--PAGE_BREAK--Іван Виговський умів репрезентувати гетьманську владу з гідністю й державним розумом, твердо й чітко ставив і відстоював справу української державності в переговорах і з Москвою, і з Польщею, не дозволяючи їм зверхньо ставитися до України. Іван Виговський, ряд інших вищих старшин високої національної свідомості були державниками зі школи Богдана Хмельницького. Вони розуміли значення держави й захищали її існування.
Іван Виговський, продовжуючи й розвиваючи починання та звершення Богдана Хмельницького, виявився талановитим організатором державності в різних сферах життя: в адміністрації, війську тощо. Зберігав провід над усіма козацькими збройними силами України, кількість яких — 60 тисяч чоловік — визначена була договором 1654 р., хоча насправді досягала майже 100 тисяч. За гетьмана Виговського, як і його попередника, керівне становище у війську займали генеральний обозний та два генеральних осавули. Ще Богдан Хмельницький виношував план піднесення боєздатності своєї армії шляхом створення найманих частин із німців, сербів, татар, котрі могли внести до козацького війська зразки чужоземної організації. Виговський зробив спробу організувати регулярне наймане військо. На українську службу вступали цілі сотні й тисячі сербів. Крім того, він вживав заходів, щоб залучити до армії шведських військових інструкторів і техніків.
Гетьманською резиденцією й за Виговського залишався Чигирин. Спочатку туди приїхала жінка Виговського Олена з маленьким сином Остапом. Вона була дочкою сенатора й новоградського каштеляна Статкевича, який родичався з князями. Тому її не хотіли віддавати «за козака». Виговський викрав дівчину з рідного дому й повінчався з нею в Києві.
Обрання Івана Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати на Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні (заворушення у війську, вбивство деяких старшин), виявити суперечності й підготувати грунт для конкретних засобів обмеження української державності.
Проте місія Кікіна не мала великого успіху. Старшинський уряд оволодів ситуацією. 23—26 серпня 1657 р. у Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального військового писаря Івана Виговського. На цій раді Юрась (Юрій) Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської влади. 16-літній хворобливий юнак, який іще вчився в Києво-Могилянській колегії, був не дуже великих здібностей. Гетьманом його обрали за п'ять місяців перед тим, коли хворий Богдан Хмельницький скликав старшинську раду й порушив питання про свого наступника. Всі одностайно заявили, що бажають мати гетьманом його сина, «щоб слава була, що в нас Хмельницький гетьманом».
Оскільки Чигиринська рада відбулася на гетьманському дворі за зачиненими ворітьми, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду.
Розділ 4. Корсунська Рада. Через два місяці, на початку жовтня 1657 р., в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю генеральної, полкової й сотенної старшини, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського, вирішила ряд дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України.
На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини. Виговський продовжив активну міжнародну діяльність Богдана Хмельницького. Було оформлено союзний договір із Швецією, підготовлений ще за Богдана Хмельницького. У переговорах зі Швецією Виговський прагнув забезпечити Україні повну самостійність: «визнати й оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». Україна має стати такою державою, як Нідерланди або Швейцарія — дві республіки, яким за Вестфальським миром гарантувалася самостійність.
Договір зі Швецією мав оборонний характер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільним порозумінням. Умови договору торкалися й торгівлі. Обидві країни мали право вільної торгівлі через Пруссію. Україні дозволялося наймати військо та офіцерів у шведських провінціях, купувати зброю й амуніцію.
Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл Х Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а також прилучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визнали протекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, — Волині, Полісся і Білорусії. Виговський бажав утримати в межах козацької держави всі українські землі до Вісли та кордонів Пруссії.
З Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир'я. Одночасно Виговський поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику Богдана Хмельницького щодо Кримського ханства. Хоч від стародавніх часів розвиток України був пов'язаний з чорноморською проблемою, її вирішення відходило на другий план у зв'язку з нагальною необхідністю оборонятися від наступу Польщі та Московії. Тут був розрахунок на військову допомогу, зокрема, татарської кінноти. Як відомо, в той час у козаків переважала піхота, крім того, важливо було не допустити, щоб численне військо Кримського ханства опинилося в таборі ворогів України.
Тому й Богдан Хмельницький, і Виговський вимушені були звертатися по допомогу до кримського хана, хоча перебування татарських орд в українській землі оберталося бідою для народу. Богдан Хмельницький дав згоду на відбудову фортеці Аслам-Кермень у пониззі Дніпра, що давало змогу хану контролювати вихід Дніпром у море. Щоправда, Богдан Хмельницький передбачав уладнати справу української торгівлі на Чорному морі спеціальними умовами з Туреччиною. Він планував навіть побудувати український порт у гирлі Дніпра, прагнучи, щоб у майбутньому українські кораблі виходили й у Середземне море.
Отже, Виговський, звертаючися по допомогу до кримського хана, виступав послідовником Богдана Хмельницького. Надалі цю ж політично-військову традицію продовжували й наступники Виговського. На Корсунській раді 1657 р. вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за московську орієнтацію. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.
Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержуватиметься договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського та його брата Василя, сотника Юхима Коробки та чотирьох козаків. Посольство мало повідомити царський уряд про вибори нового гетьмана й просити підтвердження царем Івана Виговського на гетьманство, а також нагадати про необхідність збереження козацьких прав і вольностей.
У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність. 27 жовтня 1657 р. в Києві, на Подолі, у Братському монастирі, в присутності царських воєвод відбулась урочиста церковна церемонія освячення виборів нового гетьмана. Чернігівський єпископ Лазар Баранович окропив свяченою водою гетьманські клейноди — булаву, шаблю та бунчук — і подав їх гетьманові. Потім виголосив промову й запросив усіх присутніх до себе на обід.
На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвєєв, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський називався не гетьманом, а писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 р., яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти її не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, одержавши спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково в присутності царського представника. Тож із Москви вислали окольничого Богдана Хітрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана.
І царський посол Хітрово, й гетьман зі старшиною запрошували на раду полковника Пушкаря, але він так і не приїхав. Виговський спочатку не бажав розривати союзу з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне», — так відповів він московському послові на заяву того, що нібито Україна — це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, яка сама спроможна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами. Він також гостро виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах. Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі.
Після укладання договору 1654 р. до смерті Богдана Хмельницького царський уряд досить обережно вдавався до спроб обмежувати державну незалежність України й порушувати договір. Надто великим був авторитет і сильною була влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо й послідовно протидіяв тиску царизму, відстоюючи права Української Гетьманської держави. Ситуацію, що склалася, Москва вирішила використати, щоб розгорнути наступ на державність України, її автономний устрій.
Посол Хітрово мусив запевнити Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його гетьманської влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі». Але насправді, як свідчить текст царського наказу Богдану Хітрово, він мав завдання домогтися згоди гетьмана на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Порушувалося питання про утримання цих воєвод із «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів. Нова Рада відбулася 7 лютого 1658 р. в Переяславі. Вона одноголосно підтвердила обрання Виговського; козаки високо цінували його діяльність під час війни («голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи»).
Розділ 5. Змова і заколот проти Івана Виговського. Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою, в іншому разі він погрожував розірвати з нею союзницькі відносини. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Хітрово, прийнявши присягу Виговського, вручив йому гетьманську булаву та бунчук і тут же подався в Полтаву до Пушкаря, якого обдарував соболями й запевнив у царській до нього милості. Мартин Пушкар претендував на гетьманську булаву й надсилав царю доноси на Виговського. Царський посол запевнив Пушкаря, що Москва воліє бачити на гетьманстві саме його. Пушкар домовився про спільні дії з кошовим отаманом Яковом Барабашем, хоча в боротьбі за гетьманську булаву вони були суперниками. Барабаш також писав доноси на Виговського, шукаючи підтримки Москви. Московський уряд провадив таємні переговори водночас і з Пушкарем, і з Барабашем, підштовхуючи їх до повстання.
У своїй соціальній політиці Виговський спирався тільки на старшинську верхівку та українську покозачену шляхту, а тому передусім сприяв збільшенню та розширенню старшинського й шляхетського землеволодіння. Нагромаджуючи землі й маєтки, старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовували своє панівне становище, щоб примушувати селян відбувати «послушенство», тобто віддавати частину здобутків своєї праці. Заводилися чинші, данини, селяни притягалися навіть до панщини.
Рядове козацтво з невдоволенням дивилось, як старшина прибирала до своїх рук найкращі грунти, луки й луги. Відбувався поділ, роздвоєння в самому середовищі козацтва. У ньому формувалися нібито дві партії — старшинсько-аристократична і демократична. Виговський вважав основою держави саме старшинсько-аристократичну частину українського суспільства. Селянсько-козацьку масу він прагнув утримати в покорі адміністративними засобами. Відверта орієнтація гетьмана на панівну старшинсько-шляхетську верхівку дратувала та обурювала не тільки козацтво, а й міщанство та селянство, котрі жили недавніми традиціями боротьби проти чужоземного гноблення та за соціальну справедливість.
Рух протесту розгорнувся й серед нижчих прошарків українського населення. Селянство нападало на панські, старшинські двори, на заможних козаків, купців… Рухом народних мас скористалися старшини, руки яких тягнулися за гетьманською булавою. Царський уряд втрутився в соціальні протистояння й боротьбу за владу, використовуючи їх для встановлення панування Москви в Україні.
Барабаш і Пушкар підняли заколот проти законно обраного гетьмана. Пушкар зібрав на Полтавщині у великій кількості так званих «дейнеків» — бездомних і безземельних наймитів, «гультяїв» — робітних людей із промислів (гуралень і буд), озброєних рогатинами, косами та киями, їх об'єднувала одна мета — помсти старшині, заможним козакам, маєтки й садиби яких вони громили й грабували, а власників убивали. До повстанців приєдналися запорожці на чолі з Барабашем. Виговський спочатку шукав мирного порозуміння з опозицією, казав, що не хоче проливати крові, а потім удався до блокади Запорожжя й Полтави, не допускаючи туди зброю та харчові припаси.
На кордонах Запорожжя були поставлені полки Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський, які мали наказ хапати й карати на смерть кожного, хто пробирався на Запорожжя. Однак це не вгамувало повстанців. Заколот поширився на все Подністров'я. 40 тисяч повстанців на чолі з Пушкарем і Барабашем виступили проти Виговського. Вони розбили направлені гетьманом війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них своїх нових союзників — татар (40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм). В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Виговський велів козакам відбити бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом із воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові та Ніжині. Воєводи злякалися й відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави. Тільки Шереметьєв зумів укріпитися в Києві.
Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв: кільканадцять тисяч полягло в бою. Крім того, татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру. Почався розпад збройних сил України, порушилася їхня монолітність. Уперше козацькі полки воювали один проти одного. Ситуація, що склалася в Україні, певною мірою була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка й розпалювала, й використовувала громадянську війну в Україні. Агенти царського уряду доводили, що слід обмежити владу гетьмана й старшини, посадити в містах царських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який і захистить народ.
Розділ 6. Розрив союзу з Москвою та унія з Річчу Посполитою. Виговський на гіркому досвіді переконався, що за найлояльнішого його ставлення до Московської держави царська політика несе і йому особисто, а головне — Україні, згубу. Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші серед козацтва люди, які найкраще виявили себе в минулій боротьбі українського народу з поляками: генеральний суддя Богданович-Зарудний, генеральний осавул Ковалевський, генеральний писар Іван Груша, обозний Тиміш Носач; полковники — Григорій Лісницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Богун, Оникій Силич, Остап Гоголь, Михайло Зеленський, Михайло Ханенко, Станіслав Морозенко; брати Виговського — Данило (чоловік доньки Богдана Хмельницького — Катерини), Костянтин і Федір, їхній дядько — овруцький полковник Василь та небіж Ілля — Виговські.
продолжение
--PAGE_BREAK--