Правові наслідки недійсності правочину

Зміст
 
Вступ
Розділ І. Загальна характеристика правочину
1.1Поняття правочину
1.2 Умови дійсності правочину
Розділ ІІ.Види недійсних правочинів
2.1 Нікчемні правочини
2.2Оспорювані правочини
Розділ ІІІ. Правові наслідки порушення умов чинностіправочину
3.1Правові наслідки порушення правил щодо формиправочину
3.2 Правові наслідки порушення правил щодо суб’єктівправочину
3.3Правові наслідки порушення правил щодо зміступравочину
3.4 Правові наслідки порушення інших правил (умов) чинностіправочину
3.5Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки
Висновки
Списоквикористаних джерелВступ
 
Актуальність теми. Укладаючи правочин особа намагається досягти правового результату. Правовийрезультат полягає у виникненні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов’язків,тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин. Але досягнути такихрезультатів може лише правочин, що має належну юридичну силу. Для того, щоб правочинмав належну юридичну силу, законодавець встановлює певні умови, яким повинен відповідатитакий правочин.
Таким чином, вимоги чи умови, встановленні законодавством,яким відповідає правочин, що має належну юридичну силу, називаються умовами дійсностіправочину.
Визначення правочину недійсним — це досить поширенеявище в практичній діяльності між суб’єктами цивільних правовідносин. Особливо тепер,коли 1 січня 2004 року вступив в силу та діє новий Цивільний кодекс України.
Об’єктом дослідження виступають правові наслідки недійсності правочину.
Які ж правові наслідки визнання правочину недійснимта недотримання яких умов тягне таку недійсність? Визначення цих наслідків та умовє основною метоюнапинання даної курсової роботи.
Виходячи з мети, варто поставити перед написаннямкурсової роботи наступні завдання:
- охарактеризувати поняття правочину;
- визначити умови чинності правочину;
- визначити види недійсних правочинів;
- встановити основні правові наслідки порушення умов чинностіправочину.
Розділ І. Загальна характеристика правочину
 1.1 Поняття правочину
Під правочином розуміється дія особи, спрямованана набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків [2, ст. 202 с.57].
Для правочину характерними є такі ознаки.
Правочином визнається лише та дія, яка спрямованана набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено,що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватисяправочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб’єктів, то така його дія,хоча вона й створює зміну прав та обов’язків, не може вважатися правочином, оскількифактично вона спрямована на зовсім інший результат — порушити чиєсь право. Або наприклад:особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові — це правомірнідії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припиненняправ або обов’язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.
Правочином визнається така дія, яка не лише буласпрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільнихправ або обов’язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановленнядля спадкоємців прав та обов’язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем пропідвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав таобов’язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначенийстрок з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільнихправ та обов’язків між цими суб’єктами.
Правочином визнається дія юридично незалежних,рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метоюпереслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому щопрацівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами такожадміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільніправовідносини (зобов’язання про передачу будівель і споруд між державними юридичнимиособами), але вчиняються як власні акти суб’єктів адміністративного права. Ті особи,яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання [8, с.402].
Правочин може призвести до встановлення цивільно-правовихнаслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладомбезпосереднього породження правочином цивільних прав і обов’язків може бути договіркупівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов’язок продавцяпередати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно ісплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнімдля породження прав і обов’язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщининедостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в деньсмерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов’язків відбуваєтьсяна підставі поєднання правочину (заповіту) і події — факту смерті.
Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи,є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитисьза різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникненняправочину, за співвідношеннями прав та обов’язків сторін в угоді; за моментом, зяким пов’язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсностіі т.п.
У залежності від числа сторін, волевиявленняяких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво — та багатосторонні.Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони.Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьомутреба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але йогоправові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповітможе складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутностізаповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об’єднана воля кількохосіб (оголошення конкурсу) [15, с.316].
Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічнідії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір;двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будутьпогоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад,для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупцяі продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступатияк по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступаютьна одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.
Для виникнення багатостороннього правочину потрібневолевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох — абочотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність).Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочинікожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154-156].
Правочини поділяються на платні й безоплатні.У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинитизустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажупродавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов’язаний прийнятице майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можутьслугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо.З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмінна іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов’язок здійснити течи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволенняця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатнимибудуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користуваннямайном; доручення без зобов’язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними єодносторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюєтьсязаконом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином.Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою.Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними — це залежитьвід домовленості сторін [12, с.185-186].
В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладанняконсенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент,коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених закономвипадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цьогомоменту у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, за договоромкупівлі-продажу покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього повнугрошову суму. Права і обов’язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання.Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одноговолевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичнідії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважаєтьсяукладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються.Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні(позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальникзобов’язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж родуі якості. Права і обов’язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання,а з моменту передачі речі.
За підставою (за метою досягнення юридичногорезультату) укладення правочинів, останні поділяються накаузальні таабстрактні. Наприклад, договір майнового найму дає можливістьнаймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором даруваннядарувальник передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Ці правочини, а також більшість інших є каузальними,оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Правочин, в якомувідсутня мета, тобто підстава укладення, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад,у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому А. видав розпискуВ., то така розписка не повинна мати юридичної сили. В абстрактному правочині допускаєтьсязамовчування мети правочину. Прикладом абстрактного правочину може слугувати вексель,банківська гарантія. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу незалежновід того, чи виконані ті зобов’язання у зв’язку з якими він був виданий [10, с.197-198].
 1.2 Умови дійсності правочину
Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повиненвідповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину.До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна матинеобхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бутивільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленійзаконом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, щообумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечитиправам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2,ст. 203 с.57-58].
Правочин, укладений з порушенням хоча б однієїіз зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає,що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вонабула спрямована.
правовий наслідок правочин недійсність
Під законністю змісту правочину слід розумітитакі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово „закон” вживаєтьсяв широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законіприписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатностіабо дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбаченезаконом.
Форма правочину — це спосіб волевиявлення правочину. Правочини можуть укладатися усно абоу письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не встановлена певнаформа тих чи інших правочинів, то сторони обирають на свій розсуд, у якій форміукласти потрібний їм правочин [16, с.238].
Певна група правочинів може укладатися лише в письмовійформі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс,інші закони дають перелік таких правочинів. До них відносяться договори купівлі-продажу,застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майназа перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягаютьзаповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальноїформи, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадськихорганізацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажаннямсторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст.54 Закону України„Про нотаріат”) [7, ст.54]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, якіпотребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності,а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення.Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собоюїх недійсність. По недійсному правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другійстороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі- відшкодувати його вартість у грошах [13, с.171-172].
Письмової форми потребують правочини між фізичнимиособами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованогомінімуму доходів громадян. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх, а й односторонніхправочинів. Норми щодо письмової форми правочинів застосовуються в усіх випадках,якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму [2, ст. 208 с.59].
Недотримання простої письмової форми правочинупозбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження правочинуна показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а такожте, що він був укладений на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посиланняна письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого,так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такийнаслідок прямо зазначено в законі.
Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їхможна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинномузаконодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуваннямрізних обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для правочинів, пов’язанихіз майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не длявсіх правочинів, а для деяких, можна назвати другорядними [2, ст.212 с.60].
Правочини, укладені під обставиною, поділяються на відкладальні і скасувальні.
Правочин визнається укладеним під відкладальноюобставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність відобставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане (наприклад, правочин наймужилого приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві,як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).
Правочин визнається укладеним під скасувальноюобставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочиному залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад,наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця неповернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальноюабо скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовнийправочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.
Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджаласторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.
Якщо настанню обставини недобросовісно сприяласторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.
Важливе місце в деяких правочинах займають строки.З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися.Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом,господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановленострок, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строкомі обставиною в умовному правочині. Обставина хоча і передбачається сторонами, алене відомо, станеться вона чи ні [13, с.176-177].
Під умовними правочинами необхідно розуміти усізвичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав іобо’язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. Їх визначальна особливістьполягає у тому, що настання перелічених правових наслідків залежить від настання(ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо якиху сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність [14, с.166].
Розділ ІІ. Види недійсних правочинів
Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, атакож тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсністьправочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права іобов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякійчастині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.
Ступінь недійсності правочинів може бути різною.Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним:чи з самого початку виникнення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним;чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсності судом або господарськимсудом.
 2.1 Нікчемні правочини
Нікчемними або абсолютно недійсними є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Нікчемні правочининедійсні вже в момент їх укладання, незалежно від пред’явлення позову і рішеннясуду. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд та господарський суд зобов’язані констатуватифакт недійсності таких правочинів, незважаючи на бажання сторін.
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК визнання такого правочинунедійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконуватийого умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає,що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потребаможе виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріальнопосвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державнихорганах тощо.
У таких випадках рішення суду, який лише констатуєнедійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсностіправочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо [14, с.172].
До нікчемних належать правочини:
укладені з недодержанням обов’язкової письмовоїформи (ст.547);
укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальноїформи (ч.1 ст.219);
укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);
укладені малолітньою особою за межами її цивільноїдієздатності без належного схвалення (ст.221);
вчинені без дозволу органу опіки чи піклування(ч.1 ст.224);
які порушують публічний порядок [13, с.181-182].
Деякі правочини укладаються з дотриманням необхіднихвимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуваннямправочину. Наприклад, громадянин А. уклав правочин з громадянином С. про написаннякартини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасноприступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобоюі був визнаний недієздатним.
Нікчемність правочину в цьому випадку повинна наступатине з моменту його виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Цемає значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цим правочином.
Законом встановлені випадки, за наявності якихнедодержання простої письмової форми тягне за собою недійсність правочину. Цей приписзакону має на меті тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено проїх недійсність у зв’язку з недодержанням простої письмової форми.
До недійсних (нікчемних)відносяться також фіктивні та удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладенийлише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивніправочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків,у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскаціїмайна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).
Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасникиудаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри,виражають удавану волю — волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слідрозрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочиниможуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від того, якими є ці правочини,виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню,потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справдімали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться івизнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриваєдоговір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договірдоручення повинен визнаватися нікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним,як такий, що не відповідає вимогам законодавства.
Наслідки недійсних правочинівзалежать від того, здійснений правочин чи ні. Якщо він ще не здійснений жодним ізйого суб’єктів, то сам факт визнавання правочину недійсним буде єдиним наслідкомйого недійсності. У випадках виконання недійсного правочину взаємовідносини йогоучасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам.
В ст.216 ЦК сформульовані загальні правила щодоправових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальнимтут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осібправових наслідків. Зокрема сторони не зобов’язані виконувати передбачені такимправочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другоїсторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонамвідомо про недійсність правочину.
Водночас ЦК України встановлює виняток з вищезгаданогоправила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки,що пов’язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто виконуютьчастково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконуютьпевну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемнимправочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави,а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦКУ містить положення про те,що за недійсним правочином кожної зі сторін зобов’язана повернути другій стороніу натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо,зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданійпослузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосуванняназначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан,який мав місце до вчинення недійсного правочину. У цивілістичній науці та судовійпрактиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Можемати місце виконання лише однієї сторони недійсного правочину. У такому разі застосовуєтьсяодностороння реституція [13, с.187-188].
 2.2 Оспорювані правочини
Якщо нікчемні правочини є недійсними ще з початкуїх укладання, то правочини, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальниківабо під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох контрагентів,породжують відповідні права і обов’язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їхдійсність може бути оспорена відповідними особами в суді, господарському суді. Томутакі правочини називаються відносно дійсними або оспорюваними. Отже,оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними,а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогоюоднієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать правочини, укладені:
неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатностібез згоди батьків, піклувальника (ст.222);
фізичною особою, обмеженою у дієздатності, беззгоди піклувальника;
під впливом помилок;
під впливом тяжкої обставини [13, с.187].
Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаютьсятакими з моменту їх укладання. Це правило, поширюється на всі недійсні правочини,у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб,потерпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту правочинувипливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, дія правочину визнаєтьсянедійсною і припиняється на майбутнє.
Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнанняпевних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин,оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсноїйого частини.
Недійсні правочини можна також класифікувати направочини з дефектами:
суб’єктного складу — правочини, що не збігаютьсяз право — або дієздатністю осіб, які їх уклали;
волі одного або усіх учасників правочину, коливнутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту [12, с. 202].
Розділ ІІІ. Правові наслідки порушенняумов чинності правочину
Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повиненвідповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До нихналежать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхіднийобсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільнимі відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленійзаконом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, щообумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечитиправам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2,ст. 203 с.57-58].
Правочин, укладений зпорушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним.Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створюєправових наслідків, на які вона була спрямована.
 3.1 Правові наслідки порушення правилщодо форми правочину
Правочини мають укладатись у певній формі. Формаправочину — це форма волевиявлення особи чи осіб, що укладають правочин.
Законодавство України розрізняє дві форми правочинів:
усну;
письмову [2, ст. 206].
Враховуючи те, що ці форми дуже часто застосовуються,закон найбільш докладно і обґрунтовано регламентує їх, разом з тим, закон надаєюридичного значення виявленню волі шляхом конклюдентних дій чи мовчання.
Як правило, форма правочину обирається за розсудомосіб, які його укладають, за виключенням випадків, коли закон зобов’язує укластиправочин у певній формі.
Усним є правочин, вякому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами.До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону,що не пов’язані з укладанням будь-якого письмового документу.
Правочини, що виконуються під час їх укладання,можуть заключатися усно, якщо інше не встановлено законодавством.
Характерною рисою усних правочинів є співпаданняв часі двох стадій їх розвитку — укладання і виконання. Якщо такого співпаданняне має, то правочин не підпадає під дію цього положення закону.
Прикладом правочинів угод можуть бути правочиникупівлі-продажу в магазинах.
У випадках укладання правочину в усній формі міжюридичними особами чи між юридичною особою та громадянином, сторона, яка оплатилатовари та послуги, повинна одержати письмовий документ, що підтверджує одержаннягрошей та підстави їх одержання. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видаєтьсяв магазині при купівлі товару [18, с.148].
Письмовим є правочин,що укладається шляхом складання письмового документу.
Існує два різновиди письмової форми правочину:
проста;
нотаріальна.
Відповідно до правил ЦК України порок форми правочинуможе виражатися у: а) недодержанні простої письмової форми правочину; б) недодержаннінотаріальної форми одно — або двосторонніх правочинів; в) неотриманні дозволу органуопіки та піклування на вчинення правочину.
За загальним правилом, недодержання простої письмовоїформи правочину, що вимагається законом, не тягне за собою недійсності правочину.На випадок такого порушення закон встановив спеціальну санкцію — заборонив судуобґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків.
Для підтвердження факту здійснення правочину тайого умов можуть подаватися та розглядатися судом письмові докази, засоби аудіо- відеозапису тощо. Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказіввсякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, щомістять у собі відомості про правочин та його умови (ст.36 ГПК, ст.46 ЦПК) [11,ст.36; 3, ст.46].
Недотримання простої письмової форми правочинутягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків,зокрема, належать: недотримання письмової форми застави (ст.13 ЗУ «Про заставу»),недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань(ч.2 ст.547 ЦКУ) [5, ст.13].
Закон вимагає, щоб письмові правочини були підписаніособами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби абоз будь-яких інших причин не може власноручно підписати правочин, то за його дорученнямце може зробити інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією,в якій працює чи навчається громадянин, що укладає правочин, або житлово-експлуатаційноюорганізацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичногозакладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, щовчиняють нотаріальні дії.
У деяких випадках закон вимагає, щоб правочин,укладений в письмовій формі, була нотаріально посвідченим.
Нотаріальне посвідчення правочинів означає, щоїї укладання контролюється державним органом — нотаріальною конторою чи приватнимнотаріусом, що діють на підставі Закону України «Про нотаріат». Нотаріальнепосвідчення правочинів введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так,з’ясувавши, що правочин не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб таїх законні інтереси нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.
Від нотаріального посвідчення треба відрізнятиобов’язкову реєстрацію правочинів в уповноважених державних органах. Наприклад,договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає реєстрації у БТІ. Відмежуваннянотаріального посвідчення від реєстрації у відповідних державних органах здійснюєтьсяза юридичними наслідками цих дій. Так, юридичним наслідком нотаріального посвідченняє укладення правочину, а наслідками обов’язкової реєстрації є те, що держава дізнаєтьсяпро перехід права власності та реєструє нового власника, видаючи йому правовстановлюючийдокумент.
Вираз волі шляхом реальних дій передбачений в законі,де записано, що правочин, для якого законом не встановлена певна форма, вважаєтьсятакож укладеним, якщо з поведінки особи видно її волю укласти правочин. Вказаногороду дії прийнято називати конклюдентними. Прикладом, таких дій може бути укладеннядоговору перевезення у метрополітені шляхом кидання жетону у турнікет.
Мовчання визнається виявом волі укласти правочин,лише у випадках, передбачених законом. Говорячи про мовчання як спосіб виявленняволі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню,а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб’єкта праваданою особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разіпродовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму,при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначенийстрок. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень”(мовчанню) з боку наймодавця.
Таким чином, для додержання умови про форму правочину,правочин має бути укладений у певній, визначеній законом формі [10, с. 203-205].
3.2 Правові наслідки порушення правилщодо суб’єктів правочину
Правочин — це вольова, правомірна дія, спрямованана досягнення правового результату. Тому їх мають укладати особи, які мають правоздатністьі в тому чи іншому обсязі дієздатності.
За загальним правилом правочини можуть укладатисялише повністю дієздатними особами. Повна дієздатність громадян виникає з досягненням18-річного віку або з моменту одруження. Але є ряд виключень для окремих категорійгромадян, які поділяються на 4 групи:
частково дієздатні;
обмежено дієздатні;
неповно дієздатні;
особи, визнані недієздатними.
Так, частково дієздатні особи, які не досягли 14років мають право:
- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
- здійснювати особисті немайнові права.
Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживанняспиртними напоями чи наркотичними засобами можуть самостійно укладати дрібні побутовіугоди, в інших випадках потрібна згода піклувальника.
Неповно дієздатні особи (неповнолітні, що не досягли15 років) можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди та розпоряджатисявкладами в банки, які самі внесли на своє ім’я. Всі інші правочини від їх іменіукладають батьки (усиновителі) або опікуни [2, ст.31-32].
Стаття 91 ЦК України передбачає, що юридична особаздатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, якіза своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулюваннянорми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не малаправа вчиняти.
Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичноїособи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судомнедійсним. Правила цієї статті поширюються на дво — та багатосторонні правочини(договори), які можуть укладатися між юридичними особами, так і між юридичною тафізичною особами.
До недійсного правочину застосовується двосторонняреституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисне, увівшив оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану такимправочином [13, с. 192-193].
Таким чином, для дійсності правочину необхідно,щоб кожна сторона правочину мала правоздатність і у відповідному обсязі дієздатність.Це необхідно для дотримання умови дійсності правочину про сторони.
 3.3 Правові наслідки порушення правилщодо змісту правочину
 
Згідно цієї умови правочин має відповідати вимогамзакону своїм змістом. У випадку невідповідності, він не може викликати тих правовихрезультатів, на досягнення яких спрямований, бо є незаконним. Не треба вважати,що лише грубе порушення закону робить правочин незаконним, тому правочин має відповідатитакож підзаконним актам, виданим органами державної влади та управління в межахнаданої їм компетенції.
Відповідність змісту правочину вимогам закону передбачаєдодержання також усіх умов дійсності правочину. Таким чином, це правило має універсальний,загальний характер, тобто при недодержанні якоїсь умови дійсності правочин такожне відповідає своїм змістом закону. Але законодавець не обмежився в регулюванніцього питання однією нормою, а й встановив спеціальні норми щодо окремих, найбільшпоширених випадків порушення вимог закону.
Невідповідність змісту правочину вимогам закону,як правило, тягне за собою недійсність правочину, але існують винятки з цього правила.Наприклад, при продажі частки у спільній власності сторонній особі з порушеннямправ привілейованої купівлі, правочин не може бути визнаний недійсним. У даномувипадку просто в судовому порядку переводяться всі права та обов’язки покупця наіншого співвласника за його позовом.
Таким чином, для додержання умови дійсності прозміст правочину, він має відповідати вимогам чинного законодавства [17, с.457].
 3.4 Правові наслідки порушення інших правил(умов) чинності правочину
Крім перелічених вимогдійсності правочину (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаютьсяй інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною,тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких невідомо, настануть вони чи ні. Дляправочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги,які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.
Правочини, укладені підумовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.
Правочин визнається укладенимпід відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язківу залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не нестане (наприклад,правочин найму жилого приміщення, укладений за умови, що наймодавець надасть жилеприміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).
Правочин визнається укладенимпід скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язківза цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чине настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу,доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, щоукладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовнимиправочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприятичи перешкоджати настанню обставин.
Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджаласторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.
Якщо настанню умови недобросовісносприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.
Важливе місце в деякихправочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні діїможуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатисяне лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежновід того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьомувиявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Умова хоча іпередбачається сторонами, але не відомо, настане вона чи ні.
Якщо правочин відповідаєусім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питанняпро дійсність чи недійсність правочину не виникає. Вона просто породжує правовінаслідки, тобто певні права і обов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогаму повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться ряд сумнів його дійсності.
Ступінь недійсності правочинівможе бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту угоду потрібновважати недійсною: чи з самого початку виникнення; чи деякий час він був дійсним,а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсностісудом або господарським судом [14, с.177].
Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено недійсністьпевних правочинів, то їх називають нікчемними або абсолютно недійсними.
Умови про відповідність волі та волевиявлення. Воля — це бажання особи, яких вона прагне досягти.Волевиявлення — це зовнішній вираз внутрішньої волі. Воля, виявлена у певній формі,має відповідати внутрішній волі. Така невідповідність може виникнути внаслідок:
ü  обману;
ü  насильства;
ü  погрози;
ü  злонавмисної згоди представника однієї сторони з другою стороною;
ü  збігу тяжких обставин.
Наприклад, під насильством розуміється фізичнийабо психічний вплив на особу-учасника правочину чи його близьких з метою спонуканняйого до укладання правочину. Злочинці застосовують насильство для того, щоб отриматичиєсь майно за договором дарування, спонукаючи потерпілого укласти такий правочин.Особа, що діє під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявитивласну волю і виявляє волю злочинця [6, с.316].
Воля також не повинна мати дефектів. Воля є дефектною,коли правочин укладається під впливом помилки, що має істотне значення. Під помилкоюв даному разі слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною чи обома сторонамисуб’єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на їх волевиявлення,при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що правочин не був биукладений.
Істотні умови правочину — це умови, визнані такимизаконом чи необхідні для правочинів даного виду, а також всі умови щодо яких зазаявою однієї з сторін має бути досягнуто згоди. До істотних умов не належить мотивукладення правочину. Наприклад, особи укладають договір купівлі-продажу картинипевного живописця. А згодом виявляється, що це полотно є підробкою, якщо б сторонамбуло заздалегідь відомо, що це підробка, то вони б не уклали такий договір. Воляє дефектною, бо покупець бажав придбати саме картину певного живописця, а не якоїсьіншої особи.
При укладенні правочину від його учасників такожвимагається, щоб вони мали серйозні наміри досягти правового результату. На практицііснують випадки, коли особи не бажають укладати правочин і не переслідують виникненняпевних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю (як уже було зазначено,це фіктивні правочини). В даному випадку також немає єдності між волевиявленнямта внутрішньою волею.
Такої єдності немає і в правочинах, які укладеніз метою приховати інший правочин, як правомірний, так і ні. Воля учасників такогоправочину спрямована на досягнення одного правового результату, а внутрішня воляна досягнення зовсім іншого результату (удавані правочини).
Таким чином, для дотримання умови дійсності правочинупро єдність волі та волевиявлення необхідно, щоб внутрішня воля відповідала її зовнішнімпроявам, щоб воля не мала дефектів, і щоб вона була спрямована на досягнення правовогорезультату, а не про людське око [13, с.177].
 3.5 Двостороння реституція та додатковімайнові наслідки
Слово «реституція» походить від латинського«restituere», що в перекладі означає — «відновлювати, відшкодовувати,впорядковувати». Відповідно положень ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочинне створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язанні з його недійсністю.
Наведена стаття формує загальне правило, відповіднодо якого недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків для сторін, чи до будь-якихінших осіб, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, тобто, застосування двосторонньоїреституції. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочинумає повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.Таким чином, наведена стаття встановлює, що основним наслідком недійсності правочинуза ЦК України, є двостороння реституція [2, ст.216, с.61].
Аналізуючи положення ч.3 ст.216 ЦК України, вбачається,що наслідки недійсності правочину передбачені ч.1 та 2 ст.216 ЦК не є виключнимиі законом можуть встановлюватись особливі правові наслідки окремих видів недійснихправочинів, тобто ЦК встановлює певну прив’язку, особливих правових наслідків доокремих видів недійсності правочинів. Такі «окремі» види недійсності правочинів,зокрема встановлені в ст. ст.220-235 ЦК України. Тобто, з наведеного вбачається,що наслідки недійсності правочинів передбачені ст. ст.216, 220-235 ЦК не є виключними.Аналізуючи положення ст. ст.216, 388 ЦК України вбачається за можливе виділити віндикацію,як особливий (спеціальний) правовий наслідок недійсності правочину.
Двостороння реституція полягає в тому, що кожнасторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала навиконання такого правочину.
Якщо повернути в натурі отримане за правочином,що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном,надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадитьсявідшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.
Оцінка розміру відшкодування провадиться не затими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на моментподання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодуванняпровадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщож відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визичаються на моментвиконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнанийсудом недійсним.
Двостороння реституція є загальним наслідком недійсностіправочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, щоправочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприялапровина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковиминегативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненнямнедійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завданозбитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.22,23 ЦК).
Віндикація одержала назву від латинських слів reivindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребуваннясвоєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Розглянемо прикладколи віндикація є спеціальним наслідком недійсності правочину. Так, майно за відплатнимдоговором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати про що набувач незнав та не міг знати. Відповідно до ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірностіправочину, тобто провочин є дійсним до того моменти, поки суд не визнає його недійсним.Виходячи з положень ст. 204 ЦК України для того щоб повернути своє майно, власникунеобхідно спочатку визнати відплатний договір, на підставі якого особа, що не малаправа на відчуження майна відчужила добросовісному набувачу майно власника, недійним.
Як вбачається з наведеного прикладу, визнаючи договірміж особою, що не мала права на відчуження майна та добросовісним набувачем недійсним,реституція застосовуватись не може так як фактично позов про визнання договору недійснимзаявляв, по-перше, власник, тобто особа, що не є стороною за договором, а, по-друге,вважається за неприпустиме повернення майна невласнику — особі, що не мала правана відчуження майна, договір якої з добросовісним набувачем визнається недійсним.
Як зазначалось вище, віндикація — це витребуваннясвоєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника, що, в свою чергу,як в римському приватному правові, так і в теорії цивільного права вважається окремимвидом позову. Однак, чи може певний вид позову бути одночасно і спеціальним видомнаслідку недійсності правочину?
Як вбачається зі ст.216 ЦК України, позов про застосуванняреституції може заявлятись окремо від позову про визнання правочину недійсним тавзагалі є окремою позовною вимогою, що направлена на захист прав власності і застосуванняреституції як такої, після визнання правочину недійсним є необов’язковим.
Аналізуючи правову природу та сутність віндикації,моменти можливості її застосування, вбачається, що в деяких випадках, як у прикладінаведеному вище, вона може застосуватись тільки як наслідок недійсності правочину,адже, до того, поки правочин не буде визнано недійсним власник не зможе витребуватимайно від невласника, так як буде презумуватись право власності останнього (невласника),виходячи з положень ст.214 ЦК України. В наведеному вище прикладі віндикація і будеспеціальним видом наслідку недійсності правочину, так як її застосування, як і застосуванняреституції напряму залежить від недійсності правочину [2, с.75, 78-79].
Висновки
По завершенні написання основної частини даноїкурсової роботи можна дійти наступних висновків.
Умови дійсності правочину встановлюються закономдля того, щоб правочин мав належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законностіправочину, охороні прав та законних інтересів його учасників та інших осіб, а такожобмежує можливості збагачення злочинним шляхом.
Недодержання умов дійсності правочину не завждитягне його недійсність. Наприклад, недодержання простої письмової форми лише у випадках,спеціально передбачених законом викликає недійсність правочину. Найчастіше це простопозбавляє потреби сторони у разі спору посилатися на показання свідків як докази.При відсутності письмових доказів сторони позбавлені можливості повністю обґрунтуватисвої вимоги і заперечення, і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимогу зв’язку з їх недоведеністю у суді.
Проте, коли недодержання умови дійсності правочинувикликає його недійсність, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності.
Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсностіправочину, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядкувзагалі.
Умови дійсності правочинів поділяються на три основнігрупи:
1) умови про суб’єктів;
2) умови про форму;
3) умови про зміст.
Порушення саме цих істотних умов призводить довизнання правочину недійсним.
Недійсними правочинами є дії осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільнихправ та обов’язків, але які не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідностівчинених дій вимогам закону.
Це означає, що обумовлені правочином права та обов’язкине виникають, а наступають передбачені законодавством правові наслідки, що несприятливідля учасників правочину та є санкцією за вчинене правопорушення.
Недійсним через невідповідність вимогам законуможе бути лише правочин, що вже укладений. У випадках, коли сторони ще домовляютьсята не уклали в письмовій формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів,їх дії не можна вважати правочином. Питання про юридичне значення таких дій вирішуєтьсязгідно правил, регламентуючих порядок укладення правочинів, а не згідно норм, щовстановлюють їх дійсність.
У цивільному законодавстві проведено класифікаціюнедійсних правочинів, в основу якої покладено такий критерій, якступінь недійсності.За цією класифікацією правочини поділяються на дві основні групи:
абсолютно недійсні або нікчемні правочини;
відносно дійсні або оспорювані правочини.
Список використаних джерел
1. Конституція України вiд 28 червня 1996 р., зі змінами,внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004р. №2222-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — №2.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (іззмінами від 10.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40- 44, ст.356.
3. Цивільно-процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року(із змінами від 11.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004,№№ 40-41, ст.492.
4. Бірюков І.А. Цивільне право України — К., 2004 — 324с.
5. Закон України «Про заставу» // Відомості ВерховноїРади. — 1992. — № 47. — ст.642.
6. Основи правознавства: Навч. посібник/ За ред. С.В. Ківалова,М.П. Орзік. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. — 358 с.
7. Закон України «Про нотаріат» // від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради. — №3425 — ХІІ.
8. Право: Учебник для вузов/ А.И. Косарев, М.В. Малинкович,С.Д. Покревская и др.; За ред. проф. М.А. Теиловой, проф. М.В. Малинкович. — 2-евид-ня. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998 р. — 479 с.
9. Цивільне право України: навчальний посібник /ред.І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки — К., 2004 — 224 с.
10. “Цивільне право України" за ред. Азімова Ч.1. Підручник.- Х.: Право, 2000 р. — с.169-181.
11. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада1991 року (зі змінами від 18.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР),1992, №6, ст.56.
12. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В.Боброва та ін., за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. — К.: Юрінком Інтер — 2005.- 639с.
13. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: ЮрінкомІнтер, 2005. — 735 с.
14. Цивільний кодекс України: Науково практичний коментар/За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. — К.: Істина, 2004. — 928с.
15. Цивільне право України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова,Н.О. Саніахметової — К., 2003 — 774 с.
16. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: Удвох томах / За заг. ред.Я.М. Шевченко. — Т.1. Загальна частина. — К.: Концерн«Видавничий Дім „Ін Юре“, 2003. — 408 с.
17. Штефан М.Й. Цивільний процесуальне право України. Академічнийкурс. — К., 2005 — 854 с.
18. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О.Харитонова, О.М. Лапітенко. — Х.: Одісей, 2003. — 856 с.