ЛекціяТема: Австрійська імперія у першій половіні хіх ст.Вступ
З початку Французької революції і аж доостаточного розгрому Наполеона в 1815 Австрія була послідовним супротивникомФранції. Воєнні дії проти Франції почалися в 1792 р. іпродовжувалися з перервами до осені 1815 р. Не раз за цей час австрійські арміїзазнавали поразки (при Маренго в 1800, Аустерліці 1805, Ваграмі 1809 та інші),двічі гренадери Наполеона штурмували прославлений Відень, який на той час закількістю населення (прибл.230 тис. осіб) в Європі поступався тільки Лондону іПарижу. Армія Габсбургів зазнавала великих втрат, а страждання жителів великихі малих міст можна порівняти з тяготами, пережитими у світових війнах XX ст. Нераз Наполеон диктував Австрії умови миру — в деякі моменти імперія втрачалабільшу частину своїх володінь. Імператор Франц I змушений був видати свою дочкуМарію Луїзу заміж за Наполеона (1810), якого раніше називав «французькимавантюристом». Селяни Тіролю на чолі з шинкарем Андреасом Гофером повсталиі чинили опір наполеонівським військам. Австрійські війська завдали відчутноїпоразки французам під Асперном поблизу Відня (1809), але були розгромленіНаполеоном через декілька днів біля Ваграма.
Імперія Габсбургів витримала бурі і потрясінняреволюційної епохи і наполеонівських воєн. Встояла її феодальна основа, абсолютистськанадбудова, строката в етнорелігійномувідношенні структура.
1. Економічний розвиток. Промисловий переворот
У першій половині XIX ст. австрійська частина імперії продовжувалазалишатися аграрною. У сільському і лісовому господарстві наприкінці XVIII ст.було зайнято 75% населення, а до середини XIX ст.його частка скоротилася лише на 3%. У Чехії і Моравіїпереважало велике поміщицьке землеволодіння і велося екстенсивне господарство; перехіддо інтенсивних методів і зростання врожайності намітився тут лише з серединистоліття. У Далмації, Галіції і Буковині через дроблення селянських господарствспостерігалося навіть скорочення продуктивності і виникло аграрне перенаселення.Тенденції до модернізації і інтенсифікації виробництва раніше виявилися вавстро-німецьких провінціях. Переважання селянських господарств, відмінаособистої залежності селян, слабкість поміщицького землеволодіння створили тутсприятливіші передумови для капіталістичної еволюції в селі, ніж в решті всіхземель імперії. Селяни Тіроля були особисто вільні і навіть мали представництвов ландтазі.
Австрійські селяни могли вільно продавати ізакладати свої наділи, вибирати собі професію і одружуватися. У 30-40-і рокидосить широкого поширення набули викуп повинностей, заміна панщини грошовимчиншем, розшарування селян, виділення заможної верхівки, що використала наймануробочу силу.
У землеробстві протягом всього XIX століття вцілому панувало трипілля. Істотні удосконалення в сільськогосподарськихзнаряддях, застосування нових типів плугів власної австрійської конструкціїдозволило підвищити врожайність зернових за півстоліття з 8 ц з одного гектарадо 10 ц (це було менше, ніж в Англії і Франції, але на рівні врожайності вНімеччині, Швейцарії, Швеції). Прискорилося розповсюдження кукурудзи іособливо картоплі (насамперед в Тіролі, Штірії, Карінтії), що сталанайважливішим продуктом живлення|харчування|бідноти. У гірських провінціях з їх прекрасними альпійськими лугами успішнорозвивалося тваринництво, переважно м'ясне.
Все це створило економічні передумови швидкогозростання населення. Його чисельність в австрійській частині імперіїзбільшилася з 5-6 млн. чоловік в середині XVIII ст. до 18 млн. в 1847-1848 рр.
На початку XIX ст.ще були відсутні економічні, соціальні і технічні передумови промисловогоперевороту. У 1816 р. була завезена перша парова машина з Англії, встановленана хусточній фабриці в Брно. Впровадження парового двигуна в промисловість ітранспорт відноситься до 30-40 років. Завдяки географічній близькості доЗахідної Європи і зручних річкових шляхів чеські землі і Нижня Австрія раніше ішвидше за інші райони включилися в світовий торговельно-економічний оборот. Руйнуваннясередньовічних форм промислової діяльності тут відбувалося інтенсивніше ішвидше, ніж в решті земель. Разом з казенною і поміщицькою мануфактурою частішепочали з'являтися мануфактура і фабрики, засновані підприємцями з буржуазії.
Перша в імперії фабрика (прядильна) булапобудована|спорудити| в Чехії англійськимпідприємцем. Услід за текстильною промисловістю поступово до машинноговиробництва почали переходити металургія і скляне виробництво. Застосуваннякоксу, що почалося з 20-х років, дозволило в 30-40-і роки подвоїти виробництвочавуну, а видобуток вугілля виріс вчетверо. Витіснення деревного вугіллякам'яним як основний вид палива було пов'язано з швидким впровадженням паровогодвигуна в промисловість і на транспорті, включаючи річковий (на Дунаї) іморський. Число парових машин досягло до середини століття 900 (на початку 30-хроків їх було всього 11), причому значна частка цих машин була вітчизняноговиробництва.
Перший етап промислового переворотувідрізнявся двома істотними особливостями. По-перше, йогорозвиток йшов нерівномірно в окремих провінціях: в середині XIX ст. на частку чеських земель припадало 34% промисловоїпродукції, Ломбардо-венеціанського королівства — 27, Нижньої Австрії і останніхспадкових земель — 15, Галіції — 7,5%. По-друге, домінувало текстильневиробництво, що давало близько половини всієї промислової продукції.
Перша невелика залізнична гілка булапрокладена в 1828 р., тобто через 3 роки після відкриття першої залізниці вАнглії. Будувалися залізничні лінії перш за все від Відня до Чехії — спочаткудо Брно, потім до Праги і лише після цього до Грац. Перші локомотиви буликуплені в Англії, але|та| вже в 40-х рокахудалося налагодити власне виробництво паровозів і вагонів. До середини століттяпротяжність залізниць склала 1357 км.
Таким чином, до 40-х років XIX ст. виникли нові продуктивні сили, які ламали іруйнували старі феодальні структури. Тим нестерпнішою ставала вся політичнасистема абсолютизму, що обслуговувала інтереси казни, великого землеволодіння,великих банків, що сковувала підприємницьку ініціативу нових соціальних силсуспільства, що піднімалися з розвитком капіталізму: промислової, торгівельноїбуржуазії і заможних шарів селянства.
Економіка королівства Угорщина розвиваласяв умовах менш сприятливих і складніших, ніж в австрійських, чеських іпівнічноіталійських землях. Тут, на відміну від спадкових земель, пануванняфеодалізму і станових установ було міцнішим. Економічна потужність і політичнийвплив дворянства, що збереглися майже в незайманому вигляді на початку XIX в. — не в останню чергу завдяки союзу угорської аристократії з чужоземнимабсолютизмом, — представляли основну причину відсталості країни і перешкоджалиїї подоланню.
У тривалому відставанні економіки країнугорського королівства істотно повинна і дискримінаційна в своїй основімитно-тарифна політика віденського двору, яка починаючи з 40-50-х років XVIII ст.свідомо використовувалася для того, щоб стримувати розвиток потенційноконкурентоздатних галузей виробництва в східній частині імперії. Віденськийдвір обмежував зовнішньоторговельні зв'язки королівства, з тим щоб перетворитийого на аграрно-сировинний придаток Австрії і в монопольний ринок збуту їїпромисловості. Іноземні товари, що імпортувались Угорщиною, обкладалися дужевисокими митами (до 30% їх вартості), тоді як з австрійських товарів митазовсім не стягувалися або складали не більше 5%. Для вивозу угорських товарівза кордон був потрібний особливий дозвіл віденських властей, а мита навіть напродукти угорського сільського господарства, що ввозяться до Австрії,знижувалися лише в тому випадку, якщо ці продукти не конкурували з австрійськимиі чеськими. Прямим наслідком такої політики став занепад з кінця XVIII ст. текстильного виробництва в Угорщині, а такожслабкий|слабий| розвиток тут мануфактури.
Проте економічний підйом, особливо значний в30-40-і роки, був помітний і в цій країні, обплутаній безліччю оков феодалізму.Не дивлячись на епідемії, що лютували у вказані десятиліття, забралипівмільйона життів, до 1846 р. населення королівства (включаючиТрансільванію і Хорватію) склало 14,5 млн. чоловік проти 9,3 млн. в 1787 р.Прискорилося зростання міського населення (напередодні революції воно досягало2 млн.), найбільше місто Пешт налічувало вже 110 тис. жителів. У промисловомувиробництві було зайнято всього 5% населення. У 30-40-і роки в Угорщиніз'явилися досить великі, оснащені паровими машинами підприємства, головнимчином борошномельні і цукроварні. У 1846 р. почали прокладатися перші кілометризалізниць.
Прогрес торкнувся і основної галузі угорськоїекономіки — сільського господарства. Розширилися орні угіддя, головним чиномшляхом осушення боліт, скорочення площі пасовищ і лугів. Поліпшення|покращання| агротехніки і землеробських знарядьдозволило підвищити врожайність. Значно збільшилося виробництво технічнихкультур, зокрема нових — картоплі, тютюну, рису, індиго. В порівнянні з кінцемXVIII ст. збори урожаю подвоїлися, поголів'яхудоби збільшилося в п'ять разів. Військова кон'юнктура кінця XVIII — почалаXIX ст., а потім розвиток промисловості, щоприскорився, в австрійських і чеських землях забезпечили стійкий ринок збутуугорській сільськогосподарській продукції і деяких видів промислових виробів.
Серед нових явищ економічного життя одним зособливо важливих було зростання товарності як поміщицького, так і селянськогогосподарства. На базі розширення внутрішнього ринку і пожвавленняторговельно-економічних стосунків між окремими районами в 40-х роках виниклиперші кредитні установи: ощадні каси і банки, які, проте, не моглизабезпечити зростаючі потреби економіки. Відсутність джерел дешевого кредитубула одним з чинників, що гальмували заміну в господарстві поміщиківнепродуктивної, але дармової панщинної праці кріпаків працею найманим,застосування в сільському господарстві машин і механізмів. Більшість поміщиківшукали виходу в екстенсивних методах господарювання, в посиленні феодальноїексплуатації (перш за все панщина), в розширенні панського землеволодінняшляхом захоплення селянських земель. Все кінець кінцем упиралося у відсутністьбуржуазної власності на землю (більше 80% її належало дворянству), в збереженняфеодально-кріпосницького гніту.
Основна маса земельних володінь не могласлужити базою для кредитово-позикових операцій, оскільки селяни не мали прававласності навіть на свої наділи, а дворянська власність по традиційномумайоратному праву була невідчужувана і не могла, таким чином, служити заставоюдля кредиту. Проте загальна площа земель, що знаходилися фактично в селянськомукористуванні, була досить значною — до 72% ріллі і лугів.2. Зовнішня і внутрішня політика
Міжнародне положення Австрійської імперії, щознов повернула собі під час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколине було таким міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не велааж до 1859 р. Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів. Спираючисьна союз з реакційними монархіями Європи, Австрія переслідувала і пригнічувала визвольнірухи на всьому континенті від Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член Німецькогосоюзу і постійна голова союзного сейму вона протидіяла торжеству буржуазнихпорядків в Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї країни ізбереження в ній абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над континентомвитав зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг по всій Європі.
З ім'ям канцлера (з 1821 р.) К. Меттерніха,«великого інквізитора Європи», як його сталі називати в 20-х роках,зв'язано придушення австрійськими військами революцій 1820/21 і 1831 рр. вІталії, організація контрреволюційної інтервенції на Піренейському півострові. Убагатьох європейських столицях, особливо в німецьких і італійських, йогозусиллями були організовані «чорні кабінети», в яких кращі знавцісвоєї справи трудилися над дешифровкою дипломатичних донесень і листів,перехоплених агентами Меттерніха. Але з особливою витонченістю меттерніхівська системаупроваджувалася в самій Австрії, що стала, по словах Ф. Енгельса, "… країною,яка до березня 1848 р. була майже так само недоступна поглядам іноземців, якКитай до останньої війни з Англією".
Всемогутня цензура наглухо закрилаАвстрію для книг німецьких класиків — Лессінга, Шіллера, Гете, на театральніпідмостки не допускався «Гамлет» і взагалі будь-яка п'єса, яка моглаб вселити австрійцям думку про можливість скидання і вбивства монархів. Насцені і в друкарських виданнях шахраями, всякими негативними персонажами моглибути тільки люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, щокритикували нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, щовільнодумствували, публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.
Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння епохи Великої французької революції інаполеонівських воєн, на все життя зберегли непереборний страх передреволюцією, і цим страхом визначався кожен їх крок як державних діячів. Такіпоняття, як «конституція», «народ», були абсолютнонесумісні з меттерніховською системою правління. Конституція — будь-яка, навітьмонархічна, — була в очах К. Меттерніха «легалізованою революцією», іколи йому одного дня показали французьку газету, в якій мовилося про бажаністьвведення в Австрії конституції, князь щиро подивувався: «Жалюгідніпорадники, той, хто бажає дати Австрії конституцію, повинен спочатку сотворитиавстрійський народ!» Імператор був переконаний в тому, що він є намісникомБога на землі і несе перед ним одноосібну відповідальність за «спокій іпорядок» в підвладній йому імперії.
Липнева революція у Франції, а потім революціяв Бельгії і польське повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, іце стало очевидним для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшисьпро початок революції в Парижі, канцлер констатував: «Знищена справавсього мого життя!» — і, все ще сподіваючись на солідарністьлегітимних монархів, запропонував організувати озброєну інтервенцію до Франціїі Бельгії. Часи, проте, змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла відгукуу європейських монархів.
У ліберально настроєних колах австрійськогосуспільства липневі події у Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всуперечцензурі і поліцейським гонінням французами відверто захоплювалися, народиласянадія, що міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинутиметтерніхівське ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджуваласязаборонена література, що ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і роки,тобто період, що передував революції, що почалася в березні 1848 р., увійшовдо австрійської історії як «передберезневий», бо глухе бродінняохопило все суспільство в цілому, від до низу верху, і необхідність коріннихсоціальних і політичних реформ стала очевидною для всіх, за винятком вузького колаправлячої еліти.
З'явилися перші ознаки незадоволеності інайбезправнішого, знедоленішого соціального шару — що тільки починавформуватися пролетаріату. Стихійне обурення фабричних робітників в цідесятиліття, як і в інших країнах, зверталося проти машин і верстатів, в якихробітники наївно бачили першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років,коли хліб і інші продукти стали непомірно дорогі, віденські робітники почаливиходити на вулицю, громити булочні. Не дивлячись на неорганізованість істихійність виступів робітників, саме в цей період Австрія зробила перші крокив області фабричного законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон пообмеженню експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого днядля 9-12-літніх-10 годин, і для 12-16-річних — 12 годин; дітей 9-12 роківдозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо вони вжевчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати дітей працюватив нічну зміну.3. Національне питання
Разом з соціальними конфліктами, тісно з нимипереплітаючись, на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-іроки XIX ст. настав новий етап в розвиткувизвольних рухів численних пригноблюваних народів імперії, пов'язаний зприскоренням переходу від феодалізму до капіталізму і з процесом формування(з різним ступенем інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужнимзовнішнім поштовхом для розгортання цих процесів послужили Липнева революція уФранції (1830) і повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливомпольського повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р.спалахнули великі антифеодальні заворушення словацьких, українських,угорських, частково валашских селян, які охопили обширні районипівнічного заходу Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилюванняотримали назву "Холерного бунту" (вони розгорнулися в умовахепідемії холери, яка ще більше погіршила положення селян). Одночасно в десяткахкомітатів розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.
Нова обстановка спонукала правлячі кола «удосконалити»систему національного пригноблення, що спиралася на принцип "розділяй іволодарюй!", зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб,використовуючи суперечності, що існували між окремими національними рухами,розправитися з ними окремо.
У 40-і роки Відень зробив ряд поступокхорватському, чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання ліберально-національних газет і надавши відомупідтримку культосвітньої діяльності. У 1843 р. Меттерніх представивімператорові спеціальний меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий«нагляд» в імперії над рухом слов'ян для того, щоб виключити можливийвплив на нього визвольного руху в Польщі і «неприборканості мадяризму».У перспективі малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовуватислов'ян в боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольнихрухів поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував тоодну, то іншу сторону.
Іншу політику, більш диференційовану і терпиму,абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільшлояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітнійдіяльності чехів і разом з міністром — чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським — протегувавстворенню чеського музею, «чеської матиці» і так далі.
Представники австрійської ліберальноїбуржуазії, займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичнихреформ, вороже відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючогонімецького елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючизагальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, щоледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з'являлися. Протеневирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австріяпродовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процесформування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-хроках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців зрештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї,відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним булоїх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вонискладали меншість| населення, але і тому, що німецькомовніжителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значнечисло їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини,у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну часткуміського населення. За приблизними даними, до середини століття населенняімперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці — 7 917 тис.,угорці — 5 419 тис., італійці — 5 042 тис., румуни — 2 640 тис., чехи — 4 053 тис.,словаки — 1 722 тис., поляки — 2 183 тис., українці — 2 622 тис., хорвати ісерби — 2 619 тис., словенці — 1 081 тис.
Істотне значення мав той факт, що в імперіїпроживало близько 15 млн. слов'ян, що додавало слов'янській проблемі особливугостроту. Наявність такого великого числа слов'ян, пробудження їх донаціонального життя, а також пропаганда всеслов'янських ідей, що посилилася,породжували в правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, щоофіційна Росія не подумувала про об'єднання слов'ян і не збиралася руйнуватиімперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів слов'янських народів. Алеголовну небезпеку цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русіугорців.4. Наростання угорського визвольного руху
Силу цьому руху додавали не лише віковітрадиції антиавстрійських визвольних воєн і повстань, але і високий ступіньполітичної організованості керівного прошарку угорського суспільства — дворянства,а також збереження істотних атрибутів державності. В ході розкладанняфеодалізму, поступового розвитку капіталістичних стосунків, що прискорився в 30-40-іроки XIX ст., і обуржуазнювання средньопомістногодворянства, що узяло на себе і політичні функції національної буржуазії,боротьба за відновлення незалежності Угорщини проти австрійського абсолютизмунаповнювалася антифеодальним змістом.
Обширну програму поступової модернізаціїугорського феодального суспільства, особливо його економічних основ, розробив івисунув на початку 30-х років XIX ст. молодийграф Іштван Сечені (1791 — 1860). Видний діяч угорського ліберальногодворянства, він звернув на себе увагу всієї країни ще в 1825 р., колипожертвував на користь створення Угорської Академії наук річний дохід зі своїхвеличезних маєтків. З| його ім'ям зв'язанітакож будівництво ланцюгового моста через Дунай, і що сьогодні прикрашаєугорську столицю, здійснення перших значних по масштабах робіт по регулюваннюстоку Дунаю і Тиси, налагодження пароплавного сполучення по Дунаю, створенняряду фінансових і економічних установ і ін. Але основне значення малотеоретичне обгрунтування ним необхідності капіталістичних перетворень. ПрограмаСечені передбачала ліквідацію кріпацтва, заміну панщинної праці працеюнайманим за умови виплати компенсації поміщикам, відміну цехів і заохочення вітчизняноїпромисловості, заснування Національного банку і створення широкої мережіощадкас і інших грошових установ. Сечені при цьому був глибоко переконаний, щовивести країну з середньовічної відсталості можна і потрібно при збереженнікерівної ролі аристократії і в союзі з династією Габсбургською.
У очоленому среднепомістним дворянствомопозиційному русі посилювався вплив його лівого крила на чолі з гарячимпатріотом адвокатом Лайошем Кошутом (1802-1894) і його соратниками. Боротьбаза національні цілі і ідеали все більше зливалася з соціально-економічними іполітичними устремліннями, направленими на встановленнябуржуазно-капіталістичного ладу. Тому і називається цей період в угорськійісторії (30-40-і роки XIX ст.)«епохою реформ». Опозиції вдалосяпоставити на службу вказаним цілям середньовічні гасла і установи: становуконституцію, яка визнавалася і династією Габсбургською, і заважала останнійперетворити Угорщину на звичайну імперську провінцію. "У період з 1830до 1848 р. в одній тільки Угорщині, — писав Ф. Енгельс в 1849 р., — булодіяльніше політичне життя, ніж у всій Німеччині, і феодальні форми староїугорської конституції були краще використані на користь демократії, ніж сучасніформи південнонімецьких конституцій".
На відміну від Австрії, де не було ніякихлегальних форумів для політичної діяльності, в Угорщині через державні збори ікомітатські збори відкрито і легально формувалася громадська думка,розроблялися політичні платформи, опозиція мала свої друкарські органи. У1847 р. утворилися дві політичні партії — консервативна і опозиційна. Цядіяльність буржуазно-ліберальної опозиції зіграла велику роль відейно-політичній підготовці революції, і їй не могли перешкодитипереслідування, арешти і увязнення Кошута і інших лідерів. Через свою газету"Пешті Хирлап" (з 1841 р.) Кошут невпинно пропагував ідеїзвільнення кріпаків і ліквідації шляхом викупу феодальних повинностей,завоювання державної незалежності. З властивим йому даром красномовства вінпереконував своїх співвітчизників в необхідності створення національноїпромисловості в ім'я досягнення повної свободи і незалежності батьківщини.
У таборі антиабсолютистської і антифеодальноїопозиції почало складатися революційно-демократичне крило, правда,далеко не таке сильне і впливове, як ліберальне, на чолі з синомкріпака, переконаним захисником інтересів трудового народу Міхаєм Танчичемі поетом-революціонером Шандором Петефі. Обидва вони були прихильникамиВеликої французької революції і знаходилися під впливом ідейутопістів-комуністів, чиї твори добре знали.
В умовах наростання суспільно-політичногоруху, в тісному зв'язку з ним розвивалася угорська національна культура. Найбільшважливим в першій половині XIX ст. було створеннясучасної угорської мови. У 1825 р. за ініціативою І. Сечені булазаснована Угорська Академія наук, головним завданням якої був розвитокмови і літератури. До 40-х років угорська мова стала офіційною мовою замістьсередньовічної латині. Національна література, що формувалася, як і культура вцілому, була тісно пов'язана з потребами соціального і національного прогресу. Утворах Йожефа Етвеша, першого видного представника угорського романтизму іактивного учасника національно-визвольного руху в 30-40-х роках XIX ст., містилася нещадна критика сучасних йомуфеодальних порядків. На 40-і роки доводиться творчість Шандора Петефі (1823-1849),великого поета і революціонера, полум'яного угорського патріота і співця «світовоїсвободи».
Перехідна від феодалізму до капіталізму епоха,що закономірно супроводилася формуванням сучасних етносоціальних спільнот,стала і часом зародження ідеології націоналізму. Його різні течіїзнаходилися між собою в складній взаємодії і, як правило, конфліктували один зодним. Націоналізм угорців, вістрям своїм направлений перш за все протиавстрійського абсолютизму, зачіпав так чи інакше інтереси і національні почуттяінших народів Угорського королівства. Справедлива боротьба проти германізації іза введення як офіційної замість середньовічної мертвої латині жвавої угорськоїмови, що динамічно розвивалася, служила справі прогресу. Проте розширення сферивживання угорської мови в умовах багатонаціональної країни, що не супроводилосявизнанням прав решти мов, нав'язування угорської мови іншим народам ставалиджерелом нових конфліктів. Згідно законам, прийнятими Державними зборами в30-40-роки, суспільні посади і диплом адвоката могли отримати лише особи, щоволоділи угорською мовою, метричні записи (акти цивільного стану) повинні буливестися тільки на цій мові. Слов'яни і румуни, національний рух яких набиравсилу, природно, не бажали миритися з утиском своїх прав, відстоювали своїнаціональні інтереси.
Угорська нація, що формувалася, борючись засвоє самоствердження, не бажала зважати на такі ж законні прагнення іншихнародів. При цьому навіть найбільш прогресивні зугорських лідерів були переконані, що введення буржуазних свобод і проведенняреформ самі по собі можуть і повинні задовольнити всі народи Угорщини,спонукати їх визнати мадярську гегемонію і відмовитися від національноїборотьби. Через декілька років це якнайглибша помилка обернулася страшноютрагедією для всієї Угорщини. Таким чином, народи Угорщини, не дивлячисьна загальну зацікавленість в сумісній боротьбі за знищення австрійськогоабсолютизму, йшли до революції 1848 р. не зімкнутим строєм, а розділеніміжнаціональними суперечностями.