Суть і форми міжнародногоруху капіталів у сучасній економіці
План
ВСТУП
1. Теоретичні аспекти міжнародного рухукапіталу
1.1 Сутністьпроцесу міжнародного руху капіталів
1.2 Інфраструктура міжнародногоінвестиційного ринку та її складові елементи
1.3 Вплив вільнихекономічних зон на процес руху міжнародного капіталу
2. Форми міжнародного руху капіталів
2.1 Аналіз сучаснихформ міжнародного руху капіталу
2.2 Географія і масштаби міжнародного руху капіталу
3. Місце України в процесі міжнародного рухукапіталу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРУ
ВСТУП
Характерною рисоюсучасних світових економічних відносин стає інтенсивний розвиток фінансовоїглобалізації із залученням національних економік до світового ринку капіталу,посилення їх взаємозалежності. Відображенням цих процесів стало виникненняєдиного інформаційного простору, інтернаціоналізація та швидке зростання ринківкапіталу. Інтенсифікація міжнародного обміну товарами, послугами та капіталомпризводить до появи нових тенденцій у сфері фінансових відносин. Томустратегічно важливим напрямом є розробка ефективної національної політики вобласті фінансів з урахуванням необхідності інтеграції країн до світовоїекономіки як рівноправних учасників глобального ринкового процесу.
Тіснепереплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначенаоднорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їханалога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, якуформують взаємозв’язки між національними ринками ресурсів і продуктів,сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовимиринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні,науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх ґрунтірозвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов’язана звивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чигрошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).
Глобалізація,зокрема її фінансова складова, і міжнародна фінансова інтеграція як фактор, щовпливає на неї, на сьогоднішній день – недостатньо вивчені явища, томудослідження у цій області дуже важливі та закономірно викликають великийтеоретичний і практичний інтерес. Економіка України гостро відчуває потребу вкапіталі, але становлення власного фінансового ринку у процесі переходу доринкової економіки розпочалось лише з часу набуття країною незалежності, крімтого, цей процес відбувається повільно, нерівномірно і суперечливо. Сучаснийетап розвитку України відбувається в умовах потужних процесів інтернаціоналізації.Минуле десятиріччя внесло істотні корективи до міжнародних відносин, зокрема дотемпів зростання обсягів міжнародного руху капіталу. Відсутність в історіїаналогів цим явищам та зростаюча залежність успішного розвитку національнихекономічних систем від їх оптимальної участі в зазначених процесах обумовлюєте, що ключовими імперативами та визначальними чинниками майбутнього Українистають визначення економічних пріоритетів і життєво важливих національнихінтересів, усвідомлення суспільством ролі та місця України в глобальномупросторі. Одним з напрямів наукової думки у розв’язанні цих питань є пошук тааналіз можливостей загальнонаціональної та регіональної економічної інтеграції.
Разом з тимрозширення взаємодії між національними економіками в розподілі капіталу є об’єктивноюосновою їх загальноекономічної інтеграції. Така взаємодія може стати основоюповномасштабної загальноекономічної інтеграції. Через це всебічне вивченняекономічно ефективної інтеграції національної економіки до процесівміжнародного руху капіталу, вектору і меті розвитку держави, напрямамзагальноекономічної інтеграції, є найважливішою основою ефективноговикористання потенціалу України. Необхідний для української економіки капітал вдостатній кількості є на світовому фінансовому ринку. Від того, наскількишвидко Україна буде інтегрована у світовий фінансовий простір, залежить їїчастка у світових фінансових потоках, обсяг залучених до економіки інвестицій,а відповідно й скоріше досягнення відповідного рівня у виробничій та фінансовійсферах. Саме це підтверджує актуальність роботи.
Дану роботуприсвячено вивченню сучасних умов функціонування міжнародного руху капіталу.Дослідженню цих проблем присвячено роботи російських та вітчизняних вчених: С.Боринця, О. Гаврилюка, О. Киреєва, Л. Красавіної, Д. Михайлова, Ю. Макогона, Ю.Пахомова, О. Рогача, М. Савлука, А. Філіпенка, а також західних вчених Д.Блейка, Л. Вальраса, Дж. К. Ван Хорна, Д. Едмістера, Л. Ерхарда, Дж. Кейнса, М.Портера, С. Фішера.
Метою роботи євизначення та анліз сутності та наслідків процесів міжнародного руху капіталу,а також дослідження механізмів завдяки яким цей рух можливий.
Дослідження поставленої метивимагає вирішення наступних завдань:
‒ розкрити сутність_р._урен міжнародного руху капіталу;
‒ визначити формируху капіталів на світовому просторі;
‒ оцінитигеографію і масштаби міжнародного руху капіталу на сучасному етапі;
‒ визначитимісце України в системі міжнародного руху капіталу.
Об’єктом дослідженняє процес міжнародного руху капіталів.
Предметом дослідженнямеханізм здійснення ефективного перерозподілу капіталу в процесі йогоміжнародного руху.
Методологічною татеоретичною основою дослідження стали положення сучасної економічної науки,загальноекономічні методи і принципи комплексної оцінки на ринкових засадах тадосягнення вітчизняної та зарубіжної наукової думки.
Інформаційноюбазою для вивчення безробіття є статистична інформація.
1. Теоретичні аспекти міжнародногоруху капіталу 1.1 Сутність процесу міжнародного рухукапіталів
В межах світовоїекономічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаютьсярізноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні таінші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнароднаінвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу. Проте, перш ніжхарактеризувати сутність міжнародного руху капіталу, визначимо, що такекапітал. Капітал – це створені ресурси, які використовуються для виробництватоварів і послуг. Також капітал можна визначити як сукупність товарів, якібезпосередньо не споживаються людьми або інвестиційних товарів, засобіввиробництва.
У закритійекономічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. Заумови підключення національної економіки до системи _р._урентоздатної_їзв’язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимноюскладовою національного інвестиційного середовища і, безперечно, є однією зголовних умов ефективного функціонування економіки країни в сучасних умовах,адже темпи зростання експорту капіталу сьогодні випереджають темпи зростанняВВП та товарного експорту. За чверть століття (з середини 60-х років)закордонні капіталовкладення зросли в 4 рази, на початку 80-х років їх сума оцінюваласьна рівні 450 млрд. _р._. США. А на сьогоднішній день – близько 3 трлн. _р._.США.
Специфікаміжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності наінвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентамирізних країн. [9]
Міжнародний рухкапіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості у товарній чигрошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
На відміну відміжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, щовже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означаєпереміщення за кордон процесу створення прибутку.
Теоріїміжнародного руху капіталу розглядають його як фактор виробництва. Згідно зними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормахприбутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характеру міжсуб’єктами ринку капіталів, розвиток технології інноваційного процесу,прагнення домінування на ринку та досягнення ринкової влади тощо.
Етапи виникненняі розвитку процесу міжнародного руху капіталу:
I – етапзародження вивозу капіталу (з кінця XVII – початку XVIII вв. До кінця XIX вв.).Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний(з метрополій у колонії).
II – етап вивозукапіталу (з кінця XIX – початку XX вв. До середини XX в.). В міру твердження усвітовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозукапіталу став здійснюватися як між промислово розвитими країнами, так і міжпромислово розвитими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим,повторюваним і характерним явищем [20].
III – етапміжнародної міграції капіталу ( із середини 50-60-х років XXв. По дійсний час).Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвиті країни, але і багато хтощо розвиваються і були соціалістичні. Країни одночасно стають і експортерами йімпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні по обсягах зворотнірухи капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку,дивідендів по акціях.
З другої половиниХХ _р… вивіз капіталу безперервно зростає. Експорт капіталу випереджає затемпами зростання як товарний експорт, так і обсяг ВВП промислово розвинутихкраїн.
Отже, капітал єодним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити длявиготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запасзасобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створенняматеріальних і нематеріальних благ та послуг. Міжнародний рух факторів виробництва(капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнароднаторгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять(вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).
Передумови, що обумовлюютьміжнародний рух капіталу:
‒ інтернаціоналізаціягосподарського життя.
‒ поява можливостібільш вигідного оподаткування капіталу за кордоном.
‒ відноснийнадлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.
‒ прагненнявласників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; наматеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.
‒ економіяфінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільговихтарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.
‒ можливістьстабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною.
‒ прагненнязабезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерахкапіталу.
‒ існування різнихшляхів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.
Міжнародний рухкапіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формоюміжнародних економічних відносин. Суб’єкти світового господарства сьогоднітісно пов’язані між собою не тільки опосередковано – через обмін товарами, алей прямо – через капітал.
Основною причиноюекспорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходитьпрояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли йогозастосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до йогозменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межінаціональної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать такожпроцеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнароднихекономічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед іншихпричин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійтитарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваностіекономічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий періодзабезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів натериторії тієї чи іншої країни тощо [11].
З іншого боку,завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу вгрошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології внаціональне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічнийрівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих тависокотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намаганнякраїн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення,особливо коли відчувається напруга на ринку праці.
Особливо гострупотребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються,країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурніперетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталунедостатні.
Корисність відімпорту капіталу полягає в наступному: можливість отримання нових технологійпри порівняно низьких витратах; порівняно швидкий розвиток виробництва;спрощене здійснення й розширення науково-дослідних і дослідно-конструкторськихрозробок; розширення експорту; підвищення рівня кваліфікації працівників; розвитоксфери послуг; нові робочі місця; поповнення національного бюджету; набуттяіноземного досвіду в господарюванні.
Негативні рисиімпорту капіталу полягають в наступному:
‒ можливе вивезеннясировини;
‒ іноземневтручання у національну банківську справу, особливо це стосується країн, щорозвиваються;
‒ конкуренція змісцевими виробниками може стати причиною згортання деяких видів національноїпромислової діяльності;
‒ захопленняіноземним капіталом основних сфер приймаючої економіки країни, що можепризвести до однобічного розвитку національної економіки;
‒ втрати контролюнад частиною національного ринку з боку національних виробників;
‒ вивезення-прибутківз країни (це може здійснюватись і в прихованому вигляді, а _р._у: за рахунокпідвищення частки витрат на сировину і засоби виробництва, що використовуютьсяіноземною фірмою, не виправдано знижуючи тим частку прибутку у вирученихкоштах);
‒ деякі втрати політичноїсвободи (насамперед країн, що розвиваються). [4]
Поглядиекономістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсівхарактеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно зрозвитком об’єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічніконцепції міжнародного руху капіталів поділяються на: макроекономічні (ґрунтуютьсяна аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняютьвідплив чи надходження капіталів) та мікроекономічні (характеризуютьсяіндивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, якаінвестує кошти за кордон). [23]
Макроекономічнимичинниками міждержавного руху капіталу пов’язуються сучасними науковцями з:
‒ нерівномірністюекономічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіцітенденції недоспоживання;
‒ дією тенденції доміжнародної рівноваги цін на _р._урен виробництва та співвідношення взабезпеченості факторами виробництва в різних країнах;
‒ дією тенденції домонополізації економіки;
‒ незбалансованістюзростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва врізних країнах;
‒ ситуацією в сферіміжнародних валютно-фінансових відносин;
‒ вольовими рішеннями владних структур,які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.
Отже, основноюпричиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманогоприбутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на якихакцентують увагу різні теорії:
Теорія ринковоївлади С.Хаймера – суб’єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал,керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади.Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції ізбереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”:створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зісвідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.
Теоріяінтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат(витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірмпочинають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізаціяринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведеннядіяльності за кордон.
Концепція конкурентоспроможності галузі – пояснює міжнародний рух капіталупосиленням конкуренції технологічного характеру між суб’єктами ринку капіталів.
Концепціятехнологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідокрозвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології зметою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічнихтехнологічних переваг.
Концепція оборонинаціонального суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжнихінвестицій у національній економіці може спричинити зменшення часткивнутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидіїрозширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорткапіталу.
Концепціявалютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей(капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодокраїни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильноювалютою, ніж валюта країн-реципієнтів.
Класифікація формміжнародного руху капіталу відбиває різні сторони цього процесу. Капіталвивозиться, ввозиться і функціонує за кордоном у наступних формах: за джерелами походження капіталу насвітовому ринку виділяють офіційний та приватний капітал; за характером використання капітал поділяється на підприємницький,позичковий капітал та міжнародну економічну допомогу; за строком вкладення капітал буває коротко-, середньо- тадовгостроковий; за метою вкладення капітал буваєу вигляді прямих та портфельних інвестицій.
Вивіз капіталу –найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпийого зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. Всучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземнихінвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії,Центральної і Східної Європи. Зазнають змін і форми руху капіталу: переважаєвивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступаєінвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль вміжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) ітранснаціональні корпорації (ТНК). Що стосується цілей вивозу капіталу, то їхможна звести до таких чотирьох груп: прагнення контролювати діяльністьпідприємств, частину місцевого ринку; отримання підприємницького прибутку; отриманняпроцентів за позичковий капітал; прагнення на довгий період забезпечитизадоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чиіншої країни. Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземногокапіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарствадо _р._урентоздатної_ї взаємодії. В умовах стабільності та передбачуваності всвітовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачуютьборги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі іприносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.
Таким чином,свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національногопродукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно.Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.1.2Інфраструктура міжнародного інвестиційного ринку та її складові елементи
У сучасних умовахсвітове господарство являє собою глобальну систему, що поєднує національніекономіки, здатні діяти як єдине ціле. Особливо складним механізмом світовоїекономічної системи виступає міжнародний інвестиційний ринок, на якому відбуваєтьсяформування та перерозподіл фінансових ресурсів між різними країнами. Міжнароднийінвестиційний ринок – це ринок довгострокового вкладення капіталу за кордоном зметою отримання прибутку.
Міжнароднийінвестиційний ринок – це регулятор сукупності економічних відносин, що виникаютьміж продавцем інвестиційних ресурсів та їхнім покупцем, – резидентами різних країн[22]. Він відрізняється від інших ринків специфічним характером свого товару,яким виступають міжнародні інвестиції. В економічній літературі міжнародні інвестиціївизначаються як міжнародні потоки капіталів, що здійснюються у формі прямих та портфельнихінвестицій. Відповідно, міжнародний інвестиційний ринок поділяється на ринок об’єктівреального інвестування та фінансовий ринок. На ринку об’єктів реального інвестуванняреалізуються реальні інвестиції, тобто ті економічні ресурси, які спрямовуютьсяна збільшення реального капіталу суспільства, на розширення або модернізацію виробництва.У світовій практиці обсяг таких інвестицій розглядається як один із найважливішихпоказників процвітання національної економіки, як фактор макроекономічної стабілізаціїкраїни. В економічній літературі розрізняють чисті реальні інвестиції,спрямовані на збільшення основного капіталу та утворення нових основних та частиниоборотних фондів виробничого та невиробничого призначення, та валові реальніінвестиції, які включають чисті реальні інвестиції та величину одноразових витрат,які забезпечують просте відтворення [5].
Ринок об’єктівреального інвестування включає ринок прямих іноземних інвестицій, на якомуреалізується, як правило, довгострокове капіталовкладення в іноземніпідприємства з метою отримання прибутків та безпосереднього впливу нагосподарську діяльність підприємства. Прямі іноземні інвестиції забезпечуютьнадходження до країни нових технологічних, економічних, управлінських тамаркетингових знань, підвищуючи рівень зайнятості населення та сприяючизагальному економічному розвитку. До прямих інвестицій належать первиннівкладення та реінвестицій. Крім того, прямі інвестиції включають усівнутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвесторомі філіями, дочірніми та асоційованими компаніями [7].
Реальні активи є джереломдоходів в економіці, а фінансові – просто характеризують його розподіл середінвесторів [10]. Але фінансові активи і ринки, на яких ними торгують, відіграютьвагому роль у розвитку економіки. Вони дають можливість примножувати реальні активи.Особливість фінансових ресурсів, які обслуговують основний та оборотнийкапітал, зумовлює його поділ на грошовий ринок та ринок капіталу.
На грошовому ринкуобертаються короткострокові, високоліквідні та _р._урентоздатної грошовіінструменти, які називають грошовими еквівалентами, або просто грошима.Частиною грошового ринку є валютний ринок, який обслуговує боргові зобов’язанняв іноземній валюті. До інструментів грошового ринку належать депозитнісертифікати, комерційні векселі, банківські акцепти, євродолари, викупні угоди.
На ринкукапіталів здійснюються довгострокові та ризиковані інвестиції фірм, урядів та домогосподарств.Ринок капіталу поділяється на кредитний та фондовий ринки, що характеризуютьсяширокою різноманітністю фінансових інструментів.
На фондовомуринку відбувається торгівля особливо цінними паперами. Вони не мають власноївартості, оскільки їхня цінність визначається активами, які вони представляють.Цінний папір відображає право власності інвестора та визначає умови, за яких вінможе використати це право. Більшість цінних паперів можуть легко переходити відодного власника до іншого разом зі своїми правами та зобов’язаннями. Риноккапіталу виступає у вигляді чотирьох сегментів: ринки довгострокових цінних паперівз фіксованим доходом, ринки акцій та ринки таких похідних цінних паперів, як опціонита ф’ючерси [8].
Ринок ціннихпаперів поділяється на первинний ринок, на якому купуються та продаються нові випускицінних паперів, та вторинний ринок, на якому розміщуються цінні папери, що вже існують.Розміщення цінних паперів на первинному ринку можуть здійснювати компанії, які збираютьсястати відкритим акціонерним товариством і вперше пропонують свої акції широкомуколу інвесторів, або компанії, які здійснюють повторний випуск. Досить частопервинний випуск здійснюється із залученням _р._урентозд – інвестиційнихбанків, які гарантують розміщення цінних паперів. Як правило, збутом ціннихпаперів займаються декілька інвестиційних банків, які під управлінням головногобанку формують емісійний синдикат. При цьому фірма-емітент продає _р._урентоздцінні папери і передає ризик, пов’язаний з їхнім збутом широкому колу інвесторів.
Після первинногорозміщення цінні папери можуть вільно купуватися та продаватися на вторинномуринку, який складається з сукупності фондових бірж, позабіржового ринку ціннихпаперів та прямих угод між покупцями та продавцями. Розвиток фінансового ринку викликавпотребу в розширенні кількості фінансових інструментів, що призвело до посиленняпроцесу сек’юритизації, тобто випереджального зростання операцій з ціннимипаперами, порівняно з операціями з традиційними грошовими інструментами.
Фінансовий ринокможе бути представлений у складі чотирьох секторів, до яких відносятьсядомогосподарства, комерційні фірми, державний сектор та фінансові посередники.Більша частина капіталу домашніх господарств формується за рахунок власних засобів.Саме тут виникає основний надлишок коштів, що спрямовується на фінансуваннякомерційних фірм, держави та розміщується у фінансових інститутах (інвестиційніфонди, банки) [2]. Досить вагомим та важливим сектором фінансового ринку є держава.Вона виступає найбільшим позичальником та кредитором.
Для того щоб потрапитина іноземні ринки, вітчизняні емітенти повинні випустити депозитарні розписки насвої акції, що є досить витратним і тривалим процесом. Саме тому багато компанійреєструють в офшорних зонах дочірні структури і вже після цього виходять на ринокакцій. Це також дозволяє уникнути труднощів, пов’язаних з недостатнім розвиткому вітчизняній країні правового поля щодо захисту прав інвесторів. Вимоги до первинногорозміщення акцій через глобальні депозитарні розписки залежать від того, на якійторговельній площадці збирається розміститися емітент. Серед європейських торговельнихмайданчиків усього чотири готові прийняти емітентів країн СНД – Лондонськафондова біржа, Люксембурзька фондова біржа, Дойче Борз (Франкфурт) та Берлінськафондова біржа. Перші три мають спеціально створені майданчики, на які допускаютьсяемітенти, що не відповідають вимогам біржі для проходження нормальноголістингу. Існування офшорних зон під юрисдикцією цих країн дозволяє емітентамвідкрити компанії, що сприяють проникненню депозитарних розписок на західніринки. Такі майданчики отримали назву “паралельні ринки”. Вони мають доситьобмежені можливості, оскільки попит на них формується, як правило, за домовленістюміж _р._урентозда та учасниками торгів. Використовуючи зазначену схему офшорів,в лютому 2005 року на Лондонській фондовій біржі було вперше розміщено акції українськоїкомпанії (Ukrproduct Group). [9]
Міжнародний інвестиційнийринок не можна розглядати окремо від дії попиту та пропозиції, що йогоформують. Аналіз попиту та пропозиції на прямі інвестиції на міжнародному інвестиційномуринку базується на теорії Кейнса про граничну ефективність інвестування та на теоріїТобіна. Інвестиційні видатки виникають з попиту на реальні активи. Ці видатки єрізницею між поточним сукупним попитом на реальні активи та існуючою кількістю активів.Попит на капітал залежить від відсоткові ставки, графічно це співвідношення поданона рис. 1.1. [21]. Інвестиції вигідно здійснювати до того моменту, коли ставка відсотка® дорівнює очікуваній нормі чистого прибутку (I).
/>
Рис. 1.1 Співвідношенняставки відсотка та обсягів інвестицій
Для того щобкраще зрозуміти роль прямих іноземних інвестицій, згадаймо основнемакроекономічне рівняння відкритої економіки:
Х – М = S – I= Y – A = If, (1.1)
де Х – експорт, М– імпорт, S – заощадження, І – інвестиції, Y – національний дохід, А –внутрішній попит (споживання (С) + інвестиції (І)), If – іноземні інвестиції.Якщо доходи країни є меншими за внутрішній попит, інвестиції перевищуютьзаощадження, у результаті в країні виникає торговельний дефіцит, якийфінансується коштами, що надходять із зовнішніх джерел. Однією з таких формфінансування виступають прямі іноземні інвестиції.
Досягненнябажаного рівня інвестицій може бути обмежене дефіцитом іноземної валюти. Дуже частоз метою інвестування країни змушені купувати на іноземних ринках обладнання та іншізасоби виробництва, які вони не можуть виробляти на внутрішньому ринку, тобто країнапотребує на певний обсяг імпорту (М*). За умов відсутності іноземних кредитівкраїна може досягти потрібного рівня імпорту М* лише через розширення експорту (Х).Тому, якщо М* > Х, існує дефіцит іноземної валюти, який заважає досягненню бажаногорівня інвестицій. Дефіцит іноземної валюти можна подолати за допомогою іноземнихпозик [5].1.3 Впливвільних економічних зон на процес руху міжнародного капіталу
За останні кількадесятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних новихявищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з’явилися наприкінці 50-х –початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Доситьсказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалосяпонад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, апрацює в них більш 3 мільйонів чоловік. Ні у вітчизній, ні в закордоннійлітературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначеннявільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, щовільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічнимположенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні ззагальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншимисловами, вона виявляє собою анклав, де здійснюється вибіркове скороченнядержавного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частинунаціонального економічного простору, на якій застосовується визначена системапільг, не використовувана на інших територіях даної держави.
Вперше офіційнеконкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенціївід 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоноюварто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайнорозглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовноправа імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митномуконтролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державногопростору є не абсолютню, а відносню. Вільною ця територія є лише в тімзначенні, що завезені на неї товари звільняються від митних пошлін, податків наімпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавствакраїни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієїкраїни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю,не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в теж час закони незвільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічногоправопорядку, а лише полегшують його. У зв’язку з цим вільні економічні зониварто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами. Світовапрактика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, щовони створюються для досягнення різноманітних цілей.
По-перше,головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включеннякраїн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску_р._урентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніхвалютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимисьпричинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземнихпідприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, товона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд маєможливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземнихвкладників.
По-друге, ВЕЗпотрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країнивисокоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Длядосягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталуорганізується імпортозамінююче виробництво.
По-третє,організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення вМРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури ісанаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютнихнадходжень.
По-четверте, ВЕЗпокликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних ііноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніхрезультатів у всій національній економіці країни [17].
По-п’яте, однієюз цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, єнавчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських іуправлінських кадрів.
По-шосте, важливамета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку якоїсь чи територіїконкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальніекономічні зони створювалися на початку 80-х _р… для пожвавлення дрібного ісереднього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцямнадавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності іпомітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальноїорієнтації на залучення іноземного капіталу. З тією же метою перетворенняраніше відсталих регіонів у динамічно розвивинуті проходила організація вільнихекономічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промисловорозвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземногокапіталу.
Нарешті,по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний методмодернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципівфункціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зониносять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом«усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватоїпотрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринковоїекономіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує,що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності,вони більш ефективні, динамічні.
Слід зазначити,що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чіткопозначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб’єктамгосподарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілупільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківськихоперацій і на діяльність різних суб’єктів ВЕЗ – від вхідних у СП приватних осібдо філій транснаціональних корпорацій.
Загальноюхарактерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливогоінвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги іпереваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чиіншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності позонах різних країн; власне кажучи вони, як правило, подібні. Наявний досвідстворення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типувідповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературізвичайно виділяють 4 основні групи пільг [18]:
‒ зовнішньоторговельніпільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійсненнязовнішньоторговельних операцій і чи зниження скасування експортно-імпортнихпошлін;
‒ фінансовіпільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендноїплати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різнихформ субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;
‒ фіскальніпільги, що пов’язані з податковим стимулюванням визначених видівпідприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на прибуток,доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи тимчасовогозвільнення від оподатковування;
‒ адміністративніпільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в’їзду івиїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також наданнярізних послуг.
Специфічний набірпільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальнимиформами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортноїінфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, абона залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти,великих), або на рішення інших конкретних задач. Усі згадані пільги можутьзастосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинний служитиінструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобомвідшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, щоподаткові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. Присучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторамив цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якістьінфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання навнутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур.Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світовапрактика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.
Спеціальні економічнізони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць воничи не відбулися довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися пополітичних, економічних і організаційних причинах. Загострення політичноїситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку вкраїні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу.Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких іншихкраїнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніхматеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося наФіліппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числаробітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвиту інфраструктуру. Неменшим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційнібезладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутністькваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.
2. Форми міжнародного руху капіталів 2.1 Аналіз сучасних формміжнародного руху капіталу
міжнародний інвестиційнийкапітал рух
Міжнародний рухкапіталів можна звести до трьох видів: експорт (імпорт) підприємницькогокапіталу; експорт (імпорт) позичкового капіталу; міжнародна допомога.
Міжнародний рухкапіталів як з принципово — структурної, так і з функціонально-економічноїточки зору є складною системою зв’язків.
Офіційний(державний) капітал – це кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон,або ті, що приймаються в країну за рішенням уряду, чи міжурядових організацій.До офіційного капіталу відносять всі державні позики, гранти, міждержавнадопомога на основі міжурядових угод. До офіційного капіталу відноситься ікапітал міжнародних організацій: МВФ, СБ, ООН тощо. Джерелами офіційногокапіталу є кошти державного бюджету. Приватний капітал – це кошти приватнихфірм, банків, недержавних організацій та установ, що переміщуються за кордон,або приймаються з-за кордону за рішенням керівних органів підприємств. До цієїкатегорії капіталу відносять: інвестиції за кордон приватними фірмами, наданняторгових кредитів та міжбанківське кредитування. Джерелом приватного капіталу євласні чи запозичені кошти приватних фірм [4].
Підприємницький капітал– це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метоюотримання прибутку. До підприємницького капіталу найчастіше можна віднести приватнийкапітал. Позичковий капітал – це кошти, що позичаються з метою отриманнявідсотків. Міжнародна економічна допомога – це надання капіталу в грошовій чи товарнійформі суб'єктами однієї країни у власність суб’єктам іншої країни на умовах безоплатності,неповернення тобто безвідшкодності. Міжнародна економічна допомога має своїформи: фінансова допомога – це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чибезвідшкодного фінансування суб’єктами одних країн суб’єктам інших країн дляздійснення певних соціально-економічних та технічних проектів; матеріальнадопомога – це безплатна передача суб’єктами одних країн суб’єктам інших товаріві послуг виробничого та побутового призначення.
Короткостроковий капітал– це кошти, вкладені на термін до 1 року. В основному це – позичковий капітал.Середньостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін від 1 до 7 років.Довгостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін понад 7 років.Середньостроковий та довгостроковий – це в основному підприємницький капітал
Прямі закордонніінвестиції – це кладення капіталу з метою придбання довгостроковогоекономічного інтересу в країні-імпортері капіталу. Цей довгостроковий інтересзабезпечує контроль над об’єктом розміщення капіталу. До прямих закордоннихінвестицій відноситься в основному приватний капітал. Портфельні інвестиції –це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору правореального контролю над об’єктом розміщення капіталу.
Отже, експорт позичковогокапіталу належить до міжнародних кредитних відносин і виступає у форміміжнародного кредиту.
Міжнароднікредитні відносини — це відносини, що існують між кредиторами і позичальникамиз різних країн з приводу надання, використання і погашення позики, враховуючинаростання процентів. Міжнародний кредит можна визначити як позику у грошовійчи товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику з іншоїкраїни на умовах терміновості, повернення і сплати процентів. [7]
Ще однією формоюекспорту капіталу можна назвати міжнародну економічну допомогу — наданнякапіталу в грошовій і товарній формі суб'єктами однієї країни у власністьсуб'єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення, тобтоневідшкодування.
Міжнароднаекономічна допомога має свої форми:
‒ фінансовадопомога — це надання коштів у вигляді безкоштовного кредиту чи безвідшкодовногофінансування суб'єктами одних країн суб'єктів інших країн для здійснення певнихсоціально-економічних програм і технічних проектів;
‒ матеріальнадопомога — безплатна передача суб'єктами одних країн товарів і послугвиробничого та побутового призначення суб'єктам інших країн. [3]
Водночас капітал,що експортується, за приналежністю ділиться на державний і приватний. Приватнийкапітал експортується частіше у формі підприємницькій і позичковій, дуже рідко- у формі матеріальної допомоги. Державний капітал має дещо іншу тенденцію.Його експорт здійснюється у формі позик центральним банкам або урядам іншихкраїн під їхні гарантії.
Залежно відоб’єктів здійснення іноземні капітали структуруються на: державні; приватні;мішані; кошти міжнародних організацій (рис. 2.1.).
Державнекапіталовкладення (його ще називають офіційне) об’єднує угоди щодо виконанняпевного проекту на державному рівні, офіційну допомогу у розвитку, а такожгарантовані експортні кредити.
/>
Рис.2.1. Типологіяпотоків капіталу в економіку країн, що розвиваються
Серед міжнароднихорганізацій, які займаються питаннями співробітництва у валютно-фінансовійгалузі, найбільш авторитетними є: Міжнародний валютний фонд; Світовий банк;Міжнародна фінансова корпорація; Європейський банк реконструкції та розвитку.
Міжнароднівідносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельнусферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.
Підприємницькікапітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об’єктугосподарювання, а також спільних підприємств (СП).
Конкретна цифрачастки закордонного інвестора у володінні підприємством, яка дозволяє класифікуватикапіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країноюсамостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10 %участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії – неменше 20 %, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії – не менше 25 %.Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням коженвнесок, якщо інвестор має або отримує 10 % і більше власності фірми. В Україні– 10 %.[1]
Залежно відпризначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру: спрямованіна створення нового підприємства; на розширення діючих; для придбання ранішествореної та діючої фірми.
Характер участііноземних партнерів в інвестиційному проекті ³, відповідно,організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником проспівробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активніформи партнерства, а саме: самостійні; акціонерні. Поняття «самостійні»об’єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повнимволодінням іноземного власника. Акціонерні форми характеризуються змішанимволодінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, алеі національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватніпідприємства, так і держава.
Компаніїзмішаного володіння мають п’ять характерних ознак:
‒ існуванняугоди про довгострокові завдання співробітництва;
‒ об’єднаннясторонами активів (грошових та матеріальних ресурсів, досвіду управління);
‒ оцінкаоб’єднаних активів як капіталовкладень сторін;
‒ здійсненняузгоджених завдань за допомогою спільних органів управління;
‒ участьсторін в прибутках та збитках залежно від вкладеного капіталу.
До другої групиугод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні формиспівпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні абоконтрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створеннямюридичної особи. Сфера застосування контрактної форми співробітництва зіноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарськогоспівробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну,збутову [5].
Сутністьліцензійних угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягомпевного терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третімсуб’єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлюєподальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правовихзасад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії,що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих,напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.
Інжиніринговіконтракти, як правило, передбачають надання послуг двох видів: інженерно-консультаційних;інженерно-будівельних. У першому випадку зарубіжна компанія консультуєзамовника на стадії підготовки будівництва (вибір оптимального проекту,складання кошторисної документації). Цей вид інжинірингових угод широкорозповсюджений у практиці міжнародної економічної взаємодії. Другий видзустрічається не так часто, в основному в нафтопереробній галузі. Міжнароднісубконтракти пов’язані з наданням місцевому партнеру обладнання чи технології,які орієнтовані на експорт. Найчастіше за субконтрактами в країнах, щорозвиваються, виконуються працеємні операції зі збирання продукції, щопов’язано з прагненням мінімізувати витрати на оплату праці, а такожвиробництво нескладних у технічному плані комплектуючих. Часто продукція, щовипускається згідно субконтрактними угодами, настільки вузькоспеціалізована, щопідприємство виявляється тісно прив’язаним до виробничої схеми іноземної фірми.[10]
Експорт гудвіла –це передача невидимих активів: досвіду управління та організації виробництва,управління фінансовими активами, товарного знаку. Розповсюджений у видобувнійта переробній галузях, сфері послуг, зокрема, організації морських таавіаперевезень, трастового управління фінансовими активами, експлуатаціїготелів та ресторанів.
Франчайзинг єформою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об’єднує елементиоренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупногопідприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угодифранчайзингу, яка укладається між крупним підприємством – франчайзером та малим– франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізуютьпродукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структурита персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, якексплуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів,роздрібна торгівля, будівництво.
Предметфранчайзингової угоди передбачає надання компанією-франчайзеромпідприємству-франчайзі в обмін на пряму чи непряму винагороду прав навикористання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або)послуг. [15]
Факторинг – цездійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, якийпередбачає також обов’язки посередника щодо надання деяких інших послугкомерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволенняспеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржникакоштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, щозобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредиторомшляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умовизабезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щододвох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгостроковихфінансових зобов’язань і в експортній угоді – щоб сприяти одержанню грошейекспортером, який надав кредит іноземному покупцю [11].
Лізинг – цеособливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцему власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця)та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування дляпідприємницької діяльності. Лізинг, який виходить за національні межі (тобтоякщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назвуміжнародний. Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використанняустаткування лізинг поділяється на: фінансовий; оперативний. Оперативний лізингхарактеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) танеповною амортизацією об’єктів лізингу. Після закінчення строку об’єкт лізингуможе повертатися орендарем, чи укладається нова угода. Фінансовим (капітальним)лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики тапереваги, пов’язані з володінням об’єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим,якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов:
‒ правовласності на орендоване майно повністю переходить до орендаря після закінченнятерміну оренди;
‒ орендарюнадається можливість після закінчення терміну оренди придбати орендоване майноза залишковою вартістю або відновити оренду на умовах символічної орендноїплати;
‒ терміноренди охоплює більше 75 % строку корисного використання майна;
‒ дійснавартість мінімальних орендних платежів дорівнює або перебільшує 90 % поточноївартості орендованого об’єкту.
Таким чином,міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення фінансових вимог, потокиміж кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потокиміж власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.2.2Географія і масштаби міжнародного руху капіталу
У сучасному світіможна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залученняіноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті– поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії(НІС), Китай. [19] В умовах стабільності та передбачуваності в світовійекономіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги,міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі іприносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.
Масштаби рухукапіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінитилише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країнсвіту.
До 90-х роківпереважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямогозарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 –1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжнимикапіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалинта інших сировинних продуктів.
З початку 90-хроків відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших формміжнародного руху капіталу.
Якщо в 1987 роцідоля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 2008 році – 76 %.
Як у експорті,так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займаютьіндустріально розвинені країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 %загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжнихкапіталовкладень/ зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все щемайже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію(відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію доскорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд.дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого натой час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США),більш того, на межі ХХ та ХХІ ст. Великобританіїі Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжнихінвестицій [9].
Останні десятиліттяпідприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються(насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).
Протягом2005-2010 років суттєвізміни відбулись в сфері імпорту підприємницького капіталу:
‒ США сталинайважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позиційфірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;
розвиваєтьсятенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинутікраїни. У цілому на їхчастку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а начастку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниженнячастки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тіснопов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучаснихумовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергунаукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібноготипу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальнихкраїнах. Графічно відобразимо обсяги та структуру міжнародного руху капіталупротягом останніх років (рис. 2.2).
/>
Рис. 2.2. Обсягита структуру міжнародного руху капіталу, трлн дол. США
Як бачимо здіаграми динаміка міжнародного руху капіталу суттєво змінилася в бік збільшеннявеличини потоків усіх структурних елементів капіталу. Лише протягом 2008-2009років збільшення відбувалося дещо повільно, оскільки відчувалися наслідкисвітової економічної кризи.
Свободаміжнародного руху капіталу в світі приводить до збільшення світового танаціонального продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світінерівномірно. Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихіднимипараметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний кліматприймаючої країни. [14]
Інвестиційнийклімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючирішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних,економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед якихвідіграють економічні параметри приймаючої країни. Не існує єдиногозагальновизнаного переліку показників, необхідних для характеристикиінвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту,терміну та умов інвестування. Міжнародні кредитно-фінансові установи необхідноюумовою надання коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод нанайвищому рівні.
Потенційніприватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвиткуфінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелікпоказників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявленьпро економічну та політичну надійність майже всіх країн світу: ефективністьекономіки; рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом наоснові опитування різних категорій бізнесменів певної країни; показникзаборгованості; доступність довгострокового банківського кредитування; доступністькороткострокового фінансування; ймовірність виникнення форс-мажорних обставин; схильністьдо невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.
Для залученняпортфельних інвестицій необхідна наявність відповідного інституційногосередовища – розвиненого фондового ринку з елементами обслуговуючоїінфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державнихгарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень). За данимиторгової палати США, американські ТНК (як один з основних суб’єктівміжнародного руху капіталів) оцінюють інвестиційний клімат країни майбутньогокапіталовкладення за такими критеріями:
‒ характеристикамісцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населеннята потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому);
‒ доступ доринку (місцеві закони та нормативні акти, які дають або не обмежують доступкомпанії на місцевий ринок, можуть збільшити її прибутковість);
‒ робочасила (якість та рівень заробітної плати. Капіталовкладники також звертаютьувагу на якість освіти в країнах-одержувачах, бо освічених працівників легшепідготувати і вони швидше вийдуть на максимальний рівень продуктивності);
‒ валютнийризик (курс місцевої валюти відносно головних);
‒ репатріаціякапіталу (нормативні акти, які впливають на можливість повернення капіталу таприбутків до країни походження інвестора; складаються з рівня податків,обмежень на вивіз з країни твердої валюти або ускладнених процедур, пов’язанихз цими діями);
‒ захистінтелектуальної власності (законодавство з патентування, авторських прав,торгових марок, захисту торгових патентів);
‒ торговаполітика;
‒ урядоверегулювання;
‒ ставкиподатків та пільги;
‒ політичнастабільність;
‒ рамкимакроекономічної політики (економічна стабільність, найважливішим аспектом якоївважається низький рівень інфляції);
‒ інфраструктурніслужби підтримки (забезпеченість об’єктами функціональної, транспортної,соціальної інфраструктури, рівень якості обслуговування бізнесу). [19]
Вищенаведенікритерії дають уявлення про своєрідну систему цінностей іноземногокапіталовкладника.
3. Місце України в процесіміжнародного руху капіталу
Розгляд проблемирозвитку України у системі світового господарства свідчить, що її економіка маєзначний інтеграційний потенціал, усі підстави і значні можливості для поступовоговходження у світову економіку. Україна традиційно займає одне з провідних місцьсеред держав СНД щодо розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Це зумовлено тим,що в нашій країні існують вагомі об'єктивні матеріальні передумови, які,виступаючи як інтеграційний потенціал, сприяють розвиткові зовнішньоекономічнихзв'язків: природні й трудові ресурси, виробничі потужності, науково-технічнийпотенціал, географічне розташування, транспортне забезпечення, геополітичнестановище. Регіональні можливості експортного потенціалу України залежать відрівня розвитку окремих економічних районів, серед яких, безумовно, виділяєтьсяДонецько-Придніпровський, на який припадає 2/3 експорту України. Належне місцеу розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України посідає прикордоннеспівробітництво, в першу чергу економічні зв'язки західних областей звідповідними прикордонними районами Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії.Існують, наприклад, достатньо тісні зв'язки між Чернівецькою областю України іСучавським повітом Румунії. Але в цілому прикордонне співробітництво узагальному обсязі зовнішньої торгівлі невелике, має місцеве значення і потребуєподальшого розвитку. [31]
Незважаючи назначні потенціальні можливості входження України у систему світовогогосподарства, нині існують об'єктивні причини, що стримують її рух до світовогоринку. По-перше, треба мати на увазі, що Україна, як молода суверенна держава,ще не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнамисвітового співтовариства. Це стримує процес інтеграції національної економіки усвітову. По-друге, значною перешкодою є те, що Україна, як частина, що входилау минулому до складу СРСР, певною мірою ліквідувала структури, за допомогоюяких здійснювалася загальносоюзна зовнішньоекономічна діяльність. Але новихорганів, які можуть проводити на всіх рівнях національну зовнішньоекономічнуполітику України, ще недостатньо. Відбувається формування відповіднихструктурних елементів на рівні міністерств, відомств, об'єднань підприємств,територіальних органів державної влади, які мають сприяти виходу на міжнароднуарену. Сьогодні Україна як суверенна держава є членом таких міжнароднихекономічних організацій, як МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД та ін. У цихорганізаціях Україна не тільки може проводити політику захисту своїхекономічних інтересів, але й сама впливати на хід подій у світовій економіці.Але головні причини стримування руху України до світових ринків сьогодні — це,насамперед, наслідки глибокої загальної кризи, яка сьогодні долаєтьсяінтегрування з державами СНД (які теж знаходились у стані економічної кризи),що об'єктивно зумовлено існуванням традиційних зв'язків між ними; низькийрівень якості продукції, яка випускається та неконкурентоспроможність її насвітових ринках; недосконалість системи управління зовнішньоекономічнимивідносинами і відсутність чіткої й сталої правової бази для них; відсутністькваліфікованих кадрів.
Щоб Україназайняла належне їй місце у міжнародному поділі праці, в цих сферах національноїекономіки неминуче доведеться провести велику роботу щодо підвищенняконкурентоспроможності всієї виготовленої продукції та послуг. Більше того,сьогодні високим критеріям світового ринку повинні відповідати не тільки окремітовари, підприємства, а й національна виробнича система і господарськиймеханізм країни. Тому на сучасному етапі становлення незалежної державизаконодавча та виконавча влади країни повинні у підвищенні міжнародноїконкурентоспроможності національної економіки бачити одну з найважливіших цілейекономічної політики держави на найближче десятиріччя. Іноземний капіталсьогодні особливо необхідний у тих сферах економіки, активізація яких допоможевивести її з кризового стану, зняти наростаюче соціальне напруження всуспільстві. Це насамперед виробництво продуктів харчування, товарів широкогопопиту та послуг, ліків та іншої життєво важливої продукції. І справа тут нелише в тому, щоб забезпечити населення необхідними товарами та послугами, але йу тому, щоб здійснити їх імпортозаміщення, звільнивши валютні ресурси, щовитрачаються зараз на імпорт товарів народного споживання або сировини для їхвиробництва [28].
Особливої уваги зточки зору іноземних інвесторів при виборі країни або сфер вкладання інвестиційзаслуговує інвестиційний клімат. Інвестиційний клімат – сукупність економічних,правових, регуляторних, політичних та інших факторів, які у кінцевому рахункувизначають ступінь ризику капіталовкладень та можливість їх ефективноговикористання.
Інвестиції вУкраїні можуть здійснюватися у таких формах:
‒ частковаучасть у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними іфізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
‒ створенняпідприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та іншихвідокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власністьдіючих підприємств повністю;
‒ придбаннянерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майновихкомплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
‒ придбаннясамостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав накористування землею та використання природних ресурсів на території України;
‒ придбанняінших майнових прав;
‒ господарська(підприємницька) діяльність на основі угод про розподіл продукції;
‒ іншіформи, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичноїособи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України [8].
Основною правовоюформою здійснення інвестицій є договір. Тому під час здійснення інвестиційноїдіяльності застосовуються норми договірного права, зокрема, щодо власнеінвестиційних договорів, засновницьких договорів, договорів купівлі-продажу,угод про розподіл продукції тощо. Україна гарантує стабільність умов здійсненняінвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів.Умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігаютьсвою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їхукладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства,а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарськоїдіяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежуютьїх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору. Держава гарантуєзахист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій.Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнароднимидоговорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечуєтьсярівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційногохарактеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню таліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей ірезультатів інвестицій.
В Україністворена та функціонує розгалужена інвестиційна інфраструктура: фондові,товарні та універсальні біржі, депозитарії, зберігачі, реєстратори,інформаційно-консультаційні центри, банки, інноваційні та інвестиційні фонди,інвестиційні компанії, агентства розвитку бізнесу, технологічні та науковийпарки, науково-консультаційні центри інвестицій i міжнародного бізнесу,небанківські фінансово-кредитні установи, торговці цінними паперами, інститутиспільного інвестування і компанії з управління активами, недержавні пенсійніфонди, адміністратори НПФ, страхові компанії [19].
Основною ознакою,яка зумовила зміни макроекономічних показників економіки України у І кварталі2010 року були наслідки світової фінансової кризи, на тлі яких з’явилися першіознаки пожвавлення виробничої діяльності та поліпшення економічної ситуації.Станом на 1 січня 2010 року в економіку України іноземними інвесторами внесено40 026,8 млрд дол. США (рис. 3.1).
/>
Рис. 3.1. Обсягипрямих інвестицій в україну станом на 01.01.2010 р. млн. дол. США
У 2009 роціприріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни з урахуваннямйого переоцінки, утрат і курсової різниці становив 4,3 млрд. дол. США, щоскладає 69,4 % рівня попереднього року. Інвестиції надійшли зі 125 країн світу.До основних країн-інвесторів входять: Кіпр – 8 593,2 млн. дол. США; Німеччина –6 613,0 млн. дол. США; Нідерланди – 4 002,0 млн. дол. США; Російська Федерація– 2 674,6 млн. дол. США; Австрія – 2 604,1 млн. дол. США, тощо.
Аналіз інвестиційнихпотоків по джерелам фінансування наведено в табл. 3.1.
Таблиця 3.1
Розподіліноземних інвестицій по джерелам фінансування за 2008-2010 роки, млрд. грн.Джерело фінансування 2008 2009 І півріччя 2010 мат. активи немат. активи мат. активи немат. активи мат. активи немат. активи
Всього інвестицій, з них:
95,94
4,42
125,12
5,76
57,93
2,67 підприємства 55,74 1,96 72,7 2,56 33,66 1,18 за рахунок бюджетів держав (допомога, кредит) 3,16 1,2 4,12 1,56 1,91 0,72 кредити банків і кошти іноземних інвестиційних компаній 17,08 0,7 22,28 0,92 10,31 0,42 інше 19,96 0,56 26,02 0,72 12,05 0,35
Значні обсягиіноземних інвестицій зосереджено на підприємствах промисловості – 23,0 %загального обсягу прямих інвестицій в Україну, у т.ч. переробної – 19,7 %.Серед галузей переробної промисловості суттєві обсяги інвестицій унесено у [8]:
‒ виробництвохарчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів;
‒ металургійневиробництво та виробництво готових металевих виробів;
‒ хімічнута нафтохімічну промисловість;
‒ машинобудування.
Таблиця 3.2
Розподіліноземних інвестицій по сферам діяльності за 2007-2009 роки, млрд. грн.Сфера діяльності 2007 2008 2009
Всього, з них:
69,69
50,18
65,45 Промисловість 26,62 18,43 24,25 Сільське господарство 19,16 12,15 17,46 Будівництво 16,93 11,5 15,43 Інші 6,98 8,1 8,31
У фінансовихустановах акумульовано 21,0 % обсягу прямих інвестицій, ще 10,6 % – упідприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів і предметівособистого вжитку, а також 10,2 % – в організаціях, що здійснюють операції знерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям [17].
ВИСНОВКИ
Міжнародний рухкапіталу в глобальному економічному просторі є визначальною рисою сучасногосвітового розвитку. Світова фінансова система постійно змінюється тахарактеризується на сучасному етапі високим рівнем мобільності капіталу, щообумовлено посиленням взаємозалежності національних фінансових ринків,зростанням ролі інформаційних технологій, появою нових учасників та фінансовихінструментів, лібералізацією руху потоків міжнародного капіталу та створеннямнової глобальної економіки.
Зростання обсягівта видів фінансових інструментів, що призвело до появи внутрішніх самостійнихджерел розвитку фінансового ринку, з одного боку, та стійка динаміка країнрозвинутої економіки, з іншого, знайшли відображення в зростанні активівсвітової фінансової системи та необхідності появи нового терміну “фінансоваглобалізація”, яку слід розглядати як взаємозалежність різних секторів ринкукапіталу, що характеризується формуванням, акумулюванням та використаннямфінансових ресурсів в умовах зростаючої масштабності, відкритості,диверсифікації, лібералізації та інтеграції міжнародних потоків у світовомуекономічному просторі.
Світовий риноккапіталів слід розглядати як економічний механізм накопичення та перерозподілувільного фінансового капіталу, який складається з ринку іноземних кредитів тапозик, ринку євровалют, фондового ринку тощо.
Оцінка позитивнихі негативних наслідків від глобалізації для розвинутих країн та країн, щорозвиваються свідчить про те, що різко зростаючий розрив між країнами,зумовлений стрибкоподібним нееквівалентним обміном, призведе до деформаціїфінансово-ринкових механізмів, експансії спекулятивного капіталу та дестабілізаціїекономік не тільки слабких, але й сильних країн.
Характернимитенденціями міжнародного руху капіталу є зростання масштабів різних форм вивозукапіталу, зміна учасників експорту капіталу за рахунок країн з транзитивноюекономікою, зростання ролі ТНК та ТНБ у міжнародних потоках капіталу,зосередження основних потоків ПІІ у ринково розвинутих країнах та виникненнянових форм інтеграції фінансового, промислового, інтелектуального таінформаційного капіталу.
З метою оцінкидоцільності і напрямів подальшої інтеграції України до світового ринку капіталуварто оптимізувати залучення України до процесів міжнародного руху капіталу зурахуванням впливу факторів фінансового сектору (прямі інвестиції, портфельніінвестиції та надані кредити в іноземній валюті), що дає можливість здійснитиоцінку впливу глобалізації на фінансовий сектор національної економіки тазробити прогноз щодо включення України до процесів міжнародного руху капіталу вумовах глобалізації фінансового середовища.
Дослідженнядинаміки розвитку світового на національного ринку капіталів свідчить про те,що рівнозначними виявляються варіанти забезпечення економічного зростання країнза рахунок активізації міжнародного руху капіталу, шляхом зростанняінвестиційної привабливості економіки, шляхом лібералізації фінансового ринку,підвищення ступеня його відкритості та інтеграції до світового ринку капіталу.Ці напрями мають включати низку економічних, організаційних, правових заходів,які повинні бути у прямій залежності і комплексно використовуватись у системідержавного управління. Механізм інтеграції України до світового ринку капіталуповинен базуватись на засадах комплексу нормативно-правових таорганізаційно-економічних заходів, спрямованих на усунення наявних перешкод урозвитку взаємодії економічних суб’єктів України з міжнародним ринком капіталута підвищення ефективності і безпеки інтеграційної складової цього процесу зметою розробки інтеграційної стратегії виходу на світовий фінансовий ринок.
Основою включеннянаціонального ринку капіталу України до глобального фінансового простору маєстати запропонований концептуальний підхід до розробки стратегії виходу Українина світовий ринок капіталу, який базується на застосуванні державних важелів,адміністративного менеджменту та ресурсного менеджменту з метою ініціюваннявнутрішнього руху капіталу та активізації зовнішнього середовища.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРУ
1. АркутовенкоА. Глобальні інвестиційні потоки та місце ТНК в міжнародній інвестиційнійдіяльності // Збірник наукових праць. Вип. 29 / Відп. ред. В.Є.Новицький. — Київ: ІСЕМВ НАН України, 2007. – С. 122-127.
2. АрсеєнкоА. Глобалізація чи поляризація: що чекає світ? // Урядовий кур'єр. – 2006. – №75 (22 квітня).
3. Асаул А.Формування інвестиційного клімату // Економіка України. – 2008. – №4. – С.83–87.
4. БатураО.В., Комарова К.В. Іноземні інвестиції в системі становлення ринковоїекономіки України. — Д.: Наука і освіта, 2008.
5. БлохінВ.С. Активізація інвестиційних процесів на фінансовому ринку// Фінанси України№1 -2008
6. Боди З.,Кейн А., Маркус А. Принципы инвестиций: Пер. с англ. – 4-е изд. – М.: Вильямс,2008. – 984 с.
7. БойкоА.В. Прямі іноземні інвестиції як фактор підвищення національноїконкурентоспроможності //Творча спадщина Й.А. Шумпетера та трансформаціяекономіки України. – Чернівці, 2009. – с.203-210.
8. БондарчукІ. В. Особливості інвестиційної стратегії нерезидентів в Україні // Інвестиції:практика та досвід. – 2009. — №4. – с. 26-29.
9. БорщевськийВ., Польова І. Формування регіональної системи залучення іноземних інвестицій// Регіональна економіка. – 2006. — №4. – С.41-48.
10. ВайцеховськаВ.В. Іноземне інвестування в умовах інтеграції України у світову економіку//Актуальні проблеми економіки. – 2009. — №8. –с.55-60.
11. Вовк С. Фінансоваглобалізація та Україна: прямі іноземні інвестиції //Вісник Терноп. Акад… нар.госп-ва. – 2009. — №5 – 1. с.258-262.
12. ВовченкоО.Л. Інвестиції: економічна сутність та форми // Актуальні проблеми економіки.-2004. — № 6.- С.18-24.
13. ГаврилюкК. Умови здійснення іноземного інвестування // Економіка України № 8. – 2009.
14. ГайдуцькийА.П. Сучасні особливості міжнародного розподілу прямих іноземних інвестицій усвітову економіку // Економіка та держава. – 2010. – № 2. – С.67-70.
15. ГорбачоваО.М. Проблеми залучення прямих іноземних інвестицій в Україну //Проблемиінформатизації та управління. – вип. 7. – 2009. – с.118-121.
16. ГубськийБ.В. Проблеми міжнародного інвестування в Україні. // Економіка України. –2010. — №1. – С.34.
17. Інвестиціїзовнішньоекономічної діяльності у 2009 році // Експрес-доповідь ДержкомстатуУкраїни від 20.02.2010. – № 45.
18. Інвестологія:наука про інвестування: Навч. посіб. / С.К. Реверчук, Н.Й. Реверчук, І.Г.Скоморович та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. С.К. Реверчука. – К.: Атіка,2001. – 264 с.
19. Іноземніінвестиції в Україні // Федоренко В.Г. Інвестиційний менеджмент: Навч. посіб.–К.: МАУП, 2001.- С.229-254.
20. Іноземніінвестиції в Україні. – К.: Редакційно-видавниче відділення УкрІНТЕІ, 2009.-286 с.
21. Лук’яненкоД., Бакаєв О. Глобалізація економічного розвитку: фінансова криза // Ринокцінних паперів України. – 2009. – №3-4. – С. 3-14.
22. Міжнароднийрух капіталу в глобальному економічному просторі (системно-функціональнийаналіз): Дис… док. екон. наук: 08.05.01 / В.М. Левківський; Київ. нац. ун-т.ім. Т.Г.Шевченка — Київ, 2009. — 490 с.
23. Міжнародніінвестиції і ефективний економічний розвиток: Автореф. дис. канд. екон. наук:08.05.01 / К.В. Жеваго; Київ. нац. екон. ун-т. — К., 2003. — 19 с. — укp.
24. НовицькийВ. Національні інтереси України в контексті цивілізаційних детермінант іекономічної глобалізації // Економіка України. – 2003. — №7.- С.14.
25. Рогач О.,Шнирков О. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки. –К.: Вид. центр “Київський університет”, 2009. – 302 с.
26. РокочаВ.В., Плотніков О.В., Новицький В.Є., Кудирко Л.П., Сльозко О.О.Транснаціональні корпорації: Навч.посіб. з нормативної навч. дисципліни«Транснаціональні корпорації». – К.: Таксон, 2001. – 304 с.
27. Стимулюваннята захист іноземних інвестицій // Управління зовнішньоекономічною діяльністю:Навч. посіб. / За ред. А.І.Кредісова.– К.: ВІРА-Р, 2009.- С.116-138.
28. Стратегіїекономічного розвитку в умовах глобалізації / За ред.Д.Г.Лук’яненка. — К.:КНЕУ, 2001. – 538с.
29. ТатаренкоН.О., Поручник А.М. Теорії інвестицій. – К.: КНЕУ, 2009.
30. ФедоренкоВ.І. Інвестознавство: Підручник. — 3-те вид., допов. — К.: МАУП, 2009. — 480с.
31. ФедоренкоВ.І. — Інвестиційна привабливість України. //Інвестиції: практика та досвід№21/ 2009 .