Проблема індивідуалізації на уроках фізичноїкультури
План
Вступ
1. Теоретичніоснови питання про індивідуальний підхід до дітей
1.1 Поглядипедагогів на індивідуальний підхід виховання
1.2 Облікіндивідуальних особливостей у різні вікові періоди
2. Методика проведеннязанять з урахуванням індивідуального підходу
2.1 Принцип доступності віндивідуальному підході виховання школярів
2.2 Диференційованенавчання в реалізації індивідуального підходу
Висновки
Література
Вступ
Вищою цінністю нашого суспільства є людина. Увага довиховання людини, турбота про всебічний розвиток її здібностей, вдосконаленняособистих якостей уходить в коло проблем сучасного суспільства. Існуванняіндивідуальних відмінностей між людьми – факт очевидний. Необхідністьіндивідуального підходу викликана тією обставиною, що будь-яка дія на дитинузаломлюється через його індивідуальні особливості, через «внутрішні умови», безурахування яких неможливий по-справжньому дієвий процес виховання. Всебічнийрозвиток кожної людини – програмна мета нашого суспільства – припускає якважливу умову виявлення творчого потенціалу особи, формування індивідуальностіяк вищого рівня її розвитку. Кожна людина повинна мати можливості виявити себе.У цьому зацікавлені й окрема особистість, і все суспільство. Вікові ролілюдського чинника в розвитку нашого суспільства поставило питання проіндивідуальну роботу як важливій формі виховання. Індивідуальний підхід ніяк непротистоїть принципу колективності – основному принципу не тільки виховання,але й всього устрою нашого життя.
Індивідуальний підхід це не разовий захід. Він повиненпронизувати всю систему дії на дитину, і саме тому це загальний принципвиховання. Разом з тим в різних сферах виховання й навчання цей підхідвиявляється в різній мірі. Індивідуальний підхід націлений у першу чергу назміцнення позитивних якостей і усунення недоліків. При умінні й своєчасномувтручанні можна уникнути небажаного, болісного процесу перевиховання.
За допомогою індивідуального підходу можна знайти «ключ» докожної дитини. Індивідуальний підхід – один з головних принципів педагогіки.Сама проблема індивідуального підходу носить творчий характер, але існуютьосновні моменти при здійсненні диференційованого підходу до дітей.
Об'єкт: цілеспрямований процес виховання дітей різного шкільноговіку.
Предмет: методи і прийоми індивідуального підходу додітей в процесі виховання в умові школи.
Мета дослідження: теоретично обґрунтувати вплив індивідуальноїдії на виховання й розвиток дитини.
Гіпотеза: за допомогою використання індивідуального підходуу фізичному вихованні дітей, можна добитися кращого результату у вихованнівсебічно розвиненої особистості.
Завдання:
1. Теоретично обґрунтувати значення й рольіндивідуального підходу у вихованні і навчанні дітей шкільного віку.
2. Розкрити роль педагога в здійсненні індивідуальногопідходу.
3. Виявити індивідуально-психологічні особливостідитини.
Теоретичнезначення дослідження полягає у вивченні індивідуального підходу уфізичному вихованні школярів.
Практична значущістьдослідження полягає у використанні принципу доступності та прийомівдиференційованого навчання у фізичному вихованні учнів та використанніматеріалу роботи для педагогічних училищ та вчителів шкіл.
Структура роботи. Курсова робота викладена на 27 сторінках комп’ютерного набору,містить 1 таблицю. Складається із вступу, двох розділів, висновків, спискулітератури. У роботі використано 20 літературних джерел.
1. Теоретичні основи питання про індивідуальний підхід додітей
1.1 Погляди педагогів на індивідуальний підхід виховання
Проблемі індивідуального підходу у вихованні дітей приділялиувагу багато представників прогресивної педагогіки, як російської, так ізарубіжної.
Вже в педагогічній системі Я.А. Коменського – великого чеськогопедагога – чітко позначені положення про те, що весь процес навчання івиховання дітей необхідно будувати з урахуванням їх вікових і індивідуальнихособливостей і виявляти ці особливості шляхом систематичних спостережень. [8]
Російський педагог К.Д. Ушинській розробив обширну методикуприйомів індивідуального підходу до дітей, основи профілактичної роботи звиховання корисних звичок. У той же час він висловив думку, що в складномупроцесі індивідуального підходу до дитини не можна давати якісь певні рецепти,тим самим, підкресливши творчий характер рішення проблеми. [8]
Педагоги і громадські діячі дореволюційної Росії приділялиувагу розробці теоретичних положень індивідуального підходу. Так, Е.Н. Водовозовавказувала на необхідність знання вихователями і батьками наукових основпсихології і фізіології дитини, для того, щоб уміти всебічно аналізувати їївчинки. У вихованні дітей вона відводила велику роль праці, вважаючи її найдієвішим,найкращим виховним засобом. Разом з тим вона також попереджала, що неможливовиробити єдині правила підходу до всіх дітей, без виключення, оскільки діти засвоїми індивідуальними особливостями дуже різні. [5]
Критично використовуючи спадщину дореволюційної педагогіки Н.К. Крупськаярозглядала розвиток індивідуальних якостей кожної дитини як обов'язкову йнеобхідну умову її всебічного виховання. [7]
А.С. Макаренко вважав принцип індивідуального підходу додітей дуже важливим при розвязанні ряду педагогічних проблем, наприклад приорганізації і вихованні дитячого колективу, трудовому вихованні дітей, у грі.Він дійшов висновку, що, здійснюючи загальну програму виховання особистості,педагог повинен вносити в неї «корективи» відповідно до індивідуальнихособливостей дитини. Загальне й особливе в характері людини тіснопереплітаються, утворюючи так звані 'заплутані вузли'. Цим визначенням А.С. Макаренкопідкреслював складність індивідуального підходу до дітей. Він вважав, що впроцесі виховання й навчання необхідно орієнтуватися на позитивні якості дитини– це головна точка опори в загальній системі виховання й в індивідуальномупідході до дітей. Тому у кожної дитини, перш за все, потрібно виявити позитивністорони характеру її вчинків і на цій основі укріплювати в неї віру у власнісили і можливості. [13]
Величезна заслуга А.С. Макаренка полягає в тому, що вінне тільки обґрунтував, але і фактично здійснив в своїй практичній діяльностіосновні положення індивідуального підходу до дітей. Розвиток індивідуальності А.С. Макаренкопов'язував не тільки з особливостями людини, але з її темпераментом, з рисамивдачі.
Цілі індивідуального виховання полягають у визначенні йрозвитку особистих здібностей і направленостей в галузі не тільки знання, але йхарактеру. Методологічне обґрунтування і теоретичні положення в працях А.С. Макаренка,є результативними для подальшого розвитку в педагогіці проблеми щодоіндивідуального підходу до дітей. Розкривши сутність індивідуального підходу увихованні, встановивши його зв'язок з життям, він обґрунтував положення про те,що методи індивідуального підходу в процесі виховання й навчання залежать відзагальної мети і завдань виховання, обліку вікових та індивідуальнихособливостей і характеру діяльності дитини.
Індивідуальний підхід до дітей здійснювався ним у планіпроектування кращих якостей особистості, а не тільки як процес перевиховання івиправлення недоліків.
Проблема індивідуального підходу до дітей одержала всебічний розвитоку практичному досвіді й в педагогічному вченні В.А. Сухомлинського. Вінпідкреслював важливість розвитку індивідуальної своєрідності особистості дитини.[14]
Психологи О.В. Запорожец, А.Н. Леонтьєв, А.А. Люблінська,Д.Б. Эльконін та інші займалися проблемою індивідуального підходу у зв'язку зрішенням завдань формування особистості. [13]
Науковими дослідженнями доведено, що існує пряма залежністьміж фізичним, розумовим і естетичним розвитком людини.
Фізичне виховання тісно пов'язане з вдосконаленням органівчуття, зору, слуху, що в свою чергу має глибокий вплив на розумовий розвиток іформування характеру людини.
Фізичне виховання тісно пов'язане з трудовим і естетичнимвихованням дитини. Активність у трудовій діяльності багато в чому залежить івід стану її здоров'я, і навпаки.
Ігри також сприяють розвитку й зміцненню таких його естетичнихякостей, як воля, дисциплінованість, організованість і ін. Не можна невідмінити також зв'язки фізичного виховання з естетичним. Все, що є здоровим вширокому сенсі слова, є і прекрасним. Красиве тіло, спритні рухи, правильнапостава, хода – все це ознаки здоров'я й наслідок правильного фізичноговиховання.
Здійснення індивідуального підходу до дітей під час усіхвидів їхньої діяльності необхідно розглядати як певну взаємозв'язану систему.Першою ланкою цієї системи є вивчення особливостей кожної дитини йіндивідуальний підхід у фізичному вихованні. Знання фізичного стану й розвиткудітей має дуже велике значення при проведенні процедур загартування, якіповинні здійснюватися систематично, на строго індивідуальній основі.
В процесі правильного фізичного виховання за умовиіндивідуального підходу до кожної дитини у всіх дітей прокидається інтерес довиконання культурно-гігієнічних навичок, до прогулянок на свіжому повітрі,заняттям фізкультурою. Таким чином, фізичне виховання забезпечує охорону йзміцнення здоров'я, розвитку рухових умінь, культурно-гігієнічних навичок,гартування організму, любов до чистоти, охайності, привчає дитину до режиму,підвищує працездатність, знижує стомленість. [13]
1.2Облік індивідуальних особливостей у різні вікові періоди
Перехід дитини у шкільний вік пов'язаний з рішучими змінами вїї діяльності, спілкуванні, відношенні з іншими людьми. [11]
Провідною діяльністю стає навчання, змінюється устрій життя,з'являються нові обов'язки, новими стають і відносини дитини з тими, хто їїоточує. У біологічному відношенні молодші школярі переживають період другогоокруглення: у них в порівнянні з попереднім віком сповільнюється зростання іпомітно збільшується вага; скелет піддається окостенінню, але цей процес ще незавершується. Йде інтенсивний розвиток м'язової системи. З розвитком дрібнихм'язів кисті з'являється здатність виконувати тонкі рухи, завдяки чому дитинаопановує навички швидкого письма. У молодшому шкільному віці удосконалюєтьсянервова система, інтенсивно розвиваються функції великих півкуль головногомозку, посилюється аналітична і синтетична функції кори. Швидко розвиваєтьсяпсихіка дитини. Змінюється взаємовідношення процесів збудження й гальмування.Підвищується точність роботи органів чуття.
Становлення особистості маленького школяра відбувається підвпливом нових відносин з дорослими й однолітками, нового виду діяльності йспілкування.
Початкова школа повинна включати своїх вихованців під часорганізації посильної для них продуктивної праці, значення якої формуваннясоціальних якостей особистості ні з чим не зрівняно.
Середній шкільний вік (від 11–12 до 15 років) – перехідний віддитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого ступеня (V–IX)класи і характеризується загальним підйомом життєдіяльності й глибокоюперебудовою всього організму. Спостерігається посилене зростання тіла вдовжину. Продовжується процес окостеніння скелета, кістки набувають пружності йтвердості. Значно зростає сила м'язів. Розвиток внутрішніх органів нерівномірний,зростання кровоносних судин відстає від зростання серця, що призводить допорушення ритму його діяльності й почастішанню серцебиття. Легеневий апаратпідлітка розвивається недостатньо швидко. Дихання підлітка прискорене.Нерівномірність фізичного розвитку дітей середнього шкільного віку робить впливна їхню поведінку.
Характерна особливість підліткового віку – статеве дозріванняорганізму. Статеве дозрівання вносить серйозні зміни в життєдіяльністьорганізму, порушує внутрішню рівновагу, вносить нові переживання.
У підлітковому віці продовжується розвиток нервової системи.Зростає роль свідомості. Поліпшується контроль кори головного мозку надінстинктами і емоціями. Проте процеси збудження все ще переважають надпроцесами гальмування, тому для підлітків характерна підвищена збудливість.Сприйняття підлітка більш цілеспрямовано, планомірно й організовано, чимсприйняття молодшого школяра. Характерна межа уваги учнів середнього шкільноговіку – це специфічна вибірковість.
У підлітковому віці відбуваються істотні зрушення в розумовійдіяльності. Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Розвитокмислення відбувається в нерозривному зв'язку зі зміною мови підлітка. В нихпомітна тенденція до правильних визначень, логічних обґрунтувань, доказовихміркувань. У підлітковому віці йде інтенсивне етичне і соціальне формуванняособистості. Залежно від того, якого естетичного досвіду набуває підліток,складатиметься його особа. Педагогам потрібно естетично осмислити особливостірозвитку й поведінки сучасного підлітка, уміти поставити себе на його місце вскладні й суперечливі умови реального життя.
У старшому шкільному віці в основних рисах завершуєтьсяфізичний розвиток людини: закінчується зростання й окостеніння скелету, збільшуєтьсям'язова сила, хлоп'ята витримують великі рухові навантаження. Встановлюєтьсякров'яний тиск, ритмічніше працюють залози внутрішньої секреції. У старшомушкільному віці закінчується перший період статевого дозрівання. Посиленадіяльність щитовидної залози, що викликає у підлітка підвищену збудливість,значно послаблюється. Продовжується функціональний розвиток головного мозку ййого вищого відділу – кори великих півкуль. Йде загальне дозрівання організму.
Юнацький вік – це період вироблення світогляду, переконань,життєвого самовизначення і самоствердження, бурхливого зростаннясамосвідомості, активного осмислення майбутнього. У старшокласників яскравовиражене виборче відношення до предметів.
Таким чином, розвиток і формування дитини проходить ряд етапів,кожний з яких характеризується своїми особливостями й закономірностями. Педагогуспішно виконує завдання фізичного виховання, освіти, навчання, якщо йогодіяльність заснована на глибокому розумінні вікових етапів розвитку людини; набаченні її внутрішнього світу.
Критеріями вікового розвитку є анатомічні, фізіологічні,психологічні, педагогічні й фізичні показники стану організму. [17]
При вивченні індивідуальних особливостей дітей слід звертатиувагу на вивчення їхнього фізичного стану й здоров'я, від яких багато в чомузалежить їхня увага на уроці, під час занять і загальна працездатність.
Потрібно знати раніше перенесені учнем захворювання, хвороби,що важко відобразилися на його здоров'ї, хронічні, стан зору і склад нервовоїсистеми. Все це допомагатиме правильно дозувати фізичні навантаження, а такожпозначається на участі в різних спортивно-масових заходах.
Таким чином, тільки глибоке вивчення й знання особливостейрозвитку кожної дитини створює умову для успішного обліку цих особливостей упроцесі фізичного навчання і виховання.
2.Методика проведення занять з урахуванням індивідуального підходу
2.1Принцип доступності в індивідуальному підході виховання школярів
При індивідуальному підході дуже допомагаєвикористання принципу доступності. [15]
Природа індивідуальних особливостей обумовлена:
а) біологічними причинами (вік, стать, генетичнеобумовлені особливості, працездатність тощо);
б) соціальними причинами (сім'я, школа,оточення);
в) психічними процесами (сприйняття, пам'ять,мислення, воля, характер, схильності);
г) фізичним розвитком.
Індивідуальний темп навчання – природно заданавластивість, обумовлена швидкістю утворення тимчасових зв'язків у ЦНС, яка врізних дітей неоднакова, тому їм необхідний різний час та різна кількістьповторень для засвоєння знань, формування рухових умінь і навичок.
У роботі з дітьми велике значення має хорошезнання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів, оскільки в кожномукласі є уважні, які вчаться, й розсіяні, активні й пасивні, такі, що цікавлятьсяфізичною культурою й що відносяться до уроків без особливого інтересу.
Вчитель повинен добре знати стан здоров'я йфізичного розвитку кожного учня. Для цього він знайомиться з даними, які є вособистій справі учня, й з результатами останнього медичного огляду. Дужебагато що дає вчителю ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистийконтакт з батьками. Все це доповнюється уважним спостереженням за дітьми впроцесі навчально-виховної роботи.
У кожному класі є діти, які відрізняються зафізичною підготовленістю від більшості своїх однокласників. Одні з нихвідстають, інші, навпаки, дають високі показники при виконанні фізичних вправ.
Діти, що відстають за своїми показниками вфізичній культурі, часто соромляться і, не бажаючи виявити перед товаришамивідставання в своєму фізичному розвитку, неохоче виконують вправи або зовсімутримуються від їхнього виконання. У цих випадках вчитель спокійним тономпідбадьорює тих, що займаються, іноді полегшує умови виконання вправ, прагневселити в них надію й упевненість, кажучи, що їхнє відставання тимчасове, щовони наздоженуть своїх товаришів, особливо якщо займатимуться додатково впозаурочний час. Для таких учнів вчитель не створює на уроці ніякої особливогооточення, не зупиняє на них увагу класу, а працює з ними індивідуально.
Також потребують індивідуального підходу й діти,що мають хорошу підготовку. На уроці вони іноді обтяжуються легкістю вправ, якіпроводяться зі всіма учнями. Тому виконують їх недбало й неохоче. У цихвипадках до таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконаннізавдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, щоб підняти активність такихучнів, їм слід доручати надання допомоги своїм товаришам і залучати їх допоказу вправ. Проте в будь-яких умовах вчитель не виділяє таких учнів.
Нерідко зустрічаються діти, які невпевнено роблятьвправи, що вимагають рішучості і сміливості. Частіше за все це буває привиконанні вправ у рівновазі, при стрибках із висоти й у висоту (особливо черезпланку), а також під час спуску з гори на лижах. Це пояснюється відсутністю уних упевненості в своїх силах, страху впасти або невдало зробити вправу. Щобусунути це, треба робити вправи в полегшених умовах (менша висота снаряду,полегшений схил), з допомогою і страховкою. Наприклад, при виконанні вправ врівновазі вчитель може зменшити висоту колоди або підтримувати учня за руку підчас руху його по колоді; при стрибках у висоту опустити планку або замістьпланки повісити мотузочок. Звичайно така допомога надає позитивну дію і даєбільший ефект, ніж безапеляційна вимогливість виконання вправи.
Іноді зустрічаються діти, які не виявляютьцікавості до фізичної культури, неохоче займаються, а у фізичному розвитку невідрізняються від більшості однокласників. Тут вчитель перш за все прагневиявити причини подібних явищ (у бесіді з учнем, його товаришами і батьками),прагне виховати інтерес учня до фізкультури, дає йому окремі доручення знавчальної або позакласної роботі.
При індивідуальному підході до дітей требаобов'язково враховувати стан їхнього здоров'я. [7]
Практика роботи показує, що дітей, віднесених доспеціальної медичної групи в школі, буває дуже мало. Там, де організовуютьсяокремі заняття для таких дітей, їх звільняють від занять фізичними вправами вкласі і вони знаходяться під регулярним спостереженням медичного персоналушколи.
Діти, віднесені до підготовчої групи, займаютьсяразом зі всіма дітьми. Проте вчитель зобов'язаний особливо уважно підходити допідбору вправ і дозування. У кожному конкретному випадку вчитель застосовуєпевні засоби для залучення вправ, що таких вчаться до виконання, і до участі віграх або, навпаки, вживає заходи з обмеження їх в заняттях. Наприклад, якщоучень віднесений до підготовчої групи в результаті перенесеного захворювання іорганізм його ще недостатньо окріпнув, то такого учня слід обмежувати у виконанніфізичних вправ і ігор, особливо таких, які дають значне навантаження наорганізм. Якщо ж учень віднесений до підготовчої групи через слабкий фізичнийрозвиток, то такого учня треба постійно привертати до систематичних занятьфізичними вправами й іграми. Проте і в цьому випадку необхідні помірнінавантаження, з якими організм учнів міг би справитися без зайвої напруги.
Практично при індивідуальному підході вчительможе: обмежувати кількість вправ і число повторень; полегшувати умовивиконання; проводити на уроках спеціальні вправи, які рекомендує лікар;приділяти необхідну увагу техніці виконання й кількісним показникам.
При роботі з дітьми, і особливо з тими, яківіднесені до спеціальної або підготовчої групи, велике значення має постійнийконтакт вчителя з лікарем. Бажано, щоб лікар регулярно був присутній на урокахфізичної культури, проводив спостереження за дітьми і добивався поліпшенняздоров'я й фізичного розвитку учнів.
Індивідуальний темп – навчання відносностабільний і повинен тривати протягом всього періоду навчання в школі. Довисновку про те, що діти неоднакові за своєю природою і за темпами розвитку,прийшов уже Я.А. Коменський, розкриваючи природу дитини та її здібності.[6]
У своїй знаменитій праці «Велика дидактика» вінписав, що через невмілий підхід до дітей гине багато чудових природнихталантів. Я.А. Коменський також вважав, що навчання й виховання повинносприяти розвитку дитини.
Ці положення лежать в основі принципу доступностій індивідуалізації, який є віддзеркаленням гуманістичної спрямованостіфізичного виховання.
Отже, однією з центральних проблем фізичноговиховання й потужних резервів підвищення його ефективності є проблемаіндивідуалізації, яка обумовлена об'єктивним, органічно властивимкласно-урочній системі, протиріччям між колективною формою навчання йособистісним способом освоєння навчального матеріалу. Мова йде про те, наскільки вчителю вдається знайти підхід до кожного учня, своєчасно виявити ідопомогти перебороти тимчасові труднощі, які виникли в окремих учнів, сприятиподальшому розвитку їхніх здібностей.
Внаслідок різної підготовленості йзацікавленості, різних здібностей, інтелектуальних і фізичних можливостейучнів, темпи засвоєння ними навчального матеріалу не можуть бути однаковими.Заняття фізичними вправами будуть ефективними в тому випадку, коли при їхньомупроведенні дотримуються оптимальних для кожного учня темпів. Невипадково,основне завдання учительської діяльності Сократ зводив до того, щоб викликатидо життя кращі душевні сили вихованця на основі уважного вивчення його нахиліві здібностей. Нав'язування учням вищих (порівняно з їх можливостями), абонижчих темпів неминуче приведе до зниження розвиваючого ефекту навчання. Вартийнаслідування у фізичному вихованні школярів, на нашу думку, досвідіндивідуально-групового навчання, надбаний в період розвитку феодалізму вцерковних школах. Незважаючи на те, що учні працювали в одному приміщенні,кожен вчився за окремою програмою, кожен в один і той самий момент читав іписав різне: одні тільки заучували абетку, інші – склади, треті вже починаличитати, дехто закінчував читати першу книгу тощо.
У цьому зв'язку П.П. Блонський стверджував,що хороший учитель відрізняється від поганого тим, що для першого всі діти різні,а для другого – всі однакові. На думку Д. Локка, за одною методикою неможна навчати навіть двох дітей.
Проте єдність поглядів щодо важливості врахуванняіндивідуальних особливостей учнів у фізичному вихованні далеко не завждиреалізується в навчальному процесі. Для цього є певні причини:
· лише три уроки в тиждень і їх коротка тривалість;
· методи організації діяльності на уроці;
· єдина програма, однакова мета, завдання, терміни навчання.
Все це припадає на неоднаковий за можливостямиконтингент учнів, що призводить, звичайно, до трьох можливих наслідків:успішного виконання, перевиконання, недовиконання навчальних вимог.
Поза сумнівом, що спільна робота вчителя, лікаряі батьків дасть добрі результати.
2.2Диференційоване навчання в реалізації індивідуального підходу
Професійний обов'язок кожного вчителя бачитинасамперед особистість дитини, якомога точніше знати її пізнавальні здібності,щоб індивідуалізувати навчання. [8]
Диференційоване навчання – давно відомий іефективний засіб здійснення індивідуального підходу до організації навчальноїдіяльності. Його застосування має бути систематичним і гнучким, відповідатизмінам, які відбуваються у підготовці учнів.
Для здійснення диференційованого навчання вчителюнеобхідно:
· вивчати загальну готовність дітей до навчальної діяльності тасприйняття конкретного матеріалу, зокрема;
· передбачати труднощі, які можуть виникнути в дітей під часзасвоєння нового матеріалу;
· застосовувати в системі уроків диференційовані індивідуальні тагрупові завдання;
· здійснювати перспективний аналіз: з якою метою плануютьсязавдання, чому їх треба використовувати саме на цьому етапі уроку, якпродовжити роботу на наступних уроках.
Практична реалізація індивідуального підходупочинається з вивчення готовності дитини до навчання. Як відомо, відмінностіміж підготовкою малюків, які приходять до школи, досить великі, зокрема всловниковому запасі, швидкості мислення, темпі письма, вмінні керувати своєюуявою, у працездатності. Вагомими чинниками успішності навчання й виховання єтип нервової системи, міцність здоров'я, вік учнів. Адже першокласникам можебути і рівно 7 (чи 6) років, і 6 років 10 місяців, і 7,5 років (пам'ятаймо: чимменша дитина, тим більше значення для її навчання і розвитку має кількістьпрожитих місяців).
Нейтралізувати викладені перепони на шляхуреалізації індивідуальних можливостей і дозволяє диференційоване навчання, якеполягає у пристосуванні навчального матеріалу до індивідуальних можливостейучнів шляхом диференціації методів, засобів інтенсивності навчальної діяльностістосовно груп, сформованих із приблизно однакових за рівнем підготовленостіучнів.
Навчання й виховання варто будувати так, щобвони завжди були розвиваючими. Для цього враховують існуючий рівеньрухового досвіду, фізичного й психічного розвитку дитини, прагнучи забезпечитидоступність фізичного виховання шляхом постановки завдань, що повністю відповідаютьможливостям учнів. При цьому спираються не на існуючий рівень розвитку, а нанайближчі потенціальні можливості учнів. Іншими словами, навчати дитину требане того, що вона може без особливої праці засвоїти на основі свого розвитку, атого, що сьогодні їй ще не під силу, що сьогодні вона зможе зробити тільки зпевною допомогою вчителя й лише завтра самостійно.
Правильно організований процес фізичноговиховання повинен мобілізувати резерви розвитку школяра, змусити їх працювати зтаким розрахунком, щоб завтра вони стали основою самостійної навчальноїдіяльності учня і базою засвоєння нового матеріалу. Так розширюються кордонидосягнутого, і відбувається ріст фізичних і психічних можливостей школярів.Такий процес повинен здійснюватись постійно. Отже, визначення індивідуальноїміри доступного й пошук шляхів її реалізації треба розглядати як систему роботивчителя, а не як епізодичну форму вирівнювання можливостей дітей.
Конкретне визначення міри доступного – однаіз найскладніших проблем фізичного виховання. Оптимальна міра доступного внавантаженнях, яка визначає його верхню (адаптаційну) межу, визначає повнувідповідність між можливостями учня і складністю поставлених перед ним руховихзавдань.
Оптимальна складність завдань повиннавизначатись, враховуючи можливості учнів засвоювати теоретичну інформацію(знання) й оволодівати певною структурою рухових дій, а також проявляти фізичніта психічні зусилля. Зрозуміло, що у різних дітей прояви цих можливостей різні.При цьому складність поставлених завдань залежить від суб'єктивної оцінкиучнями своїх можливостей. Так, невпевненність у своїх силах підвищує ступінь складності,а впевненість суб'єктивно знижує її. Тому у процесі фізичного виховання дужеважливо при полегшенні завдань, у випадку виникнення суб'єктивних труднощів, невтратити міру, довівши завдання до рівня, який знижує емоційний тонус разом зтим, інтерес до нового.
Учитель не має права працювати на уроці зокремими учнями – найбільш підготовленими, або відстаючими. Він повиненвстановити з усіма стосунки повного взаєморозуміння. [8]
Які особливості учнів для цього слідвраховувати? Як відповідно до них треба діяти?
1. Перш за все, враховуються відмінності у ставленнідітей до навчання і його результатів. Учні, які ставлятьсябезвідповідально, негативно донавчання і його результатів, повиннібути предметом особливої і постійної уваги педагога. На них повинні бутиспрямовані різноманітні прийоми впливу. При цьому – необхідно потурбуватись продостатню мотивацію, виробити систему заохочень, яка сприяє ствердженнюособистості шляхом створення ситуацій успіху.
2. Кількість і обсяг необхідних вправ длязасвоєння і закріплення навчального матеріалу в кожного учня різні
3. При оволодінні технікою рухових дій слідпідбирати підвідні вправи і відповідного характеру й обсягу залежно віднавчальних успіхів учнів. Для складних вправ існує декілька підвідних, кожна зяких має своє конкретне призначення. Якщо, для прикладу, взяти метання м'ячика,то його окремим фазам відповідають конкретні підвідні вправи. Різні учні знеоднаковим успіхом оволодівають фазами метання. В одних не виходить розбіг,другі погано засвоюють останні кроки, треті – фінальні зусилля і ін. Тому упроцесі навчання кожному учневі даються підвідні вправи, які сприяють засвоєннютієї фази, оволодіння якої становить для нього найбільші труднощі.
4. Істотно відрізняються можливості учніввитримувати фізичні й психічні навантаження. Ця обставина спонукаєвчителя забезпечити сувору диференціацію навчальних завдань для кожного учня.Так, на заняттях з лижної підготовки прокладають декілька паралельних лижнихколій. Для слабопідготовлених навчальне коло складає 150–200 м. Для тих,хто краще засвоїв завдання вчителя, але ще робить помилки – 350–450 м. Дляучнів, які впевнено володіють технікою пересування на лижах, воно складає 500–700 м.Кожна група одержує своє завдання і працює над ним, але залежно від успіхівнавчання можливі переходи з кола на коло.
Серйозну допомогу вчителю в організації роботищодо забезпечення диференціювання фізичних навантажень можуть надаватиспеціально розроблені і вивішені на видному місці таблиці розрахунків кількостіповторення завдань, переведені у проценти від максимального результату учнів.Після завдання вчителя виконати, наприклад, три серії згинання і розгинання рукв упорі лежачи із заданим інтервалом відпочинку і кількістю повторень 70% відмаксимального результату в кожній серії, учні з легкістю знайдуть своєдозування у відповідній клітинці навпроти свого максимального результату й точновиконають завдання (Табл. 1).
Таблиця 1. Таблиця розрахунку кількості повтореньзавдань, переведених у% від максимального результату учнівМаксимальна кількість повторень Кількість повторень при неповному навантаженні, % 90 80 70 60 50 40 30 1 2 ; 10 9 8 7 6 5 4 3
5. Неоднаково учні сприймають інформацію залежновід методу її передачі. Один учень краще зрозуміє завдання після показу, другий– після пояснення товариша, третій – після демонстрації кінокільцівки. Це іслужить однією з причин необхідності вивчення особливостей сприйняття учніві комплексного використання методів навчання.
6. Позитивним слід вважати досвід учителів, які оцінюютьучнів не за їх абсолютними показниками, а за приростом до початковогорезультату.
7. Диференційований підхід вимагає відповідної матеріальноїбази. розмова йде не тільки про різну вагу й висоту приладів, але і простворення організаційних передумов індивідуалізації.
Це можна проілюструвати на таких прикладах. Прививченні стрибка у висоту одночасно використовуються 5–6 секторів з різноювисотою, і кожен має можливість підбирати оптимальну для себе висоту. Другийприклад: вчителі дають завдання дістати в стрибку баскетбольний щит чи кошик, длядеяких учнів це завдання непосильне, тому що учні не дістають предмети. Томупри плануванні увесь матеріал для кожного класу треба привести до такоїсистеми, яка б дозволила будувати процес фізичного виховання відповідно до дидактичнихправил навчання: від відомого до невідомого, від простого до складного, відлегкого до важчого. Іншими словами, порція навчального матеріалу в цій системіє своєрідною сходинкою, яка базується на попередні і є засадою для подоланнянаступної. Але це тільки півсправи. Матеріал навчальної програми не завжди даєможливість і побудувати доступні сходинки від незнання до знань для всіх учнів,бо між окремими вправами, як правило, існує великий розрив. У зв'язку з цимучителю для забезпечення доступності треба підібрати підвідні і підготовчівправи, які мають заповнити утворені в первинній системі розриви.
При систематизації навчального матеріалунеобхідно, по можливості, створити умови для позитивного переносу.
У вчителів-новаторів є названа ними ідея великихблоків, її сутність стосовно діяльності вчителя фізичної культури полягає втому, що цілі групи вправ, які мають спільну технічну основу, зводяться досерії уроків, що дає можливість; значно збільшити обсяг матеріалу, який можнавивчити за відносно короткий час.
8. Організовуючи навчальний процес, необхіднозабезпечити регулярність занять. Відомо, що функціональні зміни,викликані виконанням фізичних вправ, зворотні. Через 5–7 днів позитивні зрушення,які відбулися внаслідок проведеного заняття, згладжуються. Для того, щобдомогтися ефекту нашарування результатів наступних занять на сліди попередніх,перерви в заняттях мають складати не більше 1–2 днів.
Звідси випливає дві практичні поради. По-перше,уроки протягом тижня повинні бути поставлені в розклад з оптимальнимінтервалом. Недопустимо ставити уроки два дні підряд, або навіть через день.По-друге, для забезпечення нашарування треба широко використовувати самостійнуроботу учнів, без якої в деяких випадках взагалі неможливо досягнутибудь-яких позитивних результатів. Наприклад, фактично безперспективні зусиллярозвинути гнучкість учнів тільки на уроках фізичної культури.
9. Методичне забезпечення занять повиннопередбачити раціональне: чергування навантажень і відпочинку. Цеособливо важливо при вихованні фізичних якостей. Належногонавчально-тренувального та виховного ефекту у фізичному вихованні можнадосягнути лише за умови постійного впливу на учнів. Базою, на якій відбуваєтьсярозвиток організму, є підвищення функціональних можливостей внаслідоксуперкомпенсації енергоджерел, яка наступає під час відпочинку, після певноїроботи.
При цьому слід стежити за посильністю завдань ірегулярністю занять. Епізодичне проведення занять без обґрунтованоїпослідовності у вирішенні завдань може не тільки не призвести до позитивнихзрушень у розвитку, але навіть зашкодити організму учнів.
Висновки
У реалізації дидактичного принципуіндивідуального підходу виявляється діалектика пізнання об'єктивної мірипедагогічного впливу по відношенню до конкретної людини. Індивідуальний підхідрозглядається в педагогіці як один з найважливіших принципів навчання йвиховання і визначається як діяльність викладача, що передбачає зміну засобів іорганізаційних форм навчально-виховної роботи з урахуванням індивідуальнихособливостей особистості.
Індивідуальний підхід потребує знанняіндивідуальності, тобто структурно-функціональної організації організму людини.З одного боку, вивчаються теоретичні передумови, практичні рекомендації, зіншого – оцінюються можливості й здатності досліджуваних до навчання, набуття іреалізації базових рухових умінь.
Успішність розробки системно-структурнихвідношень у фізичному розвитку людини є необхідною умовою побудови кільцевоїзалежності між діями, що застосовуються для управління, і відповіднимиреакціями, які коригують і уточнюють їхнє використання, виходячи зморфофункціональних характеристик особистості. Наскільки точно регулюватимутьсявідношення між ними, настільки успішно здійснюватиметься розвиток цілісноїсистеми, функцію якої представляють ці взаємодії.
У процесі фізичного виховання для підвищенняефективності навчального процесу і розвитку рухових можливостей учитель повиненвраховувати індивідуальні властивості й здатності фізичних якостей школярів.Успішність вирішення цих завдань залежить від того, наскільки добір засобів іметодів доступний для учнів з урахуванням їхніх індивідуальних відмінностей.
Зовнішні індивідуальні властивості людини лишенаближено відбивають її внутрішні можливості. Без урахування індивідуальнихвластивостей немає гарантії успішного використання педагогічних дій. Їхняіндивідуальна вибірковість і спрямування дають змогу викладачеві добирати тівправи, що найбільше відповідають морфофункціональному статусу учнів.Визначення індивідуальних властивостей і здібностей допомагає вибратиоптимальну інтенсивність і обсяг окремих вправ, навчального заняття,мікроциклу, значно підвищуючи їх ефективність внаслідок використаннядидактичних принципів доступності, індивідуалізації і свідомого ставлення дорухової активності у процесі фізичного виховання, оздоровчого і спортивноготренування.
У результаті дослідження:
· визначено теоретичні основи питання про індивідуальний підхід додітей;
· розглянуто вікові здібності школярів;
· розглянуто методику використання принципу доступності тадиференційованого навчання.
Література
1. Бабанский Ю.К. Комплексныйподход к воспитанию школьников. – М., 1980. – 190 с.
2. Булич Э.Г. Физическаякультура и здоровье. – М., Знание, 4, 1981. – 64 с.
3. Демерков С.В.,Полтавский А.Ф. Воспитание двигательных качеств школьников, не занимающихсяспортом. – Луганск, 2002
4. Зациорский В.МФизические качества спортсмена. – М., Физкультура и спорт, 1966
5. Ковальчук Я.И. Индивидуальныйподход в воспитании ребенка: Пособие для воспитателей дет. сада. – М.: Просвещение,1981. – 127 с.
6. Коменский Я.А. Великаядидактика // Избр. пед. соч.: В 2 т. – М., 1982
7. Кузнєцова З.И. О перспективах исследования вопросов развития основных двигательных качеств у детейшкольного возраста в процессе физического воспитания. – В сб.: Развитиедвигательных качеств школьников /Под ред. З.И. Кузнецовой. М.: Просвещение, 1967
8. Лихачев Б.Т. Педагогика«курс лекций». – М., 1996
9. Маркова А.К. Формированиемотивации учения в школьном возрасте. – М., 1974. – 320 с.
10.Матвеев Л.П. Проблемапериодизации спортивной тренировки. – М.: Физкультура и спорт, 1965
11.Определениефизической подготовленности школьников /Под ред. Б.В. Сермеева. – М.,Педагогика, 1973
12.Платонов В.Н. Теорияи методика спортивной тренировки. – Киев: Вища школа, 1984.
13. Станкин М.И. Психолого-педагогическиеосновы физического воспитания: Пособие для учителя. – М., Просвещение, 1987. –224 с.
14. Сухомлинский В.А. Овоспитании. – М., 1973. – 285 с.
15.Теорияи методика физического воспитания /Под ред. Л.П. Матвеева, Н.Д. Новикова.– М.: Физкультура и спорт, 1976
16.Филин В.П. Воспитаниефизических качеств у юных спортсменов. – М., Физкультура и спорт, 1978
17.Фомин Н.А.,Филин В.П. Возрастные основы физического воспитания. – М., Физкультураи спорт, 1972
18.Цвек С.Ф. Физическое воспитание детей младшего школьного возраста.– Киев: Здоровье, 1975
19.Циганков М.Я. Застосуванняметоду колового тренування на уроках фізичної культури в ІV класахзагальноосвітньої школи. – К., 1975
20.Шиян Б.М.Теоріяі методика фізичного виховання школярів. Частина 1. – Тернопіль: Навчальнакнига – Богдан, 2001