Розвиток школи й педагогічної думки на Буковині

Еволюція українського шкільництва й педагогічної думки Буковини протікала в загальнонаціональному руслі історії Украї­ни й належить до цінних надбань виховної культури україн­ського народу. Тим більше, що на цій предковічній території з давніх часів жили українські племена, переважно тиверці та уличі. Українці є автохтонами Буковини, які осіли тут на сто­ліття давніше від румунів.

У IX-XI ст. Буковина входила до складу Київської Русі, у XII-XIII ст. — Галицько-Волинської держави. Із середини XIV ст. перебувала у складі Молдови, яка на початку XVI ст. потрапила під владу Туреччини. В 1775-1918pp. Буковиною володіла цісарська Австрія. Після її розпаду в 1918 р. на Буковині було проголошено українську владу. Такі провідні віхи її історичного шляху до 1918 p., що знайшли своє відображення у всіх сферах життя буковинців, у тому числі й у педагогічній галузі.

Прив'язаність української землі над Дністром, Прутом, Сере­том і Черемошем до Києва глибоко позначилася на педагогіч­них поглядах та виховних традиціях буковинців і відобразилась у їхніх народних піснях, думах та приказках. Завдяки цьому українська національна свідомість не .втратилася впродовж довгих століть під час різних окупацій. Вона відновлюється в часи українського національного відродження XIX і XX ст.

У київську добу Буковина не становила окремої політичної чи адміністративної одиниці, тому її педагогічний прогрес іде в руслі історії педагогіки княжої України.

Безпосереднє сусідство Галицько-Волинської держави із Цен­тральною Європою пройняло педагогічну думку Буковини духом європеїзму. Звичайно, розвиток її відбувався на власній українській національній основі. Однак не обходилось без впливу візантій­ської, романської та германської педагогічних культур.

Шкільництво й освіта на Буковині в молдавський період не зазнавали якихось особливих відхилень. Тут надалі продовжу­вався педагогічний процес, започаткований ще за Київської Русі, завдяки його фундаментальності й високому рівню, а також тому, що у тодішньому етнічному складі щойно створеної Молдавської держави переважали українці. Українська педагогічна культу­ра трималася в Молдавії цілих три століття. Лише в другій половині XVII ст. її почала витісняти румунська.

Великий вплив на педагогічний розвиток Буковини мали такі культурно-освітні центри, як Київ, Львів, Кам'янець, Унів, Жовква, Бар та ін. Вони якнайактивніше сприяли розвиткові в цьому краї українського шкільництва і друкарства. Благородну роль у цій важливій справі відіграли Петро Могила, Лазар Баранович, Захарій Копистенський, Мелетій Смотрицький, Іоаникій Ґалятовський.

Петро Могила посилав до Молдавії ченців і кваліфікованих учителів, які створили ряд духовних і світських шкіл, сприяючи вихованню й освіті тутешньої молоді. Праці І. Ґалятовського "Небо нове" й "Ключ розуміння" друкувалися в Молдавії і спри­чинились до духовного розвитку цього краю.

Проблемами шкільництва на Буковині за молдавського пері­оду займалася церква. Тому перші школи тут засновувалися і діяли при монастирях у Сучаві, Путні, Радівцях. Сини бояр, які хотіли здобути вищу освіту, їхали до українських шкіл у Києві й Львові чи до Західної Європи (Відень, Париж). Більшість же буковинців залишалися без освіти і були неписьменними.

Після перенесення молдавської столиці з Сучави до Ясс шкільництво на Буковині занепало аж до 1775 p., коли її було прилучено до Австрії. Стан освіти в цей час був на низькому рівні. До приходу австрійської влади на Буковину тут діяли тільки духовні школи (священицькі й дяківські). Серед них вирівнялися митрополича в Сучаві й владича в Радівцях. Однією з найкращих була монастирська школа в Путні.

Запанувавши на Буковині, австрійська влада вживає низку заходів для піднесення освіти в цьому краї, відкриваючи школи, але не українські, а здебільшого чужинські. Цим ще раз наочно підтверджується, що коли хочемо на своїй землі дітей вчити в рідній українській національній школі, то мусимо мати власну самостійну Українську державу.

У 1783 р. було засновано латинську й німецьку школи в Чер­нівцях і Сучаві. Нестачу педагогічних кадрів покривали імпор­тованими чужинськими вчителями, а відсутність підручників — книжками з Відня німецькою й румунською мовами, і тільки катехізиси — українською.

Почавши з 1785 р., на Буковині засновується низка громад­ських шкіл, серед яких одні з перших: у Сереті, Чернівцях і Сучаві (1785 р.), у Заставні й Кимполунгу (1786 р.), Раранчу, Кіцмані, Вашківцях і Фратівцях. У цих школах, крім німецької, вчили переважно румунську мову. А тому школи на Буковині від самого початку мали германізаційний і румунізаційний ха­рактер, були спрямовані на денаціоналізацію українців на їх рідній буковинській землі.

Адміністративне приєднання цісарем Йосифом II Буковини до Галичини 1 лютого 1787 p., вищі й середні урядові посади в яких обійняли німці й поляки, долучили до буковинського шкільництва ще й прес полонізаційний. Воно потрапило в повну залежність від латинської консисторії у Львові, яка вороже ста­вилася до освіти місцевого населення рідною мовою. У середніх школах посилилися германізація й румунізація, а в народних змушували дітей вчитися польською. Вчителів вимагали пере­ходити на латинство. Тих, хто відмовлявся, звільняли з посад. Крім німецької, вчителям дозволялося користуватися тільки Румунською та польською мовами.

Українці чим далі, то менше посилали дітей до шкіл чужин­ських. Натомість засновували приватні школи ("дяківки") з Українською мовою навчання, утримувані власним коштом.

Революція 1848 р. в Європі, відома під назвою "Весни народів", активізувала буковинських українців у боротьбі за рідну Національну школу. В цьому велику роль відіграв селянський Національно-визвольний рух під проводом Лук'яна Кобилиці. Треба зазначити, що українські селяни спочатку, по суті, єдині репрезентували національні бажання українського народу на Буковині. Водночас із цим селянським рухом "Весна народів" розбудила також буковинську інтелігенцію. Але її просвітницькі виступи в обстоюванні українського шкільництва довгий час мали спорадичний характер.

Справжнього розмаху боротьба за українську національну школу, освіту й виховання на Буковині набула з появою на літе­ратурній і педагогічній ниві Ю. Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів. Саме вони першими відчули гостру потребу про­світньої праці серед українських буковинців і своїми творами, освітньою, виховною і громадською діяльністю відкрили шляхи для національного відродження й розвитку рідної педагогічної культури. Заслуга цих трьох видатних педагогів полягає ще й у тому, що вони своїми талановитими виступами привертали ува­гу провідних українських діячів з решти українських земель, особливо Наддніпрянщини й Галичини, на Буковину, які, у свою чергу, допомогли буковинцям приступити до розгортання україн­ської національної освіти.

"Солов'єм Буковини", "буковинським Кобзарем" назвали Ю. Федьковича його краяни. Він прийшов у педагогіку з Карпат, з Гуцульщини, і вписав у її історію цікаву й оригінальну сто­рінку, зробивши чималий внесок у піднесення народної освіти. "Він був великий приятель школи, учителів і народу", - пи­сав Осип Маковей у монографії про Ю. Федьковича. Для потреб школи письменник написав буквар, співаник, допомагав у ви­данні "Бібліотеки для мол одіжі".

Життя, просвітницька й педагогічна діяльність Юрія Федь­ковича припадає на 40-ві—90-ті роки XIX ст. Він народився 8 серпня 1834 р. в гірському містечку Сторонці-Путилові (тепер Путильський район Чернівецької області) у родині управителя панського маєтку. Сторонячись батька, який з по­грозою ставився до простолюду, Юрій всім серцем горнувся до матері, старшого брата Івана та сестри Марії.

Початкову освіту дістав Федькович від брата Дашкевича, пізніше вчився у при­ватного вчителя, родича дядька Ганицького у с. Киселиці, а в 1846 р. вступив до Чернівецької нижчої реальної школи з німецькою мовою викладання. Схоластичне навчання, палична дисципліна мало дали май­бутньому педагогові, хіба що викликали у нього відразу до тодішніх шкільних порядків, а в майбутньому — бажання боротися за на­родну освіту. Справжньою його школою стало життя рідного краю. "Моя школа була Чорногора", — писав він пізніше. Природа гу­цульської землі вклала в нього все, що мала наймудрішого, найсердечнішого і найщедрішого.

Ю. Федькович був свідком великого селянського руху бо­ротьби проти австрійських колонізаторів, до якої була причетна його мати й активну участь брав його брат Іван як соратник Лук'яна Кобилиці. Тому родина зазнала знущань з боку цісар­ських можновладців. Про це пізніше Ю. Федькович писав: "Брат мій був дуже буйний. Удався він 1848 року з Кобилицею та й попав у нещастя. Нашу хату зруйнували, наше господарство спу­стошили, сплюндрували. Неня утекла до зятя, а я пішов світом блукати". Він слідом за братом виїхав з Буковини в Молдавію, де жив чотири роки, працюючи на різних роботах.

У 1852 р. Ю. Федькович повернувся у Чернівці, але ненадов­го. Щоб ізолювати сина від повстанців, батько віддав його до австрійського війська, де той прослужив понад десять років. Вийшовши на пенсію за станом здоров'я, у 1863 р. він переїхав до рідного села і цілком віддався просвітницькій та літератур­но-громадській роботі. У 1869-1972 pp. працював на посаді інспектора шкіл Вижницького повіту, пізніше (1872-1873 pp.) — редактора львівського видавництва при товаристві "Просвіта". З 1885 р. і до кінця свого життя — редактор першої україн­ської газети "Буковина". Названий часопис значною мірою був перейнятий педагогічними мотивами: боротьбою за розвиток Українського національного шкільництва, проти румунізації Українців, темряви, неуцтва, забобонів, виявом уваги до збирання золотих розсипів народної педагогіки.

Ю. Федькович помер за редакторським столом 11 січня 1888 р. у м. Чернівцях, де й похований. Епітафією на могилі педагога стали його ж слова з вірша "Співацька добраніч", при­свяченого пам'яті Т. Шевченка:

Я за тебе тужу,

А як тутки зазоріє,

Я тебе пробуджу.

Боротьба за створення української національної школи з рідною мовою навчання була провідною метою педагогічної діяль­ності Ю. Федьковича. Освіту і рідну школу він вважав "найдо­рожчим добром народу". Це підтверджують його статті й висту­пи на педагогічні теми та інспекторські звіти. Ще в 1868 р. у листі до редакції журналу "Правда" він писав, що йому "блисну­ла надія наші школи на народнім язиці основати". Відзначаючи особливу роль рідної школи в житті нації, Ю. Федькович писав:

Дитина без школи; що рільник без поля,

Що рілля без плуга; що гола стодола.

Дитина без школи — є вівця без околу,

А риба в безводдю, а без цвіту пчоли...

Ю. Федькович вважав, що жоден чужий пан нам національ­ної школи не побудує, а навпаки, усе робитиме для того, щоб позбавити українців рідної школи й насадити їм школу свою, чужинську.

Ю. Федьковича глибоко хвилювало те, що освіта на Буковині за цісарської Австрії перебувала в занедбаному стані. Першопри­чиною цього були колоніальний гніт і визиски селян, насадження чужинства. Селянин ухиляється від школи, "щоб тільки його бідну дитину не мучили німці". Тому й відвідування було вкрай неза­довільне. Наприклад, у с. Іспасі на час перевірки 7 липня 1871 р. з числа 186 дітей шкільного віку, які були в селі, лише 48 дітей записані до школи. У школі присутні всього 15 школярів, з яких тільки 5 більш-менш регулярно її відвідує. У Вашківцях дітей, зобов'язаних відвідувати школу, — 275, з них лише 59 було вне­сено в списки, а присутні в школі — тільки два.

У ряді шкіл відвідування зовсім припинилося. Тому більшість дітей залишалися поза школою, пусто марнуючи час, вправляючись "у киданні камінням, болотом та пилюкою за мирними прохожими людьми".

Внаслідок педагогічної занедбаності дітей "закладаються ос­нови жалюгідної занедбаності сільського населення".

Шкільні будинки зовсім не відповідали елементарним ви­могам, бо це "не приміщення, а карикатура на будинок. Це — хатина, в середині якої вчитель і діти на протязі кількох годин вдихають пиляку і сморід".

У більшості шкіл не вистачало вчителів, які могли б охопити навчанням усіх дітей віком від 6 до 14 років. Дітям майже повністю не вистачало навчальних посібників, підручників, при­ладдя, зошитів. І все це залишалося поза увагою офіційної вла­ди. Місцеві й повітові шкільні ради та громадські шкільні інспек­тори своїх функцій не виконували.

Одну з важливих причин антипатії сільського населення до школи Ю. Федькович вбачав у підручниках, де навчальні пред­мети викладалися в малодоступній сільським дітям формі. Представлений у них матеріал був більше зрозумілий міським дітям. До того ж ці підручники були написані жаргоном, дале­ким від народної освіти, їхні автори намагалися затерти най­кращі, найблагородніші риси народного характеру, все духовне життя народу, його усну поезію. І це їм вдалося. Цілком зрозу­міло, робить висновок письменник, що коли школа буде байдуже ставитись до підручників, їхніх змісту і форми, вона не зможе виконати свого завдання — перенести знання в селянські хати і викликати у селян прихильне ставлення, любов і пошану.

Видатний український педагог закликає будувати рідну шко­лу й національну систему виховання своїм розумом і своїми руками, виявляючи при цьому громадську активність. Він постій­но боровся за справді народну українську школу, яка б сприяла піднесенню культурно-освітнього рівня та національної свідо­мості народу, дбала про плекання історичної пам'яті поколінь та справжнього патріотизму через вивчення рідної мови й україно-буковинства. Цьому сприяли й написані ним художні твори про українських національних героїв Олексу Довбуша, Богдана Хмель­ницького, Лук'яна Кобилицю, про рідний Буковинський край і Україну (вірші "Україна", "Гуцулка", "Слова Ігоря", балада "Довбуш", поема "Лук'ян Кобилиця", драма "Довбуш").

Письменник прагнув реорганізувати наявну в той час на Буко­вині відсталу систему освіти відповідно до потреб української нації, вимог передової педагогічної думки. Яскравим свідченням цього Шляхетного наміру є його промова на повітовій вчительській конференції у м. Вижниці 30 березня 1871 p., викладений ним новий навчальний план, який передбачав широку гуманітарну і природ­ничу підготовку учнів, національне виховання, а також проект зміни у шкільних книжках етимологічного правопису на фоне­тичний. Перспективні наміри цього аспекту викладені також у його доповідній записці "Про школу й шкільні підручники".

Особливу увагу звернув Ю. Федькович на початкову школу, яка закладає фундамент національної освіти й виховання учнів. Він радив учителям "більше уваги і часу приділяти каліграфії, яка в тій чи іншій мірі занедбана всюди", частіше практикувати домашні письмові роботи. Він передбачав, що відповідні зміни у змісті на­вчання й виховання відбудуться на основі розробки й впроваджен­ня нових шкільних програм й українських підручників. Оскільки в тогочасній Буковині не було ще для цього висококваліфікованих педагогів, то за створення цих книг він взявся сам.

"Буквар для господарських діточок на Буковині", створений Ю. Федьковичем у 1857 р., став знаменною віхою в історії україн­ського букварства. На відміну від усіх попередніх, він написа­ний українською мовою із застосуванням фонетичного правопи­су і перейнятий українським національним духом. Після еле­ментарних відомостей про мову та її склад було вміщено прості, зрозумілі для дітей коротенькі оповідання, в яких розповідаєть­ся про працю вчителя. Педагогічною основою букваря стали народна педагогіка, європеїзм, здобутки педагогічної науки. Він щедро насичений фольклором, розмаїтим дидактичним матеріа­лом, спрямованим на опанування грамотою й забезпечення ро­зумового і духовного розвитку учнів. На жаль, цей буквар з при­чини підколоніального становища українського народу залишився ненадрукованим. Безперечно, його потрібно видати тепер як ви­датну історичну пам'ятку української педагогіки.

Після букваря Ю. Федькович, за його словами, мав намір на­писати рахубу, відтак географію, історію, економію, правництво. Однак цим благородним намірам так і не судилося збутись.

Ідея народності виховання лягла в основу педагогічних по­глядів Ю. Федьковича. А звідси йде його педагогічний оптимізм, віра у творчі народні сили та у щасливе майбутнє України. "Я наш народ цілим серцем люблю, — писав він, — і душа моя віщує, що його велика доля жде". А у вірші "Що я люблю, в що вірую, на що надіюсь" зазначає:

Я люблю мою Русь-Україну,

Я вірую в й будучину;

В тій то надії я живу й умру.

Як продовжувач педагогічних ідей Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, Ю. Федькович першим на Буко­вині став писати свої твори українською мовою, він вболівав за "щербату долю гуцулів" і ставав на їх захист. Високо цінував фольклор і народні звичаї як могутні виховні засоби. Сам ша­нував і збирав ці скарби народної педагогіки, уклавши збірники "Буковинські пісні з голосами", "Колядник руського народа", "Руський женчик", "Найкращі співанки руського народа на Бу­ковині", й молодь закликав до цього. "Шануйте, — писав він, — й не цурайтесь давніх наших звичаїв! Шануйте їх так, як се у других чесних народів ведеться, а буде вам слава, людям честь, по праотцях же Ваших хороша пам'ять".

В усьому народному Ю. Федькович бачив великий виховний сенс, у національному одязі теж. Сам він ходив у простому гу­цульському вбранні. Коли староста заборонив йому приходити в ньому на засідання, то Федькович відповів: "Жию між народом, люблю той нарід і народної одежі не покину". За це він здобув велику шану й любов від народу. Односельці виявили йому ви­соку довіру, обравши війтом.

Виплекані на народній основі, твори Ю. Федьковича набули великої популярності серед народу. Значна частина з них стали народними піснями. А створена ним педагогіка щедро репре­зентувала і втілювала в життя дітей та молоді духовність україн­ського народу. В її реалізації провідна роль належала народно­му вчителеві.

Ю. Федькович про вчителя завжди висловлюється особливо поетично. Він, зокрема, зазначав: "Мистецтво розквітає і занепадає завдяки художникам, а школа — завдяки вчителям. Кожна шко­ла залежить від учителя; вона — його духовна фотографія". Поширення освіти серед народу — найсвятіший обов'язок педагога.

Будучи інспектором, Федькович невпинно піклувався про зміцнення економічної бази школи, про матеріальну забезпе­ченість учителя, що одержує таку заробітну плату, "якій би не позаздрив навіть конюх", про підвищення кваліфікації освітян через курси й наявність шкільних бібліотек, про вироблення педа­гогічної майстерності й творчості.

Ю. Федькович обстоював, щоб усі школи мали кваліфіковані кадри з відповідною педагогічною освітою. Його непокоїло те, що більшість учителів "навчальні предмети подає у відриві від практичного і життєвого рівня дітей". Письменник закликав учительство "серйозно взятися за піднесення школи, самостійно вдосконалювати свою педагогічну освіту", бо "педагогічно-дидак­тична наука, як і взагалі вся сучасна наука, з кожним днем все далі розвивається", тому слід "втримати себе на рівні сучасної науки, а особливо, на рівні своєї спеціальності". Він мріяв про нову генерацію педагогів і поважав учителів ерудованих; працьо­витих, які щиро люблять дітей, дають їм ґрунтовні знання, добре виховання, плекають національну гідність і честь.

Ю. Федькович про дітей висловлював тепло і прихильно, всіляко піклувався про них. Для них він написав низку творів, зокрема казок, що належать до значної і важливої частини педагогічного доробку письменника. Серед них казки, що постали на ґрунті фольклорних матеріалів ("Від чого море солоне", "Чортівська боч­ка", "Голодний чорт", "Місяці-королі" та ін.), казки літературного походження — переробки творів .братів Грімм ("Гологорожечка", "Золота кісочка", "Хитрий кравчик"), Г. К. Андерсена ("Підмінчє", "Іголка-угарка претонесенька") та ін. Всі вони спрямовані на прищеплення людяності й доброти, перейняті українським національ­ним духом, суто буковинським колоритом. У них — застережен­ня від розумових і моральних вад (відсталості, обмеженості, лице­мірства, користолюбства), заклик гартувати волю й характер.

Вірш Ю. Федьковича "Дитина" спонукає змалку готуватись до життя твердого, бути сильним, витривалим і відважним:

— Чого ж бо ти плачеш, дитинонько мила?

— А, ненечко-утко: котюга вкусила!

— Коли від котюги такий тобі жах,

То ще ти на світі заплачеш, не раз.

Видатний педагог невпинно дбав про здоров'я дітей, обстою­вав фізичне виховання, категорично виступав проти тілесних покарань. Його хвилювала нестача їжі й одягу для дітей бідно­ти. Він закликав виявляти особливе піклування, тепло і ласку в ставленні до сиріт (вірш "Сироти"); виступав проти переванта­ження учнів, що загрожує їхньому здоров'ю.

Ю. Федькович вважав за доцільне навчати дітей у школі з семи років, бо "6-річні селянські діти ані фізично, ані психічно не розвинені до тієї міри, щоб успішно могли навчатись" та й справжній успіх праці вчителя приходить за умови тісного зв'яз­ку школи із сім'єю.

Традиційна українська родина у педагогічній системі Ю. Федьковича займає чільне місце. Вона є найвищою вихователькою підростаючих поколінь. Батьківсько-материнську педагогіку нічим і ніким замінити не можна. Тепло домашнього вогнища при доброзичливих стосунках і взаємообов'язках між батьками і дітьми, братами і сестрами, родичами й свояками — найкра­щий засіб плекання високої духовності й гуманізму, національ­ного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. В аль­тернативі військова повинність в австрійській армії і обов'язок перед родиною гору беруть родинні почуття й любов до рідної домівки (вірші "Рекрут", "Святий вечір", "Дезертир", "Ой вийду я з хати", "Співанка", "Трупарня", "Нічліг", "Болить мене голо­вонька", "Новобранчик" та ін.). Твори письменника про укра­їнську родину перейняті глибоким психологізмом і палкою си­нівською любов'ю до неї, переживаннями за її гірку долю в умо­вах колоніальної підневільності.

Ю. Федьковича тривожили хиби в домашньому вихованні — потакування в бешкетництві й пустощах, пияцтво батьків і веш­тання дітей побіля них у корчмах, зневага до батьків, дитячий непослух, лихослів'я. Таке домашнє виховання він називає "недисциплінованим", яким "закладаються основи жалюгідної за­недбаності сільського населення".

Тому письменник закликає педагогів повернутись обличчям Д° РОДИННОЇ педагогіки й поширювати педагогічні знання серед Селян, батьків; будити у своїх дітей потяг до знань, любов до школи й повагу до вчителів. Таким чином, цілком справедливим є твердження Осипа Маковея про те, що Юрій Федькович "випереджував своїх сучасників на Буковині на цілі десятки літ". Серед педагогічних кіл він мав чимало прихильників і послідов­ників.

Цікава доля вчителя Шевченкового часу, який офіційно мав ще й ступінь доктора богослов'я, Сидора Івановича Воробкевича (1836-1903). Він народився на Буковині в родині вчителя богослов'я, на десятому році життя вже лишився круглим сиро­тою. По закінченні семінарії С.І. Воробкевич приймає приходи Давидени, Руську Молдавицю (Південна Буковина), а з 1867 р. отримує посаду вчителя співу в Чернівецьких семінарії і гімназії. По закінченні Віденської консерваторії (1869 р.) стає учителем музики і співу в середніх навчальних закладах, керує народними хорами, а із заснуванням Чернівецького університету (1875 р.) стає його викладачем по класу постановки голосу, хорового співу, диригування. С.І. Воробкевич записав і опублікував сотні україн­ських, румунських і молдавських народних пісень, які почав зби­рати з 14-річного віку і продовжував усе своє 67-річне життя.

Володимир Олександрович Кобилянський (1895-1919) зі свідоцтвом про складені іспити на помічника народного вчите­ля поїхав учителювати до сіл Буковини та Галичини. Зберегло­ся мало відомостей про учительську діяльність та й взагалі про коротке життя В.О. Кобилянського, але ті, що випливають з його поетичних творів, свідчать про глибокі патріотичні переконання, про прагнення виховувати молодь На образах Олекси Довбуша і Лук'яна Кобилиці, опришків і гайдамаків — лицарів свободи, до яких він ставився як до національних героїв.

Буковина дала Україні таких відомих педагогів, як С. Смаль-Стоцький, О. Попович, Д. Харов'юк, Є. Ярошинська, І. Бажанський. Розгортанню культурно-освітнього й педагогічного руху серед буковинців сприяли товариства "Руська бесіда", "Просвіта , "Руський баян" та "Руська школа". Останнє видавало одноймен­ний педагогічний журнал, влаштовувало педагогічні курси для вчителів, друкувало шкільні підручники. Завдяки цьому на по­чатку XX ст. з усіх українських земель найкраще забезпечена школами була Буковина, бо адміністрація народних шкіл зосе­редилась у руках українців. По містах, де спочатку діяли ви­ключно німецькі школи, згодом з'явилися й українські.

Задовільно розвивалося й середнє шкільництво, бо в Чернівцях і Кіцмані діяли німецько-українські гімназії, у Вижниці суто українська, а у Вашківцях — приватна українська хлоп'ячій семінарії в Чернівцях у 1910 р. утворено три рівно-рядні відділи — український, німецький і румунський. У 1907 р. товариство "Українська школа" заснувало в Чернівцях приват­ну вчительську семінарію для дівчат.

У Чернівецькому університеті (заснований у 1875 р.) від са­мого початку була кафедра української мови і літератури, а на богословському відділі — дві українських кафедри.

Активно діяли на Буковині й бібліотеки — "Бібліотека Моло­дої України", "Січ", "Світова бібліотека", "Учительська" та ін.