ВолодимирПетровський,
доктор історичних наук, професоркафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національногоуніверситету ім. Каразіна
Грузія після «революції троянд»
Устатті подано історичний аналіз економіко-політичних процесів у Грузії відпочатку її існування як самостійної держави з 1990 р. Автор доходить висновку,що сповідування європейських цінностей для цієї країни є досить далекоюперспективою, оскільки спершу треба вирішити нагальну проблему територіальноїцілісності і зовнішніх стосунків з країнами-сусідами, передовсім з Росією.
Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору — актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки — відстеження йаналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років таоцінка європейських перспектив цієї країни.
Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодомбалансування між «колапсом » та «реконструкцією». Шостогоквітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингуактивістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента,конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для їївиходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключалидислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60].Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національногопорятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки).Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всіросійські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37].Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновленнядержавної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки,наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі діїдопомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленикунаціоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою «Грузія — тільки длягрузинів». Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка станенезалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти,де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичноїГрузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни вСНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військовогоокругу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурмрезиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм надопомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців,випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламентувирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих докінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув [ 55, с. 211-212; 93, р. 181].
Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну,клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну«державу-невдаху»(failing state). На початку ХХI ст. майже всідорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій.Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарівпризвели до масової міграції працездатного населення — в основному до Росіїї.Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. — намільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навітьБуркіна-Фасо займала кращу позицію [68].
Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогуРосії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійнопогіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойовихдіях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та іншібази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим длягромадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебтоабсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Аджедля ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км)вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навченихприкордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків,то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. — на початку 2000 р. десь 7тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районіГрузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометроваПанкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувалаТбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела дорозквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченськогопольового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузіїзаявляло про причетність російських військових на базах республіки до масовогопродажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представникиА.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю,особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованістьКремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєваяк добре вихованої людини.
Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви,начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терористА.Гочіяєв. П'ятого серпня 2002 р. Е.Шеварднадзе запевняв: абсолютна більшістьнаселення в ущелині — мирні люди, хоча не заперечував і наявності у деякихзброї. Однак для гірських регіонів Кавказу навіть володіння гранатометом чикулеметом стало звичайною справою. Втім, Тбілісі у січні та кінці серпня 2002р. спробував з допомогою армійських та поліцейських підрозділів встановитиконтроль над Панкіською ущелиною. Сумнівно, щоб він міг бути дієвим, аджежодного арешту чи затримання влада не зафіксувала. Кілька разів бойові літакиРосії бомбардували ущелину (напевне, останній раз 23 серпня 2002 р.), алеговорити про якісь наслідки цих акцій важко. Нарешті у січні 2003 р. головаслужби державної безпеки Грузії Н.Лаліашвілі заявив про існування зв'язку міжарештами терористів у Лондоні та їхніми спільниками у Панкісі [82, р. 30-33].
Досить яскраво рівень ставлення до Росії серед грузинськоїеліти відображено у підручниках з історії республіки, які друкувалися до«трояндової революції» 2003 р. У них Росія показана першим середінших загарбником, що знищив державність Грузії, стимулював асиміляціюмісцевого населення і русифікаторські тенденції. Підкреслюється, що у 1801 р.створена Олександром I повноважна комісія експертів зробила згубний для Грузіївисновок: Картлі-Кахетинське царство не в змозі існувати самостійно. Потім за1803-1864 рр. до складу Російської імперії увійшла й Західна Грузія, а в 1864р. ліквідовано Абхазьке князівство. Автори наголошують на глибоких кореняхнаціонально-визвольного руху, визнанні незалежної Грузії на початку 1921 року25-ма країнами світу. Гордістю грузинського народу вважається поразка XI арміїрадянської Росії під командуванням О.Геккера на підступах до Тифліса 16 травня 1920р. Вказується на підступність більшовицьких лідерів, які за 1921-1927 рр.передали Туреччині, Росії, Вірменії, Азербайджану 16641,56 кв. км грузинськоїтериторії з населенням у 162137 осіб. Досить докладно розповідається прозаворушення проти диктатури у Сванетії, партизанський рух у Кахетії,Кахетинсько-Пшавсько-Хевсурське повстання, виступ 1924 р. під керівництвомК.Чолокашвілі. На думку авторів підручників, лише в 1937 р. було репресовано неменше 30 тис. грузинів, тисячі людей були вбиті й поранені 5-7 березня 1956 р.,коли Москва ввела в республіці військовий стан [74, с. 250-262, 264-265].
Намагаючись втримати владу, Е Шеварднадзе всіляко маневрував:у листопаді 2002 р. в Парижі він оголосив про необхідність вступу Грузії доскладу НАТО, водночас швидко відновлюючи економічні зв'язки з Росією. Кризавлади в кінці жовтня 2001 р., незадоволення стилем управління Е.Шеварднадзесприяло зростанню впливу колишнього міністра юстиції М.Саакашвілі, колишньоїголови парламенту Н.Бурджанадзе, майбутнього прем'єра З.Жванія. За півтора рокиопозиційні сили сформували масову організацію «Новий національнийрух» на чолі з М.Саакашвілі у складі 20 тис. членів.
Восени 2003 р. виникло тимчасове зрощування персоналістськихопозиційних партій, серед лідерів яких найбільшу популярність малаН.Бурджанадзе. Водночас стрімко зріс авторитет колишнього співробітникаюридичної фірми Манхеттена в Нью-Йорку, випускника Колумбійського університетуМ.Саакашвілі, якого колишній Генеральний секретар «Союзу громадян Грузії»,потім — спікер грузинського парламенту З.Жванія загітував працювати в державнихструктурах на батьківщині. Завдяки надзвичайно вдалим публічним виступам івикористанню яскравих символів майбутній президент Грузії швидко став відомимусій країні.
До червня 2003 р. правляча партія «Союз громадянГрузії» розпалася на фракції, а невдалі реформи призвели до її програшу намуніципальних виборах. Громадяни республіки надали перевагу «Новомунаціональному руху», новим правим, незважаючи на всі махінації виборчихкомісій. Щоб втриматися при владі, клан Е.Шеварднадзе у вересні 2002 р. наказавМіністерству фінансів встановити жорсткий контроль над банківськими рахункамивсіх неурядових організацій. А 18 лютого 2003 р. Міністерство державної безпекипідготувало проект «Про призупинення діяльності, ліквідацію і заборонуекстремістських та інших організацій, які знаходяться під іноземнимконтролем». Однак для забезпечення чесних виборів Агентство міжнародногорозвитку США надало Грузії 1,5 млн доларів для комп'ютеризації виборчого процесу.Уряди Європи й керівництво у Вашингтоні організували безпрецедентну кількістьспостерігачів для виборчої кампанії у республіці. Національний демократичнийінститут США забезпечив неурядову організацію «Чесні вибори» значноюсумою коштів для проведення паралельного підрахунку голосів та екзит-полів. Заініціативою Д. Сороса до Тбілісі навесні 2003 р. було направлено керівникаекспертного кабінету з питань проведення революційних дій ненасильницькогохарактеру (м. Бєлград) 30-річного О.Марича. Разом з 20-ма молодими грузинамивін створив опозиційний рух «Кмара», що складався в основному зістудентів. У квітні 2003 р. його активісти вночі розклеїли у Тбілісі та щедев'яти містах країни сотні плакатів з критикою правлячого режиму. Незграбні спробиЕ.Шеварднадзе по дискредитації «Кмари» лише сприяли зростаннюпопулярності руху. Фонд Д.Сороса «Відкрите суспільство» виділив коштидля поїздки групи членів організації до Сербії, де вони знайомилися з досвідоммолодіжного об'єднання «Отпор». Саме ця молодіжна структура у 2000 р.відіграла ключову роль у поваленні влади С.Мілошевича. Символом«Кмари», як і «Отпору», став стиснутий кулак. Влітку 2003р. під керівництвом одного з лідерів «Кмари» Г.Канделакі на територіїодного з колишніх піонерських таборів біля Тбілісі пройшло навчання тактиціреволюційних дій для 700 активістів організації [80, р.113-115; 4, с. 56-58;23].
Хоча в липні 2003 р. Е.Шеварднадзе під час зустрічі зколишнім державним секретарем США Д.Бейкером, М.Саакашвілі та Н.Бурджанадзепообіцяв дотримуватись паритету при формуванні виборчих комісій міжпредставниками різних політичних сил, але зберігати вірність даному слову незбирався. Осінні парламентські вибори 2003 р. уявлялися тодішньому президентуГрузії лише репетицією до президентських у квітні 2005 р., на яких він, як іраніше, планував перемогти. У виборах 2 листопада 2003 р. брали участь дев'ятьблоків та 12 партій. Необхідно уточнити: грузинський електорат був вдячнийЕ.Шеварднадзе за створені його апаратом умови, в яких могло реально розвиватисягромадянське суспільство. В республіці існувало дійсно незалежне телебачення, аце суттєво допомогло опозиції набрати силу й перемогти. За даними головиЦентральної виборчої комісії Н.Девдаріані, за Е.Шеварднадзе віддали голоси228639 громадян, за «Новий національний рух» — 218715. Алетелекомпанія «Руставі-2» повідомила: за даними «опитувань навиході» (exit polls) перемогла опозиція. Професор міжнародних відносин,директор Інституту «Центральна Азія-Кавказ» в університетіДж.Гопкінса (Вашингтон) Ч.Фейрбенкс молодший, який був спостерігачем в районіМарнеулі (Південна Грузія), був свідком масових порушень виборчого закону вході виборів. Саме вони дозволили місцевій владі доповісти про значну перевагупартії «Союз громадян Грузії»: вона начебто отримала там 90% голосів.В Аджарії кількість осіб, що проголосувала, перевищила число ранішезареєстрованих виборців. У ніч на 3 листопада в Тбілісі пройшла перша протестнаакція опозиції, її лідери закликали громадян не визнавати офіційних результатіввиборів. Спершу на них виходили не більше 10 тисяч жителів, однак безцеремонненахабство влади у відстоюванні фальсифікованих даних призвело до швидкогозростання кількості протестуючих. До 20 листопада на вулиці виходили до 100тис. громадян. Саме в цей день державний департамент США вперше публічнозвинуватив керівництво Грузії у перекрученні народного волевиявлення. Обуреннямас підсилювало загальне погіршення матеріального становища. Спроби міністраекономіки В. Папуа та польського фахівця Л. Бальцеровича оздоровитигосподарство Грузії раніше закінчилися фіаско. Адже до 2003 року більше 75%економіки республіки знаходилося в тіні, в середньому кожний підприємецьвитрачав на хабарі по 200 доларів. У серпні 2003 Міжнародний валютний фондприпинив реалізацію програми економічної допомоги Грузії через величезнийрівень корупції, безпорадність управлінців, масове безробіття [80, р.115 — 117;24].
На десятий день після виборів блок «За нову Грузію»згодився визнати перемогу опозиції, але переговори були зірвані. М.Саакашвіліта його найближчим соратникам потрібна була голосна й рішуча перемога, а непоступки. Деякий час протистояння продовжувалося: 17 листопада Е.Шеварднадзезаявив на прес-конференції, що його повноваження закінчуються лише у квітні2005 р. Наступного дня на вулицях столиці десятки тисяч молодих громадян затрибутами «Кмари» (раніше на кошти грузинського фонду Д.Сороса(Д'єрдя Шороша) було закуплено 30 тис. майок, кепок і сумок з написом«Кмара») рушили до будівлі парламенту.
Спроба Е.Шеварднадзе ввести надзвичайний стан не спрацювала,бо коли 22 листопада опозиційні сили, що були готові навіть до збройноїборотьби, прорвалися до Державної канцелярії, парламенту, поліція не чинилаопору. Перемагала навіть символіка: 22 листопада — це день Святого Михаїла, адень відставки президента 23 листопада — свято Святого Георгія Побідоносця.Потім інавгурація М.Саакашвілі — нового президента Грузії — відбулася 25 січня2004 р., тобто в день народження Е. Шеварднадзе [22, с. 49; 36; 19; 27, с.206 — 209].
У кінці 2003 р. Е.Шеварднадзе стверджував: «Це був планСороса. Все розписано. І гроші. Скільки треба. Існує ціла концепція, якпроводити вибори, щоб до уряду потрапили інші люди». Зауважимо, що саме влистопаді цього ж року у Москві невідомі особи у камуфляжі увірвалися до офісуінституту Д.Сороса «Відкрите суспільство» і вчинили там дебош. УТашкенті 14 квітня 2004 р. ця структура 75-річного фінансиста не булаперереєстрована. Навпаки, президент А.Акаєв нагородив його орденом Манасатретього ступеня, але саме Д.Сорос був присутнім у Бішкеку 26-27 квітня 2004 р.після революційних подій у Киргизстані. Безумовно, більше 40 млн доларів,виділених фондом «Сорос-Киргизстан», діяльність Американськогоуніверситету з осені 2002 р. у столиці республіки суттєво зміцнили позиціїкиргизьких опозиціонерів [1, с.29 — 33].
Дивно, що опозиційна «Нова сила»І.Сарішвілі-Чантурія пояснювала події 23 листопада 2003 р. «підступамиміжнародного вірменського лоббі». Начебто ця впливова сила підтрималаМ.Саакашвілі в обмін на його обіцянку змінити маршрут трубопроводу «Баку — Джейхан» на користь Вірменії. Однак раніше ще Е.Шеварднадзе переконавЗахід: доцільніше вести його через Грузію, бо через конфлікт щодо НагірногоКарабаху між Єреваном та Баку кандидатура Вірменії неприйнятна [41, с.53-54].
Перемога М.Саакашвілі 4 січня 2004 р. (96% голосів) напрезидентських виборах була закономірною. Республіка втомилася від масштабноїдіяльності «злодіїв у законі», які опанували не лише бізнес, але йполітику. Громадян обурювало безсоромне збагачення клану Е.Шеварднадзе. До 2003р. рівень тіньової економіки досяг небезпечного рівня, заробітна платняпрокурорів, поліцейських, військовослужбовців, прикордонників не перевищувала50 доларів на місяць. Не дивно, що кримінальні дії, рекет складали ледь неосновне заняття у багатьох структурах, особливо МВС. У 2000 р. понад 80%бензину й солярки, що використовувалися в Грузії, складала контрабанда. Післятого, як у 1992 р. вийшов декрет про свободу торгівлі, вона стала стихійною,абсолютно неконтрольованою, запанувала антисанітарія. Особливо грандіознескупчення вуличних торговців спостерігалося в Тбілісі біля Центральногосупермаркету — так званий Дезертирський ринок. Всі його учасники добре знали,що поліцейські беруть з кожного продавця два ларі на день, з автомашини 30ларі. Громадяни, які займалися валютним обміном, повинні були виплачувати по 20ларі, жебраки — по 50 тетрі, тобто 0,25 долара. Наче й невеликі кошти (два ларідорівнювали тоді одному долару), але ж щоденно кількість торговців дорівнювала там15 — 20 тис. осіб. Новий міністр внутрішніх справ Г. Барамідзе у грудні 2003 р.заявив: поліція відмовляється від таких незаконних прибутків, хоча тбілісцізапевняли, що змінилися після цього лише «такси». Наприклад, звалютних спекулянтів поліцейські брали не по 20, а лише по 5 ларі. Скаргижителів Тбілісі на неконтрольовану торгівлю примусили владу 29 січня 2004 р.заборонити вуличну торгівлю. Зробити це було нелегко, обурені торговцізагрожували спецназівцям прибити гвіздками їхні ноги і зашити роти. Звичайно,це були типово емоційні для грузинів «вихлопи» безсилого гніву. Після2 лютого 2004 р. вулична торгівля перемістилася на ринки, а указом М.Саакашвіліїхніх учасників на рік звільнили від базарного податку [79, р.111 — 114; 11].
Хоча приватний сектор у Грузії склав у 2000 році не менше 60%[91, р.45], але відсутність високої правової культури, корупція як невід'ємначастина стилю життя робили його діяльність неефективною. Будь-які надії навирішення проблем порушення законів через суди виглядали чистісінькою утопієючерез максимальну корумпованість судової системи. Їй не довіряють більшістьгромадян Грузії і в другій половині 2005 р. На противагу цьому, жителямгрузинської столиці раніше було добре відомо: керівник сакребуло (орган міськоївлади Тбілісі) М.Саакашвілі безкоштовно надавав необхідне обладнання початковимшколам, регулярно виплачувалась грошова допомога на новонароджених, поліпшилосяфункціонування «швидкої допомоги».
Відвідавши Гелатський монастир у Західній Грузії 24 січня2004 р., президент республіки М.Саакашвілі урочисто поклявся відновитицілісність держави. Зробити це буде нелегко через позицію Абхазії, ПівденноїОсетії, вірменського населення у Самцхе-Джавахеті. Так, вузолабхазсько-грузинських протиріч зав'язувався все тугіше навіть тому, що абхазита грузини — не споріднені народи. Перші належать до абхазо-адигської групи — як абазини, адиги, кабардинці, черкеси, шапсуги, тоді як другі — докартвельської групи1.Незважаючи на цей безперечний висновок, у Грузії вперто відносять абхазів докартвельської групи. Ще в лютому 1931р., коли була скасована АбхазькаСоціалістична Радянська Республіка, її населення дізналося про причини такогоакту. Виявляється, Й.Сталін вважав: примітивні абхази повинні просторозчинитися серед культурного грузинського народу. Саме такий план івиконувався досить тривалий час, що й стало основним чинником тривожного факту:Абхазька автономія перетворилася в Радянському Союзі на одне зі 164 вогнищетно-територіальних конфліктів. Якщо в 1897 р. абхази на своїй землі складали58697 осіб, то в 1970 р. не набагато більше — 77276, зате грузинів налічувалосявідповідно: 25875 і 199595. Суттєво зросла і кількість росіян — за 73 рокибільше ніж у 17 разів [ 41, с.54; 32, с.5; 33, с.278-288; 89, р.6, 18].
У 1983 р. консультант ЦК КПРС акад. Е.В.Баграмов подавЮ.Андропову доповідну записку «О некоторых вопросах национальной политикиКПСС». У ній, зокрема, йшла мова про конфлікти між абхазами й грузинами,осетинами та інгушами, вірменами і азербайджанцями, карачаївцями та черкесамитощо. На прийом до Генерального секретаря йому потрапити не вдалося, асекретарі Центрального Комітету КПРС М.В.Зимянін та І.В.Капітонов умовляливченого не хвилюватися, адже «провалів у національній політиці немає»- типова позиція страуса. Ситуація значно погіршилася у кінці 80-х-на початку90-х років. Виступаючи 10 листопада 1990 р., майбутній президент ГрузіїЗ.Гамсахурдіа з гнівом говорив: у Кахетії завжди переважали грузини, теперпідняло голову татарство (азербайджанці — В.П.), лекство (леки-аварці — В.П.),вірменство, осетинство, "і вони ось-ось проковтнуть Кахетію".Полум'яний Звіад закликав: «Вони повинні бути виселені, повинні бутивипалені розжареним залізом з грузинської нації, ці зрадники та запроданці…всіх злих ворогів, не грузинів, які знайшли тут пристанище, виженемо зГрузії». Дійсно, на початку 90-х років з Грузії вислали російськихдухоборів, лезгинів, турків-месхетинців. Потім Е.Шеварднадзе за допомогоюсуперників З.Гамсахурдіа, розв'язавши війну в Абхазії, розгромив звіадистів уМегрелії, посилив свою владу в Тбілісі. Невдачі в ході військових дій дозволилийому арештувати прихильників скинутого президента Д.Іоселіані, Т.Кітовані таінших діячів. Для боротьби з Грузією російські військові навчали чеченськихбойовиків, які воювали на боці Абхазії, відмовились покласти край етнічнимчисткам чи допомогти в репатріації 250 тисяч грузинів-біженців з Абхазії.Б.Клінтон та Е.Шеварднадзе прирівняли злочини, які мали місце в Абхазії щодогрузинського населення, з геноцидом у Косові. Всього абхазько-грузинська війназабрала життя у 20 тис. жителів та військовослужбовців, включаючи кілька сотеньгромадян України [ 47, с.18-19; 33, с.284-285; 85, р.29-30].
Перший крок до об'єднання країни було зроблено після того, яку лютому 2004 р. в Аджарії почалися переслідування опозиційних до А.Абашидзесил. 20 лютого в Батуму відбулися мітинги та погроми, побиття журналістів, якікритикували діяльність «аджарського лева». На мосту«Чолокі» зупинили групу членів «Кмари» з Тбілісі і тежпобили, іншу частину молоді заарештували. Активістка «Кмари»Т.Тутберідзе, дізнавшись про ці події, заявила: якщо А.Абашидзе бажає побачитив Аджарії революцію, ми йому допоможемо. В цей же день, крім зняття з авіарейсу«Тбілісі-Париж» о п'ятій годині ранку Р.Джохтарберідзе — зятяЕ.Шеварднадзе, — відбулася перевірка заарештованих раніше рахунківЧорноморського банку, власником якого був А.Абашидзе [70; 10; 57]. Однак 14березня на територію Аджарії не пропустили машини з М.Саакашвілі й міністрамиГрузії. На мосту через річку Чолокі їх зупинили близько 100 озброєних людей тавійськова техніка. Довелося візитерам поїхати до Поті. За наказом А.Абашидзе надорогах почали ставити перешкоди — бетонні блоки, роздавали зброю та боєприпасидовіреним особам. В цей час керівник Аджарії знаходився у Москві, аМ.Саакашвілі погрожував збити літак, на якому «Бабу»(«Дід»), тобто А.Абашидзе, повертатиметься на батьківщину. Грузинськіурядовці обурювалися побиттям в Аджарії тих журналістів, які збирали дані продійсно 100-мільонні статки сім'ї А.Абашидзе. З'явилися чутки про появу вАджарії 15 автомобілів «Урал» начебто з російською зброєю. Все ж 18березня М.Саакашвілі вдалося прибути до Батуму. Натовп жителів біля будинкуВерховної Ради скандував: «Бабу! Бабу!», у приміщення люди не допустилиохорону президента, лише її начальника. В результаті важких переговорівкерівництво Аджарії згодилося провести 28 березня вибори до парламенту Грузії[71; 72].
Через те, що у двох округах Аджарії вибори виявилисязірваними, крім того, А.Абашидзе відмовився роззброювати напіввійськовіформування, М.Саакашвілі 22 квітня 2004 р. заявив: у Аджарії пануютьнаркобарони і злочинці. Через дві доби на території автономії було оголошенонадзвичайний стан і комендантську годину з 23.00 до 6.00 ранку, а 27 квітня — загальну мобілізацію. Всі ці заходи були марними, бо навіть особиста охорона А.Абашидзе почала покидати його. До Тбілісі на службу в Оріхівській військовійчастині виїхали з Батуму сотні службовців 25 мотострілецької бригади. Там вониодержували значно більшу оплату — по 200 — 300 доларів щомісячно. Комбриг Р.Думбадзе залишився на боці А.Абашидзе і був оголошений грузинською владоюзлочинцем. В ніч на 6 травня 2004 р. закінчилося 13-річне правління А.Абашидзе,і він у цей день святого Георгія Побідоносця вилетів до Москви разом зсекретарем Ради безпеки Росії І. Івановим. Захистити його готові виявилисятільки 200 родичів, але коли А. Абашидзе зник з республіки, вони просторозійшлися. Наступного дня населення дізналося, що на даху кінотеатру «Тбілісі»в Батуму знаходилася зенітна гармата, у колишнього міністра державної безпекиС. Гогітідзе знайшли склад зброї не менш ніж на 500 тис. доларів, а такожстаровинні ікони, багато комп`ютерів. Обшуки в деяких квартирах виявили п`ятьгранатометів, 261 автомат, 200 гранат, боєприпаси [2; с.73].
Після безкровного встановлення Тбілісі контролю над АджарієюМ. Саакашвілі запропонував 22 травня 2004 р. керівництву Республіки Апсна(Абхазії) 3 млн доларів за добровільне повернення до складу Грузії. В центріСухумі була інспірована демонстрація противників голови Кабінету міністрівАбхазії Р. Хаджімби під гаслом «Мишо, помири нас!» [75, c.2]. Між тимситуація у абхазькому суспільстві в цей час суттєво ускладнилася, насампередчерез корумпованість режиму президента В. Ардзінби, обурливу поведінку йогородичів. Щоб зірвати плани В. Ардзінби (останні роки він через серйозну хворобуфактично не керував автономією) щодо передавання влади випускнику Вищої школиКДБ Р. Хаджимбі, було створено опозиційний виборчий блок. До його складуувійшли: рухи «Айтайра» («Відродження»),«Амцахара» («Родові вогнища») — сюди включились ветеранивійни з Грузією, а також організація "Єдина Абхазія" на чолі з С.Багапшем. Як відомо, вибори президента Абхазії у жовтні 2004 р. склалися надтодраматично, з захопленням прихильниками голови «Черноморенерго» С.Багапша студії телебачення в Сухумі, а виборцями Р. Хаджімби — в Гудауті йПіцунді, збройним пікетуванням ветеранами грузино-абхазької війни будівлі ЦВК.Силові акції продовжувалися і в листопаді. Відповіддю на них було введенняРосією з 15 листопада 2004 р. жорсткого пропускного режиму на кордоні зАбхазією, уповільнилось оформлення пенсій жителям автономії (станом на березень2003 року 32721 громадянин Абхазії мали російські паспорти). Москва будь-якоюціною бажала посадити у президентське крісло Р. Хаджімбу. З ранку 29 жовтня занаказом В. Ардзінби відключили системи телебачення й радіомовлення, відбулосяпобиття одного з членів Верховного суду (він прийняв рішення про повторнеголосування). Зреагував на складнощі і уряд Абхазії на вигнанні на чолі з Т.Мжавія, частково переїхавши до Зугдіді — якомога ближче до абхазького кордону.У складі урядової команди Т. Мжавія були співробітники МВС та спецназу.Відмовилась коритися наказам абхазької влади частина міліції, у грудні 2004 р.прогриміла серія вибухів біля закритого на реконструкцію готелю«Ріца» в Сухумі. У багатьох громадян Абхазії зберігалася зброя, щозагрожувало громадянською війною. Протистояння вирішилося компромісом: згідно зрезультатами виборів 13 січня 2005 р. С. Багапш став президентом, надавши Р.Хаджімбі посаду віце-президента [34, c. 156-165; 83, p. 125-126; 16; 52].
Нове керівництво Абхазії намагається викоренити корупційнуспадщину В. П. Ардзінби, суттєво підвищити рівень життя населення Ці проблеми,незважаючи на зусилля С. Багапша та нового прем`єр-міністра А. Анкваба,вирішуються зі значними труднощами. Надто важко доводиться долати ланцюгкорупції у вигляді угод місцевих кланів, російських військових, лідеріветнічних груп, інших «брокерів від влади». До того ж більша частина зних шукала високих заступників у Москві. Ще й 8 лютого 2005 р. виникопозиційний «Форум народної єдності», у складі якого об`єдналисясили, що не бажають радикальних реформ. Свій внесок додають і керівники Грузії,закликаючи іноземців не відпочивати в Абхазії, хоча до літнього сезону 2005 р.були підготовлені 36 оздоровчих закладів, для зміцнення порядку закупленоорганам внутрішніх справ 40 автомобілів [65, c. 130, 136; 42, c. 79; 56].
До другої половини 2005 р. на території Абхазії залишилося 70тис. громадян титульної нації, решта виїхали на заробітки — в основному доРосії. Протягом 2004 — 2005 рр. прикордонні катери Грузії затримували сейнериРосії, України, Туреччини, які вели вилов риби біля берегів Абхазії,обстрілювали абхазькі катери. Учасників подібних операцій потім нагороджували уТбілісі. Однак на початку липня 2005 р. міністр закордонних справ Абхазії С.Шанба твердив: «Время покажет, кто способен выдержать это напряжение,силой нас не взять». Заслугою абхазької влади він назвав факт поверненнямайже всіх біженців-грузинів на територію Гальського району. Втім, останніскаржаться на те, що в пошуках призовників молодь затримували на вулицях, нароботі. Якщо виявлялося, що особа мала право не служити у збройних силах,відпускали, але вимагаючи хабара у 12 тис. російських рублів [6; 43; 33, c. 287- 288].
Коли М. Саакашвілі пообіцяв, що наступну річницю незалежностіГрузії у 2006 р. він відзначатиме в Сухумі, віце-прем`єр та міністр оборони АбхазіїС. А. Сосналієв (кабардинець за національністю) нагадав: у наших резервістіввдома постійно зберігаються автомати, кулемети, гранатомети й боєприпаси. Якщож матиме місце збройна акція Тбілісі проти Абхазії, останній на допомогуобов'язково прийдуть загони з Карачаєво-Черкесії, Адигеї, Чечні. Пронеминучість саме такого кроку свідчить вся ситуація навколо проблем ПівденногоКавказу та його сусідів [69, c. 10; 92, p. 382; 77]. Таким чином,абхазько-грузинські стосунки знаходяться у стані «стійкої стабільностіглухого кута». Близько 300 тис. грузинів з Сухумі, Сухумського,Гульріпшського, Очамчирського, частково, напевне, й Гальського районів вибулидо Грузії або Росії. У Зугдидському районі продовжує існувати «урядАбхазії в екзилі», що складається з грузинів та мінгрелів [46, c. 4]. Довересня 2005 р. Абхазія посилила свою берегову оборону, встановившиартилерійські установки типу КС-19. Вони забезпечили обстріл всієї прибережноїсмуги Чорного моря на відстані 20 км. Радник уряду Грузії Н. Чікхелашвілі, щознаходилась у жовтні 2005 р. в Берліні у фонді Фр. Науманна, твердила:«Вирішення грузино-абхазького конфлікту блокує Росія». Тбілісівисловив незадоволення тим, що російські та абхазькі залізничники, недопустивши 9 грузинських спеціалістів, провели обстеження 194 км грузинськоїзалізниці на території Абхазії. Москва згодилась не лише відновити ділянкудороги Сухумі-Сочі, але й допомогти у відновленні Інгурської ГЕС. Ще навесні2003 р. Абхазія намагалась стати асоційованим членом Російської Федерації, йшламова і про широку автономію у складі Грузії або кондомініум (подвійнийпротекторат, який, напр., має Андорра). [9, с.108, 111; 86; 49]
Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк 21 квітня 2005 р.пропонував замінити російських миротворців на кордоні з Абхазією українськимивійськовими. В цьому зацікавлені країни Прибалтики, Польща, Румунія, країниЄвропейського Союзу. Але керівники Абхазії висловилися категорично проти такогокроку. Абхази не бажають відмовлятися від історичної пам'яті про негрузинськуСамурзакані, а Тбілісі намагається підготувати ґрунт для приєднання їхньоїтериторії до складу Грузії. Не даремно М.Саакашвілі, представляючи в 2004 р.нового міністра оборони І.Окруашвілі, заявив: «Він залишатиметьсяміністром найближчі 5 років, доки буде відновлена цілісність Грузії».С.Багапш відреагував таким чином: «Протягом найближчих ста років питанняпро возз'єднання Абхазії з Грузією стояти на порядку денному не буде».[94, с. 15]
Масову появу невизнаних світом державних утворень, яка маламісце в 90-х роках ХХ ст., британець Т. де Вааль назвав «світовимрекордом». Для Тбілісі ще однією болючою проблемою у цьому відношеннізалишилась автономія Південної Осетії. Вона має територію 3,9 тис. кв. км, укінці 80-х років минулого століття тут проживали 100 тис. людей, включаючитретину грузин. На початку ХХІ ст. близько 80% з 68 тис. осетинів маютьросійське громадянство. Серед них президент Російської Федерації В.Путін більшпопулярний, ніж власний голова держави — 39-річний Е.Кокойти. На виборах 14 березня2000 р. за кандидатуру В.Путіна віддали свої голоси 98% виборців ПівденноїОсетії. Протягом листопада 1989 — червня 1992 рр. столиця автономії Цхінваліперетворилася на своєрідне «Сараєво Кавказу», коли в боях міжгрузинами та осетинами загинуло більше 1100 осіб. Після закінчення воєнних дійЦхінвал постійно охороняють 1500 добровольців — осетинів, грузинів, росіян.Частина жителів Південної Осетії, осетини з внутрішніх районів Грузіїпереселилися на територію Північної Осетії — Аланії — в основному за 1990 — 1991 роки. Потім у кінці 2003 р. представники південно-осетинської еліти (таксамо, як абхазької та аджарської) прибули до Москви. Існує думка, що до початку2004 р. на землях Південної Осетії сталася справжня гуманітарна катастрофа,ледь не децимація, бо з 70 тис. осетин там начебто лишилось десь 15 тис.(невірна оцінка). Соціологічні дослідження спеціалістів Школи державознавстваім. Д. Кеннеді при Гарвардському університеті, проведені у 1997- 1999 та 2002роках у зоні грузино-осетинського конфлікту, продемонстрували тривожнийрезультат. Якщо за конфедеративний зв'язок з Грузією висловлювалися в 1999 роціблизько 21% жителів Південної Осетії, то в 2002 — лише 7%, а серед 20 — 29-річних громадян жодний не підтримав таку думку. У свою чергу, один з грузинськихдіячів, роздратований незговірливістю «Самачабло» (недружнєпрізвисько Південної Осетії у грузинів), говорив: «Одного сина відправлювоювати за повернення Абхазії, іншого — Південної Осетії, а сам одягнувійськову форму і спатиму в казармі». По-войовничому був налаштований іМ.Саакашвілі, який вважав, що осетинська влада у змозі контролювати лишеЦхінвалі, а це всього 15 — 20 тисяч осіб. [84; 38, с. 123-132; 39, с. 7-9].Столиця Південної Осетії затиснута, дійсно, поміж грузинськими за складом жителівнаселеними пунктами, які фактично не підлягають владі автономії.
Щоб прискорити процес приєднання Південної Осетії до складуГрузії, Тбілісі підкуповував місцеву еліту, було відновлено залізничнесполучення з Цхінвалом, надсилалась гуманітарна допомога, велась інформаційнапропаганда. Влітку 2004 р. справа дійшла до збройних сутичок, причому протигрузинської поліції, членів «Кмари» воювали не лише осетини, але йнайманці з Росії, козаки, яким не перешкоджали прибувати до Південної Осетії російськімиротворчі сили. Зокрема 19 серпня 2004 р. осетини відбили висоту Павук, щознаходилась біля спаленого у попередній війні села Тліакан. Грузиниобстрілювали Цхінвалі, було побито 14 осетин, яких попередньо затримали 31серпня у селі Ередві, взято до полону 50 грузинських поліцейських, арештовано3-х «шпигунів» з Тбілісі тощо [21, с. 185-187; 22, с. 51; 61].
4 грудня 2004 р. Південна Осетія прийняла закон «Провоєнний стан». Більшість населення Південної Осетії не бажала матигрузинське громадянство вже тому, що восени 2004 р. російська пенсіядорівнювала 1700 руб., а грузинська — лише 276 руб., тобто була меншоюушестеро. Жителі пам'ятали також, що Тбілісі протягом майже 14 років проводивекономічну блокаду Південної Осетії. При таких умовах не дивно, що значначастина населення жила від контрабанди, нелегальної торгівлі горілкою тазброєю, а президент Е.Кокойти вважався горілчаним магнатом. Від Чорного моря доДжвари на абхазько-грузинському порубіжжі, з Ергнеті під Цхінвалом до Грузіїнадходила контрабанда. Через Рокський тунель перевозили бензин, інші товари,потім доставляли на стихійний Ергнетський ринок, де все реалізовувалось безмитного оформлення. Щоденно до Тбілісі прибували до 150 легкових автомобілів зконтрабандними товарами — щорічно на суму 200 млн ларі. Коли в 2005 р.Ергнетський ярмарок закрили, незадоволеними були як осетини, так і грузини [42,с.79; 17, с.170-171].
Керівна верхівка Південної Осетії налаштована різко негативнощодо включення автономії до складу Грузії. Так, віце-спікер парламентуЮ.Дзіццойті заявив: «Хоча Рада Європи схиляє нас до федерації з Грузією,однак ми досягнемо незалежності, і саме мирним шляхом». Президентавтономії Е.Кокойти запевняв, що до 2007 р. Південна Осетія буде визнананезалежною і увійде до складу Росії. На зустрічі у Цхінвалі з групоюміжнародних експертів 29 жовтня 2004 р. він стверджував: «Грузія активно ітісно співпрацює з міжнародним тероризмом». Але його доказ був надтослабким, бо він послався на участь у терористичній акції в Беслані на початкувересня 2004 р. одного грузина, по якому в його рідному селі у Панкіськійущелині справили панахиду. Майже через рік Е.Кокойти вимагав, щоб Грузія взялавідповідальність за геноцид осетинів, відмовилась від націоналістичноїідеології [75; 28]. На думку керівника Північної Осетії Т.Мамсурова, обидваосетинські регіони повинні об'єднатися. Більш категорично й різко висловивсясекретар Ради безпеки Південної Осетії О.Албаров. Він нагадав, що Грузія так іне оволоділа штурмом Джавськими висотами, не висадила десант у Рокськомутунелі, не змогла зіштовхнути інгушів з Північною Осетією. Нарешті О.Албаровпообіцяв потенційних нападників «на майдані у Тбілісі» поставити«на коліна разом з Саакашвілі» (натяк на поставлених на коліна уЦхінвалі 2004 року 39 грузинських полонених). Представник Південної Осетії уРосійській Федерації Д.Медоєв 9 липня 2005 р. теж не вагався, заявивши, що йогонарод ніколи не згодиться увійти до складу Грузії. Між тим М.Саакашвілі вже 11вересня 2005 р. вкотре підтвердив, що кордони Грузії необхідно обов'язковоповернути до періоду 80-х років XX ст., тобто по річці Псоу та Рокськомутунелю.
Безумовно, Південна Осетія орієнтується на підтримку Росії.Значна частина ключових посад у автономії належить особам з РосійськоїФедерації, систематично надається гуманітарна допомога. Скажімо, у кінці червня2005 р. мер Москви Ю.М.Лужков відправив південним осетинам 44 вагони звантажем: 8 автобусів, 4 «швидкі допомоги», 12 автомобілів УАЗ,шкільний інвентар, борошно, ліки, одяг. Тбілісі образило те, що керівництвуГрузії про це не було повідомлено. В той же час 63% росіян — за нейтралітетсвоєї країни у вирішенні статусу Південної Осетії. Символічним доказомрішучості невизнаних суб'єктів став парад у Цхінвалі, на якому були присутнімив кінці вересня 2005 р. представники Абхазії, Нагірного Карабаху, Придністров'ята Північної Осетії. Він пройшов під девізом «Північна й Південна Осетіїповинні об'єднатися!» [26; 59; 20, с.А3; 92, р. 383].
Водночас треба зазначити: більше 8 років збройні сили Грузіїактивно навчають тактиці сучасної війни спеціалісти Німеччини, США,Великобританії, Туреччини, інших країн. З 1 квітня інструктори США почалинавчати 3 тис. грузинських військових, причому курс підготовки триватиме 18місяців. Туреччина взяла на себе турботу щодо тренування бригади піхоти, щодислокуватиметься у Горі й Ахалцихі. В кінці вересня 2005 р. грузинськийпарламент розробив проект постанови про недоцільність перебування у конфліктнихзонах Абхазії та Південної Осетії російських миротворців. Їх звинуватили у контрабанді,захопленні заручників, мілітаризації регіонів, навіть у допомозі терористам.Такий крок виглядає логічним після досягнутої домовленості щодо ліквідаціїостанніх двох військових баз Росії у Грузії до 2008 року. Грузія має найвищийвоєнний бюджет серед країн Південного Кавказу. Крім того, більш ніж п'ятачастина американської військової допомоги колишнім республікам РадянськогоСоюзу дістається саме Грузії. Весь її флот складається з подарованих Росією,Україною, Болгарією, Грецією, США, Литвою кораблів малого тоннажу. За 2004-2005рр. Україна, Чехія й Болгарія, Македонія й Угорщина, Узбекистан та СШАпоставили Грузії 237 танків, близько тисячі артилерійських систем, тисячіодиниць стрілецької зброї, боєприпаси тощо. У найближчий період надійде озброєнняз Литви, Єгипту, Румунії, Німеччини, Угорщини. Однак боєздатність грузинськоїармії поки що залишається невисокою, і воювати водночас проти обох автономійвона не в змозі (Абхазія й Південна Осетія мають договір про взаємодопомогу навипадок збройної агресії) [46, с.5-6; 45; 48]. Зазначимо, що міжнародне правонічого не говорить про право на самовизначення територій, які входять до складуфедеративної держави або колишньої метрополії. Декларація ООН 1970 р. забороняєбудь-яке право на відокремлення регіону зі складу незалежної держави [89, р.7].
Вимагають автономії, більш справедливого адміністративногоподілу майже 500 тис. вірмен, які проживають переважно у Самцхе-Джавахеті. Цейрегіон відомий як «кавказький Сибір», «картопляний рай».Незалежності від Грузії бажає тільки вірменська радикальна група«Вірк», але вона не користується масовою підтримкою. Водночасгрузинські вірмени, вірменська діаспора, націоналісти у Вірменії впевнені, щоТбілісі не поспішає розвивати два райони в Джавахеті та чотири — в Месхеті(Самцхе), ізолює їх від світу, хоча переконливих свідчень такої політики ненаводять. 23 серпня 2005 р. було створено Джавахський громадянський форум длязахисту інтересів вірменської меншини. В районі Ахалкалакі основною валютою єросійські рублі, вірменські драми, а грузинських ларі зовсім небагато.Більшість вірмен не володіє грузинською мовою, зате у вчителів, що викладаютьїї, заробітна плата втричі вища, ніж у інших. З Грузією сам Ахалкалакізв'язаний двома шляхами, які взимку непрохідні. Якщо раніше в Ахалкалакіпроживало більше 20 тис. громадян, то в 2005 році — десь 8 тис. Живуть вони восновному за кошти іммігрантів, що працюють у Росії, промисловість зруйнована.Серед вірменського населення Грузії потенційних емігрантів — у 4-5 разів більше,ніж у вірмен, які проживають у Вірменії, грузинів чи азербайджанців. Ситуація вСамцхе-Джавахеті почала дещо поліпшуватися матеріально лише з кінця 2004 — початку 2005 років [31, с.149-150; 60; 54].
Незважаючи на візит до Ахалкалакі у грудні 2004 р. М.Саакашвілі,його намагання вирішити деякі болючі для вірменської меншини питання, багатопроблем все ще турбують населення. Зокрема у місцевих школах забороненовикладання історії Вірменії, вірменські церкви й монастирі нерідко оголошуютьсягрузинськими, знищуються хачкари (камені — хрести з вірменськими підписами). На140 вірменських населених пунктів працює лише п'ять церков (дві в Тбілісі, однав Батуму, дві — в Джавахеті), а лише у грузинській столиці живуть понад 100тис. вірмен. Крім того, на території Грузії налічується 600 церковних споруд,які належать вірменській християнській монофізитській церкві, але більшість зних не функціонує. Півмільйонне вірменське населення Грузії має всього 12священиків. Фіксуються інциденти: після того як 17 липня 2005 р. у церквіСвятого Геворка села Самсар грузинські студенти розбили хачкари, вірменигромили грузинську школу в Ахалкалакі. Щоб дещо зарадити конфліктам, за наказомМ.Саакашвілі у вірменських селах почалася масова закупівля продовольства длягрузинської армії. Це рішення спрямоване у майбутнє: забезпечити можливістьотримання коштів для тих вірмен, які втратять роботу на російській базі вАхалкалакі. Адже близько 40% працівників та службовців у російському гарнізоні- місцеві жителі [62; 63; 64].
Директор Інституту політичних студій у Москві С. Марковназиває події кінця листопада 2003 р. у Тбілісі «дореволюцією», тобтоспробою завершити революцію 1991 р. і переорієнтувати країну геополітично.Однак його характеристика «трояндової революції» як виключно політичної,а не соціальної, не зовсім вірна. Адже до початку 2005 р. зростання прибутківбюджету мало місце, і суттєво — у 2,5 рази. Зросла мінімальна пенсія, хоча й недо 60 доларів, як обіцяв президент. До 1 липня 2005 р. були повністю погашеніборги по зарплатні й пенсіях у сумі 150 млн доларів. Нагадаємо: до 2004 р. весьбюджет Грузії не перевищував 400 млн доларів, нова ж влада поставила за метумати його у розмірі не менше ніж 2,5 млрд. Відомо, що поліпшення стану у сферіоплати праці та виплати пенсій було досягнуто методом державного рекету.Колишній керівник залізниць республіки, щоб визволитися з в'язниці, заплатив 8млн доларів, яких могло вистачити для ремонту п'яти великих станцій. Керівникдорожнього департаменту відбувся 3,6 млн доларів, зате Г.Джохтаберідзе (зять Е.Шеварднадзе) одержав свободу за 26 млн. Щоб знищити епідемію хабарництва, зМіністерства внутрішніх справ звільнили 15 тис. співробітників, було заміненоувесь склад автоінспекції, після чого працівникам різко підвищили платню. Щоправда,антикорупційна стратегія має загальний характер, та й розроблена нещодавно. Алеякщо за всі роки існування незалежної Грузії від приватизації було отримано 25млн доларів, то тільки за грудень 2003 — грудень 2004 років державі дісталосяпонад 200 млн. Лише за три підприємства, що продавалися «в пакеті»,російський "Євразхолдинг" заплатив 135 млн доларів. Все ж на початку2005 р. податкова служба працювала неефективно, зате автоінспекція стала«найулюбленішим органом у народі». Звичайно, економічне становищепоки що важке, надто високий рівень безробіття, ледь не мільйон жителів Грузіїпрацюють за кордоном. Лише з Росії вони надсилають рідним більше 1 млрд.доларів щорічно. Почастішали випадки, коли, маючи туристичні візи до Франції,люди там і залишаються. Електроенергія в містах подається за графіком,занедбана житлово-комунальна сфера. Державний борг Грузії досяг на початку 2005року 2 млрд. доларів [18; 20, с.А4; 50; 35, с.39-41; 58; 66].
Доктор політичних наук А.А.Чачія, який очолює «Народнийрух „Самегрело“, стверджує, що протягом 2005 р. влада планує закрити60% дитсадків, багато шкіл з безоплатною системою навчання, залишити уТбіліському університеті всього шість факультетів замість 23-х. Росія постачаєприродний газ за ціною 60 доларів за 1 тис. м3, а населення його купує за 150 доларів. Аналогічнаситуація з електроенергією: її собівартість — 2 центи за одну кіловат-годину, атакса жителям — по 7-8 центів. Фінансова підтримка Грузії з боку США сталавкрай важливим чинником, уже в 2004 р. за її рівнем на душу населенняреспубліка поступалася лише Ізраїлю, Єгипту та Чорногорії. До 2010 р. Грузіяодержить від Вашингтона ще 300 млн доларів [30; 83, р.122-123]. Але сумнівно,щоб у 2008 р. М.Саакашвілі вдалося реалізувати свою обіцянку — забезпечити населеннюєвропейський рівень життя. Зауважимо, що заради вирішення проблеми з пальнимМ.Саакашвілі у кінці жовтня 2005 р. назвав суто авторитарного лідераАзербайджану І.Алієва своїм братом.
Політично в Грузії мало що змінилося, за рівнем свободи словавона скотилася до 2005 р. на 23 пункти вниз. Далеко не всі громадяни схвалюютьпризначення президентом на важливі посади родичів лідерів „трояндовоїреволюції“, своїх друзів та знайомих. Не випадково підкомітет поєвропейському сусідству у Комітеті з іноземних справ сейму Литви влітку 2005 р.вирішив „експортувати“ демократію, принципи прав людини не лише доБілорусі, Азербайджану, Вірменії, України, але й до Грузії. Не всіх влаштовуєпринцип, за яким населення вибирає лише керівників районних адміністрацій. Губернаторипровінцій будуть і далі призначатися, і навіть мера Тбілісі вибиратимуть негородяни, а законодавчий орган міста — сакребуло. У законодавстві Грузії надтоширока недоторканість парламентарів та народних депутатів, а їхнявідповідальність — чисто символічна. Дуже нечітко визначені можливості й межіправа на захист парламентарів, тому їх легко використовувати для діяльності,абсолютно не пов'язаної з депутатською роботою. У законі відсутнє поняття»депутатське звернення", в Конституції Грузії немає вимоги щодообмеження участі у виборах депутатів для осіб, які мають непогашену чи не знятув установленому порядку судимість [3, с.55; 76; 67, с.4-5, 8].
Вуличних акцій влітку 2005 р. у Тбілісі стало стільки ж, якдва роки тому. Юрист Т.Хідашелі у липні 2005 р. відзначала "ігноруванняточки зору інакомислячих", претензію влади на «монополію упроповідуванні істини». До цього часу, зокрема, рідні З.Жванія, якийзагинув 3 лютого 2005 р., і батько Р.Юсупова, що помер разом з ним, не згодні звисновком про їхню випадкову смерть. Брат покійного прем'єр-міністра ГеоргійЖванія заявив в ефірі каналу «202», що влада Грузії навмиснесфальшувала звіт американського ФБР щодо причин смерті Зураба та Рауля. РідніЗ.Жванія вважають підозрілою поведінку охоронника прем'єра М. Дзадзамія,халатністю — дії начальника охорони К. Харчіладзе [44; 29; 53]. Пресаповідомляла про певний тиск на Н. Бурджанадзе у зв'язку з безладом удепартаменті прикордонних військ, який очолює її чоловік Б. Біцадзе [12].Лідери грузинської колонії в Москві вважають, що М. Саакашвілі намагається«клан кланом вибивати». Більше того, за висловом одного з відомихросійських аналітиків «В последние 10 лет Грузия производит впечатлениедемократического государства. Но больше она ничего не производит». Недавнійвисновок представника Європейського Союзу був невтішний: Грузія вступить до ЄСне раніше ніж через 20 років, і це мінімальний термін [5; 43]. Однак,виступаючи у вересні 2005 р. в Колумбійському університеті, М.Саакашвілізаявив: «Безперечно, ми вступимо до Європейського Союзу раніше, ніж людинапобуває на Марсі, а вона опиниться на Марсі досить скоро». Але жспеціалісти передрікають такий політ десь у 2030 році! Щодо членства в НАТО,тут перспективи значно кращі. Згідно з планом індивідуального співробітництваГрузії з альянсом, прийнятим у жовтні 2004 р. (терміни його виконання іконкретну допомогу НАТО не розголошують), в кінці 2006 р. Тбілісі має надіюодержати статус кандидата на вступ в цю організацію.
За 16 місяців перебування при владі «Національногоруху» М. Саакашвілі з'явилося розчарування. Згідно з опитуванням,проведеним у квітні 2005 р., його політику назвали вірною 31% респондентів. Цезначно менше, ніж у кінці 2003 р., коли цей показник досягав 97%. Зокрематбілісці вкрай незадоволені тим, що після руйнівного землетрусу квітня 2002 р.будинки не ремонтуються, а лише фарбуються; сакребуло захопилося будівництвомбізнес-центрів, а не житлових будинків. Адже бюджет столиці на 2005 р. виріс на20 млн ларі [29; 13].
Опозиційними до влади є «нові праві»,«консерватори», партія «Справедливості», а в парламенті — Республіканська партія. М.Аргвадзе-Гамсахурдіа (вдова покійного президента) злипня 2005 р. організувала постійну акцію протесту біля будівлі«Відкритого товариства Грузії». Дебати опозиціонерів у парламенті, якправило, закінчуються бійкою. На наступні президентські вибори 2008 р. відопозиційного «уряду майбутнього» вже фігурує кандидатом 38-річнийвипускник Колумбійського університету Г.Маісашвілі — один з авторів теорії соціальноїсолідарності. Під час виборчої кампанії в США він працював економічним радникомД.Керрі. У своїх виступах Г. Маісашвілі особливо натискає на проблемубезробіття, яку уряд, на його думку, не здатний вирішувати, а також нанекомпетентність міністрів. В одній з промов він заявив: «Грузія часівСаакашвілі — це потьомкінські села та бутафорська політика». Підкресленопатетично, нереально лунав його заклик зробити самого президента безробітним[51; 14]. Лунає критика на адресу М.Саакашвілі і з боку Заходу. Аналітик Ніксонівськогоцентру в США З.Берон зауважувала, що президент Грузії надто нетерплячий усправах міжнародної політики, проявляє надмірну емоційність. Внутрішні реформи,- підкреслює П. Лавель, — проходять дуже повільно, позитивні результати від нихдістаються лише тбіліському електорату. Член Британської Гельсінської групи зправ людини М.Алмонд засуджує надмірне уславлення М.Саакашвілі, яке нагадуєшеварднадзівські традиції [25]. Різноманітні чутки серед населення та світовоїгромадськості викликав інцидент президента Грузії з журналісткою Інгою Григорія[8]. Надто низький рівень має сучасна Грузія за свободою економічного розвитку- 100 місце, у той час як Вірменія — друге, а Естонія — четверте [40].
Важка спадщина, особливо через відчайдушну бідність (не менше52% у 2004 р.), яка не сприймає ринкових принципів і представників новоїбуржуазії, що дивляться на Захід, посилює соціальну напругу. В органах масовоїінформації зникла критика дій уряду. Проведені через слухняний президентупарламент поправки до Конституції залишили суди і законодавчий орган безбудь-яких незалежних прав. На думку проф. Ч. Фейрбенкса,«суперпрезидентська Конституція Шеварднадзе перетворилася нагіперпрезидентську Конституцію Саакашвілі» [80, Р.117-118].
Грузинська православна церква залишається державною з 14жовтня 2002 р., втративши зв'язок з іншими православними церквами. Її стосункиз державними структурами не відповідають вимогам сучасного європейського права.Напруженими є стосунки з католицькою меншиною, недарма у вересні 2003 р. маламісце відмова грузинської православної церкви від конкордату з Римом [78, S.15;81, S.18].
Серед більшості населення відсутня повага до законів, хочаЦивільний кодекс Грузії — приклад для інших пострадянських держав. У судовійсистемі, зміненій ще в лютому 2004 р. за американськими зразками, посилиласяроль присяжних повірених, існує система захисту свідків. Однак свавілля державипосилилося, а демократичні свободи погіршилися реально. До цього часугрузинське населення віддає перевагу регіональній, а не загальнонаціональнійідентичності: свани, кахетинці, самгрели, імеретинці. Сім'я, клан залишаютьсябільш важливими, ніж нація. Саме тому влітку 2005 р. за ініціативою М.Саакашвілі були створені табори для грузинської молоді для виховання там національноїсамосвідомості [90; 88].
Таким чином, Грузія не може розраховувати на швидкий проривдо сповідування європейських цінностей як у духовній, так і матеріальній сфері.Необхідно нормалізувати стосунки з сусідами, вирішити без кровопролиттяпроблему Абхазії та Південної Осетії. Не менш важливим питанням є стосунки зРосією, яка все ще побоюється, що після ліквідації нею баз № 12 і № 62 тудиувійдуть війська НАТО...