Міністерствоосвіти і науки України
Державнийвищий навчальний заклад
«Київськийнаціональний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Кафедрафілософії фінансово-економічного факультету
Рефератна тему:
«Епістемічна логіка»
Виконав:
студент Штукмейстер В.В.
1 курсу; 3 групи;
фінансово-економічний факультету
Викладач:
Соколов С.В.
Київ2010
Зміст
Вступ
1. Дихотомія «контекстів відкриття»і «контекстів обґрунтування»
2. Слабка ефективність «сильної» раціональності
3. Універсалістька парадигма логіки
4. Епістемічна логіка «другого покоління»: завданняй труднощі
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Епістемічналогіка з'явилася наприкінці 1950-х – початку 1960-х років завдяки блискучимроботам К. Геделя, Г. фон Врігга, А. Прайора й, насамперед, Я. Хіітикки, яківиявили, що структури й закономірності, пов'язані з поняттями«знання», «думка», «переконання», можуть бутипредставлені у вигляді аксіоматичних дедуктивних систем. Вона розвиваласяпліч-о-пліч із модальною й інтенсіональною логіками, довгий час розділяючи зними досить зручний і філософськи привабливий спосіб інтерпретації семантикуможливих мирів.
Але виявилося, щонастільки близькі споконвічно області дослідження очікувала різна доля. Упорівнянні з тим, наскільки важливу роль відіграє модальна логіка для сучаснихметафізиків (С.Крінке, Д. Льюїса, А.Плантінга, Р. Чізолма), маргінальнеположення епістемічної логіки у філософії просто разюче. Навіть її найбільшвидатні й багатообіцяючі технічні результати сприймаються філософами доситьпрохолодно й залишаються осторонь від епістемологічного мейнстріма. Чим жепояснюється така парадоксальна ситуація?
1. Дихотомія «контекстів відкриття» і «контекстівобґрунтування»
Насамперед, уцьому слід винити характерне для позитивізму, що і йде ще від Г. Рейхенбаха,протиставлення «контекстів відкриття» і «контекстівобґрунтування». Сьогодні більшість філософів науки визнали, що логічномуаналізу доступні лише останні: що ж стосується перших, то вони, як правило,пов'язані з неоформализуємими й неекспліцируємими аспектами пізнання. Але за словамиКарла Поппера, «питання про шляхи, по яким нова ідея будь то музична тема,драматургічний конфлікт або наукова теорія приходить людині, може становитиістотний інтерес для емпіричної психології, але вона зовсім не відноситься дологічного аналізу наукового знання» [1, с.26].
А далі зазвичайвикористовується аргумент, що нагадує знамениту дилему халіфа Омара: «Якщоваші книги згодні з Кораном, то вони надлишкові; якщо вони не згодні з Кораном,то вони шкідливі, у кожному разі їх треба спалити». Дійсно, якщосистематичні регулярності, пов'язані з нашим використанням епістемічних понять,мають місце тільки в «контекстах обґрунтування», то для їхньогоаналізу не потрібна ніяка спеціальна епістемічна логіка, оскількиобґрунтуваннями й доказами займається саме логіка звичайна. Ми намагаємосядосліджувати у формально-аналітичних термінах «контексти відкриття»,тим самим свідомо спотворюємо їх зміст, пов'язаний з вільним, іноді навітьстихійним творчим пошуком. У кожному разі, у рамках такої парадигми статусепістемічної логіки виявляється під великим сумнівом.
2. Слабкаефективність «сильної» раціональності
Друга причина, поякій епістемічна логіка виявилася не занадто популярна серед філософів, сильніідеалізації, на яких вона споконвічно будувалася. Справа в тому, що неможливосформулювати жодну досить багату й цікаву у філософському плані системуепістемічної логіки, не приписавши суб'єктові, що пізнає, мінімальніраціональні здатності. Але виявляється, що в рамках нормальних епістемічнихлогік із крипкевською семантикою навіть «мінімальна» раціональність,необхідна для філософської виправданості До- Оператора (оператора «відомо,що»), є надто сильною. Зокрема, ми повинні прийняти
(I) аксіомудедуктивної зв'язаності.
/>
(якщо а знає, щоз p слідує q, то з популярності для а факту р випливає популярність для а фактуq). а також
(II) аксіомуістинності
/>
(якщо відомо, щор, то р істинно).
У більшостістандартних систем епістемологічної логіки ухвалюються також аксіоми
(ІІІ) позитивноїінтроспекції
/>
(якщо а знає, щор, то а знає, що а знає, що р) і
(ІV) негативноїінтроспекції
/>
(якщо а не знає,що р, то а знає, що а не знає, що р).
Що значить длясуб'єкта, що пізнає, а знати висловлення р? Це значить, що в усіх світах,сумісних з тим, що відомо а (тобто а — досяжних), висловлення р повинне бутидійсним. Прийняття аксіом (i-iv) приводить до того, що відношення досяжностіміж можливими світами, асоційоване з індивідом а повинне бути рефлексивним,симетричним і транзитивним, тобто являти собою відношення еквівалентності. Несекрет, що системи саме з таким відношенням досяжності виявляються підходящимидля найбільшого числа додатків.
В поривіепістемологічного аскетизму, можна, звичайно, відмовитися від аксіом (і ДО) абопослабити їхнім підходящим образом. Але хіба має право ми брати під сумніваксіому (і), що виражає «свята святих» епістемічної логіки здатністьіндивіда одержувати знання шляхом дедукції? Виявляється, і це цілком реально.Ще в статті 1972 р. «Можлива чи епістемічна логіка?» [9] Макс Хокаттсформулював проблему «логічного всевідання»: якщо індивід знає якесьвисловлення, то чи зобов'язаний він знати всі логічні наслідки цьоговисловлення? Відповідаючи на дане питання негативно. Хокатт приходить довисновку: немає ніяких гарантій, що індивід розпізнає якесь судження, яке мийому приписуємо, як логічно еквівалентне тому, з яким він дійсно згодний.
Наскільки жідеалізований суб'єкт пізнання, що володіє раціональними характеристиками взмісті аксіом (i-iv), збігається з реальним суб'єктом пізнання? Наскількиадекватно «можливі світи» і задані на їхній безлічі відносинидосяжності відбивають формальну онтологію пізнавального процесу?
Очевидно, у нас є вагомі підстави констатувати, що практичназастосовність описаних вище логічних конструкцій в скільки-небудь реалістичнімдослідженні людського пізнання досить сумнівна. Справа в тому, що теоретичніідеалізації, що лежать в основі епістемічної логіки першого покоління,базуються на понятті «сильної раціональності», головні складовіякого, на наш погляд, такі:
1) Пасивність суб'єкта, що пізнає, виключення його зі сфери дії логічнихоператорів. Технічно це виражається в тому, що в стандартній епістемічнійлогіці для суб'єкта зарезервована лише одна роль у найкращому разі він служитьіндексом для ДО- К- оператора. У семантичному Алану це значить, що суб'єкт лишеиндиицує певні алгебраїчні обмеження, що накладаються на відношення досяжностіміж світами (сценаріями). Інакше кажучи, він виявляється поза областю дії ДОоператора (та й усіх інших логічних символів), представляючи собою якусь позначкусистемного параметру. Це не той суб'єкт, який одержує дані, міняє свою думку,взаємодіє з іншими суб'єктами й має з ними спільні знання, а скоріше якасьмертва проекція заздалегідь приписаних епістемічному операторові формальнихвластивостей.
2) Статичність пізнавальних конструкцій, ігнорування механізмів фіксації,розвитку й перегляду знань, що функціонують у реальному людському мисленні.Фактично виходить, що якщо суб'єкт один раз визнав якесь висловлення в якостідійсного, то ніяка додаткова інформація вже не змусить його відмовитися відсвого знання. А якщо змусить, значить він не мав знання в точному значенніслова. Навряд чи варто нагадувати, що навіть у строгих науках, не говорячи вжепро повсякденне пізнання, ми не зустрічаємо прикладів того, як ця вимога можебути виконана в повному обсязі.
3) Повнота й несуперечність «світів знання». Уявлення про те,що коли б не здійснювалися пізнавальні процеси, вони протікають в умовах повноїй несуперечливої інформації, що знання індивіда співвідноситься не з окремимичастинами, фрагментами світу, але з усім світом у цілому. Такий холізмнайчастіше перетворюється, за влучним виразом Я. Хінтікки, в"інтелектуальну мегаломанію", що змушує нас сприймати епістемічноможливі світи як якісь повноцінні всесвіти, що існують незалежно від нашогосвіту й незвідні до нього. Насправді ж практика пізнання підказує, що суб'єктзавжди має справу із ситуаціями, тобто з обмеженими частинами світу, іреальність цих альтернативних ситуацій (сумісних або несумісних зі знаннямисуб'єкта) носить зовсім але метафізичний, а магічний характер.
Необхідно відзначити, що за історичним збігом рання епістемічна логіка,що спирався на описану вище модель раціональності, перебувала осторонь відтенденцій, що намітилися в сфері гуманітарних наук. Уже наприкінці 1950-х рр. векономіці, яка на той час досить успішно оперувала поняттями«раціонального вибору» і «компетентного прийняттярозв'язків», стало уявлення про «обмежену», або «частковураціональність» (уперше цей термін був використаний Г. Саймоном в 1957р.). Дуже скоро дане уявлення стало популярне в кібернетиці, А1- дослідженнях,нелінійному програмуванні, лінгвістиці, когнітивній психології й навіть убіології. Імовірно, це послужило однією із причин неуважного ставлення до епістемічноїлогіки з боку спеціальних дисциплін, а згодом привело й до того, що найбільшгострі, актуальні філософські питання про раціональність чаші ставилися не вабстрактно-логічних термінах, а в термінах цих частин наук.
3. Універсалістька парадигма логіки
Нарешті, третьою причиною маргіналізації епістемічної логіки уфілософському дискурсі стали, на наш погляд, глибинні особливості тієїкласичної парадигми, яка направляла розвиток символічної логіки взагалі назагал із часів Фреге й Рассела. Якщо скористатися термінологією Ван Хейеноорга[1] в XX столітті традиція «логіка як мова» взяла гору над традицією«логіка як вирахування». Перша традиція Фреге, на його думку,заснована на трактуванні логічного символізму як універсальної мови (linguacharacteristica), наслідком чого є неможливість сказати що-небудь поза рамкамисамої системи, тобто всі метасистемні питання виявляються свідомо виключеними зрозгляду. Друга ж традиція, представлена іменами Пірса, Буля. Шредера, навпаки,розглядає логічний символізм як формальне вирахування (calculus ratiocinator),що допускає різні інтерпретації в різних областях дискурсу.
Важливо розуміти, що універсалістська парадигма не просто припускаєєдиний, нестратифікований универсум розгляду, але й розглядає мову як непереборнийпосередник будь-якої концептуалізації такого универсума. Згідно із цією точкоюзору, ми не можемо відокремити себе від своїх понять, оскільки в нас немаєможливості зупинити нашу концептуальну практику без їхньої втрати. Мова(говорячи словами Вітгенштейна, "єдина мова, яку я розумію") єнепереборний посередник між мною й миром, посередник, без якого я не можуобійтися. Таким чином, я не можу вийти за межі своєї мови (і втілюваної нею понятійноїсистеми й бачити її з боку [2]).
Яким же чином універсалістська парадигма могла перешкодити повноцінномурозвитку й філософському визнанню епістемічної логіки?
По-перше, універсалізм нерозривно пов'язаний із принципомкомпозиціональності, який говорить, що значення складного вираження є функціязначення (семантичних атрибутів) його складових частин. Основна ідея полягає втому, щоб синтаксичні правила побудови формули й семантичні правила їїінтерпретації працювали в тандемі: передбачається, що кожному правилу, щопояснює як вираження Р синтаксично складене з його складових частин, відповідаєсемантичне правило, що говорить як значення Р будується зі значень складовихйого виражень. Фактично це означає виведення семантичних понять з-під владиконтексту точніше, заперечення будь-якого іншого контексту, крім того світу (уцілому), який описується, і тієї мови (у цілому), на якій цей описздійснюється. Однак практика показує, що принцип композиціональності доситьсильна ідеалізація. Чи можемо ми ігнорувати конкретність і ситуативністьпізнання, включенність суб'єкта, що пізнає, у пізнавану їм реальність,заперечувати за ним право виражати собою певну «перспективу бачення»навіть на рівні мови (про особливості й труднощі «перспективноїідентифікації») [5].
По-друге, універсалізм приводить не тільки до невимовностіфундаментальних семантичних понять (як показав А.Тарекій, уведення в мовутеорії предиката істинності, обумовленої усередині самої цієї теорії, приводитьдо парадоксу «брехуна»), але й до невимовності фундаментальнихепістемічних понять.
У третіх імпліцитним наслідком универсалистської точки зору є сильнесинтаксичне обмеження, закладене в самій структурі загальноприйнятої логічноїнотації. А саме, області дії логічних форматорів (зв'язування, квантори,модальні й епістемічні оператори та ін.) у звичному для нас способі записуможуть перебувати між собою тільки в антисиметричному і транзитивномувідношенні включення. Не допускається дисонтинуальність і взамний перетинобластей дії, що унеможливлює відображення в мові системи альтернативних формзалежності й незалежності між форматорами, які так часто зустрічаються вепістемічних контекстах.
Таким чином, необхідно визнати, що ситуація, що перешкодила раннійепістемічній логіці (т.зв. епістемічній логіці «першого покоління»,або FL-I) завоювати гідне місце у філософському дискурсі, носять об'єктивний,істотний і досить фундаментальний характер, обумовлений парадигмальними особливостямияк сучасної філософії науки (традиція некритично протиставляти «контекстивідкриття» і «контексти обґрунтування»), так і загальноприйнятоїсимволічної логіки (сильно ідеалізоване поняття раціональності, парадигма мовияк «універсального посередника»).
4. Епістемічна логіка «другогопокоління»: завдання й труднощі
Разом з тим, становище, що склалося, зовсім не є фатальним принаймні, збоку самих логіків давно прикладаються зусилля до того, щоб його подолати. Ужев 1960 – 70-х рр. були зроблені перші кроки до створення епістемічної логіки«другого покоління» (ЕL-2): почали інтенсивно розвиватися інтегруваннялогіка й ерогетика, крім крипкевської семантики можливих світів (PWS) з'явилисяситуаційна (SS) і теоретико-ігрова семантики (GTS): в 1980-х рр. стали набиратисилу ідеї динамічної логіки й belief revision. Нарешті, в 1996 р. у книзіН.Хінгікки «Переглянуті принципи математики» уперше в систематичномувигляді була викладена ідея так званої If-Логіки (Independence Friendly Logic),на якій ми прагли б зупинитися докладніше. Властиво, застосування апарата If-Логікий теоретико-ігрової семантики (CMS) до традиційних проблем логіки пізнанняХінтікка й називає «епістемічною логікою другого покоління» (термінуперше з'явився в 2003 р., більш розгорнута концепція HL-2 викладається в йогокнизі «Сократична епістемологія», 2007) [8]. Схематично еволюціюідей, що проивели до EL-2, можна представити так:
/>
Насамперед, EL-2є логіка питань і відповідей, а також пошуку найкращих питань, які повинні бутизадані. Хінтікка різко виступає проти розповсюдженої точки зору, що затверджуєтавтологічність логічних законів, за прикладом класиків детективного жанру,намагається показати нетривіальність, інформативність логічних умовиводів.«Так звані дедукції Холмса, стверджує він, не зводяться до виводу експліцитнихвисновків з експліцитних посилок. Часто він витягає з хаосу фонової інформаціїпотрібні додаткові посилки (понад ті, які, можливо, були оголошені такими), івже із цих посилок за правилами звичайної дедуктивної логіки можна вивестивисновки, що видадуться на перший погляд несподіваними» [3, с.268].
Як же він церобить? За допомогою питань адже саме питання служать для втілення інформації увисловлення, управляють процесом активації невербалізованого знання на стадіїдедукції. Однак не слід думати, у дусі платонівської теорії анамнезісу, що всяфонова інформація вже заздалегідь перебуває в нашій голові, і що експліцуючіпитання ми завжди обертаємо самим собі деякі їхніх посилок дедукції знаходятьсялише в ході спостережень. Але більшість понять, які застосовні до питань івідповідям на них, застосовні й до спостережень, так що кантовський оборот«питання, що задаються природі» є не просто метафорою.«Спостереження, пише Хінтікка, це завжди відповідь на запитання» [3,с.273]. Та й більшість дедуктивних ходів включаючи ряд найцікавіших можуть бутизаміщені відповідним питанням, якщо вважати, що на нього піде відповідь.
Таким чином,увесь масив наукових досліджень – від емпіричних спостережень до теоретичних дедукцій– має інтеррогативну структуру (немає контекстів відкриття й контекстівобґрунтування, а є лише різні сторони одного й того ж процесу).
Питально-відповіднапослідовність як «гра із природою» стає одним з головних джерелтеоретико-ігрової семантики. Наявність виграшної стратегії або Дослідника (верифікатораверсифікатора)називається істиною, наявність виграшної стратегії для Природи (фальсифікатора)неправдою. Характерно, що в такій семантиці допускається відсутність виграшнихстратегій взагалі, тобто не ухвалюється tertium non datur (а якщо розглядаютьсяігри з ненульовою сумою, то не ухвалюється й закон непротиріччя).
Логікастратегічних аспектів істини повинна бути логікою конструктивних об'єктів,тобто логікою ідентифікуючого знання. У деякому сенсі вона повинна бути навітьбільш інтуїціоністською. Загальновідомо, що інтуїціонистська математика була задуманадля того, щоб мати справу не стільки з математичними істинами, скільки з математичнимиоб'єктами. Але просто увести для цих цілей пропозиціонального До- Операторабуло явно недостатньо: адже якщо саме знання трактується як винятковопропозиціональне, те навряд чи поставлена мета буде досягнута. Дійсна новизнаможе полягати лише в тому, щоб від знання математичних висловлень перейти дознання математичних об'єктів і не втратити при цьому загальності в трактуваннізнання, не дозволити йому розсипатися на два субстанціальні види (знання dedicto і знання de re).
Висновки
Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що:
1. Епістемологічна логіка «другого покоління» успішно подолалавсі недоліки систем «першого покоління» і є на сьогоднішній деньдосить тонким і ефективним механізмом аналізу людського пізнання.
2. Цестало можливим лише завдяки дослідженнюдо-теоретичних передумов, що лежать в основі класичної логіки як такої (у тому числі, передумовепістемологічного характеру) і їх деконструкції.
3.Рух від логіки епістемології до епістемології логіки змушує переосмислитикласичні теореми про обмеженість виразних і дедуктивних можливостей формальнихтеорій, принаймні, дати їм нову філософськуінтерпретацію.
Список використаних джерел
1. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.
2. Хинтикка Я. Проблема истины в современнойфилософии. Вопросы философии. – Л., 1996.
3. ХинтиккиЯ., Хингикка М.Шерлок Холмс против современной логики: к теории поиска информации с помощьювопросов. Язык и моделирование социального взаимодействия. Переводы. / Сост. В.M.Сергеева и П.Б. Паршина. Общ. ред. U.U. Петрова. – М.: Прогресс, 1987.
4. Heijenoort van J., Logic as calculus and logic as language // Synthese. — No. 17. — 1967.
5. Hintikka J. Perspectival identification, demonstratives and«small worlds» // Synthese. – No. 114. – 1998.
6. HintikkaJ. Hyperclassicallogic (a.k.a. IF Logic) and it's implications for logical theory. // TheBulletin of Symbolic Logic. — Vol.8. — No. 3. — 2002.
7. HintikkaJ. What istruth? Stay for an answer // Current Issues in Theoretical Philosophy: What isTruth? (ed. R. Schantz). — Walter de Gruyter, 2002.
8. HintikkaJ. Asecond-generation epistemic logic and its general significance // Hintikka J.,Socratic Epistemology: Explorations of Knowledge-Seeking by Questioning. —Cambridge University Press, 2007.
9. HocuttM. Isepistemic logic possible? // Notre Dame Journal of Formal Logic. — No. 13.—1972.
10. KaplanD., MontagueR. A paradox regained // Notre Dame Journal of Formal Logic. — Vol.1. — No. 3.—1960.
11. RouilhanP., Bozon S.The truth of IF: Has Hintikka really exorcised Tarski's curse? // ThePhilosophy of Jaakko Hintikka. — Open Court, 2006.