Підстави і процесуальні форми участі органів державного управління в цивільному процесі цивільн

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: цивільно-процесуальне право

ПЛАН

1. ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФОРМИ УЧАСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ, ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ

2. ЗУПИНЕННЯ, ПРОДОВЖЕННЯ І ПОНОВЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СТРОКІВ

3. ПОНЯТТЯ І МЕТА ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

ПОНЯТТЯ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНІЙ СПРАВІ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Підстави і процесуальні форми участі органів державного управління в цивільному процесі, цивільні процесуальні права і обов’язки

Участь у цивільному процесі органів державного управління, профспілок, установ, підприємств, організацій та окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст.121 ЦПК) має 2 процесуальні форми: 1) звернення до суду із заявою (порушення цивільного провадження по справі); 2) вступ у процес по справі для дачі висновку – допускається як на вимогу суддів, так і за власною ініціативою, причому, відповідно до ст.121 – право на порушення справи надано органам державного управління, профспілкам, установам, підприємствам, організаціям та окремим громадянам, право на дачу висновку – тільки органам державного управління і технічної інспекції праці, профспілкам. Органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни можуть бути суб‘єктами захисту прав інших осіб за таких умов: 1) якщо є закон, який наділяє їх такими повноваженнями; 2) якщо вони можуть здійснювати ЦП правосуб‘єктність, тобто вони можуть бути представниками в суді. Ці 2 умови стосуються 1 форми участі. Для того, щоб реалізувати право вступу в процес по справі по дачі висновку, органи державного управління можуть бути суб‘єктами захисту прав інших громадян за умови наявності справи в провадженні суду і обов‘язково за умови наявності цивільно-процесуальної суб‘єктності.

В залежності від форми участі встановлюється і обсяг процесуальних прав і обов‘язків. Якщо органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни прирівнюються до осіб, які беруть участь у справі і несуть обов‘язки, визначені ст.99 ЦПК. Але на відміну від сторін відповідно до ст.122 ЦПК вони не мають право закінчувати справу мировою угодою. Якщо органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни реалізують 2 форму участі в цивільному процесі, тобто притягаються судом, вони прирівнюються до осіб, які беруть участь у справі і мають права та обов‘язки за ст.99 ЦПК. Найбільш типовими з органів дер управління, які порушують процес по захисту громадян є органи опіки та піклування, житлово-комунальні та фінансово-контролюючі органи. Ст.66, ст.129 КШС органи опіки і піклування державних адміністрацій, виконкомів здійснюють безпосереднє ведення справ по опіці і піклуванню щодо неповнолітніх та осіб недієздатних або з обмеженою дієздатністю. Такі органи можуть реалізовувати свої процесуальні права в обох формах їх вираження. Ст.71 КШС позбавлення батьківських справ, ст.12 КШС визнання усиновлення недійсним, ст.125 КШС скасування усиновлення. Органи опіки і піклування дають висновки по справам про позбавлення батьківських справ, про поновлення в батьківських правах (ст.71, 199 КШС). Також ці органи дають висновки в усіх справах про дітей (ст.67, 76 КШС), про відшкодування майнової шкоди, заподіяної опікуном чи піклувальником (ст.152 КШС).

Широкими правами та обов‘язками наділені житлово-комунальні органи. Вони приймають участь у справах, пов‘язаних із зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд або будівель, дають висновки щодо таких справ.

Як органи управління суди притягують до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, місцеві житлові органи. Порушення цього права призводить до скасування судового рішення. Роз‘ясненням ВС України роз‘яснено, що БТІ, на яке покладено обов‘язок проводити інвентаризацію та технічну паспортизацію основних фондів комунального господарства та окремих громадян, залучаються до розгляду справ для дачі висновків по справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування земельними ділянками.

Профспілки залучаються до розгляду трудових спорів (ст.244 КЗпП).

Звернутися до суду із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним можуть органи опіки і піклування, громадські організації і близькі родичі таких громадян. Ст.256 ЦПК встановлення піклування. Для того, щоб подати подібну заяву громадяни мають підтвердити родинні стосунки з такою особою.

Крім того, громадяни можуть подати до суду скаргу на неправильність у списках виборців, або ж у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст.239 ЦПК). Звернення громадян самостійно за захистом інтересів інших осіб ст.5 ЦПК не передбачено. Громадяни виконують в суді функцію представництва.

2. Зупинення, продовження і поновлення процесуальних строків

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні пра­вовідносини не існують абстрактно: вони виникають, змінюються та припиняють­ся у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміж­ки часу, які називаються строками.

Під строком
у праві ро­зуміють, звичайно, момент або проміжок часу, з настанням або із закінченням якого законодавець пов'язує певні правові на­слідки.

Сторона, право якої порушено, може звернутися в юрисдикційний орган протягом певного, встановленого зако­ном, часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Звичайно, таке зупинення означає, що в строк позо­вної давності не зараховується той проміжок часу, про­тягом якого особа не мала можливості звернутися з по­зовом.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення стро­ку позовної давності,
наводиться у ст. 78 ЦК України:

1) надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (не­переборна сила).
Законодавець наводить основні ознаки, які дають змогу вважиш ту чи іншу обставину неперебор­ною. До них належать: а) надзвичайність обставин; б) невідворотність обставин за даних умов; в) такими об­ставинами виступають саме події. Надзвичайність
озна­чає відсутність закономірностей у розвитку події. На­приклад, тривалий снігопад у Криму. Невідворотність
означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути). Непереборною силою виступає саме по­дія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища — повінь, шторм, буревій, землетрус і т.п. явища, які об'єктивно зробили неможливим подан­ня позову (у зв'язку з проведенням аварійних, рятуваль­них робіт тощо).

Питання про те, чи можна до непереборної сили за­рахувати й хворобу, якщо вона тривалий час перешко­джала особі звернутися до суду, є дискусійним. Заува­жимо, що інститут добровільного представництва дає змогу особі захищати свої інтереси у тих випадках, коли вона захворіла; якщо ж вона визнана недієздатною, то її інтереси представляє законний представник. Якщо строк позовної давності пропущений саме через хворобу пози­вача, то суд може врахувати хворобу позивача як обста­вину, що дозволяє поновити пропущений строк позовної давності;

2) встановлена законодавством відстрочка виконання зобов'язань (мораторій).
Мораторій може бути оголоше­ний у зв'язку з різними надзвичайними подіями, викли­каними складним міжнародним становищем, неординар­ними громадськими явищами. Мораторій може мати як загальний, так і спеціальний характер, бути поширеним як на певну територію, так і на певний вид зобов'язань. Загальні мораторії в нашій країні не оголошувалися на­віть за важких умов Великої Вітчизняної війни; часткові ж мораторії мали місце. Так, під час війни була встанов­лена відстрочка для стягнення заборгованості по грошо­вих зобов'язаннях державних та кооперативних органі­зацій, що перебували на тимчасово окупованій території.

Підставою для запровадження часткового мораторію щодо сільгосппідприємств була засуха 1963 р. На почат­ку 80-х років постановою уряду від відповідальності за сплату штрафів були звільнені заводи, які не виконали зобов'язань по поставці продукції у зв'язку з тим, що не були забезпечені металом тощо;

3) однією з підстав зупинення перебігу строків позов­ної давності є перебування позивача чи відповідача в лавах Збройних Сил України, які переведені на військовий стан.
Якщо ж громадянин у мирний час призваний до війсь­ка — це не є підставою зупинення строків позовної дав­ності, оскільки він має можливість звернутися до суду через представника.

Окрім загальних підстав зупинення позовної давнос­ті, передбачених ст. 78 ЦК України, є й інші, які перед­бачені певними статтями кодексу та деякими норматив­ними актами.

За позовами про відшкодування шкоди, пов'язаної з ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті, перебіг строку позовної давності зупиняється зверненням по­терпілого або непрацездатних осіб, які перебували на його утриманні чи мали на день смерті право на одер­жання від нього утримання, а також дитини, яка наро­дилася після його смерті, до відповідного органу із за­явою про призначення пенсії або допомоги — строк зу­пиняється до призначення або відмови в призначенні.

Ще одна підстава зупинення перебігу строку позов­ної давності передбачена ст. 392 КТМУ. При загальній аварії право на позов виникає у вантажоодержувача від дня видачі вантажу. В тих випадках, коли потрібно про­вести розрахунки по загальній аварії, тобто розподілити збитки між судном, фрахтом та вантажем відповідно до їх вартості, перебіг строку позовної давності зупиняється з моменту винесення постанови про наявність загальної аварії і до одержання диспаші (тобто, розрахунку по розподілу загальної аварії) зацікавленою особою.

Всі інші обставини не є підставою для зупинення пе­ребігу строків позовної давності. Так, якщо складання розрахунку аварії на морі є підставою для зупинення пе­ребігу строку позовної давності, то такі самі обставини, пов'язані з аварією наземного транспорту (наприклад, проведення розслідування за фактом зіткнення джерел підвищеної небезпеки), не зупиняє перебіг строків позо­вної давності. І строк позовної давності в таких випадках починається не від дня винесення вироку суду чи поста­нови слідчих органів за фактом автотранспортної приго­ди, а від дати завдання збитків, причому час, потрібний для встановлення остаточної суми збитків, не впливає на вирішення питання про початковий момент відліку строків позовної давності (див. п. 7 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 16 квітня 1993 р. "Про деякі питання застосування позовної давності при вирі­шенні господарських спорів").

У ЦК Російської Федерації (ст. 202) передбачена ще одна обставина, яка є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності: призупинення дії закону чи іншого нормативного акта, який регулює відповідні від­носини '.

Від зупинення строків позовної давності потрібно відрізняти зупинення провадження по справі в органах суду. Справа в тому, що інколи вже почате провадження в суді з об'єктивних причин не може бути закінченим. Так, ст. 79 АПК України передбачає, що провадження по справі зупиняється, якщо: вирішується спір, до розг­ляду якого неможливо прийняти рішення по справі. Ар­бітражне провадження може бути також зупинене: при призначенні експертизи, заміни однієї із сторін правона­ступником внаслідок реорганізації; направлення судом матеріалів у слідчі органи. Ст. 221 ЦПК України серед інших підстав називає втрату стороною дієздатності, пе­ребування відповідача у Збройних Силах, розшук відпо­відача тощо. Після усунення цих перешкод провадження по справі поновлюється.

Зупинення строку позовної давності може мати місце лише тоді, коли обставини, які є підставою для зупинення перебігу строків, виникли в останні 6 місяців строку давності. Якщо строк позовної давності менший за 6 місяців, то він зупиняється незалежно від того, коли ці обставини виникли чи тривають.

Після того, як обставина, що була підставою для зу­пинення перебігу строку позовної давності, зникла, пе­ребіг строку позовної давності продовжується. Якщо для пред'явлення позову залишилося менше 6-ти місяців, він продовжується до 6-ти місяців, а якщо строк позов­ної давності взагалі менший 6-ти місяців, то строк про­довжується до строку позовної давності за вимогою.

КТМУ (ст. 393) називає виняток з цього загального правила. У випадку, коли судно протягом позовної дав­ності не могли застати у водах України, строк позовної давності продовжується до трьох років.

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупи­нено, а й перервано. Перерва перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для пе­рерви строку позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто звернення з позовом на­лежного позивача до належного відповідача і в належ­ний судовий орган.

Якщо позивач не виконав вимог щодо позовної за­яви, то відповідно до ст. 63 АПК України позовна заява повертається без розгляду і таке звернення не перериває перебігу строків позовної давності.

У відносинах, у яких стороною є громадянин, перебіг строку давності переривається вчиненням дій, що свід­чать про визнання боргу (часткове виконання зобов'я­зання, письмове прохання про відстрочку сплати боргу тощо. (У ст. 203 ЦК Російської Федерації відсутні спеці­альні вимоги щодо суб'єктного складу таких правовідно­син, тобто у РФ такі дії можуть вчиняти і юридичні осо­би.)

Усне визнання зобов'язання чи усна обіцянка спла­тити борг певного числа не є підставою для перерви строку. За спорами організацій, виконання зобов'язаною стороною дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, досилка комплектуючих частин при поставці не­комплектної продукції, заміна неякісної продукції на якісну), не є підставою для перерви строку позовної дав­ності.

При зупиненні строку перебіг строку продовжується, а в разі перерви — перебіг строку починається спочатку.

Якщо позивач пропустив строк позовної давності — це безумовна підстава для того, щоб залишити його по­зов без задоволення. Але пропуск строку може мати міс­це за обставин, які не залежали від позивача і які, проте, не є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності. Тому було б несправедливим відмовляти пози­вачеві в захисті порушеного права з мотивів пропуску строків давності.

За виняткових обставин суд чи арбітражний суд може поновити пропущений строк позовної давності і захис­тити порушене право.

В цивільному законодавстві України відсутній пере­лік таких поважних причин. Російський законодавець серед таких підстав називає тяжку хворобу позивача, безпорадний стан, неписьменність (ст. 205 ЦК Російсь­кої Федерації).

У судовій та арбітражній практиці такими обстави­нами, як правило, визнаються також неповноліття пози­вача при відсутності опікунів чи піклувальників, перебу­вання в довготривалому закордонному відрядженні, у місцях позбавлення волі з наступною реабілітацією. За спорами з участю організацій — невстановлення відпові­дача у зв'язку з відсутністю маркіровки вантажу тощо.

Закінчення строку позовної давності позбавляє пози­вача права на позов у матеріальному розумінні, оскільки позивач втрачає право на примусове виконання зо­бов'язання порушником. Але боржник може виконати зббов'язання добровільно і після закінчення строку по­зовної давності.

Боржник, який виконав зобов'язання після закін­чення строку позовної давності, навіть за умов, що він не знав про закінчення строку позовної давності, не має права вимагати повернення того, що він виконав.

Щодо наслідків закінчення перебігу строків позовної давності в літературі висловлювалися різні думки. Одні автори вважають, що закінчення строку позовної давно­сті припиняє й існування самого суб'єктивного права, яке не може існувати без можливості примусового його здійснення. Інші автори висловлюють точку зору, згід­но з якою» управомочена особа втрачає суб'єктивне пра­во лише з моменту винесення судом рішення про відмо­ву в задоволенні позову або в поновленні порушеного строку позовної давності²
.

Більшість же цивілістів вважають, що закінчення по­зовної давності не припиняє існування суб'єктивного права, оскільки боржник може виконати зобов'язання, незважаючи на закінчення строку позовної давності.

3. Поняття і мета доказування в цивільному процесі.

Поняття доказів у цивільній справі

Ст.15 ЦПК. Метою цивільного судочинства є то, що суд з‘ясовує об‘єктивну істину по справі і правильно застосовує норми матеріального права. Пізнавальна процесуальна діяльність в основі своїй складається з 4 частин: 1) доказування фактичних обставин, які з‘ясовуються під час розгляду справи; 2) з‘ясування судом деяких фактичних обставин справи, які існують в момент розгляду справи, шляхом безпосереднього спостереження в судовому засіданні; 3) пізнання судом спірного правовідношення прав та обов‘язків сторін; 4) пізнання, яке здійснюється судами вищої інстанції в процесі перевірки законності та обґрунтованості рішень. Завжди об‘єктом пізнання будуть обставини справи (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких встановлюються обставини. Мета - встановлення об‘єктивної істини. Засоби – процесуальна діяльність по встановленню об‘єктивної істини. Ст.99 ЦПК встановлює права і обов‘язки сторін, а також інших учасників процесу. Суб‘єктом доказування буде і суд. Перш за все тому, що суд зобов‘язаний вжити заходів для встановлення об‘єктивної істини (ст.15 ЦПК), суд зобов‘язаний сприяти сторонам у зборі доказів (ст.30 ЦПК), суди вирішують питання про належність і допустимість доказів (ст.28 ЦПК). Саме за судом закріплене право і обов‘язок давати оцінку доказам (ст.62 ЦПК). Суб‘єктами доказування є сторони, інші учасники процесу, які беруть участь в розгляді справи і суд. Доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб‘єктів процесу незважаючи не те, що їх функцій в доказуванні різні, воно вимагає процесуальну і розумову діяльність суб‘єктів доказування, яка здійснюється у встановленому законом процесуальному порядку і спрямована на з‘ясування дійсних обставин справи.

Етапи доказової діяльності: 1) твердження про факти (ст.137 ЦПК) – суд зобов‘язує сторони посилатися на ті обставини, на підставі яких вони поставили вимоги перед судом, тобто на обґрунтування позову; 2) визначення заінтересованих осіб щодо доказів (п.5 ст.137 ЦПК) – сторони і інші заінтересовані особи зазначають докази, що підтверджують позов, тобто сторони не подають, а вказують на докази; 3) подання доказів – докази по справі подають сторони та інші особи, які беруть участь у розгляді справи, якщо ж поданих доказів недостатньо, то – 4) збирання доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, або за своєю власною ініціативи (ч.2 ст.30 ЦПК); 5) дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття судом у судовому засіданні інформації про обставини справи, принциповим є те, що така інформація повинна бути досліджена і прийнята всіма учасниками процесу; 6) оцінка досліджених доказів.

Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування (ст.28, 29 ЦПК). Правила оцінки доказів закріплені в ст.62 ЦПК. Оцінка доказів полягає в тому, що суб‘єкти доказування осмислюють подані докази і роблять логічні висновки, засновані на законах логіки і процесуального права. Оцінюють докази всі учасники процесу. Остаточні висновки по справі робить суд з додержанням правил про постановлення рішення в нарадчій кімнаті (ст.210 ЦПК). Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.27 ЦПК). Носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування: 1) пояснення сторін і третіх осіб; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази; 5) висновки експертів. Зміст доказів: це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти – це дії чи бездіяльність та події. Процесуальною формою є засоби доказування, які виступають джерелами інформації (ст.27 ч.2 ЦПК). Одержання і дослідження доказів повинно здійснюватись в строгій процесуальній формі, яка закріплена в ст.28-61 ЦПК, 180-190 ЦПК. Саме ці норми будуть виступати процесуальною гарантією всебічного, обґрунтованого розгляду доказів. Докази класифікуються: 1) за характером зв‘язку (прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню; побічні – навпаки характеризуються численністю зв‘язків з фактами); 2) за процесом формування (первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню; похідні (копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел); 3) за джерелами одержання (І – особисті, речові; ІІ – первинні, похідні; ІІІ – особисті, речові, змішані). Особисті докази мають суто об‘єктивний характер. Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Необхідний склад фактів предмету доказування визначається на підставі норм матеріального права. Ст.27, 30 ЦПК – належність до предмету доказування обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто підстави позову, і обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення. Інші обставини, які мають значення для справи. Згідно ст.32 ЦПК обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування, також законні презумпції, преюдиції. Презумпція – факти, які згідно з законом припускаються встановленими, такі припущення може бути спростоване в загальному порядку. Преюдиції – факти, встановлені судовим рішенням, що набрали законної сили, такі факти не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Таким чином, доказуванню не підлягають: 1) загальновідомі факти; 2) преюдиційні факти; 3) презумуючі факти. Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані судом. Про це повинно бути винесено ухвалу суду (землетрус, посуха). Загальновідомість може мати різні межі (межі країни, області тощо – це об‘єктивні межі; суб‘єктивні межі – данні факти повинні бути відомі не тільки певним особам, а й всьому складу суду і іншим особам, що беруть участь у розгляді справи).

Використана література

1. Основи цивільно-процесуального права. Підручник. – Харків, 2002.

2. Словник-довідник юриста. – К., 2003.

3. Яцура В.І. Цивільний процес: в запитаннях та відповідях. – К., 2001.