Вступ
Актуальністьдослідження. У сучасній психології проблема духовності відноситься допроблем, які відображають кризу «методологічного плюралізму». Зіткнувшись здефіціентністью як природно-научної, так і гуманітарної парадигми в поясненніпсихічного миру, психологія знов звернулася до власне людському в людині, доусвідомлення всіх складних взаємовідношень його нерозривного зв'язку з світом.Пошуки деякого спільного знаменника знов поглибили інтерес до таких одиницьаналізу психічного миру людини, як «сенс», «переживання», «значення»,«самозвеличання», «індивідуація», «цінність», «символ», «образ миру»,«Я-концепция», «саморозвиток», що відображають взаємозв'язані сторонижиттєтворчості і її духовної складової.
Духовність,не відноситься до понять, що мають закріплений категоріальний статус впсихологічних словниках і енциклопедіях, хоча її використання в текстах попсихології особи представлене достатньо широко. Не дивлячись на значнукількість робіт, присвячених цьому феномену, до цих пір залишається гостродискусійним питання – чи може духовність відноситися до проблем психології, абоїї вивчення адекватне тільки філософським, теологічним, етичним підходам.Проблема духовності стала об'єктом роздумів таких дослідників, як С.С. Аверинцев,А.Г. Асмолов, Н.А. Бердяев, Б.С. Братусь, Л.П. Буева, Ю.П. Вяземский,П.М. Ершов, А.И. Зеличенко, И.М. Ильичева, М.С. Каган, В.Е. Кемеров,Р.Л. Лившиц, П.В. Симонов, В.И. Стрелков, В.С. Соловьев С.Л. Франк,В.НШевченко і ін. У роботах Б.С. Братуся, В.П. Зинченко, Ф.Е. Василюкаі інших ставиться проблема духовного життя людини. Разом з тим кожен дослідниквідображає в своїй концепції якусь грань духовності, якийсь її аспект. Данаситуація визначається як багатозначністю поняття «духовність», так і складністюйого операціоналізації, як одного з умові можливості емпіричного підходу,включення вимірювальних процедур, пошуку власне психологічних, відмінних відфілософських або релігійних критеріїв духовної – бездуховної особи. Таке«прозаїчне» наукове завдання не зменшує, не обідняє феномени духовності, аледозволяє виявити певні умови, чинники, можливо психологічні механізмивідповідальні за становлення духовності. Вивчення унікального досвідуконкретної особи в її прагненні до духовності один з адекватних методівпсихологічного підходу до цієї складної проблеми.
Врамках природничонаукової парадигми психології поняття «душа», і відповіднойого похідні перестали бути центром уваги, що прокоментував Л.С. Виготський:«Людину забули». У багатьох психологічних концепціях, внутрішнє становлення іреалізація потенцій особи розглядалося через поняття «самозвеличання» (А.Г. Асмолов,У. Джеймс, Ч. Кули, Д. Мид, Ф. Перлз, До. Роджерс, Г. Салливан,К. Юнг і ін.). Гуманістична гілка психології відродила інтерес довнутрішньоособового змісту психічного через ідею самоактуализации і активневикористання категорії «Я». Людина духовна в тій мірі, в якій він діє згідновищим етичним цінностям людського співтовариства, здатний поступати відповіднодо них. Моральність є одне з вимірювань духовності людини. Кажучи про духовністьлюдини, маємо на увазі, перш за все, його етичний лад, здатність керуватися всвоїй поведінці вищими цінностями соціального, суспільного життя, проходженняідеалам істини, добра і краси. У певному значенні і наша спроба дослідженняфеномена духовності в структурі особи, що розвивається, може розглядатися яквихід на повноту і цілісність розуміння психологічної (суб'єктивною) реальностілюдини [3, c. 45].
Нацьому фоні закономірний як теоретичний, так і практичний інтерес до особовихаспектів психологічного аналізу духовності. Враховуючи, що сучасна персонологіянакопичила багатющий матеріал різних моделей особи, буде логічно обґрунтованимкроком використовувати емпіричні підходи в психології особи в розгляді такогофеномена як духовність і її психологічні складові. При цьому ми усвідомлюємообмеженість емпіричної схематизації духовності, що не виключає пошукупсихологічної моделі духовності, найбільш адекватно тієї, що її відображає. Всеце зумовило тему дисертаційного дослідження.
Удослідженні спираємося на ідеї С.Л. Рубінштейна, А.Н. Леонтьева, Д.А. Леонтьева,якими сенс життя розглядається як базова мотиваційна тенденція, направлена наусвідомлення суті власної особи і її місця в житті, її життєвого призначення.Сенс життя є найважливішим двигуном розвитку особи. На основі сенсу життя особуобирає і формує свій життєвий шлях, плани, цілі, прагнення відповідно до тихабо інших принципів. Динамічні смислові системи випробовуваних відображаютьстійку ієрархію відносин людини з світом і проектуються в свідомість у форміобразу Я, у формі структур світогляду, що і дозволяє виявити структурусвітогляду духовної особи, представлену специфічною системою сенсів.
Сформульованагіпотеза, згідно якої психологічне дослідження духовності можливе черезаналіз системи відносин людини до світу, з світом і до себе в світі(світогляд).
Феномендуховної особи може бути досліджений як здатність суб'єкта створюватиосмислений текст свого буття (Образ Миру).
Длядуховної особи характерна орієнтація на вищі цінності, які складаються в стійкусистему і визначають особливий тип світовіносин людини.
Об'єктдослідження – духовність як феномен особи людини.
Предметдослідження – система відносин людини до світу, з світом і до себе в світі,що визначає духовність особи.
Метадослідження – психологічний аналіз «духовності особи», можливість їївиявлення в процесі психологічного дослідження, встановлення взаємозв'язкувиявлених характеристик духовності з поряд психологічних параметрів особи.
Теоретичноюосновою дослідження виступили початкові положення, що розробляються увітчизняній психології: «Образ миру» (А.Н. Леонтьев, Д.А. Леонтьев, С.Л. Рубинштейн);«духовність», «ціннісна сфера особи». (Б.С. Братусь, Ф.Е. Василюк, В.П. Зинченко,И.М. Ильичева, Е.И. Исаев, Р.Л. Лившиц, Н.О. Лосский, М.К.Мамардашвілі, В.И. Слободчиков, В.Д. Шадріков); «Сутнісні властивостілюдини» (Н.И. Непомнящая).
Методидослідження: теоретичний аналіз і узагальнення психологічних дослідженьвітчизняних і зарубіжних авторів з проблеми духовності в забезпеченні розвиткуособи.
1.Теоретичне значення сутності духовності особистості в дослідженні вітчизнянихта зарубіжних психологів
1.1.Аналіз поняття духовності і духовно-етичного розвитку особи в дослідженняхвчених психологічній науці
У психологічнійнауці все частіше піднімаються питання духовності і духовно-етичного вихованняособи. Їх актуальність визначається станом сучасного суспільства, глибокою кризоюдуховності, що характеризується, охопив всі сторони життєдіяльності людини.
Проблемадуховно-етичного буття людини є основоположною, оскільки її рішення, кінецькінцем, визначає характер і напрям його розвитку, форми взаємодії з світом.
Увітчизняній психології проблема духовності і моральності отримала освітлення в роботахкласиків психології – Л.С. Виготського, Л.И. Божовіч, А.Н. Леонтьева,С.Л. Рубінштейна, Д.Н. Узнадзе. У сучасній психології вона є предметом розглядув дослідженнях К.А. Абульханова-славськой, Б.С. Братуся, А.В.Брушлінського, Ф.Е. Василюка, М.И. Воловікової, В.В. Знакова, В.А.Елісєєва, В.Д. Шадрікова і інших авторів [4, c. 145].
Уроботах Б.С. Братуся представлена ціннісний-смислова концепція особи,згідно якої суть людини визначається через його відношення до іншої людини якдо самоценности, до істоти, що втілює собою нескінченні потенції людськогороду. Духовність, згідно Братусю, відноситься до родових визначень людськогоспособу життя, виступає у всьому своєму багатстві і різноманітті як суб'єктивнебуття, особливий рід реальності.
Психологічноюпідставою духовності є «специфічні функції смислових утворень як основні конституюючиодиниці свідомості особи». Духовний початок людини пов'язаний з суспільним ітворчо-творчим характером його життєдіяльності, з включеністю людини в світкультури (Братусь, 1995, с. 121).
Упсихологічному плані духовність характеризується поняттями розуму і мислення, світомлюдських ідей і споглядань, такими емоційно-вольовими властивостями і станами,як доброта, любов, розкаяння, упокорювання. З суспільної точки зору вона єідеальним комплексом норм, які виступають по відношенню до суб'єкта ісуспільства не як даність, а як заданість і непорушний імператив.
Визначаючироль духовності в розвитку особи, Братусь указує, що вона додає сенс життя людини;у ній він черпає відповіді на тих, що хвилюють його екзистенціальні проблеми:про сенс життя, про критерії добра і зла, істини і помилки, красивої іпотворної. Вона відкриває людині доступ до любові, совісті, відчуттю довга, до правосвідомостіі державності, до мистецтва, науки і релігії, указує людині, що є для нього головнимі найбільш цінним, дає йому те, ради чого варто жити. Духовність суб'єкта або«індивідуальний дух» є відповідальне ухвалення і проходження вищим зразкамсукупної людської культури: переживання етичних норм гуртожитку як внутрішнього«категоричного імперативу», засвоєння вищих цінностей родового буття людини яксвоїх власних [7, c. 85].
В.В.Знаків відзначає, що в більшості етичних учень моральність ототожнюють змораллю: «Моральність – поняття, що є синонімом моралі (російський варіантлатинського терміну «мораль» походить від слова «вдача»). Разом з тим длябагатьох дослідників очевидно, що потрібно розрізняти мораль як формусуспільної свідомості (систему норм, вимог до правил поведінки в міжособовихвідносинах, що пред'являються людині суспільством) і моральність якхарактеристику психологічної структури особи (що відкидає або приймає цівимоги, усвідомлює їх необхідність і що випробовує внутрішню потребу увиконанні моральних норм, проходженні ним) (Знаків, 1993, с. 35).
Авторсправедливо підкреслює, що етичні уявлення і поведінка людей можутьрозходитися. З етичної точки зору, деякі вчинки (обман, безвідповідальність,безпринципність) є моральними. Суб'єкт може порушувати моральні норми, нерозуміючи, в чому полягає його моральний борг перед людьми, при цьому частопідшукуючи переконливі, на його думку, психологічні виправдання свого вчинку.Такий моральний вчинок, як затверджує В.В. Знаків, неправомірно вважатиетичним; про останній може йти мова тільки в тому випадку, якщо людинаусвідомлює провину і розкаюється за скоєне ним.
Психологічнимрегулятором пошуку сенсу етичних проблем у людини є совість або «вториннарефлексія» – фундаментальна якість етичної самосвідомості особи. Вонахарактеризує здатність людини самостійно формулювати етичні обов'язки, вимагативід себе їх виконання, давати оцінку своїм вчинкам. «Тому, самосвідомість ветичному аспекті – це не свідомість власної значущості, а свідомість власноївідповідальності. Для нього характерніший стан провини, чим стан достатку,задоволеності [2, c. 75].
А.А.Андрушкевіч, досліджуючи першопричини духовно-етичного здоров'я, пише: «Духовністьвиражає, перш за все, етичні, справедливі початки суспільного життя, свободудумки, моральні норми поведінки в суспільстві, примат добра над злом» (Андрушкевіч,2001, с. 5). Вона виступає як компонент світогляду людини, фрагмент йогознання. Під духовністю людини розуміється його здатність розрізняти і вибиратидійсні етичні цінності і підпорядковувати їм свої вчинки, поведінку, спосібжиття.
Представляєінтерес розуміння автором духовності як реалізації свободи волі, що утілює всобі сутнісну якість людини. Підкреслюється, що духовність людини найяскравішевиявляється у виборі ідеальних етичних цінностей. Вибір же дійсних цінностей іспособи включення їх в процеси регуляції поведінки і діяльності людиниприводяться в дію людською волею. Звідси робиться вивід, що кожній людині на йогошляху отримання духовності необхідний власний досвід випробування не тільки позитивних,але і помилкових цінностей, щоб потім на основі їх порівняння пізнавати івибирати тільки дійсні етичні цінності і керуватися ними в своїйжиттєдіяльності.
Отже,управління волею, вирощення її, напрям на вибір цінностей, підпорядкування нимсвого способу життя в сукупності утворюють комплекс духовних здібностей людини.
Взв'язку з цим актуальним представляється твердження, що чим вище рівень життялюдей і, відповідно, різноманітніше цінності, що надаються людині навколишнімсоціальним середовищем, тим складніше стає їх оцінка і вибір, а, значить, –тривалішим і хворобливішим процес усвідомлення людиною потреби вдуховно-етичному зростанні. Ці ідеї перекликаються з думкою В. Франкла пронеобхідність життєвих труднощів, «потреби» для активізації духовного життя людини[12, c. 97].
Духовно-етичнасуть людини проявляє себе в «плотський-інформаційно-вольовій» сфері особи. Як відзначаєА.А. Андрушкевіч, духовність – джерело активності людини, умова зростання іускладнення його психічного миру, внутрішня детерминанта дій і вчинків людини, способуйого життя, в цілому. Вона визначає спрямованість особі, сприяє її порятункувід аморального, згубного шляху, збереженню фізичного і психічного здоров'я,виживанню людини в соціальному середовищі, а в макромасштабі – поступальному розвиткусуспільства і всього людства.
Упсихологічному плані духовно-етична сфера особи включає наступну сукупність явищ:
–совість (внутрішній суддя, що оцінює моральність відчуттів, думок, бажань,вчинків, поведінки і способу життя людини);
–самооцінка (сприяє зміні спрямованості особі і відповідно до цього – поведінкиі способу життя);
–воля (породжує спочатку відчуття, потім, через усвідомлення потреби, даєпочаток думки, бажанню і далі – вчинку, поведінці і способу життя).
Духовно-етичнийрозвиток і вдосконалення особи визначається автором як процес формування новихціннісних орієнтацій етичного плану, головна з яких – віра в Бога.
Апелюючидо поняття божественного як вищій цінності і сенсу, А.А. Андрушкевіч вибудовує наступнийлогічний ланцюг:
а)бути етичним – означає жити по совісті;
б)жити по совісті може істинно віруюча людина, що визнає Бога не тільки якреальність, але і що встановлює з ним персональні взаємини;
в)людина може знати Бога і жити по совісті, тобто бути духовно-етичним;
г)духовно-етичне відродження людини здійснює Бог, і цей процес починається зперсонального усвідомленого вибору людини: моральності навчити не можна(наприклад, знання етики ще не робить людини етичною);
д)благонадійність людини як потенційного і реального суб'єкта на всіх рівнях йогобуття (особовому, цивільному і професійному) виникає лише в тому випадку, якщовін характеризується духовно-етичною зрілістю, керується в своїх діях вчинках власноюсовістю, усвідомлює вищий сенс – сенс Бога.
Согласно Л.Н.Антілогової, ядром етичної свідомості є етичні переконання і цінності, ціннісніорієнтації, змістом – етичні якості і здібності, етичні потреби і мотиви(спрямованість, значущість, активність, знаковость, установка, вольовівластивості, рефлексія) (Антилігва, 1999).
Авторстверджує, що всі властивості змістовної частини етичної свідомості тіснопереплітаються один з одним, породжує один одного, і впливаючи один на одного,але при цьому будь-яке з них, виникнувши, не втрачає своєї якісноїхарактеристики, не редукується і не «переливається» в іншу властивість. Спрямованістьособі визначається, крім етичних переконань, етичних цінностей і цінніснихорієнтацій, етичними потребами і мотивами. Дії і відносини індивіда набуваютьдля нього певної етичної значущості або особового сенсу. Вчинки і дії людини супроводжуються,як правило, переживаннями (етичними відчуттями і емоціями).
Та ж динамікапростежується Л.Н. Антілогової щодо функцій психічного. Вона відзначає, що регулятивнафункція, будучи такою, що веде, взаємозв'язана з орієнтуючою, яка, направляючиповедінку людини відповідно до вимог моралі, в той же час допомагає йомувизначитися (зорієнтуватися) в світі моральних цінностей, здійснити правильнийморальний вибір. Взаємозв'язок орієнтуючей і що мотивує функцій виявляється втому, що етичні цінності виступають не тільки орієнтирами поведінки людини, алеі стають мотивами його вчинків і дій. Взаємодія мотиваційної іімперативно-оцінної функцій полягає в тому, що, з одного боку, мотив виступаєспонукачем (імперативом) вчинків людини, а, з іншою, оцінка останніх припускаєоблік лежачих в їх основі мотивів. Взаємозв'язок імперативно-оцінної ікомунікативної функцій полягає у включенні комунікативного процесу вімперативно-оцінний механізм і виробленні стратегії поведінки особи [10, c.112].
Усвою чергу, комунікативна функція пов'язана з когнітивною, оскільки обмінінформацією індивідів в процесі спілкування сприяє збагаченню їх пізнавальнихпроцесів, зокрема, в області моралі. Разом з тим наявність у людини глибокихетичних знань робить позитивний вплив на спілкування, що свідчить проіснування, як прямої, так і зворотної дії даних функцій. Когнітивна функціявзаємодіє з прогностичною або цільомоделюючей функцією, зв'язок з якоюздійснюється за допомогою таких змістовних компонентів етичної свідомості, якетичні потреби і мотиви.
Уроботі А.Я. Канапацкого духовність визначається як сутнісна межа людини, щозумовлює його буття і що затверджує людину в його «онтологічній істинності»(Канапацкий, 2004, с. 40).
Узагальнюючипредставлені в психологічній літературі визначення духовності, автор характеризуєїї як складно організаційну, цілісну, таку, що саморозвивається і відкритусистему, представлену соціально-психологічними утвореннями, соціальноюактивністю, здібностями і потребами, душевними і інтелектуальними станами,орієнтацією на рішення смислових проблем, прагненням до вищого ідеалу і сферитрансцедентального.
Згіднодумці Канапацкого, духовні властивості особи зв'язані, як з свідомістю, так і знесвідомою сферою. Так, совість і любов як аксилати, що змістовно входять втезаурас індивідуалізованих цінностей духовності, кореняться в інтуїтивнихглибинах несвідомого, а не у сфері розсудливо-раціонального. Духовність – цестійке, по суті, рухомо-динамічне, по характеру, і нелінійне, по системнійорганізації ієрархічного взаємовпливу і зв'язків всіх елементів духовноїреальності, ідеально-смислова освіта, здатна справляти в людині особовівраження і перетворення.
Духовнежиття регулюється образом етичного абсолюту; це живе, діяльне життя, щохарактеризується прагненням стати цим абсолютом, і що не досягає цієї метивнаслідок того, що це прагнення за своєю суттю нескінченно.
Теоретичнамодель онтологічної системно-структурної організації духовності людинипредставляється А.Я. Канапацким у вигляді сполучення субстанції духовностіз її проявами, де дух як субстанція, що є підставою, ядром духовності і їївнутрішньою енергією, екзистенцирує на метафізичній вертикалі, імплицируяієрархічні рівні духовного розвитку його носія – людину.
Н.В. Марьясоварозглядає духовність як систему відносин людини до світу і себе в світі, тобтояк певну програму поведінки, що є складовою частиною цілісної особи, щосамоактуализирующейся, виявляється у вигляді певного світовідношенняі визначаєпріоритет вищих духовних цінностей над вітальними (Марьясова, 2004, с. 3).
Кажучипро духовність, вона виділяє, перш за все, етичний лад особи, її здатністькеруватися в своїй поведінці вищими цінностями соціального, суспільного життя,слідувати ідеалам істини, краси, добра. Відповідно моральність оцінюється якодне з вимірювань духовності людини.
Павлов В.Е.,Стукан В.Л, Святовская Л.Б., Терлецкий С.К., кажучи про критеріївизначення моральності, відзначають, що вона знаходиться в межах між розумнимегоїзмом і розумним альтруїзмом. Поняття моральності як системи норм, що маютьдемографічні відмінності і змінних в часі, охоплює різні області людськихвідносин і поведінки (Павлов, Стукан, Святовськая, Терлецкий, 1995, с. 245).
Середнійрівень етичного стану суспільства (або певної його сфери) визначається, надумку авторів, наступними показниками: співвідношенням етичних і аморальнихпринципів поведінки; числом осіб, що сповідають ті або інші етичні принципи;суспільним положенням людей, що дотримуються певної мети і способів їхдосягнення; їх впливом на економічне і політичне життя країни і т.д. В системідуховності виділяється три складові, відповідні основним аспектам людськоїособи: (1) ідеали і принципи поведінки; (2) глибина і діапазон емоційногосприйняття навколишнього світу і людських відносин; (3) ступінь проявуальтруїстичного відношення особи до навколишньої живої природи як стрижньоваскладова духовності, альтернативна поширеним егоїстичним інтересам і потребам[1, c. 78].
И.М.Ільічева розглядає духовність як особливу сторону буття людини, специфічнуформу віддзеркалення об'єктивного світу, додатковий засіб орієнтації в нім івзаємодії з ним, говорить про принципову єдність матеріального і духовного приїх незалежності, що здається (Ільічева, 2003, с. 6).
Підкреслюється,що трактування ідеї духовності в християнстві зв'язане з розумінням людини як образуБожію, а сама духовність розглядається як святість. Духовність виступає як еталоннийобраз людини і його буття, відповідне загальнолюдським етичним ідеалам, які осмислюютьсяіндивідом як цінності і стають регуляторами його різних життєвих проявів.Будучи вищим етичним імперативом, вона спонукає людину до руху по шляхусамовиховання і самоудосконалення.
Поняття«моральність» трактується як оцінка особою своїх можливостей у зв'язку зреалізацією життєвих сенсів, що, у свою чергу, припускає розвиток «соціальногомислення» (К.А. Абульханова), уміння передбачати наслідки своїх дій,вибору прийнятних, з погляду етично-ціннісних установок суспільства, цілей іспособів їх досягнення. Як найважливіша етична характеристика людини називаєтьсяйого відповідальність перед людьми.
Етичнасвідомість, згідно И.М. Ільічевой, є частиною цілісної свідомості івідрізняється сукупністю рис: (1) здатністю відображати об'єктивну дійсністьпід імперативно-оцінною точкою зору; (2) здатністю певним чином відноситися довідбиваних подій, явищ, вчинкам і пов'язаними з цим переживаннями людини, щовиявляються в різних етичних відчуттях; (3) здібністю до самопізнання(рефлексією), підсумком чого стає обґрунтування людиною своєї моральноїпозиції; (4) здатністю до цільополаганню, під яким мається на увазі вморально-естетичному аспекті вільний вибір суб'єктом своїх дій на основіпорівняльної оцінки варіантів можливих цілей; (5) здатністю за допомогою мовизабезпечувати комунікацію людей, зберігати і передавати новим поколіннямнакопичений моральний досвід. Етичній свідомості, як і свідомості в цілому,властивий ряд загальних функцій: пізнавальна, оцінна, регулятивна та інші.
Розглядаючиетичні здібності як індивідуально-психологічні особливості свідомості особи, щодозволяють засвоювати моральні норми і цінності, здійснювати правильнийморальний вибір, встановлювати моральні взаємини з іншими людьми, авторпідкреслює, що їх реалізація можлива тільки за наявності у індивіда етичної активностіі потреб, прагнення до виконання моральних норм.
Ціннісніорієнтації забезпечують саморегуляцію діяльності людини, що полягає в йогоздатності свідомо вирішувати завдання, що стоять перед ним, здійснювати вільнийвибір вчинків, затверджувати своєю діяльністю ті або інші соціально-етичніцінності.
Ядрометичної свідомості, згідно авторові, є етичні переконання, етичні цінності,ціннісні орієнтації, змістом – етичні якості, етичні здібності, етичні потребиі мотиви.
Описаніпідходи до понять духовність і моральність при всій їх різноманітностідозволяють виділити деяке інваріантне ядро, представлене у всіх визначеннях цихявищ. Духовність розглядається як вища підструктура людини; підкреслюється їїінтегруюча, системообразуюча функція в формуванні цілісності психічного мируособи; обґрунтовується основоположна роль духовності як регулятора поведінки ідіяльності людини, його взаємин з іншими людьми; як найважливіші психологічні характеристикидуховності виділяються цінності і ціннісні орієнтації, відповідальність за своївчинки, етичні властивості і мотиви поведінки [2, c. 114].
1.2Сутність духовності особистості
Духовністьлюдини – це багатство думок, сила відчуттів і переконань. У все повнішій мірівоно стає надбанням передової людини. У нього присутній широкий кругозір, щоохоплює горизонти науки і техніки і висока культура відчуттів. Прогресивнімислителі малювали ідеал утвореного і духовно розвиненого людини. Н.Г. Чернишевськийвважав такою людиною того, «хто придбав багато знань, і, крім того, звик швидкоі вірно міркувати, що добре і що погано, що справедливо і що несправедливо,або, як виражаються одним словом, звик «мислити», і, нарешті, у кого поняття івідчуття отримали благородний і піднесений напрям, тобто придбали сильну любовдо всього доброго і прекрасного. Все ці три якості – обширні знання, звичкамислити і благородство відчуттів – необхідні для того, щоб людина булаутвореною в повному розумінні слова». Людина демократичного суспільстваформується сьогодні. Перед ним відкриваються великі горизонти науки і техніки.Розвивається природознавство і все глибше входить в основні галузі технічногоПрогресу – електрифікацію, комплексну механізацію і автоматизацію виробництва,хімізацію найважливіших галузей народного господарства, виробниче застосуванняатомної енергії. Гуманітарні науки стають науковою основою керівництварозвитком суспільства. Але знання не тільки ведуть до певного виду діяльності.Вони освітлюють загальну картину миру, загальні закони розвитку природи ісуспільства, завдяки чому виробляється науковий підхід до розуміння явищ.
Творилітератури і мистецтва виховують відчуття, допомагають глибше пізнати ізрозуміти життя, розвивають творчу активність. Духовна людина – це людина,обдарована в художній творчості, і здатний будувати життя по законах краси.Основи духовного розвитку дитини закладаються в сім'ї. З найранішого віку удітей створюються уявлення про природу, про відносини між людьми, пронавколишній світ. Наскільки широкі ці уявлення, як швидко вони розвиваються – цезалежить від батьків, їх поведінки і спілкування з дітьми. Відомо, що духовназовнішність дитини складається під впливом духовної зовнішності батьків. Сім'яживе великими духовними інтересами. Прагнення дорослих бути в курсі всьоготого, що відбувається в країні і у всьому світі, що хвилює людей в політиці,народному господарстві, науці, техніці, мистецтві, спорті, – це прагненнянеодмінно передається дітям, стає джерелом дитячої допитливості і допитливості.Повсякденна турбота батьків – стежити за тим, як вчаться діти, що читають,наскільки вони допитливі, підтримувати всяку ініціативу дітей, направлену назбагачення розуму і душі людини, що росте [12, c. 124].
Даючивизначення духовності людини, не можна обійти увагою церковного (в даномувипадку православного) трактування такого важливого, ключового поняття.
Поученню блаженного Августина все, що відбувається в тілі, душа відчуває, івідчуває саме в тому органі його, в тому пункті, який піддався якій-небудьвидозміні. Це показує, що вона властива в одне в той же час у всіх частинахтіла і в кожній частині тіла знаходиться вся. Але таке всюди присутність душібуло б неможливо при її тілесності. Тіло обмежується відомим простором іпідлягає різним вимірюванням; але якщо душа діє у всьому тілі і при тому в одині той же час, то вона не має в собі нічого просторового, а підлягає тількиумовам часу. Душа діє у всьому тілі незалежно від нього. Життя душі абсолютновідмінне від життя тіла. Досконалість душі незалежно від величини тілеснихчленів. Навіть не можна сказати, щоб душа зростала з віком тіла; бо якбизростала, то і зменшувалася б із зменшенням його. Тілесні сили зменшуються встарості, в хворобі, але розсудливість і знання часто бувають досконало. Тілоскладається з частин ділимих; ці частини, навіть в той час, коли представляютьз'єднання одних і тих же елементів, ніколи не бувають тотожні між собою, азавжди чим-небудь різняться. Крім того, вони непостійні. Наше тіло мляве,недіяльно; воно нездібне нічого призвести без впливу зовнішніх або внутрішніхпричин. Матерія організму змінюється кожну хвилину, а через декілька років можезмінитися і увесь організм [9, c. 76].
Міркуючипро відчуття, б. Августин доводив, що не стільки тіло діє на душу, скільки душуна тіло, і, за допомогою його органів, на зовнішні предмети. Хоча відчуття втілі не може бути без дії на нього зовнішнього предмету, але це дія тому тількивідчувається, що душа своєю життєвою силою пожвавила відчуття і, таким чином,направляє на них свою власну діяльність. Це показує, що тілесні органи суть тількиінструменти для діяльності душі. Але жодне тіло не може дати руху і відчуття нісобі, ні іншому. Ноги ходять, руки працюють, очі бачать. Тому, що вонипокоряються душі. Я даю відомий напрям своєму відчуттю, і якщо воно здатнеприйняти такий напрям, то негайно покоряється моєму бажанню. Але чи можнадопустити, щоб те, що дає рух моїм органам, було само таким же органом? Чиможна думати, щоб перевага така чудова, як управління масою матерії, належалосамій матерії, або було однією з її частин? Правда, тіло іноді не здійснюєвідомої дії, але в цьому-то понад усе і видно відмінність душі від тіла: першазавжди одна і та ж, а останнє змінюється.
Залежністьдуховності індивіда від реалізації його завдатків
Духовнийрозвиток кожного індивіда певною мірою пов'язаний з реалізацією тих завдатків,які успадковуються ним генетично, виявляючись в особливостях організації йогомозку. І суспільство і сам індивід вимушені зважати на цей факт. Без йогоурахування не можна правильно будувати виховання і самовиховання. Протеможливості, що надаються природою людині, надзвичайно великі. І, звичайно,потрібне інтенсивне виховання і робота особи над собою, щоб в належній мірі їхвикористовувати. «Мозок, – пише академік Н.П. Дубінін, – володіє безмежнимиможливостями для сприйняття різносторонньої соціальної програми, забезпечуєуніверсальну готовність новонародженого підключитися до суспільної форми рухуматерії. Реалізувати належним чином цей колосальній значущості потенціал – завданнявиховання… Людське в людині задається історією, соціальною культурою. Всінормальні люди здібні практично до необмеженого духовного розвитку». Цеозначає, що людина потенційно здібна до необмеженого самовдосконалення. І. П. Павлов,відзначаючи, що людина є система сама себе вдосконалювальна, писав: «Хіба це неможе підтримувати гідність людини, наповнювати його вищим задоволенням? Ажиттєво залишається все те ж, що і при ідеї про свободу волі з її особистою,суспільною і державною відповідальністю: у мені залишається можливість, азвідси і обов'язок для мене, все знати.» Самопізнання, узяте в плані дієвогосамо відношення, повинне вести індивіда до усвідомлення необхідностісамовдосконалення як моменту індивідуального розвитку кожної людини. Формуванняособи тільки в дитячому періоді протікає без самовиховання або з украйнерозвиненим самовихованням [16, c. 102]. На певному етапі розвитку індивіда, уміру усвідомлення ним вимог суспільства, під визначальною дією об'єктивних умовжиття і виховання дозрівають передумови для підключення до формування йогоособи і самовиховання. Обумовлено це тим, що в результаті всього попередньогорозвитку стали багатшими дійсні зв'язки індивіда з суспільством, багатше ставйого внутрішній світ. Людина знайшла здатність виступати в якості не тількиоб'єкту, але і суб'єкта свого пізнання, зміни, поліпшення. Він по-новому вжевідноситься до самого собі, вносить «поправки», «коректування» до свогоформування, в тій чи іншій мірі свідомо визначає перспективи свого життя,діяльності, саморозвитку. Так через соціальний розвиток і виховання у людинивиникає потреба в самовихованні і формуються здібності до нього.
ЩеГегель відзначав, що утворення прагнення індивіда до самовиховання, особистомувдосконаленню є таким же неминучим, як і розвиток в нім здатності стояти,ходити, говорити. «…Способность осягати своє власне «я» є надзвичайно важливиймомент в духовному розвитку дитини; з цієї миті він… робиться здібним дорефлексії над самим собою… Але найголовнішим є відчуття, що тут прокидається вних (дітях), що вони ще не є те, чим вони повинні бути, і живе бажання статитакими ж, як і дорослі, серед яких вони живуть… Це власне прагнення дітей довиховання є іманентний момент всякого виховання».
Процессамовиховання, самовдосконалення в індивідуальному розвитку особи неминуче,закономірно починається в період підліткового віку Саме в цьому віці у людинизагострюється увага до свого духовного світу, виникає прагнення і активізуютьсяпошуки можливостей до самовираження і самоствердження, виявляється особливийінтерес до самопізнання, самовипробування. Власне, починається бурхливий процессамовиховання, який охоплює всі сторони духовного життя особи. Це накладає друкна відносини підлітка до інших людей і до себе самому. Навчання, читання,праця, дружба, самоосвіта, відношення до батьків, вчителів, однолітків – всепротікає під впливом цього процесу. Процес самоствердження, самовиховання«повинен стати для підлітка самою суттю його життя», – пише В.А. Сухомлінський[14, c. 115].
Почавшисьв підлітковому періоді розвитку особи, процес самовиховання, мабуть, не укожної людини досягає рівня високого розвитку, стає систематичним. У деяких вінзалишається на все життя на стадії, по термінології психологів, «ситуативногосамовиховання». Але, так або інакше, виникнувши, самовиховання в тій або іншійформі супроводжує особу протягом всього її життя. Факти, коли індивід ведебездумне життя, пускає на свавілля випадку свій особистий розвиток, непротиречат цьому, а говорять лише про те, що у формуванні особи можливі явищапатології, дрімучого неуцтва і навіть порочного самовиховання.
ПисьменникМихайло Зощенко розповідає про один повчальний в цьому відношенні випадок.Селянин, охоплений скаженим відчуттям ненависті, зробив вбивство. Його засудилидо вищої міри покарання. Знаходячись в камері, ця малограмотна людина читалакниги і серед них зустрів книгу письменника «Повернена молодість». Прочитавшиїї, він зрозумів, що людина може і повинен керувати собою. «Уражений ційпростій думкою, – помічає Зощенко, – злочинець написав мені лист про те, що,якщо б він знав про це – він не скоїв би свого злочину». У суспільстві, деобов'язковою є загальна середня освіта, звичайно важко зустріти людинуабсолютно неосвіченого в пізнанні навколишнього світу. Але в збагненні простійдумки, що людина сама повинна керувати собою, бути господарем своєї особи,зобов'язаний розумно будувати своє життя, постійно прагнути до кращого,збагачувати себе духовно, можна ще зустріти, на жаль, так же дрімучонеосвічених суб'єктів, як і той малограмотний селянин [11, c. 115].
Уромані А. Ананьева «Роки без війни» художньо переконливо показано, в якутрагічну безвихідь може завести особу порочне виховання. Галина виховуваласвого сина Юрія так само безладно, стихійно, імпульсний, як жила сама. Всепогане, таке, що виявляється в синові і інших «важких» підлітках, вонаприписувала впливу часу, суспільства, вулиці. «Галина з відчуттям правоти, якце робили всі інші батьки, схожі на неї, з легкістю знімала з себе провину іперекладала її на школу і вулицю. «Одні хулігани, – говорила вона, – да де жтут вирости порядній людині? Куди дивляться школа, держава? Адже повинен жебути якийсь порядок?!» Вона робила те, що в народі має певну назву, – перекладалаз хворої голови на здорову, тоді як вся трудність її полягала в ній самій і втому способі життя, який вона вела».
Діалектичніаспекти і проблеми духовності людини
Сумно,коли людина, істота свідоме, суспільне, життя навколо якого все більшепроникається світлом розумності і добра, веде спосіб життя, простимий хіба щодля істоти, що не володіє людським розумом.
Вихованняіншої людини – в той же час і відповідальність за самовиховання. Ця простадумка абсолютно недоступна людям типу Галини з роману А. Ананьева.Прагнення людини до самовиховання породжується суспільним життям, вихованням,власною діяльністю індивіда, а не якими-небудь надприродними силами. Алесформувавшись в суспільстві, воно, незалежно від того, як його походженнярозуміють і пояснюють люди, стає атрибутом свідомого відношення людини досамого собі.
Важливасторона самовиховання – самоосвіта. Неправильно було б розуміти його тільки якпросте продовження освіти, пізнання зовнішнього світу. В процесі самоосвітилюдина пізнає і себе, розвиває свої інтелектуальні здібності, волю,самодисципліну, самовладання, утворює себе відповідно до ідеального чинуЛюдини. У листі до сина В.А. Сухомлинский помічає: «Найскладніше інайважче в житті молодої людини – побачити себе як би з боку, побачити в світліідеального, героїчного. Раджу тобі: читай більше про людей, що досягли вершинылюдської краси… В світлі піднесеного і героїчного ти врешті-решт поставиш собіпитання: – Хто я такий? В ім'я чого я живу на світі? Чи здатний я на подвиг?».
Самоосвітає засобом задоволення однієї з головних потреб сучасної людини – постійнорозширювати свій кругозір, підвищувати загальну і політичну культуру,задовольняти інтелектуальні запити, підтримувати розумову працездатність. Безцього взагалі немислима духовно багата, насичена високими запитами, творчежиття особи [3, c. 147].
Вумовах сучасної науково-технічної революції самоосвіти набуває все більшезначення. По-перше, у зв'язку з необхідністю все життя вчитися, самостійнопоповнювати свої знання, отримувати нову інформацію. По-друге, у зв'язку знеобхідністю протистояти інтелектуальному утриманству. На останньому вартозупинитися докладніше.
Вумовах розвитку учбової, наукової, виробничої спеціалізації, ускладненнянаукової і спеціальної термінології, завантаженості вузькопрофесійноюдіяльністю чоловік часто вимушений задовольнятися інформацією, знаннями, відомостями,отриманими з «других рук». Само по собі це явище необхідне і у відомому сенсібезумовно прогресивне. Вивільняється час і розумова енергія для плідноїтворчості в області професійної діяльності. Але будучи поширеному на всі сфериінтелектуальному життю, ця форма отримання знань таїть в собі небезпеку звичкидо полегшеного способу задоволення духовних, розумових потреб, задоволенню їхчисто споживчим способом, без витрати власних зусиль, без напруги розумових івольових сил. Складається утриманське відношення до духовних цінностей,установка на те, що хтось винен, зобов'язаний підготувати, дати, піднести вготовій формі, мало не вкласти йому в голову будь-які готові ідеї, відомості,художні узагальнення. Мабуть, ще рано судити, які плоди принесе навчання людиниіноземним мовам під час сну, але розповсюдження цього способу на всі сферипридбання знань з'явилося б, очевидно, рівносильним зануренню людини в стандуховного сну [7, c. 64].
Особливонебезпечне інтелектуальне утриманство тим, що воно породжує «духовну лінь»,притупляє інтерес до постійного пошуку нового, насаджує духовну всеїдність,байдужість до найважливіших ідейних запитів часу. Буває, що це супроводжуєтьсягонитвою за модними думками, навіяними часом нам «голосами» з чужого світу, посуті ворожими особі, такими, що розбещують і руйнують її внутрішній світ.
Інтелектуальнеутриманство розповсюджується найчастіше на область загальної культури особи.Особлива утрата самовихованню воно наносить тоді, коли «заражає» такі сфери, яклітературно-художні запити, естетичні смаки, спілкування у сфері дозвілля. Цеспустошує особу, веде до примітивізму в освоєнні цінностей життя і культури.Інтелектуальне утриманство в цій сфері породжує «знавців» і захопленихшанувальників кумирів, спливаючих в піні буржуазної масової культури. І дужеважливо, щоб кожна людина глибоко усвідомила необхідність докладати власнізусилля для виховання себе у дусі цивілізованості.
Естетичнасторона само відношення. «Ні у одній області, – пише Гегель, – неможна бутидуховно розвиненим… не володіючи естетичним відчуттям». Естетичне відношеннялюдини до світу універсально. Не тільки свої відносини з дійсністю, але івідносини з самим собою людина «будує також і по законах краси»». Зрозуміло,цей принцип відношення людини до світу заломлюється в само відношенні не вмилуванні собою: «Яке я досконалість!» Хоча трапляється і подібне. Достовірноестетичний початок в само відношенні виявляється в прагненні індивіда статикраще, досконало, позбавитися від тих звичок, рис вдачі, які не задовольняютьйого уявленням про прекрасний в людині, в його внутрішньому світі, у відношеннідо інших людей.
Упрагненні людини стати краще зливаються воєдино етичне і естетичне. Як точновідмітив К. Лібкнехт, «вимога естетичної досконалості незмінно спричиняє засобою і вимога досконалості етичного». Поняття «Внутрішня духовна краса особи»в рівній мірі відноситься до світу етичних і естетичних цінностей. Внутрішнійсвіт людини духовно багатий постільки, оскільки він прекрасний, і прекраснийпостільки, оскільки він багатий. Утворена, багатство інтелекту, хороші манери ісмак втрачають цінність, перетворюються на свою протилежність, як тількивиявляють свою аморальність. Етичний порок потворний, яким би не був йогоносій, утвореним або неосвіченим, зовні красивим або непривабливим. Він всеодно викликає огиду у етично здорової людини [12, c. 114].
ПисьменницяО. Чайковська в нарисі «Хто ж вони такі?» переконливо показала, як аморальне іпотворне взаємно проникають і підсилюють один одного. Мерзотність етичногопороку нерідко прикривається зовнішньою красою і благопристойністю. Але цязовнішня оболонка лопається, як мильний міхур, як тільки люди, що рахують себеінтелігентами і що формально належать до категорії інтелігенції, починаютьвиявляти духовну убогість і вульгарність своєї внутрішньої зовнішності.Поглумившись над людською гідністю в іншому, вони розтоптали його перш за все всобі самих. Для кого не існує нічого етично-благородного і прекрасного увідношенні до людей, до суспільства, до іншої людини, для того не існує цього іу відношенні до себе самому.
Єдністьвідношення людини до зовнішнього світу і його самоотношения глибоко виявляєтьсяв естетичному плані. Прагнення до прекрасного в світі, якщо тільки вонопо-справжньому діяльне, будить в нім і прагнення до внутрішньої досконалості,відвертає його від потворного в помислах, вчинках, поведінці. «Етичне очищення»внутрішнього світу логічно є в той же час неприйняття і викорінювання не тількиаморального як такого, але і естетично непривабливого, огидного, вульгарного,брудного.
Прекрасневолодіє привабливою силою. Воно збільшує спонуку до етичної чистоти, підсилюєпрагнення до етично-піднесеного і благородного, допомагає людині мобілізувативнутрішню енергію для подолання в собі порочних схильностей. Ф.М. Достоевськийпоказав це на прикладі своїх героїв, що загрузнули в пороках, але прагнучих доетичного самоочищення. Мітя Карамазов, роз'яснює письменник істоту цієїпроблеми, «приймає душею покарання не за те, що він зробив, а за те, що він бувтакий потворний, що міг і хотів зробити злочин…».
Самеусвідомлення і глибоке переживання свого неподобства стає часто початковимімпульсом самоперевоспитания особи. І його-то не вистачає тим, хто, одного разувставши на шлях етичного пороку, все нижче і нижче опускається в своємупадінні. Як буває необхідний в таких випадках погляд людини на себе якраз умомент наіполнішого приниження своєї гідності! І погляд саме під кутом оцінки іпереживання низькості і вульгарності свого вчинку, щоб прокинулося в нім іздригнулася етична самосвідомість, породивши відчуття огиди до себе самому, якепослужить могутнім стимулом самовиправлення.
4.Слід виділити і ще одну важливу сторону само відношення – етичну. У всіх сферахсвого відношення до дійсності, суспільства, колективу, людям (близьким ідальнім) чоловік керується етичними принципами, нормами, ідеалами, оцінками. Цедопомагає йому виробити певний модус відношення до світу, максиму для вчинків врізних життєвих ситуаціях, знайти міцні орієнтири в оцінці своїх дій і суспільнихявищ з погляду добра і зла, етичного і аморального, чесноти і пороку [11 c. 46].
Дляповноцінного етичного життя особи недостатньо одного тільки орієнтуванняморальної свідомості в зовні. Необхідний погляд на себе, оцінка і зміна себесамого відповідно до певних етичних вимог, в суспільстві – відповідно допринципів і норм демократичної моралі. Іншими словами, необхідне етичневідношення до себе самому. За своїм змістом воно певною мірою, співпадає зетичним відношенням людини до світу, співпадає в головному, в тенденції,оскільки це застосування тих же суспільних етичних ціннісних орієнтирів, підхіддо себе самому з тими ж «мірками», з якими суспільство підходить до оцінкиінших людей і даної особи зокрема.
Протеспосіб застосування цих загальних етичних оцінок, «мірок» – інший. Людинанаправляє вимоги, оцінки і етичні санкції на себе самого. І в цьому випадку вінможе виступати відносно себе вимогливішим або поблажливішим, ніж у відношеннідо інших. Вже тут полягає можливість внутрішнього розладу, роздвоєння етичноїсвідомості особи. Об'єктивно самого себе оцінити і судити важче, ніж інших. Іякщо такий розлад виявляється в етичній свідомості особи (не стосуємося тут тихвипадків, коли він запрограмований най об’єктивнішою обстановкою або змістомсоціально-етичної концепції), його роль згубніша, ніж просто лицемірства, бопорушується цілісність мировідношення людини.
Особливозгубна для духовного розвитку людини, для самовиховання поблажливість у вимогахдо себе самому. Схильність до самопрощенню, постійне ослаблення «внутрішньоїузди, потурання своїм слабостям, виправдання схильності до внутрішньої тіні,бездумного проведення часу, розслаблення, безвіллю врешті-решт веде доруйнування етичного самопознання деградації особи. І все це може знаходитивиправдання в софізмах типу: «та інші не краще», «самоаналіз – моральнесамоедство» і т. п.
Відношеннядо світу припускає органічну єдність мировідношення і само відношення. Уетичному плані це виражається в єдності вимог, що пред'являються людиною доінших людей і до себе самому відповідно до завдань будівництва новогосуспільства. І, мабуть, в першу чергу до себе самому. Якщо прояв поблажливості,терпимості по відношенню до інших людей в тих випадках, коли це не стосуєтьсяпитань суспільно важливих, ідейно і етично принципових, не наносить збиткуморальному зростанню людини, а, навпаки, свідчить про його гуманність іблагородство, те потурання своїм слабостям рано чи пізно приводить до втратипринциповості і кінець кінцем може обернутися деградацією духовної зовнішностіособи [2, c. 76].
Формуваннявідношення людини до суспільства є в той же час і формування само відношення.Тому справжні відносини зможуть ствердиться лише тоді, коли, використовуємообразний вислів В.А. Сухомлінського, «кожен – буквально кожен – людина станеволодарем власних вчинків, коли строгим суддею кожного стане власна совість,коли людині буде соромно перед собою незрівнянно більше, ніж перед іншими». Длявироблення такого само відношення потрібна величезна виховна і самовиховнаробота. Потрібні не просто певні філософські, політичні, естетичні, етичнізнання, але і уміння застосовувати їх в житті, в своїй діяльності, пізнаватисебе, оцінювати себе критично, строго вимагати про себе володіти своїмивнутрішніми силами, самому управляти своїм внутрішнім зростанням відповідно довимог суспільства. Важливо опанувати мистецтвом і не тільки «етичноповодитися», але і «себе ростити». Але последнее – мистецтво вищого порядку.
Самовдосконаленняне є просто «сторона», «частина», «продовження», «доповнення» виховання. Воноперш за все є істотним моментом переконання людини на світ і на себе самого якна суб'єкта активної вдоскональнуваної діяльності. Світобачення і світовідношення як грані світогляду включають і само розуміння і само відношеннялюдини. Світобачення неповно, збитково без само розуміння, тому що в німвідсутній один з опорних пунктів – переконання людини на себе самого. Так самойде справа і з світо відношення.
1.3Специфічність духовності як явища
Специфічністьдуховності як явища одночасно об'єктивної і суб'єктивної реальності часто породжуєсуперечність і крайнощі в розумінні її справжньої суті. У багатьох психологів,зокрема, і російських не викликає сумніву той факт, що духовне життя людинитісно пов'язане з практичною матеріальною стороною, а роль і місце духовного вйого реальній життєдіяльності визначаються умовами його виховання і навчання, атакож власною активністю людини. Для психології актуальним є і питання про те,як засвоєння соціальної і духовної спадщини сприяє саморозвитку, «оволодінню»прийомами духотворчості і духопознання – (У. Слободчиков, В. Панферов).
Людина– духовна, але його чекає ще стати духовним, відзначав В.П. Зінченко.Духовність є тією потенційною суттю людини, яка забезпечує йому повноціннийрозвиток і саморозвиток, засвоєння соціального досвіду з метою перетвореннявласної природи. Виступаючи як суть людини, духовність, одночасно, є метою ірезультатом становлення людини: Таке подвійне буття духовності як суть і якрезультат «вочоловічування» індивіда є ще однією причиною, що породжує проблемув розумінні природи духовності. Особливу важливість всебічний і безперервнийрозвиток творчого і духовного потенціалу людини за допомогою власних зусильнабуває в даний час, відмічене, на думку дослідників, зниженням віри в науку іпрогрес людства, зверненням до чорної магії, окультизму і різних псевдонауковихтеорій, невірою людини в свої сили, втратою філософських традицій в осмисленніжиття і суті людського буття, зростанні агресивності і зниження цінностілюдського життя і т. п.
У цихумовах особливо важливим є адекватне розуміння духовності, оскільки сам термінпочинає набувати статусу модного, і «застосовується так само тими, хто несебездуховність, душевний розлад, порушення гармонійності в людську суть» [12, c.179].
Томуодному з головних завдань сучасної психології ми рахує не тільки розробкупроблеми духовності в теоретичному аспекті, але і в психологічному забезпеченніі супроводі духовного розвитку людини, в навчанні його протистояти перед лицемвсіх змін песимізму і несприятливим прогнозам відносно майбутнього всієїпланети і людства і осмислити життя у всіх її сторонах. Звернення до духовноїсили людини як головному двигуну його життя, головній цінності, що дозволяєповно і всесторонньо насолодитися радістю Буття і реалізувати своє головнепризначення, є важливою і основною проблемою психології. Допомогти людям вотриманні сенсу життя, заповнити «екзистенціальний вакуум», допомогти пережитивипробування свободою, захопленість критикою всього – така, на нашу думку, однеіз завдань психології.
Зверненнядо поняття духовності у зв'язку з проблемами навчання і виховання є особливоактуальним, оскільки духовність відображає, в першу чергу, змістовну сторонужиття особи, підкреслює глибину і складність людини, що втілює собоюперетворену і натхненну природу, що не зводиться до простій сукупностіпсихічних процесів, властивостей і станів.
Зверненнядо духовності в контексті виховання і розвитку людини дозволяє зробити цейпроцес повноцінне і змістовніше, дає людині широкі можливості усвідомити, начому засновано його становлення як особі і індивідуальності, в чому полягаєсправжній сенс його життя, на чому будується повноцінне існування іспілкування, формуються потреби зростання, реалізації своїх можливостей,трансцендирування, породжується відчуття «духовного голоду».
Позаконтекстом духовності неможливо осмислити багато інтегральних іфеноменологічних проявів людини, а також його відмова від зусиль по ухваленнювласного рішення, від особового і духовного розвитку на користь задоволенняпримітивних плотських потреб, десакралізацію життя і секуляризацію всіхзагальнолюдських і соціальних відносин, спрощення людських взаємин і зведенняїх до поведінкових реакцій на стандартні ситуації.
Наступноюпричиною що спонукала нас звернутися до проблеми духовності була необхідністьрозкрити її справжній психологічний зміст, який, з одного боку дозволило бпояснити існування безлічі точок зору на її суть, а з іншої – описати це якособливу психологічну реальність, що володіє специфічним психологічниммеханізмом. Проблема полягала в тому, щоб не критикувати або звинувачувати внекоректності існуючі підходи до духовності, а зрозуміти, що ж їх всіхоб'єднує, а також, що породжує суперечність в їх розумінні. Що розглядаєтьсястоліттями в рамках різних філософських психологічних і релігійних течій;проблема духовності залишається при цьому практично неопрацьованою: у уявленняхпро духовність, разом з реальними досягненнями, мають місце примітивніконцепції, утопічні ідеї, легковажні моделі, містичні побудови, спостерігаєтьсязмішення філософський-етичних, релігійних і психологічних підходів.
Причинтакого положення справ, на наш погляд декілька: розрізненість відомостей продуховність, фрагментарність знань, відсутність єдиного розуміння сутідуховності серед психологів, єдності між минулими і справжніми знаннями,розривши між теоретичними і практичними відомостями; різноманіття появ феноменадуховності в людському житті, що утрудняє виділення операціональних одиниць їївивчення, відсутність системи методів /в першу чергу, объективних/ для їїдослідження. Залишається неопрацьованою і проблема – яка роль духовності встановленні людини, зокрема його розвитку як професіонала. Тим часом,духовність, як влучно відмітив С.Л. Франк, це реальність, але часто невидима і така, що не відчувається нами. Вона, «духовність», знаходиться замежами об'єктивної дійсності, тобто недоступна об'єктивному спостереженню і«уловлюється» лише самим суб'єктом. Здатність людини уловити і розвинути в собіцю суть і дає йому можливість бути суб'єктом (А. Брушліїський, В. Панферов).
Різноманіттяпідходів в розумінні духовності утрудняє практичну роботу по її вихованню ірозвитку, а тим часом саме духовність є умовою повноти людського життя,пізнання і перетворення себе, самовдосконалення, плідності і успішностіпрофесійної діяльності, стійкості і сили духу, самоактуалізації ісамореалізації.
2.Емпіричне дослідження
2.1Духовність в контексті сучасного виховання школярів. Характеристика методикидослідження
Перехіднийперіод кінця XX – початки XXI сторіч характеризується кардинальними змінамисуспільства, зверненністью до людини як творця нової цивілізації. У зв'язку зцим одній з провідних тенденцій в освіті є зростаюча значущість духовноговиховання (про це свідчать як збільшення кількості регламентуючих документів,що стосуються проблем духовного виховання підростаючого покоління, так іпідвищена увага до даної проблеми наукового співтовариства іпедагогів-практиків).
Будучиорганічно взаємозв'язаним з суспільством, сучасне виховання характеризуєтьсянедугами, якими пронизані всі сфери життєдіяльності соціуму. Так, вітчизняневиховання, переживає серйозна криза, симптомами загрозливого характеру якого є:обвальне падіння духовності, як дорослого населення, так і дітей; орієнтаціязначної частини сучасної молоді на прагматично-утилітарну, американську модельжиттєвого пристрою; елимитированність цінностей і традицій вітчизняноїкультури; девальвація культурних, духовних цінностей в свідомості підростаючогопокоління на тлі прагнення, що збільшується, до збагачення, розваг,безкарності; розмивання меж педагогічної «зони риски»; масштабне розповсюдженнядевіацій поведінки; відсутність єдиної позиції усередині самого педагогічногоспівтовариства по питаннях виховання підростаючого покоління [4 c. 91].
Усучасній виховній ситуації саме духовність наповнюється трансформуючим сенсомдля всієї системи вітчизняного виховання і особового розвитку кожноговихованця. Проте наголошується тенденція дифузного розуміння педагогічним співтовариствомданого феномена і його емпіричних проявів у дітей. Так, у вітчизнянійпедагогічній літературі термін «духовне виховання» в основному використовуєтьсяв двох сенсах: у значенні «Релігійне виховання», або ж в термін «духовневиховання» вкладається значення «Етичне виховання». Поняття духовностіуживається інструментальний, ситуативно, без усвідомлення його суті і глибини.
Допускаючиможливість внеконфесіональной інтерпретації духовності в рамках світськоїосвіти, нам найбільш близька точка зору на даний феномен Р.Л. Лівшица, якийрозглядає духовність як «тип світовідношення, заснований на відвертості особиназустріч світу» [2, с. 152].
Так,духовність визначається як «розширення внутрішнього горизонту свідомості» [3,с. 200], «якість особи, яка може бути реалізоване в її спрямованості,відношенні, детермінованих роботою свідомості» [5, с. 84]; «якіснахарактеристика свідомості» [1, с. 7] і т.д.
Притакому підході інтенціональність свідомості, як родова якість людини,визначається як суть духовності. Сенсоутворюючою характеристикою духовності єбезперервний творчий процес формації суб'єктивних внутрішніх утворень високогорівня інтеграції, а його центром виступає персоналістичне світовідношення яквища якість інтенції людської свідомості.
Духовнежиття народу України, його майбутнє в першу чергу залежить від рівня утвореноїмолоді, яка зараз вчиться у вищих учбових закладах, а завтра молодими фахівцямиприйде на роботу в школи і інститути, в промисловість і сільське господарство,де їй належить виховувати дітей і керувати діяльністю підлеглих Отже освітаповинна виступати як пріоритетний напрям соціокультурного розвитку, оскількивключає діяльність навчання і виховання, при цьому виховання має пріоритетнезначення, тому що звернено не тільки до інтелекту, знань, умінь, компетенції адо людини як суб'єкту культури історії, власного життя. Не тільки розум іпрактичні навики, але і душа, відчуття, тілесне і духовне здоров'я, сенс життя,стратегія поведінки конкретні вчинки учня є метою виховного процесу [1, с. 285].
Вихованняє духовною діяльністю. Вихователь покликаний працювати з духовним потенціалом,який спочатку закладений в душі кожної дитини Місія педагога полягає врозкритті цього потенціалу, в допомозі людині, що росте, зрозуміти силу свогодуху, свої людські можливості, зберегти свою людську гідність, в стимулюванніформуванні сенсожиттєвих орієнтації.
Ціннісніорієнтації є орієнтаціями свідомості окремої особи або соціуму відносно виборуі розподілу пріоритетних (першорядно значущих) життєвих установок в прийнятоюособою шкалі цінностей. У кожної людини в процесі напрацювання особовогодосвіду при взаємодії з іншими людьми і суспільством, при навчанні ісамонавчанні а також інтуїтивному, релігійному і філософському збагненні життяскладається і формується своя шкала цінностей Ціннісна орієнтація має ключовезначення відносно етичної, морально-етичної зовнішності особи і всього соціуму
Формуванняцілей емпіричного дослідження.
Метадослідження – проведення аналізу рівня духовних цінностей у різних групнаселення.
Методиі організація дослідження. Тестування проводили по методиці Помыткина Е.О.«Оцінка духовно – ціннісної орієнтації особи». Для аналізу отриманих данихвикористовували статистичні методи дослідження
2.2Опис учасників дослідження та аналіз результатів дослідження
Цінніснаорієнтація є своєрідний прояв світогляду особи і визначення її духовноїспрямованості. До духовних цінностей можна віднести гуманістичні, естетичні,екологічні цінності, а також: пізнання, самоудосконалення і самореалізаціяособи. Діагностові духовно-ціннісної орієнтації особи можна провести черезвизначення пріоритетної значущості вказаних цінностей. На низькому рівнірозвитку особи потреби направлені на себе, без урахування потреб що оточують(інстинкт самозбереження), на високому рівні розвитку чоловік знаходитьприродну радість і задоволення в самовіддачі, в допомозі тим, хто її потребує.Кожному рівню відповідають свої цінності. Для эгоцентричного рівня домінантнимибудуть отримання різних задоволень популярність, влада і впливовість, особистабезпека. Рівню сімейних цінностей властива орієнтація на сімейне благополуччя,вигідне заміжжя, спокійну старість, слухняних дітей. До пріоритетнихнаціональних і цивільних цінностей можна віднести наступні соціальна справедливість,порядок в державі, згода між людьми і процвітання країни. Загальнолюдськідуховні цінності – це вірність, доброзичливість, допомога тим, хто її потребує,гармонія з природою [3, с. 49].
Загальнолюдськіцінності були розділені на чотири блоки; індивідуальні, сімейні, соціальні ідуховні. Для порівняння опит проводився серед різних категорій людей три групи,середній вік яких склав 35–40 лет.
1-агрупа – це слухачі післядипломної освіти (ПД ПРО) кафедра валеології м.Дніпропетровська;
2-агрупа – це слухачі ПДО кафедра валеології м. Одеса;
3-агрупа – це вчителі середніх шкіл м. Дніпропетровська
Двігрупи студентів, середній вік 19 років:
1-агрупа – студенти – валеологи
2-агрупа – студенти радиофізичеського факультету
Іучні старших класів середньої школи м. Дніпропетровська
Порівняльнахарактеристика пріоритетів в структурі загальнолюдських цінностей у слухачів – валеологівфакультету ПДО і вчителів, представлена на рис. 1.
/>Слухачі валеологи ф-та ПДО м. Днепропетровськ Слухачі валеологи ф-та ПДО м. Одеса
Вчителі шкіл
м. Дніпропетровська
/>
Рис. 1Порівняльна характеристика пріоритетів в структурі загальнолюдських цінностей услухачів – валеологів факультету ПДО і вчителів.
Здіаграми видно, що для слухачів – валеологів ф-та ПДО духовні цінності є більшзначущими (33 бали у слухачів ПДО кафедри валеології м. Харкова, 30 балів услухачів ПДО кафедра валеології м. Одеси), ніж для вчителів середніх шкіл (22бали), це говорить про те, що кафедра валеології Харківського національногоуніверситету ім. В.Н. Каразіна готує вчителів нового покоління Це дуже важливо,оскільки ефективність роботи з духовно-етичним потенціалом дитини залежить відпедагога його поглядів на життя (світогляди), йогоособисто-професійнокультурного уміння розуміти і любити дітей, віру в прославляючусилу виховання і багато чого іншого
Спираючисьна отримані дані, представлені на мал. 2, і розглядаючи зв'язок пріоритетногорозподілу загальнолюдських цінностей у вчителів і учнів, можна говорити провисоку значущість систем цінностей у вчителя і впливу цих пріоритетів навиховання молодого покоління
/>
Рис. 2.Порівняльна характеристика пріоритетів загальнолюдських цінностей у учнів 8–9класів і вчителів
Надіаграмі наочно видно пряма залежність рівня індивідуальних цінностей (12 баліву школярів і 13 балів у вчителів) і середній рівень духовних цінностей (20балів у школярів і 22 бали у вчителів).
Отжепершорядним завданням повинна стати підготовка вчителів з новими ціннісними орієнтаціями,заснованими на нових життєвих установках, на духовних пріоритетах. Вчителіповинні володіти не тільки високим етично-етичним рівнем, мати потенціал длядуховного зростання, а також володіти відповідними знаннями і уміннями, щодають основу для формування у молодого покоління таких етичних критеріїв, якальтруїзм, любов, здатність особи співпереживати, співчуття, терпіння, якздібності певного очікування, і разом з тим, активної життєвої позиції,творення і творчості
Сутьвиховання виявляється в педагогічній підтримці духовності і моральності людини,що росте, на всіх етапах його дорослішання, введення його в простір культуринадання допомоги в осмисленому виборі особисто значущих цінностей і побудовавідповідних ним моделей власної поведінки, цілей і завдань на сьогодення імайбутнє
Розвитокі розширення моральності співвідноситься з розвитком і розширенням свідомостіособи і виявляється як якість характеру, поведінки, стану психіки. Вищим у рядікритеріїв рівня моральності виступає Духовність
Діаграма,представлена на рис. 3, характеризує розподіл загальнолюдських цінностей устудентів валеологів і студентів радіофізичного факультету У студентіврадіофізичного факультету рівень духовних цінностей знаходиться на рівнівчителів і учнів (23 бали), у студентів валеологів цей рівень високий (38балів).
/>
Рис. 3Порівняльна характеристика пріоритетів в структурі загальнолюдських цінностей устудентів валеологів і студентів радіофізичного факультету
Студентивалеологи – це майбутні вчителі, вони прийдуть в школу з новим ціннісним – смисловимисферами свідомості, які впливають на внутрішні зміни особі: її цінності,потреби, мотиви, інтереси, установки, сенси, і завдяки цьому, у свою чергу,формуватимуть у своїх учнів нові інтеграційні зв'язки між основними особовимисферами: ціннісний-мотиваційною, емоційно-вольовою і діяльно-поведінковою
Завданнянового покоління вчителів опанувати новими знаннями, уміннями, навиками, яківедуть до духовного зростання, і допомагають показати шляхи розвитку учням, заумови повної свободи вибору свого шляху у молодого покоління Це створитьможливість переходу від традиційних виховних процесів до інноваційних духовно –виховним просторам.
2.3Висновки результатів емпіричного дослідження
Аналізпроведених досліджень показав необхідність виховання нового покоління вчителівз новими ціннісними орієнтаціями, заснованими на нових життєвих установках, на духовнихпріоритетах.
Сучаснашкола випробовує необхідність в розробці теоретичних і методологічних аспектіврозвитку духовного потенціалу особи дитини
Вихованняповинне бути переорієнтоване з процесу соціалізації на процес розвитку дитини,що духовно орієнтується, Освітня установа повинна формувати не тільки соціальнеі економічне положення особи, а також виступати тим розвиваючим середовищем, вякому відбувається послідовне розкриття духовності вчителя і учня
Переорієнтаціяосвітнього процесу на духовно – етичне виховання допоможе формуванню в соціумітаких цінностей як духовність, моральність, культура гуманність, борг,благородства свобода, честь, совість, що стане передумовою поліпшення якостіжиття.
Усучасній виховній ситуації саме духовність наповнюється трансформуючим сенсомдля всієї системи вітчизняного виховання і особового розвитку кожноговихованця. Проте наголошується тенденція дифузного розуміння педагогічнимспівтовариством даного феномена і його емпіричних проявів у дітей. Так, увітчизняній педагогічній літературі термін «духовне виховання» в основномувикористовується в двох сенсах: у значенні «Релігійне виховання», або ж втермін «духовне виховання» вкладається значення «Етичне виховання». Поняттядуховності уживається інструментальний, ситуативно, без усвідомлення його сутіі глибини.
Висновки
Отже,оскільки духовність є елементом самого життєвого процесу, то збагненням її сутізавдання теоретичного дослідження не може бути вичерпане. Використовуючи методраціонального конструювання, як метод пізнання духовності запропонований В.Г.Федотової, спробуємо здійснити рух від її суті до характеристики форм прояву,опису своєрідності їх емпіричних виявлень. Так, як основні емпіричні показникидуховності, нами виділені наступні параметри (які можуть стати змістовноюосновою виховного процесу):
Духовністьяк наближення до вищих сенсів людського буття (ідея верховного керівницькогопочатку людського життя): індивідуальна значущість і статус категорії «сенс життя»для дітей в просторі людської життєдіяльності; суб'єктивне розуміння сенсужиття як абсолютно цінній узагальненій меті життя абстрактної ідеальної людини;суб'єктивне визначення мети особистого буття як індивідуальній довготривалійметі щодо майбутніх перспектив життєдіяльності; рефлексія сенсу життя.
Духовністьяк система уявлень про принципи організації дійсності індивідуального буттялюдини (сенсожиттєва стратегія людини): індивідуально-змістовне наповненнякатегорії «щасті» як вищій абстракції позитивних устремлінь і процесуальний аспектдуховності; суб'єктивне відношення до принципу безкорисливості як конституюючоїознаки духовності; суб'єктивне сприйняття і усвідомлення закону тотожності абовзаємо – зворотної дії («золотого правила моральності»), як діяльностноїдуховності, що становить.
Духовністьяк внутрішня орієнтація особи в системі пріоритетних життєвих цінностей (тактикавсієї сукупності людської діяльності): векторна спрямованість на рівні нормативнихідеалів; значущість і доступність цінностей на рівні індивідуальнихпріоритетів.
Духовністьяк суб'єктивне відчуття задоволеності насиченістю і продуктивністюіндивідуального процесу життя: внутрішні конфлікти і духовний вакуум якспіввідношення суб'єктивної значущості і доступності основних життєвих сфер.
Виявленняданих якісних і кількісних характеристик духовності визначає сучасні емпіричнідослідження її проявів у школярів.
Вцілому, хотілося б відзначити, що проблеми, що піднімаються є вічними,індивідуально-вирішуваними. Не дивлячись на зверненність до них значноїкількості наукового співтовариства вони залишаються актуальними і маловивченимина рівні емпіричних явищ духовності, у високому ступені спірними і важкими, аленеобхідними для осмислення. Наша точка зору, являє собою спробу представленнядуховності як предмету прикладного дослідження.
Людина– духовна, але його чекає ще стати духовним, відзначав В.П. Зінченко.Духовність є тією потенційною суттю людини, яка забезпечує йому повноціннийрозвиток і саморозвиток, засвоєння соціального досвіду з метою перетвореннявласної природи. Виступаючи як суть людини, духовність, одночасно, є метою ірезультатом становлення людини: Таке подвійне буття духовності як суть і якрезультат «вочоловічування» індивіда є ще однією причиною, що породжує проблемув розумінні природи духовності. Особливу важливість всебічний і безперервнийрозвиток творчого і духовного потенціалу людини за допомогою власних зусильнабуває в даний час, відмічене, на думку дослідників, зниженням віри в науку іпрогрес людства, зверненням до чорної магії, окультизму і різних псевдонауковихтеорій, невірою людини в свої сили, втратою філософських традицій в осмисленніжиття і суті людського буття, зростанні агресивності і зниження цінностілюдського життя і т. п.
Проблемадуховно-етичного буття людини є основоположною, оскільки її рішення, кінецькінцем, визначає характер і напрям його розвитку, форми взаємодії з світом.
Психічнаі духовна зрілість – основа гармонійної особи. Гармонія особи безпосередньопов'язана з психічною і духовною зрілістю людини. На це, як правило, звертаютьнедостатню увагу навіть психологи. Адже питання про основу гармонійною особумає величезне значення. Психічна зрілість людини виражається у відповідностіпсихіки і ступеня соціальної реалізації його біологічному віку. Відоміконкретні кроки, які повинні бути зроблені для того, щоб стати зрілим чоловікомабо зрілою жінкою. Духовна зрілість повинна відбутися своєчасно, і цей процеспідвладний людині. Люди – істоти духовні, і їм необхідно розкрити свою суть,або, як я говорю, відкрити для себе Небо, не обмежуючись виконанням релігійнихритуалів. Втім, духовна криза – це дуже тонка матерія, що зачіпає глибинну сутьлюдині. Тому ми присвятимо розгляду цього питання окремий розділ.
Тутже необхідно згадати про те, що якщо людина своєчасно не проходить так званепсихічне і духовне народження, то кризи переслідуватимуть його аж до відходу зжиття. Наприклад, відома криза сорока років. Деякі навіть не відзначають свійсороковий день народження. Давно помічено, що багато людей йдуть з життя всорок – сорок два роки. Це спостереження засноване на дійсних фактах і говоритьпро незавершеність психічного і духовного народження людини. Якщо людинасвоєчасно не проходить так зване психічне і духовне народження, то кризипереслідуватимуть його аж до відходу з життя. Спостереження показують, щооптимальне психічне народження повинне завершитися до 25–27 років, а духовне –до тридцяти три.
Спостереженняпоказують, що оптимальне психічне народження повинне завершитися до 25–27років, а духовне – до тридцяти три. Мир любить людину, і післятридцятитрирічного рубежу йому дається ще сім років для завершення психічногонародження і для здійснення перших кроків на шляху духовного становлення. Якщоцього не відбувається, у людини наростають різні проблеми в сім'ї, в соціальнійсфері, аж до найбільшої кризи – відходу з життя.
Списоклітератури
1. Андрушкевич А.А. Духовно-нравственное инервно-психическое здоровье: медико-психологические аспекты диагностики,восстановления и формирования. Н. Новгород, 2001.
2. Антилогова Л.Н. Психологические механизмы развитиянравственного сознания личности / Автореф. дис. д-ра психол. наук. Новосибирск,1999.
3. Бондаревская Е.Б. Антикризисная направленностьсовременноговоспитания, // Педагогика, №3, 2007 г.
4. Братусь Б.С. Начало Христианской психологии / Учебноепособие для вузов. М., 1995.
5. Бурбулис Г.Э., Кемеров В.Е. Духовность ирациональность. М.:3 нание, 1986, 210 с.
6. Гончаренко М.С. Этапы формирования духовности человека вучебно-воспитательном процессе. Теоретические и практические аспекты / М.С. Гончаренко В.Г. Гончаренко,Н.В. Михайленко //
Валеологи сучасний стан, напрямки та перспективи розвитку Матер. 3-ї між народ,наук-практ. конф.: Т.1, Ч. 1, Ч. 2.-Харків, 2005. – С. 6–12.
7. Діагностичні підходи до визначення стану духовного і моральногоздоров'я особистості Навчальний посібник для проведення практичних занять / Уклпроф. М.С. Гончаренко доц. Е.Т. Карачинська, В.Є.
Новікова – X.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – С. 157.
8. Знаков В.В. Понимание субъектом правды о моральномпоступке другого человека: нормативная этика и психология нравственногосознания // Психологический журнал. №1. 1993. С. 32 – 43.
9. Ильичева И.М. Психология духовности / Автореф. дис.канд. психол. наук. СПб., 2003.
10. Канапацкий А.Л. Онтологическая истинность духовности /Автореф. дис. канд. психол. наук. Уфа, 2004.
11. Марьясова Н.В. Духовность в контексте психологическогоанализа: личностный аспект / Автореф. дис. канд. психол. наук. Хабаровск, 2004.
12. Павлов В.Е., Стукан В.Л, Святовская Л.Б., Терлецкий С.К. Научно-методологическиепроблемы возрождения нравственности и духовности общества //Научно-методологические проблемы высшего образования на рубеже третьеготысячелетия. №1. СПб., 1995. С. 244 – 256.
13. Помиткін Е.О. Духовний розвиток учнів у системі шкільноїосвіти: Навч.-метод посібник / Е.О. Помиткін. – К, 1999. – 162 с.
14. Лившиц Р.Л. Духовность и бездуховность личности. – Екатеринбург.Изд-во Урал. Ун-та. 1997, 167 с.
15. Стрелкова В.И. Духовность и творчество / Человеккак философская проблема: Восток-Запад. М: Изд-во Ун-та дружбы народов. 1991, с. 200–202
16. Федотова В.Г. Духовность как фактор перестройки //Вопр. Философии, 1987, №3, с. 11–28
17. Фельдштейн Д.И. Психология становления личности. – М.,1994.
18. Цукерман Г.А. Психология саморазвития: задача дляподростков и их педагогов. – М., 1994.
19. Шевченко В.Н. Духовность, деятельность, культура /Свободная мысль 1993 №5, с. 80–86
20. Шибутани Т. Социальная психология. – М., 1969.