ЗмістВступРозділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні1.1Поняття та сутність інституту адвокатури
1.2 Розвиток адвокатури в Україні удореволюційний період (1864-1917 рр.)1.3Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 рокуРозділ 2. Конституційно-правовий статус та принципидіяльності української адвокатури2.1Правовий статус адвокатури2.2Принципи діяльності адвокатури2.3Гарантії та соціальні права адвокатської діяльностіРозділ 3. Види правової допомоги3.1Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами3.2Професійні права та обов’язки адвоката3.3Організаційні форми діяльності адвокатури3.4Дисциплінарна відповідальність адвокатаВисновки
Список використаних джерел
Вступ
КонституціяУкраїни кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень іпротиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльностіорганів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових іслужбових осіб.
Стаття59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правовихінститутів — адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права назахист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станомадвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самоїдержави.
Престижадвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становищалюдини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципівдемократії, законності, верховенства права.
Убудь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діятине тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основніположення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганнюзлочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатськоїдіяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробкинаціонального законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями,прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.
Післяздобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено першікроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992року був прийнятий Закон України “Про адвокатуру”, за яким адвокатуру в Українівизначено як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно зКонституцією України сприяти захистові прав, свобод і представляти законніінтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб,подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).
Саметому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямкомсучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даноїтеми дослідження.
Основнамета курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності таорганізації адвокатури в Україні, її завдань.
Визначенамета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких основних завдань:
1) проаналізуватипоняття та сутність інституту адвокатури;
2) визначитивиди правової допомоги, які надаються адвокатами;
3) узагальнитиправа та обов’язки адвоката;
4) проаналізуватипринципи діяльності адвокатури.
Об'єктом дослідження єособливості діяльності та організації адвокатури в Україні.
Предметом курсової роботи єсуспільні відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури вУкраїні.
Методологічною основою єнаукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізусуспільних явищ політико – правового характеру. В основу методологіїдослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулюванняпитання діяльності та організації адвокатури в Україні. З цією метою використовується рядзагальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу,індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалисяпорівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу,порівняльно – правовий та інші методи дослідження.
В процесінаписання курсової роботи використовувалась нормативна базу, навчальна таспеціальна література, судова та наукова практика.
Структуракурсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себевступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.
Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні 1.1 Поняття та сутність інститутуадвокатури
Слово«адвокатура» походить від латинського кореня «аdvосаге», «аdvосаtus» («закликати»,«запрошений»).
Наперших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді,у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливозауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів,не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку увигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися ідосягти певного розквіту [14, с. 5]. Зокрема, у стародавніх племенахпівденної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів(Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, якіздійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай,дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. ВТуреччині свого часу існували, так звані, муфтії — знавці ісламського права,які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичніпоради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. Устародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося інавіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть досправедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайтевдів».
Особливовизначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнахСередземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатівне існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складаннюпромов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називалисьлогографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами вантичній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл таДемосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторськогомистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, грекине виявили себе в юриспруденції, а з іншого — цей народ був значною міроюсхильним до мистецтва, особливо ораторського [27, с. 85].
Наособливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світовоїадвокатури.
Дляримської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація.У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавчарегламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили рядправил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так,існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалисядля презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніхмагістратів: консулів, преторів або цензорів.
Умовидля здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка,моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокатипрослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутнімипри консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін.Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не булизакріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібностіі досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.
Правозаступництвобуло відокремлено від судового представництва. У цей період адвокатиздебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих іпочесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатнихсудових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей,Цицерон [32, с. 18].
Зачасів Імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін.Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної.Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якійадвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати сталипредставниками стану, під яким розумілася лише зовнішня форма, у розуміннірозряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їхвнутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищогоадміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися доадвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі),позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності,жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний(п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокатизаносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший усписку звався старшиною. Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних тапозаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певнимчислом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі іпрактикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінціїз числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломназрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібніїм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — заборонаадвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійнаприсяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожноїсудової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль дотого, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться відведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщопереконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправотаморальною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач немав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючикращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мавдекілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, топерші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошуватинових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів тане зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат немав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже мігставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначавсяадвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар,враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури іранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лишесуддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося зсудовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повіренихта юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативоюадвокатів.
Обидвіформи організації римської адвокатури як республіканського періоду, так і часівімперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури вдержавах Західної Європи.
Усередні віки (V—XV ст. ст.) принципи організаціїадвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франціїдля цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту),виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід небув обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютновільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатськоюдіяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк [37, с. 128].
Длявнутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. УНімеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати булиабсолютно самостійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони неутворювали особливого стану. У Франції вже з'являється зародок становоїорганізації. Тут у XIV ст. в складі релігійного«братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених,на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалисямайном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами тазахищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судовіколегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючихюристів: суддів і адвокатів.
Гонорарнапрактика у цей період йде по шляху, накресленому юстиніановим законодавством.Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, якуміг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу.Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, торозмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом досуду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлюваласятакса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся правапрактикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а інодінавіть тілесному покаранню [38, с.348].
Професійнадіяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад,захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні вікидіяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний ізмагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чимобмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише заспеціальним дозволом суду.
Загаломдля адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої становоїорганізації; відокремлення правозаступництва від судового представництва;відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежністьвід судів; римська система визначення гонорару.
УпродовжXVI—XIX століть адвокатура поступово набираєіншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту становуорганізацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становленнясамостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общиниадвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядуванняадвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судовихколегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядніобщини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вониприсвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали наглядза внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччиніза статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (абоадвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р.адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчоюкомісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені тежоб'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів абосекцій по округах головних міст Канади [32, с. 12].
Уцей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатськоїпрофесії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування.Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічногопрактичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р.встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Зазналадокорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді абонадання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу іперетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ніобумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт,сплативши гонорар, не міг вимагати йогоповернення. У Німеччині за законом 1879р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США іКанаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат мігпред'явити до клієнта судовий позов.
Отже,адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи черезрізноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованихдержавах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідськаадвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі.Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію.Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.
Вінрозпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та вусіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатурапротягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх ікожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком іускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. Уреспубліканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмеженісторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією,римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішилопитання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури ґрунтуваласяна принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва,абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі формиправління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайнялиінші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовимпредставництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежністьпідпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільногопожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд [32, с. 15].
Утакому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періодупринципами її організації були: відсутність станової організації; відокремленняправозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії,тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх;римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатураоформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
УXX столітті адвокатура домогласянезалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активновикористовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свободлюдини.
Зцього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленимище у 1893 році в його праці «Организация адвокатури»: «На перших ступеняхюридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настількипростими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач маєможливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги.Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими тазаплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знанняі застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, немаючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхіднадопомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формамипроцесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися бвивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснюватиправозаступництво. Саме ці спеціалісти — правознавці одержали назву адвокатів.Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво,правозахист, тобто іншими словами — юридичну допомогу, що надається тим, хто вній має потребу, спеціалістами — правознавцями».
Адвокатура— важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона єгромадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконуєважливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян таорганізацій[14, с. 5]./>
1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)
Історичнийшлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з тогочасу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена якособливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так званесудове представництво.
Зокрема,ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судахвиконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життяобвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цейперіод, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануваннямзвичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисникау судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття.Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.
Професійнаж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великомукнязівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії міжПольщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони булиприєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичнінаслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, наформування основ правової системи України. Особливу роль у цьому планівідіграли Литовські статути і магдебурзьке право [37, с. 129].
Привнесенняна Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права закономспочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ОТ.)) адещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XV ст,). Вперше становапрофесійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом — у загальнихпублічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживаєтьсяв «Правах, по которым судится малороссийскийнарод» — пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини вУкраїні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор».Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «адвокатує», але вони стосуютьсяадміністративних урядовців — (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», тотут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільногопанування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носилагромадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєводосвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських,товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони».Однак в міру того, як право писане — закон витісняє право звичаєве, захисникомвже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто професійнийюрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хочамомент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.
Такимчином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, вміських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійнийюрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови,на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника.Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста.
Ужев XVI ст. в загальнодержавних судах,зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських,з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, аборечника». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхіднідля виконання обов'язків прокуратора в судах [36, с. 124].
Зокрема,встановлювалося, що захисникам могла бути кожна вільна людина (навіть нешляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земськихсудів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язкизахисника, але в судах інших округів.
Литовськийстатут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представникомсторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідченийписьмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона булаприсутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.
Важливо,що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник дляубогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.
Окремінорми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основетики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справидовідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався статиїї прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкціїпередбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові.
Отже,на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкуватисправу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певнупрофесію.
НормиЛитовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у періодгетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права,ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повногозастосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р.В результаті цього був вироблений проект кодексу українського права під назвою:«Права, по которьім судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цейзаконопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався напрактиці.
ГлаваVIII згаданої кодифікації присвячує п'ять(7—11) артикулів, що містять 21 пункт, шо стосуються адвокатури. В цьому кодексіукраїнського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або«повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат,патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, споручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».
Крімпрофесійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускалинепрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних забажанням сторін).
Доадвокатів пред'являлися великі вимоги. Нехристияни могли захищали тільки своїходновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатськоюдіяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.
Хочапраця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен бувздійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти,малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконанняобов'язків адвоката з цих категорій справ.
Адвокатміг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував відклієнта [13, с. 135].
Якщоадвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то нанього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того,суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатисяадвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. Увинятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язківпередбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося,узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконанняадвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагаютьвідшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисникатюремним ув'язненням строком на чотири тижні.
АдвокатураУкраїни періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не булаоб'єднана в професійну спілку.
Першніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважититаке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала ускладі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольноївійни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася їїприєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.,Переяславської Ради від 18 січня 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. НимиУкраїні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а вкіпці XVIII ст. була взагаліліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснуваннядореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та іншінормативні акти, прийняті царським урядом. 1.3 Загальна характеристикаадвокатури за реформою 1864 року
Яксамостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена післяпроведення на початку 60-х рр. ХГХ ст. судової реформи, в результаті якої порядіз проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення йоговід адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо,було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентаціюінститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).
Адвокатиіменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.
Присяжнимиповіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стажвідповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — неменше п'яти років.
Присяжніповірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхомобрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали головуради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існувалитільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де йдіяли ради присяжних повірених [32, с. 17].
Нараду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття зчисла присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установленихправил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги;накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатисяадвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжнихповірених, віддання до суду) та ін.
Матеріальнікошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а такожобов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічникита приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньоїревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавалавідповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили досписків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжніповірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальнихсправах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистикасвідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судовоїпалати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3,Одеської — 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справизалежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і радприсяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса,яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слідзауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.
Присяжніповірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм такожзаборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи,так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжнийповірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності [26, с. 124].
Тодіж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бутигромадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали правапредставляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєїкорпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скластиекзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтвовстановленого зразка на право ведення судовихсправ. Прізвища осіб,котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». Навідміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, дояких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньоюдіяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській— 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській —441 і 467, Київській — 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік вокругу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількостіприсяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської — 10,7%. Кількість населення,що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р.один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. —Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис,16,1 тис. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичнимипринципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених,громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)
Це,звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядженняпро тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їхфункцій окружним судам.
Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципидіяльності української адвокатури 2.1 Правовий статус адвокатури
Законвизначає адвокатуру як"… добровільне, професійне, громадське об'єднання,покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод тапредставляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб безгромадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу". Одразуж потрібно відзначити, що законодавець у ст. 1 діючого ЗУ «Про адвокатуру» неточно відображає Конституцію УРСР, на яку він посилається.
Стаття159 КУ УРСР визначала функцію адвокатури наступним чином: «… Для наданняюридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Увипадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надаєтьсябезплатно».
Стаття59 діючої КУ встановлює, що: «Кожен мас право на правову допомогу. У випадках,передбачених законом, ця допомога налається безоплатно. Кожен с вільним увиборі захисника своїх прав.
Длязабезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги привирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».
Утой же час існує певна невизначеність щодо статусу адвокатури, що тягне засобою негативні наслідки як для самих адвокатів, так і для населення, якомунадасться правова допомога. Йдеться про віднесення адвокатських об'єднань допідприємницьких організацій з усіма випливаючими звідси наслідками — стягненняподатків, а відтак, збільшення вартості правових послуг [12, с. 214].
Щез радянських часів триває дискусія щодо визначення статусу адвокатури. Дехто звчених вважає, що адвокатура, з огляду на публічність діяльності та наявністьелементів державного керівництва останньою, стоїть ближче до державнихінституцій. Така точка зору таїть в собі певну небезпеку і торує шлях доповного одержавлення адвокатури, що повернуло б нас до Німеччини часів ФрідріхаВеликого чи провальних спроб радянських «реформістів», що робились на початкутридцятих років.
Законопроект№5132-1 «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру», запропонованийнародним депутатом А. Білоусом — яскраве тому свідчення.
Зіншого боку, наявність таких визначень як добровільність, повне самоврядуванняна засадах демократії, економічна незалежність від держави не зараховуютьадвокатуру автоматично і до суто громадських об'єднань в контекстізаконодавчого визначення останніх.
Законодавецьпокладає записану в Конституції функцію на адвокатуру, вже саме цим відводячиїй особливе місце в сфері захисту прав громадянина та людини. Водночас,заключну фразу ст. 59 КУ, на думку автора, слід розглядати як конституційнунастанову про обмеження кола осіб, що можуть бути допущені до «… забезпеченняправа на захист від обвинувачення та надання правової допомоги в судах та іншихдержавних органах». Виходячи з цього, маємо всі підстави вважати адвокатуруорганізацією, на яку покладено виконання особливої конституційної функції.
Адвокатськадіяльність спрямована виключно на:
1)надання юридичних послуг із захисту конституційних прав;
2)надання цих послуг виключно стороннім особам;
3)надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства;
4)надання цих послуг за певну винагороду;
5)забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих тасудів.
Даніелементи докорінно відрізняють адвокатуру від усіх інших громадських об'єднаньне лише за формою, але й за змістом.
Виконання3 та 5 пунктів можливе лише за умов встановлення певних правових стосунківдержави з адвокатським корпусом. На даний час ці стосунки діють водносторонньому порядку. Держава через певні імперативні нормикримінально-процесуального законодавства встановлює порядок забезпеченняадвокатським захистом визначеного кола осіб на вимогу слідчого чи суду. Так ст.5 ЗУ «Про адвокатуру» встановлюється, що серед інших функцій адвокати"… виконують свої обов'язки (курс, наш) відповідно доКримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попередньогослідства”. Таким чином слід констатувати, що присутність адвоката у справізгідно з Законом с виконанням встановлених Кримінально-процесуальнимзаконодавством обов'язків [35, с. 168].
Наявністьв Законі такого імперативу не узгоджується з визначенням статусу адвокатури вцьому ж Законі (ст. 1) як добровільного професійного громадського об'єднання,покликаного згідно з Конституцією України (888-09) сприяти захисту прав, свободта представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб безгромадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. В Законі нейдеться про компенсування витрат на виконання вмінених в однобічному порядкуобов'язків. Це питання регламентується Постановою КМ України № 821 від14.05.1999 р. і майже ніколи не виконується.
МайбутнійЗакон має більш чітко врегулювати дане питання. На думку автора, воно повиннобути вирішеним наступним чином. Демократична правова держава, якою себезадекларувала Україна, зацікавлена в сильній незалежній адвокатурі, як в одномуз елементів правовоохоронної системи. Місце та значення адвокатури в майбутнійконцепції правоохоронної системи України полягають у здійсненні ряду конкретнихфункцій, головними з яких є:
1)адвокатура посідає місце єдиного професійного недержавного партнерадержави, наділеного конституційною функцією — надання правової допомоги тазахист від обвинувачення з боку правоохоронних органів і від порушення прав збоку органів державної влади та службових осіб;
2)сприяння досягненню стабільності в суспільстві завдяки наявності в державінезалежної від неї високопрофесійної дієвої інституції.
Усилу зацікавленості в існуванні такої інституції, держава залишає за собоюправо законодавчого регулювання загальних принципів організації та діяльностіадвокатури і визначення належного статусу даного інституту.
Відчіткої діяльності адвокатури в певній мірі залежить:
1)стабільність роботи слідчих органів та судів;
2)реальна доступність громадян до правової допомоги, здійснюваноїадвокатами.
Державаповинна зробити лише один крок на зустріч своїм громадянам. Цим кроком повинностати прийняття Закону України «Про адвокатуру», який за аналогією до минулогоЗакону повинен обмежитись 18-20 статтями, що чітко визначать статус таконституційні функції адвокатури і загальні принципи організації останньої.2.2Принципи діяльності адвокатури
Ниніорганізація і порядок діяльності адвокатури визначаються законодавствомУкраїни. Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури урегульованідіючим Законом України «Про адвокатуру». Згідно зі ст. 4 Закону, адвокатураУкраїни здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону,незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності [12, с. 189].
Принципверховенства права, в контексті діяльності адвокатури, знаходить своє вираженняв тому, що до виконання будь-якого доручення клієнта, від юридичноїконсультації до провадження справи у найвищій владній інстанції, адвокаткерується конституційним принципом рівності усіх перед законом і обов'язковостізакону для всіх, незалежно від посади.
Відмічаючип'ятнадцятиріччя з моменту здобуття Україною незалежності і обрання курсу доправової держави, слід констатувати: нині ми ще далі від торжества принципурівності перед законом, ніж до здобуття незалежності.
Адвокати,яким належить відстоювати згаданий принцип для інших, на собі, в першу чергу,відчувають напрочуд живучу з радянських часів тенденцію до нерівності передзаконом.
Упершу чергу ця нерівність знаходить своє відображення у зневажливому інедбайливому відношенні до адвокатів у вигляді ігнорування такої важливоїобставини, як відсутність сучасного, відповідного часу та світовим тенденціямЗакону про адвокатуру.
Відстоюючипринцип верховенства права в повсякденній роботі, адвокат спирається наКонституцію України. Слід сподіватися, що важливим кроком до істинноїреалізації рівності перед законом стане створення адміністративних судів,головним обов'язком яких буде захист та відновлення прав громадян у взаєминахіз владою та її представниками під час виконання останніми своїх службовихповноважень.
Принципнезалежності — це діяльність адвокатури в правовому просторі, який виключаєбудь-які поза правові обмеження щодо адвоката під час виконання останнім своїхобов'язків з надання правової допомоги. Тут доречно навести вимоги міжнародноїасоціації юристів, які слід сподіватись, будуть введені в законодавствоУкраїни.
«Стандартинезалежності юридичної професії МАЮ» в розділі «Права та обов'язки юристів»визначає дані категорії не стільки для адвокатів, скільки для владних структур,які, відповідно, не повинні перешкоджати адвокатам використовувати в своїйроботі перераховані права, але і виконувати обов'язки. Наведемо лише деякі зних [23, с. 89].
Згідноз цими принципами адвокат не повинен ототожнюватися чи ідентифікуватися владоюта суспільством з його клієнтом чи зі справою клієнта, незалежно від тогонаскільки популярного чи навпаки може бути ця справа (п. 7 Стандартів).
Жоденадвокат не може піддаватись кримінальним, цивільним, адміністративним чи іншимсанкціям або погрозам їх застосування через те, що він надавав поради чипредставляв Інтереси клієнта згідно з законом (п. 8 Стандартів).
Нісуд, ні адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права юриста,що має необхідний допуск до практики в даному регіоні, представляти в цьомусуді чи органі інтереси свого клієнта (п. 8 Стандартів).
Гарантіянезалежності адвокатів при провадженні ними справ осіб, що позбавлені волі,повинна забезпечуватись наданням їм вільної, справедливої та конфіденціальноїюридичної допомоги, у тому числі повинно забезпечуватись право на відвідуванняцих осіб. Гарантії та засоби застереження повинні забезпечуватися так, щоб недопускати будь-яких можливих пропозицій про таємну змову з владою, настанов,отриманих від влади, чи залежності від них юриста, що діє в інтересах осіб,позбавлених волі.
Узв'язку зі здійсненням своєї професійної діяльності юристи не повинніпозбавлятись свободи вірування, озвучення власних думок, права збиратися чиоб'єднуватися в спілки (п. 14 Стандартів) тощо. Йдеться про необхідність приприйнятті нового Закону «Про адвокатуру» узгодити його положення з СтандартамиМАЮ.
Демократизмяк принцип діяльності адвокатури знаходить своє застосування в питанняхорганізації та розбудови підношень, з одного боку, з державними інституціями,а, іншою — з адвокатами чи їхніми об'єднаннями [12, с. 159].
Зіншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатськіоб'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатськихоб'єднань.
Адвокатськіоб'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності тагласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиціїУкраїни в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатськіоб'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, аадвокати -про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.
Порядокутворення, діяльність, реорганізація та ліквідація адвокатських об'єднань,структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язкикерівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їхдіяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання. Регулюванняперерахованих вище організаційних процедур не повинно бути прерогативою новогозакону про адвокатуру, як це пропонувалося в окремих законопроектах.
НовийЗакон, як це, до речі, має місце і в діючому Законі «Про адвокатуру» маєконстатувати лише загальне правило — адвокатські об'єднання є юридичнимиособами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий та іншірахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавствомпорядку — і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.
Гуманізм- один із загальнолюдських принципів сучасного співіснування, є дуже актуальнимсаме в адвокатській діяльності. Навіть у ситуаціях, коли у будь-якогосуспільства чи окремих йот частин виникають сумніви щодо доцільності самогозастосування згаданого принципу, адвокати, в силу своєї професії, залишаютьсягуманістами [35, с. 138].
Згаданийпринцип не слід ототожнювати з всепрощенням та вибірковістю його використання.Гуманність адвоката зовсім не означає його сердечного відношення допідзахисного, який скоїв важкий злочин. Правом на гуманне відношення до себеоднаковою, якщо не більшою мірою, користується і потерпілий від злочину.
Тимбільше принцип гуманізму не має жодного відношення до сумлінного виконанняадвокатом своїх обов'язків з надання правової допомоги. Незалежно від своїхморальних поглядів та спрямувань, адвокат за будь-яких обставин повинендотримуватися закону та стичних вимог своєї професії.
Принципконфіденційності, стосовно адвокатури, поміж іншим, набрав в Україні вимогиЗакону. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметомадвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особазверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та іншихвідомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.
Даніпопереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням нимсвоїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчогоабо прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства,несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Адвокату,помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняєтьсярозголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, івикористовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.2.3Гарантії та соціальні права адвокатської діяльності
Стаття10. Закону гласить: «Професійні права, честь і гідність адвокатаохороняються законом». Забороняється будь-яке втручання в адвокатськудіяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічнихпрацівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю.З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.
Документи,пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду, розголошеннючи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмовадвокатів, у зв'язку з оперативно-рошіуковою діяльністю, без санкціїГенерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим,області, міста Києва [12, с. 187].
Неможе бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а такожвинесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвокат у справі. Правовапозиція адвоката — це особиста думка останнього, яка ґрунтується на обставинахсправи, враховує позицію підзахисного, а також вимоги закону та правилпрофесійної етики щодо обов'язків та статусу адвоката — захисника чипредставника в конкретній процесуальній стадії судочинства.
Адвокатугарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справапроти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, йогозаступниками, прокурорами Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката неможна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності абопогрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянамта організаціям згідно з законом.
Адвокатта його помічник користуються правом на відпустку та на всі види допомоги задержавним соціальним страхуванням. Внески до державного соціального страхуваннясплачуються адвокатом та його помічником на рівні осіб, які займаютьсядіяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно на їїпраці.
Призначенняі виплата адвокату та його помічнику допомоги і пенсій за державним соціальнимстрахуванням провадяться відповідно до законодавства про соціальне страхуванняі соціальне забезпечення [25, с. 189].
Оплатапраці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичноюособою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. У разі участі адвоката укримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплатиюридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвокатаздійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом МіністрівУкраїни. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянамвизначається кримінально-процесуальним законодавством.
Якщодоговір розривається достроково, оплата праці адвоката провадиться за фактичновиконану роботу. У разі/> неналежного виконаннядоручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір іадвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністюабо частково, а при виникненні спору — за рішенням суду. Порядок оплати праціпомічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатськимоб'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою відвстановленого державою мінімального розміру заробітної плати.
Розділ 3. Види правової допомоги 3.1 Особливості правової допомоги,що надається професійними адвокатами
Видиправової допомоги, що надаються професійними адвокатами, визначені ЗУ «Проадвокатуру». Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань,усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та іншідокументи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, вониведуть; здійснюють представництво в суді, в інших державних органах, передгромадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам,установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічноїдіяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно докримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.
Адвокатможе здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством[12, с. 190].
Консультаційнаробота адвоката. В ряді видів діяльності адвокатури, перерахованих у Законі,консультаційна робота являє собою найбільш об'ємний і в такій же мірі важливийсектор діяльності адвокатури. Це основний вид роботи юридичних консультацій взагальному діапазоні з надання юридичної допомоги населенню. З консультативноїроботи починаються всі інші види юридичної практики: надання порад, довідок, складенняюридичних паперів та документів, досягнення згоди про подальшу співпрацю,укладення угод про провадження тих чи інших справ у суді тощо.
Уявленнявідвідувача про рівень професіоналізму адвоката, про його вміння та бажанняпрацювати зацікавлено та ефективно складається саме на стадії знайомства зостаннім при першій зустрічі в процесі отримання юридичної консультації.Враження, яке залишилося у клієнта під час першої бесіди, вирішує долюподальших відносин з адвокатом.
Візитдо адвоката — це завжди вимушена дія. Людина, що прийняла рішення провідвідування юридичної консультації, зважила всі свої можливості і, як правило,приготувалася до певних витрат часу і коштів, а головне, до вигідного для себевикладення питання, що стало причиною звернення до послуг адвоката.
Найбезнадійнішадля відвідувача та найбезперспективніша, з точки зору адвоката, справа можебути роз'яснена таким чином, що людина, не зважаючи на негативний для себерезультат, вийде вдячною і задоволеною від спілкування з адвокатом. І можна несумніватися, що при нагоді вона знову звернеться саме до цього адвоката.Головне — бути з клієнтом чесним, уважним до його проблеми, не створювати собіімідж плутаними та безкінечними роз'ясненнями типу: справа у вас безнадійна,але тут можна ще поміркувати, може щось і вийде, та на це підуть певні витрати,правда, нічого пообіцяти не можу, але варто спробувати, тощо.
Усіці обставини має враховувати адвокат. Головна специфіка адвокатської діяльностіполягає в тому, що адвокат під час роботи завжди опікується інтересами іншихлюдей. Він мусить виконувати свою роботу грамотно, сумлінно й ефективно, томущо, як правило, дана робота оплачується. Перспектива подальших відносин цілкомзалежить від першої зустрічі. Зовнішній вигляд адвоката, сконцентрованістьуваги до розповіді візитера, його щира професійна зацікавленість, постановкадоречних та цілеспрямованих питань — ніщо не помине прискіпливого поглядуостаннього [12, с. 185].
І,навпаки, неодноразове відволікання під час розповіді до телефонних розмов,переговори з колегами, недотепні жарти, тощо, спрацюють не на користь адвоката,і через якийсь час стане відомо, що клієнт звернувся до іншого. Деонтологічнийкодекс у розділі «Відносини з клієнтами» встановлює, що: «Адвокат консультує ізахищає свого клієнта швидко, доброякісно і старанно. Він бере на себевідповідальність за виконання функцій, які йому доручили». Це означає, щоконсультуючи відвідувача, адвокат приймає на себе відповідальність заправильність наданої консультації та за наслідки у разі, коли консультаціявиявилась невірною, що призвело до необґрунтованих витрат часу та коштів.
Слідзазначити, що далеко не всі адвокати полюбляють і схильні до такого родудіяльності, як консультативна робота. Комусь більше до вподоби мобільна манерадіяльності — візити до слідчого, робота в судовому засіданні і т.д. Але слідзнати, що саме повсякденна рутинна консультаційна робота надає адвокатовішироку можливість кожен день стикатися з новими життєвими ситуаціями в різнихсферах діяльності. А необхідність надання компетентної консультації спонукає досистематичного ознайомлення з десятками законодавчих та урядових актів і робитьадвоката максимально досвідченим і поінформованим у багатьох галузях права.
Консультаційнаробота вимагає від адвоката уміння відповісти на будь-яке запитання і убудь-якій галузі права. Але зовсім не означає, що адвокат це така собі живаенциклопедія і носить в пам’яті всі кодекси та закони. Головне достоїнствоадвоката-консультанта — знати де шукати відповідь на те чи інше запитання.Сьогодні, за наявності комп’ютерної техніки та безлічі пошукових правовихсистем, відшукати будь-який законодавчий акт — це справа секунд. Але для цьогопотрібна повсякденна практика [38, с. 187].
Самев процесі юридичної консультації виникають цивільні, трудові, кримінальні чиадміністративні справи. У свою чергу, виникнення обґрунтованої необхідності узапочаткуванні судової справи, тягне за собою потребу в тих чи інших паперах,витребування яких приймає на себе адвокат.
Угодапро участь адвоката у справі. Нерідко, процес надання адвокатом юридичноїконсультації завершується проханням клієнта дати згоду на участь у тій чи іншійсправі.
Найчастішесправа, яку пропонують адвокату, за своїми вимогами відповідає правовим іморальним критеріям. Така справа вимагає від адвоката лише достатнього запасузнань з конкретної галузі права і досвіду ведення справ даної специфіки.Стандарти звертають увагу на те, що: «Адвокат не погоджується брати на себеведення справи, коли він знав чи повинен був знати, що не має необхідноїкомпетентності, щоб вести її; в меншій мірі він повинен співпрацювати задвокатом, який має таку компетентність. Адвокат може не приймати справу, коливін не має можливості вести її швидко, приймаючи до уваги інші зобов'язання».
Візьмемокатегорію справ, що виникають через дорожньо-транспортні пригоди. Тут, крімзнання норм цивільного та кримінального права, необхідно бути добре освіченим успецифіці справи, тобто, добре орієнтуватися у механізмах ДТП, тонкощахрозслідування справ, уміти перевіряти розрахунки експертів. Якщо дані вимоги укомпетенції адвоката, а претензії клієнта справедливі і обґрунтовані, тодіробота над справою буде, скоріше за все, ефективною.
Аленавіть у такій справі можуть бути нюанси, які суперечать совісті адвоката ійого власним життєвим принципам. Не виключаються обставини, коли клієнтвиявився головним винуватцем дорожньо-транспортної пригоди, що спричинила засобою тяжкі наслідки — людські жертви і значні матеріальні втрати дляпотерпілих. Але, скориставшись тяжким становищем потерпілих, він зумів знайти«спільну мову» з інспекторами ДАІ та слідчим і прагне через суд, із допомогоюадвоката, домогтися стягнення з потерпілих власних збитків. Про всі позаправовінюанси клієнт поділився з адвокатом. Для адвоката виникає ситуація моральноговибору, яка вирішується ним залежно від його життєвих принципів та конкретнихобставин. У даній ситуації адвокат змушений діяти відповідно до своїх моральнихпринципів, не порушуючи при цьому етично-правових вимог. Дізнавшись про істинніобставини справи, адвокат [13, с. 124]:
а)погоджуєтьсявзятися за справу, що свідомо є несправедливою, з огляду на відверте зізнанняклієнта про свої «закулісні» справи з інспекторами ДАІ і слідчим;
б)відмовляєтьсявід участі у справі (до укладення угоди) на стороні даного клієнта, посилаючисьна якісь надумані обставини (наприклад, зайнятість).
Щобдіяти за п. (б), адвокат має бути впевненим, що його клієнт є єдиним інезаперечним винуватцем ДТП. Відмова можлива за умов, коли адвокат, через своїпринципи, не може допомагати у досягненні несправедливої, хоча, з формальноїточки зору, і обґрунтованої мети. Природно, останній варіант с прийнятнимдалеко не для кожного адвоката, а лише для такого, що може дозволити собі«розкіш» відмовлятися від заробітку, посилаючись на свої моральні принципи.
Невиключається і таке, коли клієнт після укладення договору зізнається адвокатовіпро істинні обставини справи. За таких умов, у адвоката не залишається вибору — він зобов'язаний сумлінно виконувати свій обов'язок, хай і без емоційногопафосу, і без великої поваги до власного клієнта. Є ще одна можливість вирішитиостанню ситуацію, відмовитись від уже укладеного договору, пославшись на нещируповедінку клієнта, але тут слід ураховувати наступні обставини:
а)закон забороняє відмовлятися за ініціативою адвоката від виконання укладеногодоговору;
б)адвокат уже володіє конфіденційною інформацією довірителя.
Одностороннявідмова від угоди за таких умов може мати негативні наслідки для адвоката.
Уперші роки існування радянської держави навіть робилися спроби теоретичнообґрунтувати право адвоката на відмову від захисту інтересів звинувачуваного,підсудного (вже прийнятої справи) за мотивами «соцбридливості», однак, якпоказав подальший розвиток подій, ані законодавство, ані адвокатська практикане пішли цим шляхом. Закон України про внесення змін доКримінально-процесуального кодексу (21.06.2001 р.) пішов шляхом зміцненнястатусу захисника на попередньому слідстві й встановив, що усунення адвоката вцей період ведення справи здійснюється за рішенням суду.
Неслід забувати, що філософія судового захисту полягає не в тому, щоб допомогтизлочинцеві уникнути покарання чи допомогти йому домогтися пом'якшенняпокарання. Не на першому місці тут і юридична допомога у цивільній справі тому,хто її потребує. Найперше і найголовніше, що виправдовує існування інститутуадвокатури — це максимальна можливість недопущення судової помилки, ціна якої — засудження та покарання невинного, це надання народу впевненості, що людинаможе розраховувати на допомогу від свавілля будь-кого, у тому числі, і держави.Все інше – прикладне [12, с. 186].
Наведеніроздуми мають створити розуміння того, що згода адвоката на ведення справи — цевідповідальний крок, продумане та зважене рішення, прийняте з урахуванням усіхобставин стосовно своїх фактичних та професійних можливостей щодо її якісногота безперешкодного провадження справи. Таке рішення передує укладенню угоди пронадання правової допомоги. Та згода ще не породжує якихось обов'язків уадвоката. На даному етапі він вільний в остаточному вирішенні питання щодоукладення угоди, але після юридичного оформлення останньої, адвокатпозбавляється права на відмову від домовленостей за рідкісними винятками,передбачених Законом.
Принципидіяльності адвокатури — це не те саме, що принципи роботи адвоката. В ЗаконіУкраїни «Про адвокатуру» принципи роботи адвоката подаються у виглядіобов'язків. «При здійсненні своїх професійних обов'язків, — говориться вЗаконі, — адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватись вимог чинногозаконодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав ізаконних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовуватисвої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, тавідмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого,підсудного».
Адвокат,за вимогами наведеного розділу Стандартів, мас діяти вільно, чесно табезстрашно, згідно з законними інтересами клієнта.
Дляуспішного виконання окресленого законом завдання — надання доступної та якісноїправової допомоги, Закон України «Про адвокатуру» формулює обов'язки адвокатата забезпечує його достатньо вичерпним комплексом прав.3.2Професійні права та обов’язки адвоката
Правата обов'язки адвоката визначаються основною функцією його професії — наданняшвидкої та якісної правової допомоги людині, яка її потребує. На сьогодні,практика знає наступні форми правової допомоги: разова юридична консультація;юридична допомога на постійній основі; персональний адвокат; правовеобслуговування юридичних осіб; представництво в органах державної виконавчоївлади та в громадських організаціях; представництво в судах; правова допомогана досудовому слідстві у кримінальних справах; правова допомога в судах укримінальних справах [34, с. 186].
Коженз наведених тут видів адвокатської діяльності може, за певних обставин,трансформуватись в будь-який інший.
Приздійсненні професійної діяльності адвокат згідно зі ст. 6 ЗУ «Проадвокатуру» має право:
- представляти і захищати правата інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах,підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішеннявідповідних питань;
- збирати відомості про факти, якіможуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальнихсправах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати йотримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій,об'єднань, а від громадян — за їх згодою;
- ознайомлюватися на підприємствах,в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення
документамиі матеріалами, за винні ком тих, таємниця яких охороняється законом;
- отримувати письмові висновкифахівців з питань, що потребують спеціальних знань;
- застосовувати науково-технічнізасоби відповідно до чинного законодавства;
- доповідати клопотання іскарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від нихписьмові вмотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;
- бути присутнім при розглядісвоїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати поясненнящодо суті клопотань і скарг;
- виконувати інші дії,передбачені законодавством.
Адвокатне має права приймати доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коливін у даній справі над ас або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтересияких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи,або брав участь як слідчий, як особа, що провадила дізнання, прокурор,громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок,перекладач, понятий, а також, коли в розслідуванні або розгляді справи береучасть посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках [12, с.187].
Адвокатможе мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищуюридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом(адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законодавствапро працю.
Помічникадвоката може виконувати доручення у справах, які знаходяться у провадженніадвоката, крім тих, що належать до процесуальних повноважень останнього.
Неможуть бути помічниками адвоката особи, вказані в частині другій статті 2Закону, тобто адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державномунотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державному управлінні.Адвокатом також не може бути особа, яка має судимість. Форми здійснення тих чиінших видів діяльності цілком визначаються самим адвокатом. Єдиною вимогою добудь-яких форм чи методів є відповідність останніх закону та правилампрофесійної етики.
Підчас бесіди з підзахисним, свідком, довірителем може виявитись бажаннязафіксувати розмову на звукозаписуючий устрій. Слід пам'ятати, що і Закон, іправила професійної етики передбачають наявність згоди співбесідника на записйого розмови.
Недотриманнятакої вимоги може викликати, з одного боку, недовіру співбесідника, йогообразу, а з іншого — втрату цінних відомостей чи важливого свідка. Цестосується і процедури зйомки на фото чи відеоплівку.
Посиланняна ту чи іншу особу у виступі з промовою чи в процесуальному документі такожповинні бути узгоджені з нею, з метою запобігання певних неприємностей чиприкрих помилок.
Обов'язкиадвоката під час надання правової допомоги передбачені ст. 7 Закону.
Приздійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильнододержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбаченізаконом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб іне мас права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якоїприйняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного,обвинуваченого, підсудного.
Першапозиція в переліку обов'язків — додержуватись вимог чинного законодавства, наперший погляд особливих пояснень не вимагає. Але тут не можна обійтись безокремих застережень. Коли інтереси клієнта збігаються з вимогами Закону — вседуже просто. Але практика рябить випадками, коли побажання клієнта невписуються в рамки Закону і тоді він різними способами підштовхує адвоката додій, що розходяться з принципом дотримання вимог чинного законодавства. Ось туті виникає необхідність напрацювання в собі звички уміти промовити тверде ікоротке — «ш». Перший же випадок, коли адвокат не зуміє протиставитисумнівним пропозиціям клієнта тверде “ні” – це шлях до незворотного.
Наступнапозиція — «використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав ізаконних інтересів громадян та юридичних осіб» містить в собі з одногобоку, бездоганне знання Закону та передбачених засобів захисту прав, а зіншого, безмежний простір для прояву розумної ініціативи та зваженої алепринципової активності у справі, направлених на пошук в рамках Закону засобівзахисту порушених прав клієнта.
Єдинимобмеженням в цьому смислі є друга частина даної позиції — адвокат не має прававикористовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийнявдоручення.
Завідомокабальною, але вкрай необхідною є вимога Закону про відсутність у адвокатаправа відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого,підсудного. Дана позиція має власну історію і не завжди сприймалась одностайно.Були періоди, коли від адвоката вимагалось відмовлятись від прийнятого на себезахисту інтересів, якщо адвокат приходив до висновку, що останні протирічатьсуспільній моралі. З часом спори з цього приводу припинились, оскільки офіційнапозиція держави, що була виражена в Законі, була заявлена офіційно — ні, адвокатпозбавлений права в односторонньому порядку розірвати угоду і залишитипідзахисного без захисту з будь-якої причини, за винятком хвороби [25, с. 65].
Адвокатне мас права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коливін у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтересияких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи,або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадськийобвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представникпотерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач,понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадоваособа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. 3.3Організаційні форми діяльності адвокатури
Особа,що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має правопрактикувати індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро або об'єднуватись зіншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, якідіють відповідно до Закону про адвокатуру і своїх статутів.
Діяльністьадвокатських об'єднань ґрунтується на засадах добровільності, самоврядування,колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України,після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати— про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю.
Законпро адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських об'єднань,питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій,порядку витрачання коштів, прав та обов'язків керівних органів, порядку їхвиборів та інші питання до компетенції відповідних об'єднань.
Адвокатськібюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами. Вони, як і адвокати,що приватно практикують, мають рахунки у банках на території України (а увстановленому законодавством порядку — і в іноземних банках), печатку і штампіз своїм найменуванням [32, с. 82].
Законвизначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому їйсамостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечуєфінансування оплати пралі адвокатів за рахунок держави у випадку участіадвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян відоплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатськудіяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівняадвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєїкомпетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єднанням у вирішеннісоціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.
АдвокатиУкраїни виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз'яснення зюридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви,скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів усправах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державнихорганах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічноїдіяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки, передбаченікримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання та на попередньомуслідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно ззаконом й інші види юридичної допомоги.
Законпро адвокатуру вперше надав адвокатам та адвокатським об'єднанням правостворювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації, якіпредставляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об'єднаннях,захищають їх соціальні та професійні права, здійснюють методичну і видавничудіяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюютьспеціальні фонди. Об'єднання і асоціації діють на підставі статутів іреєструються в Міністерстві юстиції України.
Уконтексті зазначеного слід підкреслити, що організаційне оформлення українськоїадвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище,сталося у вересні 1990 р. на установчому з'їзді (20—22 вересня), коли буластворена Спілка адвокатів України — добровільна, громадська, незалежна,самоврядна організація. Метою Спілки за її статутом є об'єднання зусильадвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичноїдопомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземнимфізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури всуспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а такожнабуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав ізаконних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції українськоїадвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків та ін.
Статутом Спілки передбаченіїї завдання, форми діяльності, структура, джерела формування коштів та майнатощо.3.4Дисциплінарна відповідальність адвоката
Дисциплінарнепровадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка, як вжезазначалося, створюється в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управлінняюстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської іСевастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки адвокатівУкраїни.
Дисциплінарнапалата розглядає скарги громадян, а також окремі ухвали судів і постановисуддів, постанови, подання слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань,підприємств, установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання пропритягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені зцих питань справи [32, с. 89].
Доадвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження;зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право на заняттяадвокатською діяльністю, а також його анулювання. Закон про адвокатуру обмежуєвипадки, коли адвокатська діяльність може бути припинена рішеннямкваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане свідоцтво анульоване. Це можестатися лише у випадку засудження адвоката за вчинення злочину (після набраннявироком чинності), обмеження судом дієздатності або визнання адвокатанедієздатним, втрати громадянства України, грубого порушення вимог Закону проадвокатуру, інших актів законодавства, що регулюють діяльність адвокатури, атакож Присяги адвоката.
Принакладенні стягнення враховуються: характер порушення та його наслідки,серйозність проступку, особа адвоката, ступінь його вини. Питання продисциплінарну відповідальність члена адвокатського об'єднання регулюється йстатутом останнього.
Адвокатможе бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного місяця від днявиявлення проступку. Воно не може бути накладене пізніше шести місяців від дняйого вчинення.
Правопорушити дисциплінарне провадження належить голові дисциплінарної палати, якийпопередньо розглядає матеріали, що стосуються підстав притягнення адвоката додисциплінарної відповідальності, знайомить його з їх змістом і вимагає віднього письмового пояснення. До початку розгляду справи може провадитисьдодаткова перевірка підстав притягнення, яку голова доручає одному з членівдисциплінарної палати.
Дисциплінарнасправа має бути розглянута у місячний строк. Під час її розгляду участьадвоката є обов'язковою. Під час засідання він вправі у будь-який моментзаявляти клопотання і давати додаткові пояснення. За розсудом дисциплінарноїпалати можуть бути заслухані інші особи, запрошені з ініціативи як адвоката,так і палати, оголошені документи, що є в справі, а також додатково поданіматеріали.
Рішеннявиносяться у відсутності адвоката, щодо якого порушено дисциплінарну справу.
Рішенняпро накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено протягом трьохмісяців до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку.
Якщоадвоката протягом року від дня накладення на нього дисциплінарного стягнення небуде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався заходу впливу.
Черезшість місяців від дня накладення стягнення дисциплінарна палата може зняти йогодостроково при бездоганній поведінці адвоката і сумлінному ставленні довиконання обов'язків.
Висновки
Отже,адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням юристів,покликаним сприяти захисти прав, свобод і законних інтересів громадян України,іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб шляхом надання їмрізноманітної юридичної допомоги.
Їїконституційне призначення полягає в забезпеченні кожному права на захист відобвинувачення і наданні правової допомоги при вирішенні справ у судах та іншихдержавних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України). Діяльність адвокатуриУкраїни здійснюється у відповідності з Законом “Про адвокатуру” від 19 грудня1992 р. Конституційно та законодавчо закріплені завдання адвокатура виконуєчерез адвокатів, тобто осіб, що мають вищу юридичну освіту, стаж роботи зіспеціальності юриста не менше двох років, склали кваліфікаційні іспити таодержали свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю.
Прицьому особи, які одержали свідоцтво на право займатись адвокатською діяльністю,мають право практикувати індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро чиоб'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатськіоб'єднання, що діють на підставі Закону “Про адвокатуру” і своїх статутів.
ЗакономУкраїни «Про адвокатуру» передбачено, що адвокатом може бути громадянинУкраїни, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста абопомічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, маєсвідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягуадвоката України.
Адвокатне може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніхсправ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, якамає судимість.
Бездопомоги адвоката чи фахівця в галузі права заслухати складну справу в судідосить важко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист укримінальному судочинстві покладено на самі сторони, на їхніх представників ізахисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося нависокому професійному рівні, Законом України «Про адвокатуру» та Правиламиадвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури приКабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року) чітко регламентовано права йобов'язки адвоката.
Наприклад,адвокат має право: представляти й захищати права та інтереси громадян іюридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах, підприємствах, установах іорганізаціях, до компетенції яких входить розв'язання відповідних питань;збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних,господарських, кримінальних справах і справах про адміністративніправопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їх копії відпідприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їхньоюзгодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях знеобхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих,таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців.
Список використаних джерел
1. КонституціяУкраїни: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. //. – 1996. — №30. – ст.141.
2. Кримінально-процесуальнийкодекс України. – К., 2001.
3. Кримінальнийкодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.
4. ЗаконУкраїни “Про прокуратуру” від 05.11.1991. // ВВРУ. – 1991. — №53. – ст. 793.
5. ЗаконУкраїни “Про адвокатуру” від 12.12. 1992 р. // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 1993. — №9. – ст. 62.
6. ЗаконУкраїни “Про статус суддів” від 15.12.1992. // ВВРУ. – 1993. — №8. – ст. 56.
7. ЗаконУкраїни “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальномусудочинстві” від 23.12.1993 р. // Голос України. – 1994. – 2 березня. — №40.
8. ЗаконУкраїни “Про судову експертизу” від 25.02.1994. // ВВР. 1994. — № 28.
9. Правилаадвокатської етики. Схвалено Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури приКабінеті Міністрів України від 01.10.1999 р. // Адвокат. – 1997. — №1. – с.125-129.
10. ПостановаПленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України приздійсненні правосуддя” від 01.11.1996 р. // Право України. – 1996. — №2. –с.91-93.
11. БондаренкоВ. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального судочинства // Право України. –1999. — №1. – с. 34-37.
12. ВарфоломеєваТ.В., Гончаренко С.В. Науково-практичний коментар до Закону України “Проадвокатуру”. Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: Зб.нормат. Актів; Коментар / Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер. –2003. – 432 с.
13. ВарфоломеєваТ.В. Защита в уголовном судороизводстве. – К., 1998. – 278 с.
14. ВаськовскийЕ.В. Организация адвокатуры. — 230с.
15. ГловацькийІ.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. Навч. посібник. –К.: Атіка, 2003. – 352 с.
16. ЗейканЯ.П. Право на захист у кримінальному процесі: Практичний посібник. – К.:Юридична практика, 2004. – 288 с.
17. ЗейканЯ.П. Захист у кримінальній справі: наук.-практ. Посіб. – К.: Виша школа, 2002.– 271 с.
18. Івашков І.Реально забезпечити право на захист // Право України. – 1999. — №6. – с. 84-86.
19. ЛьвоваЕ.Ю. Защита по уголовному делу. – М. – 2000. – 178 с.
20. МехєєнкоМ.М., Шибіка В.В., Норр В.Т. Кримінально – процесуальне право. – 1999 р. – 356с.
21. Муравин А.Б.Уголовный процесс. – Х.– “Одиссей”. –2000. – 256 с.
22. Науково-практичнийкоментар Кримінально-процесуального кодексу України // Бюлетень законодавства іюридичної практики України. – 1995. — №4, 5.
23. НиколаеваТ.П. Деятельность защитника на судебном следствии / Под ред. Н.А. Акинча. –Саратов, 1987. – 198 с.
24. НиконенкоМ. Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист укримінальному процесі // Право України. – 1999. — №4. – с. 39-42.
25. ОмельяненкоГ. Захисник як суб'єкт оскарження вироку, що не набрав законної сили // ПравоУкраїни. – 1999. — №7. – с.64-67.
26. Организациясудебных и правоохранительныхорганов Украины. Методическое пособие. / Афанасьев В.В., Марочкин И.Е., ТолочкоА.Н. и др. — Никополь, 1995. — 336 с.
27. Організаціясудових та правоохоронних органів / І.Є.Марочкін, Н.В.Сибільова, О.Б.Зозулинський та ін. — Харків: Національна юрид. акад. України, 1996. — 138с.
28. Організаціясудових та правоохоронних органів / за ред. Г.Є.Марочкіна, Н.В.Сибільова, О.М.Толочко. — Харків: «Право», 2000. -269 с.
29. ПолшковМ. Обязательное участие защитника в советском уголовном процессе. – М. – 1987.– 213 с.
30. СавицкийВ.М. Право на зашиту и нормативное віражение презумпции невиновности //Адвокатура и современность. – М. – 1987. – 234 с.
31. СвятоцькийО.Д. Сучасні системи адвокатури. – К.: Право України. – 1993. – 176 с.
32. СвятоцькийО.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура в Україні. – К.: “Ін Юре”, 1997. – 224 с.
33. СтецовскийЮ.И. Уголовно-процессуальная деятельность защитника. – М., 1982. – 189 с.
34. СтроговичМ.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиноватости. – М. – 1989. – 213с.
35. Суд,правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посібник / відп. РедакторЯ. Кондратьєв. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -320с.
36. Суд таінші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. — К: Атіка, 2000.
37. Судебныеи правоохранительные органы Украины. Учебник / под ред. проф. А.М.Бандурки. — Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999. — 350 с.
38. Судебныеи правоохранительные органы Украины: Учебное пособие / Васильєв А.С., ИвановВ.В..- X.: «Одиссей», 2002.
39. ТертишникВ.М. Кримінально – процесуальне право. – К. – 2003. – 1120 с.