№1. Етика як філософська теорія мораліЕтика, як уже зазначалося,— наука про мораль. Дане твердження — одне з небагатьох, щоб не сказати єдине, щодо якого збіглися теорія й практика, історичний досвід морального розвитку в цілому і його конкретні періоди. В прямій залежності від розуміння моралі перебувають і відмінності в тлумаченні етики як науки, її місця серед наук, ролі й значення для суспільного розвитку. За безумовного визнання того, що предметом етики є мораль, уявлення про її своєрідність, призначення в життєдіяльності людей великою мірою визначали зміст етики, покладали на неї певні обов'язки, передусім методологічного характеру. Розгляд моралі як форми людської діяльності стосовно родової, суспільної, людської сутності й відкриває основу єдності нормативності та науковості в етиці, розуміння цієї єдності як умови розвитку етичної науки. Принцип діяль-нісного підходу до моралі дає можливості для проникнення в глибинні підвалини нормативно-ціннісного характеру моральності. Маючи на сутнісному рівні аналізу моралі можливості вичерпного пояснення її специфіки, цей принцип підходу вбирає в себе описовий рівень у вивченні моральності, так званий нормативний, а через виниклий із його основи теоретичний, етичний рівень, підноситься до сутнісного рівня й повертається до першого, перевіряючись, підтверджуючись у ньому. Для того щоб говорити мовою предмета пізнання (моралі), необхідно знайти до неї правильний підхід. Візьмемо, наприклад, підхід до моралі як форми суспільної свідомості, вираженої в сукупності правил, норм, приписів, вимог, що ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції поведінки людей. Такий функціональний підхід до моралі пов'язаний із вивченням конкретно-історичного змісту її норм і вимог, виходить із їхньої історичної змінюваності. Завдання ж етики цілком укладаються в опис та обгрунтування цих норм і вимог з точки зору інтересів суспільства з метою впровадження їх (норм і вимог) у свідомість індивідів. У межах такого уявлення про мораль етика осмислюється і як наука про етикет, і як прикладна (подібна до технологічних) дисципліна, втрачає статус науки в точному значенні цього слова. Інші можливості має діяльнісний підхід до вивчення моралі. Розуміння її як діяльності, в якій продукуються моральні цінності та норми, передбачає виявлення предмета, тобто того, що освоюється в моральнії діяльності, способу його освоєння й результату, аналіз генезису моралі, виявлення її значення для людського розвитку. Стосовно вирішення подібних завдань етика виступає як наука про специфічну форму людської діяльності, філософська теорія моральності, тобто належить до філософських наук. За походженням етику відносять до філософських наук, за своєрідністю відрізняють від інших філософських дисциплін. При цьому етика визначається як практична філософія, вінець філософії. Якщо останню називають людською мудрістю, то етику характеризують як мудрість життя. Походження етики — не єдиний аргумент на користь її належності до філософії, пряма спорідненість із якою простежується через предмет етики та способи його пізнання. Світоглядний рівень філософського знання про стосунки людини зі світом реалізується етикою з допомогою аналізу моральності — сфери їхнього дійсного прояву у взаєминах живих, конкретних, цілісних індивідів. Загальне тут розкривається через Індивідуальне, сутність специфічно людського ставлення до світу постає в безпосередності її існування. Найвищий, філософський рівень узагальнення знань про людину дістає в етиці практичне, життєве підтвердження. З боку змісту філософської теорії, вираженого в системі взаємозв'язаних понять, істинність даної теорії вивіряється тим, наскільки їх відбиття в етиці співвідносне з "мовою" моральності, тобто підтверджується моральним життям людей. Прикладом сказаного може служити ситуація, що суттєво позначилася на розвитку естетики та етики. Йдеться про однобічний розвиток філософської теорії в бік раціонального. Раціоналізм у тлумаченні пізнання, забуття іншої його сторони — сенсуалізму на ділі означав дедалі більший відхід від розгляду людини в багатстві її відносин зі світом, концентрацію уваги на пізнанні світу, безвідносно до того, хто пізнає. Піддаючи сумнівові достовірність знань, здобутих із людського чуттєвого досвіду, раціоналізм у своєму розвитку поширюється й на сфери людської культури, в тому числі на етику й естетику. В естетиці це означає висування на передній план раціонального характеру художньої творчості, в етиці — абсолютизацію раціональних мотивів і принципів моральної діяльності. Набуті на цій основі теоретичні знання не відповідали тим уявленням, котрі виникали з досвіду естетичної й моральної діяльності, не відтворювали специфіку художніх і моральних цінностей, не давали уявлення про особливості естетичної й моральної свідомості, її структурного вираження. Зауважимо, що філософські категорії не піддаються уточненню їхніх значень ситуаціями повсякденного життя. Водночас на рівні їх реалізації в естетиці й етиці це виявляється цілком можливим. Там, де цілісність взаємовідносин людини зі світом, осягнута на рівні загального й виражена мовою філософії, розкривається в конкретному аспекті її вияву, й виникає зріз, у якому філософські категорії, конкретизуючись через етичні категорії, виходять на один із аспектів життя, схопленого у його цілісності,— моральний — і підтверджуються або відкидаються в своїй суті. Дане спостереження послужило грунтом для розуміння однобічності філософського раціоналізму як учення про "останні основи буття та пізнання", а також осмислення природи причин, що виявилися в абсолютизації одного з аспектів — теоретичного, доведеного до межі '. Поглинувши цілісність людського буття й пізнання, вказаний аспект перекреслив і власну вірогідність.№^ 2. Етика в системі філософсько-гуманітарного знанняЕтика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з'ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.Виражений у системі взаємопов'язаних понять зміст філософської теорії реалізується у способах аналізу моральності й становить методологічну основу етичної науки. Будучи, отже, сферою практичної філософії, її конкретним, етика ніби вивіряє філософські знання, абстрактно-конкретні за своїм характером. Слід зауважити, що в своєрідній ролі, яку етика відіграє в філософії — вивіряти її ідеї про людство через їх реалізацію у взаєминах між людьми,— й полягає гуманістичний смисл етики, який визначає її роль у системі філософських знань. Протягом досить тривалого періоду етика спрямовує свої зусилля на звільнення від рамок, які сковують її розвиток і в які вона була втиснута філософським раціоналізмом. Таким чином, не без участі філософії, що ще раз свідчить про найбезпосередніший їхній (етики й філософії) зв'язок, етика потрапила в лещата редукціонізму — "наукового методу" так званих "точних наук", втративши при цьому підстави для розрізнення етичного знання й моральної свідомості, критерії для визначення моральних цінностей, їхнього сенсожиттєвого для людського розвитку характеру. Етика випадає з системи філософських наук у процесі зміни акцентів у розумінні науковості теорії, що значною мірою було пов'язане з наступом редукціонізму. Закріплюється її належність до наукових дисциплін. Таке перетворення етики мало серйозні наслідки для її розвитку. Моральна діяльність є способом існування суспільної сутності людини, способом її безпосереднього вияву в людській чуттєвій діяльності. Філософський раціоналізм, абсо-лютизуючи раціональне й виключаючи з нього роль і значення почуттів у розвитку людини та її пізнанні, визначив одномірний підхід до моральності. Викривлене, однобічне уявлення про неї, зумовлене її раціональним обгрунтуванням, безвідносністю до духовних почуттів, обмежувало розуміння специфіки моральності. В результаті співвіднесений зі здоровим глуздом раціональний характер мотивів і принципів моралі виявився зведенням моральної діяльності до поведінки. Виражена в моральному способі існування суспільна сутність людини втратила чіткість зображення, перестала проглядатися у ставленні до іншого як до людини, в формуванні людяності. Реалізація в безпосередності взаємовідносин між людськими, суспільними індивідами постала не як духовна, людська чуттєва діяльність, регульована почуттям обов'язку, совісті, гідності, а як поведінка, що відповідає приписам, нормам, правилам, котрі в найкращому випадку були зумовлені здоровим глуздом. Таке вирішення питання про своєрідність моральності послужило підставою для розгляду моралі як простого об'єкта, застосування методу редукціонізму в етичних дослідженнях моральності, спроби розчленування останньої на формалізовані частки, вимірювані кількісно. Тепер недоступні редукціоністському поглядові моральні почуття обов'язку, совісті, честі, гідності розглядаються як етичні категорії, тобто як такі, в яких відображені наукові знання про моральність. Отже, моральні почуття, цінності постали не як результат певним чином здійснюваних відносин між людьми, узагальнений у цьому процесі й закріплений у системі категорій моральної свідомості, цінностях, а як продукт мислячої голови. Положення про те, що етика створює категорії, відображаючи (теоретично пізнаючи) виражені в поведінці особистості її суспільні якості, по суті означало ототожнення етичних знань і моральної свідомості, раціоналізацію останньої. Розглянуті стосовно особистості взагалі або ж стосовно її поведінки взагалі суспільні якості та властивості як фундамент етичних категорій могли бути виведені тільки з позаморальних джерел, якими виступали праця, економічні відносини, класова належність, потреби суспільства. їх і пропонувалося усвідомити людям через систему категорій, тобто з допомогою етики, щоб керуватися таким чином сформованими умоглядними мотивами в своїй поведінці. Посередництво етики, котра взялася виразити моральність мовою так тлумаченої наукової теорії, по суті, спочатку передбачало умоглядний характер моральної свідомості, що цілком природно при виведенні моралі з позаморальних джерел. Втрата предмета дослідження дістала вираження і в тому, що мораль визначалася як сукупність норм, вимог, приписів, поставлених суспільством перед особистістю відповідно до виникаючих у його розвитку потреб. Таким чином мораль наближалася до права, а то й ототожнювалася з ним через тлумачення її регулятивної функції в плані приборкання індивідів. Поряд із зазначеною тенденцією в естетиці й рідше в етиці, позначуваній "гносеологізмом" і орієнтованій на пізнавальний характер категорій, розвивається тенденція позглядати етику як самостійну науку. В своїй основі дане питання пов'язане з вивченням специфіки моральної свідомості. Одначе внаслідок указаних вище змін етика вивчає норми, вимоги, приписи моралі з метою подальшого впливу на процеси їх засвоєння людьми та реалізації в поведінці у відповідності з інтересами суспільства. В нормах, приписах, вимогах, поставлених перед особистістю, етика формулює потреби суспільства. У своєму граничному вираженні дана тенденція позначилася у тлумаченні етики як науки про етикет. Такий "спад" етики пов'язаний з тим, що норми моральності, втрачаючи свій стрижень, загальнолюдський смисл, повноту та об'ємність у вираженні моральності, формалізуючись, стають засобом маніпулювання свідомістю людей, який випливає з позаморальних джерел, що привнесені стереотипами, котрі виражають реальну моральність певних соціальних сил. Різні за своїм конкретним змістом, за своєю сутністю, ці явища, в яких відтворюються реальні зміни в моральності, виникають не з вини етиків. Разом із тим розуміння суті цих змін, їх відповідне відображення в етичних знаннях становить основу для критичного аналізу знань про моральність. Інакше кажучи, осмислення етикою змін у моральності, що відбуваються в конкретні періоди розвитку суспільства, вимагає урахування її (моральності) все-історичного характеру, з'ясування причин, котрі приводять до тих чи інших змін. За довільного тлумачення етики як науки, яка виходить із того, що в її категоріях безпристрасно відображені реалії морального у притаманній їм умоглядній формі, з'ясувалося, що ці реалії не можна перевести в норми, розкри-.ти своєрідність нормативності моральної свідомості, її імперативний характер. У той же час у нормах моралі, що регулюють поведінку людей, проявляється її соціальна функція. Не торкаючись питання про те, з чого виводилася ця функція і як вона пояснювалася в етиці, зауважимо, що її наявність не викликає сумніву.^ Соціальна сутність моралі — одна з її основних характеристик, що мають основоположне для розуміння моралі значення. Тому пояснення нормативного характеру моральної свідомості передбачає розкриття соціальної сутності моральних норм. Просте констатування їхньої соціальної сутності безвідносно до своєрідності її прояву в моральній свідомості є недостатнім. Нормативний характер моральної свідомості розкриває себе лише за умови, що норми, стосовно яких людська поведінка розглядається як моральна чи аморальна, в своїй безумовності покладають критерій, освячений історією людства, спресований у його досвіді. Своїми коренями цей критерій сягає основи, іманентної людському розвиткові й проявленої з силою закону, котрий людство засвоїло й закріпило в своїй життєдіяльності. Щодо вказаного закону його історичні модифікації також оцінюються як моральні чи аморальні. Така розробка питання про специфіку моралі, вираженої в її нормативності, пов'язана з пошуком підходу, в якому б мораль постала в цілісності, в тісному зв'язку з тими глибинними основами, котрі розкривають сенс її виникнення, її необхідність для людського розвитку. Відсутність такого підходу позбавляє етику можливості синтезувати знання, здобуті в різних аспектах вивчення моральності, розкривати соціальну сутність останньої в єдності багатьох її чинників. Однак застосовуючи до неї як до складного об'єкта метод редукціонізму, розчленовуючи мораль на частки, прості, формалізовані системи, етичні дослідження не фіксували власне моральне, не помічали живої, вираженої в духовних почуттях безпосередності прояву його змісту. З огляду на це соціологічні дослідження здійснювалися безвідносно до специфіки морального. Подібно до того як рівень естетичного розвитку особистості визначався за бібліотечним формуляром, кількістю відвідань кіно, театру, рівень культури — за кількістю палаців культури, проведених там вечорів і т. п., моральний рівень визначався за кількісними результатами праці, дисципліною в колективі. З аналізу відносин у виробничих колективах незмінно виводився принцип колективізму як один із основних принципів моральності, в якому узагальнюється рівність в її суто людському змісті. Ця рівність становить сенс моральної спільності людей. Прагнення етичної думки подолати такі викривлення поняття моральності, породжені однобічним до неї підходом, пошук способу пізнання, адекватного її специфіці, приводять до появи аксіологічного підходу до моралі, розробки її як нормативно-ціннісної системи. Цілком виправданий сам по собі даний аспект у розвитку етики не міг бути використаний як методологічна основа в пізнанні феномена морального, оскільки сам потребував такого більш загального підходу до проблем моральних цінностей, який відкривав би можливість для аналізу їх генезису та механізму переходу до норм. Вирішення цих проблем було неможливе без звернення до широкого контексту, що охоплював універсальний характер людської діяльності. Тільки таким чином і можливе з'ясування сенсу моральності, специфіки її виникнення й вираження в моральних цінностях. Без таких знань дослідження прирікалися лише на описування моральних цінностей. Прихильники аксіологічного аналізу моралі, котрі ведуть пошук інших підходів до моральних цінностей, поділяються на два напрями. До першого належать ті, хто розглядає етику як філософську науку, шукає в моральності підтвердження її спорідненості з філософією, тобто виводить моральність зі специфічно людського ставлення до світу, розглядає мораль як спосіб освоєння людиною світу, духовно-практичне відношення, в рамках якого й виникають моральні цінності, здійснюється їх вираження в нормах. Звернення до вже осмисленого публіцистикою та мистецтвом широкого емпіричного матеріалу морального життя суспільства, його суперечностей і способів їх розв'язання в контексті морального розвитку особистості розкриває роль моральності у самовизначенні людини, розвитку її зв'язку з суспільством на рівні соціальної прихильності кожного до іншого, інших, на рівні такої причетності до суспільства, яка виражається в почутті спільності, або ж, як це частіше позначається, на рівні зв'язку особистості з суспільством, регульованого її внутрішнім усвідомленням своєї перед ним відповідальності. Слід зазначити, що в цьому розкривається одна з особливостей моральності, яка проявляється в її імперативному характері, добровільному, спонукуваному совістю виконанні морального обов'язку. Характеризуючи моральну форму суспільного зв'язку між людьми з боку своєрідності моральної свідомості, розробляючи уявлення про вторинний, здійснюваний у сфері свідомості характер морального відношення, а також беручи до уваги те, що, здійснюючись у відношенні людини до іншої людини, моральна форма суспільного зв'язку людей охоплює стосунки особистості та суспільства двосторонньо, відображає внутрішню сторону в їхньому розвитку, має всепроникний характер у життєдіяльності людей, учені дістають можливість поглибити уявлення про соціальну сутність моралі, виявити витоки, що визначають роль моральності в перебудові всього життя суспільства, розкрити значення моральності для активізації діяльності людини, розвитку її самосвідомості на глибинному, пов'язаному з почуттям рівні. За всіх існуючих розходжень усередині цієї орієнтації в етичній науці, які звичайно виникають через різноспрямованість дослідницьких інтересів, спільним для вчених є підхід до моралі як до діяльності. До другого напряму, що активізувався останнім часом, належать ті прихильники аксіологічного аналізу моралі, котрі керуються іншими завданнями. Принципова відмова від науковості й пошук нових способів розкриття специфіки моральних цінностей зумовлюються поставленим завданням — виявленням моралі з моральних джерел і моральними засобами. Моральні цінності розглядаються як основа для такого вирішення. У формах проповіді, есе, притч розкривається сенс тієї чи іншої моральної цінності. Адресований до морального досвіду слухача, читача, цей сенс розрахований на адекватне розуміння та засвоєння. Зіставивши розглянуті тенденції у визначенні етики як науки у їхньому зв'язку з різним тлумаченням її завдань, ми мали можливість переконатися в залежності цих тенденцій від розуміння моральності. Від багатьох інших точок зору на етику розглянуті тут відрізняються тим, що в них докладніше розкривається складний характер предмета етики — модальності. Проблема 'з'ясування ступеня науковості етичних поглядів, визначення: стосовно чого слід розглядати рух етичної думки; на предмет істинності її досягнень, передбачає розробку* критерію: для оцінки внеску тієї чи іншої етичної теорії у вивчення моральності. Складність вирішення даного питання полягає передусім у тому, що рух етичної теорії зумовлений історичним характером моральності, тими реальними змінами в моральному житті, в яких відтворюються особливості конкретно-історичних періодів життєдіяльності суспільства. Разом із тим, якщо дане положення розглядати як єдину основу, ми змушені будемо зняти питання про критерії, погодитися з тим, що кожна теорія моральності, як і кожна моральність, слушні по-своєму для свого часу, а, скажімо, страждання геніїв Відродження, котрі усвідомлювали підстави для подібних міркувань як ознаки того, що розірвався зв'язок часів, є наслідком лише їхньої творчої фантазії. Одначе така точка зору є. її прихильники називають себе реалістами. Проте є й інша, яка окреслює зв'язок людини з людством як умову повноти її існування. Сьогодні в цьому зв'язку зростає інтерес до людської пам'яті, її ролі й значення в людському розвитку. В науці етиці постійно оновлюється проблема всеісторичного характеру моральності. її розробки пов'язані з пошуком джерел, що виявляються у загальнолюдському змісті моральних цінностей з'ясуванням характеру й особливостей прояву цих цінностей у тих чи інших системах моралі. Розглядуваний шлях наукового пошуку покладає в собі й розробку критеріїв для визначення науковості етичних теорій.№^ 3. Предмет етики і завдання етикиМудрість життя полягає в його людському розумінні, яке розкривається в моральних відносинах, справді суспільній, вираженій у своїй життєвій повноті формі зв'язку людей — моральності. Межі предмета етики, котрий розвивається в рамках людського ставлення людини до іншого як до людини, за універсального значення цього, морального ставлення, яке визначає його змістову та функціональну своєрідність, всепроникний характер, є підставою для виокремлення етики в самостійну науку. Етика розвивається в напрямі пошуку наукової (понятійної) мови, якою говорив би предмет, прагне відтворити в теоретичних знаннях своєрідність моральності. Як ми мали можливість переконатися, складність вирішення поставленого завдання визначається специфікою самого предмета, моральності. Як із боку багатоаспектності її вираження в життєдіяльності людей, що випливає з її основоположного для життя людини характеру й універсальності прояву, так і з боку її загальнолюдського змісту, що зумовив усеісторичний характер моральності, і в той же час її конкретно-історичних модифікацій відповідно до соціально-суспільних умов кожного з історичних етапів,— пізнати моральність як простий об'єкт неможливо. Так само неможливо, розчленивши цю складну систему на елементи, що піддаються формалізації, відтворити багаторівневий характер розвитку моральності, виразити в єдності моральних цінностей, норм, правил діалектичний процес усуспільнення людини моральним способом, розкрити цей шлях як рух її індивідуальної, моральної свідомості до суспільної моральної свідомості й від неї — до усвідомлення своєї причетності до людства. Розділяючи процес на складові елементи, ми втрачаємо живу безпосередність морального, невіддільну від розвитку, в якому один період переходить в інший, створюючи фундамент для сходження людини до самої себе. У розв'язанні вказаних завдань і полягають сучасні шукання етичної науки. Відповідно до навантаження, що випало на її долю, етика по-новому осмислює моральність, прагне розкрити особливості моральної детермінації людського розвитку, групує проблеми в безпосередньому зв'язку з проблемою людини. Особливості етичних знань зумовлюються тим, що в моральному відношенні внутрішній світ людини взаємодіє із зовнішнім світом, а результат усвідомлюється на рівні глибинних підвалин людської неповторності індивіда в почутті спільності, переживається в співпричетності до інших. Цим визначається імперативність моральних форм, виражена в почутті обов'язку, специфічно моральна норма прояву історичної необхідності, спонукуваного потребою людини бути людиною, суспільною істотою, а також добровільний характер її здійснення, що постає як моральна форма виконання обов'язку. Як основа всієї багатоманітності людського співвідношення зі світом, його початком і наслідком, моральна діяльність, що породжує суспільність, є передумовою людського розвитку. Тому питання про співвідношення нормативності й науковості в етиці навряд чи можна розкрити інакше, ніж через аналіз змістової специфіки предмета науки — моральної діяльності, яка існує в безпосередності відносин живих, цілісних індивідів, будучи стрижневою, сенсожиттєвою для їхнього існування формою суспільного зв'язку. Саме моральна діяльність виражає суспільну сутність людини, загальне людства. Так, розробка питань про внутрішню детермінанту, котра покликала моральність до життя й спонукає її "саморух", її всеісторичний характер, а також про механізм моральної діяльності передбачає вирішення питання про те, яким чином людська сутність у своєму розвитку в моральних відносинах розгортається до найпростіших норм, проявляючись як усеісторична основа, виражена в конкретному існуванні індивідів у формі людської чуттєвої діяльності у вигляді почуттів у діапазоні від рівня їхнього інтуїтивного прояву до рівня, на якому почуття "стають теоретиками" (Маркс). Уже із самої постановки проблеми нормативності й науковості етичних знань видно, що форма теоретичного мислення та його рух у формі почуттів є явищами не тотожними. Справді, питання науковості в етиці покладає вивчення одієї з форм людської діяльності, її розвитку у системі взаємовідносин людини зі світом, її сутності, специфіки, духовного характеру почуттів, їх вираження в цінностях і нормах моралі. У плані ж власне моралі — форми людської чуттєвої діяльності — слід говорити її мовою, тобто мовою моральних цінностей і норм, які передусім створюються людьми безпосередньо в моральних відносинах і тому зрозумілі на досвідному рівні. Передана мовою норм міра людяності, апелюючи до суспільної сутності людини, проявляється на цьому рівні безпосередньо, аж до неоформленого думкою результату чуттєвого досвіду, відбитого в інтуїтивному прагненні до співпричетності, спілкування з собі подібними. Задовольняючи цю, внутрішньо притаманну людині потребу, вона вступає у відносини з іншим, як з людиною. У виникаючому таким чином почутті спільності вона усвідомлює свій зв'язок з іншими. Таке знання має специфічний характер і виражене у формі духовних почуттів. Ступінь його розвитку залежить від рівня розвитку почуттів людини, в кінцевому підсумку від значення моральної діяльності для життєдіяльності індивіда в цілому. Ось ці два типи знань і поєднуються в етиці, складаючи її специфіку як науки. Такі знання вбирають у себе як знання, що існують у формі почуттів, виражені у системі моральних цінностей, норм, є основою моральної свідомості, так і ті, що відображають цю специфіку у формі теоретичних знань. Разом вони взаємно збагачуються, взаємно підтверджують одне одного. йдучи від простих норм до моральних цінностей, ми одержуємо ту безпосередність вираженого в них морального, яка становить як змістовно, так і структурно специфіку моральної діяльності. Філософські ж знання людської діяльності переводять розуміння моральної діяльності на рівень, що відкриває її сенсожиттєве значення для людського розвитку. Такі теоретичні знання випливають із перших і підтверджуються ними, але здобуваються на сутнісному, світоглядному рівні аналізу моральності. Виходячи з такого розуміння ролі етичного знання, визнаючи специфіку моральної свідомості, яка докорінно відрізняється від етичних знань, ми вправі розглядати в цих межах і питання про вплив етичного знання на моральну свідомість індивідів і суспільні нрави, дослідити шляхи та можливості такого впливу. Узагальнюючи попередні міркування, можна зробити такий висновок: у науці етиці дістає теоретичного вираження складний процес розвитку моральності. Історично сформований характер етичних знань визначається особливостями реальної моральності, загальнолюдський смисл якої являє собою основу, що зв'язує етичні вчення в єдиний контекст розвитку науки етики як філософської дисципліни.№4. Поняття етика і етостермін "етика" -походить від давньогрецького "ethos", яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Шфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) тощо. У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос. 'ethikos (етичний) і 'ethika (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетич-них, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, — то таку науку Арістотель або його найближчі учні й назвали етикою. (Дещо раніше виникає, щоправда, слово 'ethikon, множиною від якого власне й є ethika.) Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: "Нікомахова етика" (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), "Євдемова етика" (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана "Велика етика", що являє собою стислий конспект двох перших. Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви "етика" цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню. "Етос – це стиль життя якоїсь суспільної групи, спільна… орієнтація якоїсь культури, прийнята в ній ієрархія цінностей, яка або виражена explicite, або може бути виведена з поведінки людей". Розглядаючи моральні норми, котрі забезпечують стабільність спільноти, треба враховувати її соціокультурні умови, стиль життя її членів, спрямованість прагнень і домагань соціальної групи (з’ясування, "що є кращим для її членів: вести бездіяльне життя чи ж більше працювати") Тобто обсяг сенсів, які охоплюються етосом, виходить за рамки шкали моральних цінностей і включає в себе "не лише риси, що підлягають етичному оцінюванні, але й риси, що визнаються звичайно етично нейтральними, якщо вони міцно пов’язані з першими й впливають на "колорит цілого"" . Одним із таких позаморальнісних факторів, який зумовлює специфіку конкретного етосу, є саме місце, topos. Фізичне середовище, сприйняте імпліцитно, визначає загальний умонастрій і відповідну поведінку, комплекс дій щодо впровадження стилю життя. "№ ^ 5. Класифікація етичних вченьЕтичні вчення Давньої Індії: ● Етика веданти. Попри значущість попередніх періодів у розвитку Давньої Індії, в історії культури морального та духовного життя країни особливо важливими є ранній (ведичний) період, коли створювалися священні книги давньоіндійської (ведичної) релігії - Веди (його початок припадає на II тис. до н. е.), а також період, упродовж якого сформувалися основні релігійно-філософські школи (розпочався у І тис. до н. е.) - санкх'я, вайшешика, веданта, міманса, йога, ньяя (ортодоксальні, тобто правовірні школи - астика, які протистоять іновірним школам та єресям), джайнізм, буддизм, чарвака, локаята (неортодоксальні школи - настика).^ Етичні вчення Давнього Китаю Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н. е. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім'ї тощо. Вже у найдавнішій пам'ятці китайської народної творчості "Ші цзин" ("Книзі пісень") піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в "Шу цзин" ("Книзі історії"). Значну роль у становленні і розвитку етики Давнього Китаю відіграла "І цзин" ("Книга перемін"). Основна її ідея полягає у нероздільності неба, землі і людини, у визнанні постійних змін природних і суспільних явищ, зумовлених взаємодією "янь" та "інь" (світлого і темного, твердого і м'якого, чоловічого і жіночого, успішного і невдалого тощо). Янь - активне, всепроникаюче, те, що освітлює шлях пізнання; інь - пасивне, темне начало. Символіка, афористичність і термінологічна багатозначність "Книги перемін" відкривали простір для найрізноманітніших філософських її тлумачень представниками різних філософських шкіл Давнього Китаю. Кожне питання вони висвітлювали через призму моральності.^ Етичні вчення Давньої Греції Різноманітність типів філософських учень Давньої Греції зробило давньогрецьку філософію школою філософського мислення для всіх наступних часів, насамперед для філософії Давнього Риму. "...У різноманітних формах грецької філософії, - вважав Ф. Енгельс, - уже мають місце в зародку, у процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів". У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII-VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н. е. - V ст. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики. Ця суперечність і відповідні моральні конфлікти відображені в міфах і творах поетів Гомера та Гесіода, драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, у перших філософських ученнях. Гесіод, наприклад, протиставляв спосіб життя (зокрема, моральні стосунки) людей золотої доби і своїх сучасників - людей залізної доби, оспівував працю хліборобів. Перші античні філософи - Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura - природа і філософія) проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму.Загальні особливості етики Давнього Риму У Давньому Римі етичні вчення розвивалися під відчутним впливом моральної практики давньогрецького суспільства і теоретичних надбань давньогрецьких мислителів. Це відповідало загальній тенденції культурного розвитку Давнього Риму після завоювання ним грецьких міст-колоній, яку влучно охарактеризував поет Горацій (65-8 до н. е.): "Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури". Усвідомлення цих реалій спонукало виступи багатьох римлян на захист своєї культурної самобутності. Водночас вони неприховано гордилися власною культурою, навіть возвишали її у своїх думках і висловлюваннях над грецькою. Один із найактивніших інтерпретаторів давньогрецької філософії Цицерон писав, що римляни не гірше від греків здатні до відкриттів, мають неабиякі здобутки на цьому поприщі, а запозичувані у своїх сусідів матеріальні і духовні цінності вони завжди поліпшують, у