательно, никакое познание не предшествуетво времени опыту, оно всегда начинается с опыта.
Но хотявсякое наше познание и начинается с опыта, отсюда вовсе не следует, что оноцеликом происходит из опыта. Вполне возможно, что даже наше опытное знаниескладывается из того, что мы воспринимаем посредством впечатлений, и из того,что наша собственная познавательная способность (только побуждаемаячувственными впечатлениями) дает от себя самой, причем это добавление мыотличаем от основного чувственного материала лишь тогда, когда продолжительноеупражнение обращает на него наше внимание и делает нас способными к обособлениюего.
Поэтомувозникает по крайней мере вопрос, который требует более тщательногоисследования и не может быть решен сразу, существует ли такое независимое отопыта и даже от всех чувственных впечатлений познание? Такие знания называютсяаприорными; их отличают от эмпирических знаний, которые имеют апостериорныйисточник, а именно — в опыте.
Однакотермин a priori еще недостаточно определен, чтобы надлежащим образом обозначитьвесь смысл поставленного вопроса. В самом деле, обычно относительно некоторыхзнаний, выведенных из эмпирических источников, говорят, что мы способны илипричастны к ним a priori потому, что мы выводим их не непосредственно из опыта,а из общего правила, которое, однако, само заимствовано нами из опыта. Так очеловеке, который подрыл фундамент своего дома, говорят: он мог a priori знать,что дом обвалится, иными словами, ему незачем было ждать опыта, то есть того,когда дом действительно обвалится. Однако знать об этом совершенно а priori онвсе же не мог, О том, что тела имеют тяжесть и потому падают, когда лишеныопоры, он все же должен был раньше узнать из опыта.
Поэтомув дальнейшем исследовании мы будем называть априорными знания, безусловно,независимые от всякого опыта, а не независимые от того или иного опыта. Импротивоположны эмпирические знания, или знания, возможные только a posteriori,то есть посредством опыта. В свою очередь, из априорных знаний чистыминазываются те знания, к которым совершенно не примешивается ничто эмпирическое.Так, например, положение всякое изменение имеет свою причину, есть положениеаприорно, но не чистое, так как понятие изменения может быть получено только изопыта.
II.Мы обладаем некоторыми априорными знаниями, и даже обыденный рассудок никогдане обходится без них
Речьидет о признаке, по которому мы можем с уверенностью отличить чистое знание отэмпирического. Хотя мы из опыта и узнаем, что объект обладает теми или инымисвойствами, но мы не узнаем при этом, что он не может быть иным. Поэтому,во-первых, если имеется положение, которое мыслится вместе с егонеобходимостью, то это априорное суждение; если к тому же это положениевыведено исключительно из таких, которые сами, в свою очередь, необходимы, тооно безусловно априорное положение. Во-вторых, опыт никогда не дает своимсуждениям истинной или строгой всеобщности, он сообщает им только условную исравнительную всеобщность (посредством индукции), так что это должно,собственно, означать следующее: насколько нам до сих пор известно, исключенийиз того или иного правила не встречается. Следовательно, если какое-нибудьсуждение мыслится как строго всеобщее, то есть так, что не допускаетсявозможности исключения, то оно не выведено из опыта, а есть безусловноаприорное суждение. Стало быть, эмпирическая всеобщность есть лишь произвольноеповышение значимости суждения стой степени, когда оно имеет силу длябольшинства случаев, на ту степень, когда оно имеет силу для всех случаев, как,например, в положении все тела имеют тяжесть. Наоборот, там, где строгаявсеобщность принадлежит суждению по существу, она указывает на особыйпознавательный источник суждения, а именно, на способность к априорному знанию.Итак, необходимость и строгая всеобщность суть верные признаки априорногознания и неразрывно связаны друг с другом. Однако, пользуясь этими признаками,подчас бывает легче обнаружить случайность суждения, чем эмпирическуюограниченность его, а иногда, наоборот, более ясной бывает неограниченнаявсеобщность, приписываемая нами суждению, чем необходимость его; поэтомуполезно применять отдельно друг от друга эти критерии, из которых каждыйбезошибочен сам по себе.
Нетрудно доказать, что человеческое знание действительно содержит такиенеобходимые и в строжайшем смысле всеобщие, стало быть, чистые априорныесуждения. Если угодно найти пример из области наук, то стоит лишь указать навсе положения математики;[…]
Всамом деле, откуда же сам опыт мог бы заимствовать свою достоверность, если бывсе правила, которым он следует, в свою очередь, также были эмпирическими,стало быть, случайными, вследствие чего их вряд ли можно было бы считатьпервыми основоположениями. Впрочем, здесь мы можем довольствоваться тем, чтоуказали как на факт на чистое применение нашей познавательной способностивместе с ее признаками. Однако не только в суждениях, но даже и в понятияхобнаруживается априорное происхождение некоторых из них. Отбрасывайтепостепенно от вашего эмпирического понятия тела все, что есть в немэмпирического: цвет, твердость или мягкость, вес, непроницаемость; тогда все жеостанется пространство, которое тело (теперь уже совершенно исчезнувшее)занимало и которое вы не можете отбросить. Точно так же если вы отбросите отвашего эмпирического понятия какого угодно телесного или нетелесного объектавсе свойства, известные вам из опыта, то все же вы не можете отнять у него тосвойство, благодаря которому вы мыслите его как субстанцию или как нечтоприсоединенное к субстанции (хотя это понятие обладает большей определенностью,чем понятие объекта вообще). Поэтому вы должны под давлением необходимости, скоторой вам навязывается это понятие, признать, что оно a priori пребывает внашей познавательной способности.
IIIДляфилософии необходима наука, определяющая возможность, принципы и объем всехаприорных знаний
Ещебольше, чем все предыдущее, говорит нам то обстоятельство, что некоторые знанияпокидают даже сферу всякого возможного опыта и с помощью понятий, для которых вопыт нигде не может быть дан соответствующий предмет, расширяют, как намкажется, объем наших суждений за рамки всякого опыта.
Именнок области этого рода знаний, которые выходят за пределы чувственновоспринимаемого мира, где опыт не может служить ни руководством, ни средствомпроверки, относятся исследования нашего разума, которые мы считаем по ихважности гораздо более предпочтительными и по их конечной цели гораздо болеевозвышенными, чем все, чему рассудок может научиться в области явлений. Мы приэтом скорее готовы пойти на что угодно, даже с риском заблудиться, чемотказаться от таких важных исследований из-за какого-то сомнения илипренебрежения и равнодушия к ним. Эти неизбежные проблемы самого чистого разумасуть Бог, свобода и бессмертие. А наука, конечная цель которой — с помощью всехсвоих средств добиться лишь решения этих проблем, называется метафизикой; ееметод вначале догматичен, то есть она уверенно берется за решение [этойпроблемы] без предварительной проверки способности или неспособности разума ктакому великому начинанию.
Кактолько мы покидаем почву опыта, кажется естественным не строить тотчас жездание с такими знаниями и на доверии к таким основоположениям, происхождениекоторых неизвестно, а заложить сначала прочный фундамент для него старательнымисследованием, а именно — предварительной постановкой вопроса о том, какимобразом рассудок может прийти ко всем этим априорным знаниям и какой объем,силу и значение они могут иметь. И в самом деле, нет ничего болееестественного, чем подразумевать под словом «естественно» все то, что должнопроисходить правильно и разумно; если же под этим понимают то, что обыкновеннопроисходит, то опять-таки нет ничего естественнее и понятнее, чем то, чтоподобное исследование долго не появлялось. В самом деле, некоторые из этихзнаний, например математические, с древних времен обладают достоверностью иэтим открывают возможность для развития других [знаний], хотя бы они и имелисовершенно иную природу. К тому же, находясь за пределами опыта, можно бытьуверенным в том, что не будешь опровергнут опытом. Побуждение к расширениюзнаний столь велико, что помехи в достижении успехов могут возникнуть только втом случае, когда мы наталкиваемся на явные противоречия. Но этих противоречийможно избежать, если только строить свои вымыслы осторожно, хотя от этого онине перестают быть вымыслами. Математика дает нам блестящий пример того, какдалеко мы можем продвинуться в априорном знании независимо от опыта. Правда,она занимается предметами и познаниями лишь настолько, насколько они могут бытьпоказаны в созерцании. Однако это обстоятельство легко упустить из виду, таккак указанное созерцание само может быть дано a priori и потому его трудноотличить от чистых понятий. Страсть к расширению знания, увлеченная такимдоказательством могущества разума, не признает никаких границ. Рассекая всвободном полете воздух и чувствуя его противодействие, легкий голубь мог бывообразить, что в безвоздушном пространстве ему было бы гораздо удобнее летать.
Точнотакже Платон покинул чувственно воспринимаемый мир, потому что этот мир ставитузкие рамки рассудку, и отважился пуститься за пределы его на крыльях идей впустое пространство чистого рассудка. Он не заметил, что своими усилиями он непролагал дороги, так как не встречал никакого сопротивления, которое служило быкак бы опорой для приложения его сил, дабы сдвинуть рассудок с места. Ч Нотакова уж обычно судьба человеческого разума, когда он пускается в спекуляцию:/ он торопится поскорее завершить свое здание и только потом начинаетисследовать, d хорошо ли было заложено основание для этого. Тогда он ищетвсякого рода оправдания, чтобы успокоить нас относительно его пригодности илидаже совсем отмахнуться от такой запоздалой и опасной проверки. Во время жесамой постройки здания от забот и подозрений нас освобождает следующееобстоятельство, подкупающее нас мнимой основательностью. Значительная, а можетбыть наибольшая, часть деятельности нашего разума состоит в расчленениипонятий, которые у нас уже имеются о предметах. Благодаря этому мы получаеммножество знаний, которые, правда, суть не что иное, как разъяснение илиистолкование того, что уже мыслилось (хотя и в смутном еще виде) в нашихпонятиях, но по крайней мере по форме ценятся наравне с новыми воззрениями,хотя по содержанию только объясняют, а не расширяют уже имеющиеся у наспонятия. Так как этим путем действительно получается априорное знание,развивающееся надежно и плодотворно, то разум незаметно для себя подсовываетпод видом такого знания утверждения совершенно иного рода, в которых он apriori присоединяет к данным понятиям совершенно чуждые им [понятия], при этомне знают, как он дошел до них, и даже не ставят такого вопроса. Поэтому язаймусь теперь прежде всего исследованием различия между этими двумя видамзнания.
IV.О различии между аналитическими и синтетическими суждениями.
Вовсех суждениях, в которых мыслится отношение субъекта предикату (я имею в видутолько утвердительные суждения, так как вслед за ними применить сказанное котрицательным суждениям нетрудно), это отношение может быть двояким. Илипредикат В принадлежит субъекту А как нечто содержащееся (в скрытом виде) в этомпонятии А, или же В целиком находится вне понятия А, хотя и связано с ним. Впервом случае я называю суждение аналитическим, а во втором — синтетическим.Следовательно, аналитические — это те (утвердительные) суждения, в которыхсвязь предиката с субъектом мыслится через тождество, а те суждения, в которыхэта связь мыслится без тождества, должны называться синтетическими. Первыеможно было бы назвать поясняющими, а вторые — расширяющими суждениями, так какпервые через свой предикат ничего не добавляют к понятию субъекта, а толькоделят его путем расчленения на подчиненные ему понятия, которые уже мыслились внем (хотя и смутно), между тем как синтетические суждения присоединяют кпонятию субъекта предикат, который вовсе не мыслился в нем и не мог бы бытьизвлечен из него никаким расчленением. Например, если я говорю «все телапротяженны», то это суждение аналитическое. В самом деле, мне незачем выходитьза пределы понятия, которое я сочетаю со словом «тело», чтобы признать, чтопротяжение связано с ним, мне нужно только расчленить это понятие, то естьосознать всегда мыслимое в нем многообразное, чтобы найти в нем этот предикат.Следовательно, это — аналитическое суждение. Если же я говорю все тела имеюттяжесть, то этот предикат есть нечто иное, чем то, что я мыслю в простомпонятии тела вообще. Следовательно, присоединение такого предиката даетсинтетическое суждение.
Всеэмпирические суждения, как таковые, синтетические. В самом деле, было бы нелепоосновывать аналитические суждения на опыте, так как, составляя эти суждения, явовсе не должен выходить за пределы своего понятия и, следовательно, ненуждаюсь в свидетельстве опыта. Суждение, что тела протяженны, устанавливаетсяa priori и не есть эмпирическое рассуждение. В самом деле, раньше, чем обратитьсяк опыту, я имею все условия для своего суждения уже в этом понятии, из которогомне остается лишь извлечь предикат по закону противоречия, и благодаря этому яв то же время могу сознавать необходимость этого суждения, которая не могла быбыть даже указана опытом. Напротив, хотя в понятие тела вообще я вовсе невключаю предикат тяжести, однако этим понятием обозначается некоторый предметопыта через какую-то часть опыта, которой я могу, следовательно, присоединитьдругие части того же самого опыта сверх тех, которые имеются в первом понятии.Я могу сначала познать аналитически понятие тела через признаки протяженности,непроницаемости, формы и пр., которые мыслятся в этом понятии. […]
Следовательно,возможность синтеза предиката тяжести с понятием тела основывается именно наопыте, так как оба эти понятия, хотя одно из них и не содержится в другом, темне менее принадлежат друг к другу, пусть лишь случайно, как части одногоцелого, а именно опыта, который сам есть синтетическое связывание созерцаний.[…]
Конечнаяцель всего нашего спекулятивного априорного знания зиждется именно на такихсинтетических, то есть расширяющих [знание], основоположениях, тогда каканалитические суждения, хотя они и в высшей степени важны и необходимы, но лишьдля того, чтобы приобрести отчетливость понятий, требующуюся для достоверного иширокого синтеза, а не для того, чтобы приобрести нечто действительно новое.
V.Общая задача чистого разума
Мы бынемало выиграли, если бы нам удалось подвести множество исследований подформулу одной-единственной задачи. Точно определив эту задачу, мы облегчили бытруд не только себе, но и каждому, кто пожелал бы удостовериться, достигли лимы своей цели или нет. Истинная же задача чистого разума заключается вследующем вопросе: как возможны априорные синтетические суждения?
Метафизикаоставалась до сих пор в шатком положении недостоверности и противоречивостиисключительно по той причине, что эта задача и, быть может, даже различие междуаналитическими и синтетическими суждениями прежде никому не приходили в голову.Прочность или шаткость метафизики зависит от решения этой задачи или отудовлетворительного доказательства того, что в действительности вообщеневозможно объяснить эту задачу. Давид Юм, из всех философов ближе всегоподошедший к этой задаче, но все же мысливший ее с недостаточнойопределенностью и всеобщностью и обративший внимание только на синтетическоеположение о связи действия со своей причиной (principium causalitatis), пришелк убеждению, что такое положение никак не может быть априорным; согласно егоумозаключениям, все, что мы называем метафизикой, сводится к простой иллюзии,ошибочно принимающей за усмотрение разума то, что в действительностизаимствовано только из опыта и благодаря привычке приобрело видимостьнеобходимости. К этому утверждению, разрушающему всякую чистую философию, онникогда не пришел бы, если бы задача, поставленная нами, стояла перед егоглазами во всей ее всеобщности, так как тогда он заметил бы, что, еслисогласиться с его доводом, невозможна и чистая математика, без сомнения,содержащая в себе априорные синтетические положения, а от такого утвержденияего здравый рассудок, конечно, удержал бы его.
Решениепоставленной выше задачи заключает в себе вместе с тем возможность чистогоприменения разума при создании и развитии всех наук, содержащих априорноетеоретическое знание о предметах, то есть ответ на вопросы:
Каквозможна чистая математика? Как возможно чистое естествознание?
Таккак эти науки действительно существуют, то естественно ставить вопрос, как они возможны:ведь их существование доказывает, что они должны быть возможны. Что же касаетсяметафизики, то всякий вправе усомниться в ее возможности, так как она до сихпор плохо развивалась, и ни одна из предложенных до сих пор систем, если речьидет об их основной цели, не заслуживает того, чтобы ее признали действительносуществующей.
Однакои этот вид знания надо рассматривать в известном смысле как данный; метафизикасуществует если не как наука, то во всяком случае как природная склонность[человека] (metaphysica naturalis). В самом деле, человеческий разум в силусобственной потребности, а вовсе не побуждаемый одной только суетностьювсезнайства, неудержимо доходит до таких вопросов, на которые не могут датьответ никакое опытное применение разума и заимствованные отсюда принципы;поэтому у всех людей, как только разум у них расширяется до спекуляции,действительно всегда была и будет какая-нибудь метафизика. А потому иотносительно нее следует поставить вопрос: как возможна метафизика в качествеприродной склонности, то есть как из природы общечеловеческого разума возникаютвопросы, которые чистый разум задает себе и на которые, побуждаемый собственнойпотребностью, он пытается, насколько может, дать ответ?
Нотак как во всех прежних попытках ответить на эти естественные вопросы, напримерна вопрос, имеет ли мир начало, или он существует вечно и т. п., всегда имелисьнеизбежные противоречия, то нельзя только ссылаться на природную склонность кметафизике, то есть на самое способность чистого разума, из которой, правда,всегда возникает какая-нибудь метафизика (какая бы она ни была), а следуетнайти возможность удостовериться в том, знаем ли мы ее предметы, то есть решитьвопрос о предметах, составляющих проблематику метафизики, или о том, способенили не способен разум судить об этих предметах, стало быть, о возможности илирасширить с достоверностью наш чистый разум, или поставить ему определенные итвердые границы. Этот последний вопрос, вытекающий из поставленной выше общейзадачи, можно с полным основанием выразить следующим образом: как возможнаметафизика как наука?
Такимобразом, критика разума необходимо приводит в конце концов к науке; наоборот,догматическое применение разума без критики приводит к ни на чем не основаннымутверждениям, которым можно противопоставить столь же ложные утверждения, сталобыть, приводит к скептицизму.
Этанаука не может иметь также огромного, устрашающего объема, так как оназанимается не объектами разума, многообразие которых бесконечно, а только самимразумом, задачами, возникающими исключительно из его недр и предлагаемыми емусобственной его природой, а не природой вещей, отличных от него; […]
Итак,мы можем и должны считать безуспешными все сделанные до сих пор попыткидогматически построить метафизику. Если некоторые из них заключают в себе нечтоаналитическое, а именно одно лишь расчленение понятий, a priori присущих нашемуразуму, то это вовсе еще не составляет цели, а представляет собой лишьподготовку к метафизике в собственном смысле слова, а именно — для априорногосинтетического расширения нашего познания; расчленение не годится для этого,так как оно лишь показывает то, что содержится в этих понятиях, но не то, какимобразом мы приходим a priori к таким понятиям, чтобы затем иметь возможностьопределить также их применимость к предметам всякого знания вообще. К тому жене требуется большой самоотверженности, чтобы отказаться от всех этихпритязаний, так как неоспоримые и неизбежные при догматическом методепротиворечия разума с самим собой давно уже лишили авторитета всюсуществовавшую до сих пор метафизику. Значительно большая стойкость будет нужнадля того, чтобы трудности в нас самих и противодействие извне невоспрепятствовали нам содействовать при помощи метода, противоположногосуществовавшим до сих пор, успешному и плодотворному росту необходимой длячеловеческого разума науки, всякий произрастающий ствол которой нетрудно,конечно, срубить, но корни которой уничтожить невозможно.
VI.Идея и деление особой науки, называемой критикой чистого разума.
Извсего сказанного вытекает идея особой науки, которую можно назвать критикойчистого разума. Разум есть способность, дающая нам принципы априорного знания.Поэтому чистым мы называем разум, содержащий принципы безусловно априорногознания. Органоном чистого разума должна быть совокупность тех принципов, наоснове которых можно приобрести и действительно осуществить все чистыеаприорные знания. Полное применение такого органона дало бы систему чистогоразума. Но так как эта система крайне желательна и еще не известно, возможно лии здесь вообще какое-нибудь расширение нашего знания и в каких случаях оновозможно, то мы можем назвать науку, лишь рассматривающую чистый разум, егоисточники и границы, пропедевтикой к системе чистого разума. Такая пропедевтикадолжна называться не учением, а только критикой чистого разума, и польза ее поотношению к спекуляции в самом деле может быть только негативной: она можетслужить не для расширения, а только для очищения нашего разума и освобожденияего от заблуждений, что уже представляет собой значительную выгоду. Я называютрансцендентальным всякое познание, занимающееся не столько предметами, скольковидами нашего познания предметов, поскольку это познание должно быть возможнымa priori. Система таких понятий называлась бы трансцендентальной философией.Однако и этого для начала было бы слишком много. Ведь такая наука должна былабы содержать в полном объеме как аналитическое, так и априорное синтетическоезнание, и потому, насколько это касается нашей цели, она обладала бы слишкомбольшим объемом, так как мы должны углубляться в своем анализе лишь настолько,насколько это совершенно необходимо, чтобы усмотреть во всей полноте принципыаприорного синтеза, единственно интересующие нас. Мы занимаемся здесь именноэтим исследованием, которое мы можем назвать собственно не учением, а толькотрансцендентальной критикой, так как оно имеет целью не расширение самихзнаний, а только исправление их и должно служить критерием достоинства илинегодности всех априорных знаний. Поэтому такая критика есть по возможностиподготовкой к органону или, если бы это не удалось, по крайней мере к канону,согласно которому, во всяком случае в будущем, могла бы быть представленааналитически и синтетически совершенная система философии чистого 'разума, всеравно, будет ли она состоять в расширении или только в ограничении егопознания. Что такая система возможна и даже будет иметь вовсе не столь большойобъем, так что можно надеяться вполне завершить ее, — на это можно рассчитыватьуже ввиду того, что не природа вещей, которая неисчерпаема, а именно рассудок,который судит о природе вещей, да и то лишь рассудок в отношении его априорныхзнаний, служит здесь предметом, данные (Vorrat) которого не могут остатьсяскрытыми от нас, так как нам не приходится искать их вовне себя, и, по всейвероятности, они не слишком велики, так что можно вполне воспринять их,рассмотреть их достоинство или негодность и дать правильную их оценку. Ещеменее следует ожидать здесь критики книг и систем чистого разума; здесь даетсятолько критика самой способности чистого разума. Только основываясь на этойкритике, можно получить надежный критерий для оценки философского содержаниястарых и новых сочинений по этому предмету; в противном случае некомпетентныйисторик и судья рассматривает ни на чем не основанные утверждения других,исходя из своих собственных, в такой же мере необоснованных утверждений.
Трансцендентальнаяфилософия есть идея науки, для которой критика чистого разума должна набросатьархитектонически, то есть основанный на принципах, полный план с ручательствомза полноту и надежность всех частей этого здания. Она представляет собойсистему всех принципов чистого разума. Сама эта критика еще не называетсятрансцендентальной философией исключительно потому, что она должна была бысодержать в себе также обстоятельный анализ всего априорного человеческогопознания, чтобы быть полной системой. Наша критика, правда, должна также датьполное перечисление всех основных понятий, составляющих указанное чистоезнание, однако она совершенно правильно воздерживается от обстоятельногоанализа самих этих понятий, а также от полного перечня производных из нихпонятий отчасти потому, что такое расчленение не было бы целесообразным,поскольку оно не связано с затруднениями, встречающимися в синтезе, радикоторого предпринята вся эта критика, а отчасти потому, что попытка взять насебя ответственность за полноту такого анализа и выводов нарушила бы единствоплана, между тем как этого вовсе не требует поставленная цель. Этой полнотыанализа и выводов из априорных понятий, которые мы изложим в настоящемсочинении, нетрудно будет достигнуть, если только сначала будут установлены этипонятия как разработанные принципы синтеза и если в отношении этой основнойцели ничего не будет упущено.
Такимобразом, к критике чистого разума относится все, из чего состоиттрансцендентальная философия: она есть полная идея трансцендентальнойфилософии, но еще не сама эта наука, потому что в анализ она углубляется лишьнастолько, насколько это необходимо для полной оценки априорного синтетическогознания.
Устанавливаяподразделения этой науки, надо в особенности иметь в виду, чтобы в нее невходили понятия, заключающие в себе что-то эмпирическое, то есть чтобыаприорное знание было совершенно чистым. Поэтому, хотя высшие основоположенияморальности и основные понятия ее суть априорные знания, тем не менее они невходят в трансцендентальную философию, так как они не полагают, правда, воснову своих предписаний понятия удовольствия и неудовольствия, влечения исклонностей и т.п., которые все имеют эмпирическое происхождение, но все же,исследуя понятие долга, необходимо принимать их в расчет как препятствия,которые должны быть преодолены, или как приманки, которые не должны бытьпобудительными мотивами. Таким образом, трансцендентальная философия есть наукаодного лишь чистого спекулятивного разума, так как все практическое, посколькуоно содержит мотивы, связано с чувствами, которые принадлежат к эмпирическимисточникам познания.
Еслиустанавливать подразделения этой науки с общей точки зрения системы вообще, тоизлагаемая нами здесь наука должна содержать, во-первых, учение о началах и,во-вторых, учение о методе чистого разума. Каждая из этих главных частей должнаиметь свои подразделы, основания которых здесь еще не могут быть изложены. Длявведения или предисловия кажется необходимым указать лишь на то, что существуютдва основных ствола человеческого познания, вырастающие, быть может, из одногообщего, но неизвестного нам корня, а именно чувственность и рассудок: посредствомчувственности предметы нам даются, рассудком же они мыслятся.
[…]
Друкуєтьсяза: Кант И. Сочинения. В 6 т. – М.: Мысль, 1963-1966.
ГЕОРГВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ ГЕГЕЛЬ (1770 — 1831)
Вченняпро тотожність суб’єкта й об’єкта лежить в основі філософської системи Г.В.Ф.Гегеля. Великий філософ народився в сім’ї штутгартського секретаряказначейства, ріс у звичайному скромному середовищі (і в матеріальному, і вдуховному відношеннях). Одержав богословську освіту, закінчивши теологічневідділення Тюбінгенського університету, захистив магістерську дисертацію зцерковної історії Вюртемберга, але від духовної кар’єри відмовився. У гімназіїта університеті Гегель був на гарному рахунку у педагогів і керівництва,відрізнявся слухняністю, і йому навіть доручали застерігати товаришів відпоганих вчинків. Щоправда, ні в дитинстві, ні в юності ніхто не міг запідозритив ньому не тільки генія, а взагалі людину видатну. В університетськійхарактеристиці вказувалося, що Гегель – молода людина з хорошими манерами,здоровими судженнями, але не відрізняється красномовністю і в філософії ніяксебе не проявив.
Протебіографія Гегеля – процес визрівання великого мислителя. Він нагромаджує знання– цитата до цитати, виписка до виписки, поки що без власних коментарів. Багатоздобуває від дружби з уже відомим філософом Шеллінгомі поетомГельдерліном. Шеллінг, молодший заГегеля на п’ять років, у 23 роки вжепрофесор, автор книг, творець власного вчення. А Гегельпісля закінченняуніверситету довгі роки тягне лямку домашнього вчителя, а після невдалогодебюту в Йєнському університеті – ярмо газетного працівника, директора шкільноїгімназії. Йому було під п’ятдесят, коли він здобув визнання своїх заслуг уфілософії і посів відповідну посаду професора в берлінському університеті.
ЯкщоГете шукає сенс життя, то Гегель – сутності мислення.Відданийфілософії, він не ігнорує інших сфер наукової діяльності, які дають змогу дляфілософського узагальнення: посилено проводить досліди з природознавства, самставить ряд експериментів з магнетизму та оптики, студіює математику,оволодіває вищим аналізом, диференціальним численням, фізикою, хімією,природничою історією, не кажучи вже про комплекс гуманітарних наук. Саме такеенциклопедичне охоплення духовної культури і зробило його великим філософом.При цьому мислитель цінує та всіляко оберігає свій душевний спокій,цінує добрі стосунки з урядом, на службі у якого знаходиться, усвідомлюючи, що«хто дивиться на світ із розумом, на того і світ дивиться з розумом».
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1.Які форми історіографії виділяє Г.В.Ф. Гегель?
2 Яку роль відіграє розум у всесвітньо-історичному процесі?
3 Що мислить Г.В.Ф. Гегель під субстанцією?
4 Чому розум є для самого себе предметом?
5 Виявленням чого є всесвітня історія?
6 Яка існують дві точки зору, що стверджують панування розуму уприроді та історії?
7 Чому Сократ вважав ідеї Анаксагора незадовільними?
8 Якою є думка Г.В.Ф. Гегеля стосовно можливості богопізнання?
9 Які характеристики матерії та духу?
А) Щоє субстанцією матерії?
Б) Щоє субстанцією духу?
10.Яку роль відіграє знання та самоусвідомлення (рос. само-со-знание) увиявленні духу у світовій історії?
11. Який критерій пропонує Г.В.Ф. Гегель для поділу всесвітньоїісторії?
12. Що виступає засобом для здійснення всесвітньої історії?
13. У чому поєднуються індивідуальний інтерес та всезагальна ідеясамоздійснення духу?
14. Які необхідні передумови могутності та процвітання держави?
15. Хто є всесвітньо-історичними особистостями?
16. Що Г.Ф.Г. Гегель називає “хитрістю розуму”?
17. Чому людина не може виступати виключно засобом для здійсненнявсесвітньої історії?
18. Завдяки чому людина є метою в самій собі?
19. Що і чому є здійсненням божественної ідеї як вона виражена наземлі?
20. Що є метою та керівним принципом розвитку історії?
21. Які три етапи є основними принципами всезагального розвитку?
22. Як і з якою метою для пізнання історії ми повинні пізнавативизначеність духу – конкретний дух народу?
23. Що є вищим досягненням духу народу?ФИЛОСОФИЯ ИСТОРИИ
ВВЕДЕНИЕ
Темойэтих лекций является философская всемирная история, т. е. не общие
размышленияо всемирной истории, которые мы вывели бы из нее и желали бы
пояснить,приводя примеры, взятые из ее содержания, а сама всемирная
история.Для выяснения того, что такое философская всемирная история, я считаю
необходимымпрежде всего рассмотреть другие формы историографии. Вообще
существуюттри вида историографии:
а) первоначальнаяистория;
b)рефлективная история;
с) философскаяистория.
с)…философияистории означает не что иное, как мыслящее рассмотрение ее. Но мы никак неможем обойтись без мышления; благодаря мышлению мы отличаемся от животного и вощущении, в знании и в познании, в стремлениях и в воле, поскольку они являютсячеловеческими, содержится мышление. Но здесь ссылка на мышление может показатьсянедостаточной, так как в истории мышление подчинено данному и сущему, основанона нем и руководится им, философии же, наоборот, приписываются самостоятельныемысли, которые умозрение порождает из самого себя, не принимая в расчет того,что есть. Если бы философия подходила к истории с такими мыслями, то онарассматривала бы ее как материал, не оставляла бы ее в том виде, как она есть,но располагала бы ее соответственно мысли, а следовательно, как говорят,конструировала бы ее а рriori. Но история должна лишь охватывать то, что есть ибыло, события и деяния, и она тем ближе к истине, чем более она придерживаетсяданного; поскольку задача философии как будто противоречит этому стремлению,здесь следует выяснить это противоречие и опровергнуть вытекающее отсюдаобвинение против умозрения.[…]
Ноединственною мыслью, которую привносит с собой философия, является та простаямысль разума, что разум господствует в мире, так что, следовательно, ивсемирно-исторический процесс совершался разумно. Это убеждение и пониманиеявляются предпосылкой по отношению к истории как к таковой вообще; в самойфилософии это не является предпосылкой. Путем умозрительного познания вней доказывается, что разум … является как субстанцией, так и бесконечноюмощью; он является для самого себя бесконечным содержанием всей природной идуховной жизни, равно как и бесконечной формой,– проявлением этого еесодержания. Разум есть субстанция, а именно – то, благодаря чему и в чем всядействительность имеет свое бытие; разум есть бесконечная мощь, потому чторазум не настолько бессилен, чтобы ограничиваться идеалом, долженствованием исуществовать как нечто особенное, лишь вне действительности, неведомо где, вголовах некоторых людей. Разум … является для самого себя тем предметом, на обработкукоторого направлена его деятельность, потому что он не нуждается, подобноконечной деятельности, в условиях внешнего материала данных средств, из которыхон извлекал бы содержание и объекты для своей деятельности; он берет все это изсамого себя и сам является для себя тем материалом, который он перерабатывает;подобно тому как он является для себя лишь своей собственной предпосылкой иабсолютной конечной целью, так и сам он является и осуществлением этойабсолютной конечной цели, и ее воплощением, благодаря которому совершается еепереход из внутреннего мира в явление не только мира природы, но и духовногомира, а именно: во всемирной истории.
Итак,лишь из рассмотрения самой всемирной истории должно выясниться, что ее ход былразумен, что она являлась разумным, необходимым обнаружением мирового духа, –того духа, природа которого, правда, всегда одна и та же, но который проявляетэту свою единую природу в мировом наличном бытии.[…]
…кторазумно смотрит на мир, на того и мир смотрит разумно; то и другое взаимнообусловливают друг друга.[…]
Янапомню лишь о двух формах и точках зрения, имеющих отношение к общемуубеждению в том, что разум господствовал и господствует в мире, а также и вовсемирной истории. Во-первых, я напомню о том историческом факте, что грекАнаксагор впервые сказал, что ум вообще или Разум, правит миром, но не ум каксамосознательный разум, не дух как таковой,— мы должны тщательно различать то идругое. Движение солнечной системы происходит по неизменным законам: эти законысуть ее разум, но ни солнце, ни планеты, которые вращаются вокруг него по этимзаконам, не сознают их. Таким образом, мысль, что в природе есть разум, что вней неизменно господствуют общие законы, не поражает нас, мы привыкли к этому ине придаем этому особого значения; поэтому я и упомянул о вышеприведенномисторическом факте, чтобы обратить внимание на следующее: то, что нам можетказаться тривиальным, не всегда, как свидетельствует история, существовало вмире; напротив того, такая мысль составляет эпоху в истории человеческого духа.Аристотель говорит об Анаксагоре как о философе, впервые провозгласившем этумысль, что он явился как бы единственным трезвым среди пьяных. Сократ воспринялэту мысль Анаксагора, и она прежде всего стала господствующей в философии заисключением философии Эпикура, который приписывал все события случаю. …
…Сократпризнает неудовлетворительным не самый принцип Анаксагора, а то, что этотпринцип недостаточно применялся к конкретной природе, что она не понималась ине объяснялась на основании этого принципа, что вообще этот принцип оставалсяотвлеченным, что природа не рассматривалась как развитие этого принципа, какорганизация, проистекающая из разума.[…]
Далее,выражение той мысли, что разум господствует в мире, находится в связи с ее дальнейшимприменением, которое нам хорошо известно, а именно в форме той религиознойистины, что мир не представлен случаю и внешним случайным причинам, ноуправляется провидением. …
Нообъяснить историю значит обнаружить страсти людей, их гений, их действующиесилы… Во всемирной истории мы имеем дело с такими индивидуумами, которыеявляются народами, с такими целыми, которые являются государствами;следовательно, мы не можем ограничиться вышеупомянутой, так сказать, мелочнойверой в провидение и лишь отвлеченной, неопределенной верой, которая хочетдойти лишь до того общего принципа, что есть провидение, а не до болееопределенных его действий. Напротив того, мы должны серьезно занятьсявыяснением путей провидения, применяемых им средств и его проявлениями вистории, и мы должны относить их к вышеупомянутому общему принципу. …В полномпротиворечии с тем, что в священном писании предписывается, как высший долг, нетолько любить бога, но и познавать его, теперь преобладает отрицание того, чтоговорится в том же Писании, а именно что дух вводит в истину, что он познаетвсе предметы и даже проникает в глубины божества. Утверждение, что божественнаясущность находится по ту сторону нашего познания и человеческих дел, удобно втом отношении, что благодаря этому предположению можно довольствоваться своимисобственными представлениями. ….Вопрос о том, каково определение разума самогопо себе, совпадает, поскольку разум рассматривается по отношению к миру, свопросом о том, какова конечная цель мира[…]
…мыдолжны указать здесь:
а)каковы абстрактные определения природы духа;
b)какими средствами пользуется дух, для того чтобы реализовать свою идею;
с)наконец рассмотреть ту форму, которая является полной реализацией духа вналичном бытии — государство.
а)Природу духа можно выяснить путем его сопоставления с его полнойпротивоположностью. Как субстанцией материи является тяжесть, так, мы должнысказать, субстанцией, сущностью духа, является свобода. Всякому непосредственнопредставляется вероятным, что духу в числе других свойств присуща и свобода; нофилософия учит нас, что все свойства духа существуют лишь благодаря свободе,что все они являются лишь средствами для свободы, все только ее ищут ипорождают; умозрительная философия признает, что свобода является единственноистинным духом. Материя тяжела, поскольку она тяготеет к центру; она посуществу дела состоит из составных элементов, она находится вне себя, она ищетсвоего единства и, следовательно, старается сама преодолеть себя; она ищетсвоей противоположности; если бы она достигла этого, то она уже не была быматерией, но уничтожилась бы; она стремится к идеальности, потому что вединстве она идеальна. Напротив того, именно духу свойственно иметь центр всебе, его единство не вне его, он нашел его в себе, он в себе и у себя.Субстанция материи находится вне ее, дух есть у себя бытие. Именно это естьсвобода, потому что, если я являюсь зависимым, то я отношу себя к чему-тодругому, чем я не являюсь; я не могу быть без чего-то внешнего; я свободентогда, когда я есть у самого себя. Это у себя бытие духа есть самосознание,сознание самого себя. В сознании следует различать две стороны: во-первых, чтоя знаю, и, во-вторых, что я знаю. В самосознании обе эти стороны совпадают,потому что дух знает самого себя: он является рассмотрением своей собственнойприроды и в то же время он является деятельностью, состоящею в том, что онвозвращается к самому себе и таким образом сам себя производит, делает себятем, что он есть в себе. После этого отвлеченного определения можно сказать овсемирной истории, что она является обнаружением духа в том виде, как онвырабатывает себе знание о том, что он есть в себе, и подобно тому как зародышсодержит в себе всю природу дерева, вкус,
формуплода, так и проявления духа виртуально содержат висторию, народы не знают, чтодух или человек как таковой в себе свободен; так как они не знают этого, то онине свободны; они знают только, что один свободен, но именно поэтому такаясвобода оказывается лишь произволом, дикостью, тупостью страсти, обуздываниемстрасти, или же нежностью, которая сама оказывается лишь случайностью природыили произволом. Следовательно, этот один оказывается лишь деспотом, а несвободным человеком. Лишь у греков появилось сознание свободы, и поэтому онибыли свободны, но они, как и римляне, знали только, что некоторые свободны, ане человек как таковой; этого не знали даже Платон и Аристотель. Поэтому угреков не только были рабы, с которыми были связаны их жизнь и существование ихпрекрасной свободы, но и сама эта свобода отчасти являлась лишь случайным,недолговечным и ограниченным цветком, отчасти она вместе с тем была тяжкимпорабощением человеческого, гуманного начала. Лишь германские народы дошли вхристианстве до сознания, что человек как таковой свободен, что свобода духасоставляет самое основное свойство его природы; это сознание сперва появилось врелигии, в сокровеннейшей сфере духа, но проведение этого принципа в мирскихделах являлось дальнейшей задачей, разрешение и выполнение которой потребовалитяжелой продолжительной культурной работы[…]
Изтого, что было сказано в общей форме о различии знания о свободе, а именно, чтовосточные народы знали только, что один свободен, а греческий и римский мирзнал, что некоторые свободны, мы же знаем, что свободны все люди в себе, т. е.человек свободен как человек,— вытекает как деление всемирной истории, так ито, каким образом мы будем рассматривать ее. …Теперь можно, следовательно,непосредственно поставить вопрос: какими средствами пользуется она [свобода]для своего осуществления?
b)Постановка этого вопроса о средствах, благодаря которым свобода осуществляетсебя в мире, приводит нас к самому историческому явлению. Если свобода кактаковая прежде всего есть внутреннее понятие, то средства, наоборот,оказываются чем-то внешним, тем, что является, что непосредственно бросается вглаза и обнаруживается в истории. …
Когдамы смотрим на историю, как на такую бойню, на которой приносятся в жертвусчастье народов, государственная мудрость и индивидуальные добродетели, то предмыслью необходимо возникает вопрос: для кого, для какой конечной цели былипринесены эти чудовищнейшие жертвы?
Первыймомент,— на который мы обращаем внимание, о котором мы уже часто упоминали икоторый приходится как можно чаще подчеркивать, когда речь идет о сути дела,—заключается в том, что то, что мы назвали принципом, конечною целью,определением или природой и понятием духа, является лишь чем-то всеобщим,отвлеченным. …Итак, мы утверждаем, что вообще ничто не осуществлялось безинтереса тех, которые участвовали своей деятельностью, и так как мы называеминтерес страстью, поскольку индивидуальность, отодвигая на задний план вседругие интересы и цели, которые также имеются и могут быть у этойиндивидуальности, целиком отдается предмету, сосредоточивает на этой цели всесвои силы и потребности,— то мы должны вообще сказать, что ничто великое в мирене совершалось без страсти. В наш предмет входят два момента: во-первых, идея;во-вторых, человеческие страсти; первый момент составляет основу, второй являетсяутком великого ковра развернутой перед нами всемирной истории. Конкретнымцентральным пунктом и соединением обоих моментов является нравственная свободав государстве.[…]
Страстьесть прежде всего субъективная, следовательно, формальная сторона энергии, волии деятельности, причем содержание или цель еще остаются неопределенными; так жеобстоит дело и по отношению к личной убежденности, к личному разумению и кличной совести. Всегда дело сводится к тому, каково содержание моего убеждения,какова цель моей страсти, истинны ли та или другая по своей природе. Но и,наоборот, если эта цель такова, то с этим связано то, что она осуществляется истановится действительной. Из этого разъяснения относительно второгосущественного момента исторической действительности цели вообще вытекает, что сэтой стороны государство, если мы мимоходом коснемся его, оказываетсяблагоустроенным и само в себе сильным, если частный интерес граждан соединяетсяс его общею целью, если один находит свое удовлетворение и осуществление в другом,—и этот принцип сам по себе в высшей степени важен.[…]
Неизмеримаямасса желаний, интересов и деятельностей является орудием и средством мировогодуха, для того чтобы достигнуть его цели, сделать ее сознательной и осуществитьее; и эта цель состоит лишь в том, чтобы найти себя, прийти к себе и созерцатьсебя как действительность. Но то положение, что живые индивидуумы и народы, ищаи добиваясь своего, в то же время оказываются средствами и орудиями чего-тоболее высокого и далекого, о чем они ничего не знают и что они бессознательноисполняют, могло представляться и представлялось сомнительным, много разоспаривалось и вызывало насмешки и пренебрежение как пустая фантазия ифилософия.[…]
…Всеобщееявляется моментом творческой идеи, моментом стремящейся к себе самой ивызывающей движение истины. Историческими людьми, всемирно-историческимиличностями являются те, в целях которых содержится такое всеобщее….
Таковывеликие люди в истории, личные частные цели которых содержат в себе тотсубстанциальный элемент, который составляет волю мирового духа. Их следуетназывать героями, поскольку они черпали свои цели и свое призвание не просто изспокойного, упорядоченного, священного существующего системою хода вещей, а изисточника, содержание которого было скрыто и не доразвилось до наличного бытия,из внутреннего духа, который еще находится под землей и стучится во внешниймир, как в скорлупу, разбивая ее, так как этот дух является иным ядром, а неядром, заключенным в этой оболочке.
Известнапоговорка, что для камердинера не существует героя; я добавил,— а Гете повторилэто через десять лет,— но не потому, что последний не герой, а потому чтопервый — камердинер. Камердинер снимает с героя сапоги, укладывает его впостель, знает, что он любит пить шампанское и т. д. Плохо приходится висториографии историческим личностям, обслуживаемым такими психологическимикамердинерами; они низводятся этими их камердинерами до такого же.нравственного уровня, на котором стоят подобные тонкие знатоки людей, или,скорее, несколькими ступеньками пониже этого уровня.[…]
Итак,частный интерес страсти неразрывно связан с обнаружением всеобщего, потому чтовсеобщее является результатом частных и определенных интересов и их отрицания.Частные интересы вступают в борьбу между собой, и некоторые из них оказываютсясовершенно несостоятельными. Не всеобщая идея противополагается чему-либо иборется с чем-либо; не она подвергается опасности; она остается недосягаемою иневредимою на заднем плане. Можно назвать хитростью разума то, что он заставляетдействовать для себя страсти, причем то, что осуществляется при их посредстве,терпит ущерб и вред. Ибо речь идет о явлении, часть которого ничтожна, а частьположительна. Частное в большинстве случаев слишком мелко по сравнению совсеобщим: индивидуумы приносятся в жертву и обрекаются на гибель.[…]
Хотямы и примиряемся с тем, что индивидуальности, их цели и их удовлетворениеприносятся в жертву, что их счастье вообще предоставляется случайности, кцарству которой оно относится, и индивидуумы вообще подводятся под категориюсредств, однако в них есть такая сторона, которую мы не решаемся рассматриватьтолько с этой точки зрения даже и по отношению к высшему началу, потому что онаесть нечто безусловно независимое, само по себе вечное, в них. Это моральность,нравственность, религиозность. Уже когда говорилось вообще об осуществленииразумной цели индивидуумами, было указано на их субъективную сторону, на ихинтерес, интерес их потребностей и стремлений, на их мнения и их понимание какна такую сторону, которая хотя и формальна, но сама имеет бесконечное право наобязательное удовлетворение. Когда мы говорим о каком-нибудь средстве, мыпрежде всего представляем себе его как нечто, являющееся лишь чем-то внешним поотношению к цели, совершенно не причастное ей. Однако на самом деле ужеестественные вещи вообще, даже обыкновеннейшие безжизненные предметы должныбыть таковы, чтобы они соответствовали цели, должны иметь нечто общее с нею. Ввышеуказанном чисто внешнем смысле люди всего менее относятся к цели разума каксредства; они, пользуясь представляющимися при этом удобными случаями, нетолько добиваются одновременно с осуществлением этой цели и осуществления своихчастных целей, по своему содержанию отличных от цели разума, но они причастны исамой вышеупомянутой разумной цели и именно поэтому они являются самоцелями,—самоцелями не только формально, как живые существа вообще, индивидуальная жизнькоторых сама является по своему содержанию чем-то уже подчиненным человеческойжизни и может быть по праву использована как средство,— но люди являютсясамоцелями и по содержанию цели. Под это определение подходит именно то,изъятие чего из категории средства мы требуем, а именно — моральность,нравственность, религиозность. Дело в том, что человек является целью в себесамом лишь благодаря тому божественному началу, которое имеется в нем и котороесперва было названо разумом, а поскольку оно проявляется в деятельности и самосебя определяет, — свободой. И мы утверждаем, не имея возможности подробнееразвить здесь эту мысль, что религиозность, нравственность и т. д. вытекаютименно из этого источника и развиваются на этой почве и тем самым возвышаютсянад внешней необходимостью и случайностью. Но здесь следует заметить, что,поскольку индивидуумам предоставляется свобода, они являются виновными внравственной и религиозной испорченности и в упадке нравственности ирелигии.[…]
с).каков тот материал, в котором осуществляется разумная конечная цель? Этимматериалом прежде всего оказывается опять-таки сам субъект, потребностичеловека, субъективность вообще. …Но субъективной воле присуща исубстанциальная жизнь, действительность, в которой она движется в существенном,причем само существенное и оказывается целью ее наличного бытия. Этосущественное само есть соединение субъективной и разумной воли: оно естьнравственное целое — государство, представляющее собою ту действительность, вкоторой индивидуум обладает своей свободой и пользуется ею, причем онаоказывается знанием всеобщего, верою в него и желанием его. … Ведь оно естьединство всеобщего, существенного и субъективного хотения, а это и естьнравственность. Индивидуум, живущий в этом единстве, живет нравственною жизнью…
Государствоесть божественная идея как она существует на земле. Таким образом, оно есть точнееопределяемый предмет всемирной истории, в котором свобода получает своюобъективность и существует, наслаждаясь этой объективностью. Ведь закон естьобъективность духа и воли в своей истинности; и лишь такая воля, котораяповинуется закону, свободна, потому что она повинуется самой себе и оказываетсяу самой себя и свободной. Так как государство, отечество, означает общностьналичного бытия, так как субъективная воля человека подчиняется законам, топротивоположность свободы и необходимости исчезает. Разумное необходимо каксубстанциальное, и мы свободны, когда мы признаем его как закон и следуем емукак субстанции нашего собственного существа; тогда объективная и субъективнаяволи примиряются и образуют единое невозмутимое целое.[…]
Далееследует обратить внимание еще и на другое обстоятельство, а именно на то, чтоопределенный дух народа сам является лишь отдельным индивидуумом в ходевсемирной истории. Ведь всемирная история есть выражение божественного,абсолютного процесса духа в его высших образах, она есть выражение того рядаступеней, благодаря которому он осуществляет свою истину, доходит досамосознания. Эти ступени находят свое выражение во всемирно-историческихдухах, в определенности их нравственной жизни, их конституции, их искусства,религии и науки. Реализация этих ступеней является бесконечным стремлениеммирового духа, его непреодолимым влечением, потому что как в этом расчленении,так и в его осуществлении выражается его понятие. Всемирная история толькопоказывает, как в духе постепенно пробуждаются самосознание и стремление кистине; в нем появляются проблески сознания, ему выясняются главные пункты,наконец он становится вполне сознательным. […]
Развитиеявляется не просто спокойным процессом, совершающимся без борьбы, подобноразвитию органической жизни, а тяжелой недобровольной работой, направленнойпротив самого себя; далее, оно является не чисто формальным процессом развитиявообще, а осуществлением цели, имеющей определенное содержание. Мы с самогоначала выяснили эту цель, ею является дух, а именно по своему существу, попонятию свободы. Он является основным предметом, а следовательно, и руководящимпринципом развития, тем началом, благодаря которому последнее получает смысл изначение; так и наоборот, происходившее вытекало лишь из этого предмета и имеетсмысл лишь по отношению к нему и лишь в нем имеет свое содержание.[…]
Итак,всемирная история представляет собой ход развития принципа, содержание которогоесть сознание свободы. …следует только упомянуть, что первою ступенью являетсявышеуказанное погружение духа в естественность; вторая ступень — это выход изэтого состояния и сознание своей свободы. Но это первый отрыв (отестественности) не полон и частичен, так как он исходит от непосредственнойестественности, следовательно, относится к ней и еще не отрешился от нее какмомента. Третьей ступенью является возвышение от этой частной свободы до еечистой всеобщности, до самосознания и сознания собственного достоинства самойсущности духовности. Эти ступени являются основными принципами всеобщегопроцесса[...]
Достоинствуфилософского рассмотрения соответствует только такая точка зрения, согласнокоторой история начинается лишь с того времени, когда в мире начинаетосуществляться разумность, а не с того времени, когда она является еще тольковозможностью в себе,— с того времени, когда существует такое состояние, прикотором она проявляется в сознании, воле и действии.[…]
Всемирнаяистория, как было определено раньше, излагает развитие сознания духа о егосвободе и о производимой этим сознанием реализации. Развитие выражается в том,что оно является рядом ступеней, рядом дальнейших определений свободы,вытекающих из понятия предмета. Здесь мы должны лишь признать, что ступень, какотличающаяся от другой, имеет принцип. Таким принципом в истории естьопределенность духа — особый дух народа.
… Мыдолжны определенно познавать конкретный дух народа, и так как он есть дух, онможет быть понимаем только духовно, мыслью. Только конкретный дух проявляетсяво всех делах и стремлениях народа, он осуществляет себя, приобщается к самомусебе и доходит до понимания себя, потому что он имеет дело лишь с тем, что онсам из себя производит. Но высшее достижение для духа заключается в том, чтобызнать себя, дойти не только до самосозерцания, но и до мысли о самом себе. Ондолжен совершить и он совершит это; но это совершение оказывается в то же времяего гибелью и выступлением другого духа, другого всемирно-исторического народа,наступлением другой эпохи всемирной истории. Этот переход и эта связь приводятнас к связи целого, к понятию всемирной истории как таковой, и теперь мы должныподробнее рассмотреть это понятие, дать представление о нем. ….всемирнаяистория есть вообще проявление духа во времени, подобно тому как идея, какприрода, проявляется в пространстве.
Друкуєтьсяза: Антология мировой философской мысли. В 4 т. – М: Мисль,1969. – Т4
КАРЛГЕНРІХ МАРКС (1818 – 1883)
Завершуєперіод німецької класичної філософії і одночасно започатковує новефілософсько-політичне вчення (марксизм)Карл Генріх Маркс. Проналежність свого філософського вчення до німецької класики вказував як сам Маркс,так і його однодумець і друг Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.),визначаючи діалектику Гегелята матеріалізм Фейєрбахаякбезпосередні теоретичні джерела їх вчення. Зв’язок філософії марксизму знімецькою класичною традицією є особливо наочним при розгляді творчої біографіїК.Маркса.
Народивсявін у сім’ї адвоката в м. Трієрі, де закінчив у 1835 р. гімназію. В цьому жроці поступає на юридичний факультет Боннського університету, а з 1836 р. по1841 р. вчиться в Берлінському університеті. В 1837 р. зближується з «лівими»гегельянцями, які намагаються робити з філософії Гегеляреволюційнівисновки. Багато часу приділяє вивченню історії філософії. В 1841 р. захищаєдисертацію з античності й одержує диплом доктора філософії. Вплив матеріалізмуЛ.Фейєрбахаповертає К. Марксана позиції революційногодемократизму. В 1844 р. виступає з ідеєю світової гармонії, яку називаєкомунізмом. З цього часу і до кінця життя (як і його соратник Ф.Енгельс)Маркс присвячує себе теоретичній практичній роботі по втіленню своїх ідей ужиття.
КарлМаркс був висланий з Німеччини 16 травня 1849 Він відправився зі своєю сім'єюспочатку до Парижа, але був висланий і звідти після демонстрації 13 червня 1849і виїхав до Лондона, де і жив до самої смерті.
Умовиемігрантського життя були вкрай важкі. Убогість душила Маркса і його сім'ю; безпостійної фінансової підтримки Енгельса та випадкового заробітку від написаннястатей до газет, Маркс не тільки не зміг би закінчити «Капітал», але й неминучезагинув би під гнітом злиднів. В цей час були створені його головні економічнітвори.
В1864 р. Маркс організував «Міжнародну рітничу асоціацію» (InternationalWorkingmen’s Association, пізніше перейменована Перший Інтернаціонал). Спочаткуорганізація складалася з анархістів, британських трейдюніоністов, французькихсоціалістів та італійських республіканців. Пізніше розбіжності між Марксом талідером анархістів М. Бакуніним призвели до розриву з анархістами, які буливигнані з організації. В 1876 році Перший Інтернаціонал був ліквідований.
Філософськата політична діяльність К.Маркса мала колосальний вплив на суспільну свідомістьу ХІХ – ХХ ст..
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1. У чому, на думку Маркса, кореняться правові відносини та формидержави?
2. Що складає економічну структуру суспільства?
3. Визначить «реальний базис» на якому ґрунтується суспільнасвідомість?
4. Прокоментуйте наукове висловлювання К.Маркса: «Не свідомість людейвизначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість»
5. Коли наступає епоха соціальної революції? Чи згодні ви з Марксом уцьому питанні?
6. Чому необхідно відрізняти матеріальні (трансформації в економічнихумовах виробництва) від їх ідеологічних форм?
7. Коли відбувається занепад економічної формації?
8. Як Ви думаєте, чому К.Маркс вважає, що людство завжди ставитьперед собою тільки такі завдання, які воно може виконати?
9. Які епохи економічної суспільної формації виділяє К.Маркс?
10. Чому буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичноюформою суспільного процесу у виробництві?
11. Якою суспільною формацією завершується передісторія людськогосуспільства?
ККРИТИКЕ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЭКОНОМИИ
[ПРЕДИСЛОВИЕ]
Ярассматриваю систему буржуазной экономики в следующем порядке: капитал,земельная собственность, наемный труд, государство, внешняя торговля, мировойрынок. Под первыми тремя рубриками я исследую экономические условия жизнитрех больших классов, на которые распадается современное буржуазное общество;взаимная связь трех других рубрик очевидна. Первый отдел первой книги,трактующей о капитале, состоит из следующих глав: 1) товар, 2) деньги, илипростое обращение, 3) капитал вообще. Первые две главы составляют содержаниенастоящего выпуска. Весь материал лежит предо мной в форме монографий, которыебыли написаны с большими перерывами в различные периоды не для печати, а дляуяснения вопросов самому себе; последовательной обработка этих монографий поуказанному плану будет зависеть от внешних обстоятельств.
Общеевведение, которое я было набросал, я опускаю, так как по более основательномразмышлении решил, что всякое предвосхищение выводов, которые еще только должныбыть доказаны, может помешать, а читатель, который вообще захочет следовать замной, должен решиться восходить от частного к общему. Однако некоторыезамечания о ходе моих собственных политико-экономических занятий представляютсямне здесь уместными.
Моимспециальным предметом была юриспруденция, которую, однако, я изучал лишь какподчиненную дисциплину наряду с философией и историей. В 1842—1843 гг. мне какредактору «Rheinische Zeituug» пришлось впервые высказываться о так называемыхматериальных интересах, и это поставило меня в затруднительное положение.Обсуждение в рейнском ландтаге вопросов о краже леса и дроблении земельнойсобственности, официальная полемика, в которую г-н фон Шапер, тогдашнийобер-президент Рейнской провинции, вступил с «Rheinische Zeitung» относительноположения мозельских крестьян, наконец, дебаты о свободе торговли и покровительственныхпошлинах дали первые толчки моим занятиям экономическими вопросами. С другойстороны, в это время, когда благое желание «идти вперед» во много раз превышалознание предмета, в «Rheinische Zeitung» послышались отзвуки французскогосоциализма и коммунизма со слабой философской окраской. Я высказался противэтого дилетантства, но вместо с тем в полемике с аугсбургской «AllgemeineZeitung» откровенно признался, что мои тогдашние знания не позволяли мноотважиться на какое-либо суждение о самом содержании французских направлений.Тем с большей охотой я воспользовался иллюзией руководителей «RheinischeZeitung», которые надеялись более умеренной позицией добиться отменывынесенного ей смертного приговора, чтобы удалиться с общественной арены вучебную комнату.
Перваяработа, которую я предпринял для разрешения обуревавших меня сомнений, былкритический разбор гегелевской философии права; введение к этой работепоявилось в 1844 г. в издававшемся в Париже…. Мои исследования привели меня ктому результату, что правовые отношения, так же точно как и формы государства,не могут быть поняты ни из самих себя, ни из так называемого общегоразвития человеческого духа, что, наоборот, они коренятся в материальныхжизненных отношениях, совокупность которых Гегель, по примеру английских ифранцузских писателей XVIII века, называет «гражданским обществом», и чтоанатомию гражданского общества следует искать в политической экономии. Начатоемною в Париже изучение этой последней я продолжал в Брюсселе, куда япереселился вследствие приказа г-на Гизо о моей высылке из Парижа. Общийрезультат, к которому я пришел и который послужил затем руководящей нитью вмоих дальнейших исследованиях, может быть кратко сформулирован следующимобразом. В общественном производстве своей жизни люди вступают в определенные,необходимые, от их воли не зависящие отношения — производственные отношения,которые соответствуют определенной ступени развития их материальныхпроизводительных сил. Совокупность этих производственных отношений составляет экономическуюструктуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая иполитическая надстройка и которому соответствуют определенные формы общественногосознания. Способ производства материальной жизни обусловливает социальный,политический и духовный процессы жизни вообще. Не сознание людей определяет ихбытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание. На известнойступени своего развития материальные производительные силы общества приходят впротиворечие с существующими производственными отношениями, или — что являетсятолько юридическим выражением последних — с отношениями собственности, внутрикоторых они до сих пор развивались. Из форм развития производительных сил этиотношения превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции.С изменением экономической основы более или менее быстро происходит переворотво всей громадной надстройке. При рассмотрении таких переворотов необходимовсегда отличать материальный, с естественнонаучной точностью констатируемый переворотв экономических условиях производства от юридических, политических,религиозных, художественных или философских, короче — от идеологических форм, вкоторых люди осознают этот конфликт и борются за его разрешение. Как оботдельном человеке нельзя судить на основании того, что сам он о себе думает,точно так же нельзя судить о подобной эпохе переворота по ее сознанию.Наоборот, это сознание надо объяснить из противоречий материальной жизни, изсуществующего конфликта между общественными производительными силами ипроизводственными отношениями. Ни одна общественная формация не погибаетраньше, чем разовьются все производительные силы, для которых она даетдостаточно простора, и новые более высокие производственные отношения никогдане появляются раньше, чем созреют материальные условия их существования внедрах самого старого общества. Поэтому человечество ставит себе всегда толькотакие задачи, которые оно может разрешить, так как при ближайшем рассмотрениивсегда оказывается, что сама задача возникает лишь тогда, когда материальныеусловия ее решения уже имеются налицо, или, по крайней мере, находятся впроцессе становления. В общих чертах, азиатский, античный, феодальный исовременный, буржуазный, способы производства можно обозначить, как прогрессивныеэпохи экономической общественной формации. Буржуазные производственные отношенияявляются последней антагонистической формой общественного процессапроизводства, антагонистической не в смысле индивидуального антагонизма, а всмысле антагонизма, вырастающего из общественных условий жизни индивидуумов; норазвивающиеся в недрах буржуазного общества производительные силы создаютвместе с тем материальные условия для разрешения этого антагонизма. Поэтомубуржуазной общественной формацией завершается предыстория человеческогообщества. […]
Друкується за: Антология мировой философской мысли. В 4 т. –М: Мисль,1969. – Т1
Жан-Поль Сартр (1905 – 1980)
Ж.П.Сартр французький філософ, письменникта суспільний діяч. Народився 21 червня 1905 р. в Парижі. Освіту отримав уліцеї Ла-Рошелі, закінчив у 1929 р. привілейований вищий навчальний закладЕколь Нормаль, викладав філософію в різних ліцеях Франції, у тому числі вГаврі.
Літературнітворчість розпочав з роману “Тошнота” (1938). Разом з Сімоною де Бовуар (з якоюпознайомився ще в студентські роки і яка стала не просто його супутнецию життяа й однодумнецею) та Морісом Мерло-Понті (представник екзистенціалізму тафеноменології) він заснував журнал “Новий світ”.
Успіхомкористувалися його п’єси “Мухи”(1943), “За зачининеми дверима” (1944), “Брудніруки” (1948) та “Дороги свободи” (1945-1949). Прагнення Сартра до свободи танезалежності від будь-яких соціальних інститутів реалізується у відмові в 1946р. від ордену Почесного легіону, а в 1964 р. від Нобелівської премії політературі “за богату ідеями, просякнуту духом свободи та пошуком істинитворчість, що має великий вплив на наш час”.
Проблемисвободи, людини, її внутрішнього самовідчуття та переживання свого буттявиявилися центральними не тільки у літературних працях Сартра, а і у йогофілософських роботах. Роботу над основною працію “Буття і ніщо” перериває Другасвітова війна. Сартр був мобілізований та потрапляє у полон з якогозвільняється завдяки імітації тяжкої хвороби. Під час окупації бере участь уРусі Опору та закінчує у 1943 р. свій філософський трактат.
Післявійни філоссоф розпочинає активну політичну діяльність. З 1952 р. розпочинаєспівпрацю з французькими комуністами. Хоча Сартр засуджував радянськевторгнення в Угорщину в 1956 р. та Чехословатчину в 1968 р., в двічі приїжджаєв СРСР (в 1969 р. відвідує Київ та Львів).
Упіслявоєнній Франції Жан-Поль Сартр є лідером екзистенціаліского руху. Вінтакож підтримував студентськи виступи у травні 1968 р. (під час студентськихзаворушень, коли останні захопили Сорбону, вони впустили в середину тількиодного Сартра).
ПомерЖ.П. Сартр 15 квітня 1980 р.ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1) Які основні напрямки екзистенціалізму виділяє Ж.П.Сартр. Вкажітьспільне та відмінне між ними.
2) Що таке, на думку автора статті, екзистенціалізм?
3) Як Ви розумієте вираз “існування передує сутності”?
а)Наведіть приклад, коли “сутність передує існуванню”
б) Чи погоджуєтесь Ви з тим, що у людини відсутнянаперед дана природа? Аргументуйте свою думку.
в)Чому для екзистенціалістів людина не піддається визначенню?
4) В чому, на думку Сартра, полягає сенс висловлювання: “Людина – цеперш за все проект”?
5) Яким чином людина, обираючи себе, обирає людину взагалі ?
6) Що розуміє Сартр під тривогою та закинутістю?
7) Чи є екзистенціалізм, на Вашу думку, виразом квієтизму?Обгрунтуйте Вашу думку.
8) У чому проявляється приреченність людини до свободи?
9) Яку роль відіграє в статті вираз Декарта “Я мислю, отже існую” ?
10) Що спільного між мистецтвом та мораллю?
11) Дайте визначення “аутентичності” як основному критеріюморальності.
а)Охарактеризуйте відношення автора статті до морального прогресу та аргументуйтесвою думку стосовно цього.
12) Вкажіть ознаки “замкненого гуманізму” та “екзистенціаліськогогуманізму”.ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМ – ЭТО ГУМАНИЗМ.
… подэкзистенциализмом мы понимаем такое учение, которое делает возможнойчеловеческую жизнь и которое, кроме того, утверждает, что всякая истина ивсякое действие предполагают некоторую среду и человеческую субъективность.
Большинствулюдей, употребляющих это слово, было бы очень трудно его разъяснить, ибо ныне,когда оно стало модным, экзистенциалистами стали объявлять и музыкантов, ихудожников. Один хроникер в «Кларте» тоже подписывается«Экзистенциалист». Слово приобрело такой широкий и пространный смысл,что, в сущности, уже ничего ровным счетом не означает. Похоже на то, что вотсутствие авангардного учения, вроде сюрреализма, люди, падкие на сенсации ижаждущие скандала, обращаются к философии экзистенциализма, которая, между тем,в этом отношении ничем не может им помочь. Ведь это исключительно строгоеучение, меньше всего претендующее на скандальную известность и предназначенноепрежде всего для специалистов и философов. Тем не менее можно легко дать емуопределение.
Дело,впрочем, несколько осложняется тем, что существуют две разновидностиэкзистенциалистов: во-первых, это христианские экзистенциалисты, к которым яотношу Ясперса и исповедующего католицизм Габриэля Марселя; и, во-вторых,экзистенциалисты-атеисты, к которым относятся Хайдеггер и французскиеэкзистенциалисты, в том числе я сам. Тех и других объединяет лишь убеждение втом, что существование предшествует сущности, или, если хотите, что нужноисходить из субъекта. Как это, собственно, следует понимать?
Возьмемизготовленный человеческими руками предмет, например книгу или нож дляразрезания бумаги. Он был сделан ремесленником, который руководствовался приего изготовлении определенным понятием, а именно понятием ножа, а также заранееизвестной техникой, которая предполагается этим понятием и есть, в сущности,рецепт изготовления. Таким образом, нож является предметом, который, с однойстороны, производится определенным способом, а с другой – приносит определеннуюпользу. Невозможно представить себе человека, который бы изготовлял этот нож,не зная, зачем он нужен. Следовательно, мы можем сказать, что у ножа егосущность, то есть сумма приемов и качеств, которые позволяют его изготовить иопределить, предшествует его существованию. …
Атеистическийэкзистенциализм, представителем которого являюсь я, более последователен. Онучит, что если даже бога нет, то есть по крайней мере одно бытие, у которогосуществование предшествует сущности, бытие, которое существует прежде, чем егоможно определить каким-нибудь понятием, и этим бытием является человек, или, поХайдеггеру, человеческая реальность. Что это означает «существованиепредшествует сущности»? Это означает, что человек сначала существует,встречается, появляется в мире, и только потом он определяется.
Дляэкзистенциалиста человек потому не поддается определению, что первоначальноничего собой не представляет. Человеком он становится лишь впоследствии, причемтаким человеком, каким он сделает себя сам. Таким образом, нет никакой природычеловека, как нет и бога, который бы ее задумал. Человек просто существует, ион не только такой, каким себя представляет, но такой, каким он хочет стать. Ипоскольку он представляет себя уже после того, как начинает существовать, ипроявляет волю уже после того, как начинает существовать, и после этого порывак существованию, то он есть лишь то, что сам из себя делает. Таков первыйпринцип экзистенциализма. …
Ибомы хотим сказать, что человек прежде всего существует, что человек – существо,которое устремлено к будущему и сознает, что оно проецирует себя в будущее.Человек – это прежде всего проект, который переживается субъективно, а не мох,не плесень и не цветная капуста. Ничто не существует до этого проекта, нетничего на умопостигаемом небе, и человек станет таким, каков его проект бытия.Не таким, каким он пожелает. Под желанием мы обычно понимаем сознательноерешение, которое у большинства людей появляется уже после того, как они из себячто-то сделали. Я могу иметь желание вступить в партию, написать книгу,жениться, однако все это лишь проявление более первоначального, болееспонтанного выбора, чем тот, который обычно называют волей. Но еслисуществование действительно предшествует сущности, то человек ответствен за то,что он есть. Таким образом, первым делом экзистенциализм отдает каждомучеловеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность засуществование.
Нокогда мы говорим, что человек ответствен, то это не означает, что он ответствентолько за свою индивидуальность. Он отвечает за всех людей. Слово «субъективизм»имеет два смысла, и наши оппоненты пользуются этой двусмысленностью.Субъективизм означает, с одной стороны, что индивидуальный субъект сам себявыбирает, а с другой стороны – что человек не может выйти за пределычеловеческой субъективности. Именно второй смысл и есть глубокий смыслэкзистенциализма. Когда мы говорим, что человек сам себя выбирает, мы имеем ввиду, что каждый из нас выбирает себя, но тем самым мы также хотим сказать,что, выбирая себя, мы выбираем всех людей. Действительно, нет ни одного нашегодействия, которое, создавая из нас человека, каким мы хотели бы быть, несоздавало бы в то же время образ человека, каким он, по нашим представлениям,должен быть. Выбрать себя так или иначе означает одновременно утверждатьценность того, что мы выбираем, так как мы ни в коем случае не можем выбиратьзло. …. Я ответствен, таким образом, за себя самого и за всех и создаюопределенный образ человека, который выбираю, выбирая себя, я выбираю человекавообще.
Этопозволяет нам понять, что скрывается за столь громкими словами, как«тревога», «заброшенность», «отчаяние». Как выувидите, в них заложен чрезвычайно простой смысл. Во-первых, что понимается подтревогой. Экзистенциалист охотно заявит, что человек – это тревога. А этоозначает, что человек, который на что-то решается и сознает, что выбирает нетолько свое собственное бытие, но что он еще и законодатель, выбирающийодновременно с собой и все человечество, не может избежать чувства полной иглубокой ответственности. Правда, многие не ведают никакой тревоги, но мысчитаем, что эти люди прячут это чувство, бегут от него. Несомненно, многиелюди полагают, что их действия касаются лишь их самих, а когда им говоришь: ачто, если бы все так поступали? – они пожимают плечами и отвечают: но ведь всетак не поступают. Однако на самом деле всегда следует спрашивать, а что быпроизошло, если бы все так поступали? От этой беспокоящей мысли можно уйти,лишь проявив некоторую нечестность (mauvaise foi). Тот, кто лжет, оправдываясьтем, что все так поступают, – не в ладах с совестью, так как факт лжи означает,что лжи придается значение универсальной ценности. Тревога есть, даже если еескрывают. Это та тревога, которую Кьеркегор называл тревогой Авраама. Вы знаетеэту историю. Ангел приказал Аврааму принести в жертву сына. Хорошо, если это насамом деле был ангел, который пришел и сказал: ты – Авраам и ты пожертвуешьсвоим сыном. Но каждый вправе спросить: действительно ли это ангел идействительно ли я Авраам? Где доказательства? У одной сумасшедшей былигаллюцинации: с ней говорили по телефону и отдавали приказания. На вопрос врача«Кто же с вами разговаривает?» – она ответила: «Он говорит, чтоон бог». Но что же служило ей доказательством, что это был бог? Если мнеявится ангел, то откуда я узнаю, что это и на самом деле ангел? И если я услышуголоса, то что докажет, что они доносятся с небес, а не из ада или подсознания,что это не следствие патологического состояния? Что докажет, что они обращеныименно ко мне? Действительно ли я предназначен для того, чтобы навязатьчеловечеству мою концепцию человека и мой выбор? У меня никогда не будетникакого доказательства, мне не будет дано никакого знамения, чтобы в этомубедиться. Если я услышу голос, то только мне решать, является ли он гласомангела. Если я сочту данный поступок благим, то именно я, а не кто-то другой,решаю, что этот поступок благой, а не злой. Мне вовсе не обязательно бытьАвраамом, и тем не менее на каждом шагу я вынужден совершать поступки, служащиепримером для других. Для каждого человека все происходит так, как будто взорывсего человечества обращены к нему и будто все сообразуют свои действия с егопоступками. И каждый человек должен себе сказать: действительно ли я имею праводействовать так, чтобы человечество брало пример с моих поступков? Если же онне говорит себе этого, значит, скрывает от себя свою тревогу. Речь идет здесьне о том чувстве, которое ведет к квиетизму, к бездействию. Это – тревога,известная всем, кто брал на себя какую-либо ответственность. Когда, например,военачальник берет на себя ответственность, отдавая приказ об атаке и посылаялюдей на смерть, то, значит, он решается это сделать и, в сущности, принимаетрешение один. Конечно, имеются приказы свыше, но они слишком общи и требуютконкретного истолкования. Это истолкование исходит от него, и от этогоистолкования зависит жизнь десяти, четырнадцати или двадцати человек. Принимаярешение, он не может не испытывать какого-то чувства тревоги. Такая тревогазнакома всем руководителям. Однако она не мешает им действовать, наоборот,составляет условие действия, так как предполагает, что рассматриваетсямножество различных возможностей. И когда они выбирают одну, то понимают, чтоона имеет ценность именно потому, что она выбрана. Эта тревога, о которойтолкует экзистенциализм, объясняется, кроме того, прямой ответственностью задругих людей. Это не барьер, отделяющий нас от действия, но часть самогодействия.
Говоряо «заброшенности» (излюбленное выражение Хайдеггера), мы хотимсказать только то, что бога нет и что отсюда необходимо сделать все выводы.Экзистенциализм противостоит той распространенной светской морали, котораяжелает избавиться от бога с минимальными издержками. …Экзистенциалисты,обеспокоены отсутствием бога, так как вместе с богом исчезает всякая возможностьнайти какие-либо ценности в умопостигаемом мире. Не может быть больше блага apriori, так как нет бесконечного и совершенного разума, который бы его мыслил.И нигде не записано, что благо существует, что нужно быть честным, что нельзялгать; и это именно потому, что мы находимся на равнине, и на этой равнинеживут одни только люди.
Достоевскийкак-то писал, что «если бога нет, то все дозволено». Это – исходныйпункт экзистенциализма. В самом деле, все дозволено, если бога не существует, апотому человек заброшен, ему не на что опереться ни в себе, ни вовне. Преждевсего у него нет оправданий. Действительно, если существование предшествуетсущности, то ссылкой на раз навсегда данную человеческую природу ничего нельзяобъяснить. Иначе говоря, нет детерминизма, человек свободен, человек – этосвобода.
Сдругой стороны, если бога нет, мы не имеем перед собой никаких моральныхценностей или предписаний, которые оправдывали бы наши поступки. Таким образом,ни за собой, ни перед собой – в светлом царстве ценностей – у нас не имеется ниоправданий, ни извинений. Мы одиноки, и нам нет извинений. Это и есть то, что явыражаю словами: человек осужден быть свободным. Осужден, потому что не самсебя создал, и все-таки свободен, потому что, однажды брошенный в мир, отвечаетза все, что делает. Экзистенциалист не верит во всесилие страсти. Он никогда нестанет утверждать, что благородная страсть – это всесокрушающий поток, которыйнеумолимо толкает человека на совершение определенных поступков и поэтому можетслужить извинением. Он полагает, что человек ответствен за свои страсти.Экзистенциалист не считает также, что человек может получить на Земле помощь ввиде какого-то знака, данного ему как ориентир. По его мнению, человек самрасшифровывает знамения, причем так, как ему вздумается. Он считает,следовательно, что человек, не имея никакой поддержки и помощи, осужден всякийраз изобретать человека. В одной своей замечательной статье Понж писал«Человек – это будущее человека». И это совершенно правильно. Носовершенно неправильно понимать это таким образом, что будущее предначертаносвыше и известно богу, так как в подобном случае это уже не будущее. Пониматьэто выражение следует в том смысле, что, каким бы ни был человек, впереди еговсегда ожидает неизведанное будущее.
Ноэто означает, что человек заброшен.
Никакаявсеобщая мораль вам не укажет, что нужно делать; в мире нет знамений. Католикивозразят, что знамения есть. Допустим, что так, но и в этом случае я сам решаю,каков их смысл. В плену я познакомился с одним примечательным человеком,иезуитом, вступившим в орден следующим образом. Он немало натерпелся в жизни:его отец умер, оставив семью в бедности; он жил на стипендию, получаемую вцерковном учебном заведении, и ему постоянно давали понять, что он принят тудаиз милости; он не получал многих почетных наград, которые так любят дети.Позже, примерно в 18 лет, он потерпел неудачу в любви и, наконец, в 22 годапровалился с военной подготовкой – факт сам по себе пустяковый, но явившийсяименно той каплей, которая переполнила чашу. Этот юноша мог, следовательно,считать себя полным неудачником. Это было знамение, но в чем заключался егосмысл? Мой знакомый мог погрузиться в скорбь или отчаяние, но достаточно здраворассудил, что это – знак, указывающий на то, что он не создан для успехов намирском поприще, что ему назначены успехи в делах религии, святости, веры. Онувидел, следовательно, в этом перст божий и вступил в орден. Разве решениеотносительно смысла знамения не было принято им самим, совершенно самостоятельно?Из этого ряда неудач можно было сделать совсем другой вывод: например, чтолучше стать плотником или революционером. Следовательно, он несет полнуюответственность за истолкование знамения. Заброшенность предполагает, что мысами выбираем наше бытие. Заброшенность приходит вместе с тревогой.
Сначалая должен решить, а затем действовать, руководствуясь старой формулой: «Нетнужды надеяться, чтобы что-то предпринимать». Это не означает, что мне неследует вступать в ту или иную партию. Просто я, не питая иллюзий, буду делатьто, что смогу. Например, я задаюсь вопросом: осуществится ли обобществление кактаковое? Я об этом ничего не знаю, знаю только, что сделаю все, что будет вмоих силах, для того, чтобы оно осуществилось. Сверх этого я не могу ни на чторассчитывать.
Квиетизм– позиция людей, которые говорят: другие могут сделать то, чего не могу сделатья. Учение, которое я излагаю, прямо противоположно квиетизму, ибо оноутверждает, что реальность – в действии. Оно даже идет дальше и заявляет, что человекесть не что иное, как его проект самого себя. Человек существует лишьнастолько, насколько себя осуществляет. Он представляет собой, следовательно,не что иное, как совокупность своих поступков, не что иное, как собственнуюжизнь. Отсюда понятно, почему наше учение внушает ужас некоторым людям. Ведь уних зачастую нет иного способа переносить собственную несостоятельность, как спомощью рассуждения: «Обстоятельства были против меня, я стою гораздобольшего. Правда, у меня не было большой любви или большой дружбы, но этотолько потому, что я не встретил мужчину или женщину, которые были бы ихдостойны. Я не написал хороших книг, но это потому, что у меня не было досуга.У меня не было детей, которым я мог бы себя посвятить, но это потому, что я ненашел человека, с которым мог бы пройти по жизни. Во мне, стало быть, остаютсяв целости и сохранности множество неиспользованных способностей, склонностей ивозможностей, которые придают мне значительно большую значимость, чем можнобыло бы судить только по моим поступкам». Однако в действительности, каксчитают экзистенциалисты, нет никакой любви, кроме той, что создает саму себя;нет никакой «возможной» любви, кроме той, которая в любвипроявляется. Нет никакого гения, кроме того, который выражает себя в произведенияхискусства. Гений Пруста – это произведения Пруста Гений Расина – это ряд еготрагедий, и кроме них ничего нет. Зачем говорить, что Расин мог бы написать ещеодну трагедию, если он ее не написал? Человек живет своей жизнью, он создаетсвой облик, а вне этого облика ничего нет. Конечно, это может показатьсяжестоким для тех, кто не преуспел в жизни. Но, с другой стороны, надо, чтобылюди поняли, что в счет идет только реальность, что мечты, ожидания и надеждыпозволяют определить человека лишь как обманчивый сон, как рухнувшие надежды,как напрасные ожидания, то есть определить его отрицательно, а не положительно.Тем не менее, когда говорят: «Ты есть не что иное, как твоя жизнь»,это не значит, что, например, о художнике будут судить исключительно по егопроизведениям; есть тысячи других вещей, которые его определяют. Мы хотим лишьсказать, что человек есть не что иное, как ряд его поступков, что он естьсумма, организация, совокупность отношений, из которых составляются этипоступки.
И втаком случае нас упрекают, по существу, не за пессимизм, а за упрямый оптимизм.Если нам ставят в упрек наши литературные произведения, в которых мы описываемвялых, слабых, трусливых, а иногда даже явно дурных людей, так это не толькопотому, что эти существа вялые, слабые, трусливые или дурные. Если бы мызаявили, как Золя, что они таковы по причине своей наследственности, врезультате воздействия среды, общества, в силу определенной органической илипсихической обусловленности, люди бы успокоились и сказали: «Да, мытаковы, и с этим ничего не поделаешь». Но экзистенциалист, описывая труса,полагает, что этот трус ответствен за собственную трусость. Он таков не потому,что у него трусливое сердце, легкие или мозг. Он таков не вследствие своейфизиологической организации, но потому, что сам сделал себя трусом своимипоступками. Не бывает трусливого темперамента. Темпераменты бываютнервическими, слабыми, как говорится, худосочными или полнокровными. Но слабыйчеловек вовсе не обязательно трус, так как трусость возникает вследствиеотречения или уступки. Темперамент – еще не действие. Трус определяется посовершенному поступку. То, что люди смутно чувствуют и что вызывает у них ужас,– это виновность самого труса в том, что он трус. Люди хотели бы, чтобы трусамиили героями рождались.
[…]Экзистенциалист же говорит: трус делает себя трусом и герой делает себя героем.Для труса всегда есть возможность больше не быть трусом, а для героя –перестать быть героем. Но в счет идет лишь полная решимость, а не частныеслучаи или отдельные действия – они не захватывают нас полностью.
[…]Как видите, экзистенциализм нельзя рассматривать ни как философию квиетизма,ибо экзистенциализм определяет человека по его делам, ни как пессимистическоеописание человека: на деле нет более оптимистического учения, поскольку судьбачеловека полагается в нем самом. Экзистенциализм – это не попытка отбить учеловека охоту к действиям, ибо он говорит человеку, что надежда лишь в егодействиях, и единственное, что позволяет человеку жить,– это действие.Следовательно, в этом плане мы имеем дело с моралью действия и решимости.Однако на этом основании нас упрекают также и в том, что мы замуровываемчеловека в индивидуальной субъективности. Но и здесь нас понимают превратно.
Действительно,наш исходный пункт – это субъективность индивида, он обусловлен и причинамичисто философского порядка. Не потому, что мы буржуа, а потому, что мы хотимиметь учение, основывающееся на истине, а не на ряде прекрасных теорий, которыеобнадеживают, не имея под собой реального основания. В исходной точке не можетбыть никакой другой истины, кроме: «Я мыслю, следовательно,существую». Это абсолютная истина сознания, постигающего самое себя. Любаятеория, берущая человека вне этого момента, в котором он постигает себя, естьтеория, упраздняющая истину, поскольку вне картезианского cogito все предметылишь вероятны, а учение о вероятностях, не опирающееся на истину, низвергаетсяв пропасть небытия. Чтобы определять вероятное, нужно обладать истинным.Следовательно, для того чтобы существовала хоть какая-нибудь истина, нужнаистина абсолютная. Абсолютная истина проста, легко достижима и доступна всем,она схватывается непосредственно.
Далее,наша теория – единственная теория, придающая человеку достоинство, единственнаятеория, которая не делает из него объект. Всякий материализм ведет крассмотрению людей, в том числе и себя самого, как предметов, то есть каксовокупности определенных реакций, ничем не отличающейся от совокупности техкачеств и явлений, которые образуют стол, стул или камень. Что же касается нас,то мы именно и хотим создать царство человека как совокупность ценностей,отличную от материального царства. Но субъективность, постигаемая как истина,не является строго индивидуальной субъективностью, поскольку, как мы показали,в cogito человек открывает не только самого себя, но и других людей. Впротивоположность философии Декарта, в противоположность философии Канта, через«я мыслю» мы постигаем себя перед лицом другого, и другой так жедостоверен для нас, как мы сами. Таким образом, человек, постигающий себя черезcogito, непосредственно обнаруживает вместе с тем и всех других, и притом – какусловие своего собственного существования. Он отдает себе отчет в том, что неможет быть каким-нибудь (в том смысле, в каком про человека говорят, чтоон остроумен, зол или ревнив), если только другие не признают его таковым.Чтобы получить, какую-либо истину о себе, я должен пройти через другого. Другойнеобходим для моего существования, так же, впрочем, как и для моего самопознания.При этих условиях обнаружение моего внутреннего мира открывает мне в то жевремя и другого, как стоящую передо мной свободу, которая мыслит и желает«за» или «против» меня. Таким образом, открывается целыймир, который мы называем интерсубъективностью. В этом мире человек и решает,чем является он и чем являются другие.
Крометого, если невозможно найти универсальную сущность, которая была бычеловеческой природой, то все же существует некая общность условийчеловеческого существования. Не случайно современные мыслители чаще говорят обусловиях человеческого существования, чем о человеческой природе. Под ними онипонимают, с большей или меньшей степенью ясности, совокупность априорныхпределов, которые очерчивают фундаментальную ситуацию человека в универсуме.Исторические ситуации меняются: человек может родиться рабом в языческомобществе, феодальным сеньором или пролетарием. Не изменяется лишь необходимостьдля него быть в мире, быть в нем за работой, быть в нем среди других и быть внем смертным. Пределы не субъективны и не объективны, скорее, они имеютобъективную и субъективную стороны. Объективны они потому, что встречаютсяповсюду и повсюду могут быть опознаны. Субъективны потому, что переживаемы, ониничего не представляют собой, если не пережиты человеком, который свободноопределяет себя в своем существовании по отношению к ним. И хотя проекты могутбыть различными, ни один мне не чужд, потому что все они представляют собойпопытку преодолеть пределы, или раздвинуть их, или не признать их, илиприспособиться к ним. Следовательно, всякий проект, каким бы индивидуальным онни был, обладает универсальной значимостью. Любой проект, будь то проекткитайца, индейца или негра, может быть понят европейцем. Может быть понят – этозначит, что европеец 1945 года может точно так же идти от постигнутой имситуации к ее пределам, что он может воссоздать в себе проект китайца, индейцаили африканца. Любой проект универсален в том смысле, что понятен каждому. Этоне означает, что данный проект определяет человека раз навсегда, а только то,что он может быть воспроизведен. Всегда можно понять идиота, ребенка, дикаряили иностранца, достаточно иметь необходимые сведения. В этом смысле мы можемговорить о всеобщности человека, которая, однако, не дана заранее, но постоянносозидается. Выбирая себя, я созидаю всеобщее. Я созидаю его, понимая проектлюбого другого человека, к какой бы эпохе он ни принадлежал. Эта абсолютностьвыбора не ликвидирует относительности каждой отдельной эпохи.
Моральныйвыбор можно сравнить скорее с созданием произведения искусства. Однако здесьнадо сразу же оговориться, речь идет отнюдь не об эстетской морали, нашипротивники столь недобросовестны, что упрекают нас даже в этом. Пример взятмною лишь для сравнения. Итак, разве когда-нибудь упрекали художника, рисующегокартину, за то, что он не руководствуется априорно установленными правилами?Разве когда-нибудь говорили, какую он должен нарисовать картину? Ясно,что нет картины, которая была бы определена до ее написания, что художник живетсозданием своего произведения и что картина, которая должна быть нарисована, –это та картина, которую он нарисует. Ясно, что нет априорных эстетическихценностей, но есть ценности, которые проявятся потом – в связи отдельныхэлементов картины, в отношениях между волей к творчеству и результатом. Никтоне может сказать, какой будет живопись завтра. О картинах можно судить, лишькогда они уже написаны. Какое отношение имеет это к морали? Здесь мы тожеоказываемся в ситуации творчества. Мы никогда не говорим о произвольностипроизведения искусства. Обсуждая полотно Пикассо, мы не говорим, что онопроизвольно. Мы хорошо понимаем, что, рисуя, он созидает себя таким, каков онесть, что совокупность его произведений включается в его жизнь.
Также обстоит дело и в морали. Общим между искусством и моралью является то, что вобоих случаях мы имеем творчество и изобретение. Мы не можем решить a priori,что надо делать. Мне кажется, я достаточно показал это на примере того молодогочеловека, который приходил ко мне за советом и который мог взывать к любойморали, кантианской или какой-либо еще, не находя там для себя никакихуказаний. Он был вынужден изобрести для себя свой собственный закон. Мы никогдане скажем, что этот человек – решит ли он остаться со своей матерью, беря заоснову морали чувства, индивидуальное действие и конкретное милосердие, илирешит поехать в Англию, предпочитая жертвенность, – сделал произвольный выбор.Человек создает себя сам. Он не сотворен изначально, он творит себя, выбираямораль, а давление обстоятельств таково, что он не может не выбратькакой-нибудь определенной морали. Мы определяем человека лишь в связи с егорешением занять позицию. Поэтому бессмысленно упрекать нас в произвольностивыбора.
Во-вторых,нам говорят, что мы не можем судить других. Это отчасти верно, а отчасти нет.Это верно в том смысле, что всякий раз, когда человек выбирает свою позицию исвой проект со всей искренностью и полной ясностью, каким бы ни был этотпроект, ему невозможно предпочесть другой. Это верно в том смысле, что мы неверим в прогресс. Прогресс – это улучшение. Человек же всегда находится лицом клицу с меняющейся ситуацией, и выбор всегда остается выбором в ситуации.Моральная проблема ничуть не изменилась с тех пор, когда надо было выбиратьмежду сторонниками и противниками рабовладения во время войны между Севером иЮгом, вплоть до сегодняшнего дня, когда нужно голосовать за МРП или закоммунистов.
…Ногуманизм можно понимать и в другом смысле. Человек находится постоянно внесамого себя. Именно проектируя себя и теряя себя вовне, он существует какчеловек. С другой стороны, он может существовать, только преследуятрансцендентные цели. Будучи этим выходом за пределы, улавливая объекты лишь всвязи с этим преодолением самого себя, он находится в сердцевине, в центреэтого выхода за собственные пределы. Нет никакого другого мира, помимочеловеческого мира, мира человеческой субъективности. Эта связь конституирующейчеловека трансцендентности (не в том смысле, в каком трансцендентен бог, а в смыслевыхода за свои пределы) и субъективности – в том смысле, что человек не замкнутв себе, а всегда присутствует в человеческом мире, – и есть то, что мы называемэкзистенциалистским гуманизмом. Это гуманизм, поскольку мы напоминаем человеку,что нет другого законодателя, кроме него самого, в заброшенности он будетрешать свою судьбу; поскольку мы показываем, что реализовать себяпо-человечески человек может не путем погружения в самого себя, но в поискецели вовне, которой может быть освобождение или еще какое-нибудь конкретноесамоосуществление.
Друкуєтьсяза: Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. –М., 1989..
ГРИГОРІЙСАВИЧ СКОВОРОДА (1722-1794 рр.)
Г.С.Сковорода – засновник української класичної філософії, поет, просвітник, педагог,музикант, знавець латині, старогрецької, староєврейської, польської, німецької,російської мов. Найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст.Народився у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в козацькій родині.Після закінчення сільської школи продовжував освіту у Києво-Могилянськійакадемії, де отримав ґрунтовні та всебічні філософські та інші гуманітарнізнання.
Занеабиякі музичні здібності Г.С. Сковорода був запрошений до придворної капели вСанки-Петербург (1742-144 рр.).
У 1745-1750рр. разом з посольською місією відвідав Угорщину, Словакію та інші закордоннідержави. Викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем, викладачемХарківського колегіуму. Зрештою залишає колегіум і обирає життямандрівника-філософа. Як він сам висловлювався, він став подорожуючимуніверситетом України. Після його смерті, на могилі філософа викарбовано: «Світловив мене, та не спіймав».
Філософськаспадщина Г.С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспектилюдського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Центром вчення мислителябуло питання про людське щастя. Головним завданням людини Г.С. Сковорода вважавсамопізнання людини заради її морального удосконалення. Філософію вінусвідомлює як практичну систему життєвої орієнтації людини. Найвідоміші праці:«Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Наркис. Розмова про те: пізнайсебе», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», «Потоп зміїний» та інші.
Упраці «Дружня розмова про душевний світ» Г.С. Сковорода розробляє своюфілософську антропологію: вчення про людину, людське щастя, загальні засадиморальності, спосіб гармонічних відносин людини зі світом. Світогляд Г.С.Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер.
[Дружнярозмова про душевний світ]
РОЗМОВАП'ЯТИ ПОДОРОЖНІХ ПРО ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1.Якою є кінцева мета усіх людських справ?
2. Щонасправді, на думку Г.Сковороди, може «потішити дух»?
3.Чого слід дотримуватись для того щоб бути щасливим: природі чи власним бажанням?Висловіть Ваше власне ставлення?
4.Чому люди не можуть знайти щастя?
5. Щотаке премудрість?
6. Учому, на Вашу думку, полягає сенс притчи про безногого та сліпого?
7. ЯкВи думаєте, чому той хто вважає, що наша натура відкриває шлях до щастя єідолопоклонником?
8. ЯкГ.Сковорода тлумачить термін «натура»?
9.Чому благом для людини не можуть бути гроші, землі, здоров’я ті ін.?
10.Якібажання Г.Сковорода називає світськими?
11.Чизгодні Ви з висловлюванням Г.Сковороди, що «істина завжди в малолюдному числіпросвічених людей»? Прокоментуйте свою думку?
12.Як Ви розумієте останню притчу діалогу?
[Дружнярозмова про душевний світ]
РОЗМОВАП'ЯТИ ПОДОРОЖНІХ ПРО ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ
Аф а н а с і й. Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо,багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських затій, скількиїх там тисяч не буває, є один кінець —радість серця. Чи жне для цьоговибираємо за нашим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування зними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася;вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку; вишукуємовсілякі музики, створюючи безліч концертів, менуетів, танців і контратанців длязвеселювання слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемозолототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і любими для окаквітами й обвішуємося ними, аби була приємність очам і достатня ніжністьтілові; складаємо запахущі спирти, пудри, помади, духи й ними задовольняємо нюхсвій. Одне слово, всіма рахубами, які лише вигадати можемо, намагаємосязвеселювати дух наш. О, якими значними веселощами користуються вельможні йбагаті персони! В їхніх палацах живе розчинений у радощах та задоволенні дух.О, яка дорога ти, радосте сердечна!
Затебе царі, князі і дуки платять безліч тисяч, а ми, біднота, що не має статків,начебто живимося тими крихтами, що падають з їхніх столів. Погадай же нині,яким тріумфом охоплені славні європейські міста?
Яків. Достеменновеликим. Я чув, що ніде немає більше веселощів та розваг, аніж у Парижі йВенеції.
Аф а н а с і й. То так, багато їх там, та допоки ти їх нам з Венеції перевезеш,помремо тут із нудьги.
Григорій. Годі брехати,любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі ігриська та розваги і всі вашівитівки безсилі потішити духа і тим вигнати нудьгу, що заволоділа вами.
Як і в. А що ж зможе?
Григорій. Лише знаннятого, що складає істинне щастя, і як його віднайти.
Афанасій. Це так, минародилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше — шлях, щотече, як річка.
Яків. Здавна вжешукаю я щастя, але годі його знайти.
Григорій. Коли достеменнохочете його знайти, то скажіть мені, що для людини найкраще?
Яків. Бог його знає,і взагалі, нащо питаєш те, чого великі мудреці не змогли розрішити і розійшлисьу своїх гадках, як подорожні на шляху? Адже те, що найкраще, те найвище, анайвище — всьому голова й кінець. Це найкраще добро звалось у стародавніхфілософів завершенням усіх добр та верховним добром; хто ж тобі дастьвідповідь, що таке край і пристановище всіх наших бажань?
Григорій. Тихіше, паночкумій! Дуже високо ви попливли. То я спитаю простіше: чого ви в своїм життібажаєте найбільше?
Яків. Ти наче палкоюпокопав мурашника — так раптом тим запитанням схвилював наші бажання.
Аф а н а с і й. Я бажав би стати людиною високочиновною, щоб мої підлеглібули міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб будинок мійбув венеціанський, сад флорентійський; аби бути мені й розумним, і вченим, ішляхетним, і багатим, як бик на шерстину.
Григорій. Що ти мелеш?
Аф а н а с і й. Дужим, як лев, гарним, як Венера...
Яків. Спала й мені назгадку Венера, так звана собачка.
Григорій. Прошу, панемій, доказуйте.
Яків. Хвостатим, яклев, головатим, як ведмідь, вухастим,! як осел...
Григорій. Маю великийсумнів, аби ввійшли в Божі вуха такі безмозкі бажання. Ти зі своїми вигадкамисхожий на дерево, яке хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і;березою, і фігою, і оливою, і явором, і фініком, і трояндою, і рутою, і сонцемі місяцем… хвостом і головою… Дитинча, що сидить на материних руках, частохапається за ніж чи за вогонь, але премилосердна наша мати природа кращезнає про те, що нам корисно. Хоча плачемо і тягнемося, вона сосками своїми всіхнас у міру харчує й зодягає, і цим добре маля задоволене, а злорідне хвилюєтьсясаме і турбує інших. Скільки ж мільйонів цих нещасливих дітей день і нічволають, нічим не задоволені: одне їм дають у руки — плачуть за чимсь новим.Годі нам бути щасливими.
Аф а н а с і й. А то чому?
Григорій. Не можемо віднайтищастя.
Яків. Через що?
Григорій. Бо не бажаємо йбажати не хочемо.
Аф а н а с і й. Чому?
Григорій. Тому, що незнаємо, в чому воно полягає. Започаткування справі — знання, звідки ідебажання, від бажання — пошук, потім отримуємо результат — ось і задоволеність,тобто те, що дістаємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість.
Як і в. Я часто чую це слово: премудрість.
Григорій. Премудрості сенсу тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, — ось праве крило, а доброчесністьпрагне до пошуку. Через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься —ось ліве крило. Без цих крил годі вибратися й полетіти до гаразду. Премудрість— це гостре, далекозоре орлине око, а добродійність — мужні руки з легкимиоленячими ногами. Про це божественне подружжя є цікава байка.
Яків. Ти з вуст менівиривав її. Звичайно, це байка про двох мандрівців — безногого та сліпого?1
Григорій. Ти, звичайно, вдумку мені втрапив.
Аф а н а с і й. Розкажи докладніше.
Григорій. Мандрівник,обходячи всілякі землі та держави, позбувся ніг. Тут спало йому на думкуповернутися додому, в батьківський дім. З великими труднощами, спираючись наруки, подався мандрівник у дорогу. Нарешті доповз він до гори, з якої вже сталовидно батьківський дах, але тут позбувся й рук. Звідсіля дивилося живе його окочерез ріки, ліси, яруги, через пірамідальних гір верхів'я, з веселою пожадністюосягаючи сяйливий здаля замок, — оселю батька й усього миролюбного їхньогороду, кінець та вінець мандрівних труднощів. Але біда була в тому, що нашобсерватор ані рук, ані ніг уже не мав, а лише мучився, як євангельськийбагатій, дивлячись на Лазаря2.
Поміжтим, озирнувшись, побачив він раптом дивне й сумне видовище: бреде сліпець,прислухається, вимацує палицею то праворуч, то ліворуч і, наче п'яний, з дорогизбивається, підходить ближче, зітхає. «Він закінчив у марноті їхні дні...»«Господи, вкажи мені дороги твої». «Горе мені, мандри мої триватимуть далі...»Та й інші такі слова сам собі каже, зітхаючи, часто спіткається й падає.
—Боюся, друже мій, злякати тебе, але хто ти такий?— питає прозірливий.
—Уже тридцять чотири роки подорожую, а ти першийна шляху моїм зустрівся, — відказує сліпий. — Мандрування моє по різних світахзакінчилося ось так. Страшна жаркота сонячного проміння в Аравії позбавила менезору, і я, сліпий, повертаюся в отчій дім.
—А хто ж твій батько?
—Живе він у нагірнім замкові, що зветься Миргород.Ім'я йому — Ураній3, а моє — Практик.
—Боже мій, що я чую? Таж я твій рідний брат! —вигукнув прозірливий. — Я — Обсерватор!
Незвичайнарадість завжди завершується слізьми. Після щедрого плачу сліпець із зарошенимиочима сказав своєму братові:
—Солодкий мій брате! Чув я вже про тебе з розмов,а тепер сердечне моє око бачить тебе. Змилосердься, заверш мої біди, будь менінавчителем. Правду кажучи, мене праця звеселює, та доводиться весь часспотикатися, і це знищує мою наснагу.
—Щиро шкодую, — каже світлоокий, — що безсилийтобі служити, кохана душе моя! Я подорожній, що обійшов пішки всю земну кулю.Ноги мене скрізь носили гарно, але кам'янисті гори, що часто стрічалися мені,позбавили мене ніг, і я, спираючись на руки, продовжував свій шлях, та тутзараз утратив і руки. Більше ані ходити, ані повзти землею я не здатен. Багатохто хотів мене використати, але, позбавлений можливості повзати, я був їмбезкорисний...
—За цим діло не стане, — сказав сліпий, —ти менітягар легкий і пожаданий: візьму тебе, скарбе мій, на себе. Чисте око твоє хайбуде тіла мого вічним володарем і всіх моїх членів головою. Припини мукибезпросвітної темряви, що жорстоко ганяє мене по порожніх шляхах: я твій кінь,сідай на рамена мої та й керуй мною, любий мій пане і брате!
—Сяду, брате мій, із задоволенням, аби довести цюістину: «Брат, якому допомагає брат, як місто твердинне і високе, зміцнюється,як засноване царство».
Ниніж гляньте на дивне Боже твориво: з двох людей складено одну, одне обличчямандрованої людини зроблено з двох спорідненостей без усілякої мішанини, але йвзаємно існуючого розділу. Іде небувалий подорожній головним шляхом, ні праворуч,ні ліворуч не ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови та яруги,переходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, обливає й йогосвітле й запахуще повітря. Виходить спокійна юрба жителів, що дихають миром талюбов'ю, плескають у долоні, а ген очікує на ґанкові і вже приймає синів ублаженні свої обійми ветхий деньми Ураіій.
Яків. Отже, що тобісказати?
Григорій. Зголосітьголовне ваше бажання.
Яків. Наше верховнебажання — бути щасливими.
Григорій. Де ж ти бачивзвіра або птаха без цих думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш?А без цього, рідненький, ти сліпець: він шукає батьківського замку, та не знає,де він. Відаю, що шукає щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає у нещастя.Премилосердна природа всім без винятку душам відкрила шлях до щастя...
Афанасій. Стривай! Цеслово, здасться, смердить…— всім без винятку?
Яків. Мабуть, незаважай, пане православний марновірнику: все народжується на добрий кінець. Адобрий кінець — розумій щастя. То чи можна сказати, то не кожній живій істотівідкрила спільна мати наша натура шлях до щастя?
Афанасій. І твоя натурапахне ідолопоклонством. Ліпше сказати: Бог відкрив, а не поганська твоя натура.
Яків. Доброго дня,вільховий богослове!4 Коли я, називаючи Бога натурою, зробивсяпоганином, то ти сам давно уже перетворився в ідолопоклонника.
Афанасій. Чому це?
Яків. Тому, що цеім'я (Бог) є поганська назва.
Афанасій. Нехай і так,але християни вже зробили його своїм.
Яків. Чому ж тибоїшся назвати Бога натурою, коли перші християни засвоїли собі цю поганськуназву — Бог?
Афанасій. Багато ти молотиязиком навчився.
Яків. Хіба ти не чувніколи, що найвища істота власного для себе імені не має?
Афанасій. Не має? А якеім'я в нього було в жидів? Якийсь Єгова, чи не тямиш?
Яків. Не тямлю.
Афанасій. Отож-то, що нетямиш!
Яків. Знаю тільки, щов Ісаї в багатьох місцях написано так: «Я Той, що є… сущий...» Залиш, панебогослове, тлумачення слова для єврейських словотлумачників, а сам зрозумій, щовоно таке, яке позначається словом сущий. Дарма знати, звідкіля це словонародилося — «хліб», від «хліба» чи від «хлопот», а в тому лишень сила, щобпізнати, що тим Іменем позначається. В тому-то й життя є тимчасове, колидістати його.
Єрмолай. Боже поможи! Щоу вас за суперечка? Я давно прислухаюся.
Афанасій. Вітаю тебе,друже!
Яків. Будь ласка,стань суддею нашої суперечки.
Єрмолай. Готовий! А в чімріч?
Яків. Він вважаєідолопоклонством, коли Бога назвати натурою.
Єрмолай. В Біблії Богназивається вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими незчисленнимиіменами. То чому ж його не назвати (натура) натурою? Що ж до моєї думкиналежить, то годі відшукати для Бога ліпшого імені, як це. Натура — це римськеслово, по-нашому природа або єство. Цим словом означається все на все, щотільки родиться в цілій машині цього світу; що ж знаходиться ненароджене, яквогонь, і все, що народжується взагалі, зветься світ. Тому...
Афанасій. Стривай! Усеуречевлене народилося й народжується, і сам пан вогонь.
Єрмолай. Не перечу,друже мій, нехай усе уречевлене народилося саме так. Чому ж усього живогозагальним іменем, тобто натурою, не назвати того, в кому весь світ із родженимисвоїми, як закривається в зерні своєму чудове квітуче дерево і звідтіля жявляється? Більше того, слово це — натура — значить не тільки всяку роджену йперемінну істоту, але й таємну економію тієї завжди сущої сили, яка скрізь маєсвій центр чи середню головну точку, а околичності своєї — ніде, так як куля,якою та сила живописом зображається, чи не такий Бог? Вона називається натуроютому, що все назовні виходить чи народжується від таємних її необмежених надр,як від черева спільної матері, має своє тимчасове начало. А оскільки ця,народжуючи, ні від кого не приймає, а сама від себе народжує, зветься ібатьком, і началом, що ні початку, ні кінця не має і ні від місця, ні від часуне залежить. А зображають її маляри кільцем, перснем чи змієм, звитим у коло,що тримає зубами свого-таки хвоста.
Цядія повсюдної сили, всемогутня і премудра, зветься таємним законом, правліннямабо царством, по цілому матеріалі розлитому, безконечно й позачасове, тобтогоді про неї спитати, коли вона почалася, — вона завжди була і скрізь є. «Пощо,— каже Бог до Мойсея, — питаєш про Ймення Моє?»5, коли можеш черезматеріальний морок побачити те, що завжди було, буде і є, — ось моє ім'я таєство. Ім'я у єстві, а воно в імені, одне від другого не різниться, тож одне ідруге обидва вічні. «Хто віри оком через морок мене бачить, той і ім'я моєзнає, і хто шукає, щоб знати моє ім'я, той, звичайно, не знає мене і моє ім'я —все те одне, ім'я моє і я — одне і те ж»6. «Я є той, що є. Я єсущий». Коли хто знає Бога, то як не називає його пошанувальне серце, все тедійсне і добре ім'я. … Мойсей та Ісая іменують його словом сущий, їмнаслідуючи, Павло говорив: «Ісус Христос учора і сьогодні, і навіки Той Самий»7.А богослов інше ім'я дає: «Бог є любов». Любов'ю називає те, що однака інескладна єдність скрізь, завжди, в усьому. Любов і єдність — одне і те ж.Єдність частин йому чужа, тому розрішитися — йому це зайве, а загинути —марнота. Єремія зве його мечем, а Павло іменує живим словом, але обидва те самерозуміють. Цей меч усю тлінь січе; все, паче риза, постаріє, а слова законуйого і царства його не мимо ідуть.
Григорій. Чи довго вам щесперечатися? Вернімося до нашої розмови.
Єрмолай. Про що мова?
Яків. Про те, в чомуполягає щастя.
Григорій. Премилосерднаматінка наша природа і батько всілякої втіхи відчинив шлях до щастя кожному безвибору диханню.
Яків. Чи задоволенийти цією гадкою?
Афанасій. Теперзадоволений.
Григорій. Але те біда, щоне хочемо знати, в чому воно достеменно поселилося. Хапаємося і беремося за те,як за тверду нашу основу, що прикрилося самим тільки гожим видочком. Джереломнещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодкеза гірке. Але того не було б, коли б ми радилися самі з собою. Розміркуймо,друзі мої, і виправимося, — за добру справу братися ніколи не пізно. Пошукаймо,в чому твердість наша? Зміркуймо, яка думка й молитва найсолодша Богові?Скажіть мені, що для вас найкраще? Коли відшукаєте це, то й щастя своєдостеменно знайдете, тоді до нього й добиратися можна.
Єрмолай. Як на мене,найкраще, коли бути задоволеним усім.
Григорій. Скажи ясніше!
Єрмолай. Грішми, землею,здоров'ям, людьми і всім, що є на світі.
Яків. Чого тизасміявся?
Афанасій. З радості, щотрапився товариш мого глупства. Цей також хоче бути: горбатим, як верблюд,череватим, як кит, носатим, як крокодил, гожим, як хорт, жеровитим, як кабан, ітаке інше.
Григорій. Богословськівуста, а не богословське серце. Добре ти кажеш про Бога, а бажаєш нерозумного.Не прогнівися, друже мій, на мою чистосердечність. Уяви собі незчисленнемножство тих, кому ніколи не бачити багатства, поклади на пам'ять усіх в образіхворих та перестарілих, усіх, хто народжений з нескладним тілом. Невже гадаєш,що премилосердна й дбала матір наша натура зачинила їм двері до щастя, ставшидля них мачухою? Ех, будь ласка, не втискуй мені премудрого її помислу у вузькірамці, не обмовляй ЇЇ всемогутнього милосердя. Вона для кожного подиху добра, ане для деяких вибраних із самого тільки людського роду. Вона дбайливим своїмпомислом виготовила все те, без чого не може здійснитися щастя останньогочерв'яка, а коли чого бракує, то, звісно, зайвого. Кріт не має очей, але щойому з того? Птахи не вміють будувати кораблі — непотрібно це їм, а комупотрібно — знає. Лілея не знає фабрик, вона і без них красна. Залиш, мій друже,це наклепницьке на рідну матір нашу прохання.
Єрмолай. Я не обмовляю іне подаю на неї чолобиття.
Григорій. Ти обмовляєш їїмилосердя.
Єрмолай. Боронь менеБоже, я Бога не обмовляю.
Григорій. Як необмовляєш? Скільки тисяч людей позбавлено того, чого ти бажаєш?
Єрмолай. Безліч, а що?
Григорій. Дивна людина!То Бог за твоїм визначенням немилосердний?
Єрмолай. Чому?
Григорій. А тому, щозачинив іншим шлях до того, чого ти бажаєш, тобто до надійного щастя всьогоживого.
Єрмолай. То до чого цеми дійшли?
Григорій. До того, що аботи зі своїм бажанням дурний, або Господь немилосердний.
Єрмолай. Не доведи,Боже, таке казати!
Григорій. Чому гадаєш,що, одержавши своє бажання, ощасливишся? Зваж, скільки тисяч людей йогозагубили! До яких тільки пороків не призводить здоров'я з багатством! Ціліреспубліки пропали через те. Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя? Щастянещасливим не робить. Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло,наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з'їдають самісебе, як млинове каміння, крутячись без зерна? Звісна річ, Боже милосердяосипало б тебе багатством, коли б воно було тобі потрібне, а тепер викинь іздуші це бажання, воно геть-но смердить світським квасом.
Єрмолай. Називаєш моєбажання квасом?
Григорій. Та ще й квасомпрепоганим, світським, повним невсипущого черва, що день і ніч змертвляють душуі, як каже Соломон: «Рада в серці людини — глибока вода», так і я кажу, що кваспрепоганий, світський — бажання в твоєму серці. «Ти сповнив серце моєрадістю...»9 — співає Давид, а я скажу: взяв єси сум'яття і серцетого.
Єрмолай. Чому бажаннясвітське?
Григорій. Бо загальне.
Єрмолай. Чому ж вонозагальне?
Григорій. Тому, щопросмерділося і скрізь воно є. Де знайдеш ти душу, не напоєну цим квасом? Хтоне бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі,ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків іхитрості. З цього джерела народжуються зради, бунти, змови, викраданняскипетрів, падіння держав і прірва всіх нещасть. «Господи.., — говорить святийПетро в Діях, — ніколи не їв нічого огидного»10. Нашою мовою «огидне»,а еллінською … «спільне» — це все одно: спільне, світське, огидне. Мирськадумка не є у серці мужа — чиста, а благо … свиням та бісам віддається. Хто їмна серці накреслив цю криву дорогу до щастя? Звісно, отець тьми.
Цютаємну славу морочного царства один від одного приймаючи, блудять від слависвітла Божого, що веде до істинного щастя, ведені духом, засіяним мирськимипохотями. Не ввійшовши в надра найсолодшої істини, а ця їхня облуда, сказати бЄреміїними словами, написана на нігті адамантовім, на самому розі їхніхолтарів. Звідти виходять усі речі і діло, так що цього началородногорукописання не стерти, ні вирізати, ні роздерти неможливо, коли не подбає самапро себе людина вседушно із Богом, що каже із Павлом: «Наша боротьба не з тіломі кров'ю...»
Перепояси,о людино, чересла свої істинні, озбройся проти цієї своєї лихої думки. Навіщотобі придивлятися до світових манер? Адже ти знаєш, що істина завжди вмалолюдному числі просвічених Божих людей царювала й царює, а світ цей прийнятине може. Збери перед собою усіх малярів та архітекторів і пізнаєш, що малярськаістина не в багатьох місцях просуває, а найбільшу їхню юрбу посіло невігластвота немистецтво.
Єрмолай. То скажи тисам, у чому полягає справжнє щастя?
Григорій. Спершу взнай усете, в чому воно не полягає, а перешукавши всі порожні закавулки, швидшедоберешся туди, де воно живе.
Яків. А без свічки потемних кутках як йому шукати?
Григорій. Ось тобісвічка: премилостивий отець наш відкрив шлях до щастя всім. Цим каменемвипробовуй золото і срібло, чи чисте.
Афанасій. А що коли хтоне здатний випробовувати?
Григорій. Отаквипробовуй! Чи можуть усі люди бути живописцями й архітекторами?
Афанасій. Аж ніяк неможуть, бридня то нерозумна.
Григорій. Тобто не тутщастя. Бачиш, щодо цього шлях відслонено не кожному.
Афанасій. Як не може всетіло бути оком, так не буде і тут.
Григорій. Не можна усімбути багатими або чиновниками, дужими або гарними, чи можуть усі поміститись уФранції, чи можуть усі народитися в один час? Аж ніяк не можна! Бачите, що справжнєщастя не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славномучасі, не у високих науках, не у щедрому багатстві.
Афанасій. Хіба у значномучині й у веселій стороні не можна бути щасливим?
Григорій. Ти вже на іншийбік перескочив, як один лях через кобилу.
Афанасій. Як?
Григорій. Не міг сісти,коли інші не підсаджували, потім, удванадцяте посилившись, перевалився надругий бік. «Ну вас до дідька, передали перцю», — сказав розсердившись.
Афанасій. Та не про тепитаю я, а про себе.
Григорій. Ти недавноназивав щастям високий чин з
багатством,а тепер зовсім виганяєш його звідти. Я не кажу, що щаслива людина не можевідправляти високого звання чи жити у веселій стороні або користуватисябагатством, а тільки кажу, що не чином, не стороною, не багатством людинащаслива. Коли у красному домі щедре багатство пахне, то причина цього не гарнікутки, пироги часто і не в славних кутках живуть12. Чи можешсказати, що у Франції всі люди погіднодушні та веселі?
Афанасій. Хто під цимпідпишеться?
Григорій. А коли б сторонабула істотністю чи есенцією щастя, то й тоді всі не могли б бути щасливі. Вкожній статі є щасливі й нещасливі. Не прив'язав Бог щастя ні до Авраамовихчасів, ні до Соломонових предків, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні достатей, ні до природних ударувань, ні до багатств; відтак не всім до нього шляхвідкрив, хоч праведний у всіх справах своїх.
Афаиасій. Де ж шукати тогощастя, коли його нема ні там, ні тут, ніде?
Григорій. Я ще малимвивчив баєчку, послухай.
Дід ібаба зробили собі хату, та не прорубали жодного віконця. Невесела хата! Щовдіяти? Після довгого роздуму визначено було в сенаті іти і діставати світло.Взяли міха, розхилили його у полудень перед сонцем, щоб набрати його, немовборошна, і внести до хати.
Принеслиотак кілька разів, дивляться: чи є світло? Нічого нема. Здогадалася баба, щосвітло, як вино, з мішка витікає. Треба швидше бігти з міхом. Біжучи, обидвастарі вдарилися об двері — одне ногою, друге головою. Закипіла поміж нихсуперечка. «Це ти втратив розум!» — «А ти й народилася без нього!» Хотіли вжепіти по світло у чужі гори та землі, аж чернець перешкодив. Від роду мав вінтільки п'ятдесят років, але щодо освітлення був добрячий мастак. «За вашухліб-сіль не ховатиму таємниці», — сказав чернець.
Найого раду узяв старий сокиру і почав прорубувати стіну з такими словами: «Світевесільний, світе життєвий, світе повсюдний, світе завжди сущий, світебезсторонній, відвідай і освіти мою хоромину!»
Раптомрозчинилася стіна, наповнило хоромину солодке світло, відтоді й дотепер почалив тій країні будувати світлиці.
ПРИМІТКИ
Твірнаписано, ймовірно, у 70-х. роках XVIII ст., можливо, у 1713 р.
1.Сюжетпритчі про безногого та сліпого мандрівника, відомий щез античності. Притчаввійшла у фольклор.
2.Йдетьсяпро євангельську притчу про бідняка Лазаря та багатія, який пожалів податибідному милостиню. Після смерті Лазар потрапив у рай, а багатій—у пекло,звідкіля випрошував у Лазаря краплину води (Євангеліє від Луки, 16:19-—26).
3.Назваміста тут символічна: мирний город. Ураній (Уран) — у грецькій міфологіївважався божеством, що втілював небо.
4.Вільхавважалася відьомським деревом, через це й вільховий богослов — поганин.
5.Буття,32:30.
6.Можливо,це переказ слів із Книги пророка Ісаї (50:10): «Хто ходить у темряві, світла жнемає йому, хай надіється він на Господнє ім'я і хай на Бога свого опирається!»
7.Посланняапостола Павла до євреїв, 13:8.
8.Уперекладі 1. Огієнка: «Рада в серці людини — глибока вода» (ПриповістіСоломонові, 20:5).
9.Уперекладі І. Огієнка: «Ти даєш більшу радість у серці моїм» (Псалтир, 4:8).
10.Діїсвятих апостолів, 10:14.
11.Тутпереповідається фольклорна оповідка про ляха, яка побутувала ще на початку XXст. (записав її Б. Грінченко).
12.Тутобіграно російську приказку: «Не красна изба углами, а пирогами».
13. …байка переказує мандрівний сюжет середньовічної повчальної літератури,поширений у фольклорі як анекдот, але Сковорода опрацював його по-своєму.
Друкуєтьсяза: Сковорода, Григорій.Твори: у 2т. – К: Тов«Видавництво»Обереги", 2005 – 2-е вид. виправ. (Київська б-кадавнього укр. писменства. Студії; т.5 – Парал. Тит. арк. англ… Т. 1/ Передм.О. Мишанича – с. 325-335, 497-498
ПАМФІЛДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ (1826 – 1874)
П.Д.Юркевич– видатний релігійний філософ, педагог, науковець. Народився 16 лютого 1826року в с. Ліплява, Золотоношинського уїзду, що на Полтавщині. Будучи синомправославного священика вступає до Полтавської духовної семінарії яку закінчуєу 1847 році. Майбутню свою долю Юркевич не пов’язує з богослов’єм і вирішуєвступати до медико-хірургічної академії. Це не сподобалося батьку, і за йогонаполяганням у 1847 році він ступає до Київської духовної академії, де вчиться5 років. Здібності талановитого учня були помічені керівництвом академії іП.Юркевичу запропонували продовжити наукову діяльність в стінах академії, і зарахованона посаду „вихователя по класу філософських наук”. В 1852 році Юркевич отримуєступінь магістра з пере найменуванням в бакалаври академії. З 1854-1856 роки –асистент інспектора Академії. Але адміністративна робота не сподобаласяЮркевичу і він звільняється з цієї посади. Після звільнення починає викладатифілософію та німецьку мову, а в 1858 році йому було присвоєно звання –екстраординарний професор. До Київського періоду діяльності філософа відносять написаннятаких творів як: „Ідея”, „Сердце и его значение в духовной жизни человека поучению слова Божия», „Материализм и задачи философии”,”Из науки о человеческомдухе”, ”По поводу статей богословского содержания, помещенных в «ФилософскомЛексиконе»”, „Мир с ближними, как условие христианского общежития”,„Доказательства бытия Божия”, „Язык физиологов и психологов”,, Разум по учению Платонаи опыт по изучению Канта”
Рішеннямміністерства освіти у 1861 його призначено професором Московського Університетуна кафедрі філософії. Серед його студентів були майбутній російський філософ В.Соловйов, який високо цінив виклади й творчість свого учителя, а також історикВ. Ключевський. Крім праці в університеті, Юркевич викладав педагогіку вучительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями на філософськітеми.
Юркевичналежав до представників «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслювавзначення емоційних елементів. Полеміка Юркевича проти матеріалізму та позитивізмупривела в часи панування цих течій в російському суспільстві до нападів нанього з боку „прогресивної” журналістики, особливо М. Чернишевського, що довелодо бойкоту творчості П.Юркевича.
ФілософіюЮркевич визначають конкретним ідеалізмом, або „філософією серця”. Він розвиваєвчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту.Людина є центр, темою його філософії, а серце в його вченні — хоронитель ідвигун фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатограннихпочувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.
ТворитьП.Д.Юркевича високо цінили В. Соловйов, Г. Шпет, Д. Чижевський, В. Рудко,підкреслюючи його зв'язок з українською філософською традицією (Г. Сковорода,М. Гоголь) та об'єктивну цінність і модерний характер його думок.
ПИТАННЯДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1. Яку роль П.Юркевич відводить серцю в здійсненні моральних вчинків?
2. Як співвідноситься моральний закон у науці та релігії?
3. В чому лежить начало морально-добрих вчинків людини?
4. Чи є тотожними поняття розумний та морально-добрий?
5. Чи може мораль витікати з розуму?
6. Як взаємодіють між собою свобода та моральний вчинок?
7. Чи можна вважати вірним твердження, що вся мораль людства євитонченим та освідченим егоїзмом?
8. Як Ви вважаєте, можна діяти морально виходячи із розрахунку розумузадля вигоди чи подяки?
9. Що є основою релігійної свідомості людського роду?
10. Чи підпорядковуються прагнення та поклики серця раціональномуосмисленню?
11. Джерелом чого виступає серце?
Сердцеи его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия
1.Если сердце есть такое средоточие духовной жизни человека, из котороговозникают стремления, желания и помыслы непосредственно или тою стороною,которая не вытекает с математическим равенством из внешних действующих причин,то самая верная теория душевных явлений не может определить особенностей иотличий, с какими они обнаружатся в этой частной душе при известныхобстоятельствах. […] Таким особенным, не исчезающим в роде существом знает себячеловек в непосредственном самосознании, которое поэтому открывает ему не душувообще, не всякую душу, а эту особенную, с особенными настроениями,стремлениями и помыслами; общая же теория душевной жизни получается, как ивсякая теория, посредством сравнений, обобщении и отвлечений от частных опытов.Отсюда мы можем заключить, что, хотя бы в истории природы все было подчиненострогому механизму, не позволяющему изъятия, в истории человечества возможныфакты, события и явления; которые будут свидетельствовать о себе своимпростым существованием и возможности которых нельзя ни допускать, ни отрицатьна основании общих законов, известных нам из науки о душе. […]
Всердце человека заключается источник для таких явлений, которые запечатленыособенностями, не вытекающими ни из какого общего понятия или закона. По общимзаконам душевной жизни мы можем обсуживать только ежедневные, обыкновенные,условленные обычным течением вещей явления человеческого духа, потому что этизаконы сняты или отвлечены от этих одинаковых или однообразных явлений. Поэтомутам, где мы встречаем явления, выступающие из этого обыкновенного ряда, мыдолжны исследовать первее всего их простую действительность, не заслоняя ееобщими законами, потому что еще никто не доказал, чтобы душа повиновалась этимобщим законам с механическою необходимостью, как мертвая и недеятельная масса.Притом, если нельзя допустить, чтобы здесь, как в области физики, действия и противодействиябыли равны, то, с другой стороны, необыкновенные события, как доказывают опыты,всегда происходили среди каких-либо особенных обстоятельств. С нашей точкизрения весь остальной мир представляется нам, как река, которой широту иглубину легко измерять по общим правилам; но, плывя вверх по этой реке, вы,может быть, неожиданно встречаете такой водоворот, такое быстрое и запутанноедвижение волн, то раскидающихся в широту, то низвергающихся в глубину, чтообщие правила измерения могут быть прилагаемы здесь очень неточно. Может быть,подобная аналогия руководила мыслию того великого психолога, который сказал:«Источник природы в сердце человека», потому что и в самом деле мы здесь стоиму истоков, которых направление внутрь и в глубину неизвестно для нас: явлениямогут быть замечаемы здесь только после того, как они возникли, а из какойопределенной глубины, в каком направлении и порядке и в каких особенныхвидоизменениях возникнут они, этого нельзя определить ни по каким общимзаконам.
Если,однако же, человечество единогласно заканчивает все свои изъяснения врелигиозной вере, если оно умеет концы или начала всех нитей жизни, знания идеятельности сводить к Богу, то это религиозное сознание наиболее оправдываетсянатурою человеческого сердца, за которую мы уже не можем стать, чтобыподсматривать еще другие, слагающие ее причины, и которая поэтому обладает всеюнепосредственностию бытия, положенного Богом; и наоборот, новейший рационализм,признающий религиозное сознание человечества чем-то несущественным или дажеобольщением невежественного ума, находит соответствующие основания в учении одуше как такой хотя бы-то и духовной сущности, которую все еще можно изъяснятьиз других составляющих ее деятелей. Употребляя неточный образ, можно сказать,что в сердце мы имеем такие истоки вод, которые не могут, в свою очередь,образоваться из совокупления мелких и отдельных ручьев, но могут происходитьтолько и единственно из общего и безграничного океана вод. Откровение выражаетэту мысль с глубочайшею истиною, когда говорит, что Бог непосредственно илисамолично вдунул в человека дыханіе жизней (Быт. 2, 7). […]
Основарелигиозного сознания человеческого рода заключается в сердце человека: религияне есть нечто постороннее для его духовной природы, она утверждается наестественной почве. Справедливо, что откровение сообщает человеку истины,недоступные для его разума, но также справедливо, что человек не есть животное,только научаемое Богом; сама душа носит в себе зачатки и предрасположения кэтому необыкновенному научению. Что, впрочем, этих зачатков и предрасположениймы не можем найти в области представлений и понятий, что они открываются нам,как нечто неподдающееся описанию и определению, как подлинное чувствобесконечного, только в сердце, — это можно допустить уже без всякогодоказательствами. […]
Ачтобы сердца человеческие мечтали о лучшем мире и лучшем порядке вещейвследствие какой-то роковой и универсальной ошибки, эта мысль не можетбыть открыто высказана самыми усердными почитателями материи и ее механическихзаконов.
3.Впрочем, мы не отрицаем, что религия, утверждаясь главным образом в сердцечеловека, находит более или менее твердые опоры и на других пунктах мира. |Гораздо решительнее выступает значение сердца в области человеческойдеятельности, потому что мы различно судим о человеческих поступках смотря потому, определяются ли они внешними обстоятельствами и соответствующимисоображениями или же возникают из непосредственных и свободных движений сердца.Только последним, по-настоящему, мы можем приписать нравственное достоинство,тогда как первые имеют в большей или, меньшей мере характер физическихдействий.
«Мыпризваны делать добро свободно». Это общее и непосредственное начало, с которымуже поэтому может согласиться всякая научная теория нравственности, получаетсразу свой определенный смысл, когда мы спросим: почему добро не представляетсясознанию даже дикаря, как работа поденщика, за которую можно взяться, поневоле,несвободно, по нужде и в расчете на плату? Что за охота поступать человеку справедливотам, где он не имеет в виду ни стороннего зрителя, который бы ценил его, ниличной пользы которая награждала бы его за дела справедливости,? Сердцечеловека любит добро и влечется к нему как глаз любит созерцатьпрекрасную картину и охотно останавливается на ней. Этим не отрицается, что какглаз грубого человека не может оценить изящного образа, так сердце можетохладеть к добру и погасить в себе свои лучшие стремления. Но уже древниеговорили об огне Прометеевом, который, как похищенный с неба, возжигал в сердцечеловека не земные, не эгоистические, а нравственные стремления. Многиепсихологи говорили, что сердце человека находится под непрестанными влияниями икак бы впечатлениями высшего мира и высшего порядка вещей. Определенно и сполною истиною открывает нам слово Божие это метафизическое начало,любви сердца, к добру как основного нравственного акта, когда оно учит, чточеловек создан по образу Божию… Бог возлюбил нас пнрвее(Ин.>4, 19) и этим влиянием любви, даровавшей нам существование в необыкновеннойформе духа богоподобного и потолику не подходящего под общее понятие твари,соделал наш дух способным не к простому физическому или тварному возрастанию иукреплению в силах, но и к свободному подвигу правды и любви и к торжеству над тварнымивлечениями чувственности и самолюбия; в этом лежит последнее условиенравственной свободы человека. Справедливо, что факты говорят большею частьюпротив этой нравственной свободы, как и против свободной любви человека, кдобру: люди, естественно стремящиеся к самосохранению, скорее и чаще всегодействуют по побуждениям самолюбия и имеют в виду свои личные интересы, своиличные выгоды, которыми не хотят жертвовать для высших целей. Поэтому, многиедаже добросовестные наблюдатели человеческого сердца приходили к печальноймысли, что вся нравственность человеческая есть в существе своем утонченный иобразованный эгоизм, и таким образом отвергали самую возможность нравственныхпоступков и весь нравственный порядок в мире…Потому-то Иисус Христос и дает человечествуновую заповедь любви, потому-то и необходимо обновление человека, если ондолжен быть в силах исполнять эту новую заповедь. Впрочем, здесь мы встречаемсяс таким пунктом христианского учения о необходимости благодати для человеческойсвободы и нравственности, который надолго еще останется непонятным длясовременной рационалистической науки.
Нравственныепоступки возможны для человека, потому что он свободен. Эта свободаобнаруживается в явлениях души самоопределением ее к деятельности. Например, делаправды может человек совершать и по необходимости; в таком случае они имеютзначение только юридическое, а не нравственное. Представьте теперь, что те жесамые дела правды этот человек совершает свободно, охотно, из любви илиот сердца, по усердию; тогда эти дела, как истекающие из любви, изсердца, получат высокую нравственную цену. Вы говорите об этом человеке:«Он делает добро не по принуждению. не по расчету, не по приказанию, а свободноили охотно, по любви к добру; итак, на его нравственный характер; всегда можноположиться; его образ деятельности есть бескорыстный и чистый; он не обманетвас, в случае вы были бы неосторожны, не похитит ваших прав, в случае вы былибы слабы. Он не боится предстать с тайными движениями своего сердца пред лицовсеведущего Бога он чистая и нравственная личность». Так мы судим ежедневно олюдях, не слушаясь науки, говорящей часто о каких-то других источникахнравственности. Подобным же образом легко наблюдать, что человек, окончательнозаключенный в свои личные интересы и действующий только по влечению самолюбия,тем не менее всячески скрывает от взоров зрителей эти действительные побуждениякак нечто недостойное. Кто из нас в жизни не притворялся и не принимал на себяроли человека, поступающего по чувствам великодушия, по свободной привязанностисердца к добру? Кто из нас не замечал, как иногда мы невольно, инстинктивнозакрываем свои эгоистические расчеты видимостью любви, жертвующей,совершающей добро ради самого добра? Так, во всем человечестве господствуетубеждение, что нравственное достоинство поступка определяется единственностепенью свободной, любви сердца к добру, ради которого он совершается, а всеостальное, чем условливается еще сверх этого таковой поступок, как-то:искусство или уменье, предполагающее зрелость и опытность, глубокое и верноесоображение, доказывающее развитой ум,— все это ценится в поступке какфизическая сила духа, которая, без благодати любви, способна воплощаться всамых недостойных действиях.
Амежду тем — и это странно — в настоящее время так часто отождествляютразумность поступка и его нравственное достоинство, так безусловно смешиваютэти два понятия — разумный и нравственно-добрый, что христианское учениео любви, об этом охотном и, усердном стремлении, к деланию добра, почти неимеет места в наших нравоучительных системах. Каждый день мы удостоверяемся,что поступок самый недостойный, злодеяние самое оскорбительное для человечестваможет быть совершено очень умно, по самому основательному и расчетливомуплану и по самым глубоким соображениям, и тем не менее правило «поступайразумно» принимается в большинстве как источник чистейшей нравственности. Чтоозначает это? Мы не будем искать причин, почему эти разнородные понятиясмешиваются, а только скажем, что в этом мнимо нравственном начале выражаетсявся односторонность современного образования. [… ]
Недавнонекоторые ученые предлагали нам правило «уважай себя, или свою личность» идумали в этом правиле открыть начало нравственно-добрых поступков человека. Намкажется, что из этого правила так же могут происходить или не происходитьнравственные поступки, как и из правил, аналитически вытекающих из него,каковы: корми себя, сохраняй, согревай, поддерживай свое тело, упражняй своюпамять, развивай свой ум, і свои музыкальные таланты и т. д. […]
А безэтого наперед данного нравственного начала ваше самоуважение может иметьтакую же нравственную цену, как и стремление всякого животного ксамоподдержанию: не станут же люди видеть в вас нравственно-добрую личностьзаодно то, что вы заботитесь о здоровье и красоте тела, о развитии талантовостроумия, верного соображения и т. д.
Бесспорноенаучное значение имеет принятое в нравственной философии понятие нравственногозакона и учение о долге или обязанности исполнять его. Как совесть, так и всерелигии рассматривают нравственные поступки как предписанные высшимзаконодательством и потому совершение их признают долгом и обязанностью.Вообще, человечество верует, что совершение всякого доброго поступка естьисполнение воли Божией или что в этом случае наша воля согласна с волею Бога.Но с этим совершенно истинным учением соединяется в философии ничем не,оправданное предположение, будто начальный источнику нравственногозаконодательства есть разум. […]
а)Закон по которому совершается нравственная деятельность, не есть уже поэтому причинаэтой деятельности, как, например, закон падения тел не есть причина ихпадения. Итак, с рационалистической точки зрения навсегда останетсянеизъяснимым, откуда из какого источника истекают те дела, которые оказываютсясообразными с нравственным законом как с предписанием разума. Всякоенравственное-предписание разума, всякое наставление разума о том, что я долженделать, открывает мне перспективу дел только еще ожидаемых, пока еще неосуществленных; а могу ли я совершить эти дела, имею ли я нравственные силы какисточники этих дел,— это совершенно другой вопрос, о котором нравственноезаконодательство разума ничего не скажет. Точно, ум может предписывать,повелевать и — скажем так — командовать, но только тогда, когда он имеет передсобою не мертвый труп, а живого и воодушевленного человека и когда егопредписания и повеления сняты с натуры этого человека, а не навязываются ей,как что-то чуждое, несродное; потому что ни одно существо на свете не приходитк законообразной деятельности из побуждений посторонних для него. […] Ум естьспособность понятий, мыслей, правил, начал и законов, но все это, как общее, онобразует из частных случаев и из частных деятельностей, все равно, в области лифизической или нравственной. Нам врождены не правила, не мысли о нравственнойдеятельности, но самые влечения и стремления к ней. Разум, сознаваянравственные деятельности, сравнивая их, обобщая, поставляет общие нравственныезаконы о том, что человек должен делать, общие нравственные правила ипредписания и общие идеи, в которых мы сознаем существующий нравственныйпорядок в мире и, человеке. Понятно, как необходимы и дороги для нас эти общиеидеи они дают возможность как во всех других случаях, так и в отношениинравственном поступать по определенному, ясно сознанному плану, по ясносознанным началам с спокойным обозрением целей и средств и всей среды нашейнравственной деятельности они открывают нашему сознанию нравственную областьдаже и тогда, когда в нашем сердце иссяк источник нравственности и когдапоэтому мы бываем не в силах вступить в эту область, несмотря на то, что имеемсамые светлые идеи об ней. […] Ум, как говорили древний, есть правительственнаяили владычественная часть души, и мистицизм, который погружается внепосредственные влечения сердца, не переводя их в отвлеченные, спокойные итвердые идеи или начала ума, противоречит свойствам человеческого духа. Ноправительственная и владычественная сила не есть сила рождательная; она естьправило, простирающееся на такое содержание нравственного мира, котороерождается из глубочайшего существа духа и в своем непосредственном виде или впервоми основном явлении есть любовь к добpy. Бывают для человекавремена так называемого искушения, когда внешние обстоятельства своиминеожиданными и непредвиденными сплетениями сбивают все соображения, все расчетыи правила разума; тогда, в эти критические минуты, человек и в самом делепредоставляется водительству своего сердца и здесь-то, собственно лежит пробныйкамень для его нравственного характера: или он выступит во всем благородствесвоего настроения, с доблестями нравственного героизма, или же разоблачит преднами все недостоинство своей личности, которое до этой минуты закрывалось длянас в поведении благоразумном, управляемом рассчитывающим и осторожным разумом.[… ] По мере того как в сердце человека иссякает елей любви, светильник гаснет;нравственные начала и идеи потемняются и наконец исчезают из сознания. Этоотношение между светильником и елеем — между головою, и сердцем — есть самоеобыкновенное явление в нравственной истории человечества. Итак, это двойствомежду нравственным законодательством, в форме которого мы представляем себенаши нравственные поступки, и источником нравственной деятельности примиряетсяс библейской точки зрения. Точно, нравственность есть заповедь, есть закон, нокак о благодатном законе сказано, что он будет написан на сердцах обновленныхлюдей, так и люди, предоставленные самим себе являють дело законное написано всердцах своих (Иер.31,31. Рим.2,15)
Друкується за: П.Д.Юркевич. Философские произведения. – М.:Правда, 1990. – 669 с.