Міністерство освіти та науки України
Херсонський державний педагогічний університет
Факультет іноземної філології
РЕФЕРАТ
на тему:
“Філософський зміст повісті-притчі Е.Хемінгуея “Старий і море”
Херсон-2004
ПЛАН
Історія створення та принципи написання повісті “Старий і море” Е.Хемінгуейем.
Варіативність концепцій щодо різних сприймань змісту твору.
Символічність образів твору.
Ернеста Хемінгуея з повним правом можна назвати ровесником ХХ сторіччя. І не тільки тому, що він народився на самій межі століття – в 1899 році. І навіть не тому, що все своє життя, яке охоплює більш ніж півстоліття (він покінчив із собою 2 липня 1961 року), Хемінгуей жив життям свого сторіччя, був активним учасником багатьох великих подій історичного масштабу – він добровільно брав участь у трьох війнах, дві з яких були світовими. Він виявився справжнім ровесником ХХ століття тому, що з винятковою чесністю великого митця намагався відповісти на найгостріші, найболючіші питання сучасності. Сам автор про свою роботу висловлювався так: “Я шукаю те, що не лежить на поверхні подій і не приходить із плином часу. Але моя мета – показати людське життя таким, яким воно є, не згущуючи фарб і нічого, не прикрашаючи. Я не відношу себе до великих мислителів і не повідомляю людству нічого сенсаційного. Одначе я на рідкість добре знаю світ і показую його з тисячі різних позицій.” В кожному зі своїх творів Ернест Хемінгуей пише лише про те, що пережив сам.
Звертаючись до твору “Старий і море”, не важко побачити, що повість написана з великим, до тонкощів знанням небезпечної й важкої професії рибалки. Це пояснюється тим, що автор довгі роки живши на Кубі, став визнаним чемпіоном у полюванні на велику рибу.
Повість “Старий і море”, яка була опублікована у 1952 році, а в 1954 за неї авторові дали нобелівську премію, на перший погляд може здатися дуже простою, однак, незважаючи на невеликий об’єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу.
Один із прототипів повісті – рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі. Одного разу, коли рибалка і письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до створення повісті “Старий і море”.
“Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скоріше герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини,” – писав Е.Хемінгуей.
Письменник говорив, що ця повість могла б мати і більше тисячі сторінок, в ній би міг знайти своє місце кожен мешканець кубинського селища, їх життя, всі подробиці їхнього побуту. Але від цього всього він відмовився. “Я пишу з великим трудом, скорочуючи й переробляючи. Мені дуже дорогий добробут моїх творів. З нескінченною турботою я шліфую їх, поки вони не стають діамантами. Те, що багато авторів спокійно зберегли б у більшому об’ємі, я перетворюю в крихітну коштовність”.
У повісті “Старий і море” автор виражає свої морально-філософські роздуми. Для нього головним є не змалювання, а вираження смислу. Подібні ознаки є характерними для притчі. Іншими ознаками є алегоричність, символічність сюжету, глибина поставлених проблем, пристрасність їх, висвітлення. Все це в сукупності і створює “ефект айсбергу”, який є улюбленим прийомом Е.Хемінгуея. Автор розраховує на домисел читача, на його глибинне розуміння твору. “Я завжди намагався писати за принципом айсберга. Сім восьмих із того, що видно, знаходиться під водою. Багато з того, що знаєш, можна проігнорувати, і це лише зміцнює твій айсберг… Що стосується “Старий і море”, я намагався випустити все непотрібне. Я бачив самку марліна і знав про неї. Тому я це випустив. Одного разу я впіймав рибину завдовжки шістдесят футів, але втратив її. Тому я це випустив. Всі оповідки, які я знав із рибацького селища, я випустив. Але обізнаність у цьому і створює підводну частину айсберга”.
Принцип айсбергу збережений не лише на семантичному, але й на лінгвістичному рівні. За скупими, простими словами й конструкціями стоїть великий зміст. Як і в усіх інших своїх творах, Ернест Хемінгуей віддає перевагу найстарішим і найкоротшим з англійських слів, однак надає їм нової цінності: “Стиль письменника повинен бути безпосереднім і особистим, його образи багатими і повнокровними, слова простими й енергійними. Великі письменники наділені даром блискучої стислості...”
Повість “Старий і море” торкається декількох тем, кожній з яких Е.Хемінгуей відвів певне місце у своєму творі.
Весь твір наскрізно пронизаний темою єдності. При чому різних за своєю природою. Наприклад, єдність природи й людини. Е.Хемінгуей багато часу відводить на змалювання поєднання між головним героєм повісті старим Сантьяго та навколишнім середовищем: риби, птахи, зорі – усі вони його брати або ж друзі. Елементи, які очевидно суперечать одне одному, показані як аспекти єдиного цілого: море і лагідне, і жорстоке; жіночого і чоловічого роду; акула і благородна і хижа. Передумова єдності в повісті допомагає Сантьяго в його великій трагедії. Для старого успіх і поразка – два рівнозначні аспекти одного і того ж існування. Це тимчасові форми, які в залежності від примх долі з’являються або зникають, не впливаючи на його єдність із природою. Оскільки він сконцентровує увагу на цій єдності і бачить себе скоріш частиною природи, а не зовнішнім антагоністом, який з нею змагається, він не може бути переможений будь-якими неприємностями, які його спіткають.
Традиційно “Старий і море” сприймається як гімн мужності людини, її волі й силі. Отже, тема героїзму також присутня в цьому творі. Тріумф над знищуючими негараздами є суттю героїзму. Е.Хемінгуей бачить героїзм на зразок сізіфової праці: вимагається безупинна робота для досягнення ефемерної кінцівки. Герой з честю та достоїнством представ перед негараздами, таким чином, Е.Хемінгуей робить неостоїчний наголос на самовладанні людини. Сантьяго говорить: “Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людина може бути знищена, але перемогти її неможливо”.
Підтвердження цьому можна спостерегти й у роздумах старого над черепахами. “Більшість людей безсердечно ставляться до черепах, адже черепашаче серце б’ється ще довго після того, як тварину вбили й розрізали на шматки. “Але і мене – думав старий, — таке ж серце...” Ототожнення свого серця з черепашачим звучить як ідея непереможності.
Тема смерті, або ж знищення, у творі виражена вічним законом: треба або вбивати, або бути вбитим. За Хемінгуейем – смерть неминуча, однак як люди, так і тварини відмовляються віддатися у її владу. Е.Хемінгуей і сам жив за принципом: “Кожному призначено бути воїном, і кожному призначено померти, але лише боягузи помирають дарма. Я завжди вірив, що найперший обов’язок чоловіка – подолання страху.”
Героїзм невід’ємно пов’язаний з темою мужності в даному творі. Бути людиною – це значить поводити себе з честю та достоїнством: не поступатися стражданням, приймати все без нарікань і, що найважливіше, виявляти максимум самовладання. Представлення жіночого начала в образі моря, яке протиставляється чоловічому, характеризується примхами, непостійністю і повною відсутністю самовладання: “Старий думав про море як про жінку, яка дарує великі милості, або ж відмовляє в них, а якщо і дозволить собі необдумані або недобрі вчинки, — що поробиш, така вже в неї природа.” Але люди ставлять до моря і в чоловічому роді, коли вони вбачають у ньому ворога або ж суперника. “Часом ті, хто його [море]любить, говорять про нього погано, але завжди як про жінку, в жіночому роді. Рибалки, які дещо молодші,… називають море elmar, тобто в чоловічому роді. Вони говорять про нього, як про простір, як про суперника, а іноді навіть як про ворога.”
Фактично, інші жіночі образи, крім згадування про фотографію дружини Сантьяго і жінки-туриста, яка з’являється наприкінці повісті, відсутні. Можливо, це пояснюється тим, що жіночий розум не здатен збагнути всю велич героїзму старого рибалки. Свідчення цьому є повне непорозуміння між офіціантом та жінкою.
Однак, ті риси, які автор приписує морю, як наймогутнішому жіночому образу твору, створюють ще одну альтернативну концепцію єдності. Єдності жіночого й чоловічого начала.
Крім великої кількості тем, наявних у творі, критики знаходить символічне значення багатьох образів, певних сцен повісті. (Деякі з них були розглянуті вище). Їх читають по-різному: як християнську алегорію, ніцшеанську притчу про подолання, фрейдиську мрію про здійснення бажання Едипа, гуманістичну сагу тріумфу перед лицем безглуздостей. Хоча сам автор висловлюється так: “Немає ніякого символізму. Море – це море. Старий – це старий. Хлопчик – хлопчик, і риба – це риба. Акули – це акули, не краще і не гірше. Весь символізм, про який говорять люди – це безглуздя. За цим стоїть те, що ти бачиш за цим, коли маєш певні знання.”
Узагальнені теми повісті вже перераховувалися і частково аналізувалися вище. Однак, спробуємо детальніше придивитися до кожного з епізодів твору Е.Хемінгуея.
Перші слова повісті “Старий рибачив в своєму човні в Гольфстрімі і ось уже вісімдесят чотири дні він ходив у море і не піймав жодної рибини.” Одразу настроюють на лаконічний тип висловлювання автора. Це більше схоже на поезію, ніж на прозу, що надає реальності більш загального, символічного характеру. Уживання в наступному реченні числівника “сорок” – перша з багатьох релігійних алюзій повісті. В даному контексті проголошується одна з тем повісті – героїчна боротьба проти незмінної долі. Адже за Біблією, саме 40 днів знадобилося Христу, щоб підкорити Сатану в пустелі. І справді, весь абзац підкреслює тимчасову невдачу Сантьяго. Найсильніше це висловлено в цьому реченні: “Парус був весь в заплатах із мішковини і звернутий нагадував прапор розбитого війська”.
Подібна описова деградація продовжується при змалюванні деталей його старого, змарнілого тіла. Навіть його шрами, спадщина минулих успіхів, були як “тріщини вже давно безводної пустелі”. Однак, раптом автор фокусує увагу на очах: “Все в нього було старе, крім очей, а очі були кольору моря, веселі, очі людини, яка не здається. Це привертає увагу до дихотомії між різними типами успіху: зовнішнім, матеріальним успіхом і внутрішнім, духовним. Нестача першого (“у хатині були ліжко, стіл і стілець, і в земляній підлозі – виїмка, щоб готувати їжу на вугіллі”) у старого компенсується наявністю другого. Подібний дух старого зумовлений саме героїзмом і мужністю. Спільність кольору моря і очей старого підтверджує тему єдності людини й природи і проводить аналогію між неприборканим духом Сантьяго і безкінечною силою моря.
Стосунки між Сантьяго й Маноліном можуть бути висловлені одним реченням: “Старий навчив хлопця рибачити, і хлопець його любив.” Однак, не зважаючи на явну ієрархію відносин між ними (учитель-учень), Сантьяго наголошує на рівності з хлопцем: “Як рибалка рибалці”, і “Ти вже дорослий чоловік”. Знову проступає тема єдності, тепер уже єдність людських душ.--PAGE_BREAK--
Однак автор застосовує іронію при інверсії ролей між батьківським ставленням Сантьяго й учнівством Маноліна. В той час, як Сантьяго піклується про Маноліна в морі, навчаючи рибалити, Манолін піклується про старого на суші, впевнюючись, чи він їв. Подібна інверсія робить Сантьяго знову молодим, готовим отримувати мудрі повчання.
Подібного роду несподівана рівність виявляється і при описі різного роду трактувань марлінів і акул на суші. На березі їхній антагонізм – ніщо. Як і у випадку з Маноліном, їх прирівнювання демонструє тематичну єдність із природою.
Єдність вбачається і в хемінгуеївському поєднанні прекрасного й варварського. Варто лише звернути увагу на пригадування Маноліна: “Пам’ятаю, як вона била хвостом і поламала банку, і як ти лупцював її кийком...і навкруги стояв нудотний запах крові”. Екстатичний образ, змальований хлопцем, різко контрастує з мистецтвом рибної ловлі, яке описане далі у творі.
Досить символічними є сни старого. Тричі йому сняться леви. Вперше він бачить їх уві сні перед своїм виходом в море, другий раз, коли спить в своєму човні в середині свого двобою з марліном, і втретє – уже наприкінці повісті. Перший сон, де він бачить узбережжя Африки та левів, звертає увагу на особисте життя Сантьяго, іспанця з Канарських островів. Сантьяго – це іспанських варіант імені Джеймс, покровителя Іспанії. Як і Сантьяго, св.Джеймс був рибалкою до того, як був покликаний Христом. Подібна паралель певною мірою відкидає релігійну тінь на образ Сантьяго та його подальшу боротьбу. Св.Джеймс також покровительствує тим, хто бореться за привнесення цінностей у Новий світ. Певним чином, Сантьяго також може виступати носієм героїчних цінностей, що треба показати Новому світові.
Такими цінностями може виступати справжнє чоловіче начало, зобов’язаність бути мужнім. Коли Сантьяго будить Маноліна, щоб той допоміг йому, втомлений хлопець просто відповідає: “Queva! – відповів хлопець. — Така вже наша чоловіча доля. Нічого не поробиш.” Отже, не зраджуючи своїм життєвим принципам, старий вирушає в море. Е.Хемінгуей відводить певний час на опис моря. Як показує назва твору, море відіграє дуже важливу роль у процесі оповіді. Воно виступає дійовою особою твору “Старий і море”.
Коли Сантьяго знаходиться в морі, в нього є достатньо часу для роздумів. Саме ці роздуми старого Е.Хемінгуей вкладає свої власні підсвідомі думки. “Я, — подумав старий, — завжди закидаю снасть точно. Мені просто не щастить. Однак, хто знає? Можливо сьогодні щастя мені посміхнеться. Кожен день – новий день. Краще, коли щастить… А коли щастя прийде, я буду до нього готовий.” Повість “Старий і море” написана після найгіршої невдачі у творчості Е.Хемінгуея – твору “За рікою, у затінку дерев”. Словами Сантьяго автор ніби вибачається за попередній твір і знаходиться в очікуванні наступного великого улову, наступної великої книги.
Надалі в творі, знову ж таки вустами Сантьяго, Е.Хемінгуей проводить паралель між циклом людського віку й природою. Певній частині дня і певній порі року відповідає певний проміжок людського існування. Зображувані події відбуваються у вересні – осені, або ж заході життя. Старий зауважує, що вранішнє сонце завжди спричиняло біль його очам, а ввечері він міг дивитися на сонце не кліпаючи: в той час, як людині важко знайти свій шлях у молодості (ранок), все стає набагато простішим, коли настає старість (вечір).
Роздуми автора про людське життя та його сенс прослідковуються і в монологах старого, звернутих до самого себе. Алегоричний заклик Сантьяго “тепер час думати тільки про одне. Про те, для чого я народився” звучить як звернення Е.Хемінгуея до самого себе. За життя він неодноразово повторював, що живе на землі для того, щоб писати.
Коли Е.Хемінгуей писав, це приносило йому радість як письменнику, а для читача майстерно написаний епізод дає відчуття реальності, яке необхідне для повного заглиблення у твір. Подібне відчуття виникає при читанні епізодів самого полювання старого на рибину. Відбуваються еволюційні процеси у свідомості читача: від відчуття реальності того, що зображується до осягнення його символічного змісту.
Під час полювання на рибину Сантьяго в якийсь момент стає шкода марліна. Ця жалість за великою рибиною підсилюється спогадами Сантьяго про самку марліна, яку вони впіймали разом із хлопчиком: “Старий не міг забути, який він [самець марліна]був гарний. І він не полишив свою подругу до кінця. “Жодного разу в морі я не бачив нічого сумнішого, — подумав старий. – Хлопчику теж стало сумно, і ми попросили у самки вибачення.” Раптом старий починає говорити про свої дії як про зраду, віроломство, що дуже дивно для рибалки при описі свого заняття. Подібне розуміння старому подається через його повне ототожнення з навколишнім світом, він пов’язує своє життя з життям рибини, на яку полює: “Тепер ми пов’язані один з одним… І нема кому допомогти ні їй, ні мені.”
У старого спрацьовує запрограмованість коріння долі: “Можливо мені не слід було ставати рибалкою, — думав він. – Але для цього я народився.” Тут можна побачити і символічне значення в самому процесі написання твору. Сантьяго, як продукт уяви Е.Хемінгуея, народжений, щоб грати певну роль в оповіді автора. Отже, підкореність долі ніби коментує творчий процес, при якому автор контролює долі своїх персонажів.
Той факт, що ліву руку Сантьяго схоплює судома, може також трактуватися з різних точок зору. З одного боку, створюється ще більша напруга в самому сюжеті твору, що скоріше наближає до усвідомлення поразки старого, таким чином, ще більше, підсилюючи його тріумф. А з іншого боку, розглядаючи даний факт у контексті автобіографічного бачення твору, він може символічно свідчити про письменницьке блокування. Судома ще раз наближує читача до авторської концепції мужності, яке включає в себе поводження з достоїнством у певних ситуаціях. “Ненавиджу, коли в мене зводить руку, — подумав він. – Принизливо, коли тебе на людях лучає пронос або тебе нудить від отруєної риби. Але судома особливо тебе принижує, коли ти один.” Отже, за Хемінгуейем, людське почуття приниження не залежить виключно від присутності інших, які будуть дивитися з відразою й зневагою, воно базується на вічному мірилі достоїнства, яке виступає вище, ніж просто самоконтроль.
З того моменту, як Сантьяго побачив рибину, і до кінця книги він здається поглинутим нав’язливою ідеєю доведення того, що він вартий того, щоб полювати на таку благородну тварину. Ця нав’язлива ідея виражається у приписуванні собі нижчого рівня існування: “Слава богу риби не такі розумні, як люди, які їх вбивають, хоча в них набагато більше спритності й благородства… Хотів би я бути рибою і щоб у мене було все, що є в неї, а не тільки воля й кмітливість.”
Розмежування кмітливості і розуму з одного боку й спритність і благородство з іншого свідчить про возвеличення природного, тваринного начала в людині, якщо приймати розум як ознаку саме людської природи.
Під час двобою з рибиною старий неодноразово згадує ДіМажіо, який був для для Сантьяго кумиром: “Але я думаю, що великий ДіМажіо міг би мною пишатися сьогодні.” “Великий Дімажіо” виступає для Сантьяго героїчним архетипом. Як і старий, великий бейсболіст на той час переживав осінь своєї кар’єри, тому ця ідентифікація дуже важлива. Тим паче, у ДіМажіо була п’яточна шпора не зважаючи на яку спортсмен продовжував грати. Подібний факт, у свою чергу, може відноситися до іншого архетипу – Ахіллеса. Подібні архетипові асоціації і піднімають дії Сантьяго до героїчного рівня.
Нав’язлива ідея власної значущості, яка не полишала старого протягом усього полювання на рибу, поступово переростає в оціночне сприймання світу та людей: “Скількох людей вона [риба] нагодує, — думав він. – Але чи варті вони того, щоб їсти її м’ясо. Звичайно, ні. Немає жодної людини, яка була варта того, щоб їсти її м’ясо, виходячи з того, як вона себе поводила та її великого достоїнства.” Це ще раз підтверджує ідею меншовартості людей, як споживачів, по відношенню до таких величних тварин, як марлін.
Подібні роздуми приводять його і до усвідомлення власного гріха: “Можливо, це гріх був убивати рибу. Думаю, що гріх, хоча я і вбив її для того, щоб не померти з голоду і нагодувати ще багатьох людей. В такому випадку все, що ти робиш, гріх.” Невипадково з’являється ще одна біблійна алюзія: апостол Петро: “Ти народився, щоб стати рибалкою, як риба народилася, щоб бути рибою. Святий Петро також був рибалкою, так само, як батько великого Ді Мажіо.”
Подібна алюзія підкреслює концепцію гріховності старого, яку він сам до себе застосовує. При психоаналітичному прочитанні повісті акули, які поїдають рибину, можуть представляти винну совість. Син убиває батька, Марліна, щоб заволодіти матір’ю, океаном, і тепер страждає від свого неправедного вчинку.
Загалом, роздуми Сантьяго про людський гріх дуже важливі для розуміння опору людини своїй долі. Виходить, людина приречена грішити і, відповідно, від цього страждати. Здається, подібна точка зору висловлює віру Е.Хемінгуея в те, що людське існування характеризується постійним стражданням.
Розуміння Сантьяго свого гріха ніби віддаляє його від природи, що, очевидно, суперечить наскрізній темі повісті. Однак, з іншого боку, людина, якій властиво грішити, сама є невід’ємною частиною всього навколишнього всесвіту.
Незважаючи на всі страждання, які перетерпів старий, на всі невдачі, які його спіткали, головний герой повісті врешті-решт залишається непереможеним, з почуттям власної гідності. Про це свідчить і розмова з Марліном, коли старий повернувся лише з однією головою риби, і завершальна фраза твору: “Старому снилися леви.” Знову виникає символ сили й молодості, який з’являвся у підсвідомості Сантьяго двічі до цього. Вірний хемінгуеївській формулі героїзму, Сантьяго зі всіма випробуваннями та негараздами залишається з такою ж невдалою, але непереможеною душею, як і раніше.
Образ старого Сантьяго безперечно, представляє самого Е.Хемінгуея. В цей образ автор вклав усе те найкраще, щоб він хотів бачити в кожній людині. Роздуми Сантьяго над буттям – це бачення світу Е.Хемінгуейем.
Як і Сантьяго, Е.Хемінгуей самотня людина. Однак, тої самотності, яка властива героям ранніх творів автора, в даній повісті не прослідковуються. Сантьяго не почуває себе самотнім, оскільки весь час згадує про хлопчика, який чекає на нього в селищі. Для старого він навіть більше, ніж рідня, оскільки Манолін – майбутній рибалка, якому Сантьяго передасть всі секрети своєї професії. Також старий оточений симпатією й інших мешканців селища, таких самих рибалок, як і він сам.
Власне і сам Е.Хемінгуей вбачав у самотності більше позитивного. Ось як він висловлювався: “Саме в усамітненні і народжується прагнення до досконалості. На самоті душа спілкується сама із собою, і часто її енергія набуває дієвості. Тому, якщо людина прагне стати щасливою, їй необхідно залишатися більше часу на самоті.”
Для глибшого розуміння образу старого та повісті в цілому важливу роль відіграють і інші персонажі. Деяких із них було описано вище.
Що стосується Маноліна, хлопчика, який учився у Сантьяго рибалити, то його образ допомагає висвітлити цінності Сантьяго як людини, так і рибалки. Чистота Маноліна у його підлітковому віці та цілеспрямованість хлопця піднімають його на рівень символічного героя. Він виступає як компаньйон старого, який відчуває любов та відверте захоплення своїм учителем. Образ Сантьяго по відношенню до Маноліна може також трактуватися як образ Христа та його учня.
На останній сторінках повісті хлопчик виступає символом незмінної любові та відданості. Як учень старого, він уособлює собою життя, яке послідує за смертю. Його відданість навчанню доводить думку про те, що Сантьяго буде подовжувати жити.
Стосовно Марліна, на якого полює Сантьяго, слід зауважити наступне. Марлін набагато духовніше створіння з усіх, які зустрічалися старому. Сантьяго ідеалізує марліна, приписуючи йому риси великого благородства; це риба, якій він повинен довести свою власну велич, якщо він узагалі вартий того, щоб ловити цю рибину. Знову ж таки, в залежності від прочитання повісті, марлін може являти собою велику книгу, яку Е.Хемінгуей намагається написати. В подібному контексті можна розглядати море, як підсвідомість, із якої автор черпає творчі ідеї. Тоді акули сприймаються як безжалісні критики, готові вщент рознести витвір автора. З іншого боку (в іншому контексті) – це символи й утілення руйнуючих законів всесвіту.
Повість “Старий і море” Е.Хемінгуея на сюжетному рівні являє собою поєдинок Сантьяго з рибиною та акулами. Підтекст, або ж ідея твору – гімн мужності людини, її волі й силі. Пафос філософської повісті виражений фразою: “Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людину можна знищити, але перемогти її не можливо.”
Гуманістична ідея твору звучить наступним чином: “Як добре, що нам не треба вбивати сонце, місяць, зірки… Досить того, що ми беремо харчі у моря і вбиваємо своїх братів.” Таким чином виражається така риса автора як гуманність.
Своїм твором Е.Хемінгуей відстоює думку про активну життєву позицію людини.
Повість “Старий і море” відмічена високою й людяною мудрістю письменника. В ній знайшов своє втілення той справжній гуманістичний ідеал, який Е.Хемінгуей шукав протягом усього свого літературного шляху. Сам він так і висловився: “Старий і море” – книга, якою я хотів увінчати труд усього життя.”
Література.
История зарубежной литературы 20 века 1917-1945. // М.”Просвещение”, 1990
Тураев С.В “Изучение зарубежной литературы в школе” // М.”Просвешщение”, 1982
Хемингуэй Э. Избранное // М.”Просвешщение”, 1984
Хемингуэй Э. Кредо человека // Иностранная литература № 2, 2000, с.56-61
Хемингеэй Э. Острова в океане // Душанбе, “Ирфон”, 1986
Чирков. Изучение современной зарубежной литературы в 10 классе. // М.”Просвещение”, 1978
Hemingway, The Old Man and the Sea. // Heinemann new windmills, 1999