Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів. Господарські зобов’язання

2

Контрольна робота з господарського права

Зміст

• 1.1 Правові гарантії господарської діяльності
• 1.2 Врегулювання господарських спорів без звернення до суду
• 1.3 Захист прав та інтересів субєктів господарювання господарськими судами
• 2. Господарські зобовязання
• 2.1 Поняття та види господарського зобовязання
• 2.2 Виконання ГЗ
• 2.3 Припинення ГЗ
• 3. Загальні положення про договори (господарські договори)
• 3.1 Поняття та особливості господарського договору, його предмет та зміст
• 3.2 Форма договору та порядок його укладання
• 3.3 Види договорів
• Список літератури

1. Захист прав та інтересів господарюючих субєктів

1.1 Правові гарантії господарської діяльності

Захист як суспільних, так і приватних інтересів забезпечується державою публічно-правовими засобами.

Державні гарантії прав та інтересів господарюючих субєктів можна поділити на загальні та майнові. Загальні полягають в тому, що держава гарантує субєктам господарювання, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм господарювання та форм власності, однакові права та створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних та інших ресурсів.

Майнові гарантії підприємств та інших субєктів господарювання полягають в тому, що держава шляхом прийняття відповідного законодавства гарантує недоторканість їх майна та забезпечує захист прав власності.

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів субєктів господарювання та споживачів.

Кожний субєкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених субєктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших субєктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси субєкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів субєктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обовязку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

Передбачені діючим законодавством способи захисту права власності поділяють на майново-правові та зобовязально-правові.

Майново-правові способи спрямовані на захист від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких інших осіб. Одним із них є витребування майна з чужого незаконного володіння (виндикація).

Виндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Власник також може подати до суду позов про усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не повязані з позбавленням володіння (негаторний позов). Підставою для такого позову є порушення, яке перешкоджає власнику здійснювати свої права користування та розпорядження майном.

Зобовязально-правові способи захисту права власності застосовується, якщо є зобовязальні, в т. ч. договірні, відносини між власником і особою, яка безпідставно утримує майно (наприклад, коли орендар не повертає орендодателю-власнику його майно по закінченні строку договору оренди).

Гарантії держави спрямовані на захист прав не тільки від неправомірної дії юридичних або фізичних осіб, але й від таких дій самої державою. Жоден державний орган не вправі втручатися у здійснення власником, а також особами, які хоча і не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання чи оперативного управління їх правомочностей по управлінню, користуванню та розпорядженню своїм майном, або встановлювати непередбачені законодавчими актами України додаткові обовязки чи обмеження.

Державні органи несуть майнову відповідальність за збитки, завдані їх неправомірним втручанням у здійснення власником правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

1.2 Врегулювання господарських спорів без звернення до суду

Для окремих категорій спорів законодавством встановлюється спеціальний механізм їх досудового врегулювання, передбачений розділом ІІ ГПК України. За загальним правилом порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК, якщо інший порядок не встановлено діючим законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Більшість спорів може бути передано на вирішення господарського суду без досудового врегулювання, оскільки у відповідності до статті 5 ГПК сторони в обовязковому порядку вживають заходи досудового врегулювання тільки господарських спорів, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг звязку, договору, заснованому на державному замовленні, а також у випадках, якщо це прямо передбачено умовами договору між сторонами.

Для тих господарських спорів, відносно яких передбачена процедура досудового регулювання, сторони можуть звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів в господарський суд лише після того, як контрагенту була надіслана претензія, яку він або відхилив, або не дав на неї відповідь у строк, встановлений діючим законодавством. Такий порядок можна вважати своєрідним інструментом саморегуляції господарського обігу, вихованням законослухняності та дисциплінованості підприємців.

Підприємства та підприємці, чиї права та законні інтереси порушено, повинні з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звернутися (у випадках, передбачених ст.5 ГПК) до нього з письмовою претензією. Вимоги до змісту та форми претензії визначені статтею 6 ГПК.

Право на предявлення претензії - це субєктивне право, а відповідь на претензію в установлений строк - обовязок.

Законодавством встановлено 2 види строків розгляду претензій: загальний та спеціальний. За першим претензія підлягає розгляду в місячний строк, який має відлік від дня її отримання. За другим, коли обовязковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виробником; претензії, повязані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом 2-х місяців.

Стаття 8 ГПК встановлює відповідні вимоги щодо форми та змісту відповіді на претензію.

1.3 Захист справ та інтересів субєктів господарювання господарськими судами

Основним способом захисту прав та інтересів громадян, підприємців, підприємств є судовий захист, який здійснюється від імені держави. Правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарськими судами.

Порядок розгляду справ та інші питання судової процедур визначаються у ГПК України.

Господарський суд, здійснюючи правосуддя, повинен забезпечити повний, обєктивний та всебічний розвиток справи, при цьому підприємству або підприємцю як стороні у спорі надані відповідні процесуальні права та покладені процесуальні обовязки, передбачені статтею 22 ГПК.

Результатом судового вирішення будь-якого господарського спору є судове рішення, яке постановляється іменем України і являє собою категоричне та обовязкове до виконання веління, в якому реалізується авторитет і сила судової влади.

Рішення господарського суду вступає в законну силу через 10 днів від дня його прийняття, а у випадках, якщо в судовому засіданні було оголошено тільки вступну та резолютивну частини рішення, воно вступає в силу по закінченню 10-денного строку з дня підписання рішення, оформленого у відповідності до вимог статті 84 ГПК.

Надійний захист прав та охоронюваних законом інтересів господарюючих субєктів забезпечує встановлений законодавством порядок перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, в ході яких перевіряється законність та обґрунтованість прийнятих господарськими судами попередніх інстанцій рішень, ухвал та постанов.

Перегляд рішень в апеляційному порядку регулюється розділом ХІІ ГПК, в касаційному порядку - розділом ХІІ-1 ГПК, перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним судом України - розділом ХІІ-2 ГПК, перегляд рішень ухвал, постанов господарського суду за ново виявленими обставинами - розділом ХІІІ ГПК.

Важливим елементом захисту прав підприємств та підприємців є ефективна робота правового механізму виконання судових рішень. У звязку з цим велике значення для всіх субєктів, в т. ч. і господарюючих, має виконавче провадження, яке є останньою завершальною стадією судового процесу. Основні положення про порядок виконання рішень господарських судів, ухвал та постанов регламентуються розділом ХIV ГПК.

2. Господарські зобовязання

2.1 Поняття та види господарського зобовязання

Господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктами господарювання та іншими учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у т. ч. боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, списати гроші, надати інформацію тощо) або утриматись від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, у т. ч. кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Господарські зобовязання можуть виникати:

Безпосередньо з закону або іншого нормативно-правового акту, що регулює господарську діяльність;

З акту управління господарською діяльністю;

З господарського договору ті інших угод;

Внаслідок заподіяної шкоди субєкту або субєктам господарювання, придбання або збереження майна субєкта або субєкта господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

У результаті створення обєктів інтелектуальної власності та інших дій субєктів, а також внаслідок подій, з якими закон повязує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Зміст господарського зобовязання - сукупність субєктивних прав та обовязків учасників відносин по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Основними видами ГЗ є майново-господарські та організаційно-господарські зобовязання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобовязання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобовязана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної виконання її обовязку. Майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом. Субєктами майново-господарських зобовязань можуть бути СГ, визначені як такі Господарським кодексом, негосподарюючі субєкти-юридичні особи, а також органи державної влади, місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобовязання виникає між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами-юридичними особами, зобовязаною та управненою сторонами зобовязання є відповідно боржник і кредитор. Зобовязання майнового характеру, що виникають між субєктами-громадянами не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Субєкти господарювання у випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (наприклад, благодійництво). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між субєктами господарювання та субєктами організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утримуватись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати між:

СГ і власником, який є засновником даного субєкта або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією щодо цього субєкта;

субєктами господарювання, які разом організовують обєднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих обєднань чи товариства;

субєктами господарювання у разі, якщо один з них є щодо іншого дочірнім;

в інших випадках, передбачених законодавством або установчими документами субєкта господарювання.

Існують також публічні зобовязання субєктів господарювання.

Вони полягають у тому, що субєкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобовязаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Субєкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобовязання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обовязкові для сторін публічного зобовязання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобовязання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Види зобовязань розрізняють також за підставами виникнення, за співвідношенням прав та обовязків сторін, з урахуванням особливостей їх обєктивного та субєктивного складу.

І. За підставами виникнення:

договірні;

позадоговірні.

Договірні виникають з договорів.

Позадоговірні - внаслідок заподіяння шкоди, з безпідставного придбання або збереження майна.

ІІ. За співвідношенням прав та обовязків субєктів зобовязань:

односторонні (одна сторона має тільки права, а інша - тільки обовязки, наприклад, по зобовязанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди);

двосторонні (кожен з учасників має як права, так і обовязки, наприклад за договором поставки).

ІІІ. В залежності від визначеності предмету виконання:

однообєктні (предметом є конкретно-визначена дія, наприклад, у зобовязанні внаслідок заподіяння шкоди боржник зобовязаний відшкодувати збитки в натурі, а саме надати річ такого ж роду і якості або виправити пошкодження);

альтернативні (боржнику надається право вибору однієї з кількох дій або передачі одного з кількох предметів, передбачених договором чи законом, наприклад в бартерних угодах юридичні особи нерідко оговорюють декілька видів майна; у випадку неможливості надати кредитору один його вид боржник зобовязаний передати вид майна, передбачений договором).

IV. За характером взаємозвязку один з одним:

основні;

додаткові (залежать від основних; обслуговують основні зобовязання, частіше за все у вигляді гарантій та забезпечувальних засобів, а тому автоматично припиняються з припиненням основних зобовязань).

V. В залежності від сукупності прав та обовязків, які властиві субєктам господарських відносин:

прості (сторони повязані одним правом і одним обовязком);

складні (якщо прав та обовязків більше).

Класифікація господарських зобовязань може бути і за їх субєктним складом.

Субєкти (сторони) господарсько-договірного зобовязання виступають в якості кредитора (управнена сторона) та боржника (зобовязана сторона). В деяких зобовязаннях може бути декілька кредиторів та декілька боржників. В таких випадках мова йде про зобовязання з множинністю осіб. Враховуючи те, що боржник у зобовязанні виконує свій обовязок (борг) перед кредитором, то і множинність боржників називається пасивною, а зобовязання - з пасивною множинністю. На відміну від боржника кредитор проявляє активні дії по витребуванню (отриманню) боргу, а тому множинність кредиторів називається активною, а зобовязання - з активною множинністю.

2.2 Виконання ГЗ

Виконання господарського зобовязання боржником полягає у здійсненні ним тих дій, які повинні бути здійснені у відповідності зі змістом зобовязання. Виконання зобовязання може виражатись і в утриманні від здійснення певних дій, якщо саме воно складає обовязок боржника.

Діюче законодавство передбачає 2 принципи виконання зобовязань:

1) принцип належного виконання;

2) принцип реального виконання.

Принцип належного виконання встановлює, що зобовязання повинні виконуватись належним чином у відповідності з умовами зобовязання (договору, вимогами закону), а при відсутності цих умов та вимог - у відповідності з вимогами, які зазвичай предявляються.

Принцип реального виконання є логічним розвитком першого і означає недопустимість заміни того, що зобовязаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки. Сплата неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання обовязку в натурі.

Під способами забезпечення виконання зобовязань слід розуміти передбачені законом або договором спеціальні засоби, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання ним свого зобовязання, а у випадку невиконання, служить засобом задоволення законних вимог кредитора. Систему способів забезпечення виконання зобовязань складають

неустойка, порука, гарантія, заставоа, притримання, завдаток.

Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобовязання.

Правочин щодо забезпечення виконання зобовязання вчиняється у письмовій формі.

Правочин щодо забезпечення виконання зобовязання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобовязання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обовязку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобовязання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобовязання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Гарантія. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обовязку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобовязання боржником.

Застава В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобовязання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Окремі види застав:

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобовязання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові повязаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобовязання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобовязаний негайно повідомити про це боржника.

Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.

Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобовязання і на забезпечення його виконання.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Якщо порушення зобовязання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобовязання сталося з вини кредитора, він зобовязаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобовязання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобовязання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

2.3 Припинення ГЗ

Як і будь-яке правовідношення господарське зобовязання припиняється за наявності певних правоприпиняючих юридичних факторів, які й складають підстави припинення зобовязання.

Господарське зобовязання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

У разі якщо зобовязана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобовязань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобовязання), господарське зобовязання припиняється виконанням.

Господарське зобовязання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобовязання може бути припинено зарахуванням страхового зобовязання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобовязання.

Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Господарське зобовязання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобовязання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обовязковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобовязання.

Господарське зобовязання припиняється у разі поєднання управненої та зобовязаної сторін в одній особі. Зобовязання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Господарське зобовязання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобовязання повністю або частково зобовязана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобовязану сторону від відповідальності за невиконання зобовязання відповідно до вимог закону.

Господарське зобовязання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації субєкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобовязанням.

У разі неспроможності субєкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення субєктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація субєкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобовязань за його участі.

3. Загальні положення про договори (господарські договори)

3.1 Поняття та особливості господарського договору, його предмет та зміст

Договір є основною підставою виникнення зобовязально-правових відносин, який встановлює певні субєктивні права і субєктивні обовязки для сторін, що його уклали. Отже, договір можна визначити як волевиявлення двох або кількох сторін про встановлення, зміну або припинення правовідносин.

Майново-господарські зобовязання, які виникають між СГ і не господарюючими субєктами-юридичними особами, на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями.

Кабінет Міністрів Країни, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати субєктам господарювання орієнтовні умови договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках, затверджувати типові договори.

Укладення ГД є обовязковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обовязковим для СГ у випадках, передбачених законом або існує пряма вказівка закону щодо обовязковості укладення договору для певних категорій СГ чи органу державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні ГД сторони можуть визначати зміст договору на основі:

Вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, щ не суперечать законодавству;

Примірного договору, рекомендованого органом управління субєктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором або доповнювати його зміст;

Типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

Договору-приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих субєктів, коли субєкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Характерними ознаками господарського договору є:

Те, що ін укладається між субєктами господарської діяльності або за їх участю. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення субєктами господарювання відповідного статусу шляхом державної реєстрації та інших відповідно повязаних дій;

Оскільки метою (і основною ознакою) господарської діяльності зазвичай є отримання прибутку, договір, щоб відповідати визначенню у господарській діяльності повинен основною метою мати отримання винагороди, тобто бути оплатним;

Спори з приводу укладання, виконання і розірвання таких договорів вирішуються спеціалізованими судовими органами - господарськими судами.

Предметом ГД завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною, якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля повинна співпадати, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні згоди між ними, але для виникнення самого договору досягнення згоди ще не достатньо. Згода має бути виражена в певній формі (усній, краще письмовій, інколи нотаріально завіреній).

Отже, для виникнення договору необхідні такі умови (умови дійсності договору):

1. Законність дії

2. Волевиявлення сторін

3. Дотримання встановленої законом форми договору

4. Правоздатність і дієздатність сторін

Змістом будь-якого договору є права і обовязки сторін, які характеризуються його умовами.

Розрізняють істотні, звичайні і випадкові умови договору.

Істотні - це такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін досягнуто згоди.

Звичайні - це ті, які передбачаються самі по собі, наприклад місце виконання договору. Ці умови не обовязково повинні бути включені до договору. Якщо вони не включені до договору, тоді є загальна норма цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають встановити інше місце виконання договору, то це має бути обговорено в договорі.

Випадкові - такі умови, які зазвичай в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін.

Зміст ГД становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобовязань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обовязкові умови договору відповідно до законодавства.

ГД вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, вказані вище.

При укладенні ГД сторони зобовязані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору, найменування (номенклатуру), асортимент та кількість продукції, робіт, послуг, а також вимоги до їх якості.

3.2 Форма договору та порядок його укладання

Необхідною умовою законності договору є укладання його в формі, яка передбачена діючим законодавством для даного виду договору.

ГД за загальними правилом викладається у формі єдиного документу, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли по всім істотним умовам згоди і оформили її належним чином.

В процесі укладання договору розрізняють 2 послідовних стадії:

пропозиція укласти договір (оферта);

прийняття пропозиції (акцепт).

Відповідно називають і контрагентів:

особа, яка запропонувала укласти договір, - оферент;

особа, що прийняла пропозицію, - акцептант.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог закону і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобовязана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обовязковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

3.3 Види договорів

Договорам властиві як загальні, так і відмінні риси. З урахуванням цього господарські договори можна поділити на види. Визначальною ознакою будь-якого договору є досягнення домовленості, тобто згоди сторін про його укладання.

Якщо для укладення договору достатньо однієї домовленості сторін, то такий договір називається консенсуальним (наприклад, договір поставки).

Беручи за основу розподіл прав та обовязків виділяють договори односторонні та двосторонні. В односторонніх договорах тільки одна сторона приймає на себе зобовязання відносно іншої, у якої у звязку з цим виникають тільки права (наприклад, договір позики). Двосторонні - це договори, у яких обидві сторони повязані взаємними правами та обовязками (наприклад, договір купівлі-продажу).

В залежності від підстав укладання ГД їх поділяють на вільно-регульовані і планові. Вільно-регульовані - це такі договори, укладання яких здійснюється на підставі господарських намірів сторін за простою їх домовленістю та волевиявленням без будь-якої обовязкової для сторін підстави (державні замовлення). Договори, укладені на підставі державного замовлення, носять плановий характер і мають йому відповідати. Особливістю замовлень та договорів, які їх опосередковують є те, що держава не тільки зобовязує підприємців їх виконувати, але й допомагає їм, надаючи пільги, кредити тощо.

В залежності від характеру переміщення матеріальних благ договори можуть бути оплатними й безоплатними. Оплатними є договори, в яких дія однієї сторони обовязково вимагає відповідної майнової дії іншої (купівля-продаж, оренда, поставка тощо). В безоплатних договорах надання майна здійснюється тільки однією стороною без отримання зустрічного надання іншої сторони (передача майна благодійному фонду).

В залежності від юридичної спрямованості ГД поділяються на основні та попередні. Основні договори породжують права та обовязки сторін, повязані з реалізацією продукції, надання послуг тощо. Попередні договори укладаються з метою підписання в майбутньому основного договору. При укладанні попереднього договору передбачається ряд дій, без яких неможливе укладення та виконання основного договору.

В залежності від періодів виконання своїх обовязків субєкти господарювання укладають генеральні та поточні договори. Генеральні договори визначають умови виконання всіх взятих на себе зобовязань сторонами протягом всього їх терміну дії, наприклад будівництво складного довгострокового проекту. Поточні договори конкретизують генеральні договори на певні періоди, тобто на періоди виконання певних обсягів робіт.

Особливостями та специфікою внутрішньогосподарської діяльності сторін визначаються і внутрішньогосподарські договори, в форму яких у відповідних випадках вона втілюється. Субєктами цих договірних відносин завжди хоча в якості однієї сторони виступають підрозділи підприємств, іншою стороною може бути інший підрозділ, або ж підприємство в цілому.

Список літератури

Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592с.