среднеанглийские диалектыи их основные отличия

СЕРЕДНЬО АНГЛІЙСЬКІ ДІАЛЕКТИ ТА ЇХ ГОЛОВНІ ВІДМІННОСТІ У статті розглядаються фонетичні та орфографічні особливості середньоанглійських діалектів. Особлива увага приділяється фонетичним аспектам, а саме, спрощенню системи флексії та лабіалізаціі голосних. Ключові слова: діалект, особливість, флексія, лабіалізація. This article deals with phonetic and orthographical peculiarities of

Middle English dialects. Special attention is given to the phonetic aspects, namely, the simplification of the system of inflection and vowel’s labialization. Key words: dialect, peculiarity, inflection, labialisation. Вивчення діалектів в історії будь-якої мови дає безцінний матеріал не тільки для досконалого проникнення у витоки мови, його історичне минуле, а також дозволяє оцінити

і зрозуміти особливості становлення та розвитку літературної норми, різних соціальних та професіональних говірок. Вивчення діалектів та їх особливостей дає можливість досліджувати становлення та розвиток значення слів. Дослідженню діалектів приділяли увагу багато вчених (В. Аракін, І.Іванова, Б.Ільїш, Ю. Костюченко, Т.Расторгуєва та ін.). У своїх роботах вони висвітлювали питання особливостей діалектів англійської мови у період з 11

по 15 століття[1,2,3,4, 5]. Англійська мова веде свій початок від мови давньогерманських племен (англів, саксів та ютів),які переселилися до населеної кельтами Британії у 5-6 столітті взаємодія племінних говірок англів, саксів та ютів, які розвивались в умовах формування англійської народності, привела до утворення територіальних діалектів. Англійська мова того часу протягом довго періоду розвивалась під непереривним та

інтенсивним впливом з одного боку - скандинавських говірок, з іншого – французької мови, яку у 1066 році принесли нормани після завоювання територій Англії. Діалекти середньоанглійського періоду були розвинуті від староанглійських діалектів необхідно підкреслити, що діалекти середньоанглійського періоду не завжди співпадали територіально зі староанглійськими діалектами. У староанглійський період (8 - 9ст.) існували такі основні діалекти : нортумбрійський, мерсійський,

уессекський та кентський [1] . Внаслідок того, що староанглійські королівства, за якими називалися діалекти, поступово зникли, в середньоанглійському періоді історії мови діалекти стали називатися за ознакою їх географічного положення. Таким чином, колишній норумбрійський діалект тепер став називатися північним (Northen), мерсійський – центральним (Midland), який у свою чергу поділявся на західно-центральний (West-

Midland) та східно-цетральний (East- Midland), уессекський – південним або південно-західним (Southern or South-Western), і тільки кентський діалект зберіг свою назву, оскільки графство Кент продовжувало існувати на місці колишнього королівства, іноді цей діалект ще називають південно-східним (South-Eastern) [4] . Але, необхідно зазначити, що саме питання географічного розподілу діалектів

і досі залишається відкритим. Адже, вчені які його досліджували, не мають єдиного конкретно визначеного географічного розподілу. Серед вчених колишнього Радянського Союзу існує наступний загальноприйнятий розподіл діалектів мови середньоанглійського періоду: північний (Northern), західно-центральний (West-Midland), східно- центральний (East-Midland), південний (Southern), та кентський (Kentish) [2].

Т. Росторгуєва групує діалекти наступним чином: південна група включаючи кентський діалект, південно-західна група діалектів, центральна група і північна. Т. Росторгуєва відзначає, що зв’язки між діалектами були змінними та нестійкими [5]. Професор Б. Ільїш, у свою чергу виділяє, три основні групи діалектів: Північна група, Центральна і Південна. Межу він проводить між

Північчю і Центром, де протікає річка Хаммер [3]. У запропонованому дослідженні ми будемо притримуватись такого географічного розподілу на діалекти: північний (Northern), західно-центральний (West-Midland), східно-центральний (East-Midland), південний (Southern) та кентський (Kentish). На південному діалекті середньоанглійського періоду розмовляли на заході від Сассексу, на півдні та південному заході від Темзи.

Цей діалект прямо походить від Західного саксонського діалекту староанглійськогоперіоду. Південний діалект вважається «консервативним» діалектом, адже вплив інших мов на нього є одним із найнезначніших, і що є головним, взагалі не зазнав впливу скандинавської мови. Характерними особливостями цього діалекту є: наявність сильної лабіалізації голосних (M.

E. sunne (-ü-), huiren (-ü-) < O.E. hieran (N.E. hear) ); одзвінчення «f» (vor (for); avinde (find) ). Центральні діалекти або мідленди можна і досі зустріти на територіях сучасної Англії. Необхідно зазначити, що саме центрально-східний діалект відіграв велику роль у формуванні та становленні Лондонського діалекту. Характерними особливостями мідленд діалектів

є: наявність лабіалізації голосних (sunne (-ü-), gung( -ü-) (young)); наявність у M.E. «о» замість O.E. «a» плюс носовий (M.E. monie < O.E. many). Відмінною рисою північного діалекту є швидкість його розвитку. Флективна система його іменників та дієслів із переходом до середньанглійського періоду дуже різко скоротилась та і взагалі синтаксис був спрощений завдяки скандинавам, які після завоювання

Англії оселились на цих територіях і не хотіли вивчати складну староанглійську мову. Скандинави почали спрощувати важкі староанглійські слова та синтаксичні конструкції, англійці у свою чергу, почали пристосовуватись до цієї говірки. Так і з’явився північний діалект. Відмінними рисами його є: написання «qu» замість «hw», «wh»; написання «s» замість «sh»; зберігання

O.E. «a» (M.E. mast < O.E. mast). У староанглійський період кентський діалект був розповсюджений майже по всій південній території Англії, але з переходом до середньоанглійського періоду, з появою мідлендських діалектів, територія кетського діалекту значно скоротилась. З появою лондонського діалекту кентський почав поступово вимирати, а згодом і зовсім зник. Кентський діалект, проте, є дуже цікавим для вивчення, адже він включав у себе важкі

синтаксичні конструкції староанглійською мови та спрощену фонетичну систему вже на початку середньоанглійського періоду. Відмінними рисами цього діалекту є: одзвінчення приголосних «s», «f» > «z», «v» (zaule (soul), zen (sin), vader (father), volveld (fulfilled)); написання «ya» для O.E. «ea» (M.E. dyad < O.E. dead) [5] . Середньоанглійський період розвитку англійської мови характеризується рядом змін, які різко відмежували середньоанглійську від староанглійської.

Так як усі флексії були не ударні, редукція ненаголошених голосних позначилась і на значному спрощенні морфологічної структури англійської мови. На прикладі староанглійських букв «y» та «æ» ми більш детально розглянемо та простежимо як вони змінились у середньоанглійський період та його діалектах. Отже, староанглійська фонема /у/, розпочавши процес делабіалізації у середньоанглійському періоді у

кентському діалекті почала звучати як /е/, інакше кажучи, цей процес супроводжувався розкриттям, тобто зниженням підйому (O.E. synn > M.E. zenne, senne > N.E. sin). Хоча у північному та східно-цетральному діалектах /у/ при делабіалізації залишається на тому ж самому підйомі, вона звучить і пишеться вже як /і/ та «і» відповідно (O.E. synn > M.E. sinne (східно-цетральний діалект), sinn (північний діалект) >

N.E. sin). У південних діалектах та на Заході дифтонгізація фонеми /у/ йде іншим шляхом: /у/ тут зливається з /u/, - отже, вона зберігає огубленість і переходить до заднього ряду (O.E. synn > M.E. sunne > N.E. sin) [6]. Також змінились і голосні нижнього підйому /æ/ і /а:/. Коротка фонема /æ/ злилась з /а/ в наслідок монофтонгізації староанглійських голосних

у середньоанглійському періоді. І тому, у південному, кетському та деяких західних діалектах замість «æ» ми зустрічаємо «е» (O.E. wæs > M.E. wes > N.E. was). У центральному та північному діалектах замість «æ» ми зустрічаємо «а» (O.E. wæs > M.E. was > N.E. was). Варто зауважити, що сама фонема /æ/ збереглась, але буква «æ» перестала вживатись

у середньоанглійській мові [6]. Протягом середньоанглійського періоду розвиток діалектів проходив в умовах панівного положення французької та скандинавської мов. Ослаблення письмових традицій та відсутність провідного діалекту, який був би мовною та письмовою нормою для інших (що до певної міри мало місце устароанглійській мові, де таким провідним діалектом був уессекський), феодальна роздробленість середньовічної Англії, усі ці умови сприяли

інтенсивному розвитку мовних особливостей діалектів. Отже, дослідження середньоанглійських діалектів та їх головних відмінностей, дає можливість прослідкувати поступове становлення літературних норм, розвиток значень та фонетичну особливість слів у сучасній англійській мові. Література. 1. Аракін В.Д. Історія англійської мови: навчальний посібник для педагогічних

інститутів – М.: Посвята, 1985. – 253с. 2. Іванова І.П Чахоян Л.П Беляєва Т.М. Історія англійської мови. – СПб: Лань, 1998. – 512 с. 3. Ільїш Б.А. Історія англійської мови. – М.: Вища школа, 1968. – 420с. 4. Костюченко Ю.П. Історія англійської мови (Підручник для педагогічних інститутів іноземних мов). – К.: Радянська школа, 1963. – 427 с.

5. Расторгуєва Т.А Історія англійської мови. М.: Айрис Пресс, 2003. – 536 с. 6. Crystal D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. – 489 p.