Людина в добу Відродження

Міністерство освіти і науки України Кафедра українознавства Контрольна робота З предмету: Культурологія На тему: Людина в добу Відродження Виконала: ст. гр№ залік.книжки: Викладач: , 2006 Зміст Вступ 3 1. Соціально-економічні передумови виникнення культури Відродження 2. Антична традиція в епоху Середньовіччя 8 3.

Культура Відродження: - мистецтво 11 - література 15 - філософія 17 Висновок 19 Список використаної літератури Вступ Використовуючи античну ідеологію, створену колись в найжвавіших в економічних відносинах і найдемократичніших по своєму політичному устрою містах старовини, нова буржуазія, що народжувалася, не просто пасивно засвоювала, але переробляла її по-своєму, формулюючи свій новий світогляд, різко

протилежне пануючому до цього світогляду феодалізму. Друга назва нової італійської культури — гуманізм якраз і свідчить про це. Гуманістична культура в центр своєї уваги ставила саму людину (humanus — людський), а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. В гуманістичному світогляді аскетизму вже не залишалося місця.

Людське тіло, його пристрасті і потреби розглядалися не як щось «гріховне», що треба було пригнічувати або катувати, а як самоціль, як найголовніше в житті. Земне існування признавалося єдино реальним. Пізнання природи і людини оголошувалося єством науки. В протилежність песимістичним мотивам, що панували в світогляді середньовічних схоластів і містиків, в світогляді і настрої людей

Відродження переважали оптимістичні мотиви; для них була характерна віра в людину, в майбутнє людства, в торжество людського розуму і освіти. В італійському суспільстві прокинувся глибокий інтерес до класичних стародавніх мов, стародавньої філософії, історії і літератури. Особливо велику роль в цьому русі зіграло місто Флоренция. З Флоренциі вийшов ряд видатних діячів нової культури.

1. Соціально-економічні передумови виникнення культури Відродження Ренесанс у Західній Європі охоплює період від останньої третини XIII століття, а в Англії він тривав ще й на початку XVII століття. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких—реалістична й гума¬ністична художня творчість, секулярне світобачення,

уявлення про свободу й гідність людської особистості. Залежно від кон¬кретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася до¬сягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відрод¬ження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий

Проторенесанс (остання третина XIII - початок XIV століття, період, під час якого з'явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок XIV - 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.). Секуляризація культури цілком відповідала

інтересам мо¬лодої буржуазії що ставала панівною силою в містах. Проте своєю гуманістичною спрямованістю, героїчним оптиміз¬мом, гордою вірою в людину, широкою народністю образів мистецтво Відродження виходило за рамки ідеологи ренесан¬сної буржуазії. Філософська думка Відродження створює нову, пантеїс¬тичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божественного творіння,

Бога ототожнено з природою, при¬роду й людину обожнено. Внаслідок ревізії філософського змісту цих понять бог філософії Відродження втрачає деякі риси, що ними його традиційно наділяли ортодоксальна релігія, схоластичне богослов'я, і набуває нових. Яскравою рисою філософії Відродження був антропо¬центризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово

в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв'язків універсуму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панувало впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в ієрархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, в понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили.

Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Розпад феодальних устоїв права й моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, напружена драматична боротьба класів і станів, зіткнення приватних інтересів — ці обставини сприяли активній участі кожного громадянина в суспільному житті й відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самотності духа»

Геґель вважав провідною рисою Відродження. Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Багато хто з діячів Відродження вбачає умову формування нового типу культури в цілковитому розриві з культурою середньовіччя.

Досягнення середньовічних наук і культури зазнають часто несправедливої критики у творах філологів та істориків, філософів і природознавців. Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкар¬ський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосу¬вання були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півтора сторіччя перетворили європейський світ. Глибокі зміни в змісті й у формах духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали

велику суспільну потре¬бу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберґ винайшов друкарський верстат. Протягом XV століття друкувалися твори отців церкви, середньовічних схоластів, наукові, літе¬ратурні, філософські дослідження східних (єврейських та арабських) авторів, що вже увійшли до західноєвропейської культури, переклади доробку грецьких і римських учених, літературні твори сучасників*} Обсяг церковно-богословської літератури в цей час

не перевищує ЗО % видань. Наукова продукція становить приблизно 10 % видань — близько З тисяч книг; серед них найбільше трактатів із медицини, потім ідуть описи рослинного і тваринного світу, праці з арифметики, алхімії, агрокультури, твори древніх, серед¬ньовічних і нових астрономів та астрологів, трактати з фізики й геометрії. Половина наукових книг XV століття надрукова¬на в

Італії. Книгодрукування давало змогу людині далеко повніше пізнати Ойкумену XIV—XV століть. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанно змінювався за життя навіть одного покоління. Великі географічні відкриття (Америки X. Колумбом у 1492 році, шляху з Європи в Індію Баско да Гамою в 1497—1499 роках, океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму

Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив Фернан Магеллан у 1519—1522 роках) ущент зруйну¬вали стару систему географічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уявлень, обмежену традицією античної та середньовічної науки. Значні зміни відбувались у сфері політики, яка поступово вивільнялася з-під тиску релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись непри¬ступних рицарських замків, разом з

тим клала край феодаль¬ному роздробленню. На уламках феодальних устоїв роз¬вивалися національні монархії, міцні позиції завойовував аб¬солютизм, обґрунтування якого стало нагальною потребою XVI століття. Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній монополії католицької церкви в Західній Європі. Культура Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церков¬ну ієрархію та світську владу римських понтифіків.

Передові мислителі XVI століття першими в європейській історії обстоювали право на єресь, вважали віротерпимість обов'язковою умовою нормального людського спілкування. Усі ці зміни в науці й моралі, в релігії й політичному житті відображали складні соціально-економічні процеси в країнах Західної Європи, передусім в Італії, протягом двох сторіч. Як відомо, початки капіталістичного виробництва виникають в окремих містах

Середземномор'я вже в XIV і XV століттях. У Флоренції в XIV столітті починає функціонувати перша мануфактура із застосуванням найманої праці. Мануфактури швидко витіснили залишки середньовічного ремісничого виробництва. Боротьба міських верств ремісників і торгівців ліквідувала або великою мірою послабила владу феодального дворянст¬ва. Виникають незалежні міські республіки, в яких форму¬валися нові соціальні відносини, сповнені

нових класових суперечностей. Разом з буржуазією на історичну арену виходить і пролетаріат, і його перші виступи прискорюють появу ідеї справедливого безкласового суспільства —утопіч¬ного комунізму. Першою спробою втілити її на практиці була комуна анабаптистів міста Мюнстера (Вестфалія) на чолі з Яном Матісом та Іоанном

Лейденським. Під час 14-місячної облоги міста в 1534—1535 роках військами феодалів мюнстерська комуна конфіскувала в інтересах міської бідноти церковно-монастирське майно, скасувала борги, грошовий обіг, запровадила зрівнювальний розподіл предметів ужитку. Проте винаходи епохи Відродження діставали й проти¬лежну оцінку. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицької церкви.

Індекси заборонених книг, які видавали церковні й світські власті в першій половині XVI століття, аби зберегти духовну монополію католицької церкви, скида¬ються на мартиролог європейської культури багатьох віків. Бачимо в них трактати засновника середньовічного раціо¬налізму П'єра Абеляра, «Захисника миру» Марсилія Падуанського, «Монархію» Дайте Аліґ'єрі, майже всі твори Лоренцо Валли, навіть «Історію

Базельського собору» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав необач¬ність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Мико¬ли Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роггердамського —найпопулярнішого в XVI столітті автора. Богослови з Конгрегації папського

індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Декамерона» Джованні Бокаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всіх творів П'єтро Аретіно та багатьох їхніх видатних сучасників. Індекс гальмував розвиток культури, накладав окови на думку письменників і вчених. Зв’язки між різними регіонами Європи, що

їх колись нав’язали гуманісти, розвивалися, книжкова справа занепадала, гинули науки. Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби – інквізицією. 2. Антична традиція в епоху Середньовіччя В процесі формування і розвитку культура Відродження визначає своє ставлення до інших типів культури, до

інших епох. Звернення до античної спадщини є важливою особливістю культури Ренесансу. Антропоцентризм і прославлення прекрасної, гармонійно розвиненої людини були особливо близькі європейскому гуманізму. В період Ренесансу відроджується античний ідеал людини, розуміння краси як гармонії і міри, реалістична мова пластичних видів мистецтва на відміну від середньовічного символізму. Практичне, життєве світосприймання древніх було більш привабливим, різноманітним

і доступним, ніж побудови середньовічних схоластів. Художників, скульпторів і поетів Відродження привертають сюжети античної міфології і історії, стародавні — грецькі і латинські мови. Відновлення античної спадщини почалося з вивчення стародавніх мов. З кінця XIII століття гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а на латинській мові — класичній мові Цицерона, Горація, Сенеки — були написані праці гуманістів.

Латинь стала мовою епохи Відродження. Один з перших дослідників культури Італії в епоху Відродження Якоб Буркхардт зазначав, що навіть діти чудово знали латинь. Семирічні діти писали латинські листи. Серед чотирилітніх дітей були оратори, що вражали аудиторію чистою латинською мовою. Гуманісти були істориками, філологами, бібліотекарями, любили копатися в старих рукописах і книгах, складали колекції старовин. Вони стали відновлювати забуті праці грецьких

і римських авторів, встановлювати справжні тексти замість спотворених в епоху Середньовіччя. Велика частина текстів античних авторів, яких має своєму в розпорядженні сучасна наука, була виявлена саме гуманістами. Велику роль в поширенні античної спадщини зіграв винахід і поширення друкарства. Важливо відзначити, що античні рукописи і пам'ятники були не мертвими речами, а справжніми учителями, що допомагали відкрити самого себе, «це

не каміння, дерево і папір, а матеріал для зведення пам'ятника власної особистості» Гуманісти виявляли велику цікавість і до античної філософії — натурфілософії, епікуреїзму, неоплатонізму. В середині XV століття у Флоренциі грунтується платонівська Академія на чолі з Марсио Фічино. Шанування Платона було тут перетворено майже на релігійний культ. Таким чином, спадкоємний зв'язок Відродження із античністю очевидний.

Яким же було ставлення гуманістів до середньовічної культури, яке безпосередньо передувало епосі Відродження? Діячі Ренесансу відгукуватися про середньовічну культуру суворо і звисока, іменуючи її, грубої «манерою варварства». І це можна зрозуміти і пояснити. Адже культура Відродження формувалася як заперечення, протест, відмова від середньовічної культури. Заперечувалися догматизм

і схоластика. Негативним було ставлення до теології — теорії релігії. Лоренцо Бала протиставляє середньовічному теологу Фома Аквінському апостола Павла, який, не мудруючи лукаво, зміцнювати християн у вірі. У багатьох гуманістів критичним було ставлення до церкви і професійних служителів католицької церкви. Д. Бокаччо в «Декамероне» висміює ченців,

їх святенництво, розбещеність. Данте в «Божественній комедії» навіть глави католицької церкви потрапляють в пекло. Сатира на служителів церкви, духовних осіб представлена в знаменитій книзі Э. Роттердамского «Похвала дурості». Вважається, що жодна епоха в історії європейської культури не була наповнена такою величезною кількістю антицерковних творів і висловлювань, як епоха Ренесансу. Таким чином, в середньовічній культурі заперечувалося все, що сковувало

вільний, творчий розвиток людини. Проте, вся середньовічна культура із її багаторічною історією, міцними традиціями не могла зникнути безслідно. Вона робила вплив на культуру Відродження, навіть коли це не усвідомлювалося, А Ф. Лосев справедливо відзначає, що «Відродження, подібно юнаку, що бунтує проти своїх батьків і шукає підтримку у дідів, було схильно забувати про все, чим воно було зобов'язано середньовіччю,

і перебільшувати значення античності». Ренесанс не був цілком світською культурою. Це епоха перехідна, в якій були найскладніші переплетення, взаємодії старого і нового, багатство і різноманітність культурних елементів. В чому конкретно виявлявся вплив середньовіччя на культуру Відродження? Передусім відзначимо, що заперечення церкви ще не означало заперечення релігії.

Деякі з діячів Ренесансу (наприклад, Е. Роттердамський) хотіли примирити християнство із античністю, закликали повернутися до ідеалів первинного християнства. Інші (наприклад, М. Фічино) намагалися створити якусь нову, едину релігію, вільну від національних, етнічних, культових відмінностей. Таким чином, робилися спроби переосмислити релігію, та не відмовитися від неї. Ренесанс не був безрелігіозною культурою.

Багато діячів Ренесансу були людьми віруючими, і навіть духовними особами католицької церкви. В мистецтві Відродження вплив середньовічної культури виявлявся передусім в темах, сюжетах. Багато творів було написано на біблійні і релігійні сюжети. Чимала частина їх призначалася для церков, мала культове призначення. Можна сказати, що мистецтво Відродження було своєрідним синтезом античної фізичної краси

і християнської духовності. 3. Культура Відродження Мистецтво. Мистецтво епохи Ренесансу щільно пов'язане зі схід¬ними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов'язана творчість визнач¬них італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім -

Чімабуе, близько 1240-1302), П'єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П'єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслу¬гою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для

Заходу, де не було ані іконоборства, ані встанов¬лення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частко¬во цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особи самого художника. При цьому для сієнських іконописців саме імпрові¬заційна (а не канонічна) частина візантійської концепції

художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріаль¬ною реалістичністю, об'ємністю пластичної форми, використанням світлотіньового моделювання і тонких градацій кольору. Учнем Чімабуе був уславлений флорентієць Джотто ді

Бондоне (1266-1337), з яким пов'язують цілковитий розрив з традиціями італо-візантійського мистецтва попереднього часу. Вже Дайте у своїй "Божественній комедії" залишив згадку про швидкий розвиток образотворчого живопису в Італії, пов'язаний з перебранням і при¬множенням слави Чімабуе молодим художником Джотто. Краще за все збереглися фрески

Джотто в м.Падуї. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі людям у всі часи: доброту і вза¬єморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети"), підступність і зраду ("Поцілунок Іуди"), скорботу і материнську любов ("

Оплакування"). Фігури картин Джотто ще нагадують середньовічні ікони, майже такі ж ледь рухомі, але вже отримують природність і об'єм. Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо¬віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім

обличчя, точніше, його виразу). Скульп¬тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле¬ним сили, і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції.

Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою люди¬ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл¬ком зрозумілі кожній земній людині почуття.

Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер¬джувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини. Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося¬гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста¬точно перейшли до рук художника-професіонала.

При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою ста¬ло повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачен¬ня.

Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близь¬кими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час

для художни¬ків ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. "Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала" ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників. Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палац¬цо; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити

і втілити закони тримірності простору, лінійної та по¬вітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блиску¬че ламають мистецькі стереотипи.

Релігійні теми, які втілювали ху¬дожники цього періоду, поступово перетворювались на світські тво¬ри з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучас¬ників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями. При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості до¬сягає італійське мистецтво за часів правління у

Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож¬ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен¬цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений

Піко делла Мірандола, ху¬дожники Боттічеллі, Мікеланджело. Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім вираз¬ником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви¬користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини - "Народження Венери" і "Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню

кохання, щойно наро¬джену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, без¬грішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш перед¬чуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустрі¬ти і у "Весні", і в образах уславлених боттічелівських

Мадонн. Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу бли¬скучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав "справою рук диявола", його підтримала переважна біль¬шість флорентійців. Медічі були вигнані з міста.

Підтримали Саво-наролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П'єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмо¬вився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких тво¬рах відбилося повернення до середньовічних

традицій творчості, близьких широким верствам суспільства. Література. Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де

Вега, Уїльям Шекспір та інші. Італійський поет Данте Аліг'єрі (1265-1321) у знаменитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами - від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок.

Творчість Данте зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури. Франческо Петрарка (1304-1374) - італійський поет - увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена

Лаурі - жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 канцон, дев'ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх суперечливості та мінливості.

Лірика Петрарки стала класичним зразком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які відображають душевні хвилювання. Джованні Боккаччо (1313-1375) - один із засновників гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "

Філоколо". "Декамерон" - це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх - розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чутєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором. Франсуа Рабле (1494-1553) - французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного.

Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв - жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа - це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи

Відродження. Мігель де Сервантес (15470-1616) - великий іспанський письменник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману "Дон Кіхот". Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків - рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса - вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.

В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" - це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту "

Дон Кіхота". Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) - іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули драматичні твори "Овеча криниця", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю,

гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною. Уїльям Шекспір (1564-1616) - англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "

Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард ІІІ" та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці.

В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва. Філософія. Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божествен¬ного творіння, Бога ототожнено з природою, природу й людину обожнено.

Внаслідок ревізії філософського змісту цих понять бог філософії Відродження втрачає деякі риси, що ними його традиційно наділяли ортодоксальна релігія, схоластичне богослов'я, і набуває нових. Він втрачає свободу, він не творить світ нічого», а стає вічним його супутником, зливається з закон природної необхідності. А природа набуває рис божественні тобто з творінням Божого перетворюється на першоосновою речей, якій притаманні всі необхідні для творення сили.

Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв'язків універсаму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панував впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в

ієрархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, у понятті гріха та вічне спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Розпад феодальних устоїв права й моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, напружена драматична боротьба класів і станів, зіткнення приватних

інтересів — ці обставини сприяли активній участі кожного громадянина в суспільному житті відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самотності духу» Гегель вважав провідною рисою Відродження. Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, що, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває утверджує творчі

здібності своєї активної натури. Висновок Епоха Відродження розглядається дослідниками західноєвропейської культури як перехід від середніх віків до Нового Часу, від суспільства феодального — до буржуазного. Наступає період первинного накопичення капіталу. З'являються перші зачатки капіталістичній промисловості у формі мануфактури. Розвивається банківська справа, міжнародна торгівля. Зароджується сучасне експериментальне природознавство.

Формується наукова картина світу на основі відкриттів передусім в області астрономії. Найвидатніші вчені епохи Н. Коперник, Д. Бруно, Г. Галилей обґрунтовують геліоцентричний погляд на світ. Ренесанс (відродження) — це епоха великих відкриттів. Цивілізація середніх віків називалася морською, оскільки розвивалася довкола морів —

Середземного і Балтійського. До 1517 року Колумб і інші першовідкривачі зробили головними шляхами світу сталі океанські шляхи. Корабель Магеллана вчинив першу кругосвітню подорож. Два багаті континенти західної півкулі були відкрито для освоєння «старим світом». Темпи розвитку ренесансної культури в країнах Західної

Європи різні. Приблизні хронологічні рамки — в Італії ХIV-ХVI століття, в інших країнах ХV-XVI століття. Найвищої точки свого розвитку культура Ренесансу досягає в XVI сторіччі, коли стає загальноєвропейським явищем — це, так зване, Високе, класичне Відродження, за яким послідувало пізнє

Відродження останніх десятиріч XVI століття. В культурі епохи відродження відбулося остаточне подолання стереотипних уявлень про простір і час, характерних для культури середніх віків; сформувалося нове ставлення до людської особистості – багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвиненим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії; визнано індивідуальність однією з найцінніших людських якостей.

Список використаної літератури 1. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид перероб і доп. – Київ: Либідь, 1999. – 368с. 2. Українська та зарубіжна культура: Навч посіб. / М.М. Закович , І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. – К. – Т-во "Знання" ,

КОО, 2000. – 622с. 3. Хоменко В.Я. Українська і світова культура: Підручник. – К.: Україна, 2002. – 333с. 4. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник / Б.І.Білик, Ю.А. Горбань, Я.С. Калакура та ін.; За ред. С.М. Клапчука, В.Ф, Остафійчука. – К.: Вища школа: Т-во "Знання" КОО, 1999 326с.

5. Дещинський С.Є Денисов Я.Я Скапецький М.П Цубов Л.В Барановська Н.М Макарчик О.Г. / Українська та зарубіжна культура. Вид. 4-те, перероб і доп.: Навч. посіб. – Львів: Видавництво "Бескид біт", 2005. – 304с.