Реферат з журналістики Трансформація телевізійного сюжетув газетний текст
Слово «трансформація» походить від латинського transformare — перетворювати. «Зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей і т. ін. чого-небудь» [10, 233].
Розглянемо трансформацію як перетворення телевізійного сюжету в жанр газетної журналістики з відповідними стилістичними та композиційними змінами.
Під текстом телевізійного сюжету, або телевізійним текстом, що безпосередньо зазнає трансформації, ми розуміємо текст, що втілюється в усному мовленні телесюжету.
Потрібно визначити завдання, які вирішує трансформація. Насамперед, це підвищення ефективності сприйняття інформації. чинники, що безпосередньо працюють на ефективність — розширення аудиторії глядачів та слухачів, тобто поліпшення поінформованості громадян з певної тематики. Відповідно окреслюється і сфера можливого застосування трансформації. Це доведення до свідомості громадян життєво важливої соціальної інформації з боку держави (таким чином, ми безпосередньо торкаємося аспекту соціального управління), а також поширення інформації споживчого, прикладного характеру, наприклад, реклами (сфера маркетингу, паблік рилейшнз тощо).
Інший чинник — економія та ефективне використання робочого часу журналіста. Журналіст, що здійснює трансформацію свого чи чужого тексту, не витрачає багато часу на ознайомлення з темою, відпадає необхідність давати їй нове потрактування. Необхідно, використовуючи інструментарій літературного редагування, пристосувати існуючий текст до стилістичних потреб певного засобу масової інформації. Найбільшого значення цей чинник набуває при здійсненні рекламних кампаній.
Трансформація як така здійснюється запозиченням тексту з одного виду ЗМІ для подальшого пристосування до вимог іншого. Отже, можливі такі теоретичні варіанти запозичення:
— дикторський текст теле-, радіосюжету трансформується у газетний текст;
— газетний текст трансформується у дикторський текст радіо чи телебачення.
Необхідно зазначити, що в обох випадках маємо справу з текстом, що втілюється в мовленні — усному чи письмовому.
При трансформації телевізійного тексту в газетний жанрова форма телесюжету актуалізується для редактора-журналіста у телесценарії. Телевізійний сценарій у знаковому вигляді передає усне мовлення телепередачі. І саме усне мовлення стає основою майбутньої публікації.
Отже, трансформація телевізійного сюжету в газетний жанр пов'язана головним чином з роботою над дикторським текстом телевізійної передачі. Тобто лише частина звукового ряду — голос — переводиться у графічну знакову систему. А це лише невеликий відсоток загального змісту телесюжету. Теоретично це ризикована справа. На наш погляд, телевізійний текст самостійно не здатний виражати комунікативно достатнього змісту. Це підтверджує й думка В.Ф. Минаєва: «Окрім зчеплення слів між собою у відносно завершене ціле, всередені якого діють значеннєві та стилістичні зв'язки літературно-мовного контексту,… у телевізійному сценарії виникає зчеплення словесного ряду із зоровим — виникає екранний контекст. Зміст і значення телевізійної мови встановлюється тільки в умовах рівнодії обох — мовної та екранної — контекстуальної ситуації» [13, 19]. Отже, у разі втрати екранної контекстуальної ситуації, телевізійна мова втрачає зміст та значення. На телевізійному екрані дійсно втрачає. Проте не втрачає смисл і значення її комунікативна цінність, семантичний зміст взагалі. І одним з можливих доказів цього може бути те, що у сценарії телевізійний текст існує поза екранним контекстом.
Слід зазначити, що між дикторським текстом та відеорядом можливі три види відносин.
Перший вид, в якому домінує відеоряд, текст — вторинний, він пояснює, коментує дію зображення. В цій ситуації первинна за важливістю інформація відеоряду, увага концентрується на предметі зображення. При трансформації такого відеосюжету в газетний текст редактор виступатиме у ролі репортера, свідка, якому принципово важливо дати опис місця події, динаміку розвитку подій, модифікувавши відповідно дикторський текст. Така форма побудови телесюжету типова для ситуації, де документальна відеозйомка зафіксувала події, які цінні своєю емоційною наснаженістю. Наприклад, прийняття поправки до Конституції, зустріч військовополонених українців на батьківщині та ін.
Другий варіант взаємодії, коли первинний у відеосюжеті текст, а відеоряд виступає певною мірою абстрагованою ілюстрацією. У такому разі для редактора саме дикторський текст, а для зручності, — сценарна форма існування телесюжету, перетворюється у газетний жанр. Відео- й звукоряд особливої цінності для трансформації не мають. Такі відеосюжети найбільш прийнятні для трансформації.
Третій варіант. Аудіотекст дублює зображення. Маються на увазі не найгірші за якістю телесюжети, а метод інтерв'ю або телесюжет у формі інтерв'ю. Редактор у такому разі повинен просто виправити хиби монологу.
Журналіст як професійний комунікатор має навички професійного, стилістично якісного мовлення. Імпровізуючи або читаючи підготовлений текст, він використовує «особливий вид власне літературного мовлення, певною мірою підробку письмової мови під усну...» [5, 36]. Така «підробка» є не чим іншим, як публіцистичним стилем. Адже «характерна риса публіцистичного стилю — орієнтація на усне мовлення, елементи якого не лише виступають у ролі експресем, а й стають одним з прийомів зацікавлення читача, слухача, глядача» [3, 13].
Співрозмовник у телесюжеті, як правило, говорить проміжним різновидом мовлення, який можна назвати не інакше, як «усна літературна з елементами розмовної та письмової» (тому що відсутність слухача робить монологічну комунікативну ситуацію перед мікрофоном до певної міри штучною). «Розмовність» звичайно полягає у вживанні емоційно-оцінної лексики, індивідуальній або нераціональній побудові висловлювань, тавтологіях та плеоназмах, вживанні слів- або часток-паразитів, іноді неправильному наголошенні, чи вимові, вживанні русизмів, вставних слів тощо. Мовлення деяких співрозмовників стилістично неоднорідне. Власне мова інтерв'ю це і є розмовна мова, за єдиним винятком. Співрозмовник уникає розмовно-просторічної лексики. Багато слів, яких він вживає, надають висловлюванню «літературності», «книжності», «науковості», «офіційності». Це книжні слова, наукова термінологія, штампи, кліше тощо. При переведенні саме такої монологічної мови в газетний текст з відповідними до нього вимогами, слід уникати відвертих вад розмовної усної мови, які шкодять нормативності, і залишати чи удосконалювати ті елементи розмовної мови, які відіграють функцію мовної індивідуалізації співрозмовника. А саме: зберегти індивідуальну емоційно-експресивну лексику, метафоричність, образність висловлювання, а також особливості авторського синтаксису. Тобто дотриматись такої вимоги: «телевізійне інтерв'ю має бути невимушеною, щирою розмовою» [6, 175].
Рівень стилістичної невпорядкованості монологу співрозмовника зумовлюється такими чинниками, як мовна культура співрозмовника, його комунікативні здібності, ораторська майстерність, рівень освіченості та культурного розвитку тощо. Має він і своє психологічне пояснення. Свого часу його дав російський філолог О.М. Пешковський. «Говорити літературно, тобто у повній відповідності до законів письмового мовлення і водночас з урахуванням особливостей усної мови та різниці між психікою слухача та читача не менш важко, ніж говорити просто літературно» [9, 165]. У даному разі багато співрозмовників не є професійними комунікаторами, вони не можуть майстерно скерувати свою мову так, щоб вона мала ознаки певного стилю літературної мови і сприймалася слухачами. У газетному тексті така мова найбільше потребує редагування.
З погляду технології редагування дещо аморфний, неорганізований мовний потік співрозмовника проходить через редакторський фільтр-трансформатор, який композиційно організовує висловлювання, надає йому «літературності» відповідно до вимог інформаційно-публіцистичного стилю і зберігає особливості мовної індивідуальності. У результаті перетворень мовлення можна класифікувати як «розмовне літературне письмове». Його ознаки полягають у втраті усності, набутті унормованості та наявності індивідуальності, притаманної особистій манері висловлювання реальної людини. «Розмовне публіцистичне письмове» мовлення в усіх своїх структурних компонентах витримано в ключі усного мовлення відповідно до його типологічних особливостей, але без типових вад.
Дикторський текст телесюжету як зразок професійного мовлення інформаційно-публіцистичного стилю не підлягає такому ретельному опрацюванню, як текст співрозмовника. Йдеться про те, щоб замінити те чи інше слово більш доречним, висловлювання та формулювання зробити більш чіткими і точними. Іншими словами, редагування йде в руслі підсилення інформативності, логічності, аргументованості та лаконізму висловлювань.
Дикторський текст телесюжету в газетному тексті змінює свої функціональні властивості. Тут його можливі функції (констатації, апеляції, розмірковування, переконування, коментування) у випадках переважання тексту над зображенням або їх рівнозначності стають самодостатніми без відеоряду. Головне при цьому — уникати синтаксичних побудов, розрахованих на міміко-жестове чи зображальне доповнення.
Після відповідного опрацювання текстів дикторського та співрозмовника синтаксична структура тексту газетної публікації стає більш стрункою та міцною, тоді як в тексті телесюжету вона відзначається фрагментарністю. Фрагменти тексту стають тематично і фактично однорідними. Усуваються аномальні тематичні відхилення всередині тексту. Аргументація стає стрункою та логічною. Підвищуються вимоги добору фактів — з наявних відбираються ті, що відзначаються найбільшою переконливістю та актуальністю. Тема розробляється глибше ніж у телесюжеті. У результаті текст значно втрачає в загальному обсязі, проте виграє в комунікативних якостях.
У контексті жанрових систем трансформація сюжету в газетний текст може відбуватися в рамках одного жанру, а може йти шляхом спрощення в менш складний жанр.
Література
1. Москаленко А.З. Вступ до журналістики. — К., 1997.
2. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. — Львів, 1974.
3. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. — К., 1993.
4. Баранник Д.Х. та ін. Мова сучасної масово-політичної інформації. — К., 1979.
5. Светана С.В. Телевизионная речь, функции и структура. — М., 1976.
6. Багиров Е.Г, Борецкий Р.А., Юровский А.Я. Основы телевизионной журналистики. — М., 1987.
7. Юровский А.Я., Борецкий Р.А. Основы телевизионной журналистики. — М., 1966.
8. Егоров В.В. Телевидение и зритель. — М., 1977.
9. Пешковский О.М. Избранные труды. — М., 1959.
10. Минаев В.Ф. Соотношение слова и изображения в телевизионной журналистике // Вест. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. — № 2, 1969. — Вып. 2.