Міфологічна свідомість: єдність об'єкта і суб'єкта, предметаі знака
Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони- природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої нарозкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життяі волі. Для примітивних людських племен усі предмети довкола виконуютьпризначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією іметафорою вони стали у цивілізованому світі). Це, світорозуміння, і спираєтьсявоно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповненусерйозної думки.
Міфи — продукт тривалого формування, у них можна виявити нашаруванняабо ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх історична функція булавизначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень просвіт та їх загальнозначущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювалипоходження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми,війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, буликритерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались у буття первіснихлюдей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема" жодної грані, убудь-яку важливу мить людина звертається до міфічних прототипів і знаходитьправильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприроднеяк обов'язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образидалекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожнійлюдській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих.
Приклад — грецький міф про Персея. Аби не перетворитися на камінь, вінне дивився на Горгону Медузу, а стежив за її віддзеркаленням у мідному щиті. Тількиз допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща силалихого ока — таке повір'я широко відоме народам світу. Можливо, то застиглийпогляд динозавра трансформувався у сковуючий погляд дракона казок… Міфу проПерсея передувало багато жорстоких явищ у дійсності й у фантазії народу.
Міфи були не тільки у греків. Найдавніші з відомих міфів (на межі II тисячоліття до н. е)- це складені у Передній Азії і записані клиноподібними письменами. Багатомотивів цих міфів є і в греків, але тлумачення подій часто різне. Так,Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс — Енліль за допомогою жорстокого бога Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидаєу людське суспільство сім'я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволенінадмірним піднесенням людини.
Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну,наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентратибагатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнаннюнайдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людинитого часу, коли міф народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовноїдіяльності має можливості своєрідного відображення об'єктивної істини світу. Скажімо,біблійний міф про Едем, про вигнання Адама і Єви. Щоб осягнути Едем як метафоруеволюції людини, розшифрувати згусток історичного буття людини, у нійзакодований, необхідно глибоко увійти в історію, як це зробив американськийучений Карл Саган, міркування якого ми коротко викладемо.
Серед окам'янілостей, вік яких налічує кілька мільйонів років, вражаєвеличезна кількість різноманітних людиноподібних істот з пошкодженнями черепа. Восновному це справа рук наших предків. За часів пліоцену і плейстоцену майженапевно існувала жорстока конкуренція між багатьма видами людиноподібних істот,з яких вижила лиш одна лінія — ті, хто умів поводитись із знаряддями. І це булинаші предки. Питання про те, яку роль відігравало вбивство в. цій конкуренції,залишається відкритим. Але за цих часів уже існувала Людина вміла, Людинапрямоходяча і «витончений» австралопітек, у якого відношення маситіла до маси мозку приблизно таке саме, як у сучасної людини. Тому успіхи, якихлюдство досягло за останні кілька мільйонів років, не можна пояснити лишевеличиною відношення маси мозку до маси тіла, але швидше збільшенням загальноїмаси мозку, ускладненням самого мозку. За часів плейстоцену перемогти у конкурентнійборотьбі могли ті племена, які володіли кам'яною сокирою. Вони були і кращимимисливцями. Однак винайдення і виробництво кам'яної сокири вимагали більшоївеличини мозку.
У той самий час, коли об'єм черепа людиноподібних істот різкозбільшився, в анатомії людини сталася ще одна дивовижна зміна: значнозбільшився і таз у жінок. Мабуть, це було потрібно, щоб могли народжуватисядіти «останньої моделі» — з великим мозком. Проте таз досяг своєїмежі, коли збільшуватись йому не можна було, бо жінка неспроможна була бнормально ходити. Це паралельне протікання двох еволюційних процесів чудовоілюструє роботу природного добору.
Але еволюція відбувалася надзвичайно швидко і в недавні часи. І з цимзв'язаний біль при народженні дитини, що виник на якомусь витку історичної доби.Адже відомо, що з мільйонів видів, які населяють Землю, така доля спіткалатільки людей.
Зв'язок між еволюцією розуму і болем при народженні дитини відзначенийу Книзі Буття в Біблії. Єва з'їла плід з дерева пізнання добра і зла, і Господьсказав їй: «Ти в муках родитимеш діти» (Буття, III, 16). Цікаво, що Бог наклав заборону наздобування людьми не знання взагалі, а різниці між добром і злом — тобтоздатності абстрактних і моральних суджень, зв'язаної з неокортексом. Мабуть,навіть у ті часи, коли писалась історія райського життя людини, історія Едему,розвиток пізнавальних можливостей людини розглядали як наділення їїбожественною силою і водночас покладання на неї величезної відповідальності(адже людина вже може передбачати наслідки свої: вчинків): "І сказавГосподь Бог: «Ось став чоловік, немов один із Нас щоб знати добро і зло. Атепер коли б не простяг він своєї руки, і н
Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв'язувалося з легендарним зо лотимвіком, коли рід Ното ідеально вписувався у спільність рос лин і тварин. Згідноз Біблією, після гріхопадіння людство на кар] дістало такі речі, як смерть,тяжку роботу, вбрання і соромливісті (мабуть, щоб обмежити продовження роду), атакож втратило здатністі спілкуватися з тваринами. На такому розумінні ітлумаченні сюжеті] міфології грунтується визначення, що міфи — це історичніідіоми, як склалися через певний збіг обставин, часом випадковий, що набуваєбільш-менш загального, сталого змісту лише в процесі їх багатовікової обробки.
Починаючи зі сміливих і грубих природних міфів, в які дикун втілювавпізнання, видобуті ним з його дитячого пізнання світу, і де тих часів, коли вонибули оформлені і втілені у комплекс міфологічних систем — незграбних істрахітливих у Мексиці, хвалькувато гіперболізованих у буддистській Азії,граціозно художніх у Греції — минуло багато тисячоліть. Грецькі міфи історичновклинилися між найдавнішими, в яких боги, позбавлені будь-яких добрих намірів іморальних мотивів, були страшними панами, що створили людей, аби ті працювалина них і приносили їм жертви, і християнськими, де боги милосердні, несутьпорятунок. Грецькому міфу незнайомий жах первісних людей перед богами злими,такими, як боги Шумеру, вавилонський Мардук або Ваал стародавньої Палестини,або принаймні надто могутніми. Але й не було схиляння перед всемогутнімуособленням добра і сили — надто двозначним. Адже коли бог всемогутній, то чомуж він не викоренить зло? Значить, він злий. А коли не злий, то значить,безсилий, тобто не всемогутній.
Поезія привчила нас до того, що природа може мати людські риси івчинки, і в давніх міфологічних поняттях хочеться насамперед бачити метафори,епітети, алегорії. Насправді ж дикуни вкладали буквальний зміст в одухотворенняприроди. Для них це були прозаїчні, за сучасною термінологією«природничо-наукові», терміни. Якщо ескімоси називають зірки поясуОріона «Ті, що загубилися», то це тому, що знають: це мисливці натюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніжпіднестися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Північноамериканськііндіанці називають Плеяди «Танцівницею», а вранішню зорю — «Подателькоюдня», і, як випливає з їхніх легенд, назви ці — зовсім не поетичні формули.
У первісній філософії всього світу Сонце і Місяць наділені життям і заприродою своєю належать немовби до істот людських. Звичайно протиставлюваніодне одному як чоловік і жінка, ролі чоловіка і жінки вони дістають у різнихнародів у різних сполученнях. Але життя їх уподібнюється людському, тобто якщоу інків були можливі шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць буличоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.
Міфи інших країн розповідають про день і ніч, які втілюють ті саміжиттєві ситуації. Так, мексиканці мають легенди про те, як старе Сонце вигорілоі весь світ огорнула темрява, і ось тоді прадавній їх герой кинувся у вируючеполум'я, поринув у підземний морок і з'явився на сході, блискучий і боготворний,в образі Тонатіу, або Сонця. Опісля туди кинувся інший герой, але сила полум'явже зменшилась, і він воскрес з меншим блиском і сяйвом у вигляді Мецлі, абоМісяця. Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів. Наприклад,сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать ісваряться. І саме з п'яних очей вони і створили людину такою недосконалою. Створеннясвіту у Книзі Буття африканського племені куба (Конго) — результат блювоти бога.Він вивергав сонце, місяць, зірки, людей, рослини тощо.
«Початок усіх речей», або етіологічні міфи, пояснюють змінупір • року, особливості місцевості, повадки тварин — буквально все, аж докількості яєць, які несе курка. Усьому є пояснення, обгрунтування. Міфи малитакож пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньомумексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнинупояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклализ більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися відстраху смерті, а натомість зобов'язалися годувати своїх. панів.
Кожне свято або звичай, кожний інститут вимагали підтвердження воповідях про світанок буття. Особливо це стосується міфів, у якихнатурфілософське розуміння дістало найбільш адекватне втілення, міфів,лейтмотивом яких є шанобливе ставлення людини до природи. Людина — вже нетільки частка природи, вона її споживач й експлуататор. Але те, що потрібнолюдині, обов'язково вступає у суперечність з тим, що існує і живе само по собі.За кожне вторгнення у природу або завоювання природних сил, як відомо, природамститься нам. Уявіть собі, що ви ненароком штовхнули камінь на вершині гори. Падаючивниз, він зачіпає інші камені, і цей механічний рух окремих частин гірськоїпороди перетворюється на щось ціле, яке веде немовби автономне існування. Цеобвал, грізне лихо. У розбудженій природній стихії є щось схоже на розгніванулюдину або, певніше, демона. Можливо, саме з таких ситуацій виникла легенда продуха гір — Рюбецаля.
Зворотні сили природи, викликані діяльністю людини, її втручанням унавколишнє середовище, створюють ілюзію живого світу, який вселяє страх. Одиніз дослідників наводить слова старого шамана: "… ми не віримо, мибоїмося. Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. Ітому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могловикликати незліченні біди. Символічні дії багатьох магічних обрядів несуть усобі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи требанейтралізувати, і цьому служить катарсис — моральне очищення після магічногообряду.
Наприклад, забивання бика. Жертву вели до вівтаря Зевса, на якомулежали присвячені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокиризабивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судилисокиру. Сучасні тубільці у Східній Африці, зрубавши велике дерево, розігруютьневелику виставу, звертаючись до нього: «О дитя людське, ми не рубаємотебе, ми видаємо тебе заміж. І робимо це не силою, а добром! » Такі наївніхитрування повинні, мабуть, ввести дерево в оману і запобігти помсті з йогобоку. Такою самою мімікрією є розмалювання шкіри і ритуальні дії мисливців. Метаїх — уникнути неминучої кари за вбивство тварини або за іншу провину передприродою.
Однією з найпоширеніших легенд всезагальної міфології є міф про потоп. Англійськомудослідникові лорду Реглану належить припущення про зв'язок міфу про потоп зрозвитком землеробства в Азії. Перші цивілізації, які склалися на берегах Тигрута Євфрату, Нілу і Хуанхе, стали нечуваним викликом людини навколишньомусвітові. Для свідомості прадавньої людини землеробство було досить зухвалимвтручанням у природний процес. Ось чому величезна повінь, яка могла статися вминулому, повинна була у легендах перерости у потоп, що карає людей і зменшуєчисельність населення Землі.
Міф про потоп є у 34 з 50 вибраних ним міфологій, він може стати підтвердженнямважливості теми відплати для первісної свідомості. Люди такого примітивногорівня мали свої підстави боятися помсти природи. Геракліт говорив: «Зрозумілістьтреба погасити швидше, ніж пожежу».
Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа — розплатаза зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, занамагання втручатися в об'єктивні процеси.
Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, такимчином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Цеаж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, назавзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, — пронеобхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватисявперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їхвласного шляху.
Зауважимо, що міфи — анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати вних прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еротично гидотні. Витівкибогів далеко не похвальні. Хіба вони можуть навчати, як жити?
Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часомГегель назвав міфологію «педагогікою людського роду». Отже, вонимістять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслідування. Що ж саме? Ічому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійнепорушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюютьнайвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і неповинні дотримуватися людських норм життя?
У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують знайгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалентність властива будь-якійміфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, непринижують її піднесеного характеру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, щосама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є унашому розумінні.
Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це стосуєтьсявже міфології пізньої — грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення додостовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції повсій країні прокотився крик обурення проти астрономів, цих богохульнихматеріалістів, які заперечували не тільки божественність, а саму особистістьСонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істотимогутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихієюкомізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілихрелігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднанняперенесене у підпільний, диявольський світ. Але багато що і залишилося.
Грецькі боги — великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі,бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі — як увеликій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, алевинахідника багатьох корисних речей — засобів добування вогню, першогомузичного інструмента. Бог веселощів, панічного страху і священного безумства — Діоніс часто порушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважаютьдослідники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більшсучасної. Недарма з часів Ніцше він — улюблений бог розворушених душ нашої доби.
Багато стихійного гумору і в історіях героїв — Геракла, наприклад. Йомувластиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливийпрояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і вшумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживаннябрутальної лайки.
Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенстводопомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, якісупроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.
Боги і герої міфів — благодійники людського роду — чинять іноді діяннялихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так учому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках?
В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньомуоб'єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість самого життя(«від великого до смішного — один крок»). В амбівалентності міфу — несвідомийпочаток трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людинаможе обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут — добре, там — погане?Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий їїчиновний чоловік — абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибенику ми віддаємоперевагу перед скромним міщанином? Чому жорстокий, часом просто скажений ПетроІ залишився в історичній пам'яті як вельмишановний правитель, а Микола II — з його релігійністю і м'якістю характеру — сприймається як нікчемна людина?
Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття,що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною сміливістю злочинця, якийпорушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина,яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами,заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно,розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою іблагополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її надрутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прозирозуму відчувався гостріше.
Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважавза необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей так само,як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відомавсій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багатофатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть усобі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічнийколорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб сталозрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому — боговіабо героєві.
Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємницю будь-якоїміфології, є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людськихвимірів, — її не стосуються наші правила моралі. Боги можуть бути схожими налюдину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони небоги. Нестримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку,підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а зіншого — -вчила людей цінити свою, земну гідність, що грунтувалася на суворійнеобхідності праці, боротьби, подолання труднощів, перепон.
Звідси єдність жаху і принадливості у «демонічному», щопідноситься над звичайним світом людини. Звідси страсті богів і героїв, страстіЕдіпа, страсті Геракла, страсті Прометея, страсті Діоніса.
Міф спростовує, як бачимо, панування людини над природою під загрозоювідплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життюоб'єктивного світу. По суті це передчуття того відкриття, яке прийшло черезбагато століть і яке Гете висловив так: «Коркове дерево існує не для того,щоб затикати пляшки». Ніщо у світі не можна розглядати як простий засібдосягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу,його зворотну Дію.
Моральний вплив міфології не у напучуванні чи муштруванні — як урелігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розуміння відносностіпанування розуму в світі, в якому живе людина.