1. Сучасні принципи державного управління, джерела їхвиникнення та порядок формування
1. Поняття принципу державного управління
Державне управління – це не тільки сума управлінських знань, а йпроцес їх створення. «Продукування таких знань здійснюється у певномусоціальному середовищі, в сформованому науковому кліматі, що впливає на цілідослідження державного управління, його практичну спрямованість. Особлива рольвідводиться принципам організації наукового управлінського знання. Вонипокликані акумулювати нові тенденції в розвитку державного управління,враховувати стан сучасного наукового пізнання, що підвищує його суспільнезначення.
Термін «принципи» походить від латинського слова «principium», що означає основні, вихідні положення, засобиправила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість інайсуттєвіші властивості. Принципи державного управління – важливакатегорія управлінської науки, будучи однією з її основ. Принципи як поняттятеорії відображають сутність і реальність процесів державного управління,підпорядковуючись певним законам. Принципи – це специфічне поняття,змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок,скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьмиоб’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис,характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності. Можна сказати,що принципи управління характеризуються двома ознаками:
Ø Належність до пізнаних наукою і практикою позитивнихзакономірностей;
Ø За фіксованість у суспільній свідомості.
Принцип є результатом науковогопізнання, при цьому слід ураховувати, що не всі закономірності, відносини івзаємозв’язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані увигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, аповністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи недостатньо,необхідно ще хотіти і могти застосувати їх в управлінський діяльності.
На практиці принципамиуправління керуються згідно з політичними, соціально економічними такультурними умовами. Що склалися в суспільному суспільстві. Принципи управлінняобґрунтовують, роз’яснюють зв’язки як між об’єктом так і суб’єктом управління,так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманніуправлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам процесам.Принципи відображають зміст і взаємозв’язки основних елементів системиуправління. Принципи державного управління динамічні за змістом і формою, вониформуються людьми у зв’язку з конкретними політичними, соціально – економічнимиі культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використаннязакономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципиуправління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінськійдіяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється ів тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретніпринципи здійснення управлінських функцій.
В умовах пошуку оптимальноїсистеми органів виконавчої влади проблема визначення принципів державногоуправління є надзвичайно актуальною. Наукове осмислення і теоретичнеобґрунтування принципів державного управління виходить з аналізу суті самогоявища.
Одним із перших дослідників, хтоспробував систематизувати принципи управління, був французький інженер інауковець Анрі Файоль (1841 – 1925). В основі запровадженої ним системиуправління лежала адміністративна доктрина. Виходячи з неї, у 20-х роках Фаойльвизначив 14 принципів управління, які на його думку, придатні для всіх безвинятку адміністративної діяльності:
ØПоділ праці;
ØПовноваження і відповідальність;
ØДисципліна;
ØЄдиноначальність;
ØЄдність керівництва;
ØПідпорядкування особистихінтересів загальному;
ØВинагорода;
ØЦентралізація;
ØІєрархія;
ØПорядок;
ØСправедливість;
ØСтабільність штату;
ØІніціатива;
ØКорпоративний дух.
Ці принципи, доповнені функціямиперсоналу в організації, по суті, визначені спеціалізацією, ієрархією, рамкиконтролю і засади організаційної структури як основу, на який можна було бформувати організації та здійснювати управлінські функції.
Сучасна система організаціївиконавчої влади і, відповідно, державне управління ґрунтуються на порівнянонових принципах. Однак при цьому не слід відкидати й кращі надбанняадміністративної науки радянського періоду, бо цілком логічно, що такіпринципи, як колегіальність та єдиноначальність, плановість, добір ірозстановка кадрів, є актуальним для сучасного державного управління.
Принципи державногоуправління — це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї,основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносинуправління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленогопереважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апаратдержавного управління.
Таким чином. Принципи державногоуправління повинні:
- ґрунтуватися на законахрозвитку суспільства, його соціальних та економічних законах і законахдержавного управління;
- відповідати цілямуправління, відображати основні якості, зв’язки і відносини управління;
- враховувати часові татериторіальні аспекти процесів державного управління;
- мати правове оформлення,тобто бути закріпленими в нормативних документах, оскільки кожен принципуправління є цілеспрямованим – його застосовують для вирішення конкретних організаційно– політичних і соціально – економічних завдань.
2. Систематизація принципів
Поряд з існуванням у науковій літературі великоїкількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їхкласифікації. Водночас не існує загально прийнятих правил такої систематизації.Тому наведемо найбільш розповсюджені підходи з даної проблематики.
Загальні — принципи системності, об’єктивності, саморегулювання,зворотного зв’язку, оптимальності, інформаційної достатності, демократизму,гласності, змагальності, стимулювання;
Часткові — принципи, що застосовуються у різних підсистемах чисуспільних сферах, і принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільнихявищ, організацій, інститутів;
Організаційно технологічні – єдиноначальності, поєднання державного.Регіонального і місцевого управління, конкретності, поділу праці, скалярнийпринцип, принцип ієрархії, єдності розпорядництва, єдино начал, делегуванняповноважень, діапазону повноважень.
3. Види принципів
Н. Нижник визначає такі групи принципів:
1. Суспільно – політичні, щовідображають та розкривають соціальну природу державного управління, його детерміновість і обумовленість суспільством. Систему цих принципівхарактеризують: демократизм, законність, об’єктивність, гласність.
2. Культури управління, щосинтезовані на основі дослідження функціональної та організаційної структурдержавного управління, до яких віднесено: функціональність; диференціація тафіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій;концентрація функцій; необхідність; комбінування функцій; відповідність функційпотребам і запитам управлінських об’єктів.
Г. Атаманчук виділяє принципи об’єктивності,демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади,публічності.
Виділення і характеристика принципів державногоуправління вимагають глибоких і цілеспрямованих досліджень. Запропонованіпринципи базуються на об’єктивних закономірностях державного управління таотримали практичне застосування в управлінській діяльності. Серед загальнихпринципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність,єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість,ефективність.
Група структурних принципів.Структурноцільові принципи пов’язані з цілями державного управління і включають усебе такі принципи:
1) Принцип єдності цілейуправління
2) Принцип обмеження цілей
3) Принцип вибірковостіцілей, за Ч. Бернардом
4) Принцип послідовності уреалізації цілей
5) Принцип розподілу цілей
Принципи побудови організаційних структурспрямовані на побудову раціональної організаційної структури апарату державногоуправління, яка забезпечує ефективне функціонування всієї системи. Серед цихпринципів можна виділити такі:
1) Єдність мети;
2) Первинність функцій івторинність структури;
3) Функціональна замкнутістьпідрозділів апарату управління;
4) Простота організаційноїструктури;
5) Єдність керівництва;
6) Оптимальність нормикерованості;
7) Оптимальністьцентралізованих і децентралізованих форм управління;
8) Принцип зворотногозв’язку.
До структурно процесуальних принципів, щорегулюють здійснення управлінської діяльності, належать такі принципи:
1) Відповідність елементівуправлінської діяльності функціям органів виконавчої влади;
2) Конкретизаціїуправлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;
3) Стимулювання раціональноїі ефективної управлінської діяльності.
Такі основні принципи державного управління. За їхпосередництвом втілюються об’єктивні закономірності управління. Вказаніпринципи виражають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їхкомплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, їїцілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою євідповідність компонентів суб’єкта державного управління принципам управління,тим ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішою буде йогодіяльність та соціально ефективнішими управлінські результати.
2. Поняття та зміст звернення громадян тавимоги, що висуваються до них.
1. Звернення громадян та їх розгляд органамидержавної влади.
Сьогодні важко уявити такий орган державної влади чиорган місцевого самоврядування, якому б не доводилося вирішувати скарги чизаяви громадян. Людина звертається до органу влади або посадової особи письмовочи усно, сподіваючись що її почують, прислухаються до її поради, пропозиції,критичних зауважень стосовно їхньої діяльності та будуть вжити відповіднізаходи для поліпшення роботи, вирішенні питання, що порушуються у зверненні.
Прийняття Конституції України поставило на порядокденний питання практичної реалізації наданого громадянам права (ст. 40)надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особистозвертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування тапосадових чи службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення ідати обґрунтовану відповідь у встановлений законами строк.
З метою законодавчого врегулювання цієї конституційноїнорми 2 жовтня 1996 року був прийнятий Закон України «Про звернення громадян».Крім того, законодавство про звернення громадян включає й інші законодавчіакти, що видаються відповідно до Конституції цього закону.
Він регулює питання практичної реалізаціїконституційного права:
Ø Вносити в орган державної влади, обрання громадянпропозиції щодо поліпшення їхньої діяльності;
Ø Викривати недоліки у роботі;
Ø Оскаржувати недоліки посадових осіб, державних ігромадських органів.
Закон надає і забезпечує можливість: для подальшоїдемократизації управління і громадськими справами; для впливу громадян наполіпшення роботи органів державної влади, установ, організацій, підприємствнезалежно від форм власності; для захисту своїх прав та законних інтересів.
2. Поняття «звернення громадян».
Поняття «звернення» іноді тлумачиться надто вільно ішироко. Однак не на всі звернення поширюється дія Закону. Законодавець підзверненням (ст… 2) розуміє будь-які викладені в письмовій або усній форміпропозиції, заяви і скарги.
Пропозиція – це звернення громадян, де висловлюється порада,рекомендація щодо діяльності органів державної влади і органів місцевогосамоврядування, депутатів всіх рівнів, посадових осіб. Тобто, такі пропозиції,що мають громадський інтерес і значення, а їх реалізація дає змогу вдосконалитисуспільні відносини, впливати на них.
Заява – це як правило, письмове звернення громадян ізпроханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чиннимзаконодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинногозаконодавства чи недоліки у діяльності підприємств, установ, організаційнезалежно від форм власності, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а такожвисловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Заява, що подається на ім’яофіційної особи, установи чи організації, оформлюється за певними правилами.
Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за собоювідповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захистзаконних інтересів, порушених діями, рішеннями державних органів і органівмісцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств,посадових осіб
Якщо питання, щодо яких може бути подана пропозиція чизаява, законодавцем чітко не окреслені, то рішення, дії чи бездіяльність, наякі громадянином може бути подана скарга, регламентовані статтею 4 Закону. Вонадає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені увипадку, якщо:
Ø Порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина.
Ø Створено перешкоди для здійснення громадянином йогоправ і законних інтересів чи свобод;
Ø Незаконно покладено на громадянина обов’язки або йогонезаконно притягнуто до відповідальності.
Звернення повинно відповідати вимогам, передбаченимЗаконам. Стаття 5 передбачає вимоги, які є обов’язковими для звернення, і їхдотримання тягне за собою правові наслідки, а саме: повернення зверненнязаявникові з відповідними роз’ясненнями протягом 10 днів з дня надходження. Дляуникнення такої ситуації заявникові необхідно:
1) Адресувати звернення тиморганам, установам, підприємствам, організаціям чи посадовим особам, доповноважень яких належить вирішення порушених у звернені питань;
2) Вказати у звернені своєпрізвище, ім’я, по батькові, місце проживання;
3) Викласти у зверненні сутьпорушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання абовимоги;
4) Підписати письмовезвернення особисто із зазначенням дати.
3. Порядок, терміни подання і розглядузвернень, права громадянина і обов’язки органів державної влади, їх керівників.
Законом встановлено порядок розгляду кожного з видівзвернень-пропозицій, заяв, скарг. Ті з них, авторами яких є Герої РадянськогоСоюзу, Герої Соціалістичної Праці, Герої України, інваліди Великої ВітчизняноїВійни. повинні розглядатись особисто першими керівниками державних органів.
Посадові і службові органи зобов’язані об’єктивно івчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішеннявідповідно до чинного законодавства, забезпечувати їх виконання і обов’язковоповідомляти громадян про наслідки розгляду звернень. Письмова відповідь даєтьсяза підписом керівника або особи, яка виконує його обов’язки.
Закон встановлює права громадянина при розгляді заявичи скарги та обов’язки органів, посадових й службових осіб щодо розгляду заявчи скарг. Так, автор звернення має право:
Ø Особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заявучи скаргу, а також брати участь у її перевірці;
Ø Знайомитися з матеріалом перевірки;
Ø Подавати додаткові матеріали або наполягати на їхзапиті органом, який розглядав заяву чи скаргу;
Ø Буди присутнім при розгляді заяви чи скарги;
Ø Користуватися послугами адвоката або представникатрудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформившице повноваження у встановленому законом порядку;
Ø Одержати письмову відповідь про результати розглядузаяви чи скарги;
Ø Висловити усно або письмово вимогу щодо дотриманнятаємниці розгляду;
Ø Вимагати відшкодування збитків, якщо вони сталирезультатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.
Знання громадянами своїх прав і вміле їх використаннямають велике значення, оскільки це сприяє підвищенню ефективності розглядузвернень, запобіганню повторним зверненням, а також є засобом профілактикибездіяльності та порушень, які породжують звернення.
Органи державної вади, посадові й службові особи умежах своїх повноважень зобов’язані:
Ø Об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чискарги;
Ø На прохання громадянина запрошувати його на засіданняоргану, що розглядає заяву чи скаргу;
Ø Скасовувати або змінювати оскаржувані рішення увипадках, якщо вони не відповідають законам та іншим нормативним актам;
Ø Невідкладно вживати заходи до припинення неправомірнихдій;
Ø Виявити, усувати причини та умови, які сприялипорушенням;
Ø Забезпечувати поновлення порушених прав, реальневиконання рішень, що прийняті за заявою чи скаргою;
Ø Письмово повідомляти громадянина про результатиперевірки і суть прийнятого рішення;
Ø Вживати заходів щодо відшкодування у встановленомузаконом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадяни внаслідок матеріальних збитків, якщо було завдано громадянові внаслідок ущемлення йогоправ та законних інтересів;
Ø Вирішувати питання про відповідність осіб, з вини якихбуло допущено порушення;
Ø На прохання громадянина не пізніше як у місячнийтермін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування,трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання авторазвернення;
Ø При визнанні заяви чи скарги необґрунтованоюроз’яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;
Ø Не допускати безпідставної передачі заяв чи скаргіншим органам;
Ø Особисто організувати та перевіряти стан розглядузвернень, вживати заходів щодо усунення причин, що їх породжують, систематичноаналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Указом запроваджується з 2003 року періодичне особистезвітування керівників центральних органів виконавчої влади, голів обласних,Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій перед президентомУкраїни, голів районних державних адміністрацій перед головами обласнихдержадміністрацій з питань роботи зі зверненнями громадян. Запроваджуєтьсяособистий прийом громадян Главою Адміністрації Президента України та йогозаступниками з питань, що мають особливе суспільне значення.
3.Основні напрямки державної регіональної політики на сучасному етапі.
1. Регіональна економічна політика
Регіональнаекономічна політика – це така система заходів, яка спрямована на реалізацію інтересівдержави стосовно всіх регіонів і внутрішніх інтересів кожного з них.
З оглядуна це регіональна політика не повинна повторювати загальнодержавну, бутипохідною від неї і не повинна бути первинною по відношенню до неї. Це має бутицілісна, самодостатня ланка політичної основи держави, без якої не моженормально існувати суспільство, кожна людина, природа.
Значеннярегіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль зв’язуючою ланкоюміж макро- і мікроекономікою.
Регіональнаполітика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплексцілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілірегіональної політики більш консервативні і сталі – це пояснюється тим, щорегіон має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються“наверху”.
Регіональнаполітика виступає, як альтернатива до загальнодержавної, разом з тим доповнює,конкретизує її, з’єднує загальні і конкретні цілі, сприяє комплексному підходудо розв’язання соціально-економічних проблем. Регіональна політика на сучасномуетапі набирає все більшого значення, тому що державі з центру стає важчерозв”язувати різного роду локальних проблем, доходити до кожної людини. Тому врозвинутих країнах центр передає все більше повноважень на місця, сприяєрозвитку самоврядування, самостійному розв’язанню економічних і соціальнихпроблем мікро рівня. Досвід цих країн засвідчує позитивні результати такогоподілу влади, бо місцеві органи управління швидше розв’язують визначені цілі,повніше враховують особливості регіону, ефективніше використовують природніресурси.
В Українідо цього часу немає виваженої регіональної політики. В одних областях скупченапромисловість(схід, південь),а в інших сільське господарство(захід, північ).В областях, де слабше розвинута промисловість,слід організувати виробництво кінцевої продукції.
2.Регіональне планування.
Особливої уваги заслуговує еволюція регіонального планування. Починаючи з 70-хроків, традиційною формою регіонального планування у вітчизняній практиці буликомплексні плани економічного і соціального розвитку регіонів(областей, міст,сіл). За своїм змістом вони були системою показників економічного і соціальногорозвитку території з охопленням усіх суб’єктів господарювання, розміщених наній, незалежно від підпорядкування.
Сучасні індикативні плани областей(районів)теж є набором показників(прогнозних,директивних, розрахункових) розвитку галузей, підприємств, видів діяльності зохопленням усіх форм власності.
Хаотичний характер інвестиційної діяльності в умовах розвитку різних формвласності вимагає впровадження бізнес-планування як на рівні підприємств, так іна рівні регіонів(стратегічного планування економічного розвитку регіонів).Якщоперший уже зароджується в практиці виробничого менеджменту, відпрацьованірекомендації щодо складання бізнес-планів підприємств, то методологія іорганізація стратегічного планування економічного розвитку регіонів, незважаючина їх актуальність, в Україні невідпрацьовані.
Разомз тим стратегічне планування економічного розвитку регіонів, міст, широкозастосовується в практиці регулювання розвитку і розміщення бізнесу в США іКанаді.
Впершев Україні така робота почалась в 1995році за ініціативою та методикоюспеціалістів з економічного розвитку з США в трьох містах України: Львові,Тернополі, Дніпропетровську.
Великароль в аналізі і прогнозній оцінці економічного зростання відводиться аналізовіробочої сили. Аналіз акцентується на таких аспектах: зайнятість, дисбалансробочих місць, основні місця зайнятості і прогноз зайнятості у виробничій таневиробничій сферах, стан безробіття і його динаміка.
Длявироблення стратегії економічного розвитку до уваги береться інформація проосвоєння нових мікрорайонів, яке є складовою місцевої та регіональноїекономіки. При цьому враховується житлове будівництво і нежитлове будівництво ійого темпи в різні роки досліджу вального періоду.
Підчас розробки стратегій економічного розвитку слід враховувати, що різніекономічні умови породжують різні потреби. В зв’язку з цим місто поділяється насектори і кожен з них аналізується за такими показниками: кількість членівсімей, середній доход сім’ї, процент безробітних, процент з середньою освітою,кількість сімей з доходом нижче прожиткового мінімуму, відсутність власноготранспорту, питома вага інвалідів, відсутність домашнього телефону, кількістьвипускників середніх шкіл.
Прийняття стратегії економічного розвитку є загальним керівництвом у діяльностіновообраних працівників адміністрації міста по забезпеченню постійної іскоординованої політики з питань економічного розвитку. Оскільки її реалізаціявимагає значних фінансових ресурсів і адміністративних практичних дій відміських служб, було передбачено такі заходи, як створення фонду оборотногокредиту(за відсутності початкового капіталу).
За рокиперехідного періоду в Україні відбулась суттєва трансформація як в самомузмісті, так і в принципах, логіці, і методології прогнозування і плануваннярегіонів. Все це вимагає оволодівання працівниками апарату державногоуправління новими методами і прийомами розрахунків. Роботи в рамках суцільноговикористання комп’ютерної техніки, нового мислення щодо ролі і свого впливу насуб’єктів ринкових відносин.
3.Державне регулювання торгівельної політики.
Ефективна діяльність підприємств торгівлі у регіоні може бути забезпечена першза все за умов взаємодії всіх елементів регіонального споживчого ринку.Особливості розвитку окремих регіонів України створюють різні умови здійсненняінвестування в торгівлі, зумовлюють різну ефективність вкладень капіталу уоднотипні підприємства, розташовані на території різних регіонів.
Усистемі основних напрямків державного регулювання споживчого ринку важлива рольналежить розробці та здійсненню загальної і регіональної програм роздержавленняі приватизації.
Вумовах переходу до ринкової економіки одним з головних важелів, регулюючихекономічні відносини торговельних підприємств з державою, стає податковасистема. Реалізація фіскальної податкової системи, тобто забезпеченняформування за допомогою такої системи доходної частини бюджету регіону, удостатньому розмірі залежить від двох основних факторів – рівня ставокподаткових платежів та розподілу цих платежів між загальнодержавними тамісцевими бюджетами.
План
1. Сучасні принципи державногоуправління, джерела їх виникнення та порядок формування.
ØПоняттяпринципу державного управління;
ØСистематизаціяпринципів;
ØВидипринципів.
2. Поняття та зміст звернення громадян тавимоги, що висуваються до них.
Ø Зверненнягромадян та їх розгляд органами державної влади;
Ø Поняття«звернення громадян»;
Ø Порядок,терміни подання і розгляду звернень, права громадянина і обов’язок органівдержавної влади, їх керівників.
3. Основні напрямки державної регіональноїполітики на сучасному етапі.
ØРегіональнаекономічна політика;
ØРегіональнепланування;
ØДержавнерегулювання торгівельної діяльності.
Список використаної літератури.
Списоквикористаної літератури:
1. МалиновскийВ. Я. Державне управління: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, доп. та перероб. –К.: Атіка.
2. А. Ф.Мельник «Державне регулювання економіки перехідного періоду». – Тернопіль«Збруч» 1995.
3. І. В.Буян, П.Д. Гуменюк «Економічна політика» Тернопіль ТАНГ 1997.
4. А. А.Мазаракі «Сучасні проблеми регіонального розвитку торгівлі». – Київ 1994.
5. КонституціяУкраїни. – К., 1996.
Міжрегіональна Академія Управління Персоналом
Київське відділення
Індекс групи Т5 – 04 – 03 Сз ОА ІІ (З, Оз)
Прізвище студента Кучмій В.В.
Домашня адреса вул… Волкова б.18 кв.179
Контрольна робота
Здисципліни: «Державнеуправління»
Прізвище та ініціали викладача: __________
Київ 2004