Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Зміст
Вступ
РозділІ. Актуальніпроблеми громадянської освіти в сучасній школі
РозділII. Ідеїукраїнської державності та її відображення у шкільному курсі історії України
Розділ ІІІ Формуваннянаціональної свідомості на уроках історії України в сучасній школі
Висновки
Списоквикористаної літератури
Додатки

Вступ
Україна розбудовується як суверенна держава, її майбутнєзалежить від багатьох чинників. Серед них одним з вирішальних є людськийфактор.
З досвіду людства відомо, що в унітарних державах, а саметакою, згідно з конституцією, є Україна, однією з найпотужніших сил у розбудовідержавності стає національна самосвідомість громадян.
Потрібно дбати про збереження й зміцнення України. Якбидержава була живим організмом, вона відчула б інстинктивно, що для їїсамозбереження вирішальне значення має рівень національної самосвідомостігромадян. Але держава не є живою істотою, тому вся відповідальність за їїмайбутнє перекладається на суспільство. Ось чому національно свідомі громадянимають усе робити для того, щоб підвищувати рівень національної самосвідомостінаселення, в тому числі і учнівської молоді.
Для сучасної історичної науки важливим є всебічне з'ясуваннямісця й ролі формування національної свідомості учнів на уроках вітчизняноїісторії. Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої державивисувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатимеоснову майбутньої української нації.
Демократизація суспільного життя, докорінне реформуванняосвіти, гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу, утвердженнянаціональної системи навчання і виховання, підвищення статусу української мовияк державної є важливими умовами формування глибокого патріотизму,громадськості, світоглядної спрямованості особистості. Для успішного будівництвадемократичної, правової й цивілізованої Української держави необхідно, щоб підростаючіпокоління мали високу національну свідомість і самосвідомість. Особливаісторична відповідальність покладається на українські педагогічні кадри, високепокликання яких — виховувати національно свідомих, палких патріотів, гіднихгромадян незалежної України, які працею рук і зусиллям мозку будуть сприятипідвищенню добробуту розвитку науки і культури рідного народу.
Національна свідомість і самосвідомість є тим фундаментальнимфеноменом, який сприяє розвитку всіх потенцій, можливостей особистості.
Національна свідомість особистості сприяє глибшому осмисленнюнею успіхів і невдач, визначення цілей і завдань, реалізація яких спрямована надосягнення віковічних мрій, надій, сподівань рідного народу. Завдякинаціональній самосвідомості особистість глибше розуміє свій народ, йогоісторію, духовність і культуру, а також свої якості, здібності і можливості,виробляє основні напрямки своєї діяльності, накреслює і успішно утверджує своюжиттєву позицію.
Засвоюючи оновлений зміст освіти, учні поступово переконуютьсяв тому, що протягом століть чужоземні загарбники, представники сусідніхагресивних держав прагнули, загальмувати розвиток і знищити національнусвідомість і самосвідомість наших дідів, прадідів не лише " вогнем і мечем", але й штучним перетасуванням різних етносів на нашій території. Ворогифізично знищували національно свідому українську інтелігенцію. Вониспрямовували свою політику, ідеологію, стратегію і тактику на «знищеннянаціональної самосвідомості українців та її вогнищ — історіографії, закладівосвіти і культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь. Тому необхідно в учнівформувати національну свідомість.
Об'єктом дослідження були учні школи Шаргородського району с. Клекотини.
Предметом дослідження є уроки та позакласні виховні заходи, якібули проведені в даній школі.
Мета дослідження полягала: у формуваннінаціональної свідомості на уроках історії, у з'ясуванні особливостей роботишколи з формування національної свідомості учнів у процесі вивчення вітчизняноїісторії, у виявленні найбільш доцільних методів та прийомів у роботі вчителяісторії з даної проблеми: в аналізі та узагальненні основних причин низькоїсамосвідомості окремих учнів, у формуванні психолого — педагогічних таметодичних умов ефективної роботи у вирішенні даної проблеми. Атакож:
–перевірити вплив уроків історії на ефективність формування національноїсамосвідомості;
–довести велике значення уроків історії України для вирішення цієї проблеми;
–визначити умови підвищення ефективності формування національної самосвідомостіна уроках історії України у 7–9класах.
Експериментальна роботапроводилася за такими етапами:
–визначення мети і завдань експериментального дослідження;
–розробка напрямків формування національної самосвідомості та методичногозабезпечення цього процесу;
–визначення експериментальних та контрольних класів;
–забезпечення вчителів методичними розробками;
–складання завдань для контролю за рівнем сформованості національноїсамосвідомості учнів;
–аналіз одержаних результатів, формулювання висновків.
Гіпотези дослідження:
1. Усвідомлення учнем своїх етнічних витоків накладаємогутній відбиток на життєвий шлях особистості, спрямованість її діяльності,смисл і зміст, мету життя.
2. Реалізація завдань національного виховання не допускає соціальноїнепоміченості чи заниженого статусу особистості.
3. Основою конструктивних взаємин між учителем та учнямимають стати гуманістичні цінності, у відповідності з якими і формуєтьсясамосвідомість підростаючого покоління.
Для досягнення мети дослідження і перевірки висунутих гіпотезнеобхідно було розв'язати такі завдання:
— дослідити, що у процесі становлення національної самосвідомостіважливим фактором є відкриття особистістю всенародного, всенаціональногосамобутнього „я“, колективного „я “, осмислення свого „я“як його частки.
— пересвідчитись, що національна самосвідомість сприяєпідвищенню моралі особистості, стимулює бути доброчинним і милосердним,співпереживати біду і горе інших людей.
Методологічними та теоретичними засадами дослідження сталиосновні державні документи про школу, програма з історії України, ідеїгуманізації освіти і виховання.
Вихідними положеннями дослідження слугували також вітчизнянідослідження Лисенко М.М., Кандиби Л., Ковальчук О., Довбищенко В., Шалда Т.,Урбатіс С, Кловак Г., Гуменюк Г., Кобзар Б., присвячені формуванню національноїсвідомості. Проте, чим можна виховувати національну свідомість учнів, писали:Манорик Л., Павх С, Осипець Р., Крамаренко Л., Ржепецький Л., Литвин С, КопцюкБ.
Про виховання національної свідомості у школі писали:Красовицький М, Проценко Л., Гаврилюк Ж.
Наукова новизна визначається постановкою і результатами розробкидосліджуваної проблеми. Використовуючи матеріал, автор здійснила спробуузагальнення знань про формування національної свідомості на уроках історії вшколі с. Клекотини.
Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що вроботі зроблена спроба обґрунтувати і апробувати систему методів і прийомів науроках історії, які сприяли формуванню національної самосвідомості учнів.Розроблені методичні прийоми дають можливість визначити основні напрями роботивчителя з проблеми в сучасній школі.
Надійність та вірогідність результатів дослідженнязумовлені вихідними методологічними позиціями, застосуванням комплексу методів,адекватних об'єкту, предмету, цілям і завданням дослідження, а такожпроведеними експериментами, які здійснювалися в період проходження педагогічноїпрактики.
Особистий внесок автора даної роботи. Наведені в дипломній роботідані є самостійним вкладом автора у проблему.
Структурадипломної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. її обсяг становить … сторінки.Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаноїлітератури, додатків.

Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі
Відродження України неможливе без пробудження національноїсвідомості українського народу, української молоді. Тому особливе занепокоєннясьогодні викликає брак у багатьох молодих людей усвідомлення себе як частининароду, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справіможе створення такої системи національного виховання та освіти, яка б формувалацю рису в особистості.
В концепції громадянської освіти в Україні зазначено, щоосновою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, дляякої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільнихінтересів. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності,а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій увідповідності до власних переконань і цінностей.
Мета громадянської освіти — сформувати особистість, якійпритаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв'язку міжіндивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю,готовність до компетентної участі в житті суспільства.
Завдання громадянської освіти:
— надати молодому поколінню знання про світові демократичніздобутки та особливості становлення демократії в Україні;
— сформувати мотивацію та основні вміння, необхідні длявідповідальної участі у громадсько-політичних процесах, критично-конструктивнеставлення молоді до життя суспільства;
— сприяти становленню активної позиції громадян щодореалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні;
— створити умови учням щодо набуття досвіду громадянської дії,демократичної поведінки та комунікативної взаємодії.[25,C10]
Чому система виховання та освіти мусить бути саменаціональною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повиннаперебувати під постійним впливом матеріальної й духовної культури свого народу.Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностейдитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуютьсяякнайповніше етнопсихологічні особливості дітей певного народу. Зайвенагадувати, що саме такий шлях приводить до виховання національно свідомихгромадян. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на півдні тасході, а також у містах, дуже далека від тієї, яка б сприяла повноцінномудуховному та інтелектуальному відтворенню нації. Діти не залучаються з ранньоговіку до культури та історії свого народу. Вони, як правило, не перебувають підбезпосереднім формуючим впливом українського мовного середовища.
Отже, першочерговою є потреба створити комплексну, науково обґрунтованупрограму національного виховання та освіти, орієнтовану на духовно вільну,творчу, гармонійно розвинену особистість, яка уможливить відновлення України,бо матиме усвідомлену потребу жити у суспільстві, що постійно вдосконалюється. Усвою чергу, зворотний зв'язок суспільства й людини зумовить характер і темпиукраїнського відродження.
Самосвідомість українського народу тривалий час зоставаласяявищем проблематичним. Українська спільнота ідентифікувалася через спільнуісторичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та зв'язок з природнимсередовищем. Проте тривала відсутність державно-політичного забезпеченнякультури призвела до збіднення її повнокровного поступу. Соціо-нормативнийрівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якимипоставали ідеї та норми, неадекватні життю українського народу. Втратанаціональної школи, освіти, науки, професійних мистецьких набутків, приглушиланаціональну самосвідомість, постала загроза існування самого народу з йогоорганічним екологічним середовищем.[24,C.4]
Саме поняття української національної самосвідомостіпотрапило під дію кримінальної покари і стало небезпечним для кожного, хтосвідомо, чи навіть стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємоправо сказати вголос: » Ми українці! " Але сказати мало. Цеусвідомлення своєї приналежності до української нації повинно зберігатися углибинах душі і виховуватися з самого дитинства.[16,C.59]
Національна свідомість і самосвідомість — це осягненнялюдиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцемминулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійнимфундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історичнапам'ять.
Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутністьнаціональної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття "другосортності", «другорядності» рідної мови, культури, врештісамого себе, породжує комплекс національної і громадянської неповноцінності,ущербності. Національно ж свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність,чванькуватість, погорда у ставленні до представників інших національностей,комплекси месіанства, національної винятковості.[21, C.23]
У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову ерусвого історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребамвідродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовногосвіту особистості національної психології.
І повноцінне становлення особистості неможливе без врахуванняпсихології дитини, стану її душі. До того ж мають велике значення думки іпрагнення цілого народу, серед якого людина зростає, виховується. Треба братидо уваги усе багатство якостей, відтінки національної психології.«Виховання — зазначав К, Ушинський, — бере людину всю, якою вона є, зусіма її народними і поодинокими особливостями, — і передусім звертається дохарактеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому коренитьсянародність».
Психологія українця — це психологія працьовитого господаря,умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежностіБатьківщини -України. Це психологія людини, яка вічно захищала себе, своюматеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася іперемагала і в години політичної незалежності України сягала вершин людськоїцивілізації.
Історично відповідальна місія батьків, педагогів,громадськості — знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.[2,C.13]
Мета українського національного виховання — створеннянаціонального типу особистості, виховного ідеалу — гармонійної і всебічнорозвиненої людини — українця з багатогранними знаннями, глибокою національноюсамосвідомістю, високими інтелектуально-творчими, духовно багатими іестетичними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю. Цей ідеалбазується на засадах народних чеснот українців і християнської моралі,позитивних героїв літописних творів княжих часів, педагогічній думці Українивід " Повчання дітей " В.Мономаха до " Виховного ідеалу "Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу виховання юного громадянинаУкраїни є формування і розвиток у школяра національної самосвідомості, якуможна формувати і розвивати такими методами як лекція, бесіда, диспут, методприкладу.
Найчастіше використовуваним є метод бесіди. Результативністьбесід залежить від уміння педагога захоплено подати інформацію, зацікавити неюшколярів. Теми для таких бесід різноманітні. Але найбільш ефективними дляформування національної самосвідомості є героїчні. Як писав О.Сухомлинський,ідея вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона постає перед дитиною вореалі героїчного. Тому варто вдаватися до бесід про видатних борців занезалежність України (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепу,П. Полуботка, П. Калнишевського, С. Петлюру), народних героїв (С. Наливайка, І.Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити приклади самовідданогослужіння Україні, яких немає в підручниках.
Ефективним є також метод лекції, завдяки якій учні засвоюютьзнання про Україну (економічні, правові, моральні, культурологічні, історичні,етнопедагогічні тощо), що є необхідним компонентом національної самосвідомості.
Ці знання варто інтегрувати в чітку систему і подавати учняму певній послідовності і наступності. Цьому може сприяти групування матеріалублоками:
1) етногенез українців;
2) їхня мова;
3) історія;
4) матеріальна культура;
5) духовна культура;
6) особа як представник народу та ін.
Кожен такий блок становить основу, яка групує всі іншірозрізненні знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у вигляді нарисів — розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну хрестоматію для вчителя, якуможна використати під час вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці." Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнівбули відкриті до вашого слова, — звертався до вчительства В.Сухомлинський, — створітьсвою хрестоматію громадянського виховання".
Зміст цих нарисів-розповідей має внутрішньо сприйматисяучнями, викликати у них роздуми і переживання.
Величезну роль у формуванні національної самосвідомості,громадянської позиції учнів відіграють диспути — як спонтанні, викликаніякимись суспільними подіями (повідомленнями засобів масової інформації і т.п.)і спеціально організовані. їх треба детально готувати, визначити тему,заздалегідь поставити питання, які обговорюватимуться, з тим, щоб учніопрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи.
Національне виховання також сприяє формуванню національногомислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народноїестетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості.Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється втісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які єрезультатом національного виховання. А воно являє собою систему, якастворювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей,ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісніорієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніхпоколінь.
Завдяки національному вихованню в молоді найповнішереалізуються природні нахили, формується національний склад мислення, психіки,національний характер і світогляд.
Отже, йдеться про необхідність систематичного іцілеспрямованого виховання національного тилу особистості, формування в неїнаціональної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдністьпоколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.[16, C.59]
Катерина Кулик у статті «Бути патріотом не на словах, ана ділі» зазначає, що формувати у підростаючого покоління синівську любовдо рідної землі, глибоку національну свідомість, високу духовність — осьпершочергові завдання педагогічного колективу школи.[30, C.33] Є ще цілий ряддуже цікавих статей: «Українська народна пісенна культура, як засібформування національної самосвідомості»[34,C.11]. Де вказується, щоособливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо їїособливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття,«Формування етнічної самосвідомості школярів — важлива проблема сучасноїнаціональної школи України».[23,C.38]. Саме етнічну самосвідомістьвважають першоосновою національної самосвідомості, «Національне вихованняна уроках трудового навчання в умовах Української гімназії», Національнасамосвідомість школярів та перспективи її розвитку"6,«Національна психологія», «Формування національноїсамосвідомості учнів засобами еколого-натуралістичного виховання: у профільних гуртках.
Не стояли осторонь розвитку національної самосвідомості івидатні педагоги: К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, Софія Русова, Б.Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець… пріоритетним напрямком розвиткусучасної педагогічної історії і практики має стати утвердження і розвитокнаціональної системи виховання як провідного чинника культурно-національного відродження.Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість,суверенну індивідуальність, яка цінує свою громадянську, національну і особистугідність, совість і честь. Формування національного типу особистості забезпечуєдуховну єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.
Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої,безнаціональної належності), а є людина українець, росіянин, німець, білорустощо, так немає виховання взагалі, а є як зазначив К.Д. Ушинський „російське виховання “, „французьке виховання “, „англійськасистема виховання“. Ставши одним з елементів державного і народного життя,громадське виховання пішло з кожного народу своїм особливим шляхом, і теперкожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання.В.О.Сухомлинський обґрунтував теорію національного самовизначення учнів упроцесі навчання і виховання.
Завдання національного виховання — зберегти у віках провіднийетнос, відтворити його в наступних століттях. Національний характер вихованняполягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від їїетнічної приналежності.
Виховання — це цілеспрямована професійна діяльність педагога,яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини уконтекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистогожиття, достойної людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості.Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколиспостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цейпостулат. Людина від народження має певні природжені здібності, але лише впроцесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьмивони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство через своїінститути, в першу чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умовидля їх розвитку[5, C.2]
Софія Русова свої педагогічні погляди висвітлювала вчисленних статтях, що публікувались у педагогічних журналах:»Світло",«Вестник воспитания», «Образование». Усвоїх публікаціях вона висвітлювала проблеми національної школи, історіїпедагогіки, виховання дітей. Особливий інтерес серед педагогічної громадськостівикликала її стаття " Нова школа ", що опублікована в журналі«Світло»(1914). Головною ідеєю статті була теза: «Тільки тойнарод має перспективу, який має кращу школу».
С. Русова закликала до активної боротьби проти царату занаціональну школу. Новою народною школою вона вважала таку школу, де дитинарозвивається на національному ґрунті з урахуванням своїх індивідуальнихособливостей. Вона стверджувала: " На Україні рідною мовою є українська;нею й мусить проводитися вся наука".
Значний внесок у розбудову національної школи в Українінаприкінці XIX — на початку XX ст. зробив Б. Грінченко. Він свідомо став нашлях боротьби за
соціальне визволення народу, яке національні меншини царськоїРосії тісно пов'язували з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.
Його запросила до земської школи в с. ОлексіївкаКатеринославської губернії Христя Алчевська.
Вона була відомою освітньою діячкою, на свої кошти побудувалашколу і опікувалася високим рівнем викладання.
Завдяки Б. Грінченку діти з Олексіївської школи добреусвідомлювали, що вони українці, були обізнані з історією і географією України,знали видатних письменників та їхню творчість і головне — могли свої знаннявикласти рідною мовою.
Вагомий внесок у розбудову національної школи на межі XIX — XX ст. зробив видатний український педагог С. Черкасенко. Він докладав значнихзусиль до створення національної школи, котра, на його думку, мала бутиосередком формування національної свідомості та патріотизму.[17,C46]
Вагомий внесок у справу формування національноїсамосвідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була іє провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого — формуєпедагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи назасадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв,національної педагогічної спадщини. Перед психолого — педагогічними наукамипостає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школистав носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницькоїпраці справжнього патріота і громадянина своєї держави.
На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компонентунаціональної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивніпотенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національноїсамосвідомості проявлялося не стільки як процес посилення національнихпочуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більшглибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреброзвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості,як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявитидійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання єрідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощісвітосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.[16, C.60]
Мова — це концентрація мудрості і досвіду нації. Втрата їїпризводить до порушення суспільної гармонії, законів людської еволюції. "Культура змінює свій генетичний код, а народ відчужується від традицій,звичаїв, духу предків, потрапляє в іншу духовну атмосферу і свідомо чинесвідомо страждає.
Мова — це та ж прекрасна квітка духовної культуриукраїнського народу, його духовне надбання, дзеркало душі народної[30, C.34]
Незважаючи на експерименти про прискорення цивілізаційногопрогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що " яклюдині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прикладуваної длянього своєю мовою, власне, на стільки, наскільки поглиблюється ця колія".Справа в тому, що мова — це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури івона має шанс на вічність.
Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що безкультури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільствавключно з демократією та нормальних політичним і економічним життям.
Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури маєнаслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японіївизначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXIстолітті. Третя з них сформована так: «Виховувати японців із широкимсвітоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності іводночас поважають специфіку інших різно-національних культур».
Йоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане зсамосвідомістю вільного, морального, відповідального індивіда як члена людськоїспільноти. Про культуру не можна говорити там, де немає громадянської гідностіособи.
В народній свідомості вирізбляється ідеал людини — громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність іпрацьовитість, доброту і милосердя, стійкість і незалежність духу, вірністьзаповітам батьків, дідів, щирість, доброзичливість, талановитість іпрацьовитість.
Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашоїдержави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз іскладатиме основу майбутньої української нації. Це повинна бути людина вільна,творча, що добре орієнтується не тільки в перипетіях громадсько-політичногожиття, а й у складних міжособистісних стосунках.
Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостейпроходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до долі ближнього,хто потребує його допомоги..." (Б. Гаврилишин).[5, C.2]
Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності таінших генетично не властивих рис, у відродженні національних вартостейвеличезне значення має плекання гідності й самопошани — як особистої, так і національної.В. Ротенберг вважає, що «аби вести боротьбу, яка видається безнадійною,требамативисоку самоповагу, треба аби точка відліку діянь була всередині, а неззовні». Тобто потрібно боротися за свій народ, за свою вітчизну, своюдержаву, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, " ні земля, ніхліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їмсвою душу — ввійде до царства золотої свободи".
Національна гідність і самоповага — це атрибути національноїсамосвідомості, тобто осмисленого, «когнітивного ставлення до себе, досвого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилляпізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебуваннясвого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вмітивідрізняти їх від фіктивних і фальшивих.
Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження,мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія — всі ці об'єктивніознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони — немов життєздатна, алемертва матерія, яка потребує » подиху життя". «Тим подихом, щооживляє націю, є національна свідомість — почування, яке вона витворює із самоїсебе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі ».
Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський:" Я висуваю інший критерій вищої раси — самосвідомість… Зовні вонавиявляється в тому, що ми називаємо різним іменем — частіше за все — гордістю.Це є риса, завдяки якій король Лір і в ручищі залишається королем, він не можепозбутися цього усвідомлення".
Усвідомлення себе — це і є формування самосвідомості. Такимчином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення досвіту і людини взагалі.
Національне усвідомлення — це раціональне, інтелектуальне прагненнязавбачити перспективи життя народу в системі його самозбереження. Тому поняттяукраїнської перспективи адекватне національній самосвідомості народу.[8, C.3]
У розвитку національної самосвідомості дитини і зрілої особиО. Вишневський виділяє три окремі етапи: перший — етап раннього етнічного самовдосконалення;другий етап — етап національно-політичної самосвідомості; третій етап — етапгромадського самоусвідомлення.
Протягом останніх років відбулися значні зрушення вукраїнському шкільництві, у позашкільних молодіжних та юнацьких організаціях.З'явилися експериментальні школи, гімназії, ліцеї, класи з поглибленимвивченням окремих предметів, експериментальні навчальні програми. Наприклад дієу м. Вінниці гімназія № 17. Нарешті з'явилися і численні концепції українськоїнаціональної школи. Проте головним їхнім недоліком є те, що в них відсутнясистема, котра забезпечувала б їх втілення.
Але, як правило, пропонуються загальнореспубліканськіконцепції національної школи. А у нас же існують зрусифіковані Південь та Схід,денаціоналізований Центр і національно збережений Захід. І скрізь проблеминаціонального виховання мають вирішуватися по-різному. Тож цілком зрозуміло, щовведення у дитячому садочку навчальних занять, а в школі викладання предметівукраїнською мовою не вичерпують проблеми створення системи національноговиховання та освіти. Так само не зарадять справі і ін'єкції до шкільноїпрограми предметів із українознавчою специфікою (народознавства, історіїУкраїни тощо).
Початок національної свідомості закладається учителем впочатковій школі, бо саме тут національне виховання відбуватиметься засобамиінтегрованого курсу українознавства. Він не може бути обмежений рамками одного- двох предметів (тим більше в українській школі).
Українознавство має бути не просто складовою частиною кожноїдисципліни, а стержнем усієї навчальної та виховної роботи.
Вивчення такого курсу в початковій школі — це зустріч дитиниз духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народнихмайстрів, обрядом — втіленням багатовікової культури й мудрості наших предків.На уроках з'єднуватимуться розповідь вчителя із практичною діяльністю дітей,їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою групою на уроках праці таобразотворчого мистецтва, з екскурсіями на місця історичних подій, в майстерніхудожників і народних митців. Вважають, що це має бути інтегрований курс, доякого входитимуть: мистецтво слова, тобто фольклор, література, музика і співи(народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворчемистецтво (народне та професійне малярство, художня праця, народні ремесла,писанкарство, витинанки, розпис, вишивка, народні танці, театралізовані«дійства» (обряди, зустрічі весни, купальські, обжинки та ін.)
Увесь навчально-виховний процес, певна річ, має відбуватисяукраїнською мовою (крім уроків іноземної мови), а щодо уроків рідної мови, тонавчання має бути спрямоване як на вивчення орфографії й граматики, так і наоволодіння мовою як засобом спілкування, знаряддям мислення, усного й писемноговикладу думок, поетичного зображення дійсності.[24, C.5]
Фундаментальне значення у розгляданні проблеми національноговиховання належить рідній мові. Саме вона втілює в собі одну з основних ознак нації. Черезрідну мову і культуру, вважав В.Симоненко, дитина здійснює своє «синівськеправо побути з матір'ю на самоті».
Досконале володіння рідною мовою безпосередньо впливає нарозвиток інтелектуальних, естетичних інтересів учнів, їх моральних почуттів.
У школі c. Клекотини вчителі української мови та літератури люблятьслово, мову, з великою відповідальністю ставляться до своєї справи. Вонидомагаються практичного спрямування уроків для підвищення орфографічної тапунктуаційної грамотності учнів, розвитку їх літературної освіти, розкриваючискладні процеси історичного розвитку українського письменства в широкомунаціонально — соціальному контексті, у зв'язках із світовою літературою. І наоснові цього уже буде продовжуватися вивчення в інших класах. Ось наприклад,вчителька української мови проводить вступний урок в шостому класі на тему:«Краса і багатство української мови».
Вчителька ставить перед собою мету: показати учням красу,багатство, невмирущість державної мови України, розкрити значення мови в життілюдини, суспільства, виховувати любов до неї, гордість за свій народ, який маєславне героїчне минуле і багату культуру.
Щоб виховати громадянина суверенної України, який традиційновтілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і мужність, доброту ймилосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів таін. — починати треба, мабуть з рідної мови. Бо ж загальновідомо, що вона єоднією з найдавніших і найрозвинутіших мов світу. За ступенем поширення напланеті перебуває у другому десятку, а за кількістю носіїв посідає друге місцесеред слов'янських народів.[21, C.25]
Велика робота по формуванню національної самосвідомостіпроводиться в ЗОШ, де на уроках історії учні поринають у світ багатовіковогодосвіду народу. Без історичної пам'яті неможливо відповісти на питання: "Хто ми, чиї сини, якої матері діти?"
В історії України учні черпають знання про витоки ісамобутність етносу нашої нації, її велич і трагедію, особливості історичногорозвитку українського народу (з праць Грушевського, Субтельного, Крип'якевича,Аркаса, Яворницького, Дорошенка.)
Таким чином, учитель формує в учнів національну свідомість, вних підвищується інтерес до предмету вітчизняної історії.
«Немає мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожнеслово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина.» — поетичнопереконує М. Рильський. Без повернення багатовікового досвіду народу у справівиховання і навчання не може здійснюватись і формуватися національнасамосвідомість, як її практичний результат, невід'ємне право української націїна самовизначення.
Вже не перший рік педагоги школи працюють над проблемою«Формування національної самосвідомості учнівської молоді засобамиеколого-натуралістичного виховання».
Плануючи роботу педагоги використовують такі народнітрадиції, які б давали учням певні екологічні знання, дохідливо пояснюваливзаємозв'язок людини з суспільством і природою, визначали правила поведінкилюдей у навколишньому середовищі, забезпечували можливість легко і усвідомленовикористовувати знання про народні традиції у власному ставленні до природи.
Формою національного виховання є й використання свят, обрядівнародного календаря. Серед них: День Святого Миколая, Новорічні та різдвянісвята: Водохреще; Благослови, мати, весну зустрічати; Свято зустрічі птахів;День матері; Зелені свята; Івана Купала — свято сонця і врожаю.
Збагачуючи душу дитини, перекладаючи в неї те, що отримали успадок, педагоги прагнуть виростити нове покоління, яке продовжить нашукраїнський рід, адже відродити Україну, зберегти і поліпшити довкілля Україниповинні діти, яких ми сьогодні навчаємо і виховуємо.
Одним із головних завдань виховання в сучаснійзагальноосвітній школі України є формування національної самосвідомості.Сучасні дослідження показують, що особливим моментом у вирішенні цієї проблемиє питання розуміння сутності цього важливого явища. Серед істотниххарактеристик визначеного поняття національна самосвідомість центральне місцевідводиться етнічній самосвідомості.
Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновоюнаціональної самосвідомості. Дослідники також називають етнічну самосвідомістьсуб'єктивною властивістю нації.
Формування етнічної самосвідомості пов'язане з усвідомленнямособистістю свого місця у світі, зі ставленням до своєї рідної культури, зусвідомленням себе як суб'єкта етносу, громадянина України та світу.
Проведені нами дослідження в ряді загальноосвітніх шкілдозволили визначити певні особливості розвитку етнічної самосвідомості школярівсучасної школи України, зокрема, існування в них уяви про свою та інші нації (запринципом ми — вони).
Свій вибір учні мотивували більше економічними інтересами.Крім того, слово нація в них більше асоціювалося з поняттям держава.
На запитання " Чи пишаєтесь ви тим, що ви українці?" — майже всі школярі початкових класів (98,7 %) відповіли " Так". У школі с. Клекотини дали такі відповіді: «Так» — 51,5 % («Українає центром Європи»," Це рідна земля", «Бо є сало»," Нормальні люди", «Це Батьківщина», «Я тут виросла іживу», «Ми українці»); " Не знаю" — 21,2 % (" Вінших країнах нас вважають рабами", «З неповагою до нас ставляться»);3,1 % — «Немає перед ким»; «Ні» — 18,2 %.
Звичайно, проведене дослідження не претендує на вичерпнувідповідь щодо вивчення проблеми стану наступності формування етнічноїсамосвідомості учнів загальноосвітньої школи, а потребує уточнення, доповнення,узагальнення результатів, з метою з'ясування об'єктивнішої оцінки. Однак уже наведенірезультати дають змогу передбачити основні напрямки удосконалення виховноїроботи, спрямованої на забезпечення ефективних шляхів вирішення проблемиформування етнічної самосвідомості школярів сучасної національної школиУкраїни.
Особливе місце у формуванні і вихованні людини завждиналежало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливаєбезпосередньо на почуття.
Народні пісні, які в сукупності своїй окреслюють феноменукраїнської нації, промовляючи до прийдешніх поколінь, покликані виплекати в їхдушах національну свідомість і гордість за свій народ, його історію, культуру.
Вченими в останні роки встановлено позитивний вплив пісні,пісенної молитви на психіку людини, її здоров'я. Це та муза, де емоційнаінформація досконало поєднані музикою й словом.
Для виявлення ролі пісні в житті українського народузверталося багато діячів літератури й мистецтва інших народів.
Аналіз праць визначних просвітителів, письменників, діячівкультури і мистецтва, дослідження текстів пісенного фольклору Українипереконливо показують, що українські народні пісні — джерело пам'яті народу,духовний його набуток, — є дієвим засобом формування національноїсамосвідомості. Завдяки емоційності, мелодійності, змістовності й образномубагатству українська пісня легко засвоюється слухачем, її зміст трансформуєтьсяв ставленні особистості до рідної землі, народу, Батьківщини.
У звичаях, обрядовості зафіксоване національне буття народу.Неперервність життя, наступність поколінь підкреслюються тією провідною роллю,яка належить, з одного боку, старшим людям, збагаченим досвідом, життєвоюмудрістю, і, з другого — дітям, які уособлюють місію продовження роду, йогокультурно — історичних традицій.
Зміни в ідеалах, ціннісних орієнтаціях, релігійних віруванняхнацій, народностей руйнують старі традиції і трансформують їх відповідно досвого змісту. «Без традицій не може бути цивілізації, без руйнуваннятрадицій не може бути ніякого прогресу», підкреслив Г. Лебон.[48, C.59]
Звичаї та обряди українського народу — не додаток до життя, асаме життя, яскравий вияв його самобутнього характеру, світогляду.
Можливість виховного впливу на учнів через зміст навчальнихпредметів ґрунтується на емоційному сприйнятті кожною особою тих поглядів,подій та фактів, що утворюють основу національної самосвідомості.
Формування національної самосвідомості учнів має відбуватисяповсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках, а й у позаурочній, позашкільнійроботі. Під час проходження педагогічної практики у школах було помітно, щонаціональна свідомість формується в процесі безпосередньої участі учнів унавчально — виховних заходах, які спираються на знання, здобуті раніше,поглиблюють і розширюють їх. Ці заходи логічно продовжують розпочату роботу,мають певну систему, враховують принцип послідовності, наступності, вікові таіндивідуальні особливості учнів, їхні інтереси та побажання; вони доступні,цікаві.
Учитель пізнає індивідуальні здібності і устремління учня,створює відповідні умови для їх самореалізації, активізуючи і спрямовуючивнутрішню енергію дитини на її самовиявлення і самоутвердження.
За формою заходи по формуванню національної самосвідомостіможуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, індивідуальні, гурткові і т.ін. Водночас їх можна поділити на:
-суспільно-корисні: охорона пам'яток історії і культури,екологічні рухи, експедиції — " Козацькими шляхами ", " Мояземля — земля моїх батьків", патріотичні акції дитячих, юнацькихмолодіжних організацій «Пласт», «Січ»;
— пізнавально-розвиваючі: вікторини, турніри, диспути,бесіди, екскурсії;
— військово-спортивні: козацькі забави, змагання з козацькихєдиноборств, естафети національних ігор.
Отож, процес формування національної самосвідомості втілює всобі національні та загальнолюдські цінності і реалізується основними шляхами,засобами, як: рідна мова, родовід, рідна історія, краєзнавство, народнасимволіка, національні традиції, звичаї та обряди і т.д.
Осьчому важливо відродити й активно впроваджувати в національній школінародознавче і родинознавче виховання, бо саме така робота містить найбільшеможливостей для глибокого і всебічного пізнання і засвоєння учнями багатоїнаціональної культури взагалі і звичаєвої спадщини українських сімей зокрема.Таким чином, національна свідомість і самосвідомість — це осягнення людиноюсебе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого ісучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, наякому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять.
Отже,в сучасній школі відбувається формування національної свідомості. Важливу рольв цьому відіграє учитель. Він створює всі умови для досягнення поставленоїмети.
Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільномукурсі вітчизняної історії
Українська державність, зародившись у глибині віків,еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих форм політичноїорганізації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте ідея власноїдержавності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]
Державність України має глибокі корені. Перше державнеутворення на її території — Давньоукраїнська держава антів, яка займала значнутериторію та мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV — початок VII) вона розпалася під натиском кочовиків — аварів, які прийшли зглибин Азії.[6, C.3]
М. Грушевський у вступних зауваженнях до першого тому "Історії України — Руси" зазначав, що "… середнє Подніпров'я зусякою правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великоюслов'янською міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашогонароду, опанували майже всю теперішню етнографічну територію...". Відчасів слов'янського розселення історія нинішньої української території стаєтериторією українського народу.
У статті " Українці" М. Грушевський підкреслював:" Як і диференціація слов'янських племен взагалі, так і зачаткивиокремлення українського племені беруть свій початок з доісторичних часів, апізніше історичне життя лише посилювало це відусоблення, ведучи українськіплемена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з історичноюеволюцією племені великоросійського чи білоруського".
Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початкиетногенезу українського народу, М. Грушевський в «Очерках историиукраинского народа» писав, що «Порогом історичних часів дляукраїнського народу можна прийняти IV ст. н.е… До цього часу ми можемоговорити про українські племена лише як про частину слов'янської групи племен...»і далі: " Вихідним моментом… (історії українського народу) євідокремлення південної групи східнослов'янських племен, з якої сформуваласьукраїнська народність. Ще конкретніше з цього приводу висловився вчений в"Ілюстрованій історії України". В цій праці він прослідковує родовідукраїнського народу з перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні авториVI — VII ст. н. є. називали антами українців. «Словенами звуть вони тіплемена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи надДністром і дальше Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена,що зайняли тоді вже побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря івперше тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою»Антів". В розділі «Про історію і передісторичне життя» М.Грушевський наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народівпочинаються… коло 400 р. по Христі… Для нашого народу се значить півторитисячі літ назад..."
Народ, який населяє простори української землі, має своюдавню і блискучу історію ще за II — III тисячоліття до народження Христа тутжили численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу,виготовляли витончені ювелірні й гончарні вироби — глечики, горшки, полумискитощо. Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля,тому й епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в тідалекі часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодомперейняли древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий українськийісторик Михайло Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшоввисновку, що абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність,походить саме з регіону трипільської культури на Подніпров'ї.
На цій території здавна жило багато землеробських племен, якічас від часу об'єднувалися. Часто вони розпадалися під ударами кочовиків, котріпостійно рухались із глибин східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи новихпасовищ для коней і худоби, грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів.Доля української держави від самого початку існування постійно залежала від їїгеографічного положення: українська земля нерідко перетворювалась на фортечнийоплот для Західної Європи в боротьбі з руйнівними ординськими навалами.2
Після Давньоукраїнської держави антів, наступною державоюукраїнців була Київська Русь — могутнє державне утворення, яке виникло в IX ст.[3,C.3] Це була величезна імперія, яка займала всю територію сучасної України,Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром її був Київ, де перебував великийкнязь — верховний правитель. Великий князь управляв державою одноосібно,спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка мала лише дорадчий голос.
Племена українців (а також білорусів та росіян) до IXстоліття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякийвиняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життябазувалась не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадськійраді — вічі. Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян іантів панує не одна людина, але здавен — давна вони живуть так, що всімпорядкують громади — всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади".
Зрозуміло, що українські та інші східнослов'янські племена немогли надто довго перебувати в такому стані. Постала нагальна потребадокорінних змін суспільного життя. Необхідний був поштовх, який би вивіввеличезний духовний потенціал українських племен на нові простори. І ним волеюдолі стали варяги, предки скандинавських народів. Маючи на ті часи вищий рівеньрозвитку воєнного мистецтва і будучи наділені особливою цілеспрямованістю духу,варяги не могли не викликати до себе поваги.
Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросиливидатніших варязьких провідників на свої землі.
Цей союз потужної неоформленої української стихії зіскандинавською несхитністю і організованістю несподівано дав великий результат.
Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньомувійськові. Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчуфункцію. Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, буличесть, розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементуваласядержавна спільність древніх українців, в центрі якої стояла ідея свободи рідноїкраїни.1
Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуттягордості за свою державу і князів, що вказує на сформованість стійкихпатріотичних почувань.
В першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на рядкнязівств, що й стало в основному причиною поневолення її монголо-татарськимиханами. В 1240 р. полчища Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтодіукраїнці втратили свою незалежність і перебували в складі інших держав, час відчасу роблячи героїчні спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівствоще деякий час було незалежним [3, C.4]
Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогамГалицько-Волинський князь Данило Романович (1201 — 1264).[4, C.3]
Сила, відвага, честь і лицарство, відданість свободі,Вітчизні залишалися, як і раніше провідними ідейними цінностями, на якихбазувався патріотизм українців тих часів. Яскравим підтвердженням цього є словаДанила Галицького, сказані своєму військові перед боєм: «Чого виналякалися?.. Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю свою на ворогів».
Вивчення даного матеріалу сприяє осмисленню ролі людини (включаючиі себе) в історії, відповідальності особистості за власні дії, усвідомленнюучнями права на вибір способу власної поведінки з урахуванням і дотриманнямправових гуманістичних засад.
Слід додати, що характерною рисою Галицько-Волинської державибуло виникнення впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньоїсхіднослов'янської традиції — народного віча — для підриву князівської влади.
Отож на плечі князів лягав важкий тягар боротьби звнутрішніми ворогами. Держава не могла бути міцною, не могла витримуватинескінченну зовнішню агресію., коли вона була позбавлена чіткогоцентралізованого управління, яке базувалося на особистій владі князя. Таголовною причиною занепаду Галицько-Волинської держави, як і зрештою падінняУкраїни — Русі, було загальне ослаблення духу войовничості серед різних верствнаселення і особливо серед панівної князівської верстви.
У 80 — х роках XV століття на рівнинах Придніпров'я появивсяновий стан, що міг народитися лише на порубіжні — стан козаків.[47,C.136]
У XVI ст. у пониззі Дніпра остаточно сформувалося українськекозацтво -Низове, або Запорізьке військо, — що було першим паросткомвідродження державного утворення, кордони якого охоплювали значну територію півднята південного сходу України. Найбільшої слави козацтво досягло за часів ПетраКонашевича Сагайдачного. Після походу на Москву в жовтні 1618 р. він ставгетьманом і правителем усієї України.
Козацтво створило українську козацьку державу. Найвищим виявомнаціонально-визвольної боротьби українського народу (1648 — 1654 рр.) бувперіод гетьманування Богдана Хмельницького. її правовими засадами мала бутиперша Конституція України (1710 р.) складена наступником Мазепи — гетьманомПилипом Орликом.[3,C.3]
Визвольна війна 1648-1654 р. р. під проводом великогогетьмана Богдана Хмельницького — епохальна подія в історії українського народу.Поваливши колоніальне панування Речі Посполитої, народ України здобувнаціональну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині — полковому місті південної Київщини.
Вивчення цієї теми сприяє розвитку історичної свідомості,розумінню завдань, що стоять перед державою і світовою цивілізацією, критичномуосмисленню минулого, прогнозуванню майбутнього.
Після 6 — річної визвольної війни незалежна держава Україна,не маючи достатніх сил, щоб протистояти могутній на той час Речі Посполитійзмушена була в 1654 р. вступити в союз з Російською державою й прийнятипротекцію її царя — самодержця. Відбулося неприродне об'єднання республіки змонархією[43, C.106]
На сучасному етапі розвитку української державності проблемадержавно-правових зв'язків України і Росії набуває особливої актуальності. Аджедо цього часу ще не зовсім визнані статус СНД, членство в ньому окремих держав,а серед них і України.
З цього приводу дуже доречно згадати, як народ України начолі з видатним державним діячем Б.Хмельницьким обачно регулював свої стосункиз Росією за договором 1654 р. (Березневі статті), яким вперше юридично визнаністворення та існування незалежної Української держави.
За договором 1654 р. Україна зберігала і свій державнийустрій, і свою територію. Православна церква залишалася самостійною, непідлеглою російському патріархату.
Україна та її народ знайшли в Росії захисника, союзника вборотьбі проти зовнішніх ворогів, що повною мірою забезпечило збереженняукраїнської народності. Однак і Російській державі було дуже вигідно мати усвоєму підданстві такий край з багатими землями і майже з трьох — мільйоннимнаселенням — працьовитим, хоробрим, талановитим.
Росії потрібна була і військова допомога з боку такогосусіда, як Україна. Невипадково жалувана грамота російського царя закінчуваласянаказом гетьману України й війську Запорізькому захищати царя та Росію відсупротивників, не жаліти живота свого у боротьбі з ними.[19, C.63]
Таким чином Україна змушена була укласти договір 1654 р., боіншого виходу в неї не було.
Після Визвольної війни 1648 — 1654 рр. під проводом БогданаХмельницького й утворення Української держави — Гетьманщини українці прагнуливизволити свої землі від іноземного панування й об'єднати їх у соборну державу,здобути їх незалежність і свободу.
На Правобережній Україні козаки стали головною силоювизвольного руху проти панування Речі Посполитої. Під проводом полковникаСемена Палія козаки із самого початку проявляли державотворчі тенденції:захоплювали владу й визволяли територію від панування шляхти.
Фактично Правобережна Україна возз'єдналася з Лівобережноюпід владою гетьмана Івана Мазепи.
Російська держава у змові з Річчю Посполитою не давала згодина це приєднання, посилаючись на умови Московського договору про «Вічниймир» (1686 р.). І це продовжувало трагедію українського народу,поневоленого загарбниками.
У 1704 р. відбулося довгождане приєднання Правобережної Україниз Лівобережною під протекторатом Російської імперії. Гетьман сподівався, щонезабаром настане час визволення України з-під царського деспотизму, а томушукав союзників, готував сили українського козацтва для рішучих дій. Та йогосподіванням не судилося збутися. Програна Полтавська битва 1709 р. стала початкомзанепаду Української козацької держави, а водночас закріпила верховенствоМоскви над Україною.
1775 р. Запорізька Січ була остаточно зруйнована російськимивійськами, а на території України запроваджено кріпаччину.[3, C.3]
Здавалося, Україна померла назавжди, але надто численний,надто сильний був духом і своєю історичною пам'яттю український народ, щоб йогоможна було знищити.[20, C.4]
Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українціперебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російськимімператорам, решта населяли імперію Габсбургів.
Отже, український народ був і є однією з великих європейськихнацій, яка впродовж кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі понад 800років, мала свою державність у різних формах і завжди боролася за їївідродження. Київська Русь була однією з наймогутніших і найцивілізованішихдержав світу, що уславилась помислами і ділами князів Володимира Великого,Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеїукраїнського народу стала Галицько-Волинська держава, а після — Запорозька Січ.Вона відіграла визначну роль у долі народів України і всієї Європи.
Про ці та інші державотворчі процеси учитель повинен говоритиучням. Потрібно, щоб вони володіли політичними знаннями щодо демократичнихпринципів функціонування політичної системи і влади та їх особливостей вУкраїні: процедури та механізмів формування і функціонування державнихструктур, порядку реалізації їх повноважень, апеляцій до них; основиконституційного устрою в Україні, особливостей взаємодії органів державноївлади і органів місцевого самоврядування та їх відповідальності передгромадянами.
Славну і героїчну сторінку історії України становить національно-визвольнаборотьба українського народу 1917 — 1921 рр., яка є найвизначнішим етапом утривалих змаганнях за утвердження української державності.[32, C.20]
Створення сучасної Української держави має спиратись і наісторичний досвід державотворення 1917 — 1921 рр., на аналіз помилок тапрорахунків, допущених під час визвольних змагань, на діяльність окремихвидатних діячів. Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-якихальтернатив, спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресуі національного піднесення в нашій державі.
Під час вивчення даного періоду національно — визвольнихзмагань 1917-1921 рр. слід звернути увагу на такі моменти:
Перше, в ці роки відбувалося національне пробудженняукраїнського народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації.
В боротьбі народ дозрівав до державності. Один знайвизначніших діячів, Голова Директорії і Головний отаман військ УНР С.Петлюра говорив про це так: " Перед революцією ми були лише етнографічнимматеріалом, а тепер, після революції і кривавих років — років збройної боротьбиза свою вольність і державність, Україна, як нація — як нація, яка знає, чоговона хоче і куди їй іти, — є фактом безперечним навіть для наших ворогів".[32,C.21]
Друге, необхідно домагатись усвідомлення школярами сутінаціонально-визвольної боротьби українського народу 1917 — 1921 рр., якавнаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст,, посилилазмагання народу за своє самоутвердження.
Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки,поставила українське питання у площину практичного вирішення. В Українінабувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких сталацентральна Рада. На передові позиції суспільного життя виходять представникиукраїнства.
Проте більшовицька Росія, не рахуючись з прагненнямиукраїнського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальноювійськовою силою, більшовицькі походи супроводжувалися підступністю іжорстокістю.
По суті, боротьбу народу за волю і самостійницьке державнеіснування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну верству його булофізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.
Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українськудержавність, яку мали борці цієї доби.
Петлюра С. висловлював цю віру такими словами: «Типереможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати підсебе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньоїдержави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайданиз стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величезної постаті рідної матері-України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїхзагоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дастьспокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».
Український народ мав у означений період свою державність, іце стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоча в силубагатьох причин дійшло до поразки і втрати державності, набутий досвід боротьбистав джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України черпали цювіру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, післяпадіння УНР практично не припинялася.
Четверте, треба висвітлювати, що 1917- 1921 рр. — періодмасового героїзму з проявом патріотизму, яким була пронизана всянаціонально-визвольна боротьба. Широко відомими історичними фактами патріотизмута ідейної стійкості є героїка Крут, Мотовилівки, оборона Армією УНР Кам'янця-Подільськогоу червні 1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породивтисячі героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати йуславлювати. Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бутидля молоді взірцем служіння своєму народові і державі.
П'яте, важливо правильно і обґрунтовано трактувати причинипоразки української національно-визвольної боротьби 1917- 1921 р.
Серед причин слід виділити такі:
1. Роз'єднаність українських політичних сил.
2. Непідготовленість народу до побудови своєї держави, політичнапасивність більшості українського населення. Сам народ мусить внутрішньопідготуватися, бути життєздатним в державному розумінні, свідомим іорганізованим.
Українці, перебуваючи у складі Польщі, Австро-Угорщини,Росії, сформували досить стійкий стереотип відчуження від держави. Протягомстоліть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації та провіднихверств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий періодбездержавності виробив своєрідну ментальність українців, схильність до анархії.
Зазначав голова уряду УНР І.Мазепа, «трагедія нашоїминулої боротьби полягала в тому, що український рух спирався на українськесело. Міста на Україні, за невеликими винятками, були не українські. Томубракувало свідомої української інтелігенції як для політичної організаціїнародних мас, так і для організації державного апарату»1.
3. Невміння українських урядів досягти соціального і національногокомпромісу між різними верствами населення, що під впливом демагогічноїбільшовицької пропаганди вело до глибокого роз'єднання українства.
4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства.
5. Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч ідав можливість продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., підтиском Росії і на вимогу Антанти був розірваний.
Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалисятяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених ситуацій,яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасноїсвітової політики.
Але боротьба не була марною. Про це сам С. Петлюра у промовіна останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 р. відзначав:" Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотимибуквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що такеУкраїна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважавнашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, мипоказали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за своюсвободу і державну незалежність".[32,C.21]
6.Слід особливо наголошувати на уроках, що випливають здосвіду національно-визвольної боротьби і насамперед таких:
— без витворення національно свідомої провідної верстви танаціонального усвідомлення широких народних мас державне існування націїнемислиме.
— боротьба за українську державність могла бути успішною лишеза наявності науково обґрунтованої української ідеї і сприйняття її широкиминародними масами,
— досвід історії показав, що народ не може мати політичноїволі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневоленийнаціонально. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефектлише за умови створення національної суверенної держави, одночасногорозв'язання національних і соціальних питань.
Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їйне тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяло всі ілюзії стосовнодопомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою владою єнеприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила внаціональному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.
Історія національно-визвольної боротьби українського народу1917 — 1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власноїдержавності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цьогоповчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.
Однак необхідно пам'ятати, що у формуванні національноїсвідомості учнів визначальна роль належить учителям. Саме вони мають робити всеможливе, щоб запалити іскру патріотизму і любові до України у своїх вихованців.
Події і постаті періоду національно-визвольних змагань1917-1921 рр. мають міцно закріпитись у свідомості учнів. Це буде найкращимвиявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: " Наша вірністьтим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби заукраїнську державність з часів 1917-1920 рр., буде найкращою пошаною до світлоїпам'яті їх, до великого чину їхнього життя..."[32,C.22]
Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла нашихпредків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творитидержаву. Існування могутньої України — Русі, а потім Галицько — Волинськоїдержави є яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацькоїдержави, яка успадкувала традиції попередніх двох держав. Національно — визвольнізмагання 1918 — 1920 рр., а також нинішнє проголошення незалежності України єтеж поза сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців.
При аналізі історичних подій беззаперечно слід показувати, щов плані державотворчої спроможності українська нація впродовж останньоготисячоліття неухильно ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізнішеГалицько-Волинської держави, українці (якщо не рахувати короткого існуванняКозацької держави й УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, щоукраїнська нація з певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєїсамоорганізації елемент духу.
Більшість українського люду в часи України-Русі,Галицько-Волинської держави і великою мірою Козацької держави була дужевойовнича. Переважав тип лицарі — войовника, який духовні блага, такі як честь,гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Людиз лицарськими якостями були головною опорою держави.
Незаперечним фактом є те, що українська нація мала державнунезалежність доти, поки на її чолі стояв сильний, вольовий, мудрий провідник ісеред громадян держави була достатня кількість індивідів з лицарськими властивостями.А як тільки наверх виходили слабкі особи, все йшло шкереберть. Так було зУкраїною-Руссю, Галицько-Волинською державою, Козацькою державою. Всі вонизанепали, бо не стало сильних провідників.
Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тимелементом духу давніх українців, з утратою якого ми почали втрачатиспроможність до державотворення. Шестисотрічна неволя української нації булапрямим наслідком цієї втрати.
Якщо розглядати українську націю в минулому, можна сказати,що вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко нетакий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що середукраїнців зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людейзамало.
Без сильних людей національна спільнота не може існувати якдержава. Отже, існування нашої держави прямо залежить від того, чи станесильною українська нація.
Сьогодні перед українською нацією стоїть велике завданнявідновити в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах українськогоєства ця сила обов'язково є, перебуваючи у згорненому стані. Те, що було внації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національногоорганізму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб,як вивести українську силу наверх.
Як же це зробити? Методом виховання людей словом і ділом.Тобто поширення серед українських мас такої системи цінностей, яка виховуєсилу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути два моменти:
— закріплення ідеї нації як найвищої цінності;
— утвердження віри у величезну цінність сили і власнуздатність перемагати. Якою буде українська нація, це буде залежати від того,наскільки глибоко
теперішня українська керівна верства зрозуміє значеннянаціональної ідеї для України. Якщо ідеологія українського націоналізмунайближчим часом буде впроваджена в свідомість українського народу іреалізовуватиметься на практиці, то становище української нації й держави дужезміцниться» Коли ж цього не станеться, українці залишатимуться слабкою спільнотоюі зазнаватимуть важких втрат0
Отже, будемо все ж сподіватися, що національно-державницькіпочування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства іукраїнська держава матиме надійну опору в широких народних масах.

Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на урокахісторії України в сучасній школі
Вивчення розвитку національної самосвідомості — одна зключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями таісторичними постатями, учні мають змогу простежити складні шляхи боротьбинароду за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевомурахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями.Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравалишкола й учитель.
Безумовно серед факторів, що найбільше впливають наформування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарніпредмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історичнасвідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національноїсвідомості.1 Формується людина — громадянин з високою національноюгідністю, національним характером, складом мислення.
Курс історії України покликаний донести до свідомості учніврозуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутнюкультуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шляхборотьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, їїминуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історичнапам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління.
Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітейісторії — це перший ступінь формування духовної культури особистості, їїприлучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського танаціонального самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає вУкраїні особливої ваги, й необхідно розробити такі історичні курси, принципи йметоди навчання, які б дали бажані результати.[32,C.20]
У сучасній системі шкільної історичної освіти не передбаченовикладання курсу історії в початковій школі. Але разом з тим молодший шкільнийвік є дуже важливим з погляду формування мислення, свідомості та людськихякостей дитини. У цьому віці дитина повинна одержати перше уявлення про те, заякими законами існують природа і суспільство, за якими правилами та моральниминормами живуть людські спільноти від сім'ї до народу й держави. У неї впершепробуджуються соціальні почуття, розуміння цінності таких людських якостей, якчесність працьовитість, доброта, милосердя й прагнення до виробленнявідповідних якостей у себе. Дуже важливим є також пробудження у дитини інтересуй поваги до життя людей, до їхнього минулого і сучасності, до пам'яток історіїі природи, бо без цього неможливе виховання патріота свого народу, своєїдержави.
Всі ці завдання повною мірою може розв'язати спеціальний курсдля початкової школи, який інтегрує елементи знань з історії, народознавства,суспільствознавства, допоміжних історичних та інших гуманітарних дисциплін.Базою такого інтегрування виступає історія.
Людина лише тоді стає активним членом суспільства, коли добрезнає, хто вона, й якого роду, коли справді знає свій народ, його історичнудолю, його шлях в історичному житті, його природжену національну вдачу,здібності, хист; коли знає, що народ має вічно цінне і що тимчасове, поверхове;коли безпосередньо відчуває всією душею й розуміє свою органічну належність досвого народу.
Отже, проведення такого курсу є досить цікавим внеском у перебудовусистеми історичної освіти в середній школі, в її переорієнтацію на вирішеннянайважливішого завдання сучасності — виховання громадян України.[37,C.15]
А автор В. Мисан у статті «Якої історії та як потрібновчити п'ятикласників» стверджує, що низька техніка читання ускладнюєвивчення пропедевтичного курсу саме в початковій школі.[49,C.29] Вважають, щопершим пропедевтичним курсом історії має бути «Початковий курс історіїУкраїни, та рідного краю».
Саме цей курс повинен покласти початокцілісному процесу формування історичної свідомості майбутнього громадянина. Вінмає засвідчити приналежність дитини до певного народу. Глибоко відчувати цюприналежність «зможе лише той, як стверджує Гр. Наш, хто змалечку зрісся знацією, хто змалечку звик дивитися на рідну націю, як на щось міцне, віковічне,закономірне, що з давніх-давен при всяких умовах існувало, існує і будеіснувати, що існує на непорушних законах і через те ніколи не руйнується, анавпаки — міцніє.[49,C.30] Вивчення історії є одним із найважливіших чинниківформування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точнепоняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історикМ.С.Грушевський. За короткий час в Україні створену нову цілісну системувикладання історії України та Всесвітньої історії, оновлено зміст та структуруісторичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько класовихпідходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання минулого та перспективимайбутнього. Новий навчально-методичний комплекс зорієнтований на пріоритетинауки, гуманістичні та демократичні цінності, інноваційні педагогічнітехнології, їхнє поєднання з досягненнями народної педагогіки, яка була завждивластива українському народові.За останні роки сформувався новий образ учителяісторії. Постійно зростає його роль у навчальному і виховному процесах.Відомому демократу Д. Харкнессу належать слова, які безпосередньо стосуються івчителів України: “Учитель – не єдине джерело впливу на розвиток дітей, алейого життєво необхідна складова. Нам відводило небагато часу на те, щобдопомогти засвоїти знання і зрозуміти, що вони повинні стати гіднимигромадянами своєї батьківщини, нашого неспокійного континенту і загальногодому, який постійно перебуває під загрозою”. Праця вчителя історії сповненавеликої відповідальності. На наш погляд, сучасному вчителю історії мають бутипритаманні такі риси:
1.      Державницька свідомість. (В непростих сучасних трансформаційукраїнського суспільства від тоталітаризму до демократії, правової держави,громадянського суспільства вчитель є провідником державницьких ідей, послідовнонаголошує на історичні традиції та прагнення українського народу до свободи,незалежності власної держави. Спираючись на багатий історичний та літературнийматеріал він змальовує героїчні постаті князів, гетьманів, героївнаціонально-визвольної боротьби, простих людей, для яких державність Українизавжди була найвищим життєвим сенсом. Саме вони та їх справи повинні статияскравим прикладом для учнівської молоді.
2.      Професійна майстерність. (Цей аспект охоплює дві сторони питання:вільне володіння історичним матеріалом, постійне вдосконалення своїх знань,напружена робота над собою, а також оволодіння сучасними педагогічнимитехнологіями, інтерактивними методами навчання, які зможуть давати вагомірезультати у навчанні та вихованні учнів. Вчитель історії ніколи не стоїть намісці, знаходиться в постійному пошуку. Він самостійно конструює оригінальніпедагогічні прийоми навчання, створює власну педагогічну лабораторію.
3.      Гуманіст очна спрямованість викладання – якісно новий момент внавчанні історії. Адже в центрі історичних подій не стояти партії, класи, рухи,а конкретні люди з її постійними життєвими потребами. Звернення до особистості,духовних цінностей утвердження високих моральних норм. Як найкраще відповідаєідеям Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
4.      Демократизм. В процесі навчання та виховній роботі дає можливістьпедагогу знайти свій особистий підхід до кожної дитини. Вчитель не тількисприймає, а всебічно підтримує право кожного учня на власне бачення історичнихподій, яке може відрізнятись від позиції педагога та авторів підручників.Історичний плюралізм, багатоманітність відкривають пере учнями шляхи доподальшого пізнання, а не до простого засвоєння “суми знань”. Демократизмнавчання передбачає всебічну педагогіку співробітництва, атмосферу дружбивзаємоповаги та чуйності вчителя та його вихованців.
5.      Особистість педагога, його висока особиста культура – запорукапедагогічного успіху. Саме вони пробуджують у учнів інтерес до навчальногопредмету, бажання продуктивно працювати, спонукають до дослідницької роботи.Справжній вчитель завжди бачить у своїх вихованцях перш за все особистість, алише потім учня, саме тому хотілось нагадати і про думку В.О.Сухомлинського:“Якщо ми будемо намагатись, щоб всі сили душі дитини були поглинуті уроками,життя його стане не зносним. Він повинен бути тільки школярем, але перш за вселюдиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями”. Зовнішній вигляд,емоційність мови, доброзичливість педагога часто створюють важливий позитивнийобраз, який є прикладом ля школярів. Відкритість, щира увага вчителя довнутрішнього світу учнів, розуміння їх – народжують повагу і довіру допедагога, бажання йти за ним.
Принципивикладання історії в школі. Відповідно проекту концепції історичної освітиУкраїни визначаються основні підходи і головні принципи викладання, серед яких:
а)(науковість) введення в науковій обіг нових історичних матеріалів, документів,маловідомих джерел, використання тільки перевірених посилань на публікації, якімають під собою історичні факти; застосування найновіших педагогічнихтехнологій;
б)(об’єктивність) відхід від штампів, ідеологічних стереотипів, політичноїкон’юнктури, відображення історичних діячів, політичних рухів без фальсифікаційі міфотворень;
в)(демократизм) широкий простір для творчої роботи вчителя, вибір педагогомрізноманітних форм, методів і прийомів викладання, педагогіка співробітництва,формування критично-аналітичного мислення учнів;
г)(гуманізм) виховання у молоді в процесі викладення високих моральних і духовнихцінностей, досягнення розуміння, що найвищим ідеалом суспільства є життя людини,її права і свободи, добробут, зростаючі матеріальні і духовні потреби;заперечення воєн, расової чи національної виключності;
д)(національний компонент) постійне звернення до великої історичної, культурноїспадщини українського народу, його демократичних та гуманістичних традицій,споконвічного прагнення до незалежності; вивчення історії своєї країни, рідногокраю;
е) (цивілізаційність) усвідомленняособливих та загальних закономірностей розвитку суспільних процесів, підхід довивчення історії за планом: історія рідного краю – національна історія –історія Європи – історія Американського континенту, Азії і Африки; розгляд іаналіз історичних явищ без ідеологічних догм, враховуючи політичний,економічний, теологічний, географічний і психологічні фактори.
Національна самосвідомість є інтегральним показникомусвідомлення історичного досвіду та суспільного інтересу — чинників, щовідіграють вирішальну роль у процесі самоорганізації людей у переломні моментибуття. У сучасній школі викладання історії поділено на два окремі предмети — історіюУкраїни і загальну історію. Вони вивчаються паралельно і синхронно, але зарізними підручниками. Проект не має такого поділу, вітчизняну історію в ньомуподано на тлі всесвітньої.[45,C.7]
Добре відомо, що навчання історії має виховний аспект. І якщовивчення всесвітньої історії має сприяти формуванню загальнолюдських,гуманістичних поглядів, то вивчення вітчизняної історії формує ще йгромадянина, патріота, з яким держава і суспільство пов'язують перспективисвого подальшого розвитку.[42,C.31]
Перед тим, як писати про формування національної свідомостіна уроках історії в сучасній школі, автор детально знайомиться з програмою длязагальноосвітніх навчальних закладів з історії України (5-11 класи).
Головною метою сучасного загальноосвітнього навчальногозакладу в Україні є виховання громадянина України, соціально зрілої,працелюбної, творчої особистості. Виходячи з цього, головними цілями навчанняісторії є:
— формування історичних знань;
— розвиток історичного мислення учнів;
— виховання в учнів особистісних рис громадянина України;
Ознайомившись детально з програмою, автор дипломної роботистарається простежити, як проходить формування національної свідомості науроках вітчизняної історії в сучасній школі у 5 — 11 класах, використовуючи прицьому досвід роботи з учнями під час проходження педагогічної практики.[39,C.6]
Пропедевтичний курс історії України в 5 класі має на метіпідготувати учнів до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах. Вцей період у школярів формуються початкові уявлення про найважливіші сторінкиісторії українського народу. Учні захоплюються минулим України і бажаннямбільше знати про нього, прищеплюється школярам любов до історії як науки проминуле людства.
Початковий курс історії органічно поєднується з іншимишкільними предметами та розв'язує не лише спеціальні, але й загальнопедагогічні завдання: розвиває творчу уяву, збагачує активний словник, розширюєкругозір, формує естетичні смаки — тобто є розвивальним.
Разом з цим відбувається також і формування національноїсвідомості. Хоча це ще проходить не на такому рівні, як у старших класах, алевсе — таки закладаються початки. Під час вивчення курсу історії України у 5класі є теми, що сприяють формуванню національної свідомості: «Найвидатнішіісторики України. М.Грушевський та інші», «Заснування Києва.Становлення Київської держави. Перші князі», «Виникненнякозацтва», «Розбудова Богданом Хмельницьким Українськоїдержави», «здобуття Україною незалежності...» та багато інших.
Починаючи з сьомого класу, учні детальніше вивчають історіюУкраїни.Будучина практиці у школі с. Клекотини, я спостерігала, як учні вчать тему «Давняісторія України в історичних джерелах». Зокрема, як відбувалось залюдненнятериторії сучасної України, школярі більше взнають про минуле нашої Батьківщини.Розповідаючи про столиких первісних людей, вчитель пропонує конкретно вивчитиодну з — них (Кирилівську, Мізинську, Каїк — Кобинську чи іншу) і підкреслює,що на Україні таких стоянок відкрито вже багато, створює в учнів уявлення прозначне поширення первісних людей на Україні. Основні засади сучасного уроку
Сучасний стан навчально-методичногокомплексу загалом дає змогу вирішувати різноманітні освітні завдання:навчальні, розвиваючі, виховні. Водночас гострою залишається проблема щодометодичного забезпечення уроку, оволодіння ефективними педагогічнимитехнологіями. Значно розширюється критерії оцінювання самого уроку, які, на нашпогляд, можуть бути такими:
1.      Визначення теми уроку відповідно з програмою.
2.      Постановка завдань уроку.
3.      Виділення основних понять та ідей уроку.
4.      Роль учителя на уроці.
5.      Роль учнів на уроці.
6.      Міжпредметні, міжкурсові та внутрішньокурсові зв’язки.
7.      ТЗН.
8.      Наочність.
9.      Раціональне використання робочого часу.
10.   Педагогічні технології та їх доцільність.
11.   Диференційований підхід до роботи з учнями.
12.   Знання, вміння і навички учнів.
13.   Виховний потенціал уроку.
14.   Диференційований підхід до оцінювання знань учнів.
15.   Коментована подача домашнього завдання.
Окреслимо також деякі проблеми щодовикладання історії в школі. Велике значення під час вивчення курсу історіїмають вступні уроки. Вчитель не лише ознайомлює школярів зі змістом і завданнямкурсів, підручниками, а знаходить можливість для національного і патріотичноговиховання. Обов’язково слід розповісти про становище українських земель у тойчи інший історичний період, споконвічне прагнення українського народу досвободи, незалежності, власної держави. Неабияке значення мають героїчні теми.Робиться наголос на тому, що на кожному історичному етапі українці велиборотьбу із зовнішніми ворогами, виборювали своє право на існування. Передучнями постає велична галерея історичних образів: князів, гетьманів, керівниківнародних повстань, політичних діячів, борців за українську справу.
Учням5-7 класів важливо пояснити, щоб вони зрозуміли, що таке історія і чимзаймаються історики. Під час викладання історичних дисциплін на цих паралеляхпередусім потрібно сприяти тому, щоб учні мали можливість дізнатися більше прорізні історичні факти, які визначають епоху і є основними, найсуттєвішими;постійно розвивати вміння і навички учнів щодо праці з історичними фактами, щодають узагальнену картину минулого; формувати розуміння історичної хронології,причинно-наслідкових зв’язків, відчуття епохи, неминучість руху суспільства доісторичного прогресу. Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьомуетапі вивчення історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії зісторії, історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, зошити зісторії тощо. Велика увага приділяється наскрізним історичним поняттям, такимяк: історичні джерела, держава, монархія, республіка, демократія, релігія,матеріальна та духовна культура.
Практикоюдоведено, що високу ефективність мають уроки, на яких використовуються прийомикоментованого читання підручника, робота з текстами підручників та посібників,історичними документами, малюнками, дидактичними вправами. Зустрічі з історієюне можуть обійтись без звернення до історії рідного краю. Діти повинні розумітине лише загальні історичні процеси, а й уміти локалізувати їх. Запропоновананами модель вивчення історії рідного краю може мати такий вигляд: