Рефератна тему: Остап Вишня
План.
1.Вступ.
2.Творчість і життя Остапа Вишні.
3.Висновок.
4.Список використаної літератури.
1.Вступ.
ОСТАП ВИШНЯ
Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко (народ. 1889 р. — пом. 1956 р.)
Видатний український письменник-сатирик, гуморист. Майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач.
Остап Вишня все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турботи. Адже гумор — кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб. А щирий сміх над собою — помічник подвійний. Письменник ніколи не
забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях.
Навіть про таку серйозну подію, як власне народження, Вишня говорив з чималою часткою доброї усмішки: «Мене витягнули з колодязя, коли напували корову Оришку».
2.Творчість і життя Остапа Вишні.
Насправді майбутній гуморист — а поки просто Павло Губенко — народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь, що на Полтавщині (тепер Сумська обл.). Батько його служив прикажчиком у поміщиків фон Рот, мати доглядала 17 дітей. Хлопчик ріс хуліганистим і шкодливим, проте легка вдача і бурхлива фантазія згладжували будь-які провини. А ще Павлик дуже рано зрозумів, що у світі є пани і не пани, і, цілуючи поміщиці руку, із задоволенням потім витоптував у її клумбах квіти й усе погрожував щось їй «показати». Одним словом, був «чистим лейбористом».
Батько, бачачи любов сина до читання («Узагалі любив я книжки з м'якими обкладинками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ють, якщо мати, буває, побачить»), намагався дати йому пристойну освіту. Павликові не було й шести років, коли його віддали до грунської сільської школи, а після її закінчення — до двокласної в м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, де Михайло Кіндратович Губенко, який був військовим, міг учити дітей за казенний рахунок.
Закінчив молодший Губенко школу 1907 р. у чині військового фельдшера і був закріплений за 169-м піхотним полком у Києві, де шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської залізничної лікарні. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. При Українській Народній Республіці він завідував Медико-санітарним управлінням міністерства шляхів сполучень, але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тільки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав.
1919 р. Павло Губенко почав друкуватися під псевдонімом
П. Грунський в есерівських газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Його фейлетони відразу стали популярними, тому що сміхом витісняли розпач. Пройшовши усі фронти, на початку 1920 р. письменник-початківець повернувся до Києва, де зовсім недовго працював «редактором мови» у видавництві «Книгоспілка». У жовтні за «зв'язок з есерами» його заарештували чекісти. І лише через півроку В. Блакитному вдалося вирвати Павла з чекістських підвалів і влаштувати перекладачем у редакцію газети «Вісті ВУЦВК».
«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: «Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду робити?» Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. 1 пишу собі...».
1922 р. став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в українській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що за чотири роки перевидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Справи небесні» витримав аж шість перевидань. 1928 р. вийшло перше 4-томне видання «Усмішок», яке складається з «усмішок» і «реп'яшків», — як автор називав свої коротенькі смішні розповіді. Гумористична мова Вишні — по-народному соковита, колоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, тому що близька до звичної сільської і міської говірки. Але в той же час у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жарти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати ідо кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.
Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвертих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів
та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Ворога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота».
Близький друг письменника М. Хвильовий писав: ««Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ароматні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні».
З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував — він скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з'явились «Усмішки» сільські, київські, кримські, мисливські, театральні. А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружину в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна» і згодом зізнався їй: «Як побачив тебе, так мені жаба цицьки й дала». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком названої дочки Марійки — і гуморив ще яскравіше.
Крім того, О. Вишня провадив і велику громадську роботу:
брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Червоний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських письменників України і Всесоюзного оргкомітету. З усіх боків зі своїм лихом до нього йшли прості люди, він нікому не відмовляв — допомагав особистими турботами, а докучливими фейлетонами тиснув на представників влади. Голова ВУЦВК Г. Петровський навіть ревниво цікавився в письменника: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?»
Але не все було так весело. Разом із «куркулями» Сталін оголосив війну й українській інтелігенції. І в цьому вже Павло Михайлович не побачив нічого смішного, тому й припинив писати. І сам Вишня потрапив під твердий пресинг «друзів-письменників» Полторацького і Доброярського. Вони обвинувачували його в націоналізмі й «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря», говорили, що він — «постать реакційна, гальмо на потязі культурної революції,… контрреволюціонер,… нездара, шпигун, для якого література — це маскування основного заняття — шпигунства і шкідництва», і з упевненістю заявляли, що «недалеке майбутнє принесе забуття Вишні і «вишнярству»».
Викорчовуючи «націоналізм», система «вибила протягом декількох десятків років усі молоді паростки літературні, — писав згодом Вишня. — Ті дурні, що кричать: «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!»
За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто виступив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхетністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. А самогубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застрелився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву катастрофу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.
26 грудня 1933 р. був арештований і найвідоміший український письменник того часу гуморист Остап Вишня. Найтихішого і найдобрішого з людей звинуватили в тероризмі — спробі вбити секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Павло Михайлович писав: «Заперечував я все… до застосування до мене фізичних заходів впливу. У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося зробити на себе наклеп...». Але навіть на питання слідчого Бордона: «У якому приміщенні ви хотіли вбити Постишева?» — із властивим йому гумором відповів, що любить убивати вождів на свіжому повітрі.
Судова «трійка» 23 лютого 1934 р. за терористичну і контрреволюційну діяльність присудила письменнику вищу міру покарання — розстріл. Колегія ОГПУ замінила розстріл на 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання О. Вишня в Ухті Комі АРСР. Вірна дружина Варвара Маслюченко розділила долю письменника. Її називали останньою «декабристкою», але сталінський режим не дав їй стати в'язнем за власним бажанням. «У травні 1934-го маму викликали до ГПУ, — згадувала дочка Марія Михайлівна Євтушенко, — відібрали паспорт і вислали з України», порекомендувавши мешкати там, де ще не пройшла паспортизація. Варвара Олексіївна пішла за чоловіком у заслання в селище Кедровий Шор. Однак лише три тижні родині було дозволено бути разом за колючим дротом. Павла Михайловича перевели на копальні Ухтпечтабу в Еджит-Кірту.
Начальник табору Морозов ставився до письменника співчутливо, дозволив йому працювати в газеті «Северньїй горняк» і писати книгу нарисів про людей Ухтпечтабу. Але, незважаючи на деякі послаблення в режимі, Вишня відчував, що «загнаний плазувати літати не зможе. Та ще не зі зв'язаними, а з вирваними крилами». А з 1937 р. йому відмовляють навіть у праві одержувати листи від рідних.
Рік по тому Павла Михайловича несподівано підняли на етап і повели в Чиб'ю на «додаткове слідство», а фактично — на розстріл. Піший етап завдовжки у 800 км у сніг, у завірюху, у морози… Але врятувала його саме негода: він занедужав на запалення легень, і конвоїри покинули арештанта з температурою сорок вмирати в одному з ізоляторів на етапі. А поки Вишня поборов смертельну недугу і його дотягли до Чиб'ю, Берія, який прийшов на зміну Єжову, уже встиг розстріляти всіх засуджених, включаючи начальство табору.
Звільнений був Павло Михайлович загадково. У грудні 1943 р. його раптом переодягли в усе нове і відправили до Москви. Там, у «Бутирці» (у листах письменник говорить про «клініку лікувального харчування»), він пройшов «медико-кулінарний курс» і був звільнений. На 23 дні раніше терміну.
«Усмішник» Розстріляного Відродження говорив, що «якщо дасть Бог пережити каторгу, то нехай у мене рука відсохне, якщо візьму перо в руки». Та й багато хто сумнівався, що «недомучений Вишня» після десятилітнього мовчання знову воскресне як гуморист. Але вже 26 лютого 1944р. «вистрілила «Прямою наводкою» його «Зенітка»». Письменник довів, що гумор і сміх залишилися для нього синонімом свободи — принаймні, внутрішньої свободи людини.
І незважаючи на нападки, що посилюються з роками, О. Вишня писав і друкував нові збірки політичних фейлетонів, памфлетів і гумористичних мініатюр: «Самостійна дірка» (1945 р.), «Зенітка» (1947р.), «Весна-красна» (1949р.), «Мудрість колгоспна» (1952 р.), «А народ воювати не хоче» (1953 р.), «Великі ростіть» (1955 р.), «Нещасне кохання» (1956 р.) та ін. Він також активно працював над перекладами творів російської і світової класики — А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, М. Твена, О’Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди і свого улюбленого М. Гоголя.
1955 р. безпартійний письменник, член редколегії журналу «Перець», член правління Спілки письменників України й інших громадських організацій, улюбленець читачів нарешті був реабілітований. Але не партії він був вдячний за це, а тим простим людям, заради яких писав: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями Києва… І я думаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: «Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну й неповторну — честь належати до свого народу»».
За сім днів до смерті письменник повернувся з Херсонщини, де пробув більше місяця, готуючись до роботи над новою книгою. Їй не судилося побачити світ. 28 вересня 1956 р. невблаганна смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні.
3.Висновок.
Через багато років він залишається в українській літературі зіркою першої величини. І слово його чарівне, веселе, і сміх його неповторний будуть жити вічно, адже сам він був живою радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.
Список використаної літератури:
1. „Сто видатних людей України” – 2005 рік.